Естетика індійського храмового танцю. Традиція та сучасність : Эстетика индийского храмового танца. Традиция и современность

Краткое описание

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

СМІРНОВА Ганна Ігорівна

УДК 291. 315.6:111.852

Естетика індійського храмового танцю.
Традиція та сучасність

спеціальність 09.00.08 – естетика

Науковий керівник:

доктор філософських наук, професор
Панченко Валентина Іванівна,
завідувач кафедри етики, естетики
та культурології.

Київ – 2012

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………….С. 3

РОЗДІЛ 1. РЕЛІГІЙНО-ФІЛОСОФСЬКІ І СОЦІАЛЬНО-ІСТОРИЧНІ
ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ Й РОЗВИТКУ ІНДІЙСЬКОГО
ХРАМОВОГО ТАНЦЮ…………………………………………………………...С. 13

1.1. Релігійно-філософські і міфологічні передумови формування
іконографічного образу в індуїзмі………………………………………………...С. 13

1.2. Культурно-естетичні засади індуїстського «хієропраксису»
(танцювально-драматичного комплексу)………………………………………....С. 51

РОЗДІЛ 2. ЕСТЕТИЧНІ ЗАСАДИ І ХУДОЖНІ ОСОБЛИВОСТІ
ІНДІЙСЬКОГО ХРАМОВОГО ТАНЦЮ…………………………………………С. 70

2.1. «Натья Шастра» як основа формування та розвитку
сакрального естетичного комплексу і теорії «раса»
(естетичного досвіду)………………………………………………………………С. 70

2.2. Специфіка естетичного канону індійського храмового танцю…………..С. 90

2.3. Семантика і граматика хореографії індійського храмового танцю………С. 105

2.4. Драматургія індійських храмових танців…………………………………..С. 122

РОЗДІЛ 3. ІНДІЙСЬКИЙ ТАНЕЦЬ В КОНТЕКСТІ
СУЧАСНОЇ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ……………………………………………..С. 147

