Антималоросійський дискурс української літератури 1920-х – початку 1930-х років (на матеріалі „Літературно-наукового вістника”)

Краткое описание

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

На правах рукопису

ШЕПТИЦЬКА ТЕТЯНА ЛЕОНІДІВНА

УДК: 821.161.2 „1920/1930”

Антималоросійський дискурс
української літератури 1920-х початку 1930-х років
(на матеріалі „Літературно-наукового вістника”)

Спеціальність: 10. 01. 01. українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Погребенник Володимир Федорович, доктор філологічних наук, професор

Київ 2005

Зміст

Стор.
ВСТУП..............................................................................................................3
РОЗДІЛ 1. Історичні витоки та генеза малоросійства в осмисленні української літератури.........................................................12
РОЗДІЛ 2. Бачення малоросійського комплексу в публіцистиці 1920-х початку1930-х років............................................................................55
2. 1. Публіцистика Дмитра Донцова як ідейний виклик
і спроба подолання українського провансальства.......................55
2. 2. Творчі набутки „вісниківців”: опозиція малоросійській
ментальності........................................................................................88
РОЗДІЛ 3. Ідейно-естетичне функціонування образу „мікромалороса” в українській новітній літературі ...................................................116
3. 1. Художній дискурс антималоросійства у доробку Євгена Маланюка...........................................................................................116
3. 2. Різножанровий набуток „вісниківців” у світлі проблеми „скаліченого менталітету”................................................................150
ВИСНОВКИ.............................................................................................179

СПИСОКВИКОРИСТАНИХДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ.......................................185

ВСТУП
Найхарактернішою рисою літературознавчого дискурсу посттоталітарних суспільств є поквапливе намагання заповнити лакуни, подолати інформаційний голод, які спричинило цілеспрямоване втручання влади в природний розвиток мистецьких явищ. Цілком логічно, що упродовж останніх десятиліть одним із найважливіших напрямків розвитку української гуманітарної науки стало повернення забутих або волюнтаристськи викреслених із мистецького процесу імен, творів, подій.
Щоправда, процес подальшого розвитку українського літературознавства як об’єктивної галузі знань ускладнився потребою переосмислення попереднього історичного досвіду, нового, незаангажованого прочитання вже відомих творів та необхідністю залучення до оперативного дослідницького поля художніх здобутків екзильного письменства, чимало з яких і досі перебувають поза увагою науковців та читачів. Проте ця загалом позитивна тенденція має один суттєвий недолік. Часом відбувається ігнорування або замовчування ідеологічних чинників взагалі, навіть коли вони є невід’ємною ознакою доби. Творча спадщина письменників першої третини ХХ ст., періоду відродження української нації та її утвердження у світовому культуропросторі, не становить винятку.
Різноманітні тогочасні літературні дискурси (екзистенційний, модерністичний, авангардистський, міфопоетичний, мілітарний та ін.), які виникли в Україні під впливом європейських віянь і засвідчили потужність, конкурентоспроможність та самобутність українського письменства, не були належно поціновані літературною критикою 1920-30-х років. Масові репресії, під час яких були ліквідовані провідні мистецькі організації, розстріляна переважна більшість талановитих письменників, знищені цілі літературні пласти та літературознавчі школи, надовго зупинили об’єктивність і повноту наукового осмислення цього періоду.
По-новому, з урахуванням розширених теоретико-методологічних можливостей сучасної науки, починає переосмислюватися та аналізуватися спадщина представників доби „Розстріляного відродження” на початку 90-х років ХХ ст. Їхні здобутки та нововведення знайшли адекватне відображення та опрацювання у концепціях В. Агеєвої, Т.Гундорової, В. Дончика, О. Ільницького, С. Павличко, Ю. Шереха, М. Шкандрія та ін. учених.
Проте й досі не артикульованим продовжує залишатися антималоросійський дискурс української літератури 1920-х початку 1930-х років. Водночас саме він як певна система метанаративів, що руйнують імперський гегемонізм та легітимізують і утверджують українськість, став однією з основних рис нового письменства, яке зверталося до національної душі, до людських почуттів різноманітного, в тому числі героїчного, характеру, прагнуло виховати активного, сповненого національної гідності українця.
Вибір української літератури 1920-30-х років і зокрема „Літературно-наукового вісника” (1922-1932 рр.) досліджуваною проблемою дисертаційної роботи не є випадковим. Отримавши вітальний поштовх у добу національно-визвольних змагань, література почала асимілювати у першу чергу національні проблеми, від розв’язання яких залежала подальша доля України. Та через низку об’єктивних і суб’єктивних чинників письменники Наддніпрянської України змушені були визнати пріоритет за соціальними факторами з подальшою присвятою власних творів темам радянського будівництва, праці пролетаріату, колективізації тощо. Невирішеними проблемами українського націєтворення у цей час переймалися переважно представники екзильного письменства. Вони не просто намагалися послідовно розвінчувати імперські фальшиві міфи, які досить успішно продукувалися радянською Росією і поширювалися серед загалу, деформуючи національний характер українців, але й боролись за збереження та відродження національної свідомості. На противагу образу лояльного малороса або недолугого хохла, зарепрезентованого ще у творах М. Гоголя і Г. Квітки-Основ’яненка та толерованого російською літературою ХІХ початку ХХ ст., на еміграції твориться і послідовно впроваджується у літературних текстах образ українця як такого, українця, що наполягає на своїй окремішності та не бажає приймати накинутих йому та значною мірою неідентичних хохлацько-малоросійських ролей.
