ТРАНСФОРМАЦІЯ ЕСТЕТИКИ СИМВОЛІЗМУ В НОВЕЛАХ М. ЯЦКІВА, О. ПЛЮЩА, І. ЛИПИ

Краткое описание

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

На правах рукопису

Кривуляк Олена Володимирівна

УДК 821.161.2-32:7.036.45"71"

Трансформація естетики символізму в новелах М.Яцківа, О.Плюща, І.Липи

Спеціальність: 10.01.01 українська література

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник професор, доктор філологічних наук
Ковалів Юрій Іванович

Київ 2007

ЗМІСТ

ВСТУП 3
Розділ 1. національна специфіка естетики символізму в літературі початку ХХ століття 14
Розділ 2. естетизм синтетичної новелістики М.Яцківа 45
Розділ 3. філософські та естетичні параметри прози О.Плюща 72
Розділ 4. стильова еволюція прози І.Липи: від реалізму до символізму 101
ВИСНОВКИ 147
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 153
додатки 170

Вступ
Актуальність дослідження.
Молоді українські письменники на початку ХХст. усвідомлювали потребу оновлення літератури, звільненої від стереотипів „зображення життя у формі життя”, притаманного реалізму, від надмірної заангажованості ідеологією народництва, намагалися відстоювати принципи творчої свободи. Вони сприйняли віяння модернізму як вчасні, як шлях до освоєння мистецтва в його іманентних ознаках. Власне це неприховано висловив М.Євшан у статті „Suprema Lex”: „Вже досить нам тих стереотипних фігур з етнографічних рома­нів та оповідань, досить побутовщини, досить тих вічно однакових краєвидів, досить „малоросійської драми”, галушок, горілки і гопака!” [53, с.268].
Особливо виразно така тенденція проявилася у символізмі як одній із стильових тенденцій модернізму, позначилася на музичному вираженні думки, зверненні до чистого звукового образу, позбавленого предметних ознак. Це позначилося на літературі, в якій надавалася перевага ліриці, а не епіці, що супроводжувалося ліризацією прози, послаблюючи її композиційної виразності, розхитуванням канонічної чіткості, поширенням новелістики, що витіснила роман, появою синтетичних жанрів (поезія в прозі, драматична поема), афабулярних творів (ескіз, етюд, акварель) і т.д. Символісти втратили інтерес до зображення реальних речей, до кларизму, натомість першорядного значення надавали натяку, сугестії, за якими вгадувалися явні реалії. Символ, що використовувався у літературі здавен, набув першорядного сенсу, відтіснивши інші тропи на маргінеси творчості. Такі зміни зумовлені були кризою позитивізму, що призвели до перегляду панівних „картезіанських” уявлень про світ, усталених нормативів у літературі. Тепер письменника цікавила не дійсність, не її наслідування, а платонівська ідея (ейдос), яку він намагався безпосередньо відобразити. На його погляд, зовнішні реалії то тільки „тінь” цієї ідеї, оманлива, постійно мінлива, поверхня.
Для модернізму найхарактерніший був естетизм, обстоювання „чистої поезії”, що відповідало настановам „мистецтва для мистецтва”. Символізм як одна із стильових течій цього напряму, конкретизував його художню концепцію, надаючи переваги естетичній категорії краси (прекрасного), що відобразилося у символіці храму як досконалого космосу, категорії піднесеного (порив до трансценденції, вищої істини, відкритої для „втаємничених”), світової гармонії. У цій поетичній моделі неприпустима присутність грубих реалій, бурлеску, травестій тощо. Символісти були репрезентантами творчого духу, досягали у своїй творчості високого артистизму.
На межі ХІХ ХХ ст. сутнісні риси символізму ще не були достатньо усвідомлені, тому він ототожнювався не лише із іншими стилями неоромантизмом, імпресіонізмом, декадансом і т.д., а й із напрямом модернізмом, що вже порушувало принципи співвідношення загального та часткового. Не завжди адекватно визначали масові межі символізму. Коли одні дослідники (І.Кошелівець) вбачали його утвердження у „Сонячних кларнетах” П.Тичини, то інші взагалі не визнавали, виявляючи лише „передсимволізм” та постсимволізм (Б.Рубчак). Натомість І.Франко ще у 1898р. звернув увагу на появу символізму в українській літературі [202; 31, с.35]. Поступове визнання стилю було засвідчене науковими студіями М.Ільницького („Львівський характерник”, 1971), Тамари Гундорової („Ранній український модернізм: до проблеми естетичної свідомості”, 1989), І.Денисюка („Розвиток української малої прози, ХІХ початок ХХст.”, 1981), Ю.Коваліва („Рух естетичної свідомості в українській поезії: Перша половина ХХст. (генеза, контекст, перспективи”, 1995), Марії Моклиці („Модернізм як структура. Філософія. Психологія. Поетика”, 1999), Я.Поліщука („Міфологічний горизонт українського модернізму. Літературознавчі студії”, 1998). Останнім часом з’явилися праці, присвячені дослідженню модернізму як естетичному явищу загалом: Тамари Гундорової „ПроЯвлення слова. Дискурс раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація” (Львів, 1997), Соломії Павличко „Дискурс модернізму в українській літературі” (К., 1997 1999), В.Моренця „Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХст.: Україна і Польща” (К., 2002), Наталі Шумило „Під знаком національної самобутності” (2003), С.Яковенка „Романтики, естети, ніцшеанці. Українська та польська література критика раннього модернізму” (К., 2006). Переважна кількість досліджень стосується поезії та драматургії: Л.Дем’янівська „Символізм як один з напрямів української літератури” (К., 1992), доповіді на науковій конференції „Молода Муза” в Україні і Європі” (Львів, 1992), Ю.Ковалів „Українська поезія першої половини ХХст. (К., 2000), Т.Шестопалова „Міфологеми поезії Павла Тичини: спроба інтерпретації” (К., 2001), Л.Мороз „Про символізм в українській драматургії (К., 1993), О.Олійник „Початки символізму в українській драматургії (на матеріалі творчості О.Олеся та С.Черкасенка)” (К., 1994). Про символізм в українській прозі відповідних ґрунтовних досліджень обмаль, зокрема Н.Науменко „Символіка в образній структурі української новелістики кінця ХІХ початку ХХст.” (К., 2002).