ВИСНОВКИ………………………………………………………………………..С. 175

CПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………….С. 185

ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Індійська культура належить до однієї з давніших цивілізацій, яка існувала і розвивалася більше чотирьох тисячоліть. В процесі свого становлення вона асимілювала численні чужорідні елементи, але в той же час зберегла свої основи. Індія за останні 65 років посіла одне з провідних місць на світовій сцені. Після здобуття незалежності від британської колонізації Індія змогла відновити свою багату традиційну національну культуру.
Світове визнання індійської культури є одним з найуспішніших проектів на арені «діалогу культур». Індійський уряд інвестував немалі ресурси для того, щоб представити свій культурний спадок світовій спільноті і досягнув у цьому значного успіху, адже мистецтво стало культурним послом і зіграло велику роль у зовнішній політиці Індії.
У сучасному світі, де діалог культур становить платформу для зближення народів, глибоке знання духовних особливостей інших культур створює основу для формування толерантності, покращення взаєморозуміння і надає широкі можливості для культурного взаємозбагачення.
Традиційна індійська культура посідає особливе місце в історії слов’янських народів і стосунки між нашими культурами мають дуже давні традиції.
В умовах глобалізації індійське мистецтво набуло інтернаціонального характеру. Тут на перший план виходить не релігійна складова, а чиста форма, що має абсолютну естетичну самобутність. Говорячи зокрема про індійський танець, можна стверджувати, що його естетика і хореографія відчутно вплинули на розвиток сучасного мистецтва.
Храмовий танець посідає особливе місце в традиційній індійській культурі і являє собой ії квінтесенцію. Індійський храмовий танець, що виник в результаті розвитку соціального устрою, релігійних вірувань, культів, духовних практик, особливостей побуту, є гармонійним поєднанням мистецтва, релігії, філософії та йоги. Він належить до розділу сценічного мистецтва та драматургії з детально розробленими естетичними концепціями, що не мають аналогів у світі. Тому його можна охарактеризувати як синкретичний естетичний комплекс. Останнім часом храмовий танець як естетичне явище знаходиться за межами храмового ритуалу. Для глядача, не посвяченого у догматику, індійський танець є екзотикою. Цікавість європейських мислителів і діячів мистецтв до Сходу і, зокрема, до Індії - «духовного вузла Землі», можна пояснити певною вичерпаністю у філософії і в мистецтві, а також - необхідністю пошуку нових ідей та засобів художньої виразності. У цьому плані Індія відкривала не лише великий потенціал, але й вказувала шлях до можливості трансформації свідомості. Індійське мистецтво продемонструвало, що танець може бути не лише гарним, але й духовним. А духовне включало в себе різноманітні аспекти – в тому числі – еротику. Аспект чуттєвості у індійській духовності став шокуючим відкриттям для європейців.
Індійське танцювальне мистецтво є цікавим об'єктом досліджень у царині індології, як особливого предмета гуманітарних знань, що став популярним в багатьох країнах світу.
Починаючи з середини ХХ ст. індійський храмовий танець набув великої популярності в західному світі. Він став об'єктом для наукових досліджень в сферах історії, філософії, релігієзнаства, культурології, антропології та етнографії провідних наукових закладів Індії, США, Великобританії, Канади та країн Західної Європи. Однак, не зважаючи на величезний інтерес до цього виду мистецтва, у науці залишається багато питань, інтерпретація котрих у різних авторів є неоднозначною. В основному це стосується галузі естетики танцю.
Зацікавлення індійською культурою, що виявляє українська наукова спільнота впродовж століть, має багато підстав. Захищаються наукові праці з проблем індійської історії та міжнародних відносин Індії з країнами світу. Вивчення індійських культурних традицій та мистецтва сприятиме поліпшенню політичних та культурних взаємин між нашими державами.
Індійський храмовий танець як естетичний комплекс у вітчизняній науці ще не досліджувався. Тому наукова актуальність дисертаційного дослідження визначається по-перше, недостатнім ступенем наукової розробки проблем індійської естетики в Україні; обмеженою джерельною базою, не враховуючи сучасних індійських та західноєвропейських наукових досліджень мистецтва Індії; і по-друге, наявністю значного наукового інтересу до спадку стародавньої індійської традиційної культури та ії сучасного стану.
Комплексним дослідженням проблем Сходу займається орієнталістика, частиною якої є індологія. Ця наука базується на дослідженнях англійської та німецької шкіл класичної індології XIX ст. (Мюллер М. та ін.)
В країнах колишнього СНД індологія має тривалу традицію вивчення. Наприклад, у Росії з середини ХІХ ст. існувала сильна індологічна школа. В університетах Москви, Петербурга, Київа, Харкова розвивалося дослідження санскриту і давніх текстів (Бетлінг О.І., Коссович К.А., Овсяннико-Куликовський Д.Н., Ольденбург С.Ф., Ріттер П.Г., Щербатськой Ф.І., та ін.). Однак тематика їхніх досліджень залишалася у рамках буддології, санскритології, вивчення текстів. Основою радянської школи була класична індологія, заснована на вивченні санскриту та інших давньоіндійських мов, працях британських та німецьких індологів ХІХ ст. Формування шкіл радянської індології слід віднести до кінця 40-х — початку 50-х років у вищих навчальних закладах Москви, Петербурга, Ташкента. Найфундаментальніші праці належать Бонгарду-Левіну Г.М., Глушковій І.П., Єлизаренковій Т.Е. та ін. У пострадянський час у індологів країн СНД виникло набагато більше можливостей для вивчення індології у самій Індії. Популярним для вивчення став сучасний соціальний, економічний розвиток Індії. Велику цікавість становлять дослідження білоруської школи індології (Михайлов М.І.).
Традиції, закладені радянськими та російськими індологами, знайшли своє втілення в українській індології. Це, зокрема, по буддизму (Завгородний Ю.Ю., Огньєва О.Д.), сучасному економічному та політичному розвитку Індії (Борділовська О.А.), а також філологічні дослідження схожості санскриту з українською та давньослов'янською мовами (Наливайко С.). Вітчизняні традиції також розвиваються в галузях історії стародавньої філософії (Александрова О.В., Бокал А.), естетики (Левчук Л.Т., Оніщенко О.І., Панченко В.І.), історії Індії (Бордиловська О.А., Ботвінкін Ю.В.), релігієзнавства (Лубський В.І., Сарапін О.В.), культурології (Горбаченко Т.Г., Гриценко В.С., Шинкаренко О.В.).
Аналіз проблематики дисертаційного дослідження обумовив звернення до праць в різних галузях знань, таких як філософія, історія, релігієзнавство, мистецтвознавство, естетика, культурологія, антропологія та етнографія. Джерельну базу, використану у даному дослідженні, можна поділити на такі основні категорії: 1) першоджерела: священні тексти індуїзму стародавнього періоду - веди, упанішади, пурани, епоси та ін., а також трактати з теорії танцювально-драматичного мистецтва, такі як «Натья Шастра», «Абхіная Дарпана», «Абхінавабхараті» та ін.; 2) літературні твори, що слугували джерелами сюжетів індійських храмових танців; 3) наукові праці індійських та західних дослідників; 4) наукові праці радянських, російських та українських індологів.
Індійське мистецтво стало предметом наукового інтересу відносно недавно. Це пов`язано з виходом Індії на міжнародну арену в умовах глобалізації. Тому наукових робіт, поглиблено вивчаючих проблеми індійської естетики, культурології та мистецтвознавства, не багато. Зазначені праці стали основою даного дослідження.
Перш за все, це дослідження сучасних індійських вчених: комплексні дослідження в галузях філософії, мистецтвознавства та естетики - Ватсьяян Капіли та Субрахманьям Падми, які стосуються естетичних принципів та хореографічних нюансів «Натья Шастри»; роботи з мистецтвознавства та культурології – Варадпанде М. Л., Венкатараман Л., Заріллі Філліпа, Каларані Р., Карантха Шиварами, Котхарі Суніла, Кхокара Мохана, Пуречі Сандхьї, що вивчають розвиток сучасних танцювальних стилів індійського класичного танцю та театру; дослідження в галузі антропології – Вішванатхан Лакшмі, Госвамі Каліпрасада, Іраваті, Садашівана, у яких дається опис виступів та укладу життя храмових танцівниць девадасі; літературні розвідки тамільських поетичних текстів - Вішванатхан Петерсон Індіри; робота, присвячена аналізу культу Натараджі – Натараджан В.; естетичні нашарування Гупта Бхарата, в яких викладено компаративний аналіз концепцій «Натья Шастри» Бхаратамуні і «Поетики» Арістотеля.