„Літературно-науковий вістник” відіграв велику роль у процесі усталення в літературі повноцінного українського типу, а також, що найголовніше, зміг об’єднати та виховати ціле покоління митців, яке своєю місією вважало ідейно-художній „демонтаж” малоросійства як суспільного-психологічного феномена, формування нової структури духу та послідовне протистояння тактиці ментального колоніалізму, яку одразу після загарбання політичної та державної влади почав застосовувати щодо українців більшовицький уряд. Проте саме з цих позицій „ЛНВ” у науці про літературу ще не досліджувався. Чимало важить і той факт, що група письменників, зорганізована довкола цього часопису, була однією з найбільших і найвпливовіших серед інших, здатною формувати естетичне і політичне мислення українців як Галичини, так і Наддніпрянщини.
Отже, актуальність пропонованої дисертації зумовлена перш за все відсутністю на сьогоднішній день спеціального комплексного дослідження, присвяченого проблемі малоросійства, яке б системно осмислило різножанровий літературний матеріал поч. ХХ ст. Крім того, національне письменство новітньої доби ще й сьогодні здатне відіграти роль одного з найпотужніших засобів збереження та утвердження національної ідентичності, може надати велику допомогу у справі національного самопізнання та самоутвердження.
Зв’язок з науковими планами, програмами, темами. Напрямок дослідження, вибраний для наукової роботи, безпосередньо пов’язаний із комплексною темою „Дослідження проблем українознавства в системі сучасних загальносвітових тенденцій розвитку націотворчих концепцій” (№ 2000Б-010) Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де й виконана робота.
Об’єктом дослідження є громадсько-літературний журнал - „Літературно-науковий вісник” (1922-1932рр.) як комплексне, зокрема літературне, джерело, на сторінках якого постійно висвітлювалися важливі проблеми українського націєтворення та державобудівництва, вирішувались тогочасні літературні завдання.
Предметом дослідження є антималоросійська парадигма української літератури та публіцистики 1920-30-х рр.
Мета роботи - розкрити внесок українського письменства початку ХХ століття взагалі і Літературно-наукового вістника” зокрема у потужну традицію ідейно-художнього антималоросійства.
Реалізації цієї мети підпорядковано вирішення таких основних завдань:
- з’ясування специфіки і домінанти мистецького осмислення проблеми малоросійства літературою 1920-1930 х рр.;
- порівняльний аналіз „антималоросійського” пласту художньої творчості „вісниківців” у зв’язку з концепціями їх літературних попередників та сучасників з Наддніпрянської України;
- розкриття підходів публіцистів та есеїстів „ЛНВ” до природи, причин виникнення і можливостей подолання комплексу української меншовартості, співвіднесення їхніх засад з сучасними науковими, публіцистичними чи історіософськими концепціями;
- висвітлення впливу ідей Д. Донцова на розвиток тогочасного письменства і, зокрема, на утвердження національної тотожності української літератури;
Джерельна база. Основні положення та висновки роботи базуються на аналізі художніх творів та публіцистичних матеріалів, що друкувалися на сторінках „Літературно-наукового вістника” (1922-1932). У поле зору потрапили, звісно, ті з них, котрі художньо осмислюють феномен малоросійства, а також дотичні до досліджуваної теми проблеми національної та художньої еліти, творчості та націєтворчості, вибору між Європою і Росією тощо. Осягнення сутності підходів „ЛНВ” до комплексу малоросійства передбачило залучення й позавісниківської” творчості авторів часопису, письменників, які в ньому не публікувалися, мемуаристика. При написанні роботи використано наукові розробки з етнопсихології, філософії. Джерельна база була доповнена матеріалами із архіву „Вістника” у Варшаві, опрацьованого Галиною Сварник та надрукованого в українських періодичних виданнях.
Стан наукової розробки проблеми має свою специфіку.
Літературно-науковий вісник” як перший всеукраїнський літературно-науковий і громадсько-політичний щомісячник відомий своєю давньою історією та глибокими традиціями. Заснований 1898 р. НТШ у Львові часопис зумів об’єднати значний письменницький потенціал Східної України, Галичини і Буковини, ставши журналом європейського штибу з виразним національним обличчям. Проте об’єктом наукового зацікавлення та студіювання він став тільки нещодавно. Перший львівський період його існування детально вивчила Г. Корбич у кандидатській дисертації „Літературно-науковий вістник” (1898-1906) і український літературний процес” (Київ, 1994).
Відновлений у 1922 р. часопис за редакцією Д. Донцова став предметом досліджень М. Леськової у кандидатській дисертації „Літературно-науковий вісник” як культурологічне джерело духовного відродження української нації (20-40-і роки ХХ ст.)” (Київ, 1996) та С. Квіта у докторській дисератції „Дмитро Донцов і „Літературно-науковий вістник” („Вістник”) на тлі розвитку української літератури і журналістики 20-х 30-х рр.: ідеологічні, естетичні та організаційні принципи” (Київ, 2000). Дослідники зосередили свою увагу на організаційних принципах роботи журналу, детально висвітлили діяльність „ЛНВ” у контексті історії вітчизняної журналістики, розкрили його роль за спогадами сучасників, розглянули, як на сторінках журналу опрацьовувалися проблеми вітчизняної культури та ідеології. Проте антималоросійська спрямованість багатьох публікацій залишилась поза увагою дослідників, позаяк не була об’єктом вистудіювання. На відміну від дослідників-попередників ми робимо акцент на ідейно-художніх шуканнях журналу, своєрідності висвітлення публіцистикою та белетристикою „ЛНВ” причин та шляхів подолання комплексу національної меншовартості.
