ТАБІРНА ПРОЗА ЯК ЛІТЕРАТУРНИЙ ФЕНОМЕН ХХ СТОЛІТТЯ (НА МАТЕРІАЛІ УКРАЇНСЬКОЇ, РОСІЙСЬКОЇ, БІЛОРУСЬКОЇ ТА ПОЛЬСЬКОЇ ЛІТЕРАТУР) : Лагерная ПРОЗА КАК ЛИТЕРАТУРНЫЙ ФЕНОМЕН ХХ ВЕКА (На материале УКРАИНСКОЙ, русской, белорусской И польской литературы)

Краткое описание

Волинський державний університет імені Лесі Українки

На правах рукопису

Колошук Надія Георгіївна

УДК 821.161.2 3 + 821.16 3

Табірна проза як літературний феномен ХХ століття
(на матеріалі української, російської, білоруської
та польської літератур)

10.01.01 українська література
10.01.03 література слов’янських народів

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора
філологічних наук

Науковий консультант
Оляндер Луїза Костянтинівна,
доктор філологічних наук, професор

Луцьк 2007

ЗМІСТ
ВСТУП . 4
РОЗДІЛ 1. Література факту в сучасному літературному процесі. Концептологія .. 17
1.1. Табірна проза як літературний феномен ХХ століття: необхідні уточнення предмета й об’єкта дослідження 17
1.2. Суспільна рецепція табірної літератури на слов’янських теренах: деякі аналогії. Проблеми вивчення . 54
1.3. Табірний роман чи мемуари? Проблема прочитання літератури факту . 80
1.4. Шибеничний гумор .. 98
1.5. Утопія антиутопія: дискредитація утопізму в табірному тексті . 115
ВИСНОВКИ до РОЗДІЛУ 1 139
РОЗДІЛ 2. Табірна проза, створена «сталінськими» поколіннями в’язнів ГУЛАГу .................. 144
2.1. Табірна мемуаристика на східнослов’янських теренах. Провідні конфліктні мотиви . 144
2.2. Ґендерні проблеми в табірній прозі .. 185
2.3. Табірна новелістика крізь призму конфліктно-образного й наративного рівнів поетики (Б.Антоненко-Давидович, В.Шаламов, В.Хомчанка) . 208
2.4. «Архіпелаг ГУЛАГ» О.Солженіцина та особливості нової епопеї в літературі ХХ століття .. 251
ВИСНОВКИ до РОЗДІЛУ 2 . 298
РОЗДІЛ 3. Дисидентський етап табірної літератури. Подальші метаморфози тематики і поетики ..... 303
3.1. «Малий апокаліпсис» Т.Конвіцького антиутопійна модель реальності в мемуарній прозі українських шістдесятників 305
3.2. Проблематика й поетика роману А.Синявського (Абрама Терца) «Добраніч» у контексті дисидентської прози 323
3.3. Мова як засіб освоєння / протистояння «антисвітові» (М.Осадчий та інші) . 348
ВИСНОВКИ до РОЗДІЛУ 3 . 363
ВИСНОВКИ . 366
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .. 381 444

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Література факту (nonfiction)[1] в українському літературознавстві упродовж довгого часу перебувала на маргінесі: нею лише зрідка цікавилися критики та історики й теоретики літератури. У сучасних літературознавчих довідниках (окрім «Української літературної енциклопедії» [457, с. 85]) відсутні статті на позначення цього поняття, у підручниках лише згадуються поодинокі тексти, немає спеціальних розділів, де було б представлене їх вивчення як самодостатніх художніх явищ поруч із прозовими та іншими жанрами [див.: 289; 290].
Однак у всьому світі інтерес до nonfiction зростає, вона посідає все більше місце у загальному літературному потоці, привертає постійну увагу науковців варто згадати відомі праці Д.Стауффера, П.Кенделла, К.Каколевскі, Дж.Баррета, Ц.Тодорова, Ф.Лежена, П.Ламарка, С.Г.Олсена, А.Жірарда, Р.Кізера та ін. На відміну від белетристики, яка в епоху постмодерну стає цариною іронічних стилізацій, пародій, пастишевих компіляцій, інтертекстуальних експериментів-цитацій або «естетики мовчання», nonfiction література автентичних / документальних свідчень про реально пережите є неоціненним скарбом для тих, хто хоче розібратися в минулому й оцінити сучасність, зрозуміти сам феномен письма та переосмислити культурні надбання.
Перед сучасним літературознавством стоять завдання теоретико-літературного узагальнення явищ літератури факту, а перед українським ще й майже не початий край роботи вивчення конкретного матеріалу, усвідомлення його естетичної та суспільно-історичної вартості. Донині більшість жанрів nonfiction (щоденники, епістолярій, мемуари, есеїстика, публіцистика, автобіографічні нариси тощо) у нас розглядалися крізь призму художньої белетристики як доповнення до процесу творення «власне художніх» письменницьких шедеврів, як джерело вивчення творчості видатних митців. Оскільки вже стало зрозумілим, що ці «доповнення» мають неперехідну цінність і не випадково заполонили сторінки сучасних часописів та виходять численними окремими виданнями, прийшов час їхнього достеменного аналізу.
Периферійне, маргінальне становище нашої документальної літератури призвело до того, що її вивчення треба починати стосовно багатьох жанрових і тематичних феноменів з нуля з виявлення обсягу матеріалу, зі з’ясування його місця та закономірностей його рецепції в літературному процесі відповідної епохи, з окреслення жанрових (як найбільш стійких у поетиці) ознак, а також із порівняння української документалістики з відповідною цариною в інших близьких і неблизьких літературах. Допоки це не зроблено хоча б у загальних оглядах, годі чекати суттєвого поступу у вивченні документалістики як особливого модусу побутування літератури.
Доказом тому є вітчизняні дослідження останнього часу: йдеться насамперед про письменницький доробок (дисертації та статті й монографії І.Акіншиної, І.Веріго, О.Галича, Г.Грегуль, О.Дацюка, Т.Заболотної, В.Здоровеги, В.Кузьменка, Г.Маслюченко, Б.Мельничука, К.Танчин, АЦяпи та ін.), особливо часто про історико-біографічну прозу (в українській літературі це переважно так звані «художні біографії» все тих же письменників як найбільш відомих людей нації), іноді про письменницьку-таки публіцистику, однак практично не зачіпається та частина документалістики, яка створена звичайними людьми сучасниками історичних подій, котрі залишили ексклюзивні свідчення про «неписану», справжню історію [див.: 8; 103; 120; 121; 166; 185; 234; 259; 284; 364; 429; 436; 437; 441; 514; 653].
Оскільки найтрагічніші її події голодомори, війни, депортації, Голокост, масові репресії були табуйовані не лише в офіційній історичній науці, літературі, а й у масовій свідомості, ці здебільшого непретензійні за стилістично-літературною формою тексти набувають особливої ваги саме постільки, поскільки не були свого часу відредаговані, підігнані під стандарт офіціозу, бо й писалися переважно не для негайного оприлюднення, а для нащадків, у деяких випадках для найближчих людей.
Стан осмислення й вивчення різнорідного матеріалу, про який ідеться в цій дисертації, не однаковий стосовно різних його пластів: значно краще вивчені тексти окремих (найвідоміших) письменників переважно російських: О.Солженіцина, В.Шаламова, А.Синявського; та окремих українських автобіографічні романи І.Багряного, новелістика Б.Антоненка-Давидовича, епістолярій дисидентів-шістдесятників. Практично нема критичних відгуків, не кажучи вже про наукові аналітичні розвідки, стосовно книг-споминів непрофесійних авторів-табірників. Вони не введені в контекст сучасної літератури й існують на периферії історико-літературного процесу.
