УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ (ДРУГА ПОЛОВИНА XIII – XV СТ.). ДЖЕРЕЛА. СИСТЕМА ЖАНРІВ. ДУХОВНІ ІНТЕНЦІЇ : УКРАИНСКАЯ ЛИТЕРАТУРА позднего средневековья (ВТОРАЯ ПОЛОВИНА XIII - XV вв.). ИСТОЧНИКИ. СИСТЕМА ЖАНРОВ. Духовные интенции

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису
УДК 821. 161 (09)’ 04: 130. 2

ПЕЛЕШЕНКО ЮРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
(ДРУГА ПОЛОВИНА XIII XV СТ.).
ДЖЕРЕЛА. СИСТЕМА ЖАНРІВ. ДУХОВНІ ІНТЕНЦІЇ

10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Київ 2004

ЗМІСТ
Вступ...5-20
Розділ 1. Історія дослідження української літератури пізнього
Середньовіччя...21-29
Розділ 2. Оригінальна та перекладна література епохи пізнього Середньовіччя: жанри і твори..30
2.1. Письменство другої половини ХІІІ середини ХIV ст30-50
2.2. Письменство другої половини ХIV кінця ХV ст50-72
Розділ 3. Покутницькі та есхатологічні мотиви в українській літературі другої половини ХІІІ - ХV ст..73-79
3.1. Ремінісценції татаро-монгольської навали в літературі. Серапіон Володимирський як знакова постать своєї доби...79-95
3.2. Ораторсько-учительна проза кінця ХІІІ першої половини ХIV ст.: Київські митрополити Кирило ІІ, Максим...95-100
3.3. Київський митрополит св. Петро (Ратенський)
як письменник.100-107
3.4. Мотиви покутництва в українському письменстві...108-141
3.5. Двовір’я в українській словесності:
відгомони хтонічного культу141-150
3.6. Страх перед кінцем світу.............................................................150-168
Розділ 4. Ностальгія за раєм.......................................................................169-200
Розділ 5. Містицизм, релігійний раціоналізм та реформаторські тенденції в українській літературі другої половини ХIV кінця ХV ст.
5.1. Ремінісценції богомильства в українській словесності............201-219
5.2. Християнський містицизм і література:
відгомони ісихазму219-241
5.3. Ісихазм і богомильство:
подібність елементів світогляду............................................................241-245
5.4. Релігійний раціоналізм і реформаторські тенденції в українській літературі останньої чверті ХV ст.:
література ожидовілих”....245-268
Розділ 6. Православно-католицький діалог і його відображення в українському письменстві ХV ст................................................................269-314
Висновки......................................................................................................315-327
Список використаних джерел..328-392

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

ЖМНП Журнал Министерства народного просвещения.
ЗНТШ Записки Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка.
ЗЧСВВ Записки Чина Святого Василія Великого.
ИОРЯС Известия Отделения русского языка и словесности.
ПЛДР Памятники литературы древней Руси.
ПСРЛ Полное собрание русских летописей.
РИБ Русская историческая библиотека, издаваемая археографической коммисиею.
СОРЯС Сборник Отделения русского языка и словесности АН.
ТКШ Търновска книжовна школа.
ТОДРЛ Труды Отдела древнерусской литературы Института русской литературы АН.
ЧОИДР Чтения в Обществе истории и древностей российских при Московском университете.

ВСТУП

За періодом європейської історії XIII XV ст. закріпилася назва пізнього Середньовіччя, що є цілком придатним для означення хронологічно відповідного періоду історії України, в духовному та економічному житті якої відбувалися процеси, типологічно споріднені із загальноєвропейськими.
Термін Середні віки” був запроваджений італійськими гуманістами другої половини XIII XVІ ст. на означення часу, що минув від падіння античного світу до епохи Відродження, представниками якого вони й були. З подачі італійських ренесансних діячів термін media aetas” (intermedia aetas”) з’явився в працях західноєвропейських істориків XVIXVІІ ст. Німецький вчений Христофор Келлер (1634 - 1707) (Ch.Cellarius) свою працю Historia medii aevi, a temporibus Constantini Magni ad Constantinopolim a Turcas captam deducta” (Jenae, 1698) обмежив періодом від інтронізації імператора Костянтина Великого (306р.) до падіння Константинополя (1453р.). Деякі вчені кінцем епохи вважали винайдення техніки друкарства Йоганом Гутенбергом (1440- і рр.), відкриття Колумбом Америки (1492р.) тощо.[741, 15] Отже, нижньою межею Середньовіччя в історії Європи вважається падіння античного, поганського за своєю суттю, світу, а верхньою епоха Відродження з її різноплановими секуляризаційними процесами. (Зауважимо, що верхню межу Середньовіччя дослідники-марксисти піднімали до XVІІ ст., [280] а французький медієвіст Жак Ле Гофф, з певними застереженнями, навіть до ХІХ ст.) [733, 10, 339; 160, 340]. У книзі Полікарпа Лейсера (Policarp Leyser) Historia poetarum et poematum Medii Aevi”(1721р.) поняття Середні віки переноситься у галузь літературознавства.
Головною об’єднуючою стилеформуючою основою і фундаментом усієї європейської середньовічної цивілізації було християнське вчення, у системі якого представники тогочасного суспільства усвідомлювали себе й оточуючий світ.
При дослідженні української середньовічної літератури необхідно враховувати ряд аспектів, без яких неможлива її достовірна інтерпретація.
Українська середньовічна культура формувалася як складова частина східнохристиянського культурного світу, основою якого (особливо після церковного розколу 1054р.) було православ’я. Ця греко-слов’янсько-східнороманська спільність спиралась на візантійську духовну спадщину й користувалась грецькою та створеною на її основі слов’янською писемністю. Утворилася своєрідна східнохристиянська металітература з власною системою стилів, жанрів та специфікою у функціонуванні. В свою чергу православнослов’янські літератури, включаючи східнороманські, стадіально і структурально, досить чітко відрізнялися від візантійського письменства.[629, 32-33; 202]
Отже, українська література пізнього Середньовіччя досить виразно входила в коло православнослов’янського метаписьменства, близькість між регіональними та національними частинами якого була настільки тісною, що інколи важко визначити, в якій країні й коли виник той чи інший літературний твір. Створений в одному національному середовищі, він легко переходив і прищеплювався в іншому, часом зазнавши там певних текстуальних змін.
