КОНЦЕПЦІЯ НАЦІЇ ЯК ДУХОВНОЇ СПІЛЬНОТИ В ХУДОЖНІЙ ТА ПУБЛІЦИСТИЧНІЙ ТВОРЧОСТІ МИКОЛИ КОСТОМАРОВА : КОНЦЕПЦИЯ НАЦИИ КАК ДУХОВНОЕ СООБЩЕСТВО В ХУДОЖЕСТВЕННОЙ И Публицистической творчестве Николая Костомарова

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені М.П. ДРАГОМАНОВА

на правах рукопису
УДК 342.1: 821.161 94 Кос "18" (043.3)

КОЗАЧОК Ярослав Вікторович

КОНЦЕПЦІЯ НАЦІЇ ЯК ДУХОВНОЇ СПІЛЬНОТИ В ХУДОЖНІЙ ТА
ПУБЛІЦИСТИЧНІЙ ТВОРЧОСТІ МИКОЛИ КОСТОМАРОВА

10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Науковий консультант
доктор філологічних наук,
професор
СЕМЕНЮК Григорій Фокович

КИЇВ - 2004

З М І С Т
ВСТУП..............................................................................................................3
РОЗДІЛ І. СВІТОГЛЯДНІ ЗАСАДИ МИКОЛИ КОСТОМАРОВА І ФОРМУВАННЯ ІДЕЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ.............................18
1.1. Дія суспільно-політичних та культурно-просвітницьких чинників ХІХ століття на світоглядну генезу Миколи Костомарова...................................18
1.2. Міф "воскресаючої" України в критиці, науковій, художній і публіцистичній спадщині раннього періоду творчості.........................................44
1.3. "Книги буття українського народу" ідейно-художня сублімація
суспільно-політичного вияву нової національної свідомості......................67
РОЗДІЛ ІІ. ЕСТЕТИЧНА КАТЕГОРІЯ "ДУХОВНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО" В ТЕМАТИЦІ І ЖАНРОВО-ЕСТЕТИЧНОМУ ПОСТОРІ ХУДОЖНІХ ТВОРІВ КОСТОМАРОВА..............................................................110
2.1. Ідейно-естетичний контекст категорії "духовності національного"...110
2.2. Національні вектори поезії Костомарова..............................................126
2.3. Функціонування української ідеї в прозових творах письменника.................................................................163
2.4. Українські характери і конфлікти в драматургії Костомарова............209
РОЗДІЛ ІІІ. ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА І ПУБЛІЦИСТИКА МИКОЛИ КОСТОМАРОВА В КОНТЕКСТІ РОЗБУДОВИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ......................................................................................................256
3.1. Протонаціональне як вияв формування модерної національної
свідомості в статті "Дві руські народності".................................................256
3.2. Публіцистика Костомарова на службі самоідентифікації українського народу (міжетнічний дискурс).......................................................289
3.3. Мова, література і освіта в літературній критиці та публіцистиці Миколи Костомарова..............................................................................................351
ВИСНОВКИ.....................................................................................................398
ЛІТЕРАТУРА...................................................................................................409

Актуальність дисертаційного дослідження Микола Іванович Костомаров знакова постать в історії української вітчизняної духовної культури, творець її системних наукових основ у широкому спектрі діянь: ідеологічному, історіософському, науковому, літературно-мистецькому, публіцистичному, педагогічному, громадсько-політичному. Усі його творчі та наукові осяги мали характер метаоснови, творили підґрунтя найважливіших історіософських засад української націотворчої ідеї, її практичної реалізації в складних умовах тогочасного імперського політикуму і на тривалу перспективу, були глибоко закорінені в іманентне підґрунтя етнопсихології, народної моралі, етики, духовної культури, пісенної естетики слова. Він виступав послідовним і безкомпромісним речником їх неповторної самодостатності, рівного права на розвиток, вказував шляхи і перспективи такого розвитку в абсолютно несприятливих і ворожих для цього умовах імперського режиму.
Наскрізна ідейна заангажованість, переконаність у праві українського народу на самодостатність і самовизначення, послідовна і безкомпромісна відданість національній справі, замилування довершеністю естетичної краси і мудрості українського слова були цементуючою субстанцією всього, що робив Костомаров. Вони визначали коло його літературних і жанрових уподобань, наукових інтересів, вибір історичного матеріалу для творчості та дослідження, впливали на оцінку ним подій, явищ, фактів історії, видатних діячів національного руху.
Ця ж пристрасна відданість Україні адепта всеслов'янської волі зумовила параметри його письменницької праці, характер науково-публіцистичних та полемічних писань Костомарова, їх вектор і духовну пристрасть, прагнення піднести українську письменність на вищий інтелектуальний та естетичний рівень, збагатити тематику і жанри, розвинути культуру філософсько-наукової думки та писемного слова.
Стійкість і безкомпромісність у відстоюванні інтересів українського народу, замилування моральною досконалістю українців, естетичною довершеністю їх слова породили феномен програмного документа Кирило-Мефодіївського товариства "Книги буття українського народу" націєтворчої сили якій судилося сублімувати в стислій, глибоко оригінальній поетичній формі історичний і духовний досвід українського народу, як і погляди самого Костомарова. Національна пристрасть надихала його громадянську позицію, живила подвижництво суспільно-політичної діяльності, супроводжувала роботу над художнім словом, розширенням його змістово-естетичного ареалу. Нею перейнята коротка педагогічна діяльність ученого і письменника. Феноменальним можна вважати його творче і громадянське довголіття, де все, зроблене Костомаровим майже за півстоліття, було послідовною роботою по творенню ідеології новітньої нації.
Можна з певністю твердити, що за кількістю зробленого, фундаментальністю спадщини, її вагомістю небагато мав собі рівних Костомаров серед сучасників, як і за силою громадянської пристрасті, послідовним прагненням довести ідею націєтворення до абсолюту. Не випадково його ім‘я номінується завжди серед найдостойніших Шевченка і Куліша. Мав незаперечний авторитет сумлінного і чесного вченого, відзначався працездатністю і працелюбством, вважав їх найвищою ознакою морального в людині. Його життя і діяльність є яскравим прикладом того, як мораль і етика українського народу, зміст і краса його поетичного слова не тільки вразили його, але й формували особистість упродовж життя.
Знаковість постаті Миколи Костомарова насамперед у тому, що все, започатковане ним, не тільки лягало в основу проблеми, галузі, мистецького напрямку чи жанру, зростання літературознавства та ін., але й відкривало перспективи розвитку, творило для цього чіткі вектори, напрямок яких уже залишався незмінним на десятиріччя. Він творець нової наукової історичної концепції, принципово нової методологічної основи для оцінки історичних, літературно-естетичних явищ і фактів з позиції народу як творця історії і словесної культури, яскравий письменник, поет, драматург. Один із основоположників наукової фольклористики, вітчизняної літературної критики та публіцистики, Костомаров виступив зачинателем етнопсихології, який на сторіччя наперед визначив її основні параметри, актуальні, та, на жаль, недостатньо досліджені до сьогодні. Митець широкого діапазону творчості десятиліттями був штучно "загнаний" у прокрустове ложе ідей та естетики "харківської школи романтиків". Проте в багатьох темах, сюжетах, нових ідеях, проблематиці, принципово нових для тогочасної української літератури жанрах прози, поезії, драматургії, публіцистики доробок Костомарова був оригінальним і перспективним творивом. Він писав історичну прозу в широкому діапазоні тематики, сюжетів і жанрів, заклав основи антиутопії задовго до визрівання і функціонування цього жанру в світовій літературі ("Скотской бунт"), створив вітчизняну наукову та полемічну публіцистику нового покоління з використанням кращих традицій літератури середньовічного відродження.