Таке існування можна порівняти з полишеним на волю випадку збереженням забутих музейних раритетів у глухих запасниках, а не в експозиційних залах, на очах у глядачів. Основоположна теза нашого дослідження полягає в тому, що табірна проза (як белетристичні твори, так і документальні свідчення) за своєю суттю є показовим явищем для нинішньої епохи, оскільки, з одного боку, є свідченням постмодерної кризи суспільства (яка в найзагальніших рисах виявила себе починаючи з 40 60-х років ХХ ст.), а з іншого, була поштовхом до формування найважливіших постулатів сучасної світоглядної парадигми, методологічних засад, морально-етичних та естетичних цінностей.
З огляду на сказане, важливість та актуальність обраної теми дослідження є цілком обґрунтованими.
Мета і завдання дослідження. Комплексний підхід до тюремно-табірної літератури факту на східнослов’янських теренах та у порівнянні з польською літературою має на меті показати розгортання дискурсу в другій половині ХХ ст., виявити його початки в довоєнній літературі, показати перспективи аналізу і його значення для розуміння сучасного літературного процесу, зокрема представити ті його специфічні риси, що зумовлені особливими національно-суспільними умовами і традицією, а також взаємозв’язками та взаємовпливами. Реалізація мети передбачає такі завдання:
- виявити етапи формування тюремно-табірної літератури факту на східнослов’янських теренах і в окремих національних літературах, розвиток її жанрових форм, хід суспільної рецепції та його національні сутнісні характеристики, очевидні у зіставленні;
- показати закономірність поставання такої літератури в сучасну добу, її зв’язки з постмодерною кризою свідомості й культури;
- простежити специфіку суто літературних / естетичних особливостей у табірній літературі факту: вияв конфлікту, особливості оповіді, трансформацію жанрових канонів та їхніх окремих модифікацій (зокрема, формування нових жанрових різновидів табірного роману, документальної епопеї, наративних структур на межі белетристичної й документально-нарисово-публіцистичної оповіді), вияв гумору й іронії;
- розкрити закономірність руйнування утопізму в табірному тексті та порівняти його проблемно-конфліктні вузли з такими у філософському романі-антиутопії класичного зразка, сформованого світовою літературою ХХ століття;
- розглянути риси нового типу епопеї «спроби художнього дослідження» (О.Солженіцин), яка формується сучасною літературою через осмислення ваги автентичних свідчень очевидців та учасників історичних екстремальних подій, виникає як літературна форма їхнього узагальнення; показати зв’язок формування епопейно-документального жанру з процесом національного самоусвідомлення;
- проаналізувати специфіку ґендерних проблем, які постають у табірній документалістиці гранично оголеними і через те виглядають гротесково загостреними;
- визначити жанрову природу нових сучасних видань тюремно-табірних свідчень листів, «стереофонічних» збірок документів і спогадів; показати літературно-художню специфіку й вартість окремих зразків таких синтетичних видань;
- актуалізувати проблему мовного стилю сучасної української літератури, показавши закономірність і незворотність процесу зростання в ній нелітературних форм мовлення, передусім у тих текстах, автори яких прагнуть відобразити автентику існування сучасної людини в посттоталітарному / постгулагівському світі;
- показати зв’язок табірної тематики і проблематики з філософськими проблемами, котрі вирішує сучасна світова література, зокрема з проблемою некерованого людиною насильства.
Об’єктом дослідження є різножанровий текст тюремно-табірної гулагівської тематики в українській, російській, білоруській та польській літературах і його розвиток упродовж 1930 90-х рр. у контексті української та світової літератури ХХ ст.
Предмет дослідження діахронічний і синхронічний зрізи побутування табірного тексту в сучасній українській культурі та його закономірності через порівняння з російською, білоруською, польською у контексті світової літератури ХХ ст. модерної і постмодерної доби.
Матеріал дослідження як художні / белетризовані твори відомих письменників (автобіографічні новели, повісті, романи, створені на основі реально пережитого авторами в ГУЛАГу), так і документально-мемуарні автентичні свідчення, у тому числі й не-письменницькі від документальної книги нарисів «У пазурах ГПУ» білоруського письменника Ф.Аляхновіча, яка з’явилася друком у 1934 1937 роках (сімома різними мовами, у тому числі польською та білоруською), до збірок листів, документів, спогадів, тематичних антологій, що видаються донині. Матеріалом дослідження є також критичні й наукові праці про сучасний літературний процес, історію літератури ХХ ст. загалом. Одне з важливих джерел матеріалу критичні полеміки про документальну літературу, зокрема «круглі столи» й тривалі розгорнуті дискусії в російських часописах «Вопросы литературы» 1966, 1974, 1978 79, 1999, 2000 рр., «Иностранная литература» 1966 р., «Литературная газета» 1974 75, 1978, 1986 та 1991 р. (остання під рубрикою «Рік Солженіцина») тощо [див.: 389; 439; 440; 490].
Методологічна основа дисертації. Методологічна база філософські та філологічні праці видатних учених і мислителів цієї епохи екзистенціалістів, представників герменевтики, феноменології, рецептивної естетики, структуралістів, постструктуралістів Т.Адорно, Г.Арендт, Р.Барта, М.Бахтіна, М.Бердяєва, О.Ф.Больнова, Г.-Ґ.Ґадамера, А.Камю, Ю.Лотмана, М.Мамардашвілі, Г.Маркузе, Х.Ортеґи-і-Ґассета, П.Рікера, В.Франкла, Е.Фромма, М.Фуко, К.Ясперса та ін. Для розв’язання поставлених завдань спираємося на літературознавчі методи дослідження як традиційної філології, так і новітньої: філологічно-описовий, історико-порівняльний, порівняльно-типологічний, окремі положення герменевтики, рецептивної естетики, структурально-семіотичного літературознавства; на загальнонауковий метод поєднання синхронного та діахронного аналізу. Теоретичною базою є наукові розробки українських та зарубіжних дослідників документалістики І.Акіншиної, Н.Анастасьєва, Н.Банк, Ю.Барабаша, П.Білоуса, І.Вайнберґа, І.Веріго, Є.Волкової, О.Галича, Л.Гараніна, М.Геллера, Г.Грегуль, Е.Ґерштейн, Л.Ґінзбурґ, М.Ґловінського, М.Ґоляшевської, Н.Денисюк, Д.Затонського, В.Здоровеги, Н.Ігнатів, В.Кардіна, Г.Костюка, Р.Корогодського, М.Коцюбинської, В.Кузьменка, Ф.Лежена, А.Мальдзіса, Г.Маслюченко, Б.Мельничука, Г.Мережинської, Л.Оляндер, М.Павлишина, П.Палієвського, А.Пашкевіча, Б.Рубчака, В.Стральцової, К.Танчин, А.Тартаковського, Ц.Тодорова, Н.Торкут, М.Чермінської, Я.Явчуновського, І.Янської й ін.; а також численні літературознавчі праці про літературний процес у ХХ ст.
