Товт Ольга Олександрівна Історична драматургія М. Кос­томарова: проблематика та поетика : Товт Ольга Александровна Историческая драматургия Н. Костомарова: проблематика и поэтика Tovt Olga Oleksandrivna Historical Dramaturgy of M. Kostomarov: Problems and Poetics

Краткое описание

Товт Ольга Олександрівна, учитель української мови і літератури Лінгвістичної гімназії імені Тараса Шевченка Ужгородської міськради: «Історична драматургія М. Кос­томарова: проблематика та поетика» (10.01.01 - україн­ська література). Спецрада К 20.051.13 у ДВНЗ «Прикар­патський національний університет імені Василя Стефани­ка»

ДВНЗ «Ужгородський національний університет»
Міністерства освіти і науки України
ДВНЗ «Прикарпатський національний
університет імені Василя Стефаника»
Міністерства освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису
ТОВТ Ольга Олександрівна
УДК 821.161.2-2.09“ 19”Костомаров
ДИСЕРТАЦІЯ
ІСТОРИЧНА ДРАМАТУРГІЯ М. КОСТОМАРОВА:
ПРОБЛЕМАТИКА ТА ПОЕТИКА
10.01.01 «Українська література»
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело О. О. Товт
Науковий керівник - Кузьма Оксана Юріївна, кандидат філологічних наук, доцент
Ужгород - 2019

ЗМІСТ
ВСТУП 18
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ
ІСТОРИЧНОЇ ДРАМАТУРГІЇ
1.1. Жанр історичної драми: генеза та особливості розвитку 25
1.2. Специфіка і критерії вивчення історичної драматургії 38
РОЗДІЛ 2. ДРАМАТУРГІЯ МИКОЛИ КОСТОМАРОВА ЯК ЯВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО РОМАНТИЗМУ
2.1. М. Костомаров і розвиток української романтичної драми: текст і
контекст 47
2.2. Історіософські концепти у творчості письменника 71
2.3. Драматургія М. Костомарова в літературознавчих і літературно-критичних
дослідженнях 78
РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМАТИКА І ХУДОЖНІ ОСОБЛИВОСТІ ДРАМ
МИКОЛИ КОСТОМАРОВА НА СЮЖЕТИ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
3.1. Романтизм та історизм трагедії «Сава Чалий» 87
3.1.1. Синтез художньої та історичної правди у п’єсі 92
3.1.2. Засоби моделювання образів-характерів у драмі 106
3.2. «Переяславська ніч» як зразок драми ідей у романтичному письменстві 113
3.3. Тематика та сюжетно-образні особливості твору «Украинские сцены
из 1649 года» 127
РОЗДІЛ 4. АНТИЧНІ МОТИВИ В ДРАМАТУРГІЧНІЙ ПРАКТИЦІ МИКОЛИ КОСТОМАРОВА
4.1. Своєрідність трактування проблеми «особистість у координатах імперської
системи» у драмі «Кремуций Корд» 144
4.2. Художній світ драми «Эллины Тавриды» 155
4.2.1. Ідея свободи у драмі «Эллины Тавриды» 158
4.2.2. Образ Гіккії як тип мудрої правительки: гендерний аспект 165
ВИСНОВКИ 172
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 179
ДОДАТКИ 204
ВСТУП
Актуальність теми та стан її наукової розробки. У сучасному літературознавстві особливу увагу звернено на творчість письменників, чий доробок у радянські часи замовчувався, свідомо переінакшувався, фальсифікувався. До таких художників слова належить і М. Костомаров - визначний історик, письменник, співзасновник першої таємної політичної організації в Україні (Кирило-Мефодіївського братства). Він ще відомий і як один із фундаторів української літературної критики. У художньому процесі 20¬60-х рр. ХІХ століття його ім’я пов’язане з розвитком романтизму на національному ґрунті.