Роботи західно-європейських індологів: Кесенбум Саскиї у галузі антропології, стосуються соціального статусу девадасі; у галузі індійської класичної літератури – Столлер Міллер Барбари: культурологічні дослідження - Амброз Кей, Бора Джоепа, Сміта Девіда; у галузі естетики –Шварц С`юзен (аналіз естетичної концепції «раса»), Гнолі Раньєро (переклад та аналіз естетичних положень середньовічного коментарію «Натья Шастри» «Абхінавабхараті»); Клігера Джорджа – опис сучасних класичних танцювальних стилів Індії. Роботи американських індологів: мистецтвознавчі дослідження Крамріч Стелли, присвячені символіці індійської архітектури і скульптури; культурологічні - Лоуен Шарон, антропологічні - канадської вченої Гастон Енн-Мері.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася в межах наукових досліджень філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (НДР №11 БФ 041-01 – «Філософсько-світоглядні та політологічні аспекти гуманітарного розвитку сучасного суспільства»).
Мета дослідження – виявити специфіку філософсько-естетичних засад та естетико-художніх характеристик індійського храмового танцю.
З окресленою метою дослідження пов'язані основні завдання дисертації:
- дослідити та визначити культурно-естетичні засади індуїстського «хієропраксису» (танцювально-драматичного комплексу);
- проаналізувати витоки та основні ідеї естетичної концепції «Натья Шастри» як теоретичної основи розвитку індуїстського сакрального танцювально-драматичного комплексу;
- дослідити розвиток індуїстської теорії естетичного досвіду «раса» в середньовічній індійській філософії;
- виявити основні характеристики естетичного канону індійського храмового танцю;
- дослідити особливості семантики і граматики у хореографії індійського храмового танцю;
- визначити специфіку драматургічних сюжетів індійського храмового танцю і виявити їх роль у формуванні танцювальних жанрів;
- дослідити трансформацію індійського храмового танцю в світську форму та його вплив на світову хореографію.
Об'єкт дисертаційного дослідження – мистецтво індійського храмового танцю як феномен традиційної культури індуїзму.
Предмет дослідження – естетико-художні характеристики індійського храмового танцю як сакрального синкретичного естетичного комплексу.
Теоретико-методологічна основа дослідження. Мета дослідження зумовила звернення до філософських, релігієзнавчих, естетичних, історичних, культурологічних, антропологічних та мистецтвознавчих джерел.
Були виявлені та проаналізовані джерела різних типів, що можуть бути використані у даній праці, а також простежено, наскільки глибоко досліджена зазначена наукова проблема.
В аналізі проблем релігійно-філософських та соціальних передумов виникнення та розвитку індійського храмового танцю застосовується аналітичний та компаративний методи дослідження в історіко-філософському контексті.
Для дослідження впливу філософських ідей на формування естетичного канону індійського храмового танцю у середньовічний період використано комплексний аналіз міждисциплінарних естетико-хореографічних зв'язків.
Для аналізу естетичних концепцій храмового танцю у тексті «Натья Шастри» та коментарів до цього тексту середньовічного філософа та естета Абхінавагупти «Абхінавабхараті» використовується поліметодологія, яка полягає у комплексному аналізі філософських, історичних, культурологічних та естетичних досліджень по даній проблематиці.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше в українській естетиці здійснено комплексний аналіз розвитку естетичних характеристик індійського храмового танцю як сакрального синкретичного комплексу на міжгалузевому рівні. Дисертаційне дослідження спирається на сучасні концептуальні підходи до вивчення індійської філософії, естетики та традиційного мистецтва. Висновки цього дослідження, що становлять наукову новизну, розкриваються в наступних положеннях, що виносяться на захист:
- визначено, що культурно-естетичними засадами індуїстського танцювально-драматичного комплексу «хієропраксису» є філософія і космологія упанішад, релігія індуїзму, ритуальні практики брахманів, дравідські культи та вірування.
- визначено, що естетичні концепції «Натья Шастри» розглядаються як естетична трансформація ритуалів брахманів і космогонічного вчення упанішад. Головною з них є теорія естетичного досвіду «раса».
- доведено, що концепція «раса», розроблена в творі «Натья Шастра», розглядає естетичний досвід як вид духовної діяльності, що призводить до трансформації свідомості та отримання естетичної насолоди і є причиною духовного блаженства від єднання з божеством «ананда». Визначено основні ознаки естетичного досвіду «раса», розроблені в середньовічному трактаті «Абхінавабхараті» відомого філософа та естета Абхінавагупти, які полягають у наступному: універсалізація почуттів й емоцій (за умови збереження пам`яті про власні почуття і переживання) створює ефект тимчасового відволікання від власного «я» й усвідомлення своєї універсальної сутності, що проявляється у відчутті свободи, як байдужості до результатів дії і почутті цілісності; вище одкровення «бхавана», особлива сила, яка відрізняє мистецтво від реальності; інтеграція особистості у акт сприймання, спричинена здатністю мистецтва «зривати завісу ступора» зі свідомості; трансформація свідомості, у результаті котрої сприймаючий суб`єкт дістає естетичну насолоду, що є духовним досвідом.
- вперше автором сформульовано основні характеристики естетичного канону індійського храмового танцю: скульптурність, іконографічність, символізм, образність, специфічний візуальний малюнок, геометричні і просторові переміщення.
- обгрунтовано, що головною рисою хореографії індійського храмового танцю є насиченість знаками і кодами, завдяки чому танець можна розглядати як особливу мову, здатну виразити міфологічні архетипи-символи і передати філософську і релігійну інформацію, досягаючи при цьому художнього ефекту. До семантики танцю можна віднести фіксовані пози тіла і жести, а до граматики – пластичні переходи між ними. Виокремлені такі елементи семантики танцю, як декоративність, орнаменталізм, скульптурність, ритмічність, незавершеність та емоційність.
- вперше систематизовано та досліджено особливості літературних сюжетів драматургії індійського храмового танцю, що дозволило виділити наступні їх типи: героїчні, романтичні, комічні, та виявлено їх вплив на формування специфіки танцювальних жанрів: танцювальна драма – героїчна та романтична, і сольний танок – романтичний (поклоніння божеству) і героїчний (діяння божества).
- обгрунтовано, що для сучасного етапу існування традиційного індійського храмового танцю є характерними дві основні тенденції: перша – реконструкція традиційних танцювальних форм з метою збереження культурних традицій та релігійної ідентифікації індуїстів; друга тенденція полягає в модернізації танцювальної техніки і формування нової хореографії, пристосованої до світських форм презентації та використання в нових для неї сферах (кінематографії, театрі, балеті).
Теоретичне та практичне значення дисертації. В теоретичний ужиток сучасної української естетики вводиться проблематика індійської естетики та сакрального мистецтва, що дозволяє поглибити знання про його специфіку. Систематизовано уявлення про комплексний вплив філософських, релігійних, культурно-соціальних передумов на розвиток індуїстського «хієропраксису»; розвинуто погляд на витоки та основні естетичні концепції «Натья Шастри» як основи розвитку сакрального естетичного комплексу. Висновки дисертації, отримані в результаті міжгалузевого дослідження з застосуванням поліметодології, можуть бути використані в естетичній, культурологічній, мистецтвознавчій, релігієзнавчій теоріях. Практичне значення результатів дослідження полягає у їх застосуванні при читанні курсів з естетики, історії мистецтва, культурології, релігієзнавства та хореографії. Висновки роботи можуть бути використані при написанні підручників, посібників та навчально-методологічних розробок з даної тематики.
Особливий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою. Висновки і положення наукової новизни одержані автором самостійно на основі результатів, отриманих в процесі дослідження.
Апробація результатів дисертаційного дослідження здійснювалась шляхом обговорення на кафедрі етики, естетики та культурології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні положення та висновки дисертації знайшли втілення у доповідях на міжнародних науково-практичних конференціях: «Дні науки філософського факультету 2010» (Київ, 2010); Літературознавчі студії. Випуск 33. Київ: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут філології (2011).
Публікації. Основний зміст і висновки дисертації висвітлено у 7 наукових працях, 5 з яких – статті у фахових наукових виданнях, 2 – тези доповідей на міжнародних конференціях.
Структура дисертації відповідає меті дослідження та відображає послідовність вирішення поставлених у роботі завдань. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, сіми підрозділів, висновку та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації – 210 сторінки, у тому числі список використаних джерел (300 найменувань), поданий на 26 сторінках. Обсяг основного тексту становить 184 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