Переважну більшість українських пам’яток письменства пізнього Середньовіччя важко, а найчастіше взагалі неможливо відрізнити від білоруських: часто це ті ж самі твори, що належать до літературного репертуару обох народів. У різних списках вони мають різне мовне забарвлення. Тому більшість творів цього періоду входить до спільної скарбниці українського та білоруського письменства. Деякі тогочасні пам’ятки належать усім православним слов’янам, а окремі ще й румунам, оскільки письменства цих народів пов’язувала спільна церковнослов’янська літературна мова, а чимало книжників, що нею користувалося, кочувало з країни в країну, з монастиря до монастиря, займаючись перекладами, переписуванням, проповідництвом, агіографією, складаючи грамоти і теологічні трактати. Так, після татаро-монгольської навали частина київських і галицько-волинських книжників емігрує на північ. Там вони продовжують займатися літературною діяльністю, часто дістають високі церковні посади. Не припиняється відтік талановитих людей у північні (російські) князівства й після 1299 року, коли митрополича кафедра була перенесена з Києва до Володимира-на-Клязьмі. Такі книжники, як Серапіон, митрополити КирилоІІ, св. Петро (Ратенський), анонімний автор Житія Олександра Невського”, Арсеній Тверський належать як українській, так і російській літературі.
Важливу роль у розвитку українського письменства кінця XІV-XVст. відіграли вихідці з Болгарії київські митрополити Кипріян та Григорій Цамблак. Служачи ідеї вселенського православ’я, вони органічно влилися в історію духовної культури тих народів, серед яких жили й творили.
В епоху пізнього Середньовіччя літературною діяльністю на Україні займалися також греки київські митрополити Теогност, Фотій та Ісидор. Неоднорідні за своїм талантом і навіть знанням слов’янської літературної мови, вони також зробили свій посильний внесок у розвиток українського письменства, а митрополит Ісидор увійшов в історію Христової Церкви ще й як співтворець Ферраро-Флорентійської унії.
Також зауважимо, що в період Середньовіччя процес трансплантації літературного твору на іншому мовному ґрунті був актом творчості. Інше мовне обличчя твору робило й самий твір в очах тієї доби чимось іншим, і твір починав жити новим життям [279, 57]. Цілі культурні пласти пересаджувались на східнослов’янський ґрунт і починали тут новий цикл розвитку в умовах нової історичної дійсності [304, 12-13].
При сучасній інтерпретації середньовічної літератури існує постійна небезпека мимовільної модернізації ряду передусім світоглядних аспектів у структурі цієї літератури. Одним із таких небезпечних моментів є різкий механічний поділ давнього письменства на оригінальне й перекладне. Як справедливо зауважував Д.С.Лихачов, так звана перекладна” література була органічною частиною національних літератур; вона не мала чітких меж, що відокремлювали її від оригінальної” [304, 12-13]. Біблія, богослужбові книги, агіографічна, історична та науково-природнича літератури, перекладаючись і поширюючись на українських теренах, давали надзвичайно багато для розвитку автохтонного письменства, впливаючи на зміст, стиль, мову, композицію оригінальних творів [109, 130-131; 673, 49-50]. Оскільки перекладачі й переписувачі часто виступали як співредактори та співавтори текстів, то й самі твори, як перекладні, так і оригінальні, зазнавали певних змін, залежно від місця, часу, естетичних уподобань та рівня володіння мовою автора того чи іншого списку. Перекладний твір поряд з оригінальним виконував ту ж саму функцію у загальнонаціональному літературному процесі, реагуючи на зміну ідеології та літературних смаків” [304, 14] того чи іншого середовища. До сказаного слід додати й певну складність архітектоніки багатьох творів вітчизняної середньовічної літератури, структура яких органічно поєднувала оригінальні й перекладні частини, що фактично стирало межу між своїми” й чужоземними” текстами. Інше розуміння авторства сприяло вільній трансплантації і трансформації запозичених з іноземних літератур ідей, образів та уявлень” [310, 23]. Різнобічний і досить значний вплив перекладної літератури відчутний і в усній народній творчості. Інтертекстуальність загалом є характерною рисою тогочасного письменства.
Розглядаючи літературу українського народу пізнього Середньовіччя, необхідно враховувати, що вона є цілісною системою, що постійно розвивалася, а отже, й змінювалася. Згідно з Д. Лихачовим, система літератури це певне співвідношення її частин між собою: видів літератури (перекладної та оригінальної, церковної, історичної, природничої, публіцистичної), її жанрів, її окремих творів, а також стосунки літератури до інших галузей культури: до науки, релігії, суспільної думки, різних мистецтв, фольклору тощо [304, 5], Якщо виходити з того, що культура також є знаковою системою, організованою певним способом [324, 5-9], то при дослідженні історії літературних процесів необхідно враховувати показники різних явищ духовної культури, які часто мають подібну, а інколи й спільну знакову природу. Різні види мистецтв користуються різними засобами образотворення, виходячи з природних особливостей людського сприйняття, але жодний з видів не може повною мірою розкрити всю багатогранність форм Всесвіту. Тому зрозуміло, що повна художня картина світу не може бути передана засобами якогось одного виду мистецтва [221, 9], причому окремі явища можуть бути виражені сильніше то в одному мистецтві, то в іншому” [308, 29]. Слід також зважити на те, що розвиток духовної культури, включаючи літературу, має не тільки свої власні внутрішні закони (продовження власних традицій, здатність сприймати впливи тощо), але й у тій чи іншій мірі залежить від дії зовнішніх чинників, зокрема історичних обставин, що так чи інакше впливають на весь простір духовного життя даної епохи. Це означає, що всі види мистецтв, філософія і література перебувають у певному взаємозв’язку між собою.