Не враховувати цей фактор не могло навіть літературознавство радянського режиму. Ім'я Миколи Костомарова завжди згадувалося при переліку творців та ініціаторів найважливіших подій і естетичних явищ ХІХ століття. На жаль, здебільшого "в обоймі", а найчастіше з тавром-наличкою "буржуазного націоналіста". Костомаров одна з небагатьох постатей, навколо якої фокусувалися однаково негативні оцінки апологетів імперського мислення, противників української ідеї ХІХ-ХХ століття. Зараз ім‘я і набуток Миколи Костомарова об‘єкт активного привласнення північним сусідом.
Подолання деструкцій в осмисленні проблем, явищ, подій, пов’язаних із вітчизняною історією, становленням української національної ідеї, переоцінка діяльності і спадщини видатних сподвижників націєтворчої ідеї митців почало вивільняти і постать Костомарова від вищезгаданої "налички"-стереотипу. Однак, десь у підсвідомості суспільства вона продовжує тривати в неясних абераціях, але таких відчутних обрисах-тінях. Залишилася, на жаль, і традиція вживати його ім‘я в "обоймі", серед інших, нехай і видатних діячів, без чіткого окреслення власного внеску у вітчизняний ідейно-естетичний простір.
Подолання цієї традиції є необхідним завданням у соціально-гуманітарній сфері. Воно можливе, по-перше, за умови оприлюднення, введення в сучасну суспільну рецепцію нових і неупереджених оцінок того, що відоме зі спадщини Костомарова, але трактувалося однобоко з, позицій засоціологізованих, тлумачилося поверхово, вводилося в сув‘язок явищ, негативно поцінованих літературною критикою та історичною наукою. По-друге, через уведення в літературознавчий, літературно-критичний, естетичний, історико-філософський та ідеологічний контекст сучасності, рецепцію широкого читацького загалу мало відомих або зовсім не відомих творів М.Костомарова, які володіють перлокуційним ефектом, можуть задовольнити інтерес навіть дуже вибагливого читача. Потрібен їх літературознавчий аналіз з незаангажованих позицій.
По-третє, постало на часі подолання усталених стереотипів в осмисленні ідейних позицій митця в його полемічних писаннях, дискусіях, як і дуже неоднозначних, часто викривлених, безпідставних тлумачень його поведінки в певних ситуаціях, зокрема дискусії про українську мову і літературу "для домашнього вжитку", в час урядових дослідувань діяльності членів Кирило-Мефодіївського братства, під час студентських заворушень 1862 року тощо. М.С. Грушевський підкреслював, що треба "з повною увагою і вдумливістю поставитися перед 45-літньою діяльністю сього історика-народника, сього антиквара-побутовця, аби під покровом ріжних дивацтв і старомодностей придивитись тому могутньому революційному живчикові, що бив у тій праці" [199, ІV]. Попри деяку позірну зверхньо-поблажливу форму вислову, властиву загалом молодшому поколінню щодо старшого, Михайло Грушевський найбільше розумів величезну вагу постаті Костомарова і у власному становленні як ученого історика, і у становленні цілої школи, до якої зокрема належали такі постаті як Володимир Антонович. Обидва виросли з цієї школи і пішли, як достойні учні, далі.
Слід зауважити, що Костомаров-історик, учений-філолог, хоч і недостатньо, безсистемно, нерідко з негативними оцінками, все ж більше досліджений, ніж Костомаров-письменник. Вже поява його першої дисертації "О причинах и характере унии в Западной Руси" викликала спротив церковних та наукових офіційних ієрархів, внаслідок чого її заборонили. Друга дисертація, "Об историческом значении русской народной поэзии", викликала негативну оцінку В.Бєлінського та тогочасної ортодоксальної професури, зокрема П.Гулака-Артемовського, позитивну І.Срезневського.
Кожна історична праця, стаття Костомарова на актуальні суспільні теми породжувала дискусії, викликала опресію супротивників українства, котрі не без підстав уважали його центром сепаративної "смути", добре розуміючи підтекст як історичних писань, так і статей "на злобу дня".
Про Костомарова-історика писали видатні історики М.Грушевський, В.Антонович, О.Дорошкевич, М.Драгоманов; росіяни М.Чернишевський, О.Пипін, В.Соловйов, М.Погодін, В.Крестовський, Г.Карпов, М.Сенковський, В.Рубінштейн та ін. В ХХ В.Астахов, Д.Сарбей, Є.Шабліовський, Л.Полухін, Ю.Пінчук, В.Станіславська, С.Ілеріцький, Ш.Цамуталі, Б.Литвак та ін. Його ім'я згадується в історичних монографіях, підручниках історії переважно в зв’язку з діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства та поширенням ідеї українофільства, рідше в контексті становлення національної ідеї в цілому.
Як письменник Костомаров згаданий у підручниках з історії української літератури, переважно в контексті українського романтизму, в працях О.Огоновського, С.Єфремова, В.Коряка, М.Бернштейна, Л.Білецького, Ю.Луцького, М.Яценка, В.Смілянської, В.Дончика, Л.Задорожної, В.Погребенника, Т.Салиги, А.Гуляка, Є.Нахліка, В.Шевчука та ін. Останньому належить цікава, хоч і недостатньо об'ємна, оцінка мистецької постаті Костомарова. У стислому невеликому ескізного характеру есеї "Муза Миколи Костомарова" [474] В.О. Шевчук по-новому підійшов до ідейно-естетичної суті творчості Костомарова, показав своєрідне її розуміння, накреслив проекції досліджень. На жаль, стаття пройшла повз увагу дослідників, не викликала належної рецепції і не інспірувала досліджень.
Серед причин недостатньої уваги критики до творчості Костомарова є апріорне зарахування творчості письменника до звужених рамок романтичної школи, хоча він виступав і в добу реалізму та позитивізму, вульгарний соціологізм радянської критики, загалом соціальна заангажованість естетичного простору. Літературно-критичному аналізові в основному піддавалася поезія Миколи Костомарова. Тільки поетичні твори увійшли до фундаментальної 80-томної антології української літератури. Частково і не досить різносторонньо досліджувалася драматургія і проза письменника. Практично зовсім не досліджена публіцистика Костомарова, історико-біографічні повісті чи "Історія Росії в життєписах її найвидатніших діячів". 1918 року у Львові вийшли окремі (числом 15) повісті цієї монументальної серії в перекладі українською мовою О.Барвінського [196]. У повному обсязі (13 томів) 1997 року в московському видавництві "Бізнес-книга" історичні монографії ("История России в жизнеописаниях ее главнейших деятелей") [268]. Частково (числом 9) вийшли ці твори в серії "Памятники исторической мысли Украины" разом із "Автобіографією" та окремими історичними працями Костомарова [223]. Збірник публіцистичних статей, що упорядкував і видав 1928 року, спорядивши його передмовоюу Михайло Грушевський, став бібліографічною рідкістю.