Творча спадщина М. Костомарова за своєю природою різножанрова, оскільки представлена різними формами лірики, прози, драматургії, публіцистики. До вивчення доробку митця свого часу зверталися О. Грушевський, Є. Кирилюк, Д. Наливайко, П. Приходько, П. Рулін, І. Франко, П. Хропко, А. Шамрай, В. Шубравський та інші. Це здебільшого відбувалося спорадично в контексті аналізу інших літературознавчих і театрознавчих проблем. Тільки окремі наукові розвідки були присвячені безпосередньо творчості М. Костомарова (поетичній, прозовій, драматургічній чи публіцистичній), що засвідчують, зокрема, дослідження українських учених Я. Козачка («Українська ідея: з вузької стежки на широку дорогу (Художня і науково-публіцистична творчість М. Костомарова)»), О. Некряч («Художній історизм як парадигмальна категорія творчості Миколи Костомарова-прозаїка»), І. Пільгука («Початки романтизму в українській літературі і творчість М. Костомарова»), Ю. Пінчука («Микола Іванович Костомаров»), В. Смілянської («Літературна творчість Миколи Костомарова»), Т. Сокіл («Історія України в драматургії Миколи Костомарова»), І. Ярошевич («Опозиція фольклорної і літературної інтерпретації постаті Сави Чалого»), М. Яценка («Микола Костомаров») та інших. Названі праці, як і монографія В. Івашківа «Українська романтична драма 30-80-х років ХІХ ст.», у якій окремий розділ присвячений розгляду романтичної драматургії
М. Костомарова, засвідчують перспективність й актуальність наукових розробок у напрямі всебічного осмислення художньої спадщини письменника. Незважаючи на зазначене, у сучасному українському літературознавстві ще й досі немає системного, комплексного аналізу власне історичної романтичної драми, створеної цим самобутнім автором. Тому окреслена тематика й проблематика - історична драматургія М. Костомарова - потребує ґрунтовного вивчення в руслі новітніх методологій сучасної філологічної науки, зокрема, щоб засвідчити самодостатність українського романтизму.
Крім цього, актуальність дослідження своєрідності п’єс драматурга полягає в тому, що в них закладено такі ідейно-естетичні засновки, які вже самі собою, з одного боку, крізь призму історії діагностують національні й уселюдські закони життя, а з іншого, - через запропоновані автором художні моделі переконливо репрезентують досвід минулого та проектують його в реалії сьогоднішнього життя українського народу.
Історична драматургія письменника в національній духовній спадщині є неординарним і самобутнім явищем. Вона розширила обрії нашої літератури й театральної культури, збагатила їхній поступ новими жанрово-стильовими, тематичними, поетикальними особливостями. По суті, з ім’ям автора пов’язане оновлення жанру історичної драми, що дала багаті плоди у творчості наступників М. Костомарова - М. Старицького, І. Карпенка-Карого, І. Франка, Л. Старицької- Черняхівської, Лесі Українки, С. Черкасенка, В. Пачовського, Г. Хоткевича, І. Кочерги, К. Буревія, Г. Лужницького та інших.
Порівняно з попередніми спробами вивчити історичну романтичну драму М. Костомарова, актуальність задекларованої проблеми зумовлена ще й тим, що спонукає до активного використання донедавна невідомих широкому загалу історичних праць ученого (свого часу були заборонені) під час аналізу ідейно - художніх особливостей п’єс письменника, до залучення біографічних сегментів, невідомих архівних джерел, врешті, до синтезу його світоглядних цінностей та орієнтацій із романтичним типом художнього мислення.
Історичні драми митця є вагомою частиною його творчої спадщини, важливою ланкою у формуванні національного письменства доби романтизму. Концептуальне дослідження творчості автора дозволить простежити специфіку української літератури вказаного періоду, висвітлити головні тенденції розвитку історичної драматургії, з’ясувати аспекти її жанрово-стильового, проблемного, сюжетно-образного оновлення. Враховуючи всі ці чинники, а також відсутність в нашому літературознавстві цілісного й системного вивчення драматургічної творчості М. Костомарова крізь призму естетики й поетики романтизму, що досі розглядалися лише спорадично або ж дотично до іншої осмислюваної проблематики, актуальність дослідження є переконливою.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію узгоджено з науковими дослідженнями кафедри української літератури філологічного факультету ДВНЗ «Ужгородський національний університет», зокрема з темою «Шляхи оновлення української літератури в її історичному розвитку». Тема дисертації затверджена вченою радою університету (протокол № 3 від 24 березня 2016 року), а також науковою радою з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 2 від 15 грудня 2016 року).