Доробок О. Теліги, О. Ольжича, Л. Мосендза, В. Пачовського, Ю. Липи, Н. Лівицької-Холодної, Є. Маланюка, О. Стефановича, найприкметніших авторів часопису, досі вивчено частково. Незважаючи на появу в останні десятиліття цілого комплексу статей, монографій, дисертацій, присвячених їхній творчості (розвідки та дисертація Н. Лисенко, книги Л. Куценка, Ю. Коваліва, Н. Миронець, М. Ільницького, Т. Салиги, О. Нахлік та ін.), окремі аспекти їхнього доробку, зокрема тема національного відступництва, зради, взагалі є недослідженими. Тільки статті Ю. Барабаша („Український Єремія: Євген Маланюк і парадигма малоросійства”), О. Кононенко („Проблема відступництва у поезії Василя Пачовського”) становлять поодинокі винятки. Творчість Р. Бжеського, М. Матіїва-Мельника, О. Бабія, С. Левченка й досі перебуває на маргінесі зацікавлень сучасних науковців і потребує окремого, ґрунтовного розгляду.
Теоретико-методологічну основу дослідження становлять принципи та підходи, поширені в дискурсивному аналізі та в постколоніальній теорії. Спираючись на праці М. Фуко, С. Павличко, О.Забужко, О. Зарецького, під дискурсом у роботі розуміємо сукупність текстів, висловлювань, які мають певну узгодженість між собою та діють як спільна сила. Дискурсивний аналіз, який застосовується у зв’язку з дослідженням будь-якої реальності, сконструйованої процесами комунікації, дає можливість виявити антималоросійську спрямованість того чи іншого твору на різних його рівнях: ідейно-тематичному, образному, композиційному, стилістичному. Засадничою у роботі є теза про витворення „вісниківцями” цілісної парадигми антималоросійства, котру можна ще окреслити як антиколоніальну, оскільки в її основі лежить ідея поборення наслідків імперіалізму та утвердження на своїй землі культури власної нації, власної національної ідентичності. При дослідженні цієї парадигми використовуються прийоми постколоніальної критики, розвинутої у працях С. Андрусів, Г. Сивоконя, Л. Сеника, М.Павлишина, В. Погребенника, М. Шкандрія. Методологія постколоніальних студій дозволяє, виокремивши різноманітні культурні нашарування, виявити та проаналізувати зафіксовані, закодовані у художніх творах колоніальні міфи, метафори, коди та сформовану століттями психіку „поневоленого”. Специфіка відображення в українській літературі процесів націєтворення, складність та поліваріантність самого явища малоросійства зумовили використання праць з української історії, культурології, філософії національної ідеї Я. Грицака, М. Грушевського, З. Когута, М. Рябчука, В. Лісового та ін.
У дисертації використано генетичний, порівняльно-історичний методи, метод системного аналізу, поєднання принципів історизму, об’єктивності та комплексності, елементи герменевтичного підходу.
Наукова новизна роботи. Дисертація є першою спробою комплексного, системного дослідження творів української літератури 1920-30-х крізь призму їхнього антималоросійського спрямування. Доведено, що антималоросійський дискурс українського письменства першої третини ХХ століття і, у першу чергу, „ЛНВ” сформувався під впливом історико-політичних та суспільних чинників. Простежено ідейно-естетичне підґрунтя антималоросійської парадигми творчості „вісниківців”, котра вперше здобула концептуальну та науково виважену інтерпретацію. Виявлено генетичний зв’язок між концепцією національної критики, сформованої Т. Шевченком та П. Кулішем, з традицією ідейно-художнього антималоросійства 1920-х1930-х рр. Виокремлено та проаналізовано органічні складові антималоросійського дискурсу (антиімперську, європоцентричну, націєцентричну), що дозволяє глибше простежити внутрішні спонуки та протиріччя естетичних, ідеологічних та суспільно-політичних дискусій доби. Аналізуються і вводяться у науковий обіг художні твори авторів ЛНВ”, що раніше не були об’єктом дослідження.
Теоретичне і практичне значення дисертації полягає в тому, що в ній висвітлюється роль української літератури 1920-поч. 30-х рр. і, у першу чергу, „Літературно-наукового вістника” на чолі з Д. Донцовим у з’ясуванні природи, генези та варіативних модифікатів феномену малоросійства. Художні твори цього періоду, спрямовані на збереження національної ідентичності та на викриття усіх форм мутації української душі, на кілька десятиліть випередили поважні наукові розробки зазначеної проблеми. Положення і висновки роботи сприятимуть подальшим дослідженням концепції національної критики в українській літературі. Отримані напрацювання можуть бути використані при викладанні курсів історії української літератури, журналістики та української літературної критики, літератури української еміграції; у підготовці й проведенні спецкурсів і спецсемінарів; у написанні студентських курсових і магістерських дипломних робіт.
Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки роботи дисертантка доповідала на Міжнародній науково-практичній конференції „Україна, українці, українознавство на межі тисячоліть” (Київ, 14-15 жовтня 1999 року), Міжнародній науковій конференції „Українство у світі: традиційність культури та спільнотні взаємини” (Київ, 29-30 травня 2003 р.), Міжнародній науковій конференції „Дослідження проблем українознавства в системі сучасних загальносвітових тенденцій розвитку націєтворчих концепцій” (Київ, 20 жовтня 2005 р.), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Українська література: духовність, ментальність” (Кривий Ріг, 24-25 жовтня 2003 року), Міжвузівській науковій конференції „Історична ретроспектива в українській літературі: від давнини до сучасності” (Київ, 19 грудня, 2002 р.), „Першій науковій шевченківській конференції викладачів та студентів філологічного факультету КНУ імені Тараса Шевченка” (Київ, 10 березня 2000 року).