I. Досліджено, що основною рушійною силою, яка сприяла розвитку храмового мистецтва і танцю, є формування особливої культури I. Досліджено, що основною рушійною силою, яка сприяла розвитку храмового мистецтва і танцю, є формування особливої культури — індуїзму. Індуїзм визначають як релігійний комплекс, що має спільне ведичне вчення, в основі котрого лежать постулати упанішад і концепція дхарми. За своїм характером індуїзм є навчально-міфологічним. Брахманічна культура, як основа індуїзму, увібрала в себе елементи популярних у народі місцевих культів та вірувань. Результатом такого синтезу стала головна концепція божества, яке поєднувало у собі принципи Абсолюта упанішад і риси місцевого культу. Об’єднання відбулося на основі образу бога Шиви, ведичного божества упанішад, якому притаманні риси популярного у народі неарійського божества. З’явилася концепція особистого бога, доступного простій людині. Поєднання Абсолюта і особистого божества призвели до появи метафізичної концепції Космічного Танцівника — Натараджі, який об`єднує принципи ведичної космології і жертвоприношень брахманів. Танець як наслідування основної діяльності божества – космічного танцю творення й руйнування, став основою храмових ритуалів, описаних першими шиваїтськими текстами з ритуальної релігії, агамами. Цей процес збігся з розвитком соціального руху «бхакті», що почався у Таміл Наду. Святі поети наянмари у своїх гімнах оспівували танець Натараджі, бога йоги і тантри. Важливими рисами культу Натараджі є його безпосередній зв’язок з філософією йоги традиції Патанджалі, а також із традицією використання символіки янтри, геометрія і математичні розрахунки якої вплинули не лише на іконографічний скульптурний образ божества, а й на хореографію танцю.
Популярність храмових ритуалів із залученням танцювальних вистав, завдяки яким розповсюджувалося і популяризувалося філософсько-релігійне вчення шиваїзму, вплинула на розвиток танцювальної традиції у храмах Вішну. У вайшнавізмі основна космогонічна концепція аватар або втілень божества передавалася за допомогою танцювальної презентації.
II. Серед культурних та соціальних передумов розвитку культу Натараджі і храмового танцювально-драматичного комплексу можна виокремити патронаж мистецтва правителями, зокрема у період правлінь династій Чола і Пондья, можливе суперництво між якими і дало початок високому розвиткові цього мистецтва. Важливу роль у розвитку культурно-естетичного комплексу танцювального поклоніння відіграла та особливість дравідської культури, згідно якої служіння божествам храму здійснювалося за аналогом царського. Пишні ритуали палацу були перенесені до храму. Бог, як і цар, потребував дружин, роль котрих здійснювали храмові служниці-танцівниці, девадасі. Зародження і розвиток інституту девадасі, а також їхнє важливе місце у суспільстві впродовж багатьох століть, забезпечило тривале життя традиції храмового танцю і зберегло її аж до нашого часу. Таким чином, із зростанням ролі індуїзму в суспільстві й ускладненням храмового ритуалу як релігійно-естетичного комплексу, храмовий танець трансформувався у сакральний естетичний комплекс — індуїстський «хієропраксіс». Його можна розглядати як сакральне синкретичне танцювально-драматичне дійство, що засноване на індуїстській міфології, використовує як засоби художньої виразності поетичні тексти, танець, музику, семіотичні жести, проявляється через культурно-естетичний феномен ритуального поклоніння і має на меті трансформацію свідомості віруючих. Поєднання у танці еротики і духовності дало народження специфічній емоції «бхакті-шрінгара» як вираження еротизму, адресованого божеству.
III. Основним джерелом, що вплинуло на розвиток танцювально-драматичного сакрального естетичного комплексу, став давній трактат з драматичного мистецтва «Натья Шастра». Величезна роль цього твору полягає у встановлені основних естетичних принципів і концепцій, що стали домінуючими у всьому індійському мистецтві впродовж століть. Головні естетичні концепції «Натья Шастри» відображали артистичну трансформацію ритуалів брахманів і космогонічного вчення упанішад. Артистична вистава з розважального рівня піднялася до священнодійства, учасниками якого були артисти і глядачі. Основні естетичні поняття і принципи «Натья Шастри» за своєю значущістю можна порівняти з «Поетикою» Арістотеля. Незважаючи на відмінності в часі і просторі, вони постали продуктами світорозуміння, яке єднало давні цивілізації.
Головною естетичною концепцією «Натья Шастри» стала теорія естетичного досвіду «раса». Найбільш значущою працею, присвяченою її дослідженню, є текст видатного кашмірського філософа й естетика Абхінавагупти «Абхінавабхараті». Праця підвела підсумок усій традиції вивчення «Натья Шастри», починаючи з VII ст., філософами кашмірської шиваїтської школи, до якої належав і сам автор. Головна заслуга Абінавагупти полягає в тому, що він проаналізував теорію «раса» через духовний досвід. Абхінавагупта розглядав «расу» як посередника між звичайним життєвим досвідом і трансцендентним духовним і показав можливість його реалізації. Раса, згідно «Абхінавабхараті», це естетичний досвід, що міститься у свідомості, є досвідом свідомості і, певною мірою, сам переживає стан свідомості. Абхінавагупта наводить чіткий розподіл між цими двома видами досвіду, визначаючи «расу» як єднальну ланку між реальним життям і містикою. Естетична насолода, викликана «расою», пов’язана з процесами переживання і співпереживання, покладених в основу естетичного сприйняття. Вона супроводжується так званим «відпочинком свідомості» або почуттям естетичного задоволення. Кульмінація естетичної насолоди або ж «естетичний катарсис» призводить до стану блаженства, позначеного у індійській традиції терміном «ананда», властивого естетичному й містичному досвідам. Таким чином, естетичний досвід «раса» можна визначити як вид духовної діяльності, при якому суб’єкт-реципієнт переживає універсальні емоції під час сприймання естетичного об’єкта. Це призводить до трансформації його свідомості у результаті отримання естетичної насолоди і є причиною блаженства «ананди». Можна виокремити наступні ознаки естетичного досвіду: 1. Універсалізація почуттів й емоцій за умови збереження пам’яті про власні почуття і переживання, створює ефект тимчасового відволікання від власного «я» і усвідомлення своєї універсальної сутності. Це проявляється у відчутті свободи, як байдужості до результатів дії і відчуття цілісності. 2. Вище одкровення «бхавана», яке відрізняє мистецтво від реальності. 3. Інтеграція особистості у акт сприймання, спричинена здатністю мистецтва «зривати завісу ступора» зі свідомості. 4. Трансформація свідомості, у результаті котрої сприймаючий суб’єкт дістає естетичну насолоду, що є духовним досвідом.