Мета дисертаційної роботи - з’ясувати проблематику й поетику історичних драм М. Костомарова в контексті доби українського романтизму.
Реалізація мети зумовлює виконання таких конкретних завдань:
- осмислити родо-жанрову своєрідність національної історичної драматургії;
- окреслити стан та перспективи дослідження художньої творчості М. Костомарова, зокрема його драматургічного складника;
- висвітлити коло ідей, що живили уяву митця й мали вплив на моделювання його художнього світу;
- простежити світоглядну еволюцію автора на тлі його духовних шукань і в контексті доби романтизму, а також контекстуально визначити творчі спонуки драматурга в написанні української історичної романтичної п’єси;
- розкрити домінантні концепти художньої історіософії М. Костомарова, зважаючи на його здобутки в царині історичної науки;
- узагальнити специфіку творчої індивідуальності письменника, встановити місце його історичної драматургії в українській літературі першої половини ХІХ століття;
- розглянути мистецькі версії минулого, історичних подій та постатей України у драмах М. Костомарова, їхню специфіку (на прикладі творів «Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Украинские сцены из 1649 года»);
- окреслити жанрову природу драматичних творів художника слова;
- визначити особливості поетики історичних драм автора, їх зв’язків із фольклором, попередньою літературною традицією;
- проаналізувати своєрідність рецепції античного сюжетно-образного матеріалу в історичних драмах М. Костомарова («Кремуций Корд», «Эллины Тавриды»).
Об’єктом дослідження обрано такі романтичні драми автора, як «Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Украинские сцены из 1649 года», «Кремуций Корд», «Эллины Тавриды».
Предметом дослідження є специфіка ідейно-проблемних домінант історичних драм М. Костомарова, їхня сюжетно-образна реалізація, поетикальні виміри та художня реалізація в контексті естетики романтизму.
Теоретико-методологічна основа дисертації - праці з проблем розвитку українського романтизму Т. Бовсунівської, О. Камінчук, М. Кашуби, С. Козака, Т. Комаринця, Д. Наливайка, Є. Нахліка, М. Поповича, М. Яценка; з питань окреслення жанрової природи історичної драми і драми як літературного роду загалом (О. Анікст, Д. Антонович, Аристотель, О. Бондарева, Л. Дем’янівська, Л. Залеська-Онишкевич, Н. Кузякіна, Н. Малютіна, Л. Мороз, Г. Поспелов, В. Працьовитий, Л. Процюк, Л. Скорина, Л. Скупейко, І. Франко, С. Хороб, П. Хропко, А. Шамрай, М. Шаповал, В. Шубравський), загалом специфіки творів історичної тематики (З. Артюшенко, А. Гуляк, В. Дончик, М. Ільницький, Л. Ромащенко). Дослідницьку базу становлять і праці літературознаців, які вивчали творчість М. Костомарова (С. Єфремов, В. Івашків, С. Ковпік, Я. Козачок, О. Некряч, А. Новиков, Л. Підгорна, В. Смілянська, Т. Сокіл, І. Ярошевич, М. Яценко), а також наукові студії інших учених-гуманітаріїв (В. Артюх, О. Гончар, О. Грушевський, О. Дутко, С. Кримський, Ю. Пінчук, М. Скринник, В. Ясь).
Методи дослідження. З огляду на мету й завдання в роботі використано низку методів, які допомагають вирішити поставлені завдання й дають змогу висвітлити порушені проблеми: біографічний (зв’язок творів із біографією і світоглядом М. Костомарова), культурно-історичний (для осмислення суспільно- історичних чинників, які багато в чому визначали специфіку художнього світу драматичних творів письменника), естетико-функціональний (розгляд творів як художнього феномену), порівняльно-історичний (аналіз драматургії М. Костомарова в контексті українського та європейського романтичного письменства), герменевтичний (для поглибленої аналітики смислових пластів художнього тексту автора), частково психоаналітичний та міфокритичний (окреслення свідомого і підсвідомого в характерах персонажів драм, функціонування архетипних образів у них). У дисертації також застосовано загальнонаукові принципи системності та об’єктивності.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше здійснено аналітико-системне дослідження історичної драматургії М. Костомарова в контексті доби романтизму, вивчено принципи й засоби художньої інтерпретації історії, простежено майстерність автора в моделюванні реальних подій та образів, вигаданих персонажів, охарактеризовано жанрово-стильові, поетикальні особливості творів, їхні традиційні риси й новаторські ознаки.