Отже, для висвітлення якнайповнішої панорами української літератури пізнього Середньовіччя необхідно звертатися до найрізноманітніших за характером явищ, що належать до різних форм культури, але мають спільні знакові показники, які існують одночасно і є однорідними та аналогічними. Помережаність української духовної культури другої половини ХІІІ XV ст. численними лакунами не дозволяє будувати всі сентенції на конкретних текстах. Доводиться звертатися до сфери уяви, до ідеології, до спроби зрозуміти дух епохи, її ментальність, тобто до тих речей, які не завжди можна висловити експліцитно. Саме тому навряд чи можна вести мову про пізньосередньовічне українське письменство як про дискурс, оскільки на перешкоді цьому стоїть відсутність можливості реконструкції зв’язків переважної більшості тогочасних текстів безпосередньо з реальною дійсністю [3].
Успішне дослідження історії української культури пізнього Середньовіччя можливе лише за чіткого історичного підходу, оскільки культура кожної епохи має притаманну лише їй ментальність. За свідченням А.Гуревича, центральним поняттям історії ментальностей” є картина світу” або образ світу” уявлення про соціальний і природний універсум, що притаманні даній цивілізації на певному етапі розвитку”, і які охоплюють найрізноманітніші явища дійсності” [157, 154]. В контекст образу світу” занурені всі способи його сприйняття , переживання і відтворення, з мовою і взагалі з усіма знаковими системами включно, що використовуються в даному суспільстві. Напевне, у цьому культурному контексті й варто інтерпретувати існуючі в дану епоху художні стилі і жанри мистецтва та літератури [157, 154].
XІV-XVІ ст. були добою остаточної перемоги християнства на Україні та його органічного поєднання в народній свідомості з елементами поганства [151, 7-8]. На жаль, тогочасні пам’ятки письменства майже нічого не повідомляють про процес трансформації народного релігійного життя. До того ж офіційна православна церква з підозрою, а часто й відвертою ворожістю ставилася до звичаїв, віри та релігійної практики народу (святкування русалій, Івана Купала тощо). Разом з тим церква не була закрита для народного християнства” [160, 343-350], у якихось моментах пристосовувалась до потреб своєї пастви. Так, культи святих зливалися з дохристиянськими божками, а магічне ставлення до природи, навіть віра в її одухотвореність, поширилась на християнські обряди (молебні під час посухи, освячення продуктів харчування, різного зілля тощо). Тому низка різноманітних вкраплень у записані пізніше апокрифічні та фольклорні тексти дає можливість реконструювати, а іноді й реінтерпретувати певне культурне, ідеологічне чи культурне явище, яке мало місце, але документально майже або й зовсім не зафіксоване. Це стосується ісихазму, богомильства, покутництва, впливу гуситства тощо.
Отож матеріал, яким доводиться оперувати, вивчаючи українську літературу кінця XІІІ-XV ст., занадто гетерогенний і фрагментарний. Таким чином, детальна реконструкція свідомості тогочасної людини, а отже, й адекватне сприйняття нею тогочасного літературного твору неможливе й тому, що про деякі таємні пласти свідомості” середньовічні автори зумисне не висловлювалися й не могли висловитись” [160, 343-350].
Але оскільки міфи та їхні численні модифікації були основою світогляду тогочасної людини, а ключем до офіційної ідеології християнства була і є Біблія, то дослідник української літератури пізнього Середньовіччя, спираючись на сучасну методологію, може наблизитись до розуміння тогочасного колективного підсвідомого, а отже й до відносно об’єктивної інтерпретації вцілілих вербальних текстів.
Таким чином, лише комплексний розгляд релігійного, філософського, мистецького, фольклорного, літературного, а в деяких випадках економічного і політичного життя України доби пізнього Середньовіччя дозволить найближче підійти до розуміння основних проблем і явищ української літератури другої половини XІІІ-XV ст.
Актуальність роботи полягає у потребі дослідження низки маловідомих і принципових проблем, що необхідні для створення науково обґрунтованої концепції розвитку української літератури пізнього Середньовіччя, зокрема визначення її місця в загальноєвропейській культурі Передвідродження.
Метою дослідження є створення систематичної наукової праці, в якій жанрова система української літератури другої половини ХІІІ-ХV ст. розглядалася б у контексті усього комплексу вітчизняної культури пізнього Середньовіччя, тобто у зв’язках з історією релігії, фольклору та філософії. При цьому, головним завданням видається визначення духовних інтенцій, що простежуються в розвитку української літератури ХІІІ-ХІV ст., а також розв’язання проблеми існування Передвідродження в Україні аналога західноєвропейської пізньої готики.
Таким чином, українська література пізнього Середньовіччя як цілісна система з усіма її дискурсами включно є об’єктом дослідження, у межах якого виділяється предмет дослідження: літературні, фольклорні та релігійно-філософські джерела в структурі аналізованих творів, система жанрів, а також духовні інтенції, що відчуваються в українському письменстві другої половини ХІІІ-ХV ст.
Специфіка дисертації визначає теоретичні та методологічні основи дослідження. Теоретичною основою праці є роботи низки вітчизняних та зарубіжних дослідників, зокрема М. Грушевського, Д. Наливайка, Ш. Нуцубідзе, Д. Лихачова, М. Бахтіна, Б. Успенського, Ю. Лотмана, В. Топорова, А. Гуревича, У. Еко, Ж. Ле Гоффа, В. Ар’єса та інших, що присвячені проблемам духовної культури епохи Середньовіччя.
Всебічне дослідження української літератури другої половини ХІІІ-ХV ст. вимагає комплексного підходу, тобто застосування низки методів, зокрема культурно-історичного, порівняльно-історичного, порівняльно-типологічного та герменевтичного. Разом із тим, достовірна та об’єктивна інтерпретація пізньосередньовічних вербальних текстів неможлива без застосування структуралізму та семіотики, а також теоретичного набутку французької нової історичної науки”. Специфіка досліджуваних текстів вимагає інтертекстуального, дискурсивного та біографічного аналізу, що включають літературу в контекст певної історичної епохи пізнього Середньовіччя з його дискурсами та ментальностями включно.
Матеріалом для дослідження є перекладна та оригінальна література, яка побутувала в Україні протягом другої половини ХІІІ-ХV ст. Особлива увага приділяється творчості Серапіона Володимирського, Кирила ІІ, св. Петра (Ратенського), Григорія Цамблака, отця Іона та інших представників ораторсько-учительної та агіографічної прози, а також низці апокрифічних текстів як найнедослідженішій частині української літератури пізнього Середньовіччя.