Дисертаційне дослідження обговорювалося на засіданнях Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Публікації. Основні результати та концептуальне обґрунтування дисертаційної роботи відображено в 11 статтях. З них 4 надруковано у фахових виданнях, рекомендованих ВАК України.
Структура дисертації зумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури, що містить 370 позицій. Обсяг роботи 209 сторінок, із них 184 сторінки основного тексту.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Перша третина ХХ ст. й досі залишається одним із найцікавіших та найплідніших періодів розвитку українського письменства. Величезна кількість літературних творів, стилів та напрямків, часописів та шкіл, котрі заявили про себе у 1920-х 30-х роках, засвідчили неабияку потужність та пасіонарність української культури, поступ якої не змогли зупинити цілий комплекс заборон та утисків, спрямованих на девальвацію та знищення традиційних ціннісних систем. Отримавши можливості для вільного розвитку та втілення власних мистецьких та ідеологічних концепцій, представники українського художнього слова виступають новаторами та модернізаторами не тільки у сфері естетичній, але й націєтворчій.
Малоросійство як внутрішній чинник українського буття стало однією з провідних проблемних ліній українського літературного процесу. Художньо-мистецькі пошуки письменства ХІХ ХХ століття, вужче 1920-х 1930-х років, насичені емоційно-загостреними, інвективно-викривальними роздумами над причинами та наслідками деформації національної самосвідомості.
З’ясовано, що осмислення українською літературою історичних витоків, специфіки та генези малоросійства пов’язане з етапами становлення національної ідентичності. У перший, так званий культурно-просвітницький, етап художнє слово, усна народна творчість виконували, передовсім, гносеологічну функцію. Тобто, у літературно-критичному дискурсі, наративних структурах проявлялися тенденції та стратегії, спрямовані на осягнення та вивчення українського національного типу, його основних відмінностей від сусідніх етносів, дослідження мистецької, культурної та історичної народної спадщини, тяглості „києво-руської” літературної та державницької традицій. Відповідно чіткого, окресленого концептуально розуміння малоросійства як суспільно-психологічного та політичного явища у художній творчості ХІХ ст. майже не знаходимо. Коло проблем, якими опікувалось тодішнє письменство і які дотично пов’язані з комплексом національної меншовартості, обмежувалося картанням духовного, соціального та національного поневолення українців, їхньої летаргічної апатії, псевдопатріотизму еліти тощо. Відсутність протягом тривалого часу зартикульованої радикальної парадигми антималоросійства, безумовно, була пов’язана з термінологічною неусталеністю самого понятійного апарату та потужним впливом імперського дискурсу, у текстах якого образ вірнопідданого малороса, веселого хохла мав цілковито позитивні конотації.
В українській літературі основоположником традиції національної критики, зорієнтованої на викриття малоросійської ментальності, став Т.Шевченко. Його твори не тільки розшифровували та засуджували тактику й стратегію ментального колоніалізму, застосовуваного Російською імперією щодо українства, а й водночас легітимізували місцеву національно-визвольну боротьбу, утверджували цілісний образ нації. Деконструкція поетом офіційних імперських практик поневолення, утвердження ним власної концепції національної ідентичності, відмінної від усталених поглядів на „уявну спільноту”, призводить до гнівного оскарження „мутацій” національної душі, критики малоросійства як явища, котре деформує та руйнує повноцінну картину українського світу.
Політичний етап становлення української національної ідентичності, що припадає на кінець ХІХ першу третину ХХ ст., змінює уявлення творців красного письменства та представників інтелектуально-критичної думки про зміст категорій „національне”, „народне”. Українська література, набуваючи виразних самодостатніх рис, уже опікується переважно проблемами національного відродження, шляхів духовної еволюції українців, незалежності, національної самосвідомості та психології тощо. Ці провідні культурні, літературні, політичні та історичні проблеми тогочасного українського життя розв’язуються із україноцентричних позицій, зміцнюючи почуття національної гідності читачів, розкриваючи ідейно-художнє багатство рідного письменства. Міфологізація етноландшафту, осмислення знакових подій та постатей вітчизняної історії, ґрунтовний аналіз рис національного характеру як витвору суспільного та інтелектуального розвитку, формування історіософських ідей усе це становило органічні складові літературної стратегії опору національній меншовартості. Отже, сприйняття та інтерпретація українськими письменниками явища малоросійства мали апперцепційний характер, тобто були „запрограмовані” індивідуальним чи спільнотним життєвим досвідом, особливостями геополітичної ситуації, тяглістю/відсутністю згуртувальних процесів всередині українства, рівнем розвитку тих галузей наукового пізнання, що вирішують проблеми національної самоідентифікації та державобудівництва.
Аналіз домінантної проблематики українського літературного процесу, пов’язаної з малоросійським аберативним ідентифікуванням, засвідчив певну еволюцію у відображенні комплексу національної меншовартості. Проста констатація стану духовного й національного поневолення (поч. ХІХ ст.) змінюється на гнівне оскарження національної зради, пристосуванства, летаргії (кін. ХІХ - поч. ХХ) та втілюється у цілісну концепцію ідейно-художнього антималоросійства (ХХ ст.).