Наукова новизна дослідження та одержаних результатів. Повернути табірну документалістику на належне місце, ввести в літературознавчий дискурс і теоретично обґрунтувати таке введення цим завданням передусім обумовлена новизна нашого дослідження. А також тим, що вперше визначено етапи розвитку тюремно-табірного тематичного пласта nonfiction у вітчизняній літературі ХХ століття та здійснено спробу порівняти його з таким же процесом у російській, білоруській і польській літературах; представлено можливі ракурси детального вивчення як белетризованих текстів творів професійних авторів-письменників (романи, автобіографічні повісті, новели тощо), так і неписьменницьких свідчень у найрізноманітнішій жанровій формі, далекій від знаних літературних зразків.
Доповнено й підтверджено теоретичне тлумачення літератури факту як царини жанрових модифікацій та словесного самовияву, що має не лише самоцінно-естетичне спрямування (мистецький пошук, фіксація й формування творчих задумів, стильові експерименти, рефлексія й самооцінка художника тощо), а передусім виявляє авторську настанову на пошук екзистенційної правди, ваги автентичного слова, здатного знайти у стражданні сенс світобудови, сенс людини й історії з усіма її катастрофами.
У контексті світового літературного процесу другої половини ХХ століття розглянуто ряд текстів, які представляють маловивчені документальні жанри (від документально-художньої епопеї до нарису-свідчення). На цій підставі вперше обґрунтовано взаємозв’язки доби постмодерну з документальною літературою, котра функціонує й розвивається на різних рівнях культури предусім як андеґраундна у протидії тиражованим заради комерційних цілей белетристиці та кітчу.
Встановлено конфліктно-проблемні зв’язки «гулагівської» прози вітчизняних, російських та білоруських авторів-табірників зі свідченнями нацистських та гулагівських в’язнів у польській літературі. Зроблено спробу виявити закономірності рецепції подібної літератури у нас через порівняння з рецепцією в Росії, Білорусі й Польщі та зв’язок цього процесу із сучасним суспільним життям. Різножанрові тексти «гулагівської» тюремно-табірної прози вперше представлено в різних аспектах аналізу, щоб продемонструвати можливі шляхи їх вивчення як правомірних складових літературного процесу.
Табірний текст виглядає досить однорідним тематично, однак неоднорідний і різноякісний у своїй художній вартості та особливостях, за поетикальними характеристиками. Його аналіз вимагає особливих підходів, які донині ще не утвердилися остаточно і практично не використовуються українським літературознавством[2]. Один з можливих аспектів аналізу жанрова характеристика зумовив інтерес наших науковців до найбільш белетризованих / найменш відповідних специфіці nonfiction явищ історико- біографічної прози, про яку в Україні одна за одною з’являються дисертації, де йдеться про «документалістику» в такому контексті, що саме поняття виглядає розмитим[3]. Ми пропонуємо комплексний підхід до аналізу поетики табірних свідчень: передусім розглядаємо центральний стрижень авторської інтенції вияв конфлікту, проблемні колізії, які відрізняють табірну прозу від сучасної їй легально публікованої літератури, а також жанрові та наративні модифікації, вияв найбільш очевидної «художньої» характеристики «шибеничний гумор». Тобто в оцінці конкретного тексту вважаємо необхідним враховувати не лише критерії достовірності матеріалу, поданого мемуаристом (його вірогідність можна перевірити через порівняння з іншими табірними текстами, через зіставлення з історичними документами якщо такі є чи знайдуться і виявляться, у свою чергу, вірогідними[4]) та яскравість вираженої авторської суб’єктивності, а ширше цілу систему ідейно-поетикальних характеристик[5]:
1) точність і неповторність деталей, фактів, представлених через суб’єктивну оцінку;
2) добросовісність автора у ставленні до включених у текст реальних документів;
3) наявність у документальному тексті глибокої й самостійної оцінки історичних подій, поданих з погляду конкретної людини їх учасника;
4) масштаб узагальнення окремого людського досвіду: поєднання здатності бачити те, що становить приватний інтерес, зі загальнозначимою історичною перспективою;
5) мистецтво відбору вражень, документів і фактів;
6) розкриття авторської особистості через сповідь на межі можливої одвертості, без випадкового, дріб’язкового рахунку до життя й сучасників;
7) вміння передати особистий досвід через конфлікт прозріння / загартування / воскресіння душі у стражданнях;
8) безстрашність свідчень усупереч тенденціям суспільного замовчування «білих плям» історії, долання суспільних стереотипів, притаманних сучасникам автора; авторська відкритість новому досвіду і новим цінностям;
9) жанрова і стилістична свобода та вправність оповіді; вихід поза естетичні канони своєї доби у формуванні неповторної структури документального свідчення або доцільність дотримання усталених / традиційних жанрово-композиційних і стильових норм;
10) емоційна і подієва згущеність тексту, яка спонукає читача до розгорнутого перепрочитання матеріалу, сконденсованого художніми рамками окремого свідчення, і викликає ефект катарсису найбільш скупими, почасти «позаестетичними» засобами документального письма; поліфонія авторських інтонаційних засобів оповіді;
11) живий процес кристалізації авторської думки на очах у читача;
12) цілісність читацьких вражень від документального тексту при всіх можливих його відхиленнях від знаних у літературній історії норм (жанрових, композиційних, стильових тощо).
Така комплексна система характеристик табірного тексту не є відкриттям для літературознавчої методології. Це конкретизація (відповідно до особливостей матеріалу) загальних принципів коментування і тлумачення, котрі вироблялися впродовж століть у царині герменевтики. Сучасні дослідження її традицій показують [див.: 372, с. 71, 87, 90, 194 199 та ін.], що врахування порівняльних, контекстуальних, поетикальних, рецептивних тощо аспектів аналізу документального тексту цілком можливо співвіднести із принципами герменевтичного тлумачення, покликаними давати об’єктивну інтерпретацію будь-яких текстів.
Теоретичне значення роботи полягає в уточненні поняття «література факту» та у вивченні феноменів цієї літератури, викликаних до життя реальністю ГУЛАГу в східнослов’янських та польській літературах. Дисертація має значення для поглиблення уявлень про проблему жанрової структури документалістики, її зв’язки з літературним процесом сучасної епохи, про зміну усталених традицій та спонтанний прояв новаторських пошуків, зумовлених національною історією та культурною традицією.
Практичне значення роботи. Дослідження сприятиме подальшій розробці означеної проблематики в сучасній вітчизняній літературознавчій науці її теоретичних, історико-літературних та компаративних аспектів. Результати можуть бути використані у процесі викладання курсу історії літератури ХХ ст., спецкурсів у вищих навчальних закладах та в шкільних курсах і програмах, для підготовки нових підручників і посібників.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов’язане з фундаментальними дослідницькими темами кафедри теорії літератури, зарубіжної літератури та журналістики Волинського державного університету імені Лесі Українки: «Українсько-польські літературні взаємини: традиції і сучасність» та «Модернізм і постмодернізм в українській та зарубіжній літературі», які затверджені у перспективному плані роботи кафедри (протокол № 5 від 31.10.2001 р.). Тема дисертації затверджена на засіданні бюро наукової ради при Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» (протокол № 2 від 24.04.2007 р.).
Особистий внесок здобувача. У дисертації знайшли відображення наукові здобутки вітчизняних і зарубіжних учених різних часів; будь-які форми використання їхніх досліджень оформлено посиланнями. Воднораз усі наукові ідеї, положення, висновки дисертації належать її авторові. Монографія та наукові статті за темою дослідження одноосібні.