Література зазначеного періоду розглядається в її зв’язку з фольклором, історією церкви та духовними течіями, характерними для Pax Orthodoxa епохи пізнього Середньовіччя: ісихазмом, богомильством, покутництвом, релігійним раціоналізмом.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є першою монографією, присвяченою комплексному висвітленню української літератури помонгольської епохи та періоду Передвідродження, а також встановленню закономірностей її розвитку цього періоду. Дисертація є першим у вітчизняному літературознавстві дослідженням, до якого залучено низку текстів, що досі не були об’єктом наукового вивчення.
Практична цінність результатів дослідження полягає в тому, що вона дає можливість заповнити чималі лакуни в історії української літератури другої половини ХІІІ-ХV ст. Праця вводить у науковий обіг низку імен (Максим, св. Петро (Ратенський) та ін.) і творів, які досі не були предметом літературознавчого дослідження. Дисертація дає можливість здійснити точнішу періодизацію української літератури, а також визначити її місце в системі загальноєвропейської літератури даного періоду.
Підсумки даної роботи можуть стати поштовхом для майбутніх досліджень медієвістики як міждисциплінарної науки, а також спонукати вчених-гуманітаріїв до поглиблених досліджень порушених у монографії проблем культурного буття другої половини ХІІІ-ХV ст.

Результати запропонованої праці можуть застосуватися при розробці університетських курсів Давня українська література”, Українська культура”, Історія української церкви”, Історія світової культури”.

Список литературы

ВИСНОВКИ

За час, що минув від татаро-монгольської навали до появи латиномовних вітчизняних поетів наприкінці XVст., українська література пройшла тривалий шлях, рух яким позначено низкою часом значних, а часом майже непомітних змін у структурі компонентів образу світу”, притаманному українській духовній культурі XIII-XVст. Оскільки образ світу” лежить в основі усіх наукових і філософських парадигм даної епохи” [157, 155], то ці зміни відбулися й у структурі літературних текстів, насамперед, на світоглядно-психологічному та на естетичному рівнях. Разом з тим протягом XIII-XVст. українська культура в цілому не здійснила якісного стрибка, залишившись у системі категорій християнської середньовічної культури.
Включеність української літератури цього періоду до складу православнослов’янського метаписьменства, а разом з ним і до структури загальнохристиянської літератури Media aetas допускає існування у вітчизняному письменстві процесів, генетично і типологічно подібних до загальноєвропейських.
Протягом XII-XVст. осінь Середньовіччя” [659] повільно, але невідступно огортає Європу: у надрах її духовної культури поступово відбувається перебудова ціннісних орієнтацій, зароджуються паростки Ренесансу. Звичайно, ці процеси проходять неоднаково у різних країнах, а розвиток культури загалом практично неможливо вмістити в абсолютно точні хронологічні рамки, оскільки, кажучи словами Й.Гейзінги, старі форми культури помирають у той же самий час і на тому самому ґрунті, де нове знаходить поживу для зростання” [659, 5].
Зараз переважна більшість дослідників [310, 75-126; 130; 448, 183-205] перехідний період від Середньовіччя до Нового часу характеризує (з певними застереженнями) як Передвідродження, яке, на відміну від зрілого Відродження, у межах XI-XVст. охопило всю Європу” [361, 73] і, підкреслимо, у багатьох випадках не було передвістям Ренесансу в розумінні західнохристиянської культурно-історичної епохи XV-XVIст.
Передвідродження було закономірним процесом розвитку культури пізнього Середньовіччя й у різних країнах мало свої специфічні особливості. Основними рисами, що характеризували Передвідродження як стиль епохи, були поява підвищеної емоційності у мистецтві, ірраціоналізм, експресивність, динамізм, містичний індивідуалізм [312, 20-21]. Разом з тим Передвідродження ґрунтовно не позначилося на макроструктурі культур православнослов’янського кола, не внесло радикальних змін у їхню жанрово-стильову систему” [629, 51].
Зараз вже ні в кого не викликає заперечення той факт, що визначальна тенденція загальноєвропейського духовного процесу XIVст. полягала у поступовому поширенні передренесансних і проторенесансних ідей [82, 305], причому важливу роль у їх розповсюдженні посідав саме східнохристиянський світ [666, 158]. За свідченням ряду авторитетних учених (Ш.Нуцубідзе, О.Лосєва, Г.Вагнера та ін.) [397; 374; 660; 321, 23-37; 82, 305], в основі ренесансного руху лежав неоплатонізм у його християнській переробці, який ставав відомим завдяки корпусові творів Псевдо-Діонісія Ареопагіта [168, 3-93], так званих Ареопагітик, що хоча й приписувалися безпосередньому учневі апостола Павла, єпископу Афінському св.Діонісію, але насправді належали авторові другої половини Vст., найімовірніше Петрові Іверу, єпископу Маюмському (помер 492р.) [375].
У XI-XIIст. грузинські мислителі, зокрема Іоан Петріці, виступили зачинателями неоплатонічного і ареопагітського Ренесансу в Європі, випередивши на кілька століть католицький Захід [374, 83-148; 321, 37]. Вже з ХІІст. західні теологи після тривалої перерви знову звернулися до східнохристиянського, по суті грецького, богослів’я, вітаючи світло зі Сходу Orientale lumen [296, 135-136].
Твори Псевдо-Діонісія Ареопагіта містять ідеї повнішого, мирськішого” і більш земного людського шляху до спасіння. Слідом за Плотіним і Проклом Ареопагітики визнають одухотвореність Всесвіту, а також наявність духу в найменших проявах космічного життя і всезагальне благословення усьому людському й усьому живому. У їхньому трактуванні людська активність безумовно посилювалася, поглиблювалась її чуттєвість, і емоції особистості не зникали безслідно у безмежжі Божественного світла [296, 34-36; 322, 107-259].
Усі ці факти дали можливість О.Лосєву називати західну естетику другої половини XIIIст., що базувалася на ареопагітському неоплатонізмі (Тома Аквінський, Бонавентура), проторенесансною [321, 163], зіставляючи її з готикою [321, 149]. Саме християнський неоплатонізм Ареопагітиків став тим спільним знаменником” [82, 306-307], під який можна підвести досить різноманітні процеси, що відбувалися в період Передренесансу як у Східній, так і в Західній Європі.