Антималоросійський дискурс українського письменства 1920-х початку 1930-х років сформувався, перш за все, під впливом історико-політичних чинників. Національно-визвольна боротьба українського народу, процеси культурного відродження, зупинені масовими репресіями проти провідних діячів української культури, політикою русифікації та асиміляції на східноукраїнських теренах, утиски проявів національного чуття з боку метрополії не тільки загострили почуття національної ідентичності українців, а спровокували потужне осмислення тих об’єктивних та суб’єктивних причин, які завадили зберегти та утвердити власну державність.
Антималоросійський дискурс української літератури 1920-х поч. 1930-х рр. формувався, у першу чергу, тими митцями, які об’єдналися навколо „Літературно-наукового вістника”. Програш національно-визвольної боротьби, політична деструкція і фрагментація українського простору, роздвоєність українського менталітету зумовили появу у творах „вісниківців” наскрізної антиколоніальної парадигми, спрямованої на подолання малоросійської ментальності. Особливостями цієї парадигми стали дух національного максималізму та експансії, волюнтаризм, історичний активізм, націєцентризм, маскулінізація письменства, екстремістський характер багатьох творів тощо.
Порівняльний аналіз антималоросійського пласту художньої творчості „вісниківців” з образним наповненням, культурологічними стратегіями, ідеями та інтенціями, властивими творам письменників Радянської України, засвідчив загальноукраїнський характер антималоросійського дискурсу. Водночас „вісниківці” виступили новаторами як у сфері тематичній, так і образно-стильовій. У своїх творах вони чи не вперше окреслюють малоросійство як явище національної капітуляції, активізують теми й мотиви бунту, непокори, критичного патріотизму, відповідальності митця як оформлювача української нації, вводять у літературний обіг проблематику „жіночності” українства як причини малоросійства, „варяжства”, небезпеки національної неструктурованості, потреби пробудження від малоросійської пасивності тощо. Неоромантизм „вісниківців” обґрунтовує індивідуалізм, динамізм, аристократизм, готичність національного характеру як своєрідного ліку на національну пасивність. Основні мотиви (національна зрада, гріх та спокута, віра у відродження української нації) та образи (Гонта, гайдамака, Роксолана, Україна-бранка, повія) антималоросійської парадигми „вісниківців” історично та генетично пов’язані з концепцією національної критики та самокритики. Крім викриття і таврування національного рабства, відступництва, у літературі „вісниківців” утверджується дискурс мужності, сили, відповідальності, метафора чину замість метафори пасивного споглядання. Противагою типам національно скалічених „землячків” стають лицарські, „чоловічі” образи, здатні до максимального напруження почуттів, які відчувають свою персональну відповідальність за майбутнє України. Найконсеквентнішою та найвдалішою розробкою проблеми малоросійства сучасні науковці вважають концепцію Є. Маланюка, який розумів феномен національної меншовартості як прояв внутрішніх, деструктивних рис українського характеру та наслідок довгої традиції бездержавності.
Виділивши та проаналізувавши структуротворчі компоненти антималоросійського дискурсу публіцистики, есеїстики та літературної критики часопису, а саме: антиімперський, націєцентричний, європоцентричний, національно-визвольний, з’ясовано, що „вісниківці” випередили у багатьох моментах поважні наукові дослідження комплексу малоросійства, зокрема вказали на згубний вплив на національний організм ідей космополітизму, на небезпеку русифікації як засобу „малоросіянізації” української спільноти, дослідили тактику та стратегію ментального колоніалізму тощо. Публіцисти, есеїсти, літературні критики „ЛНВ” запропонували власну інтерпретацію комплексу малоросійства, розглядаючи його як результат взаємодії багатьох чинників: агресивного тиску на українську духовність з боку російських імперських структур, відсутності свідомої національної еліти, складного геополітичного становища (українці постійно розколені між Сходом і Заходом), закладеної всередині самої нації недостатньої сили опору. До найголовніших суспільно-політичних виявів цього феномену автори часопису, творчо осмисливши всю попередню літературну традицію, зарахували: психологію покірного „молодшого брата”, атрофію історичної пам’яті, відчуття своєї меншовартості, дистанціювання від здобутків української культури, втечу від усього українського.

Ідеї Д. Донцова суттєво вплинули на розвиток антималоросійської парадигми як „вісниківців”, так і частини письменників Радянської України (Б. Антоненко-Давидович, М. Зеров, М. Хвильовий). Цілісне бачення ним малоросійського комплексу зумовило актуалізацію в українській літературі та публіцистиці 1920-х 1930-х рр. проблем відповідальності національної еліти за стан суспільної самосвідомості, „втягування” в українській простір малороса, подолання малоросійської ментальності за допомогою культивування націоналістичної ідеології, усунення будь-яких впливів російської культури на українську, дотримання абсолютної „чистоти” української мови.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1. А.М. Молитва (З циклю „Пісні помсти”) // Літературно-науковий вістник (Далі ЛНВ). 1926. Т. 90. Кн. 5. С.14.
2. Андрієвський Д. Мистецтво на еміґрації // ЛНВ. 1924. Т. 82. Кн. 3/4. С. 268-274.
3. Андрієвський Д. Свідомість чи віра? // ЛНВ. 1926. Т. 90. Кн. 7/8. С. 303-311.
4. Андрусів С. М. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. Монографія. Львів, Тернопіль, 2000. 340 с.
5. Андрусів С. Страх перед мовою як психокомплекс сучасного українця // Сучасність. 1995. № 7/8. С. 147-152.
6. Антоненко-Давидович Б. Воскресіння Шельменка // Життя й революція. - 1929. - № 2. С. 89-96.