Апробація результатів дослідження. Дисертацію обговорено та рекомендовано до захисту на розширених засіданнях кафедри теорії літератури, зарубіжної літератури та журналістики Волинського державного університету імені Лесі Українки (протокол № 12 від 03.05.2006 р. та № 11 від 25.04.2007 р.). Основні положення викладені в доповідях на 19 наукових конференціях міжнародного рівня: 1) «Литература и власть» 12 15 листопада 1991 року в Одесі (Одеський державний університет імені І.І.Мечникова); 2) «Біблія і світова література» 19 22 жовтня 1999 року в Чернівцях (Чернівецький державний університет імені Юрія Федьковича); 3) ІV Міжнародні Чичеринські читання «Роман і стиль» 25 27 листопада 1999 року (Львівський національний університет імені Івана Франка); 4) «ХХ лет без Высоцкого» 13 17 листопада 2000 року в Москві (Державний культурний центр-музей В.С.Висоцького); 5) «Русская литература накануне третьего тысячелетия. Итоги развития и проблемы изучения» 5 6 грудня 2000 року в Києві (Київський національний університет імені Тараса Шевченка); 6) «Русский роман ХХ века: духовный мир и поэтика жанра» 9 11 квітня 2001 року в Саратові (Саратовський державний університет імені М. Г. Чернишевського); 7) «Українсько-польські літературні взаємини» 25 26 травня 2001 року в Луцьку (Волинський державний університет імені Лесі Українки); 8) «Українська література в загальноєвропейському контексті» 16 17 жовтня 2001 року в Ужгороді (Ужгородський національний університет); 9) «Традыцыйнае і наватарскае ў выкладанні літаратуры ў школе і ВНУ» 20 21 листопада 2001 року у Бресті (Брестський державний університет імені О.С.Пушкіна); 10) «А.И.Солженицын и русская культура» 24 26 червня 2002 року в Саратові (Саратовський державний університет імені М.Г.Чернишевського); 11) «Українсько-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни: генезис, характер, перебіг і наслідки» 20 23 травня 2003 року в Луцьку (Волинський державний університет імені Лесі Українки); 12) «Проблеми жанру, стилю, літературного напряму» 16 17 жовтня 2003 року в Запоріжжі (Запорізький державний університет); 13) «Україна і Польща: мовно-літературні та суспільно-політичні взаємини» 29 30 жовтня в Луцьку (Волинський державний університет імені Лесі Українки); 14) «Українська мова як соціокультурний і психологічний феномен» 2 3 квітня 2004 року в Луцьку (Волинський державний університет імені Лесі Українки); 15) V Міжнародні Чичеринські читання «Проблеми розвитку художньої прози» 20 22 жовтня 2004 року у Львові (Львівський національний університет імені Івана Франка); 16) «Державна мова: соціально-психологічні аспекти функціонування в освітньому, науковому та побутовому просторі» 11 12 листопада 2005 року в Луцьку (Волинський державний університет імені Лесі Українки); 17) «Масова література: від давнини до сучасності» 14 15 вересня 2006 року в Бердянську (Бердянський державний педагогічний університет); 18) «Творчість І.Багряного як культурний феномен. До 100-річчя від дня народження» 27 28 вересня 2006 року в Харкові (Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна); 19) «Drogi do wolności w kulturze Europy Środkowej і Wschodniej 1956 2006» 5 7 листопада 2006 року в Познані (Вища Професійна Школа «Кадри для Європи» та Фундація Великопольського Архіву «Солідарності»); а також на 5 конференціях і наукових семінарах всеукраїнського рівня: 1) науковий семінар «Література постмодернізму» 4 5 липня 2001 року в Одесі (Одеський національний університет); 2) «Творчість Володимира Свідзинського в контексті українського та світового модернізму» 21 23 березня 2003 року в Луцьку (Волинський державний університет імені Лесі Українки); 3) «Світ слов’янства: мова, література, культура, історія» 12 13 травня 2003 року в Луцьку (Волинський державний університет імені Лесі Українки); 4) Всеукраїнська конференція з літературної компаративістики 11 12 грудня 2003 року в Києві (Інститут літератури імені Т.Г.Шевченка НАНУ, відділ компаративістики); 5) «Гендерні аспекти в методологіях гуманітарних наук» 9 10 грудня в Луцьку (Волинський державний університет імені Лесі Українки); на 10 щорічних вузівських конференціях «Дні науки» на філологічному факультеті у Волинському державному університеті імені Лесі Українки, на студентських науково-практичних конференціях філфаку ВДУ тощо.
Публікації. На основі матеріалу дисертації опубліковано монографію «Табірна проза в парадигмі постмодерну» (Луцьк, 2006) та більше 20 статей у фахових виданнях, затверджених списком ВАК України.
Структуру й обсяг дисертації складають вступ, три розділи (кожен ділиться на підрозділи), висновки та список використаних джерел (803 позиції). Загальний обсяг роботи 444 сторінки, з них 380 основного тексту.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Дослідження табірного тексту як тематично-проблемного комплексу жанрів і модусу існування андеґраундної літератури впродовж ХХ ст. в українській літературі у порівнянні з російською, білоруською та польською приводить до таких висновків:
1.Східно-слов’янська табірна проза, породжена тиском реальності й потребою засвідчити її найболючіші рани, виявляла суттєві зрушення у суспільній свідомості значно глибше й безпосередніше, аніж сучасна їй радянська белетристика, однак залишалася на маргінесі літературного процесу; значно менше піддавалася маніпулюванням заангажованої критики (оскільки остання якщо говорити про професійну критику практично відсутня стосовно більшості авторів) і тискові суспільної кон’юнктури, хоча й підпадала під тенденції ідеологічних міфів. Водночас самою автентичністю, безпосередністю свідчень вона руйнувала стереотипи, догми й міфологізовані структури суспільної свідомості, прокладала шлях переосмисленню й переоцінці елементів культурної парадигми аж до її очевидної зміни.
Зокрема розвиток табірної прози в Україні й Росії та її відсутність у Білорусі на другому (дисидентському) етапі розвінчує радянський міф про спільну долю й культурну традицію народів та зближення на цій підставі їхніх культур, формування спільного типу-характеру «радянської людини» та «радянського способу життя». Міф формувався на рівні офіціозної літератури соцреалізму й не переступив межі пересічної белетристики; у літературі факту і навіть наближених до неї жанрах (як-от повісті білорусів В.Бикова й А.Адамовича) неповторність суспільно-історичних умов, національно-ментальних рис, тяжіння до глибинних витоків національної традиції виходить на поверхню. Згодом те, що штучно насаджувалося як єдиний шлях, єдиний канон (наприклад, одіозний «образ героїчного радянського народу-переможця» у «воєнній прозі», про який не переставала з незначними варіаціями писати радянська критика впродовж п’ятдесяти повоєнних років), втрачає свою цінність у порівнянні з автентикою документальних свідчень, конкретикою людських доль, представлених ними. Чим більший розрив між офіційною / легальною культурою та андеґраундом (наприклад в Україні значно більший, ніж у Росії; у Росії, своєю чергою, більший, ніж у Польщі; а в Білорусі повоєнна дійсність передусім величезні втрати серед інтелігенції внаслідок сталінських репресій та Другої світової війни зумовила повне витіснення андеґраундної культури на довгий час на маргінеси в еміграцію), тим очевиднішим виглядає тематично-конфліктний, образно-проблемний, жанровий «вододіл» між ними. Межа між білоруською документалістикою і белетристикою цього часу залишається розмитою (в Україні, Росії, Польщі в кожній відповідно до рівня суспільного тиску більш чітка), як це було на першому етапі практично у всіх східнослов’янських літературах. Образні мотиви емігрантських білоруських спогадів об’єднуються навколо концепту «розореного гнізда» втраченої, сплюндрованої батьківщини.