Теоретичне й практичне значення роботи. Матеріали дисертації можуть бути використані під час створення історико-теоретичних студій з української драматургії, творчості М. Костомарова, підготовки лекційних курсів з історії українського літературного процесу ХІХ століття, при написанні наукових праць аспірантами й студентами з історії української драматургії, а також під час розробки методичних посібників та підручників з українського письменства, спецкурсів, спецсемінарів із проблем романтизму.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійно виконаною працею, у якій викладено авторське розуміння своєрідності художнього мислення М. Костомарова-драматурга - творця української історико-романтичної драми.
Апробація роботи. Результати дослідження апробовано в доповідях на міжнародних наукових конференціях: ІІ Міжнародна науково-практична конференція студентів та аспірантів «Актуальні проблеми філології та журналістики» (Ужгород, 2016); Міжнародна наукова конференція «Універсум Лесі Українки: людина, культура, націософія» (Луцьк, 2016); Міжнародна наукова конференція «Микола Костомаров і Україна» (Київ, 2017); VIII Міжнародна наукова конференція україністів (м. Сегед, Угорщина, 2017); VIII Міжнародна наукова конференція «Актуальні проблеми історичної та теоретичної поетики» (Кам’янець-Подільський, 2017); Міжнародна наукова конференція «Творчість Миколи Куліша у світовому історико-літературному контексті», присвячена 100- річчю Херсонського державного університету (Херсон, 2017); Міжнародна наукова конференція «Взаємовплив мов, літератур та культур в епоху глобалізації» (Ужгород, 2018); Міжнародна наукова конференція «Українська література в загальноєвропейському контексті» (до 80-річчя від дня народження доктора філологічних наук, професора Лідії Григорівни Голомб) (Ужгород, 2018); на всеукраїнських наукових конференціях: Всеукраїнська наукова конференція з міжнародною участю «Українська література в загальноєвропейському контексті» (Ужгород, 2016); Всеукраїнська науково-практична конференція «Історіософія простору: тисячоліття волинської книжності» (Острог, 2016); Всеукраїнська науково-практична конференція «М. Костомаров і його епоха: текст і контексти (до 200-річчя від дня народження Миколи Костомарова)» (Рівне, 2017); Всеукраїнська наукова конференція «Поетика художнього тексту», присвячена 100-річчю Херсонського державного університету (Херсон, 2017); Всеукраїнська наукова конференція ХІІ «Костомаровські читання» (Чернігів, 2018) та на щорічних звітних конференціях професорсько-викладацького й аспірантського складу ДВНЗ «Ужгородський національний університет» (Ужгород, 2016-2019). Дисертацію обговорено на засіданні кафедри української літератури ДВНЗ «Ужгородський національний університет» (протокол № 10 від 31 травня 2019 р.).
Публікації. Найважливіші положення й результати дослідження висвітлено в 13 одноосібних публікаціях, із них 8 основних (6 - у наукових фахових виданнях України, 2 - в іноземних періодичних виданнях) та 5 додаткових.
Структура й обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (282 позиції) та додатків. Загальний обсяг дослідження - 207 сторінок, з них - 160 основного тексту.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Творчість М. Костомарова - визначного історика, письменника, літературознавця, фольклориста, педагога, літературного критика, одного із засновників Кирило-Мефодіївського братства - посідає центральне місце в історії української романтичної драматургії 30 - 40-х років ХІХ століття.
Хоча інтерес до історії перевищував усі інші, та М. Костомаров створив чимало високохудожніх літературних праць. Серед них - історичні трагедії «Сава Чалий» (1838) і «Переяславська ніч» (1841), дві драми з античної історії «Кремуций Корд» (1847) та «Эллины Тавриды» (1884), «Украинские сцены из 1649 года» (середина 1840-х рр.).