У сучасному літературознавстві склалося певне уявлення про сутність формування та розвиток символізму, що відрізняється від гегелівського. Г.‑В.‑Ф.Геґель у „Лекціях з естетики” трактував напрям як перший період розвитку давнього мистецтва, на зміну якому прийшов античний класицизм, а пізніше християнський романтизм, яким, на думку філософа, завершується еволюція, а відтак і література. Натомість символізм як стильова течія модернізму заснувався у французькому письменстві у 80-ті роки ХІХст., потім поширився в інших європейських літературах, а також на початку ХХст. і в українській літературі, переживши два етапи своєї еволюції.
Перший етап спостерігається від появи поетичного циклу І.Франка „Зів’яле листя” (1896), який „привніс в українську літературу декадентизм, риторично прищепив його як певний естетико-психологічний і художній комплекс” [39, с.210]; видань „З теки самовбивці” (1899) П.Карманського, „В царстві сатани. Іронічно-сентиментальні картини” (1900) М.Яцківа, „Розсипані перли” (1901) В.Пачовського, „Стрічки” (1901) Б.Лепкого та інших творів до Першої світової війни. Це був час становлення українського модернізму та його складової частини символізму, перше організаційне структурування яких від­булося у літературному угрупованні „Молода муза”, маніфестованому у журналі „Світ” (1906). Ідейний наставник угрупування О.Луцький зазначив джерела, з яких воно постало, Ф.Ніцше, Г.Ібсен, М.Метерлінк, Ш.Бодлер, пояснив потребу кардинального оновлення літератури, щоб „всім ярко пригадалось те живе буття сучасного надміру, може, вразливого людського серця і щоб пригадались нам всі його приюти там, де хоч би в облаках містичного неба могло воно найти своє тепло і спокій серед бурхливих днів” [130, с.1]. До складу угруповання, остаточно сформованого у 1907р., увійшли П.Карманський, Б.Лепкий, В.Пачовський, М.Яцків, О.Луцький, С.Твердохліб, С.Чернецький, В.Бирчак. Вони були тісно пов’язані із краківською літературно-мистецькою організацією Молода Польща”, вплив якої на творчість „молодомузівців” був значний, що підкреслили у своїх працях М.Ільницький [73], С.Павличко [159], Ю.Ковалів [83], В.Моренець [146]. Творчість С.Пшибишевського, з його містицизмом та песимізмом, культом краси та аморальності, знайшла відгук в українському письменстві. Леся Українка доводила, що, за його естетикою, мистецтво „це відтворення життя душі у всіх її проявах, незалежно від того, гарні вони чи погані, прекрасні чи потворні” [196; 8, с.118]. Із „молодомузівцями” полемізував І.Франко. Він не сприймав їхньої естетичної платформи, однак в окремих статтях підтримав творчі пошуки молодої генерації.
Символістські ідеї обстоювалися і в київському журналі Українська хата” (1909-14). Прихильниками модернізації літератури виступили А.Товкачевський („Утопія і дійсність”, 1910), М.Сріблянський („На великому шляху (Про письменство наше в р.1909), 1910”, „На сучасні теми. Національність і мистец­тво”, 1911, „Літературна хвиля”, 1913 та інші), М.Євшан („Проблема творчості”, 1910, „Боротьба генерацій і література”, 1911, „Лицар темної ночі, 1911 та інші). Так, А.Товкачевський порушував питання про роль інтелігенції в духовному розвитку нації. М.Сріблянський розв’язував комплекс взаємовідношення між поняттями „мораль естетика”. М.Євшан наполягав на стимулюванні вольового імпульсу у творчому розвитку особистості, спричиненого національною доктриною.
„Хатянські” критики, крім естетичних критеріїв, обстоювали право на мистецький індивідуалізм, розвивали ідеї „філософії серця” Г.Сковороди, особливо єдність мікрокосму з макрокосмом, розрив якої може мати трагічні наслідки. Саме серце, на думку „хатян”, є тим епіцентром людини, який зв’язує її зі Всесвітом, Землею, з минулим та майбутнім народу.
Другий етап українського символізму формувався під час Першої світової війни, проіснував за інерцією під час повоєнного двадцятиліття, був означений превалюванням есхатологічних мотивів у творах братів П. та Я.Савченків, О.Слісаренка, Дм.Загула, В.Кобилянського та інш. Естетика даної стильової течії виявилася у діяльності груп „Біла Студія” та „Музагет” (1919) [83, с.18]. Своєрідний підсумок стильових пошуків відбився на синтетичному кларнетизмі П.Тичини [83, с.17].
Літературне повоєнне життя у Львові пов’язують зі створенням в 1922р. літературних груп Митуса” (В.Бобинський, Р.Купчинський, О.Бабій, Ю.Шкрумеляк), Логос” (В.Лімниченко (Мельник), Меріям (Г.Лужницький), С.Семчук, О.Петрійчук (О.Мох) та ін., які обстоювали естетику символізму. Серед науково-критичних студій праць цього періоду слід назвати статті В.Бобинського Від символізму на нові шляхи” (Митуса”, 1922, №1-3), Д.Донцова Про молодих” (ЛНВ, 1923, кн.ІІ), О.Бабія Літературні журнали в 1922-1923 р.р.” (ЛНВ, 1923, кн.7), Меріяма Нарис сучасної галицької поезії” (ЛНВ, 1925, кн.9).
У 30-х роках продовжують писати П.Карманський, В.Пачовський, М.Яцків, використовуючи елементи поетичної культури символізму та інших модерністських течій, дарма що у міжвоєнний період символізм поставився під знак сумніву, поступився перед іншими стильовими тенденціями, зокрема авангардистського змісту. Однак символізм не зник з літературного простору, хоч поступово втрачав свій потенціал. Його сліди притлумилися, але ожили у період МУРу, зокрема у творчості О.Зуєвського. Його збірка „Золоті ворота” (1947) не лише мала виразні ознаки символізму, а й ще раз довела, що цей стиль незнищенний (як і будь-який інший), що він може поновитися в новій літературній ситуації.
Не слід робити залежним український символізм від сторонніх впливів. Згідно з міграційною теорією О.Веселовського, яку він виклав у теоретичній розвідці „Три розділи з історичної поетики” (1898), котрої до певної міри дотримувалася у своїх дослідженнях Соломія Павличко, в українську літературу „мігрували” сюжети, мотиви, напрямки, течії. Щоправда, авторка дотримується думки, що українська література перебуває на маргінесі світової культури, тому, мовляв, національний символізм своєрідна копія із західноєвропейського або російського кліше. З приводу таких міркувань І.Кравченко з сумом констатував: „приміряючись до західних кодів і канонів, ми постійно натикаємось на неспівмірність їх з українськими, з чого робиться хибний висновок про неповноцінність нашої літератури. Вона [...] самоцінна, вона інакша, й цю інакшість слід усвідомити й дослідити.” [91, с.3]. Як-не-як в Україні на межі ХІХ ХХ століть постав варіантний прояв естетики модернізму, сформувалися такі її національні прояви, які не вписувалися у західноєвропейські канони, але водночас мали з ними багато спільного.