Наявність / відсутність різних етапів формування табірної прози у близьких літературах не означає «відставання» котроїсь із них таке поняття взагалі не може бути застосоване до культурної еволюції близьких народів. Ідеться про різні форми розвитку, які обирає кожна національна література відповідно до найтонших нюансів свого становища у порівнянні з іншою. Так, материкова парабелетристична білоруська проза 1960 80-х років бере на себе деякі функції літератури свідчень і запозичає та розвиває її образно-стильові, композиційно-наративні поетикальні форми, хоча й не звертається (до пори до часу) до окремих тем з національної історії, в тому числі й до табірної теми.
Порівняння української літератури факту з польською дисидентською белетристикою та російською «метапрозою» 1970 80-х рр. (зокрема прочитання української дисидентської мемуаристики крізь призму конфліктно-образної структури в антиутопії польського автора; порівняння конфліктних ситуацій українських дисидентських «повісті» й хронік та російських «роману» чи «повісті» про один і той же табірний світ, одного й того ж періоду) дає змогу побачити, як колоніальний статус народу призводить до межі винародовлення навіть в умовах «мирного» «розвинутого соціалізму» через механізми стирання національної пам’яті, нівелювання культурних традицій, звуження ареалу національної мови, насаджування імперських стереотипів мислення та комплексу національної меншовартості пересічним громадянам.
Наскільки табірний світ очима в’язня-українця чи білоруса, росіянина, поляка й ін. далекі / близькі один від одного, треба з’ясовувати через конкретніші дослідження; наразі можемо лише стверджувати, що вони різні. Автори гулагівських табірних свідчень визнають необхідність враховувати конфліктні зони національної ментальності у співжитті в’язнів.
2.Культурна парадигма ХХ ст., в основі якої лежить «модерний проект», поступово змінювалася й перетікала у постмодерну не без впливу літератури факту. Остання посідає в загальній системі культурних феноменів усе більше місця та самим фактом свого існування протистоїть нівелюючому агресивному впливові маскульту. Література факту здатна представити альтернативні шляхи культурного розвитку при загальній тенденції модерної й постмодерної культури до ентропії людського індивідуального образу, до витворення симулякрів і гіперреальності, до розмивання меж між «високою» / «серйозною» культурою та кічем. Література факту знаходиться на маргінесі сучасної культури й воднораз на протилежному полюсі не стосовно белетристики / власне «художності», а стосовно кітчу, тим самим урівноважує примхливу й розгалужену систему постмодерних комплексів-субкультур.
3.Тюремно-табірний текст на східнослов’янських теренах не дає підстав однозначно розділяти белетристичні сучасні жанри і власне документальні, оскільки для конкретного автора не мають суттєвого значення відмінні для документалістики й белетристики поетикальні закони (жанрово-композиційні, сюжето- й характеротворчі, нараційні тощо), їх вибір не є принциповим для втілення авторського задуму «говорити правду», хоча на нього впливають авторський літературний і читацький досвід, засвоєні навики нарації, володіння засобами мовних стилів тощо.
Відділяти «правду» і «художній вимисел» у табірному тексті за формальними ознаками (вигаданий сюжет реальна подія, персонаж-тип автобіографічний персонаж, умовний хронотоп реальні час і місце і т. п.) якщо й можливо, то у більшості конкретних випадків недоцільно, оскільки цінність тексту не залежить від них безпосередньо. Значною мірою вона залежить від здатності впливу на читача, а в табірному тексті цей вплив є, як правило, больовим, шокуючим. Варто підкреслити різницю між імітацією шоку (література горору) та больовим шоком, для якого важливе усвідомлення й довіра читача до авторського наміру «говорити правду». Неабияке значення має відсутність трагедії як жанрової структури у царині табірної теми та повсюдність гумору / іронії (часом у найжорстіших формах «шибеничного» гумору, однак рідко у формах гротеску). Йдеться про зміну естетичних параметрів сприймання літератури в сучасному світі, про зміщення полюсів естетичної парадигми, які визначаються у категоріях прекрасного огидного, трагічного комічного, високого низького тощо.
Жодних підстав аналізувати nonfiction як «нехудожнє» / низькопробне явище, яке нібито перебуває поза межами естетичного і його законів, на противагу «художній» белетристиці, немає. Коли «художня» белетристика виконувала впродовж усіх часів радянської епохи одночасно функції літератури масової, офіціозної й елітарної [див.: 205, с. 420], то література факту, попри окремі винятки, становила андеґраундну течію літературного процесу. Чим жорсткішим був національний гніт (на окраїнах колишньої радянської імперії), тим маргінальнішою є андеґраундна література своєчасно не потребувана, пізніше не прочитана, відкинута й не поцінована. В Україні вона ще не виявила свого естетичного потенціалу до кінця і продовжує представляти нові можливості. У тому числі й у творенні нових жанрових різновидів та реформуванні традиційних жанрів.
4.Література факту виявляє суттєві особливості, якщо виходити з аналізу процесу її творення, усі етапи котрого (І авторська інтенція / задум; ІІ реалізація / втілення у літературно-мовну форму; ІІІ читацька рецепція / суспільна реакція) принципово відмінні від тих же етапів створення белетристики.
І nonfiction табірного тексту постає з намірів свідчити правду про найжахливіші й найважчі випробування в житті на межі зі смертю, і це вже само по собі зумовлює густоту й напругу екзистенційної проблематики, визначає високу відповідальність в авторському ставленні до мети свідчення, до свого права на нього та до матеріалу, який є основою. Суспільна кон’юнктура впливає на задум автора значною мірою, особливо якщо він прагне тут же оприлюднити написане; але, як правило, переконується невдовзі, що навіть полегшений варіант сповіді про його муки не бажають сприймати.
Через те переважна більшість авторів-табірників творять свій текст як «автокомунікат» у розрахунку на майбутні покоління. Вони не ставлять перед собою суто формально-естетичних завдань, однак орієнтуються на відомі їм літературні зразки і прагнуть не так до самовираження, як до адекватності свідчень. У непрофесійних авторів на поверхні позірна відсутність філософського осмислення зображеного, навмисне уникання авторського філософствування, однак імпліцитно воно закладене у світоглядні орієнтації автора. Філософське осмислення табірної дійсності неминуче виводить авторів на рівень екзистенційних проблем: життя смерть, сенс існування сенс страждань, свобода, людський вибір, стосунки «я» «інший», відчуження тощо. Вплив / зв’язок з екзистенціалістською філософією помітний у більшості. Автори, які намагаються виходити з інших позицій (наприклад прокомуністичних Ю.Самброс, П.Мядзьолка, Є.Ґінзбурґ, С.Граховський та ін.), так чи інакше торкаються екзистенційної проблематики і приходять до визнання трагізму людського буття, відчуження людини.
ІІ література факту виливається у форму не обов’язково пов’язану зі знаними літературними канонами, жанровими формами, стильовими традиціями й уподобаннями сучасників, постає у будь-якій формі від нарису-спогаду до документально-мемуарної епопеї, межі котрої визначає індивідуальний авторський досвід і можливості. Критерії розмежування достовірного художньої уяви та об’єктивного суб’єктивного щодо табірного тексту в цілому і в конкретних його авторів зокрема зміщені у порівнянні з белетристикою і несталі, між ними нема чіткої межі, а швидше «серія невідчутних переходів» (Ц.Тодоров).