IV. Період з ІХ по ХІІІ ст. вважається «золотим віком» в історії розвитку храмового танцю. У цей час були побудовані грандіозні храмові комплекси Брігадхішвара у Танджавурі, храм Натараджі у Чідамбарамі і багато інших. Їхні архітектурні плани передбачали влаштування сцен для танцювальних вистав. Оригінальною рисою архітектури цих храмів стало зображення 108 каран «Натья Шастри» і сцен танцювальних вистав у вигляді барельєфів, розташованих на зовнішніх і внутрішніх стінах вхідних воріт (гопурамів). Ці зображення, безсумнівно, слугували наочними посібниками, покликаними зберігати і передавати мистецтво танцю наступним поколінням. Саме тоді визначився естетичний канон індійського храмового танцю, побудованого на основі кодифікації та математичних розрахунках, пошукові ідеальних пропорцій тіла і його переміщень. Він відображав концепцію янтри як взаємодії мікро- і макрокосму.
В основу сюжетних танців закладалася символіка іконографічного образу Натараджі як метафізичного символу вічного руху в безкінечному просторі. Його символічні аспекти, відображені у міфологічних сюжетах пуран, передавалися за допомогою семантичних кодів, таких як ретельно розроблена мова жестикуляції і пантоміми.
Естетичний канон індійського храмового танцю — це система норм і правил, що мають ритуальне значення і відображають у вигляді певних пластичних кодів символіку космологічного культу Натараджі, принципи йоги і геометричну структуру янтри. Цю систему закріплено у текстах з ритуальної релігії — агамах, а також у текстах з теорії танцювально-драматичного мистецтва, таких як «Натья Шастра», «Кутанул», «Панчамарапу» та інших, а також в архітектурних зображеннях 108 каран.
Можна стверджувати, що на розвиток естетичного канону храмового танцю суттєво вплинули мистецтва архітектури і скульптури. Характерними рисами архітектури цього часу є декоративно-пластична тенденція, ритмічність, образна насиченість і переважаюча роль скульптури. Таке органічне поєднання і взаємозв’язок архітектурної форми й пластики є наслідком синкретичного характеру всього міфологічного мислення індуїзму. Саме завдяки храмовій скульптурі, як кам’яній, так і бронзовій, сформувався іконографічний канон, що становить основу індуїстського художнього символізму. Іконографічна модель, що склалася у даний період і містить певну інформацію у кодифікованому вигляді, є одночасно вираженням естетичного ідеалу того часу. Специфічними рисами естетичного канону індійського храмового танцю є скульптурність, іконографічність, символізм, образність, специфічний візуальний малюнок, геометричні просторові переміщення.
V. Термін «хореографія» почав застосовуватися стосовно індійського танцю відносно недавно. Сучасні теоретики і практики індійського класичного танцю поки що не дійшли остаточної згоди у цьому питанні. У даному дослідженні цей термін застосовано не лише до композиції сольних або групових номерів, але й до процесу створення первинних базових рухів танцю, а також теоретичних концепцій, на яких вони ґрунтуються. Особливості хореографії храмового танцю закладені в елементах його семантики і граматики, описаних у «Натья Шастрі», «Абхіная Дарпані», «Абхінавабхараті», «Сангітаратнакарамі», «Бхавапракаші», «Сангіта Сара Санграха», «Натьядарпані», «Нрітья Ратна Коші», «Дашарупака» та ін. Згідно їх трактування, танець має кілька визначень: «натья», «нрітта» і «нрітья». Поняття «натья» та «нрітья» застосовувалися до драми і танцю. Поєднання естетичних рухів тіла і мистецтва експресії дозволило стерти межу, що розділяла танець і драму. Головна риса хореографії індійського храмового танцю – його насиченість знаками і кодами. Завдяки ним танець стає особливою мовою, здатною виразити міфологічні архетипи-символи і передати філософську та релігійну інформацію. Художній та естетичний ефект досягається завдяки певним пластичним формам — рухам, які зв’язують між собою елементи семантики й позначаються у даному дослідженні терміном «граматика». Семантику і граматику розроблено в середньовічних трактатах з танцювально-драматичного мистецтва в термінах формальних елементів танцювальної техніки. До них слід віднести «карани», «ангахари», «речаки» і «пінді» у «Натья Шастрі», пізніші «адаву» й «джаті», «хасти» і «вінійоги». Фіксовані пози тіла і жести слід зарахувати до семантики танцю, а пластичні переходи між ними — до граматики. Так, кульмінаційні скульптурні моменти рухів у «каранах», «ангахарах» й «пінді», а також жести «хаста» є елементами семантики, а єднальні рухи, «пінді» та «вінійоги» — граматики.
Очевидним є вплив мистецтва архітектури на розвиток техніки танцю. Особливо слід виокремити такі елементи семантики, як декоративність, орнаменталізм, скульптурність, ритмічність.
Специфіка емоційних кодів у теорії «раса» залишає місце для фантазії та імпровізації і дозволяє співвіднести її з семантичним принципом незавершеності. Техніка зовнішньої виразності — «абхінаї», що базується на концепції «раса», відображає емоційний характер семантики храмового танцю.
VI. Індійський храмовий танець як естетичний комплекс виражає певні ідеї в естетичній формі. Танець розглядається як танцювально-драматичний комплекс, взаємопов’язаний з іншими видами мистецтва - музикою, скульптурою, архітектурою і літературою. Літературний або описовий момент є центральним для всіх форм храмових танців. Трансміссія змісту й індивідуальна інтерпретація тексту вважаються найважливішими. З проведеного дослідження літературних текстів можна стверджувати, що всі види індійських храмових танців мають у своїй основі сюжети з епічних творів - Рамаяни і Махабхарати та збірок космогонічних легенд, пуран, присвячених божествам Шиві і Вішну. Головним завданням танцювальних презентацій була пропаганда основних ідей індуїзму серед широких верств населення. Для її досягнення використовувалися засоби художньої виразності «абхінаї», — техніки передачі глядачеві змісту, а також почуттів та емоцій того чи іншого твору. Сюжети храмових танців можна поділити в залежності від виду танцювальної презентації (драматична чи сольна); релігійно-філософської системи (шиваїзм, вайшнавізм); а також переважаючої емоції «раса» у традиції конкретного танцювального стилю. У драматургії індійського храмового танцю можно виділити наступні типи сюжетів: героїчні, романтичні, гумористичні, а також спеціфичним романтичним сюжетом є «бхакті». Основною «расою» або домінуючою емоцією героїчних сюжетів танцювальних драм, що грунтуються на Рамаяні та Махабхараті, є «віра-раса» (героїзм). У сольній презентації більш розповсюджені романтичні сюжети, які базуються на емоції «шрінгара-раса» (еротика). Специфічним типом романтичних сюжетів у соло і драмі є «бхакті» або відданість божеству, що засновані на расі «бхакті-шрінгара» (вираження почуття любові до божества). Також зустрічаються гумористичні вистави, з домінуванням «хасья» раси, або почуття гумору. Детально розроблена теорія «рас», техніка «абхіная» і мова символізму дозволили відобразити у танцювальному виконанні не лише ідеї і почуття, а й прихований між рядками метафізичний зміст тексту. Важлива роль відводиться «ахарьяабхінаї», або техніці художньої виразності, для якої використовують стилізований макіяж, костюми, бутафорію і декорації. Актори накладають складний символічний макіяж, де кожен характер, який втілює конкретну домінуючу емоцію, виділений певним кольором (наприклад, Рама і Крішна – зеленим, демонічне створіння – червоним). Незвичайність зовнішнього вигляду виконавців створює містичну атмосферу вистави і надає їй нереального характеру.