В українській літературній критиці на межі ХІХ ХХ ст. терміни модернізм, декадентство, символізм, неоромантизм вживалися як синоніми. Поступове визначення цієї стильової тенденції як „фрагменту загальноєвро­пейської панорами” було засвідчене у наукових спостереженнях М.Ільницького [70, с.9]. Помічена її поліваріативність та розрив із реалістичною традицією у монографії „ПроЯвлення слова. Дискурс раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація” Тамари Гундорової [38]. Така тенденція закономірна. В.Мельник підкреслював, що „будь-яке естетичне явище іманентно-органічним є лише для кількох чи близької групи літератур. А що воно віддаленіше від епіцентру, то набирає дедалі іншої барви модифікації, згідно з національною специфікою того чи іншого письменства” [137, с.105].
Символізм в українській літературі був самобутнім явищем, „сформованим на перехресті європейської „філософії життя” та спровокованої нею вітчизняної „філософії серця”, як спостеріг Ю.Ковалів [83, с.4], тобто потужний потік стильової тенденції не лише впливав на українське письменство, а й викликав зустрічні течії, правочинність існування яких свого часу довів академік О.Веселовський („Історична поетика”). Тому дослідження та інтерпретація творчості прозаїків в даному річищі заслуговує на увагу.
Символізм як стильова течія модернізму в українській прозі початку ХХст., досліджений не в такій мірі, як аналогічні процеси в поезії. Загальні міркування про стильову тенденцію потребують підкріплення конкретним матеріалом. Ним є новелістика М.Яцківа та О.Плюща, творчість яких висвітлювалася або в окремих критичних розвідках, або в монографіях, або в дисертаціях. Зокрема, статті І.Франка „З останніх десятиліть ХІХ в.”, „Маніфест „Молодої музи”; С.Єфремова „На мертвой точке”; М.Євшана, Яцків Мих. „Смерть бога”; М.Данька „От реализма к символизму (Рассказы и повести М.Яцкова)”. Існують передмови до окремих видань збірок М.Яцківа Б.Данчицького, М.Рудницького, Д.Лукіяновича, П.Ящука, М.Далекого, Ю.Мельничука та дисертаційне дослідження М.Ільницького. Щодо творчості О.Плюща, то спостерігається схожа ситуація. Свої міркування висловлював І.Нечуй-Левицький („Українська декаденщина”, 1911), Людмила Старицька-Черняхівська („Олексій Плющ. Твори. Том 1 / Бібліографія”, 1911), адекватно прочитав прозу О.Плюща І.Липа („Пам’яті Олексія Плюща”, 1908). Займалися вивченням творчого доробку та укладанням біографії письменника І.Миронець („Трагічна постать. (Олексій Плющ)”, 1928) та Л.Грищенко („Монографія про О.Л.Плюща”, 1970). У 1997 році з’явилося дослідження Олени Єременко („Творчість О.Плюща в контексті розвитку української літератури початку ХХ століття”, 1997). Найменш вивчена творча спадщина І.Липи, обмежена спорадичними рецензіями М.Євшана („Ів.Липа. Нові хрести. Повість. Полтава”, 1914), В.Дурдиковського („Іван Липа. Казки про волю...”, 1917), П.Богацького („Іван Липа. З нового світу. Повість”, 1918), бібліографічним оглядом Л.Жигмайла (альманах „Багаття”, 1906), некрологом В.Дорошенка (1924).
Актуальність дисертації зумовлена трьома причинами. Перша пов’язана з недостатнім усвідомленням присутності символізму як стильової течії модерніз­му в українській прозі початку ХХ ст., яка досліджена не такою мірою, як поезія. Друга причина необхідності дослідження викликана тим, що міркування про стильову тенденцію можуть лишитися абстрактною теоретичною моделлю, тому потребують підкріплення конкретним матеріалом, яким є новелістика М.Яцківа, О.Плюща, літературна спадщина яких уже висвітлювалася в окремих критичних розвідках і дисертаціях. Найменше вивчена проза І.Липи, обмежена спорадичними рецензіями А.Дурдиковського, П.Богацького та ін. Творчість цих прозаїків разом не розглядалася в контексті символізму. По-третє, трансформація естетичних категорій у новелістиці, як і в інших жанрах символізму, висвітлювалася принагідно. Однак потреба в інтердисциплінарному аспекті аналізу (літературознавство і естетика) на часі, тому що такий аналіз дозволяє розкрити істотні характеристики стилю.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана як складова частина теми (номер державної реєстрації 01БФ04401) кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зосередженої на дослідженнях творчості українського письменства ХХ та початку ХХІ ст.
Мета дослідження полягає у спробі адекватного висвітлення трансформації естетики символізму в новелах М.Яцківа, О.Плюща, І.Липи.
Задля досягнення мети ставилися такі основні завдання:
- з’ясувати визначальні ознаки естетики символізму;
- виявити шляхи трансформації естетики символізму в українській літературі раннього модернізму;
- дослідити жанрову специфіку української символістської новели на матеріалі творів М.Яцківа, О.Плюща, І.Липи;
- розглянути й охарактеризувати поетикальні системи новел М.Яцківа, О.Плюща, І.Липи;
- узагальнити риси раннього українського символізму у прозі.
Об’єктом дослідження стали естетичні символістські властивості новелістики М.Яцківа, О.Плюща, І.Липи періоду кінця ХІХ початку ХХ століття, опубліковані у періодиці, альманахах, окремими книгами; літературно-критичні розвідки, епістолярій, огляди, рецензії, передмови та післямови до збірок прозаїків; контекст культурно-суспільного життя помежів’я століть, необхідні для проведення цілісного аналізу творчих орієнтацій даних новелістів.
Предмет дослідження доробок ранніх українських символістів М.Яц­ківа, О.Плюща, І.Липи у художньому процесі помежів’я століть, його худож­ньо-естетична специфіка, зокрема синтез демонологічного світоуявлення народу із трансцендентним відчуттям у прозі М.Яцківа, розбудова нової художньої ре­альності у новелістиці О.Плюща, алегорично-метафоричний та символістський тип художньої творчості І.Липи, а також жанрово-стильові особливості творчої манери кожного автора, відповідні естетичні концепції раннього символізму.