1994 року видавництво "Либідь" видало "Слов'янську міфологію" з ґрунтовною передмовою М.Т. Яценка [201], куди увійшли вибрані праці Костомарова з поля фольклористики й літературознавства. 1990 твори в двох томах за упорядкуванням і з передмовою В.Л. Смілянської [204], [205]. Ще раніше, 1987 року, також у вид-ві "Дніпро" вийшли повісті "Сын. Холоп. Сорок лет" [274].
1992 року в Москві у видавництві "Республика" вийшла історична монографія Костомарова "Мазепа" з передмовою Б.Литвака [232]. Видавництво "Веселка" окремими накладами випустило деякі адаптовані твори, зокрема "Мазепа", "Богдан Хмельницький". Альманах фантастики "Завтра" (Москва. 1993. ч. 3) [270] оприлюднив невідоме раніше оповідання Костомарова "Скотской бунт" із коментарем журналіста В.Третьякова. Оповідання передруковувалося українською мовою у львівській газеті "Пост-поступ" (1995, ч. 83 Я.К.).
Окремі твори Костомарова вміщені в декількох хрестоматійних збірниках, присвячених розвитку національної ідеї. Це "Історія філософії України" за ред. М.Тимошика [171]; "Історія суспільної думки України (друга половина ХІХ початок ХХ століття)" [163]; "Пам’ятки суспільної думки України. ХІІІ перша половина ХІХ ст. за редакцією А.Болебруха [373]. Репрезентовано вченого й у монументальній дев'ятитомній праці "Історія політичної думки України за тисячу років" за редакцією Т.Гунчака [161], "Бібліографічний покажчик творів Миколи Івановича Костомарова" за редакцією Ю.Пінчука [31], Історичні дослідження в Україні (за редакцією Ю.Пінчука) [160] та ін.
Поява по довгих роках творів М.Костомарова, без сумніву, явище позитивне, однак спостерігається в ньому певна безсистемність, викликана двома тенденціями. Сумлінність учених, які намагаються наповнити процес новітнього відродження вітчизняною історіософською та естетичною думкою, не знаходить належної підтримки офіційних державних кіл. Тим часом окремі видавці, спекулюючи ситуацією, сприяють еклективності уведення спадщини Костомарова в суспільну рецепцію, що породжує відсутність належної системи її повернення, фрагментарність її сприймання і усвідомлення. На часі, отже, потреба системно г о науково-критичного видання творів Костомарова.
Поява творів Костомарова не активізувала в цілому наукових досліджень його творчої спадщини. Загалом вражає неспівмірність кількості зробленого Костомаровим та недостатнього висвітлення його спадщини в історії літератури, літературній критиці, історіографії та філософії. Складною для осмислення і аналізу є також різновекторність оцінок світоглядних позицій, діяльності і навіть літературно-художньої спадщини Костомарова. Насамперед потрібна як її систематизація, введення в modus operandi вчених усієї художньої і наукової спадщини, так і партикулярний тематичний, жанровий, естетичний аналіз та інтерпретація насамперед тих аспектів його спадщини, які загалом не аналізувалися чи висвітлювалися поверхово і побіжно. Це насамперед стосується науково-полемічної та публіцистичної спадщини Костомарова, якій логічно відведено в роботі достатньо уваги.
Для реалізації таких об'ємних завдань потрібні відповідні методологічні засади, наскрізна ідея, яка б об'єднала багатовекторну діяльність і широкий творчий мистецько-естетичний материк спадщини Костомарова в логічну систему, дозволила б секулярно висвітлити кожну з його частин у цілісному дискурсі з використанням принципово нових літературознавчих принципів, основних елементів сучасної герменевтики, надбань літературної критики, теорії та літературознавства, на тлі тогочасних проблем та з інтерполяцією в сучасність. Дана робота частково розв’язує цю проблему.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане як складова частина комплексної теми "Шляхи розвитку української літератури ХVІІ-ХХ століття", над якою працює колектив кафедри української літератури Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.
Мета і завдання роботи полягає в спробі осмислити творчу спадщину Миколи Костомарова як цілісний світоглядно-творчий феномен, дослідити широту її ідейно-тематичного спектру, жанрову специфіку, особливості індивідуального художнього стилю; вивчити співвідношення традицій і новаторства в творчості письменника; встановити та обгрунтувати місце Костомарова в тогочасному українському письменстві, внесок у його розвиток, далекосяжні впливи на ідейно-естетичні процеси.
Виконання передбачало ревізію оцінок творчості письменника попереднього часу, відмову від аберативних деструкцій та кривотлумачень змісту і естетичної природи художніх писань, концептуалізацію української національної ідеї в доробку Миколи Костомарова та в її оприявненні українським письменством середини другої половини ХІХ ст.
Реалізація цієї мети зумовила вирішення цілої низки завдань, а саме:
1. Вивчити історико-політичний, суспільний та культурно-естетичний контекст творчості Миколи Костомарова (30-і 80-і роки ХІХ ст.).
2. Здійснити селекцію художніх, художньо-публіцистичних та полемічних текстів, аналіз яких дозволяє схарактеризувати ідейно-тематичну та жанрово-естетичну систему творчої спадщини митця.
3. Дослідити історико-культурну генезу та суспільний, культурологічний і естетичний контекст творчості Миколи Костомарова.
4. Визначити місце і роль Костомарова в культурологічному континуумі ХІХ століття.
5. Здійснити генеалогічний, жанрово-стильовий тощо аналіз писемної спадщини Костомарова в парадигмі націєтворення, розкрити індивідуальні ознаки художнього стилю письменника.
6. Розкрити динаміку "традиція-новаторство" Миколи Костомарова-епіка, специфіки її композиційно-жанрових структур, специфіку нарацій і образотворення.
7. З'ясувати характерні особливості драматургії письменника ("ідеологічність", колізії, конфлікти, характери).
8. Систематизувати публіцистичні писання в тематиці, проблемах, рисах індивідуального стилю, контексті громадянських шукань українського поспільства.
9. Дослідити контекстуальні й інтертекстуальні зв'язки мистецької спадщини Костомарова з письменством ХІХ століття.
Об’єктом дослідження є творчість Миколи Костомарова та становлення нової української літератури в 40-х 80-х роках ХІХ ст., його внесок у літературу, літературознавчі, фольклористичні, науково-публіцистичні етноісторичні праці, українська та російська, польська, єврейська періодика того часу, часописи, газети тощо; збірки українських народних пісень, творів на історичну тематику українських, російських, європейських письменників, наукові праці М.Костомарова, М.Драгоманова, В.Антоновича, М.Грушевського, М.Дорошенка, І.Крип'якевича, О.Субтельного, Ю.Пінчука праці з історії української літератури та літературознавства М.Грушевського, С.Єфремова, М.Зерова, О.Огоновського, Ю.Шереха, П.Волинського, П.Хропка, М.Наєнка, Л.Задорожної, В.Погребенника, В.Дончика, Т.Салиги, Є.Нахліка, О.Гнідан, А.Гуляка, О.Забужко; художні та художньо-публіцистичні твори Костомарова дослідників його творчості ХІХ і ХХ ст.
Предметом дослідження є суспільно-історичний та мистецько-літературний процес, обмежений періодом 40-80-х років ХІХ століття (час становлення світогляду Костомарова, написання ним белетристичних та публіцистичних творів, появи перших відгуків на його наукову діяльність та художню творчість.