Ареопагітики справили значний вплив на ісихазм, що, як уже підкреслювалося, був вершиною східнохристиянського антропоцентризму, ставлячи людину у центр Всесвіту й визнаючи за нею право на свободу волі і на обоження через духовне самовдосконалення. Характерно, що опонент св.Григорія Палами Варлаам Калабрійський також з великою пошаною ставився до Ареопагітиків [82, 306]. І варлааміти, і паламіти знаходили у творах Псевдо-Діонісія Ареопагіта ідеї й аргументи, співзвучні відповідно кожному з поглядів, що часто суперечили одне одному. Адже однією з найважливіших проблем їхніх дискусій була природа людини та її місце у Всесвіті.
Прихильник ісихазму Григорій Цамблак у Слові про спочилих”, міркуючи про Страшний Суд і воскресіння мертвих, так пише про призначення людини: Ми сад небесний; на нас образ тілесного створіння і гідність душевна. Четверонога тварина голову хилить до землі і притискається до її черева; наша ж голова до неба возведена, і очі бачать світ горній”. Шукай же вищого, над земним будь думкою, адже ти таким задуманий Господом!” [683, 357].
Містичний індивідуалізм, віра у свободу волі людини, наданої їй самим Богом, прагнення до усамітненої молитви і можливість самостійного спілкування з Господом є тими спільними показниками, що поєднують офіційну ідеологію православної церкви ісихазм та дуалістичну єресь богомильство. Поширення таких поглядів об’єктивно приводило до зменшення ролі духівництва, храмів та обрядів і, одночасно, підносило вагу особистості у Всесвіті.
Із ученням ісихастів була пов’язана поява в Україні емоційно-експресивного стилю плетенія словес”. Цей різновид орнаментального стилю з його великою увагою до слова, зі спробами якнайточніше висловити те чи інше поняття [310, 84-90; 309], з індивідуалізацією людських рис і підвищеною емоційністю є типологічно подібний до пізньоготичного стилю в літературах Західної Європи [659, 310-311; 295, 329]. Поширення на Україні емоційно-експресивного стилю спричинене як діяльністю вихованців болгарської Тирновської літературної школи Кипріяна та Григорія Цамблака, так і вітчизняними традиціями орнаментального стилю XII-XIII ст.
У Кипріяновому Житії митрополита Петра” (1381р.) та Цамблаковому Слові надгробному митрополиту Кипріяну” (1409 чи 1410р.) досить відчутним є автобіографічний струмінь. Прославляючи персонажів своїх творів, ці автори не забувають нагадати й про власну персону, прирівнюючи себе (як Кипріян), або показуючи свою близькість (як Григорій) до героїв створених ними ж панегіриків. Ці факти, а також відсутність самопринижуючих характеристик у Григорія Цамблака, свідчать про індивідуалістичні тенденції у творчості цих письменників, про процес творчого саморозкладу” [252, 184] середньовічного суспільства.
Важливим чинником секуляризації літератури є підвищена емоційність деяких українських ораторських та агіографічних творів XVст. Григорій Цамблак, невідомий автор Похвали Вітовту” (14281430рр.), отець Іоан у Посольстві митрополита Мисаїла до папи СикстаIV” (1476р.) як представники стилю плетенія словес” гіперболізують почуття, усіма можливими художньо-стильовими засобами так нагнітають емоційність, що вона часто затуманює оповідь (особливо цим вирізняється Посольство до папи СикстаIV”). Для Житія Стефана Дечанського” Григорія Цамблака характерна значна кількість трагічних і мелодраматичних сцен, до того ж добре психологічно вмотивованих. Не випадково М.Кашанін, назвавши Житіє Стефана Дечанського” історичною трагедією, порівнює Григорія Цамблака з Вільямом Шекспіром [259, 343]. З грекомовних послань Київського митрополита Ісидора дізнаємось, що він, якщо не може поїхати до друзів, то сідає десь на березі і ронить сльози при згадках про бесіди з ними; а радощі, на його думку, є недовговічними, як ніжні весняні квіти [459, 48-51].
Відхід від традиційних для середньовічної літератури образів християнських героїв відчувається в Муках Іоана Нового Сучавського” та Похвальному слові Євтимію Тирновському”, персонажі яких під пером Григорія Цамблака стають все більш схожими на звичайних людей, що діють у конкретних історичних обставинах, а традиційна форма житія та мартирія починає нагадувати жанр повісті [130, 29-34]. Змінюється у Григорія Цамблака і роль описів природи, що виконують насамперед не моралізаторську, а естетичну функцію. У його творах пейзаж поступово набуває нового значення, символізуючи душевні стани людини, або надаючи тим чи іншим епізодам певного настрою.
У 1418р. Григорій Цамблак брав участь у Констанцькому соборі, де перед Папою Римським і католицькими єпископами виголосив дві промови. У них він, залишаючись на позиціях православ’я, показав досить ліберальне ставлення” [696, 199] до різниць між двома християнськими конфесіями. Тут письменник зустрівся з гуманістами Поджо Брачолліні та Петром Павлом Вергерієм. Не виключено, що Григорій Цамблак був знайомий з Ієронімом Празьким, який 1412-1413рр. перебував у Великому князівстві Литовському і демонстративно віддавав честь православним святощам, церквам і духовенству” [152, 76]. Митрополит Ісидор після підписання Ферраро-Флорентійської унії стверджував, що і православний, і католицький обряди однаково святі, оскільки Церква єдина єсть” [700, 141]. При цьому необхідно зробити застереження, що ідея єдності Христової Церкви випливає зі слів Ісуса Христа: Буде отара одна й Один Пастир” (Ів.: 10, 16). Ця теза сама по собі є непідвладною мінливості образу світу” в різні історичні епохи. Разом з тим зацікавленість ренесансною культурою Заходу і релігійна толерантність згаданих вище церковних і культурних діячів є ще однією характерною складовою нових духовних віянь.
Передренесансним явищем в українській культурі другої половини XVст. була діяльність перекладацького гуртка, що займався перекладом з івриту, так званих ожидовілих”. У Логічній термінології” Мойсея Маймоніда доволі виразно проголошується незалежність світської науки від богослів’я і проводиться ідея рівноправності усіх релігійних систем. Характерно, що переклад цим раціоналістичним гуртком творів Аль-Газалі та Мойсея Маймоніда на книжну українсько-білоруську мову хронологічно майже збігається із зацікавленістю згаданими авторами діячів європейського Відродження [674, 22-23].