Драматургічний доробок М. Костомарова в національній літературній спадщині є своєрідним і новаторським явищем. Увібравши провідні тенденції світового й національного письменницького досвіду, М. Костомаров розширив жанрово-тематичні горизонти, стильову палітру української драматургії. Особлива його заслуга в утвердженні жанру історичної романтичної драми, яку розвинули його наступники - М. Старицький, І. Карпенко-Карий, Л. Старицька- Черняхівська, В. Пачовський, Г. Хоткевич, І. Кочерга, К. Буревій, Г. Лужницький та інші українські драматурги.
На сучасному етапі розвитку українського літературознавства актуальною залишається потреба в концептуалізації, науковій конкретизації історичної драми як окремого жанрового різновиду. Дослідники неодностайні в поглядах на виокремлення такого жанру, хоча вважаємо, що в українському письменстві наявна значна кількість творів такого плану. Практично кожна мистецька доба долучилася до розбудови жанрового канону історичної драми. Прикладом цього є такі твори, як «Володимир» Ф. Прокоповича, «Милість Божа» невідомого автора, «Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Кремуций Корд» М. Костомарова, «Богдан Хмельницький», «Оборона Буші» М. Старицького, «Сава Чалий» І. Карпенка- Карого, «Сон князя Святослава» І. Франка, «Гетьман Дорошенко», «Іван Мазепа», «Аппій Клавдій» Л. Старицької-Черняхівської, «Северин Наливайко», «Про що тирса шелестіла» С. Черкасенка, «Сонце Руїни» В. Пачовського, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, «Іван Мазепа», «Ой Морозе, Морозенку», «Дума про Нечая» Г. Лужницького та інших.
Аналіз української історичної драматургії дає підстави виокремити систему її характерних ознак: усі п’єси цього жанру виявляють закорінений хронотоп, тобто вони прив’язані до конкретного часового виміру й географічного простору; у творах змальовано події, здебільшого переломні в бутті нації; увагу письменника зосереджено на уславленні національно-визвольних прагнень народу; митець творить художню модель минулого, доповнюючи правду вимислом, власною творчою уявою; реальні постаті зображені відповідно до світоглядних позицій автора, специфіки його художнього мислення; зміст драм такого плану зазвичай ідеологізований, відтак текст прочитуємо як рупор ідей письменника.
Жанр історичної драми, а загалом і будь-якого твору історичної тематики, актуалізовано в межові часи історичного життя нації, коли виникає потреба в розбудові державницьких ідей, у формуванні національної еліти, лідера, провідника, який зможе очолити національно-визвольні змагання. В історичній драмі порушено цілий комплекс проблем: свободи, історичної пам’яті, ренегатства, зради, колабораціонізму, патріотизму, вірності рідній землі тощо. Оскільки українські письменники довгий час творили в «ніч бездержавності» (Є. Маланюк), їхні твори перебирали на себе функцію плекання національної свідомості, збереження ідентичності, утвердження права на вільне існування. Очевидно, що історичні твори, крім естетичної, пізнавальної, виконували ще й суспільну місію національного пробудження українства.
Важливим етапом в поглибленні засадничих основ української історичної романтичної драматургії стала творчість М. Костомарова. Уже його перші спроби в цьому жанрі стали помітним явищем тогочасного літературного процесу. Принцип художнього історизму, яким він здебільшого послуговувався, базований на основі його інтелектуальних пошуків у царині минулого, на досягненнях ідейно-естетичної, філософської думки доби романтизму, а також на широкій комунікації з провідними представниками тогочасної інтелігенції. Будучи насамперед істориком, М. Костомаров аналізував буття нації, спираючись на значну кількість наукових джерел, які він ретельно опрацьовував. Особливе чуття художнього слова сприяло неповторності стилю. Навіть наукові розвідки дослідника були написані живою мовою, із повним зануренням у життя народу, у пізнання його духовних горизонтів. Белетристичний талант привів ученого в літературу. У художньому просторі науковець мав більше можливостей для реалізації своїх думок, оскільки тут могла активно працювати фантазія, втілюватися мистецьке бачення питань історичного розвитку народу.