Таким же несталим є художній рівень текстів у межах дискурсу. Чим сильніший суспільний тиск (на національних окраїнах він завжди жорсткіший, ніж у центрі імперії), тим більші втрати в розвитку національної традиції доводиться долати: через те спостерігаємо невідповідність, несинхронність розвитку близьких національних літератур у межах табірної прози (наприклад, у білоруській літературі немає другого етапу розвитку табірного тексту дисидентського). Однак андеґраундна документальна література на рівні маргінальних жанрових структур як-от мемуаристика непрофесійних авторів, демонструє стихійну незалежність (щоразу особливого ґатунку) від офіційного, легітимного дискурсу (приклади мемуари Ю.Самброса, П.Мядзьолки, Д.Шумука, П.Палягошки, П.Григоренка тощо).
Жанровий чи стильовий канон у другій половині ХХ ст. вже не є показником художньої довершеності, її рівня, естетичної якості тощо: до прикладу, табірна новелістика, яка орієнтується на визнані зразки (Б.Антоненко-Давидович), не стає відкриттям для світової літератури, тоді як та жанрова форма, що відкидає канони (мемуаристика, епістолярій), володіє значним художнім потенціалом. Нам здається актуальною думка Л.Мороз [див.: «СіЧ», 2002, № 3, с. 31] про жанровий синкретизм як ознаку духовного виживання національної літератури у кризову добу; це зовсім не означає відставання від літератур, що розвиваються у сприятливіших умовах.
ІІІ сприймання табірного тексту вкрай проблемне. Крім відзначеного Ц.Тодоровим закономірного небажання читацької аудиторії порушувати душевний комфорт ради чужих мук, спрацьовують суспільно-історичні білі плями, табу, перестороги, стереотипи, які не дають можливості не тільки почути, а й сказати більша частина табірного тексту назавжди залишилася поза гранню мовчання. Тим більшої ваги набуває сказане і тим більш винятковими повинні бути критерії, за якими ця вага визначається. Безперечним є наразі лише одне: табірний текст становить в українській, білоруській, російській (як, очевидно, і в інших пострадянських / посттоталітарних) літературах альтернативу догмам насаджуваного зверху соцреалізму.
Саме як андеґраундна література більшість із визначних текстів завоювала широке визнання і знайшла шлях до сучасного читача. Але це не означає, що вона повинна залишитися в музеї «самвидаву» як раритет тоталітарної епохи і свідчення її тиску. Насправді ця ще не вивчена скарбниця нових форм, майстерня нового історіософського й естетичного мислення без ілюзій модерної утопії та поза чаром модерного орфеїчного міфу міфу про всевладного художника і самоцінне мистецтво та абсолют краси повинна бути використана нащадками як місток переходу над хаосом постмодерних розчарувань і деконструкцій до нового осмислення рятівної ролі Слова і сили Духу.
5.Виділяємо два важливі етапи розвитку тюремно-табірного «гулагівського» тексту на теренах української та російської літератури (у польській та білоруській другий, дисидентський етап відсутній, зате «мартирологічна» документальна література пов’язана зі злочинами нацистів) і відповідно два етапи формування суспільної думки стосовно проблем, які в цій літературі розкрито: перший етап свідчення в’язнів ГУЛАГу, репресованих у сталінські часи, тобто до ХХ з’їзду КПРС і наступних реабілітацій. Другий етап дисидентська література факту, створена тими, хто був репресований у часи «застою». Межа між ними умовна, тому що більшість текстів прийшли до читача пізніше, ніж були написані, або творилися зі значної часової віддалі від пережитого авторами.
Багатьох «сталінських» в’язнів, особливо тих, що в минулому були ортодоксальними комуністами, спонукала взятися за перо «хрущовська» непослідовна реабілітація; однак майже всі надії на публікацію написаного так і не справдилися, значна частина рукописів побачила світ у роки перебудовчої «гласності». Своєрідним підсумком художнім пам’ятником цій добі виглядає солженіцинський «Архіпелаг ГУЛАГ», який завдяки епопейній структурі зумів увібрати голоси і «правду» тих, котрі не змогли або не спробували пробитися до нащадків у післясталінські часи.
Дисидентська література починалася з публіцистики й полеміки, з відстоювання прав репресованих перед владним «судом неправедним» і була зброєю у боротьбі за їхнє визволення з лабіринтів тоталітарної Системи, оскільки відгук міжнародної спільноти часом змушував радянські каральні органи йти на поступки. Значна частина дисидентських мемуарів написана в еміграції тими, кого правозахисникам вдалося вирвати з концтаборів ГУЛАГу.
Межа між першим та другим етапами формування табірного тексту умовна ще й тому, що є чимало свідчень реабілітованих за хрущовської «відлиги», котрих влада небезпідставно підозрювала в нерозкаяності й інакомисленні. Це переважно представники українського визвольного руху під час і після Другої світової війни. Вони зазнали переслідувань і в післясталінські часи (Д.Шумук, І.Гнатюк та ін.) та показали неістотність різниці між «малою» й «великою» радянською Зоною. Ця частина української мемуаристики потребує значно детальнішого розгляду.
Суспільна думка щодо табірного тексту, представленого свідченнями в’язнів різних часів, неоднакова. Значно більш вкоріненим є визнання того, що написане в роки «відлиги», поширювалося в «самвидаві» застійних часів (переважно по-російськи) або зберігалося в партійних чи письменницьких архівах і було оприлюднене, щойно почалася «перебудова» стало рушієм славнозвісної «гласності» та живильним струмом руйнування комуністичної ортодоксії. Набагато складнішою, сповненою гірких розчарувань за роки української незалежності є доля тих, хто представляє середнє покоління гулагівців переважно так звані «націоналісти» вони були масово репресовані у 40 50-х роках і, хоча понесли значно меншу за тривалістю табірного строку кару, проте надовго опинилися поза повнокровним суспільним життям, постійно перебували під підозрою та так і не отримали офіційної реабілітації ні за радянських часів, ні після розвалу СРСР. Думка щодо їхніх свідчень розкололася, бо вони потрапили в зону штучно сформованого в масовій свідомості стереотипу про «екстремістів-націоналістів» та «антиросійські настрої». Через те значна частина спогадів цих людей мало відома.
Дисидентська література факту представлена різнорідними текстами: в Україні це передусім листи, документальні нариси, автобіографічні повісті, збірки документів, згодом мемуарно-хронікальні тексти (мемуари І.Жиленко, С.Кириченко, В.Лісового та ін.), які мають різну художню й суспільну вагу вже тому, що дисидентське середовище було вузьким, замкнутим, і його представникам доводилося долати надзвичайно потужний тиск ортодоксальної ідеології, щоб звільнитися від неї і мати мужність протиставити їй самостійно вироблений новий світогляд. З українського дисидентського руху вийшли світлі мученики (В.Стус, І.Світличний, В.Марченко), але воно виявилося не здатним сформувати когорту переможців, не стало авторитетним в очах наступників-постмодерністів. Через те й залишило по собі слід у жанрах приватного листування, нотаток, спогадів-нарисів, публіцистики, мемуарної хроніки все це приходить переважно до читачів-потомків, не почуте більшістю сучасників. Значно більший резонанс у свій час мали мемуарні твори російських дисидентів (А.Амальрика, В.Буковського, І.Ратушинської та ін.), оскільки російська література в очах Заходу вже була єдино презентативною за весь СРСР.