Передренесансні віяння відчуваються й у захопленні київського гуртка звіздозаконієм” та ворожбитством”. Підвищений інтерес до астрономії, астрології, окультизму був також характерним для візантійських раціоналістів варлаамітів та для діячів західноєвропейського Відродження. Характерно, що перша друкована книга, видана українцем Юрієм Котермаком (Дрогобичем), була присвячена насамперед проблемам астрології (Прогностична оцінка поточного 1483 року”. Рим, 1483р.).
Інтерес до астрології цілком вписувався в контекст ренесансного світовідчуття з його індивідуалізмом посиленням інтересу до людської особистості. Адже саме астрологи за допомогою руху небесних світил могли наперед визначити перипетії долі певної людини єдиної і неповторної в усьому Всесвіті.
Астрологічні передбачення та різні способи ворожіння якоюсь мірою послаблювали середньовічні уявлення про пряму залежність природних явищ від людських гріхів. З другого боку, свобода волі ортодоксального” середньовічного християнина, буття душі якого після смерті прямо залежало від його діяльності на землі, багато в чому нівелювалося фаталістичними пророцтвами, а отже, давало йому певну індульгенцію і зменшувало страх перед неминучою смертю. Людина могла більше грішити й менше боятися Божого гніву, оскільки доля її залежала від руху зірок і планет. І хоча небесними сферами керував Бог, віддаль до нього тепер збільшувалася”.
Принагідно згадаємо факт перекладу гуртком ожидовілих” астрономічного трактату Шестокрил” Іммануеля бар Якоба з Тараскона в Провансі. Таблиці з коментарем, вміщені у Шестокрилі”, допомагали спростувати тезу православних книжників про наближення есхатону, очікуваного 1492року.
Звернення гуртка ожидовілих” до української та білоруської мов, спроба ревізії текстів Святого Письма, що виявилася як у використанні автентичних єврейських джерел, так і в перекладі на доступнішу для посполитого люду світську”, просту” мову свідчить про певну тенденцію, що по-різному відбувалася у різних країнах Європи.
Зокрема, представники німецької Реформації заради з’ясування неспотвореної істини Старого Заповіту зверталися до його гебрейських оригіналів. До івриту як до першоджерел Святого Письма зверталися й італійські гуманісти. Збереглися відомості, що, наприклад, знайомий Григорія Цамблака Поджо Браччоліні у Констанці вивчав іврит, узявши собі за вчителя якогось єврея-вихреста [669, 217-223].
Походи новгород-сіверського князя Корибута до Чехії (14221431рр.) спричинилися до проникнення гуситських впливів на українські землі: повертаючись додому, учасники цих походів приносили гуситські віяння, пройняті ідеями раціоналізму [362, 76-77].
На генетичний зв’язок літератури ожидовілих” і чеського гуситства свого часу вказували В.Боцяновський [71, 107] та Д.Чижевський [673, 210-211], причому останній наголошував на впливі ренесансних ідей на київський гурток. Якщо врахувати той факт, що Реформація і Ренесанс не лише є рухами з різними парадигмами й функціональністю” [360, 9], але й з певними спільними рисами та інтенціями [360, 9; 139, 7-19], то гуситство, яке, до певної міри, було реформаційним рухом, приносило в Україну передренесансні за своєю сутністю віяння. Характерно, що гуситські священики виступали за поширення Святого Письма зрозумілою народові мовою чеською.
Наприкінці XVст. українсько-білоруська книжна мова почала активно захоплювати сфери, що були майже непорушним заповідником церковнослов’янщини наукову та релігійну. Факти перекладу низки трактатів гуртком ожидовілих”, поява по суті вже чисто церковних текстів у Четьї-Мінеї 1489року наближеною до народної мовою, а також переклади нею духовних повістей” (Мука Господа нашого Исуса Христа”, Книга о Таудале рицери”, Повість про трьох королів-волхвів”) тощо свідчать про утвердження реформаторських тенденцій в українській та білоруській культурах.
Велику тріщину у фундаменті середньовічної культури зробив Швайпольт Фіоль уже самим фактом друку богослужбових книг для їхнього подальшого поширення на Україні. Друкарський верстат підвищував доступність книжок, а також давав можливість усунути помилки і похибки, які бодай у мізерній кількості допустив би найуважніший і найученіший переписувач. Тому, безумовно, має рацію М.Грушевський, що на межі XV і XVIст. тенденція переходу на посполиту мову таки була, і ревізія біблійних текстів, ведена за поміччю єврейських учених, кінець кінцем йшла в тім же напрямі та становила важливе явище в історії цього переходу на народну мову” [152, 134].
Цілком протилежна тенденція у лінгвістичному питанні простежувалася у зв’язку з поширенням наприкінці XIV-XVст. Євтимієвої реформи церковнослов’янської мови, метою якої було її унормування, орієнтація на материнську” грецьку писемність з буквалізмом перекладів та з недопущенням різночитань та усіляких похибок. Євтимієва реформа вирізняла сакральні церковні тексти від буденних” та ділових писань, а також забороняла переписувати книги першим-ліпшим невігласам. Зрозуміло, що дотримання цих правил автоматично виключало вживання народної лексики.
Незважаючи на різновекторність двох вищевказаних явищ у мовному питанні, сам факт посилення уваги до лінгвістичних проблем (до цього варто додати появу в Україні запозичених від південних слов’ян першої суто граматичної праці О осмих частех слова” [372, 18-31] та словничка до перекладу Ліствиці” Іоана Синайського [373, 26-27] ) свідчить про наявність певної тенденції. Що стосується богослужбових текстів, то звернення відповідно до гебрейських та грецьких джерел, ad fontes”, відбивало прагнення вчених книжників до реставрації первісної неспотвореної суті біблійних текстів та творів отців Церкви, що саме по собі було явищем передренесансним, опосередковано вказуючи на ще незриму появу нового історичного мислення” [304, 13].