7. Антоненко-Давидович Б. «Дым отечества» // Життя й революція. - 1929. - № 9. С. 151-162.
8. Антоненко-Давидович Б. Твори: В 2 т. К. : Наук. думка, 1999.­ Т. 1. 744 с.
9. Антонич Б.-І. Поезія по цей бік барикади // Дзвін. 1990. № 5. С. 114-116.
10. Астаф’єв А. Художня історіософія від Миколи Костомарова до Євгена Маланюка // Слово і час. 1997. № 2. С. 6-9.
11. Бабій О. „Блаженний той, хто в серці віру має...” // ЛНВ. 1929. Т. 98. Кн. 3. С. 194.
12. Бабій О. Відродженнє // ЛНВ. 1924. Т. 85. Кн. 10. С. 1-4.
13. Бабій О. Ідеологічні основи сучасної західно-української літератури // ЛНВ. 1929. Т.100. ­ Кн. 9. С. 809-814.
14. Бабій О. Літературні журнали в 1922-23 // ЛНВ. - 1923. - Т. 80. Кн.7. ­ С. 271-276.
15. Бабій О. Микола Євшан (Федюшка): його життя і творчість // ЛНВ. 1929. Т. 100. Кн. 10. С.898-914.
16. Бабій О. Моя молитва // ЛНВ. 1922. Т. 78. Кн.7/8. С. 116-117.
17. Бабій О. Фридрих Ніцше (В тридцяті роковини смерти) // ЛНВ. 1930. Т.104. Кн. 11. С.994-1001.
18. Баган О. „Геть слов’янські мрії сонні!” Поезія Юрія Липи // Визвольний шлях. 1999. - № 6. С. 711-715.
19. Баган О. Готика як стиль і настрій. До джерел художнього стилю Леоніда Мосендза // Українські проблеми. 1998. № 2. С. 122-130.
20. Баган О. Естетика і поетика вісниківського неоромантизму. Автореф. дис... канд.філол.н. Львів, 2002. - 18 с.
21. Баган О., Гузар З., Червак Б. Лицарі духу. (Українські письменники-націоналісти-„вісниківці”. - Дрогобич: „Відродження”, 1996. 288 с.
22. Баган О. Українська культура: звідки і куди // Українські проблеми. 1995. № 2. С. 41-48.
23. Багряний І. Вірю!: Хрестоматія.­ Чикаго; Харків: Фундація імені Івана Багряного, 2000. — 543с
24. Базилевський В. Римлянин з Архангорода (Є. Маланюк: фізіотерапія батагом і металом ) // Сучасність. 1997. № 1. С. 120-148.
25. Балушок В. Архаїчні витоки образу Марка Проклятого // Слово і час. 1996. № 11-12. С. 73-76.
26. Барабаш Ю. Малоросійство і західнорусизм: сіамські близнюки // Сучасність. 1997. № 2. С. 108-121.
27. Барабаш Ю. Наш „земляк” Іван Кулжинський, волонтер малоросійства // Сучасність. 1994. № 5. С. 113-122.
28. Барабаш Ю. Під знаком „кривавого лихоліття”. Євген Маланюк і Ніколай Ґумільов: схоже у несхожому // Сучасність. 1997. № 5. С. 106-122.
29. Барабаш Ю. Український Єремія: Євген Маланюк і парадигма малоросійства // Слово і час. 1997. № 1. С. 15-24.
30. Барвінський О. Участь П. О. Куліша в підйомі і розвитку народного письменства в Галицькій Україні // ЛНВ. 1922. Т. 77. Кн. 4. С. 40-52.
31. Біднов В. Перші два академічні роки Українського Державного університету в Кам’янці Подільському // ЛНВ. 1928. Т. 97. Кн. 11. С. 233-240; Кн. 12. С. 325-333.
32. Бедрій А. Світоглядово-ідейна біографія Дмитра Донцова до 1913 року // Визвольний шлях. 1983. Кн.. С. 1311-1317; Кн. 12. С.1415-1430.
33. Біленький Я. Українські приватні школи в Галичині // ЛНВ. 1922. Т. 76. Кн. 3. С. 247-258.
34. Білецький В. Нація і характер // ЛНВ. 1931. Т. 106. Кн. 6. С. 562-568.
35. Бірчак В. До сонця: Притча // ЛНВ. 1931. Т. 105. Кн. 3. С. 213-215.
36. Бірчак В. Молитва, мініятура // ЛНВ. 1923. Т. 80. Кн. 5. С. 5-6.
37. Бірчак В. Раб, мініятура // ЛНВ. 1923. Т. 80. Кн.5. С. 5.
38. Бірчак В. „Я нічо”, мініятура // ЛНВ. 1923. Т. 80. Кн.5. С. 4.
39. Бобрів В. Москалям // ЛНВ. 1924. Т. 83 Кн.7/9. С. 200.
40. Бойко Л. З когорти одержимих // Антоненко- Давидович Б. Твори: У 2 т. ­ К.: Наук. Думка, 1999. Т.1. С. 5-46.
41. Бувший студент Подєбрадська Академія // ЛНВ. 1932. Т. 109. - Кн. 6. С. 569-570.
42. Вальчук Г. Комуніст // ЛНВ. 1923. Т. 79. Кн. 1. С. 20-26.
43. Вартовий А. Не бідні ми ! // ЛНВ. ­ 1923.­ Т. 80 ­ Кн. 6. С.97.
44. Васьків М. Сучасне літературознавство і публіцистична спадщина Дмитра Донцова // Ідейно-теоретична спадщина Дмитра Донцова і сучасність (Матеріали науково-теоретичної конференції). - Запоріжжя: „Просвіта”, 1998. С. 16-20.