Реалізації цієї сформульованої мети і порушених завдань підпорядкована теоретико-методологічна база дисертації, до складу якої входять генетико-типологічний, порівняльно-історичний, психологічний, семіотичний методи. У роботі використано наукові праці літературознавців, які висвітлювали національну модифікацію символізму (Тамара Гундорова, М.Ільницький, Ю.Ковалів, Марія Моклиця, Я.Поліщук, Б.Рубчак, Наталя Шумило); дослідження з питань теорії поетики, жанру і стилю (О.Білецький, І.Денисюк, О.Потебня, В.Фащенко); теорії символу (С.Аверінцев, А.Бєлий, Е.Кассірер, О.Лосєв, О.Потебня, Е.Фромм); теорія міфу (О.Веселовський, М.Еліаде, М.Костомаров, К.Леві-Стросс, О.Лосєв, Є.Мелетинський, Ц.Тодоров); аналітичної психології та психології творчості (І.Франко, З.Фрейд, Е.Фромм, К.‑Ґ.Юнг); праць із філософії та етнографії (Ґ.‑Г.Ґадамер, Г.-В.-Ф.Геґель, І.Лисий, І.Мірчук, Ф.Ніцше, Г.Сковорода, А.Шопенгауер, П.Юркевич, К.Ясперс).
Наукова новизна роботи полягає в тому, що, по-перше, підтверджено домінування символізму як стильової течії раннього модернізму в українській прозі, як комплексного явища початку ХХст. на прикладі аналізу новелістики М.Яцківа, О.Плюща, І.Липи; по-друге, з’ясовано і простежено трансформацію естетичних категорій прекрасного і піднесеного, що визначають сутнісні основи символізму у творах зазначених прозаїків; по-третє, розглянуто у малій епічній формі тих літ жанрові модифікації, зумовлені ліризацією прози та потребою жанрового синтезу; розкрито своєрідність поетикальної системи новелістики М.Яцківа, О.Плюща, І.Липи в контексті раннього модернізму та переборення інерції реалізму і народницької ідеології; доведено відповідність естетичних категорій принципам „аристократичного духу” та артистизму у символізмі на прикладі літературної спадщини М.Яцківа, О.Плюща, І.Липи. Вперше введено у літературознавчий обіг архівні матеріали І.Липи.
Особистий внесок дисертанта. У дисертації уточнена присутність символізму у прозі М.Яцківа, О.Плюща, І.Липи, проаналізовано трансформацію в ній естетики цієї стильової течії на жанровому та поетикальному рівнях. Разом з тим враховано спостереження науковців над явищем символізму та над специфікою модернізму в українській літературі.
Теоретичне значення одержаних результатів полягає в науковому об­ґрунтуванні сутності символізму, що позначилася на жанровій специфіці новели. Це дозволяє розкрити динаміку літературного процесу раннього модернізму.
Практичне значення одержаних результатів. Результати вивчення своєрідності творчості прозаїків М.Яцківа, О.Плюща, І.Липи можуть використовуватися для типологічних зіставлень з творами інших письменників чи течій, напрямів, світовідчуттів початку ХХ століття (декадансом, реалізмом, неоромантизмом).
Основні положення і висновки дисертації можуть стати матеріалом при читанні загальних курсів з теорії новітньої української літератури та історії новітньої української літератури, при написанні наукових праць, курсових і дипломних робіт. Окремі розділи дисертаційного дослідження можуть бути використані як при вивченні філософсько-естетичних поглядів письменників межі століть, так і при розгляді літературного процесу в цілому.
Апробація результатів дослідження проходила шляхом її обговорення на засіданнях кафедри теорії та історії світової літератури Київського національного лінгвістичного університету, кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні положення дисертації виголошені у формі доповідей на Всеукраїнській науковій конференції „Володимир Винниченко: прозаїк, драматург, громадський діяч” (Київ, 2000), на ІІІ Всеукраїнській науково-теоретичній конференції молодих учених та VI Міжнародній науково-теоретичній конференції молодих учених при Інституті літератури імені Тараса Шевченка Національної Академії наук України (2000, 2003) та статей у журналі „Слово і час” (№6, 2002; №9, 2003), Збірнику наукових праць Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова (2002), на Всеукраїнській науковій конференції „Тарас Шевченко: контекст європейський і національний” при Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2006), V та VI Всеукраїнських науково-теоретичних конференціях „Українська література: духовність і ментальність” при Криворізькому державному педагогічному університеті (2005, 2006).
Основні положення дослідження викладено у 8 публікаціях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, додатків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи 179 сторінок. Список використаної літератури має 233 позиції. Додатки 9 сторінок. Текстова частина викладена на 152 сторінках.

Список литературы

Висновки
Питання символізму в українській прозі на початку ХХст., на відміну від поезії та драматургії, лишалося тривалий час нерозв’язаним, порушувалося спорадично. Тим більше, літературознавство переважно обмежувалося визнанням естетизму як визначальної риси модернізму і його стильових течій. Тому дана дисертація присвячена з’ясуванню зазначених теоретичних проблем на прикладі новелістики М.Яцківа, О.Плюща та І.Липи.
Головне завдання даної роботи полягає у з’ясуванні трансформації естетики символізму в конкретних жанрових, часто синтетичних утвореннях малих епічних форм (новела, поезія в прозі, притча тощо), поширених у літературі раннього модернізму, що зазнала відчутної ліризації. Теоретичні аспекти означені в дисертації мимохідь з метою простеження руху естетичних категорій прекрасного та піднесеного тощо в історії мистецтва (письменства), їх розуміння в різні епохи та в контексті символізму, де вони стали домінантними, сприяли утвердженню „аристократизму духу”, „чистої поезії”, тобто іманентних властивостей мистецтва. У символізмі такі тенденції увиразнювали звуковий образ музичним колоритом, що мінімізував предметність зображення на користь натяку, сугестій, заглиблення в трансценденцію, тобто потенціював істотні властивості символу.
Символісти започаткували перехід від контрастів, антитез до синтезу форм: музика, живопис, література. Ідея correspondances та романтичні доктрини передбачали єдність звукових та зорових вражень. У прозі ранніх символістів спостерігається бавлення звуками, алітерація чи асонанс, внутрішнє римування; тексти швидше несуть в собі певну психологічну мету натяків, пророцтв, відвертостей. Є твори, в яких головну роль грають не образи, а звуки слів („The bells” Е.По), ритм образів та слів („Пісні” М.Метерлінка) [18, с.106-107].