Теоретико-методологічною основою дисертації є теоретико-літературні та історико-літературні праці вітчизняних філософів, істориків, літературознавців, а також спеціальні студії набутку Миколи Костомарова М.Грушевського, В.Антоновича, М.Драгоманова, І.Франка, Г.Вашкевича, О.Барвінського, О.Огоновського, С.Єфремова, М.Возняка, О.Грушевського, В.Коряка, М.Бернштейна, Л.Полухіна, Ю.Пінчука, М.Яценка, В.Смілянської, Ю.Луцького, Т.Комаринця, П.Волинського, П.Хропка, В.Погребенника, В.Шевчука, Є.Нахліка, А.Гуляка та ін.
Значний обсяг матеріалу зумовив поєднання історичного та біографічного підходів у викладі матеріалу, застосування генетичного, порівняльно-історичного, історико-функціонального, системно-естетичного і типологічного методів дослідження, а також докладне прочитання і аналіз художніх, науково-публіцистичних текстів Костомарова. Виклад побудовано в переважно індуктивний спосіб від текстуального аналізу до часткових і загальних висновків.
Наукова новизна дослідження. До сьогоднішнього часу відсутнє дослідження всієї творчості Миколи Костомарова не тільки в дискурсі нового трактування націєтворчо-культурницької парадигми, нового історизму і нової критики, але й загалом не представлена вона системно навіть на наративному рівні. Без цього неповною є картина становлення української літератури ХІХ століття в проблематиці, темах, ідейному овиді, а особливо в контексті розвитку жанрів нової української літератури.
Значна частина творів загалом не публікувалася в минулому столітті, або розрізнено опублікована в різний час, з неоднозначним ракурсом бачення, відповідно з різними оцінками і висновками, при формуванні яких не враховувалися ані характер, контекст, суспільно-політичні реалії доби, ані особливості національної концепції Костомарова, ні параметри і духовний зміст його особистості, в якій унікально поєдналися глибокі знання вченого з небуденним талантом митця, котрий прагнув розширити обрії української літератури, зокрема її тематику, увівши в неї захоплююче багаті історичні сюжети, збагатити жанри, зокрема драматичні, прозові, поетичні.
В суспільну рецепцію і радянського часу, і новішого не введені до сьогодні історико-побутова повість "Чернігівка", глибоко моральний потенціал повісті "Сорок років", оповідань із народного українського побуту, сюжет у жанрі антиутопії оповідання "Скотской" бунт, російськомовні прозові твори "Кудеяр", "Син", "Холоп" та багато інших, які не втратили читацького інтересу і до наших днів.
Ще в 1928 році М.С. Грушевський, високо оцінюючи роль публіцистики М.Костомарова, укладаючи збірник під назвою "Науково-публіцистичні та полемічні писання М.Костомарова" [199], висловив жаль із приводу того, що, величезна за обсягом, цікава і оригінальна як естетичне явище і як документ змагань за утвердження національної ідеї, вона не зібрана і не вивчена. З того часу в цьому напрямку не зроблено в літературознавстві нічого.
Не розглянуте питання уведення в літературний процес російськомовних творів Костомарова в континуумі проблеми, яка не від сьогодні дискутується в літературознавстві.
Незважаючи на те, що в дискурс сучасного літературознавства, історії літератури, літературної критики введені дослідження вчених діаспори, з'явилися фундаментальні праці як теоретико-літературного, так і історико-філософського характеру, творчість Миколи Костомарова, котрий закладав фундамент вітчизняної історіософії, фольклористики, літературознавства, залишається на маргінесах інтересів, зацікавлень сучасних дослідників. Без повноти усвідомлення його внеску у вітчизняну літературу годі думати про належне розуміння процесу становлення української літератури ХІХ століття як фактору націєтворення.
Залишаються несправедливо щодо масштабів спадщини вченого і письменника, внеску його у вітчизняну культурологію не спростованими окремі, часом надто гострі оцінки істориків, літературознавців. Не піддавалася аналізові та перегляду правомірність з позиції власного бачення і через призму індивідуального стилю творення Віктором Петровим дивакувато-гротескної напівбіографічної, напівбелетристичної постаті Миколи Костомарова. В рецепції читачів та і літературного кола вона одразу і незаперечно ідентифікувалася з своїм прототипом, на тривалий час визначила можливість напівсерйозного ставлення до нього, а отже і до його діянь, оцінки літературної та історіософської спадщини в цілому.
Наукова новизна, отже, полягає в тому, що:
1. Вперше художня творчість і науковий та публіцистичний набуток Миколи Костомарова як системи став об'єктом комплексного аналізу як невід'ємного компоненту становлення української літератури, що визначала параметри її розвитку, методом історико-генетичним з елементами історико-функціонального та компаративного і типологічного зіставлення з основними явищами і фактами становлення української літератури.
В останні десятиріччя здійснено публікацію певної частини творів Костомарова, зокрема прозових, історичних, науково-публіцистичних. Однак, вони не піддавалися спеціальним дослідженням літературознавців, ані розглядалися в дискурсі його творчості чи контексті розвитку української літератури ХІХ століття в цілому. Видавалися також його історичні монографії за рубежем, зокрема в Москві та Ленінграді (Санкт-Петербурзі). Окремі тлумачення його писань потребують перегляду і спростувань.
2. Творчість М.Костомарова досліджена в системному ідейно-тематичному та жанрово-стилістичному комплексі, в контексті становлення української літератури ХІХ століття.
3. Інноваційним є розкриття Костомарівського інваріанту впровадження української національної ідеї, зв'язку його спадщини з ширшою суспільною площиною взаємодії та взаємопротиріч суспільних змагань народів Російської імперії (російського, польського, частково єврейського), на фоні поширення західної соціал-демократії. Миколі Костомарову цей складний процес був знайомий в історичному аспекті. Він знав його генезис, розумів сучасні тенденції, бачив перспективи. Тому для творчості його був характерним своєрідний дуалізм тем, проблем, сентенцій. Обминути цей аспект не видавалося нам можливим. Однак і повне розкриття не входило в завдання дисертації.
Головна увага в ній зосереджена на жанрах художньої прози, поезії, драматургії, літературно-публіцистичній діяльності як мистецькому явищі своєї доби, на відображенні в творах Костомарова його ідейно-естетичних шукань і здобутків.
У дослідженні літературно-публіцистичної спадщини Костомарова використана джерельна база наративних (розповідних) та документальних джерел. Вивчено і введено до наукового обігу значну частину матеріалів, що зберігаються в архівах Інституту літератури НАН України ім. Т.Г. Шевченка, Інституту історії України НАН України, Центральному державному Архіві давніх актів (Москва), Російському державному історичному архіві (Санкт-Петербург), Національній Російській бібліотеці (Санкт-Петербург), а також у рукописних відділах Національної наукової бібліотеки ім. В.Вернадського, Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника тощо.
Теоретичне значення дисертації. Проаналізований матеріал, одержані результати та висновки дослідження відкривають нові можливості у вивченні теорії та історії літератури, зокрема проблеми літературних напрямків, історіософії й історизму, генеалогії, генологічно-наративних структур літератури ХІХ ст., нарації, внутрішньо-міжлітературних та літературно-фольклорних зв’язків, у розробці цілісної концепції функціонування жанрів письменства, в запровадженні нових підходів до розуміння історіософії, історії, жанрів публіцистики та наукової полеміки середини ХІХ століття, на тяглість культурологічних традицій в українському літературному процесі.