VII. Сучасний етап розвитку храмового танцю починається з 20-х років минулого століття. У період боротьби індійців за незалежність і відразу ж після її здобуття танцювальне мистецтво стало символом національної ідентичності та єдності, а також частиною зовнішньополітичного іміджу Індії. У процесі відновлення популярності індійського традиційного танцювального мистецтва виокремилися дві основні тенденції розвитку: реконструкція традиційних танцювальних форм і спроби модернізації танцю через створення нової хореографії. Піонерами перетворень індійського танцювального мистецтва були такі видатні особистості, як Рабіндранат Тагор, Валлатол Нараяна, Рукміні Деві Арундейл, Удай Шанкар, Рам Гопал і багато інших. Для підтримки артистичних традицій індійський уряд створив у 1950-і роки такі державні організації, як Sangeet Natak Academy, Lalit Kala Academy, Sahitya Academy, а також Indian Council for Cultural Relations (ICCR), що відповідають за розвиток і популяризацію сценічних мистецтв. Революційною зміною стає перехід танцю з храму в театр. Храмовий танець визнається класичним мистецтвом. У цей період визначаються наступні класичні стилі: Бхаратанатьям (Таміл Наду), Катхак (Уттар Прадеш), Катхакалі і Мохініаттам (Керала), Кучіпуді (Андхра Прадеш), Одіссі (Орісса), Маніпурі (Маніпур), Чххау (Орісса, Бенгол, Біхар), Саттрія (Ассам). Зміни торкнулися і процесу навчання. Традиційна схема навчання «гуру-шішья-парампара», або навчання у одного гуру, замінюється створенням інститутів і академій танцю.
Процес глобалізації цього мистецтва розпочався у 1970-х роках завдяки індійським емігрантам. Однак міжнародне визнання індійський танець завоював ще у першій половині ХІХ ст. Тоді гастрольні виступи труп з Південної Індії викликали сенсацію в Європі й значною мірою вплинули на розвиток європейського класичного мистецтва. Прикладами цього слугують такі шедеври, як балет Мінкуса «La Bayadere» й опера Деліба «Лакме».
Класичний танець зобов’язаний своїм розвитком таким легендарним виконавцям і гуру, як Рукміні Деві Арундейл, Баласарасваті, Келучаран Махапатра, Лакшмінараяна Шастрі та ін. У його розвитку (в другій половині 1990-х років) можна виокремити, з одного боку, — невпинне зростання його якості й популярності, а з іншого, — кризу, викликану тенденціями до комерціалізації цього мистецтва. Ця криза стала однією з причин пошуку нових шляхів розвитку танцю у сучасний період.
Основоположниками сучасного напрямку розвитку індійського танцю були Удай Шанкар, хореографію котрого прийнято називати Oriental Modern (східний модерн), і Рабіндранат Тагор, який створив особливий стиль танцювальної презентації — «неотрадиціоналізм». Стиль Удая Шанкара, близький до шоу, був створений під впливом західного балету і ґрунтується на імпровізованих рухах. Рабіндранат Тагор, навпаки, пропонував своїм танцівникам експериментувати з рухами, запозиченими у різних класичних стилів індійського танцю, а також намагався використовувати рухи з японських і європейських танців. Однак обидва ці стилі не знайшли своїх послідовників і з плином часу згасли. Новаторами сучасного напрямку в сольній і груповій хореографії вважаються Чандралекха, Лата Пада, Астад Дебу, Раджика Пурі та ін. Ці артисти відчули свою творчу невдоволеність і неспроможність самовираження у межах класичних стилів. Вони спробували відобразити у танці соціальні проблеми, історичні зміни, свої емоційні стани і духовні пошуки. Аналізуючи досвід розвитку сучасного напрямку в індійському танцювальному мистецтві, можна зробити висновок, що він все-таки базується на принципах давнього храмового танцю. Сучасний напрямок розвитку танцю передбачає розширення палітри рухів під впливом індійських класичних стилів і західних стилів танцю, а також музичного супроводу, дизайну костюма, сценічних ефектів, світлової партитури тощо. У модерні танцівник має повну свободу шукати нові шляхи використання форми, простору, часу, а також застосовувати нові рухи. Зазвичай сучасний підхід у індійському танці викликає лише тимчасову цікавість і не розрахований на тривале застосування. «Оновлення» традиційних класичних стилів йде шляхом пристосування репертуару до смаків і очікувань сучасної інтернаціональної публіки. Це досягається завдяки включенню до нього нових сучасних тем і адаптації традиційної хореографії до повного використання сучасної театральної сцени для групових і сольних композицій. Серед найбільш розповсюджених художніх прийомів — синкретизм індійського танцю з іншими танцювальними стилями вітчизняного і західного походження (балетом, європейським модерном, хіп-хопом, фламенко), а також театром.
Одним із особливих і найпопулярніших напрямків розвитку сценічного мистецтва у ХХ ст. стало застосування танцю в індійському кінематографі. Поєднання пісні і танцю, що подаються в екзотичній формі, стало брендом індійського кінематографа, що переносить глядача до нереального світу мрій. В індійському фільмі за допомогою танцю і музики створювався узагальнений образ індійської культури. Таким чином, через індійський кінематограф танець став частиною популярного масового мистецтва і поступово викристалізувався у своєрідний гібрид різноманітних класичних і фольклорних стилів. Рухи фільмового танцю ставали все більш і більш стилізованими і танцювальна хореографія стала визначатися як незалежна сфера мистецтва. В останні десятиріччя індійський кінематограф трансформується під впливом західної кіноіндустрії, запозичуючи багато її елементів. Однак ностальгія за класичними формами танцю у кіно призводить до створення нових кінострічок, в котрих на головні ролі запрошують відомих виконавців традиційних танців. Такі стрічки почали створювати не лише в Індії, а й за її межами.

CПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авдеев В. И. История Древнего Востока / В. И. Авдеев. – М. : Вост. лит., 1953. – 758 с.
2. Алаев Л. Б. Средневековая Индия / Л. Б. Алаев. – СПб. : Алетейя, 2003. – 304 с.
3. Алексеев В. И., Макаренко В. А. Страна тамилов / В. И. Алексеев, В. А. Макаренко. – М. : Мысль, 1965. – 132 с.
4. Алиханова Ю. М. Литература и театр древней Индии: исследования и переводы / Ю. М. Алиханова. – М. : Восточная литература РАН, 2008. – 287 с.
5 Алиханова Ю. М.. К истокам древнеиндийского понятия «раса» / Ю. М. Алиханова // Архаический ритуал в фольклорных и раннелитературных памятниках / [cост. Л. Ш. Рожанский] – М. : Наука, 1988. – С. 161–182. – (Серия «Исследования по фольклору и мифологии Востока»).
6. Алиханова Ю. М. Правриттака в "Натьяшастре" / Ю. М. Алиханова // Литература и культура древней и средневековой Индии [ред.: Г. Зограф, В. Эрман]. – М.: Наука, 1987. – С. 198–210.
7. Алиханова Ю. М. Учение Абхинавагупты об эстетическом переживании (по тексту "Лочаны") / Ю. М. Алиханова // Письменные памятники Востока: Ист.- филол. исследования: Ежегодник. – М. : Наука ГРВЛ, 1977. – С. 174–193.
8. Алкон Е. М., Т. Э. Бударина. Музыка в контексте ведийского ритуала / Е. М. Алкон, Т. Э. Бударина. // Этнос и культура. – Владивосток : Дальнаука, 1994. – С. 195–207.
9. Альбедиль М. Ф. Забытая цивилизация в долине Инда. Из истории мировой культуры / М. Ф. Альбедиль. – СПб. : Наука, 1991. – 176 с.
10. Альбедиль М. Ф. Индуизм. Главная религия Индии / М. Ф. Альбедиль. – СПб.: Питер, 2005. – 208 с.
11. Альбедиль М. Ф. Индуизм. Творящие ритмы / М. Ф. Альбедиль. – СПб. : Азбука-классика, Петербургское Востоковедение, 2004. – 256 с.
12. Анандавардхана. Дхваньялока ("Свет дхвани") / Анандавардхана; [пер. с санскрита, введ. и коммент. Ю. М. Алиханова]. – М. : Наука, 1974. – 304 с.
13. Антонова К. А. Новая история Индии / К. А. Антонова. – М. : Восточная литература, 1961. – 837 с.
14. Антонова К. А. История Индии / К. А. Антонова, Г. М. Бонгард-Левин, Г. Г. Котовский. – М. : Мысль, 1973. – 558 с.
15. Аристотель. Поэтика. Риторика / Аристотель; [пер. с греч. В. Аппельрот, Н. Платонова]. – СПб. : Азбука, 2000. – 348 с.
16. Бабкина М. П. Проблемы синтеза в индийской эстетике / М. П. Бабкина // Идеологические проблемы современной Индии [сб. научных работ / ред. Э. Н. Комаров, А. Д. Литман]. – М. : Наука, 1970. – С. 208–221.
17. Бархударов А. Развитие индоевропейских языков и культурные древнеиндийские традиции / А. Бархударов. – М. : Наука, 1988. – 304 с.
18. Бируни Абу Рейхан. Индия / Абу Рейхан Бируни; [пер. с араб. А. Халидов, Ю. Завадский]. – М. : Ладомир, 1995. – 727 с.
19. Боги, брахманы, люди. Четыре тысячи лет индуизма : [антология / ред. Л. Ш. Фридман, пер. с чешск. Л. В. Журавлевой]. – М. : Наука, 1969. – 416 с.
20. Бонгард-Левин Г. М. Древнеиндийская цивилизация. Философия, наука, религия / Г. М. Бонгард-Левин. – М. : Наука, 1980. – 333 с.
21. Бонгард-Левин Г. М. Индия и античный мир / Г. М. Бонгард-Левин, М. Д. Бухарин, А. А. Вигасин. – М. : Восточная литература, 2002. – 359 с.
22. Бонгард-Левин Г. М. Мудрецы и философы древней Индии / Г. М. Бонгард-Левин, А. В. Герасимов. – М. : Наука, 1975. – 368 с.
23. Бонгард-Левин Г. М. От Скифии до Индии. Загадки истории древних Ариев / Г. М. Бонгард-Левин, Э. А. Грантовский. – М. : Мысль, 1974. – 126 с.
24. Бонгард-Левин Г. М. Древняя Индия. Исторический очерк / Г. М. Бонгард-Левин, Г. Ф. Ильин. – М. : Наука, 1969. – 735 с.
25. Бонгард-Левин Г. М. Индия в древности / Г. М. Бонгард-Левин, Г. Ф. Ильин. – М. : Наука. 1985. – 758 с.
26. Бордиловская О. А. Соціально-політичний устрій імперії Харшавардхани: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.02 «Всесвітня історія» / О. А. Бордиловская. – К., 2000. – 20 с.
27. Ботвинкин Ю. В. Розвиток релігійно-філософського руху бгакті в Північній Індії XIV-XVII століть: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.02 «Всесвітня історія» / Ю. В. Ботвинкин – К., 2007. – 20 с.
28. Бродов В. В. Истоки философской мысли Индии. Йога / В. В. Бродов. – М. : Изд-во МГУ, 1990. – 224 с.
29. Бычахина А. О. Тамильская литература: Краткий очерк / А. О. Бычахина, А. М. Дубенский. – М. : Наука, 1987. – 227 с.
30. Бэшем А. Цивилизация Древней Индии / А. Бэшем. – Харвест, 2007. – 496 с.
31. Гачев Г. Национальные образы мира (Космо-Психо-Логос) / Г. Гачев. – М. : Прогресс-Культура, 1995. – 480 с.
32. Гачев Г. Образы Индии / Г. Гачев. – М. : Наука, 1993. – 390 с.
33. Гегель Г. В. Ф. Эстетика: в 4-х т. / Г. В. Ф. Гегель; [пер. с нем. Б. Г. Столпнер]. – М. : Искусство, 1968. – 312 с.
Т. 1. – 1968. – 312 с.
34. Гегель Г. В. Ф. Эстетика: в 4-х т. / Г. В. Ф. Гегель; [пер. с нем. Б. Г. Столпнер]. – М. : Искусство, 1968. – 624 с.
Т. 3. – 1968. – 624 с.
35. Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества / И. Г. Гердер. – М. : Наука, 1977. – 703 с.
36. Геродот. История / Геродот; [пер. с древнегреч. И. Думчюс]. – Вильнюс :
Минтис, 1988. – 557 с.
37. Глушкова И. П. Древо индуизма / И. П. Глушкова. – М. : Восточная литература, 1999. – 559 с.
38. Глушкова И. П. Индийское паломничество / И. П. Глушкова. – М. : Научный мир, 2000. – 264 с.
39. Гусева Н. Р. Индия в зеркале веков: Религия, Быт, Культура / Н. Р. Гусева.– М. : РАН, 1994. – 326 с.
40. Гусева Н. Р. Индуизм. История формирования. Культовая практика / Н. Р. Гусева. – М. : Наука. 1977. – 327 с.
41. Гусева Н. Р. Индия: тысячелетия и современность / Н. Р. Гусева. – М. : Наука, 1971. – 143 с.
42. Гусева Н. Р. Многоликая Индия / Н. Р. Гусева. – М. : Мол. гвардия, 1971.– 255 с.
43. Гринцер П. А. Древнеиндийский эпос / П. А. Гринцер. – М. : Знание, 1969.– 167 с.