Критики початку ХХст., сформовані на засадах реалізму, позитивізму та народництва, нехтували цими важливими характеристиками стилю, проголошували його „декадентським”, плутали з іншими стилями раннього модернізму, часто ототожнювали його з модернізмом.
Вони не могли осягнути оригінальності символізму, творчі пошуки нової хвилі письменників зводили до наслідування західноєвропейських зразків. Звичайно, такі впливи були, але вони викликали „зустрічні хвилі”, на підставі чого виник стильовий синтез з національним забарвленням, що наголошується у дисертації. Ранній символізм увібрав у себе цілу систему філософських, естетич­них, поетичних шукань часу. Зокрема, християнську естетику середньовіччя, українського бароко, естетичну концепцію німецької класичної філософії, німецького романтизму, естетику польського, французького, бельгійського символізму. Він став до певної міри синтетичним явищем. Українські письмен­ники орієнтувалися як на західну „філософію серця”, так і на рідну „філософію життя”. У цьому аспекті можна виявити шляхи трансформації естетичних кате­горій в межах символізму як стильової течії модернізму, де особливого значення надавалося красі як довершеній духовній універсалії, піднесеному, спрямова­ному до трансцендентних істин, гармонії. Використовувалися й інші категорії, наприклад, потворне, але позбавлене огидного вигляду. Тому символісти не знали розриву дійсності з ідеалом, як романтики, бо прагнули гармонії, не переживали зів’ялої краси, як декаденти, бо трактували її вічною, метафізичною.
„Молода муза”, проповідуючи культ краси, схиляється перед підсвідомим, містицизмом, захоплюється усамітненням, тим самим зближається з польським символізмом. „Українська хата” порушувала питання про роль інтелігенції в духовному розвитку нації, комплексному розв’язуванні відношення між поняттями „етика естетика”.
Український символізм мав певні елітарні мотиви (у поетичних творах М.Вороного, О.Олеся, П.Карманського, В.Пачовського), але він безпосеред­ньо зв’язаний із народною творчістю і народною свідомістю, генетично поєднаний із бароковою філософсько-естетичною концепцією східно­слов’янських народів, основні риси якої найяскравіше проявилися у творчості Г.Сковороди кордоцентризм, антеїзм, екзистенційність.
Проте символісти розробили свою складну систему естетичних знаків, передаючи ідеї, уявлення через сферу суб’єктивності. Естетське сприймання мистецтва полягало в тому, щоб навчити людей вмінню бачити й цінувати у непересічних моментах буття неосяжну таємницю, створюючи навколо себе красу, повернути відчуття гармонії з навколишнім світом силою „аристократичного духу” за допомогою багатовимірного, з усією множиною значень образу-символу.
Естетизм, настанова на кантівський „незацікавлений інтерес” позначилися на жанровій структурі прози, яку заповнили новели та синтетичні формування, на зразок поезії в прозі, етюдів, шкіців, замальовок і т.д. Найповніше втілив їх у власній творчості типовий символіст М.Яцків, який не лише розширив зображально-виражальні можливості української прози, а й надав їй нової естетичної якості.
М.Яцків яскравий представник раннього символізму, якому вдалося підкорити внутрішній світ законам краси. Автор використовував вічні символи буття, орієнтувався на ірраціональні сутності, синтетичного світосприйняття. Герої новел М.Яцківа заглиблені в естетичну стихію, здатні відчути світову гармонію. Миттєвості натхнення надають змогу піднестися до нової краси, покладаючись на інтуїцію. Реальність зображення у творах химерна і мінлива, дії персонажів зумовлені провидінням, емоційний елемент превалює над раціональним при оцінці їх вчинків. Прозаїк віднаходив гармонію в природі, коли внутрішній космос закорінюється вглиб всесвіту, швидкоплинність буття втрачає песимістичні переживання („Весняний захват”, „Тихий світ”), одухотворення у широті духовного світу героя („Благословення”). Шлях в ідеальний світ відкривається через символ, зрозуміти який зможуть лише втаємничені. Люди-митці приречені самітники, які втратили душевну рівновагу, бо гостро відчувають дисгармонію, розуміють неможливість її усунення. Категорія краси як вічного начала протиставлена реальному життю, психології пересічної людини, вона необхідна, щоб виявити недосконалість світу. Жанр поезії в прозі сприяв посиленню ліризму, поглиблював суб’єктивізм зображення. Трагізм життя конкретної людини лише частина світового життя, тому відповіді варто шукати, спираючись на вселюдські масштаби.
Серпанком смутку, передчуттям невідворотного наповнені численні твори М.Яцківа. Порятунок в ірреальному гармонійному світі, шлях до якого через мистецьку інтуїцію, інсайт, трансценденцію, аристократизм духу. Уможливлення та необхідність такого життя спираються на пізнання людського серця, наповнення його людяністю, що є основою „філософії серця”, єдиним шляхом до загального істинного щастя.
О.Плющ працював у жанрі психологічних новел нового типу (новела-настрій, новела-акція, новела-притча, поезія в прозі тощо). Творче становлення письменника припало на переламний період між юнацтвом і зрілістю, душевні драми набувають масштабу „світової скорботи”. Романтичне протиставлення мрія дійсність постає у творах як символічне узагальнення.
Визначальним для О.Плюща стало вміння створити, передати певний душевний стан персонажа через контрастні почування, рідше через гармонійний стан. Умовність стала домінантною манерою зображення майже в усіх творах О.Плюща. Прозаїк відтворив боротьбу індивідуума з самим собою. Своєрідною алюзією на ідеї Ф.Ніцше стає обігрування українським модерністом поняття „надлюдини”, з різкою опозицією Христос „надлюдина”. Проте ідея Бога менш реальна, ніж естетичне піднесення власного „я” завдяки вольовому імпульсу артистичного змісту з національною ідеєю відродження України. Герой не стоїть по той бік добра і зла, він самотній перед трансцендентними силами буття, хоча це усамітнення ілюзорне, як і свобода творчості. Трагізм існування, відчуження, смерть як єдиний шлях до ідеального світу краси і добра. Кохання мало б вести до гармонізації егоїстичної особи, духовного звеличення, натомість викликає боротьбу протилежностей розуму та серця, альтруїзму егоїзму. Невміння (іноді й небажання) згармоніювати аполлонічне і діонісійське в ментальній площині індивіда призвело до саморуйнації героїв О.Плюща, відчуження від культурного поля. Персонажі постійно перебувають у стані відчаю, спустошеності, миттєвостях просвітління, натхнення, фантазії. Ніцшеанство О.Плюща мало неоромантичний характер рецепції, з модерністським акцентом.