Практичне значення роботи полягає в подальшому розвитку шляхів дослідження художнього світу Костомарова, формування нових системних підходів дослідження художньої форми, поглиблення вивчення української літератури в контексті європейської, в розширенні методологічної та методичної бази компаративних зв’язків, системного погляду на літературний, культурний процес, розвиток національної ідеї в ХІХ ст. Матеріали дисертаційного дослідження можуть використовуватися у процесі вивчення української драми, поезії, прози, наукової публіцистики. Отримані результати можуть слугувати основою дальших розробок проблем української національної ідеї.
Апробація роботи. Загальна концепція та результати дослідження апробувалися на Всеукраїнських науково-практичних та міжнародних конференціях: Всеукраїнській науково-практичній конференції, присвяченій 130-річчю з дня народженння В.Гнатюка (Тернопіль, вересень 2001), V Всеукраїнської науково-практичної конференції "Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах: проблеми та перспективи" (Київ, березень 2004), Міжнародні Драгоманівські читання (Київ, вересень 2003), Міжнародна конференція з проблем наратології (Тернопіль, листопад 2003), Міжнародна конференція "Національно-державне відродження слов'янських народів Центрально-Східної Європи крізь призму 85-річчя" (Тернопіль, грудень 2003), Міжнародна наукова конференція "Філософія комізму і сучасна авіація" (Київ, березень, 2004). Матеріали дослідження враховані в розділах підручника для студентів філологічних факульт

Список литературы

ВИСНОВКИ

Творчість Миколи Івановича Костомарова становить собою видатну сторінку в історії становлення національної духовної культури українського народу в ХІХ столітті. Він розробляв її основи і сприяв розвитку в багатоаспектному дискурсі і широкому часовому просторі: від доби нового українського ренесансу (30 40-і роки) до останньої чверті століття, коли українська культура вийшла на європейський інтелектуальний і жанрово-тематичний рівень і увійшла в світовий суспільний контекст соціальних ідей.
У вітчизняній суспільно-історичній та естетичній думці Костомаров заклав, обґрунтував і розробив її основоположні позиції в соціології, історіософії, культурології, національній історії, художній літературі, літературній критиці, полемічній та публіцистичній літературі, журналістиці, педагогіці.
В галузі соціології належить Костомарову новий погляд на націю як духовну спільноту, а не становий конгломерат. В дискурс поняття національна спільнота він уводить народ як найбільшого виразника її духовної сутності, самоідентичності, обґрунтовує значення духовної єдності як основного начала національної самоідентифікації. Він переводить поняття нації з дискурсу єдності станів у дискурс духовної єдності.
В галузі історіософії Костомаров обґрунтував і розвинув нові наукові погляди на місце і роль народу в дискурсі історичних подій: заклав у вітчизняному дискурсі розвитку ідей принципово нове наукове розуміння народу як головного суб’єкта історії, присутність якого в тих чи інших історичних подіях робить їх знаковими для історії, інтереси якого визначають сам смисл цих подій, оцінку їх наслідків та дій і вчинків визначних діячів національних здвигів. Він створив нову наукову теорію народності історії.
В галузі історії Костомарову належить наукове обґрунтування народності історії. Він започатковує і розвиває потребу введення в наукову теорію вивчення історії народу, дослідження його духовної спадщини: матеріальної культури, народної словесності, де історія ідей, змагань народу за свою самоідентичність, народна ідеологія, моральні засади та етичні норми, інші важливі аспекти життя народу зберігаються, набувають світоглядного характеру, філософського узагальнення і викінчення, кристалізуються в довершені естетичні форми.
В галузі художньої літератури становлення Костомарова як митця відбувається в контексті української, зокрема харківської романтичної школи. Проте йому належить ширша розробка тем, мотивів, сюжетів, жанрів.
Для творчості Миколи Костомарова характерне поєднання естетичного і раціонального начала, історичного факту і художнього домислу.
Наскрізна ідейна парадигма всієї писемної спадщини Миколи Костомарова полягає в глорифікації духовності українського народу, увиразненні її через розширення хронотопу тематичного простору, наповнення його новими сюжетами з історії, побуту українського народу; шляхом уведення соціально-історичних сюжетів у парадигмі стосунків російського і українського народів з акцентуванням позитивних рис моралі і етики останнього. Костомаров розширює також сюжетні межі української романтичної прози через здійснення художньої обробки та інтерпретації народних казок, переказів, вірувань, звичаїв тощо.
Естетичні засади писемної спадщини Костомарова знаходять свій вираз у широкій опорі на традиції середньовічного відродження в українській літературі, просвітництва, романтизму в українській літературі кінця ХVІІІ - початку ХХ століття. Зокрема, це простежується наявністю в його творах полемічної пристрасті, наскрізної присутності авторського я, пошуках засобів його увиразнити, особливо в науковій публіцистиці та полемічних працях. Виразно звучить у писаннях морально-етичне начало. Костомаров творчо використовує традиції народнопісенної творчості в естетиці поетичних творів: багаті лексичні простори, семантику, довершену образну систему, її філософську насиченість, засоби естетичної виразності, такі як точність і адекватність слова, прозору пластику, простоту і гнучкість поетичного синтаксису, розмаїття рими і ритму, музичну гармонію і виразність звукопису, багатство народнопісенних тропів метафор, порівнянь, епітетів.
Одночасно Костомаров будує свою індивідуальну мистецько-естетичну конструкцію, розширює і вдосконалює традиції і дискурс сучасного йому українського письменства, розбудовує його ідейно-тематичні та жанрово-естетичні рамки, прокладає річище духовно та естетично новій парадигмі інтелектуальної літератури. Об’єднуючим началом цієї художньої конструкції є концепція духовності українського народу, оживаючої нації з перспективами осягнути ширші світові простори, постати в своїй національній ідентичності наріжним каменем у духовній будові європейської спільноти народів.
У побудові власної ідейно-естетичної конструкції наукової і творчої діяльності Микола Костомаров опирається на розуміння духовної культури нації як головного вияву її самодостатності, розширює рамки цієї культури, водить у її контекст еманацію духовного як імпліцитну ознаку, підносить на ній свою творчу і громадську діяльність до націєтворчого рівня.
Костомаров творив історіософські, наукові та громадсько-політичні параметри націєтворення на основі духовної єдності всіх станів, утверджував і підносив роль народу в цьому процесі, накреслив таким чином вершини єдності всіх станів народу в націю. Тарас Шевченко художнім словом ці ідеї поширював, пропагував, робив однаково доступними для всіх суспільних станів, наповнював ідейною пристрастю, моральною силою правди як духовним джерелом націєтворення. В цьому плані становить спадщина Костомарова в широкому спектрі його писань єдину органічну сув'язь із творчістю Шевченка, доповнює і організовує в філософську систему, виражає наукове підгрунтя її світоглядно-естетичної парадигми, разом із поезією Шевченка становить найвище досягнення української націєтворчої думки.
Не випадково слово правда, правдивість лейтмотивом проходить і в науковій діяльності Костомарова, і в освітленні ним історичних подій, і в пошуках народної правди у їх трактування. Шевченко здійснив духовний подвиг, Костомаров подвиг наукової колосальної праці. Костомаров був своєрідним предтечею Шевченкового слова, готував грунт для його сприймання, розумів свою і його роль, глорифікував поезію геніального Кобзаря і ставився до неї з пієтизмом.