45. Вечерський В. „Слово о полку Ігоревім” як джерело інтегрального націоналізму Дмитра Донцова // Пам’ятки України: історія і культура. 1996. № 3/4. C. 130-131.
46. Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою писані / Ред. Ю. Луцький. Нью-Йорк; Торонто, 1984. ­ 326 с.
47. Винниченко В. На той бік: Повість. Нью-Йорк, 1972. 133 с.
48. Вишня О. Твори: У 4 т. К., 1988. Т. 2. 460 с.
49. Від редакції // ЛНВ. 1948. ­ Кн. 1. С. 1-5.
50. Вільчинський Ю. Політична філософія Дмитра Донцова // Українські проблеми. 1994. № 2. С. 13-16.
51. Вільшанецька В. Чого навчила нас еміграція // ЛНВ. 1926. Т. 90. Кн 7/8. С. 337-352; Т. 91. Кн. 10. С. 149-156.
52. В. К. „Всеросійська” демократична нарада в Петербурзі (14-23 вересня 1917 р.) // ЛНВ. 1923. Т. 80. Кн. 7. С.221-229.
53. В. К. Поваленнє большевиками Російського тимчасового Уряду і перехід влади на Україні до Центральної Ради // ЛНВ. 1923. Т.79. Кн.1 С.29-40.
54. В. К. Український військовий Ген. Комітет і Тимчасове Правительство // ЛНВ. 1923. Т. 80. Кн. 5. С.34-40
55. Возняк М. З листування М.Драгоманова з В.Навроцьким // ЛНВ. 1923. Т. 79. Кн. 3. С. 249-259.
56. Войчишин Ю. „Ярий крик і біль тужавий”. К.: Либідь, 1993. 160 с.
57. Галущинський М. Новими шляхами // ЛНВ. 1926. Т.89 - Кн. 1. С.62-69.
58. Гнатюк Н. „Герої” з-під Крутів // ЛНВ. 1928. Т. 97.- Кн. 9. С. 17-19.
59. Гоголь Н. В. Полное собрание сочинений: В 14 т. М., 1952. Т.12. 720 с.
60. Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. К.: „Дніпро”, 1993. 447 с.
61. Голубі диліжанси: Листування ваплітян. (Матеріяли з архіву Аркадія Любченка). Нью-Йорк, 1955. 47с.
62. Гомзин Б. До М. Р. „До тебе, брате, мій далекий...// ЛНВ. 1928. Т. 95. Кн.2. С. 104.
63. Гомзин Б. Sic transit // ЛНВ. 1928. Т. 95. Кн. 3. С. 197-198.
64. Городський З. Сівачі анархії // ЛНВ. 1924. Т. 83. Кн.7/9. С. 261-268.
65. Горький М. Російська жорстокість // ЛНВ. - 1923. - Т.79. Кн. 2. С. 167-171.
66. Грабович Г. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка. К., 1998. 206 с.
67. Грабович О. Колоніальна спадщина в сьогоднішній Україні: кілька ключових питань // Арка. 1994. № 1. С. 14-17.
68. Грабовський С. Українська людина та українське буття // Сучасність. 1997. № 3. С. 116-144.
69. Григоріїв Н. Українська національна вдача. Вінніпег, Манітоба, Видання Української Видавничої спілки в Канаді, 1941. 60 с.
70. Гримич М. Особливості українського національного характеру // Авжеж. 1991. № 7. - С. 56-61.
71. Грицак Я. Українське національне відродження: тяглість і перервність традицій // Зустрічі. 1991. № 2. С. 21-28.
72. Гриценко О. Харківькі едіпи та московський Сфінкс // Сучасність. 1992. №1. С. 136-143, 162-164.
73. Грушевський М. На порозі Нової України. К.: Наукова думка”, 1991. 120 с.
74. Дажбожич Варязька кров // ЛНВ. 1927. Т. 93. Кн. 6. С. 100.
75. Дажбожич Їм // ЛНВ. ­ 1928.­Т. 97. ­ Кн. 10. С.100.
76. Дажбожич Прелюдія поступу // ЛНВ. 1928. Т. 97. Кн. 10. С. 98
77. Дажбожич Скрипковий концерт // ЛНВ. 1928. Т. 96. Кн. 5. С. 5-14.
78. Дашкевич Я. Дмитро Донцов, Євген Маланюк // Україна. Наука і культура. К., 1999. Вип. 30. С. 285-291.
79. Дашкевич Я. Роман Бжеський, життя й історико-публіцистична діяльність // Українські проблеми. 1998. № 1. С. 122-127.
80. 20-ті роки: літературні дискусії, полеміки. Літературно-критичні статті. К.: „Дніпро”, 1991. 366 с.
81. Державин В. Три роки літературного життя на еміґрації (1945-1947) // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики. К., 1994. Кн. 3. С.575-596.
82. Дзюба І. Поезія вигнання // Прапор . 1990. №1. С. 131-136.
83. Дзюба І. Смуток правди в Григорових очах // Вічна загадка любові: Літературна спадщина Григора Тютюнника. Спогади про письменника. К., 1988. С. 240-249.
84. Доленґа Св. Донцовщина. Варшава: „Варяг”, 1938. 78 с.
85. Донцов Д. Atrophia cerebri (до психології рідного філістерства) // ЛНВ. - 1923. -Т. 80. Кн. 7. С. 245-262. Підп. Д.Д.