Прагнення до гармонії, абсолютної свободи волі конфліктувало із примусами „естетизації несвободи”, яка пов’язана з культом душевного страждання через неможливість узгодити красу і добро. Ідеальний світ відтворювався за допомогою образів-символів (небо, зорі, широке серце, широка душа, крилаті фантазії), слова з конкретним речовим значенням набували підтекстового плану (сльоза, пивниця), з’являлися несподівані рефлексії.
У роботі вперше зроблена спроба літературознавчого аналізу творів І.Липи, розпорошених по різних виданнях. Вперше досліджено епістолярій письменника, архівні матеріали, збережені в Державному архіві Одеської області (16 справ), Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (6 одиниць зберігання), у рукописному фонді Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (148 одиниць зберігання), у Літературно-меморіальному музеї М.М.Коцюбинського в м.Чернігові (12 одиниць зберігання).
І.Липа, належачи до ранніх модерністів, власне символістів, до яких еволюціонував від реалізму, звертався до фольклорних джерел, уникав нігілістичної пози щодо літературної минувшини, що засвідчує специфіку українського модернізму, на відміну від західного чи російського. Він намагався брати активну участь у дискусіях, пов’язаних з новими стильовими течіями в літературі, що підтверджують його листи до С.Єфремова [Додатки]. Прагнучи нового типу творчості, письменник пройшов складний шлях становлення. Був схильний до синтезу романтичного, реалістичного, неоромантичного та модерністського типу творчості. Його творчість свідчить про перехідний етап в розвитку української літератури від народницького до модерністського типів письма. Художній простір творів хоча й наповнений алегорично-метафоричними формами зображення, але наділений символічною семантикою. У літературних казках письменник намагався оживити етногенетичну пам’ять народу, виявивши категорії прекрасного і потворного, добра і зла. Естетика казок зосереджена на передачі трагічного світовідчуття, що пов’язано із символістським розумінням призначення індивіда гармонізацією світу. Для І.Липи з національним відродженням, яке має початися з удосконалення себе, об’єднання творчих зусиль громади. Через фантазійні образи новеліст намагався активізувати моральні якості особистості, пробудивши естетичні почуття. Герої творів І.Липи прагнуть до ідеалу прекрасного, поскільки автор переконаний: духовне начало превалює над земним. Містичність окремих новел автора пояснюється його тісним зв’язком з романтичними традиціями. Письменник поривався за межі вузького соціально-психологічного відображення дійсності, відшукував зв’язки з трансцендентним світом, його приваблювало реальне та ірреальне, звідси краса як порив до високості силою духу.
Притчеві твори І.Липи засвідчують його наміри усунути антиномію між безкінечністю космічної світобудови і скороминущістю людського буття через пізнання Бога в собі, самогармонізацію, що є ремінісценцією барокового світовідчуття. Притчева форма якнайкраще передає уявлення символістів про гармонічну єдність Всесвіту і людини.
Спостереження над динамікою трансформування естетичних категорій у прозі символістів, зокрема М.Яцківа, О.Плюща, І.Липи дає змогу адекватно сприймати специфіку стилю з його настановами „аристократизму духу”. Дане дослідження не може дати вичерпної відповіді на питання естетизму інших модерністських течій та й самого модернізму, певно, що там відбувалися аналогічні процеси, але у специфічному аспекті кожного стилю зокрема. Цілком очевидно інтердисциплінарне бачення історії літератури крізь призму естетики допоможе якомога повніше розкрити істотні властивості мистецтва початку ХХст., яке утверджувалося за кантівськими принципами „незацікавленого інтересу”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. АверинцевС.С. „Аналитическая психология” К.Г.Юнга и закономерно­сти творческой фантазии // Вопросы литературы. 1970. №3. С.113-143.
2. АверинцевС.С. Притча // Краткая литературная энциклопедия. М.: Советская энциклопедия. 1971. Т.6. С.20-21.
3. АдорноТеодор. Теорія естетики / Пер. з нім. П.Таращук. К.: Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2002. 518с.
4. АндреевЛ.Г. Сто лет бельгийской литературы. М.: Изд-во. Московского университета, 1967. 463с.
5. Барт Ролан. Мифологии. М.: Изд. имени Сабашниковых, 1996. 312с.
6. БарткоО.А. Літературно-естетична концепція журналу „Українська хата”. Автореф. дисертації на здобуття наук. ступ. канд. філолог. наук: 10.01.01 / Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. К., 1996. 17с.
7. БахтинМ.М. Проблемы поэтики Достоевского. Изд. 4-е. М.: Сов Россия, 1979. 320с.
8. Белый Андрей. Арабески. Книга статей. М.: Мусагет, 1911. 504с.
9. БелыйА. Символизм как миропонимание / Сост., вступ. ст. и прим. Л.А.Сугай. М.: Республика, 1994. С.25-90.
10. Бергсон Анри. Творческая эволюция. Материя и память: Пер. с фр. Мн.: Харвест, 1999. 1408с. (Классическая философская мысль).
11. БерезовськийІ.П. Казка // Українська літературна енциклопедія. К.: Укр. Рад. Енциклопедія ім. М.П.Бажана, 1990. Т.2. С.372-374.
12. Библейский энциклопедический словарь / Сост. Э.Нюстрем. Пер. со швед. / Под ред. И.С.Стивенсона. Новое, пересмотр. и испр. изд-ние, иллюстр. Торонто, 1989. 522с.
13. БілецькийО. Зібрання праць. У 5-ти т. Ред. колегія: М.К.Гудзій та інші. Т.2. К.: Наук. думка, 1965. 671с.
14. БобенкоА. Перевесло (Рецензія) // ЛНВ. 1914. Т.65. С.380-381.
15. БобинськийВасиль. Від символізму на нові шляхи // Митуса. 1992. І. С.18-22; ІІ. С.52-54; ІІІ. С.87-90.
16. БогацькийП. Іван Липа. З нового світу, повість. К.: Шлях // Книгар. К.: Час, 1918. Ч.9. С.522-524.