В історичній драматургії М. Костомарова порушені актуальні проблеми загальнолюдського і національного звучання, відображені різні епохи в історичному бутті українців, змодельовані самобутні людські характери, що поповнили галерею яскравих образів української літератури доби романтизму.
Новим словом у розвитку української драматургії початку ХІХ століття стала драма М. Костомарова «Сава Чалий». Головний герой твору, з одного боку, є виразником правди й свободи, а, з іншого, - піддається власним, часом егоїстичним, устремлінням, що зумовлює його трагедію. М. Костомаров показує різні рівні конфлікту у творі, що було новим для драми того часу. Конфлікт розвинений як у зовнішній площині (зіткнення Сави із козаками, протиборство із батьком, конкуренція із Гнатом), так і у внутрішній (психологічний конфлікт у душі Сави).
Слід наголосити, що автор відійшов від фольклорного трактування образу Сави Чалого як зрадника, якому немає виправдання. Він поглиблює інтерпретацію цієї постаті, показуючи причини, що призвели до трагедії Сави.
По-новому трактовано історичні проблеми і в наступній драмі письменника «Переяславська ніч», що випередила свій час завдяки жанровій формі. Аналіз твору М. Костомарова свідчить про синтез та взаємопроникнення літературних родів. Міжжанровий синкретизм указує на здатність художнього тексту реагувати на суспільні зміни. На тлі драматичних сторінок історії українського народу письменник порушує й вказує можливий шлях подолання проблем своєї доби. Автор змальовує виняткових героїв, які виявляють високу громадянську й національну самосвідомість, духовну міцність, відданість народним ідеалам. Почуття патріотизму, честі, гідності підносять їх над ворогами, що вирізняються продажністю, підступністю, жорстокістю. Тому навіть за умови загибелі героя драматург проголошує торжество добра, справедливості, правди. У «Переяславській ночі» окреслено конфлікт між християнською спрямованістю людського буття і збройною, кривавою боротьбою за національне визволення. М. Костомаров на перший план виводить духовний чинник, тому виразником його світоглядних позицій є священик Анастасій. Лисенко, який хоче будувати державу шляхом кривавих змагань, у кінці твору пристає до позиції священнослужителя. Драма має трагічне забарвлення, адже ключові персонажі гинуть. «Переяславська ніч» генетично зв’язана з драмою ідей.
«Украинские сцены из 1649 года» за своєю природою є історико-художнім текстом п’єси. Вона позначена високою достовірністю зображених автором подій і постатей, про що свідчить подальше включення матеріалу в монографію М. Костомарова «Богдан Хмельницький». Драматург інтерпретує історичні факти відповідно до ідейного спрямування, розкриває світогляд дійових осіб. М. Костомаров моделює власну концепцію образу Богдана Хмельницького, яка має виразну ідеалізацією провідника народу у визвольних змаганнях 1648-1654 рр. Для письменника важливими були державницькі прагнення гетьмана, поєднані з ідеями християнства. Релігійний струмінь, отже, окреслюється і в цьому творі.
Яскравим свідченням вдалого опрацювання античного матеріалу у творчості М. Костомарова є драми «Кремуций Корд» та «Эллины Тавриды», у яких простежено синтез античності та сучасності. Письменник вдається до алюзій, зіставляючи епоху правління імператора Тиберія з правлінням царя Миколи І («Кремуций Корд»), співвідносячи події, висвітлені істориком Костянтином Порфірородним у праці «Про управління державою», з добою національно-визвольних змагань українського народу («Эллины Тавриды»).
Російськомовність п’єс пояснюємо кількома причинами: утисками цензури (писати російською було не так небезпечно, як українською), браком українських видань, орієнтацією автора на широку аудиторію, зокрема прагненням привернути увагу елітних кіл до долі України. Цінність цих творів зумовлена передусім тим, що об’єктом художнього зображення в них були український світ і національні типи характерів. Специфікою авторської рецепції античного тексту є осягнення давньої спадщини крізь призму національних традицій засад українського романтизму, що збагатило тематику вітчизняної драматургії.