На думку сучасних літературознавців, він здійснив поворот "від безкритичного напряму наших українських романтиків, од їхніх гірких жалів за минулим та повної літературної безпорадності до серйозного, сучасного ставлення до літератури це був п е р в о м і с т (розрядка наша Я.К.) до вогненної музи Тараса Шевченка" [474, 262].
Для писемної спадщини Миколи Костомарова характерні багатство і різновекторність. Йому властивий широкий тематичний, сюжетний і жанровий спектр, особливо в прозі та публіцистиці. Він творив основи української поезії, прози, драматургії, наукової публіцистики. Однак загальний текст його творчості має своїм підгрунтям єдину парадигму ідею націєтворення, утвердження права українського народу на самобутність, традицію демократизму і державності в його духовному та суспільному потенціалі, духовність і моральний потенціал народу як гарантію його тривання, право на достойне місце в слов'янській і світовій спільноті.
Саме така основа дала можливість розглянути багатоаспектну спадщину Костомарова як цілісну ідейно-естетичну єдність, як невід'ємну і важливу складову суспільного, культурологічного та естетично-літературного простору української літератури ХІХ століття, увести в його органічний контекст, зокрема російськомовну прозу письменника та його публіцистику, якою він заклав основи цього жанру в українській літературі, одночасно розвинув традиції вітчизняної полемічної літератури.
Такий загальний дискурс дозволив увиразнити значення спадщини Костомарова в становленні і дальшому розвитку української літератури. До цього часу, без такої парадигми, при відсутності цілісного підходу в дослідженні його творчості, аналіз творчої спадщини Костомарова характеризувався різними підходами і оцінками в залежності від зміни суспільного контексту оточення, від тлумачення суспільних обставин, в яких тривала його довголітня творчість, від ставлення політичних опонентів до його ідей і діяльності. Тому не мав викінченості, був неоднозначним у висновках і оцінках, незавершеним щодо визначення естетичних особливостей його художніх творів. Російськомовна проза загалом майже не ставала об'єктом літературознавчих досліджень.
Важливих деструкцій зазнавала інтерпретація його спадщини в контексті традиційної політизованості наук, соціальної заангажованості літературознавства підрадянського часу його з його регіональним підходом до національних явищ культури, довільним зміщенням і фальшуванням дискурсів, особливо національного і націоналістичного, на яких накладалися жорстокі рамки заборон.
Недостатня вивченість спадщини Костомарова визначалася також тривалим побутуванням в українському літературознавстві традиційно-ієрархічного світогляду і оцінки літературних явищ, в рамки якого не вкладалася багатогранна творчість Костомарова. Негативна роль у цьому належала дискретності, відмежованості наук, замкненість кожної у звуженому термінологічному просторі, термінологічному вакууму міжінтегрального наукового простору. Негативно позначалися на дослідженні творчості Костомарова недостатній рівень теоретичного осмислення наукового дискурсу між соціологією, історією, літературознавством, який би складав належне підгрунтя для введення літературознавства в простір історії ідей, розширив його аналітичні рамки, створив можливості для об'єднання різновекторних підходів, дозволив на належному теоретичному рівні ввести багатоманітність творчості письменника в єдиний дискурс: ідейно-тематичний, соціально-політичний та культурно-естетичний.
Здійснити аналіз творчості такої постаті, як Костомаров, дозволив належний вибір головного дискурсу, єдиної парадигми через призму і в континуумі наскрізної ідеї націєтворення, введення його творчості в простір ідей, застосування принципів нового історизму і нової критики. Це визначило зміст і структуру дисертації.
В розділі І дисертації "Світоглядні засади Миколи Костомарова і формування ідеї національної ідентичності" в парадигмі націєтворення досліджено і з’ясовано такі проблеми, як становлення світоглядних і естетичних засад Миколи Костомарова раннього періоду творчості, визначення об’єктів наукової діяльності та підходів до їх інтерпретації. З'ясовано, що в площині художніх, публіцистичних і науково-полемічних писань Костомарова лежать проблеми і явища, пов'язані з історією українського народу, зокрема долетворчими для нього періодами, подіями, фактами: визвольна війна під проводом Хмельницького, діяльність визначних українських державців, міждержавні стосунки України та міжетнічні стосунки її народу в ретроспективі, сучасності, наслідках і перспективах. В освітленні подій і явищ російської історії Костомаров у художніх творах, полемічній публіцистиці, історичних працях розвінчує офіційно усталені міфи і погляди про вибраність російського народу, особливість його канонізованих героїв, імперське право Росії на збирання народів у рамках "единой и неделимой" держави.
Разом із тим у оцінці фактів і явищ історії українського народу Костомаров підкреслює його вільнолюбство, відсутність посягань на інші території і втручання в долі інших народів, готовність до етнічної толерантності, наявність традицій суспільного демократизму, прагнення до державності як іманентну властивість українців. У спадщині Костомарова особливе місце займає формування, становлення і відстоювання перед опонентами особливого погляду на козацтво як унікальне явище, породжене особливостями геополітичної ролі українського народу, його етнопсихології. Він заперечив тлумачення козацтва як збірного конгломерату шукачів лише свободи і пригод, встановив духовну єдність козаків з українським народом, їх роль у формуванні його кращих духовних і моральних ознак.
Костомаров першим розглянув історію українського народу в дискурсі не тільки його життя і побуту, а й насамперед у морально-етичному, розкрив його багатство, самобутність, оригінальність, тяглість кращих гуманістичних традицій як запоруку життєздатності, життєтривалості народу, його майбутньої суспільної незалежності. Основою для такого погляду обрав Костомаров народну творчість, присвятив її дослідженню наукові праці, використав традиції у власній художній творчості. Такі ознаки дозволяють стверджувати ідейну цілісність спадщини Костомарова, світоглядну єдність наукової діяльності та художньої практики Костомарова, їх націєтворчу спрямованість і роль у формуванні нової національної свідомості.
В ході дослідження з'ясовано, що становлення світогляду письменника відбулося під широким спектром впливів вітчизняного націєтворення в діяльності істориків, фольклористів, письменників; широкого спектру європейських прогресивних суспільно-політичних та культурно-естетичних ідей; духовно-моральних, релігійних засад українського народу, виражених у народнопісенному лексичному та семантичному багатстві.
В ранньому періоді творчості сформувалася ідея народу як рушійної сили історії, хранителя духовного досвіду, національних традицій, моралі і культури, хранителя мови як основи духовного життя нації. Сформувалося поняття самодостатності українського народу не тільки як своєрідного етносу, а й нації, закладено наукові основи ідеї єдності національних інтересів усіх станів як запоруки тривання народу, його прогресу в світову європейську спільноту.
Ці засади розвинув Костомаров у двох ранніх дисертаціях "Про причини і характер унії в Західній Русі" та "Про історичне значення руської народної поезії"; в поетичній творчості це вірші, зібрані і опубліковані у двох збірках "Українські балади" і "Вітка"; драмах "Сава Чалий" і "Переяславська ніч" та деяких інших творах; науково-публіцистичних статтях "Русько-польські вельможі. 1. Князі Острозькі", "Перші війни малоруських козаків" , "Думки про історію Малої Русі", "Огляд творів, писаних малоруською мовою".