17. Бодлер Шарль. Цветы зла. По авт. проекту 3-го изд. Изд. подгот. Н.И.Балашов, И.С.Поступальский. М.: Наука, 1970. 480с.
18. Брюсов Валерий. Собр. соч. в 7 томах. М.: Худ. лит., 1975. Т.6. 656с.
19. Буало Нікола. Мистецтво поетичне. [Пер. с франц. М.Т.Рильського. Вступ. стаття Віктора Іванченка, с.7-28]. К.: Мистецтво, 1967. 136с.
20. БуднийВ.В. Літературно-критичний естетизм доби українського модерну. Автореферат дисертації на здобуття наук. ступ. канд. філол. наук: 10.01.01 / Львівський державний ун-т. Львів, 1997. 17с.
21. ВагнерР. Избранные работы: [Пер. с нем.] / [Сост. и коммент. И.А.Басовой и С.А.Ошерова; Редкол.: М.Ф.Овсянников (пред.) и др.]; Вступ. статья А.Ф.Лосева, с.7-48]. М.: Искусство, 1978. 695с.
22. Введение в литературоведение. Литературное произведение: Основные понятия и термины: Учебное пособие / Л.В.Чернец, В.Е.Хализев, С.Н.Бройтман и др. / под ред. Л.В.Чернец. М.: Высшая школа; изд. центр «Академия», 2000. 556с.
23. ВеликовскийС. На излете романтического бунтарства // Вопросы литературы. 1983. №2. С.156-176.
24. ВервесГ.Д. Владислав Оркан і українська література: (Літературний нарис) / АН УРСР. Ін-т. К.: Вид-во АН УРСР, 1962. 187с.: 3 факс., 1л. портр.
25. ВервесГ.Д. Іван Франко і питання українсько-польських літературно-громадських взаємин 70-90-х років ХІХ ст. К.: Вид-во АН УРСР, 1957. 363с.
26. ВервесГ. Польська література і Україна: Літературно-критичні нариси. К.: Рад. письменник, 1985. 381с., 1 арк. порт.
27. Верлен Поль. Лірика. Пер. з франц. Максим Рильський, Микола Лукаш і Григорій Кочур. [Вступ. стаття: Г.Кочур. «Поезія П.Верлена» с.5-24]. К.: Дніпро, 1968. 174с.
28. ВеселовскийА.А. Историческая поэтика / [Вступ. ст. И.К.Горского, с.11-31; Коммент. В.В.Мочаловой]. М.: Высш. шк., 1989. 404, [2]с.: портр. (КЛН: Классика лит. науки).
29. ВундтВ. Введение в философию. М.: ЧБРО «Добросвет», 2001. 355с.
30. Гаврилюк Ілько. Незабутній. Пам’яти Ів.Липи. Одеса-Каліш: Народний стяг, 1926. 39с.
31. ГадамерХ.-Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики: Пер. с нем. / Х.Г.Гадамер; Общ. ред. и вступ. ст. [c.5-36] Б.Н.Бессонова. М.: Прогресс, 1998. 699, [1]с.
32. ГаличО., НазарецьВ., ВасильєвЄ. Теорія літератури: Підручник / За наук. ред. О.Галича. Київ: Либідь, 2001. 486, [1]c.
33. ГегельГ.В.Ф. Эстетика. В 4-х т. / Под ред. и предисл. М.Лифшица. М.: Искусство, 1968-1973.
34. ГеймбухЕ.Ю. Из «Стихотворений в прозе» И.С.Тургенева. «Мои деревья» // Русский язык в школе. 1994. №4. С.65-71.
35. ГетеЙ.В. Жаби. З нім. пер. Іван Липа // ЛНВ. 1902. Т.18. Кн.1. Ч.І. С.283.
36. ГладкийВ.М. Эпистолярное наследие и новеллы Василя Стефаника. Автореферат дисс. на соиск. учён. степени канд. филол. наук: 10.01.01 / Львовский государственный университет. Львов, 1967. 19с.
37. ГрищенкоЛ. Монографія про О.Л.Плюща. Одеса: Одеське наукове при УАН товариство, 1930. 56с.
38. ГундороваТ. Проявлення слова. Дискурс раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів: Центр гуманітарних досліджень Львів. держ. ун-ту ім. І.Франка, 1997. 269с.
39. Гундорова Тамара. Ранній український модернізм: до проблеми естетичної свідомості // Радянське літературознавство, 1989. №12. С.3-7.
40. Ґеник-БерезовськаЗіна. Грані культур. Бароко, романтизм, модернізм / Вступ. стаття Мих. Коцюбинської; перек. з чеської Г.Сиваченко, ілюстр. Н.Денисової. К.: Вид-во „Гелікон”, 2000. 368с.
41. ДаниловаТ.В. Притча. Архетипові уявлення в культурній свідомості // Філософська і соціологічна думка. 1992. №11. С.85-99.
42. ДанькоМ. От реализма к символизму (Рассказы и повести М.Яцкова) // Украинская жизнь. 1913. 7-8. С.76-86.
43. Демченко Ірина. Особливості поетики Ольги Кобилянської: Монографія. К.: Твім інтер, 2001. 208с. Бібіліогр.: с.193-206.
44. ДенисюкІ.О. Розвиток української малої прози ХІХ початок ХХ ст. К.: Вища школа, 1981. 216с.
45. ДобрынинаВ.Н. Психоанализ, неофрейдизм, франкфуртська школа // Философия ХХ века. Учебное пособие. М.: ЦИНО общества «Знание» Росаш, 1997. С.174-188.
46. ДолгополовЛ. Неизведанный материк // Вопросы литературы. 1982. №3. С.100-138.
47. Дорошенко Вол-р. Др. Іван Липа (1865-1923) // ЛНВ. 1924. Т.82. Кн.І. С.82-86.
48. ДурдиковськийВ. Іван Липа. Казки про волю: І. Гомін по діброві, ІІ. Чайка-Небога, ІІІ. Юрасів сад. Одеса: Народний стяг, 1917 // Книгар. К.: Час, 1917. Ч.4. С.192.
49. Эллис. Русские символисты: Константин Бальмонт, Валерий Брюсов, Андрей Белый. Томск: Водолей, 1966. 288с.
50. Эстетика: Учебное пособие для вузов / Под. ред. А.А.Радугина. М.: Центр, 1998. 240с.
51. ЄвшанМ. Ів.Липа. Нові хрести. Повість. Полтава. 1913 // Українська хата. 1914. Т.8. Ч.6. С.91-92.