З середини XIVст. в Україні відбуваються певні зміни у суспільній структурі, пов’язані з розвитком ремесла і торгівлі. Міста здобувають Магдебурзьке право і звільняються з-під влади феодалів. Самоврядування багато в чому залежало від активності ремісничих цехів, що автоматично висувало на перший план індивідуальність, особистість, а не місце в суспільній ієрархії.
У середині XVст. виникають парафіяльно-громадські організації, що згодом розвинулися в братства, які захищали релігійні й національні права українського міщанства. На зорі свого виникнення церковні братства були насамперед осередками своєрідної православної реформації, що діяли у напрямку демократизації церковного життя, залучаючи мирян до управління парафіяльними справами та намагаючись зробити зрозумілішими сакральні тексти. Можливо, одне з таких братств звернулося з цією метою й до перекладів з гебрейської.
Діяльність митрополитів Григорія Цамблака та Ісидора, факт перекладення Логіки” Мойсея Маймоніда свідчать, що українська суспільна думка почала пройматися ідеєю віротерпимості. Тези Бог один, а віра різна”, в усіх вірах є суть” спонукали до толерантності, поваги до інших конфесій і об’єктивно були ще однією тріщиною у будівлі Середньовіччя.
Нові віяння відчуваються також у царині іконопису та настінного живопису. З кінця XIVст. в Україні поширюється вплив південнослов’янського та візантійського малярства епохи Палеологівського ренесансу. На багатьох українських іконах XIV-XVст. лики мальовані пластично, багатьом із них притаманні індивідуальні риси, людські постаті зображені в русі. Іконопис і настінний живопис цього часу прагне до реального зображення ликів: посилюється емоційність зображення, співчуття до страждань персонажів. Митці з великою увагою ставляться до внутрішнього світу людини. Особливо це помітно на фресках у каплиці св.Трійці в Любліні, розписи в якій виконувала артіль українських малярів під керівництвом майстра Андрія (1418р.) [317, 22-29] та Богородиці Одигітрії” з Красова на Волині (перша третина XVст.) [538, 13]. Поширювалися в Україні також і західноєвропейські впливи. Зокрема, з мистецтвом італійського Передвідродження пов’язані фрески (XIVст.) з церкви св.Миколая у Горянах поблизу Ужгорода [245, 159-164] тощо. Загалом українське образотворче мистецтво пізнього Середньовіччя Д.Степовик вже прямо називає Перед відродженням [583, 12-13, 39]. Саме у цей час лики Христа, Матері Божої, святих набувають антропоморфної краси: небесний світ спускається у земні храми” [295, 42].
У зображенні ликів в українському малярстві XVст. відчувається той самий витончений психологізм, що й у зображенні персонажів у творах Григорія Цамблака, те ж саме тяжіння до антропоцентризму, що й у філософії ісихастів, та ж сама екзальтованість і гіперболізація почуттів, що й у Посольстві митрополита Мисаїла до папи СикстаIV”.
У XVст. в Україні намічаються перші кроки в іншому розумінні категорії часу. На ратушах міст встановлюються механічні годинники, поява яких, за словами Ж.ЛеГоффа, означала революцію в часі” [295, 34]. Зокрема, 1404роком датується перша згадка про годинник на ратушній вежі Львова [285, 122]. Якісно інший спосіб виміру часу символізував кінець на монополію церковних дзвонів, що регулярно закликали людей на службу Божу. Відбувалося ледь помітне відчуження мирського” часу від церковного”.
Спроба зафіксувати й зобразити певний емоційний стан людини у якийсь момент її життя вербальними засобами чи за допомогою пензля іконописця свідчить про появу розуміння цінності саме даної миті, єдиної і неповторної в усій часовій безмежності.
Знаковим видається також розміщення редакторів за хронологічним принципом усіх частин Києво-Печерського патерика у другій Касіянівській редакції (1462р.). Усі ці факти свідчать про зародження в українському суспільстві XVст. історичності свідомості, про поступовий перехід від споглядання світу в аспекті вічності, від статичності до динамічності, до активного ставлення до світу в аспекті часу [159, 84-138; 310, 113-114; 632, 9-49].
Отже, для духовних течій пізнього Середньовіччя в Україні є характерним існування як містичних, так і раціоналістичних тенденцій. Оскільки раціоналізм і містицизм, згідно з М.Конрадом [278, 263], є лише різними шляхами до повної духовної і творчої свободи, то, відповідно, ісихазм, богомильство і покутництво, гуситство й діяльність ожидовілих” об’єктивно торували шлях до індивідуалізму, до самоусвідомлення, до протиставлення особистості зовнішньому світові і одночасно до її самовідкриття. Сакральна топологія” [440, 343] української культури у XVст. вже почала перенасичуватися емпіричними характеристиками, які все більше й більше проникали в усі її галузі так, що середньовічна символіка як система почала поволі, але невідступно, руйнуватись.
Таким чином, спільним знаковим показником, що об’єднує такі неоднорідні явища як ісихазм, богомильство, покаянництво, гуситство, а також західнохристиянські жебраючі ордени і українські церковні братства з перекладацьким гуртком ожидовілих” включно, було, насамперед, невдоволення діяльністю офіційної церкви у різних проявах. Об’єктивно ці прояви вільнодумства вели часом до зміни наголосів, а часом до низки реформаційних за своєю суттю змін у церковній структурі. Ці збурення у православній і католицькій церквах обіймали значний діапазон, починаючи від захоплення аскетизмом й запровадження зрозумілої народові богослужбової мови і закінчуючи фактично запереченням догм і основ християнської віри.
Ісихазм у філософії, емоційно-експресивний стиль у літературі, Палеологівський ренесанс в образотворчому мистецтві були типовими виявами нових гуманістичних ідей, які розвивалися в країнах православнослов’янського світу. Типологічна подібність філософських, релігійних, мистецьких явищ, які відбувалися в українському духовному житті пізнього Середньовіччя, свідчать, що українська культура цього часу, зберігаючи традиції Київської Русі і розвиваючись у єдиному східноєвропейському річищі, була охоплена Передвідродженням аналогом західноєвропейської готики.