В цих працях Костомаров дослідив народні пісні як філософсько-естетичне явище, заклав наукові основи фольклористики, народного історизму, встановив далекому минулому України причини поневоленого сьогодення. Вже в ранніх статтях визначив Костомаров роль і місце, значення козацтва в духовній історії народу, обгрунтував власний погляд на козацтво, вибудував доктрину його захисту від російських та польських шовіністів. В обставинах і подіях далекого минулого Костомаров акцентує такі, що їх екстраполяція на сучасність дозволяє краще орієнтуватися в їх характері, сутності, обрати стосовно цього найбільш доцільну стратегію і тактику для розбудови українського питання, утвердження в нових обставинах ідеї націєтворення, вибору форм політичної агітації як нового етапу становлення нації.
Завершення раннього періоду відбувається в Києві, знаменується зближенням і приятелюванням з Тарасом Шевченком, Кулішем як представниками нової національної інтелігенції, яка прокладала шляхи до єдності панівної верстви з народом, шукала способів наповнити суспільство національною ідеєю як консолідуючим началом.
Свій вираз знайшло завершення першого етапу розвитку наіональної ідеї в активізації громадсько-політичної діяльності, переході від агітації за національну ідею до конструктивних консолідуючих дій з метою масового розгортання народного потенціалу, об'єднаного цією ідеєю для визволення з-під окупаційного царського режиму. Виразом чину було створення товариства Кирило-Мефодіївське братство.
Остаточне формування в світогляді Костомарова сутності і параметрів національної ідеї знайшло в знаменитих "Книгах буття українського народу" творі, який найповніше поєднав у собі все багатство виразу не тільки програмних ідей братчиків, але й світогляду цілого народу.
Природний розвиток цього етапу, перехід його у вищі форми діяльності по введенні в свідомість українського поспільства національної ідеї був насильно перерваний розгромом Братства та арештами його чільних представників. Перервана тяглість, зрозуміло, позначилася на розвитку ідеї, на активізації її втілення в суспільну практику. Вилучення головних ідеологів позначилося на активності втілення прогресивної націєтворчої думки в суспільну свідомість.
У другому розділі дисертації "Естетична категорія "духовності національного" в тематиці і жанрово-естетичному просторі художніх творів Костомарова" здійснено аналіз поезії, прози, драматургії Костомарова, відображення в них ідеї національної ідентичності, прославлення народної моралі і етики, часто в співставленні з інонаціональним етносом. Кожен жанр розглядається як окремо, так і в контексті інших жанрів і дискурсі наці'творчої ідеї.
В розділі з'ясовано, як у художній творчості письменника знайшла свій естетичний вираз ідея націєтворення. Встановлено, що ця ідея є наскрізною в творчості письменника, а Текст його художньої спадщини становить органічну єдність із загальним національно-культурним Текстом ХІХ століття. У своїх художніх творах Костомаров виступає не простим наратором-інформатором, а генератором ідеї, що виражене вибором тем, матеріалу для сюжетотворення, акцентуванні подій, інспіруванні ситуацій, будові і розташуванні композиційних елементів.
Характерним у цьому плані є творення автором контрастної осі українське неукраїнське, особливо в стосунках, описах життя, побуту, звичок народу України і її північного сусіда. Твори Костомарова перейняті наскрізною глорифікацією першого, виразною національною заангажованістю автора, турботою про адекватний добір жанрової форми, засобів мовного багатства. До прозового жанру Костомаров звернувся головним чином уже в зрілому віці і зробив у нього багатий внесок.
Від першої літературно-критичної статті "Огляд творів, написаних малоруською мовою" в художніх, публіцистичних і наукових працях Костомарова знайшла наскрізний вираз думка про народнопоетичне слово, літературу, як засіб обстоювання народних інтересів в умовах імперського режиму, як найкращий спосіб вираження духовного багатства народу.
В поезії він, розпочавши розробляти мотиви, сюжети, настрої, оцінки героїв у естетичних рамках українського романтизму, розширює їх, уводить світові сюжети, зокрема давньогрецькі, перекладає з англійської, німецької, слов'янських мов, урізноманітнює ритмічний простір, прокладає річище для пізнішої, так званої інтелектуальної літератури, зокрема українських неокласиків ренесансу ХХ століття.
Значний внесок зробив Костомаров у розвиток жанрів української драматургії. Письменник започаткував жанр історичної драми, драматичної поеми, поклав основи драматичного діалога. Використовуючи кращі традиції української літератури, він розробляє давньогрецькі сюжети, першим у вітчизняному мистецтві в жанрі драми ставить проблему митця і суспільства, громадянина і суспільства. Є в Костомарова цікаві спроби в жанрі п'єси представити народно-казкові сюжети.
В третьому розділі дисертації "Літературна критика і публіцистика Миколи Костомарова розбудові національної ідентичності" розкрито і проаналізовано діяльність Миколи Костомарова в час відновлення перерваної тяглості процесу роботи прогресивної української інтелігенції по розбудові націєтворення. Відновився цей процес у кінці п’ятдесятих, на початку шістдесятих років, у нових суспільних умовах тимчасової відлиги, коли чільні братчики повертаються з тривалого заслання.
Саме на цей період (1857-1863 рр.) припадає епіцентр полемічної та науково-публіцистичної творчості Костомарова, грунт для якої підготувався в ранньому періоді творчості, в науковій та художній праці періоду заслання.
Трибуною для оприлюднення поглядів на українське питання стає журнал "Основа", в якому аж до закриття вміщував свої полемічні та науково-публіцистичні статті Микола Костомаров. Публікувалися його твори і в деяких російських прогресивних журналах ("Современник", "День" та ін). В розділі проаналізовано тогочасний суспільно-політичний контекст, зокрема проблеми активізації панславізму, загострення міжетнічних стосунків у зв'язку з наступом реакції, стосунки в цьому контексті народів царської Росії російського, українського, польського і єврейського. Досліджено, як ці процеси знайшли освітлення в чільних публіцистичних статтях Костомарова. В розділі ІІІ дисертації "Літературна критика і публіцистика Костомарова в контексті "патріотичної агітації" за національну ідентичність" відведене значне місце статтям "Дві руські народності", "Українофільство", "Правда москвичам про Русь", "Правда полякам про Русь", "Тисячоліття".
Аналіз публіцистичних праць Костомарова розкриває їх ідейно-естетичну єдність із художніми та науковими творами, наскрізну присутність у них ідеї націєтворення. Здійснюється ця єдність суголоссям основного ідейно-тематичного та естетичного простору, генеруючою позицією автора, послідовністю його світогляду, відданістю справі націєтворення протягом довгого періоду життя і діяльності, що проходили в складних умовах придушення національного ідеологічного простору, заборони розвитку і самого тривання художньо-естетичного простору як головного виразу національної самобутності українського народу в тогочасних умовах.
Зміст публіцистичних праць Костомарова проаналізовано в контексті дискутивному, на фоні опресії царської адміністрації та виразників офіціальної імперської ідеї. Розкрито послідовність його переконань, часто завуальованих у силу обставин, яка виражена вірністю націєтворчим проблемам, вибором об'єкта наукових досліджень та полемічних писань, опора в полемічних статтях на грунтовний фактичний матеріал з історії українського народу, в якому проявилися його демократизм, національна толерантність, моральність, духовність, характер етичних традицій тощо.