52. ЄвшанМ. ЯцківМих. Смерть бога. Львів, 1913 // ЛНВ. 1913. Т.62. С.381.
53. ЄвшанМикола. Suprema Lex (Слово про культуру українського слова) // Українська хата. 1914. Ч.3-4. С.268-277.
54. ЄременкоО.В. Творчість О.Плюща в контексті розвитку української літератури початку ХХстоліття. Автореферат дисертації на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: 10.01.01 / Укр. держ. пед. ун-т ім. М.П.Драгоманова. К., 1997. 24с.
55. ЄременкоО.В. Творчість Олексія Плюща в контексті розвитку україн­ської літератури початку ХХстоліття. Дисерт. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: 10.01.01 / Укр. держ. пед. ун-т ім. М.П.Драгоманова. К., 1997. 198с.
56. ЕрмиловаЕ.В. Метафоризация мира в поэзии ХХ века // Контекст. 1976 / Литературно-теоретические исследования. М.: АН СССР, Институт мировой литературы имени М.М.Горького, 1977. С.160-177.
57. ЕрмиловаЕ.В. Теория и образный мир русского символизма / Отв. Ред. С.Г.Бочаров; АН СССР. Ин-т мировой лит. им. А.М.Горького. М.: Наука, 1989. 176с.
58. ЕфремовС. В поисках новой красоты // Киевская старина. 1902. №10. 113с.
59. ЄфремовС.О. Історія українського письменства / Худож. оформл. В.М.Штогрина. К.: Феміна, 1995. 688с.
60. ЄфремовС. Літературний намул // Рада. 1908. №45. 23 февраля (7березня). С.2-3.
61. ЕфремовС. На мертвой точке. К., 1904 (заметки читателя). Оттиск из журнала «Киевская старина». 64с.
62. ЖигмайлоЛ. Альманах „Багаття” // Киевская старина. 1906. №2. С.34-43.
63. ЗабужкоО. Філософія української ідеї та європейський контекст: Фран­ківський період. К.: Основи, 1993. 123, 121с. Бібліогр.: с.118-124.
64. Зарубежная эстетика и теория литературы ХIХ ХХ вв. М.: Изд-во МГУ, 1987. 510, [1]c.
65. ЗатонськийД. Про модернізм і модерністів. К.: Дніпро, 1972. 272с.
66. ЗисьА. Искусство и эстетика. Введение в искусствоведение. М.: Искусство, 1967. 440с.
67. З-над хмар і з долин. Український альманах. Зб. творів сьогочасних авторів. Року 1903. Впорядкував, уложив Мих. Вороний. Одеса, 1903. 252с.
68. З поезій Шарля Бодлера. Собака і флякон // Українська хата. 1910. №3. С.200.
69. Іван Степовик. З Тарасової могили // Буковина. 1892. Т.VIII. Ч.32. 7 (19) серпня. С.1-3.
70. ІльницькийМ. Краси свічадо // Розсипані перли. Поети „Молодої Музи” К.: Дніпро, 1991. С.5-17.
71. ІльницькийМ. Львівський характерник [Про творчість письменника-новеліста М.Ю.Яцкова] // Вітчизна. 1971. №1. С.189-196.
72. ІльницькийМ. Михайло Яцків // Слово і час. 1998. №9-10. С.17‑20.
73. Ільницький Микола. Поети „Молодої Музи” // Українська мова і література в школі. 1990. №4. С.10-21.
74. ИльницкийН.Н. Творчество Михаила Яцкова в контексте идейно-эстетической борьбы в украинской литературе начала ХХ века. Автореф. дисс. на соиск. учён. степени канд. филол. наук: 10.01.03 / АН УССР Ин‑т литературы им. Т.Г.Шевченко К., 1973. 213с.
75. История эстетики: Памятники мировой эстетической мысли. В 5-ти томах. Ред. колл. М.Ф.Овсянников (глав. ред.) и др. Т.3. М.: Искусство, 1967. 586с.
76. КалениченкоН.Л. Загальна характеристика // Історія української літератури в 5 т. К.: Наук. думка, 1968. Т.5. С.98-133.
77. КалениченкоН.Л. Українська література кінця ХІХ початку ХХ ст.: Напрями, течії. К.: Наук. думка, 1983. 256с.
78. КантИ. Соч. В 6-ти тт. [Под общ. ред. В.Ф.Асмуса и др.]. Т.5. М.: Мысль, 1966. 564с.
79. КарманськийП. Українська богема: Книжка літературних мемуарів / Упоряд., передмова і прим. П.Ляшкевича; Львівськ. відділ Ін-ту літ. ім.Т.Г.Шевченка НАН України. Львів: Олір, 1996. 142с., іл. портр.: іл. (Сер. „Літер. пам’ятки”, вип.І).
80. КассирерЭ. Философия символических форм. М.-СПб, 2002. Т.2: Мифологическое мышление. 280c.
81. КелдышВ.А. Русский реализм начала ХХ века. М.: Наука, 1975. 279с.
82. КерлотХ.Э. Словарь символов: Мифология: Магия: Психоанализ / Пер. с исп. Н.А.Богун и др.; Отв. Ред. С.В.Пролеев; Предисл. Г.Рид. М.: REEL-book, 1997 601, [2]c.: ил.
83. Ковалів Юрій. Українська поезія першої половини ХХ ст. // Українська мова та література. К.: Бібліотечка „Першого вересня”. 2000. Ч.12 (172). 40с.
84. КовалівЮ. „...Ходім в мою душу, в мій храм...” (Олександр Олесь на тлі критичної рецепції) // Літературна Україна. 1998. 17 грудня. С.6
85. КоганА. Декадентство в жизни и в искусстве (Заметки философа о кризисе буржуазной культуры). М.: Политиздат, 1966. 127с., с ил.
86. КозловМ. Культ Змія володаря потойбічного світу у слов’ян та інших індоєвропейських народів // Історія України. 1999. №15. С.10.
87. Корнієнко Агнешка. За естетичними критеріями (Проблема періодизації літератури першої половини ХХст.) // Дзвін. 1998. №5-6. С.127-136.
88. КосакевичМ.І. Народна символіка у художній літературі // Українська мова і література в школі. 1986. №10. С.61-70.
89. КостомаровМ. Две русские народности. К.: Изд-во «Майдан», Харьков, 1991. 72с.
90. КостомаровМ. Слов’янська міфологія: Вибрані праці з фольклористики й літературознавства. К.: Либідь, 1994. 284с., іл. / Літературні пам&r