Необхідно підкреслити, що зміна низки елементів картини світу” в епоху пізнього Середньовіччя / Передвідродження загалом не порушила підвалини, на яких трималися як східна, так і західна європейські цивілізації християнство. Тому про початок секуляризації, що нібито почалася за доби Ренесансу, можна говорити хіба що з великим застереженням. Християнство було й залишалося спільною мовою як для Середньовіччя, так і для Реформації, Ренесансу та Бароко. Більше того, безумовно, має рацію Ф.Ар’єс, стверджуючи, що суспільство не було більш християнським за Середньовіччя, ніж в епоху Ренесансу” [44, 138], не кажучи вже про добу Бароко.
В українській культурі епоха пізнього Середньовіччя це період остаточного утвердження християнства як ідеології. Разом з тим проповідь православного вчення в Україні найчастіше провадилася представниками малописьменного духівництва серед народу, ще доволі міцно зануреного у поганський міфомагічний, хтонічний і анімістичний образ світу”, традиційно притаманний аграрному суспільству [160, 250].
При цьому треба з певним застереженням ставитися до скарг християнських проповідників (Серапіона Володимирського, Григорія Цамблака та ін.) на недостатню віру своїх парафіян чи її занепад. Це явище ще з перших віків існування Христової віри утвердилося як сталий топос, що активно функціонує й донині.
Симбіоз поганських і християнських елементів, чи, точніше, зануреність” церковного вчення у море язичницьких образів, витворили таке унікальне явище, що можна означити як українське народне християнство важливий компонент традиційної української культури. Ця культура як автентична неповторна система, напевне, сформувалася саме протягом XIII-XVIст. [661, 15-16], що підкреслює надзвичайну важливість епохи пізнього Середньовіччя для становлення сучасної української нації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абрамович Д. Исследование о Киево-Печерском патерике как историко-литературном памятнике. Спб, 1902. 217 с.
2. Абрамович Д. Києво-Печерський патерик. Репринтне видання - К.: Час, 1991. 280 с.
3. Арутюнова Н.Д. Дискурс //Лингвистический энциклопедический словарь. М.: Советская энциклопедия, 1990. С. 136 - 137.
4. Августин Блаженный. О граде Божием // Августин Блаженный. Творения. СПб.: Алетейя К.: УЦИММ - Пресс, 1998. Т.4. 586 с.
5. Аверинцев С.С. Античный риторический идеал и культура Возрождения // Античное наследие в культуре Возрождения: Сб. ст. М.: Наука, 1984. С. 142 - 154.
6. Аверинцев С.С. Византия и Русь: два типа духовности // Новый мир. 1988. - № 7. С. 210-220; № 8. С.228 - 238.
7. Аверинцев С.С. Историческая подвижность категории жанра: опыт периодизации // Историческая поэтика. Итоги и перспективы изучения. М.: Наука, 1986. С. 104 - 116.
8. Аверинцев С.С. Порядок космоса и порядок истории в мировозрении ранннго Средневековья (общие замечения) // Античность и Византия. М.: Наука, 1975. С. 266 - 286.
9. Аверинцев С.С. Поэтика ранневизантийской литературы. М.: СОДА, 1997. 343 с.
10. Аверинцев С.С. Рай // Мифы народов мира. М.: Советская энциклопедия, 1988. Т. 2. С. 364.
11. Аверинцев С.С. Риторика и истоки европейской литературной традиции. М.: Языки русской культуры, 1996. 448 с.
12. Аверинцев С.С. Риторика как подход к обобщению действительности // Поэтика древнегреческой литературы. М.: Наука, 1981. С. 15 - 47.
13. Аверинцев С.С. Символика раннего Средневековья (К постановке вопроса) // Семиотика и художественное творчество. М.: Наука, 1977. С. 308 - 337.
14. Аверинцев С.С. Софія Логос. Словник. К.: Дух і літера, 1999. 464 с.
15. Аверинцев С.С. Судьба европейской культурной традиции в эпоху перехода от античности к Средневековью // Из истории средних веков и Возрождения. М.: Наука, 1976. С. 17 64.
16. Адамиты // Христианство. Энциклопедический словарь.- М.: Большая Российская энциклопедия, 1993. Т. 1.- С. 40 - 41.
17. Адрианова В.П. Житие Алексея человека Божія в древней русской литературе и народной словесности. Пгр., 1917. VII + 518 с.
18. Адрианова В. К истории текста Аристотелевих врат” // Русский филологический вестник. - 1911. Т. 66, № 3 - 4. С. 1 - 14.
19. Адрианова В.П. К литературной истории Палеи. I. Толковая Палея” в свете новейших исследований // Труды Киевской Духовной Академии, 1909. №7 - 8. С. 377 - 415.
20. Адрианова В.П. К литературной истории Толковой Палеи. ІІІ. Противоиудейские толкования пророчеств по списку 1483 г. Злотоверхо-Михайловского монастыря №493/1655 // Труды Киевской Духовной Академии 1910, № 2 С. 257 - 267.
21. Адрианова В. Хождение Арсения Селунского // ИОРЯС, 1913. Т. 18, кн. 3. С. 195 - 224.
22. Айвазян К.В. Ересиарх Захария Скара и крымско-литовские армяне // Армянская и русская средневековые литературы. Ереван: Изд-во АН Армянской ССР, 1986. С. 403 - 444.
23. Акты исторические, собранные и изданные археографическою комиссиею. СПб., 1841. - Т. 1. 552 + 44 с.
24. Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. СПб., 1846. Т. 1. IV + 375 c.
25. Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. СПб., 1851. Т. 4. VIII + 529 с.
26. Александрия. Роман об Александре Македонском по русской рукописи XV в. / Изд. подгот. М. Н. Ботвинник, Я. С. Лурье и О. В. Творогов. - М.; Ленинград: Наука, 1965. 268 с.
27. Александров О. Старокиївська агіографічна проза ХІ першої третини ХІІІ ст. Одеса: Астропринт, 1999. 272 с.
28. Алексеев А.А. Песнь песней” в чешской Библии и восточнославянские переводы XV-XVI вв. // Slavia. — 1983. — Roč. 52. — Seš. 3-4. — S. 283-289.
29. Алексеев А.А. Песнь песней” по русскому списку XVІ в. в переводе с древнееврейского оригинала // Палестинский сборник. 1981. Вып. 27 (90). С. 63 - 79.
30. Алексеев А.А. Русско-еврейские литературные связи до 15 века // Jews and Slavs. Vol. 1. - 1993. P. 67 - 75.
31. Ангелов Д. Богоми