6.Табірний текст при всій його тематичній однорідності потребує особливої методики аналізу кожного конкретного свідчення. Вона повинна враховувати не лише критерії достовірності матеріалу та яскравість вираженої авторської суб’єктивності, а й цілу систему ідейно-поетикальних характеристик, передусім: масштаб узагальнення окремого людського досвіду; мистецтво відбору вражень, документів і фактів; точність і неповторність деталей, обставин, характеристик, представлених через суб’єктивну авторську оцінку; добросовісність автора у ставленні до включених у текст реальних документів; вміння передати особистий досвід через конфлікт прозріння / загартування / воскресіння душі у стражданнях; безстрашність свідчень усупереч тенденціям суспільного замовчування «білих плям» історії; авторська здатність подолати зжиті ідеологічні стереотипи; жанрова і стилістична свобода та вправність оповіді; вихід поза естетичні канони своєї доби у формуванні неповторної структури документального свідчення; здатність викликати ефект катарсису скупими «позаестетичними» засобами документального письма; розкриття авторської особистості максимально одверто і вміння бачити й показувати інших людей.
7.Табірний текст у цілому виявляє очевидне руйнування утопічних проектів модерної доби. Найважливіші ментально-естетичні засади, які формуються постмодерною парадигмою, ставлення до майбутнього, до ідеалу суспільного устрою і до людської природи, перспектива «кінця історії» й позиція митця-скриптора, ентропія персонажа та подібні знакові ідеї постмодерну набули визначеності під безпосереднім впливом табірного тексту. Він прочитується як Utopia incarnata і становить невід’ємну частину сучасного антиутопійного мислення, є ґрунтом і передумовою його формування. Табірна документальна проза пов’язана зі світовим літературним контекстом численними тематично-проблемними зв’язками, до того ж вона дає новий матеріал, через який формуються нові архетипи й естетичні критерії.
Масова культура охоче запозичає стереотипні образи насильства, породжені табірним світом. Однак у літературі факту бачення насильства позбавлене, як правило, будь-якої естетизації. Тому вона породжує ефект очищення / катарсису самим процесом сповіді реальних людей про реальні страждання людей, котрі виявилися здатними перетворити власний біль на духовну силу і не втратили тверезості в оцінці насильства, не піддалися спокусі його естетизації.
Табірна література факту була й залишається полігоном, на якому проходить випробування страхітлива антиутопія постмодерної доби. Вона є невід’ємною складовою сучасної постмодерної культури на східнослов’янських теренах, бо була одним зі шляхів, на яких ця культура формувалася, виявляючи себе у створенні гіперреальності, в ідеологічному та естетичному еклектизмі, у стиранні межі між елітарним та масовим мистецтвом.
8.Найбільш цинічними в табірному світі виглядають проблеми ґендерної нерівності, виявлені автентичними свідченнями в усій оголеності, у гротескно-моторошних масштабах. Насильство над жінкою в ГУЛазі є прямим наслідком реалізації соціальних утопій, за якими жіночі й чоловічі відмінності волюнтаристськи усувалися / заборонялися / ігнорувалися «рівністю» при «диктатурі пролетаріату». Це була ще одна комуністична утопія, реалізація якої мала жахливі наслідки в долях конкретних людей і цілих поколінь.
Біологічна стать у розподілі жертв ГУЛАГу на аутсайдерів та їхніх мучителів чим далі, тим менше мала значення: аутсайдерами стають слабші мешканці «зони», оскільки всі, позбавлені природних прав і привілеїв, перебувають у сфері нищівного тиску. «Зона» вбиває або калічить природні потяги, спотворює ментальність, викривляє цінності й формує брутальні стереотипи поведінки. Однак у суспільній свідомості і це знайшло вияв у табірному жаргоні сексуальне насильство пов’язане з віктимізацією жінки: ганебне тавро «опущеної» жертви позначається жіночими іменами у в’язницях, армії, дитбудинках, інтернатах тощо.
Репресивна природа патріархально-тоталітарного суспільства на нових етапах його розвитку не зазнала суттєвих змін на рівні ментальності. Більше того, репресивні механізми, як показують сучасні дослідження психологів і соціологів (Н. Хамітов та ін.), міцно вжилися в побут, у масову культуру, стали невіддільними від державної політики: «жіночі» цінності (як-от толерантність, піклування, жертовність і т. п.) сприймаються як слабкість, а прояв агресивної сили заслуговує якщо не схвалення, то принаймні розуміння.
9.Жанрова природа табірних свідчень тяжіє до епізації. Розвиток табірного тексту на східнослов’янських теренах (в Україні особливо виразно) можна уявити як формування єдиного епічного простору, протиставленого у свідомості читачів міфізованому просторові, витвореному сучасною ГУЛАГові літературою соцреалізму. Стосунки цих двох потоків у межах кожної національної літератури складаються за законом сполучених ємностей: чим більше міліє від намулу кон’юнктурщини й брехні потік офіціозу, тим глибшою стає андеґраундна література, котра, всупереч цій очевидності, ще й досі не зайняла в Україні належне їй місце, бо імена дисидентів І.Світличного, В.Марченка, М.Осадчого, В.Рубана, В.Голобородька не введені у шкільні, а почасти й вузівські програми. Жанрово різнорідні сучасні видання дисидентських текстів а це переважно збірки листів, документів, публіцистики, нарисів-спогадів не враховуються авторами сучасних підручників з історії літератури у ряду повноцінних літературних явищ.
На першому етапі формування табірного тексту (свідчення «сталінських» в’язнів) відзначаємо більшу вагу белетризованих жанрів (новел, романів) і загальне тяжіння до новелістичної або романної структури в мемуарах. Документалізм виявляється досить обмежено. Епізація мемуарних текстів, як і зростання ваги документалізму, мають особливе значення у процесі формування сучасної епопеї її зразок бачимо не лише в «Архіпелазі ГУЛАГ» О.Солженіцина, але й у непрофесійних авторів наприклад, у Д.Шумука з його задумом показати «шлях блукань і боротьби під трьома окупаціями України».
Формування нової епопеї через синтез документальної хроніки та реалістично-епічної поліфонічної оповіді з багатоетапним розвитком вибудуваного реальною історією сюжету, шляхом реальної людини крізь її випробування в якості головного конфлікту за архетипом «подорожі до пекла» представляє нові можливості документалістики.
Деякі з них були використані і в легальній літературі радянських часів, зокрема в білоруській та російській «воєнній прозі» «Карателі» А.Адамовича, «Блокадна книга» А.Адамовича і Д.Ґраніна, документальні повісті С.Алексієвич. Українські письменники зрідка використовували белетристичну епопейну форму: Григорій Тютюнник у «Вирі», значно пізніше В.Дрозд у «Листі землі» тощо. В останнього спостерігаємо принципово інакший спосіб використання можливостей автентичних свідчень їх стилізацію у вигляді єдиної «книги книг». Документальна українська епопея («Пережите і передумане» Д.Шумука), як і подібні книги в інших літературах колишньої радянської імперії, цінна вже самим фактом своєї появи в андеґраундній культурі, оскільки є спробою осмислення більш як півстолітнього всенародного досвіду боротьби з окупантами і протистояння денаціоналізації. Епопейний жанр у своєму розвитку засвідчує намагання протистояти засиллю псевдоепопей соцреалістичного зразка через використання можливостей документальної літератури.