М. Костомаров художньо моделює історію шляхом відтворення постатей видатних особистостей. Він вдається до змалювання як вітчизняних, так і світових історичних персоналій, що засвідчує намагання письменника відтворити широку панораму українського життя на тлі європейських реалій давноминулих часів. У драматургії М. Костомарова представлено як чоловічі, так і жіночі образи. Характерною рисою творчого почерку митця-романтика є прагнення показати внутрішній світ своїх персонажів. У кожній із його драм - «Саві Чалому», «Переяславській ночі», «Украинских сценах из 1649 года», «Кремуцие Корде», «Эллинах Тавриды» - спостерігаємо сильні, вольові характери, які зображені з психологічною майстерністю. Цікавими постають у творах жіночі образи. Жінка стає одним із важливих учасників подій, змальованих у текстах п’єс, а подекуди навіть і виразником авторської позиції (наприклад, Гіккія із «Эллины Тавриды»).
На тлі традиційних жіночих образів української драматургії 10 - 30-х років ХІХ століття вирізняється постать Катерини з драматичних сцен «Сава Чалий» М. Костомарова. Її образ подано в динаміці. На початку твору дівчина постає скромною та несміливою, але на шляху захисту свого кохання виявляє рішучість та категоричність. Характер і вчинки дівчини засвідчують притаманну їй чоловічу силу волі. Поруч із цим вражає її шанобливе ставлення до близьких людей, вірність великому коханню й готовність до самопожертви. Автор утілює в її образі кращі жіночі риси, що базуються на цінностях народної моралі.
Суспільним обов’язком, готовністю пожертвувати особистим заради спасіння рідного народу вирізняється образ Марини, окреслений
М. Костомаровим у трагедії «Переяславська ніч». Новаторський характер героїні полягає в причетності до загальнонародних інтересів: своє кохання дівчина приносить у жертву заради обов’язку перед батьківщиною. Сміливість у вчинках, моральність і самовідданість, палке кохання й високий патріотизм вирізняють прекрасну представницю жіноцтва. Прагнення свободи для рідного народу спричинює перемогу патріотичного обов’язку над особистим почуттям.
На творення концепції жінки нового типу впливають особливості світогляду драматурга. Образи Катерини, Марини та Гіккії є носіями авторських ідей. Автор психологізує образи, зображує сильні характери, робить їх активними борцями за волю, свободу, незалежність, творячи в такий спосіб художній ідеал жінки. У зображенні людських характерів драматург керується характерними для романтизму засобами: утвердження цінності людської особистості, змалювання багатства її внутрішнього світу, визначення права на вільне життя. Письменник виходить за межі усталеного статусу жінки в суспільстві, який підкреслювався в попередній літературній традиції. Жіночі постаті у драмах М. Костомарова наділені рішучістю та силою духу. У жінок різна доля, проте їх об’єднує непримиренність до несправедливості, відчуття власної гідності та здатність до дії.
Жіночі образи в драмах митця репрезентовано через призму загальнолюдських і національних цінностей. Митець наділяє персонажів своїх драм - Катерину («Сава Чалий»), Марину («Переяславська ніч»), Гіккію («Эллины Тавриды») - рисами мужності і відваги, непохитною вірністю громадянському обов’язку. На прикладі головних героїнь драматичних творів М. Костомарова розкрив образ-ідеал жінки, що не мислить себе поза межами своєї нації, гостро сприймає несправедливість та вважає своїм обов’язком протистояти їй. В образах жінок-патріоток письменник виявив своє бачення призначення й ролі жінки в тогочасному суспільстві. Типологічно спорідненими із героїнями драм М. Костомарова є персонажі драматургії письменників- модерністів Лесі Українки, В. Пачовського, Г. Хоткевича В. Винниченка та інших.
П’єси з української дійсності «Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Украинские сцены из 1649 года», дві драми з античної історії «Кремуций Корд» та «Эллины Тавриды» стали органічною частиною української літератури доби романтизму і засвідчили хист М. Костомарова як драматурга, який зумів історичне буття репрезентувати в майстерній художній формі.
Cистемний аналіз історично-романтичних п’єс М. Костомарова засвідчив, що автор збагатив українське письменство актуальною тематикою і проблематикою, новими драматичними жанрами, засобами художньої інтерпретації історичного минулого.