86. Донцов Д. Bellua sine capite // ЛНВ. - 1923. - Т. 79. Кн. 1. С. 58-71.
87. Донцов Д. В мартівську річницю // ЛНВ. 1925. Т.87. Кн. 5. С. 56-64.­
88. Донцов Д. В путах фрази // ЛНВ. - 1928. - Т.96. Кн. 2. С. 167-177.­ Підп. Д.Д.
89. Донцов Д. В.Ленін // ЛНВ. - 1924. - Т. 83. Кн. 3/4. С. 322-333.­
90. Донцов Д. Дві революції // ЛНВ. 1927. Т. 92. Кн. 4. С. 360-375.­
91. Донцов Д. 1927// ЛНВ. - 1927. -Т.92. Кн.1. С. 64-78. ­
92. Донцов Д. До старих богів! (З нагоди студентського з’їзду) // ЛНВ. - 1922. - Т. 76. Кн. 3. С. 259-268.
93. Донцов Д. До старого спору // ЛНВ. - 1926. - Т. 89. Кн. 4. С. 355-369. Підп. Д.Д.
94. Донцов Д. Драгоманів і ми // ЛНВ. - 1923. - Т. 79. Кн. 3. С.260-267.
95. Донцов Д. Дух нашої давнини. Дрогобич, Видавництво Відродження, 1991. 341 с.
96. Донцов Д. Естетика декадансу // ЛНВ. - 1930. - Т. 104. Кн. 9. С.811-822; Кн. 10. С.896-904.
97. Донцов Д. Емігрантська смєновєховщина” // ЛНВ. - 1922. Т. 78. Кн. 7. С. 80-86.
98. Донцов Д. Звихнена слава (Пам’яти Марії Башкирцевої) // ЛНВ. - 1925. - Т. 86. Кн. 1. С. 46-66.
99. Донцов Д. Консолідація москвофільства // ЛНВ. - 1926. - Т.91. Кн. 11. С. 272-280. Підп. Д.Д.
100. Донцов Д. Криве дзеркало української літератури // ЛНВ. 1929. Т. 100. Кн. 10. С. 870-887.
101. Донцов Д. Криза української літератури // ЛНВ. - 1923. Т.79.- Кн. 4. С. 351-370.
102. Донцов Д. Крок вперед: До „літературного” спору // ЛНВ. - 1926. - Т.91. Кн.10. С. 167-183.
103. Донцов Д. Наші цілі // ЛНВ. 1922. Т.76. Кн.1. С. 1-5.
104. Донцов Д. Невільники доктрини // ЛНВ. - 1928. -Т.97. Кн. 9. С. 69-87.
105. Донцов Д. Пам’яти великого вигнанця (До 65 роковин смерти Т.Шевченка) // ЛНВ. - 1926. Т. 90.- Кн. 5. С. 66-74.
106. Донцов Д. „Патріотизм” і націоналізм // ЛНВ. - 1927. - Т.94. Кн. 9. С. 62-82. Підп. Д.Д.
107. Донцов Д. Поет твердої душі. В.Стефаник // ЛНВ. - 1927. -Т.92. Кн. 2. С. 142-154.
108. Донцов Д. Поетка укранського рісорджімента: Леся Українка // ЛНВ. 1922.- Т 76. Кн.1. С.28-44.
109. Донцов Д. Проблема поколінь // ЛНВ. - 1928. -Т. 96. Кн. 7/8. С. 318-328.
110. Донцов Д. Російські впливи на українську психіку //Russika. Збірник „Діла”. Упоряд. В. Панейко. - Львів, 1913. С.5-11.
111. Донцов Д. Росія чи Європа // ЛНВ. - 1929. - Т. 98. Кн. 1. С. 62-79.
112. Донцов Д. Сансара // ЛНВ. - 1928. - Т. 95. Кн. 2. С. 149-158; Кн. 3. С. 256-270.
113. Донцов Д. Симон Петлюра // ЛНВ. 1926. Т.90. Кн. 7/8. С. 321-328. Підп. Д.Д.
114. Донцов Д. Три роки відновленого Л.Н.Вістника // ЛНВ. - 1925. -Т. 87. Кн. 7/8. С. 333-340.
115. Донцов Д. „Той перший” (Пам’яти Петра Великого) // ЛНВ. - 1925. - Т. 86. Кн. 3. С. 257-262. Підп. Д.Д.
116. Донцов Д. Церква і націоналізм // ЛНВ. - 1924. - Т. 83. Кн. 5. С. 75-82. Підп. Д.Д.
117. Донцов Д. „Шатость малоросійская” // ЛНВ. - 1927. -Т. 92. Кн. 3. С. 265-275. Підп. Д.Д.
118. Донцов Д. Шевченко і „Квадрига Вістника” Львівського // Альманах Гомону України” за 1964 рік. С. 41-50.
119. Донцов Д. Шевченкові роковини // ЛНВ. - 1927. -Т. 93. Кн. № 5. С. 41-49.
120. Дорошенко В. Літературно-Науковий Вістник (з нагоди 50-річчя заснування) // ЛНВ. - 1948. - Кн.1 (на чужині). С. 47-55.
121. Єндик Р. Дмитро Донцов - ідеолог українського націоналізму. - Мюнхен, 1955. 176 с.
122. Жабко-Потапович Л. В пустелі// ЛНВ. ­ 1923. Т.80. ­ Кн.5. С.1-2.
123. Жабко Потапович Л. Перший сніг // ЛНВ. 1928. Т. 96. Кн. 5. С. 5-14.
124. Жулинський М. Вірю в силу духа: Іван Фра