У дисидентському табірному тексті зростає тенденція все одвертішого й безпосереднішого документалізму; водночас він набуває постмодерних ознак та якостей (у романних творах дисидентів М.Осадчого, Т.Конвіцького, А.Синявського-Терца, С.Довлатова: авторефлексія, ігровий характер образу автора-наратора, карнавалізація, імпліцитна іронія, фантасмагоричні лінії сюжету впереміш із документальними, стильова поліфонія тощо). Однак у власне документальних текстах бачимо й приклади відмови від будь-якої белетризації («Таборовий зошит» В.Стуса, епістолярні книги тощо). Знову-таки це є, на нашу думку, виявом загостреної чуйності українських дисидентів до профанації важливих суспільних проблем, відторгненням їхньої «естетизації», намаганням протиставити розмиванню критеріїв суспільних оцінок автентику буття і високу відповідальність Слова.
10.Проблема мовного освоєння реальності ГУЛАГу дає чітке уявлення про межу між парадигмами модерну та постмодерну: мова перестає бути як «голосом Музи», так і «об’єктом маніпуляції» (Д.В.Токарєв) митця-модерніста, зате все очевидніше представлений «диктат мови» (І.Бродський) диктат мовно-культурної традиції та стихія екзистенційного «бруду», через який із труднощами продирається автор-скриптор, відстоюючи своє право на «виклик і бунт» (І.Світличний), отримуючи у породженому віковою традицією рідному Слові опóру й надію на зцілення та воскресіння. У сучасній українській літературі загалом зростає вміст нелітературого мовлення, що виказує мовну реальність маргінального буття у постгулагівському світі.
11.Зближення табірної й «армійської» та воєнної прози на основі екзистенційної проблематики та конфлікту протистояння людини й тоталітарної Системи знелюдненого концтабірного Абсурду армійської ієрархії є, на нашу думку, знаменним фактом повоєнної літератури в цілому світі. Феномен безкарного насильства, що його вперто не хочуть визнавати ті, хто представляє легальні правові структури державної машини, представлений у радянських (передусім російських як представників донедавна єдиної державної нації в СРСР), американських, латиноамериканських та ін. авторів як істинна модель суспільної влади, про яку б країну світу не йшлося. Табірна проза сучасності еволюціонує до розсіювання топосів Зони, до розмивання її кордонів на все радянське і пострадянське існування.
12.Насильство, що закономірно є знаковим образом табірної прози уособленням абсурдного світу, стає однією з найважливіших екзистенційних проблем сучасної постмодерної літератури. Відомі автори знаних у світі постмодерних бестселерів, представники різних поколінь (як-от Н.Мейлер, Е.Берджес, Дж.Геллер, М.Кундера, Т.Пінчон, С.Довлатов, М.Уельбек, Ф.Беґбедер та ін.), виявляють постійну стурбованість долею сучасної людини, котра «ніколи на розпізнавала власне насильство» (Р.Жірар) і виявилася неготовою виробити дієвий культурний механізм його знезараження. Довгий час таким механізмом була «жертва відпущення», представлена через міфологічно-ритуальні дії, вірування й культи. Однак у сучасному так званому цивілізованому світі вони виявилися неспроможними протистояти новим загрозам. Розростання феномену естетизованого насильства в масовій культурі стає катастрофічним.
Документальна література намагається аналізувати феномен насильства, тим самим стримуючи деструктивну дію масової культури / кічу. Інфантильне споживання як показова цінність маскульту є, очевидно, заміщенням давніх ритуалів, через які людське суспільство в минулому убезпечувало себе від руйнівної стихії власного насильства.

__________________________________________

Осмислення табірного тексту, звичайно, не може вміститися в межі однієї дисертації: проблема і матеріал надто об’ємні. Це величезний пласт літератури (і не тільки у нас та наших найближчих сусідів, не тільки у ХХ столітті). Чимало аспектів його формування, побутування, рецепції, ієрархії цінностей у ньому, його міфологеми та етика, його зв’язки з іншими літературними пластами та властиві йому поетикальні форми все це заслуговує на ретельне вивчення і на рівні конкретних авторів, текстів, часових періодів, літератур, і на рівні універсуму, який великою мірою вплинув на формування сучасної світоглядно-етичної парадигми, передусім масових стереотипів та цінностей. Те, що в Україні він не осмислений, не пережитий критичною рецепцією, не інституалізований як досвід, є величезною прогалиною в літературознавстві та й загалом культурології, не дає змоги об’єктивно й різносторонньо сприймати сучасну культуру.
Перспективи майбутніх досліджень бачимо також для табірної поезії, драматургії / театру, а також масової культури (зокрема теле- й кінофільми, естрада тощо) та андеґраунду, які використовують табірні топоси.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аббаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни / Пер. с итал., коммент. и имен. указ. А.Л.Зорина. СПб.: Алетейя, 1998. 312 с.
2. Аббаньяно Н. Структура экзистенции. Введение в экзистенциализм. Позитивный экзистенциализм / Пер. с итал., коммент. и имен. указ. А.Л.Зорина. СПб.: Алетейя, 1998. 507 с.
3. Абдуллаева 3. Между зоной и островом: О прозе Сергея Довлатова // Дружба народов. 1996. № 7. С. 153 166.
4. Аверинцев С.С. Жанр как абстракция и жанры как реальность: диалектика замкнутости и разомкнутости // Взаимосвязь и взаимовлияние жанров в развитии античной литературы: Сб. науч. тр. / Под ред С.С.Аверинцева. М.: Наука, 1989. С. 3 25.
5. Аверинцев С. С. Плутарх и античная биография: К вопросу о месте классики жанра в истории жанра. М.: Наука, 1973. 280 с.
6. Адамова-Слиозберг О. Путь // Доднесь тяготеет. Вып.1: Записки вашей современницы / Сост. С.С.Виленский. М.: Сов. писатель, 1989. С. 6 123.
7. Айги Г. Бирюков С. Реализм авангарда [запись беседы] // Вопр. лит. 1991. № 6. С. 3 15.
8. Акіншина І.М. Жанрово-стильові особливості художньо-біографічної прози 80 90-х років ХХ століття: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.01 / Дніпропетров. нац. ун-т. Дніпропетровськ, 2005. 20 с.
9. Акула К. Змагарныя дарогі: Раман / Прадм. У. Арлова. Мн.: Маст. літ., 1994. 572 с. (Галасы беларускага замежжа).
10. Алексеева Л.М. История инакомыслия в СССР: Новейший период. Вильнюс; М. (VIMO): Весть, 1992. 352 с.
11. Ален. Рассуждения об эстетике / Пер. с фр., предисл. и коммент. К.З.Акопяна. Н.Новгород: НГЛУ им. Н.А.Добролюбова, Регион. центр фр. языка, 1996. 142 с.
12. Аляхновіч Ф. У капцюрох ГПУ: Аповесць / Уклад. А.У.Жынкіна, Ю.Р.Чудзіна; Прадм. А.В.Бяляцкага; Паслясл. А.А.Дышлевіча. Мн.: Маст. літ., 1994. 238 с.
13. Амальрик А. Записки диссидента / Предисл. П.Литвинова. М.: СП «Слово», 1991. 432 с.
14. Андреев Ю. По законам искусства (О природе документальности) // Вопр. лит. 1979. № 2. С. 28 49.
15.