В ході аналізу здійснено інтерполяцію особливо важливих для націєтворення думок Миколи Костомарова в сучасні політичні та суспільні процеси розбудови простору національньної думки, розкрито їх значимість і перспективність.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Defoe D. An Impartial History of the Life and Actions of Peter Alexowitz, the present Czar of Muscovy... - London, 1728. - P. 208.
2. Duchinski F.H. Zasadу dziejow Polski i innуch krajow slowianskich. 1-2 cz. Paris, 1858. S. 18-19.
3. Edward D. Klarke. Travels in Russia, Tartary and Turkey. Edinburgh, 1839. P. 47.
4. Herder I.G. Herders Samtliche Werke ed. B Suphan // Journal meiner Reise im Jahr 1769. Berlin, 1878. T. IV. P. 40.
5. Janowski L. O tak zwanej «Historii Rusow» (Pamiatkowa Ksiegza 1913). S.261-290.
6. Klingspor Carl G. Charlles the Twelft, King of Sweden (translated from the manussript by John A. Gade. Boston - New York, 1916. P. 226.
7. Коhl J.G. Russia: St.Peterburg, Moskow, Kharkoff, Riga, Odessa, the German Prowinces of the Baltic, the Steppes, the Crimea, and the Empire. London, 1844. P. 527-529.
8. Коhl J.G. Rеіsen іm Іnnеrеn vоn Russland und Polen // Zweiter Theil. Die Ukreine. Кleinrussland. Dresden und Leipzig Druck von B.G.Teubner in Leipzig, 1841. P. 320-321.
9. Pamietniki o dziejach, pismiennictwie i prawodawstwie Slowian, jako dodatek do historyj prawodawstw slowianskich przez siebie napisanej. Wydal Waclaw Aleksander Maciejowski. T. І-ІІ. Petersburg i Lspsk, 1839. Т. ІІІ. С. 286.
10. Portalis F. -T.- M. De I'usage et de I'abus de I'tsprit philosophique durant le XVІІІ siecle, 1820.
11. Raeff M. The Decembrist Movement. Englewood Cliffs, 1966. P. 8-9.
12. Slowacki, Juliush. Dziela / Wydanie przygotowane przez Towarzystwo literackie im.A.Mickewicza, Pod red. Juliana Krzyzanowkiego. Wroclaw: Wyd. zakl. narod. im. Ossolinskich , 1959. T. XI: Pisma prosa. Opracowal Wladyslav Florian. 431 s.
13. Азадовский М.К. Декабристская фольклористика // Вестник Ленинградского государственного университета. 1948. № 1. С. 74-91.
14. Антологія світової літературно-критичної думки / За ред. М.Зубрицької. Львів, 1996. 634 с.
15. Антонович В.Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори. К.: Либідь, 1995. 814 с.
16. Антонович К. Описание войны Ивонии, господаря волошкаго (1574) // Киевская старина. 1889. Кн. Х. С. 92.
17. Апанович О.М. Українсько-російський договір 1654 р.: Міфи і реальність. К.: Варта, 1994. 95 с.
18. Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси. Вільно, 1867. Т. ІІ. 391 с.
19. Архівні документи Валуєвського циркуляра 1863 року та їх сприйняття / Укл. В.Яременко та О.Сліпушко. Переднє слово В.Яременка // Дніпро. 2001. № 6. С.55 75.
20. Багалей Д.И. Новый историк Малороссии: Рецензія на книгу А.М.Лазаревского "Описание старой Малороссии". СПб., 1891. С. 2-8.
21. Бантиш-Каменский Д. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства / Репринт. вид. К.: Час, 1993. 656 с.
22. Белинский В.Г. "История Малороссии" Н. Маркевича // Белинский В.Г. Избранные философские сочинения: В 3 т. М., 1948. Т. 1. С. 494-520.
23. Белинский В.Г. Литературная хроника // Белинский В.Г. Собрание сочинений: В 3 т. М., 1949. Т. 3. С. 400-401.
24. Белинский В.Г. Полное собрание сочинений / Под. ред. и прим. С.А. Венгерова: В 12 т. СПб., 1904. Т. 7. 643 с.
25. Белинский В.Г Полное собрание сочинений/ Под ред. и прим. С.А.Венгерова: В 12 т. СПб., 1917. Т. 11. 410 с.
26. Бернар Д. Наука в истории общества: Пер. з англ. М.: Наука, 1956. С.15.
27. Бернштейн М.Д. Журнал "Основа" і український літературний процес кінця 50 - 60-х років ХІХ ст. К.: Вид-во АН УРСР, 1959. 215 с.
28. Бернштейн М.Д. Українська літературна критика 50-70-х років ХІХ ст. К.: Вид-во АН УРСР, 1959. 492 с.
29. Бестужев-Рюминъ К.Н. Біографіи и характеристики. Татищевъ, Шлецеръ, Карамзинъ, Погодинъ, Соловьевъ, Ешевскій, Гильфердингъ. СПб., 1882. 295с.
30. Бичко А.К., Бичко І.В. Феномен української інтелігенції: Спроба екзистенціального дослідження. Дрогобич, 1997. 116 с.
31. Бібліографічний покажчик творів Миколи Івановича Костомарова / Упор. О.Т. Гончар, Г.В. Пасещенко; вступ. ст. Ю.А. Пінчука; відп. ред. Ю.А.Пінчук. К.: НАН України. Ін-т історії України, 2002. 195 с.
32. Бібліографічний словник професорів Імператорського Університету имені Святого Володимира. К., Б/р. 285 с.
33. Білецький Л.Т. Основи української літературно-наукової критики: Навчальний посібник. К.: Либідь, 1998. 406 с.
34. Білецький О.І. Пушкін і Україна // Білецький О.І. Від давнини до сучасності: Зб. пр. з питань укр. літ-ри. - К., 1960. Т. 2. С. 128-215.
35. Білецький О.І. Шляхи розвитку російсько-українського літературного єднання // Білецький О.І. Від давнини до сучасності: Зб. пр. з питань укр. літ-ри. К., 1960. Т. 2. С. 82-127.
36. Бовсунівська Т. Феномен українського романтизму: Посібник для вузу з теорії та історії українського романтизму. К.: Слов’янський університет, 1998. 109 с.
37. Бодянский Иосиф. Обьяснение // Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. - М., 1871. Т. 1. С. 221-222.
38. Бодянский Иосиф. О народной поэзии словянских племен: Рассуждения на степень магистра философского факультета первого отделения, кандидата Московского университета. М.: Тип. Н. Степанова, 1837. 154 с.
39. Бойко Ю. Вибрані праці. К.: Медекол, 1992. 382 с.
40. Бродский Н. М.Ю. Лермонтов. Биография. М.: Госполитиздат, 1945. Т.1. 348 с.
41. Бузескул В.Л. Професcор М.М. Лунин, "Харьковский Грановский": К 100-летию Харьковского университета, Харьков, 1905. 56 с.
42. Василько А. Українська література і кріпацтво. К.: Вік, 1911. 32с.
43. Вахнянин Анатоль. Листи до Пантелеймона Куліша (1869 р.). Видав Кирило Студинський у Львові, 1908. 120 с.
44. Вашкевич Григорий. Из воспоминаний о Нико