44. Гриценко В. С. Далекосхідний культурний регіон: Історія світової культури. Культурні регіони : навч. посібник / В. С. Гриценко. – К. : Либідь,1997. – С. 42 – 126.
45. Дандекар Р. Н. От вед к индуизму. Эволюционирующая мифология / Р. Н. Дандекар; [авторский сборник, сост. Я. Васильков, пер с англ.]. – М. : Восточная литература РАН, 2002. – 286 с.
46. Древо индуизм : науч. сб. под ред. И. П. Глушковой. / А. М. Дубянский, В. Г. Эрман, В. А. Ефименко [и др.]. – М. : Восточная литература РАН, 1999. – 560 с.
47. Дубянский А. М. Ритуально-мифологические истоки древнетамильской лирики / А. М. Дубянский. – М. : Наука, 1989. – 234 с.
48. Елиаде М. Йога. Свобода и бессмертие / М. Елиаде; [пер. с англ.С. Никшич, Д. Палец]. – К. : София, 2000. – 263 с.
49. Елизаренкова Т. Я. Слова и вещи в «Ригведе» / Т. Я. Елизаренкова. – М. : Наука: Восточная литература, 1999. – 240 с.
50. Елизаренкова Т. Я. Язык и стиль ведийских риши / Т. Я. Елизаренкова. – М. : Наука: Восточная литература, 1993. – 313 с.
51. Жоль К. К. Индуизм в истории Индии: учебн. пособ. [для высш. учебн. завед.] / К.К. Жоль. – М. : Восток-Запад, 2006. – 352 с.
52. Зильберман Д. В. Генезис значения в философии индуизма / Д. В. Зильберман. – М. : Изд-во Института философии РАН, 1998. – 447 с.
53. Исаева Н. В. Слово, творящее мир. От ранней веданты к кашмирскому шиваизму: Гаудапада, Бхартрихари, Абхинавагупта / Н. В. Исаева. – М. : Научно-издательский центр «Ладомир», 1996. – 270 с.
54. Индийская философия и мировая культура: Сборник. К XVII Всемир. филос. конгр., 21-27.8.1983 г., Монреаль / [ред.-сост. О. В. Мезенцева и др.]. – М. : ИФ, 1983. – 118 с.
55. Каниткар В. П. Индуизм / В. П. Кантикар, К. Оуэл; [пер. с англ. Е. Богдановой]. – М. : Фаир - Пресс, 2001. – 320 с.
56. Кейпер Ф. Б. Труды по ведийской мифологии / Ф. Б. Кейпер; [пер. с анг А. М. Дубянского, В. С. Семенцова, Т. Я. Елизаренковой]. – М. : Наука, 1986. – 195 с.
57. Кейпер Ф. Б. Древний арийский поединок / Ф.Б. Кейпер; [пер. с англ.]. – М. : Наука, 1986. – 204 с.
58. Кнотт К. Индуизм / К. Кнотт; [пер. с англ.]. – М. : Весь Мир, 2001. – 192 с.
59. Корсунская Л. Г. Культурообразующая роль сакральных текстов Древней Индии: автореф. на соискание ученой степени канд. культурол. наук: спец. 24.00.01 «Теория и история культуры» / Л. Г. Корсунская. – Нижневартовск, 2003.– 20 с.
60. Косамби Д. Культура и цивилизация древней Индии / Д. Косамби. – М. : Восточная литература, 1968. – 433 с.
61. Котовская М. П. Синтез искусств. Зрелищные искусства Индии / М. П.Котовская. – М. : Наука, 1982. – 253 с.
62. Касты в Индии [сб. науч. cтатей / отв. ред. Котовский Г. Г.]. – М. : Наука, 1965. – 346 с.
63. Куценков А. А. Эволюция индийской касты / А. А. Куценков. – М. : Наука, 1983. – 328 с.
64. Лебедев Г. С. Беспристрастное созерцание систем Восточной Индии брагменов, священых обрядов их и народных обычаев / Г. С. Лебедев. – Ярославль : Академия развития, 2009. – 128 с.
65. Лебедева Г. Д. Балет: семантика и архитектоника / Г. Д. Лебедева. – СПб.: Планета Музыки, 2007. – 160 с.
66. Лидева Н. Р. Драма и ритуал в древней Индии / Н. Р. Лидева. – М. : Наука, 1992. – 147 с.
67. Лифшиц М. А. Мифология древняя и современная / М. А. Лифшиц. – М. : Искусство, 1980. – 139 с.
68. Лосев А. Ф. История античной эстетики: Итоги тысячелет. развития: В 2 кн. / А. Ф. Лосев. – М. : Искусство, 1992. – 656 с.
Кн 1. – 1992. – 656 с.
69. Лосев А. Ф. Философия. Мифология. Культурология / А. Ф. Лосев. – М. : Политиздат, 1991. – 524 с.
70. Лотман Ю. М. О поэтах и поэзии: Анализ поэтического текста / Ю. М. Лотман. – СПб. : Искусство, 1996. – 846 c.
71. Лубський В. І. Історія релігій : підручник [для студ. вищ. навч. закл.] / В. І. Лубський, М. В. Лубська. – К. : Центр учбової літератури, 2009. –776 с.
72. Лукиан. О пляске // Лукиан из Самосаты. Избранная проза; [пер. с греч. Н. Баранов]. – М. : Наука, 1991. – 720 c.
73. Луцишина О. А. Уявлення про людину в Рігведі / О. А. Луцишина. – К. : Основа, 2005. – 168 с.
74. Маламуд Ш. Испечь мир: ритуал и мысль в древней Индии / Ш. Маламуд.– М. : Восточная литература, 2005. – 350 с.
75. Марунова И. Б. Древний театр Кхмеров / И. Б. Марунова. – М. : Наука, 1980. – 139 с.
76. Массон В. М. Первые цивилизации / В. М. Масон – Л. : Наука, 1989. – 276 с.
77. Михайлов М. И. Ключ к Ведам: в 3-х тт. / М. И. Михайлов, Н. С. Михайлова. – Ч. I. Интегральная герменевтика. – Минск – Вильнюс– Санкт-Петербург, 2004. – 328 с.
78. Момот М. Ведические учителя / М. Момот. – СПб. : Петрополис, 2008. – 408 с.
79. Монахов В. Под небом Южной Индии / В. Монахов, И. Монахова. – М. : ИПЦ "Маска", 2009. – 224 с.
80. Мюллер М. Введение в науку о религии. Лекция [Электронный ресурс] / Макс Мюллер; [пер. с англ.] Классики мирового религиоведения. Антология Научный редактор О. В. Кирьязев М.: «Канон +», 1996. – С. 31–143. (Библиотека Гумер – Религиоведение) Режим доступа:
http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Relig/klass/01.php
81. Мюллер М. Шесть систем индийской философии / Макс Мюллер; [пер. с англ.]. – М. : Искусство, 1995. – 448 с.
82. Наливайко С. І. Індоарійські таємниці України / С. І. Наливайко. – К. : «Просвіта», 2004. – 448 с.
83. Наливайко С. І. Таємниці розкриває санскрит / С. І. Наливайко – К. : Вид. центр "Просвіта", 2000. – 288 с.
84. Наливайко С. І. Українська індоаріка / С. І. Наливайко – К. : Євшан-зілля, 2007. – 640 с.
85. Неаполитанский С. М. Энциклопедия индуизма / С. М. Неаполитанский, С. А. Матвеев. – Изд-во: Институт метафизики, 2010. – 792 с.
86. Невелева С. Л. Мифология древнеиндийского эпоса: Пантеон / С. Л. Невелева. – М. : Восточная литература, 1975. – 449 с.
87. Ольденбург С. Ф. Жизнь Будды, индийского Учителя Жизни: Пять лекций по буддизму / С. Ф. Ольденбург, Б. Я. Владимирцов, Ф. И. Щербатской, О. О. Розенберг. – Самара : ИД «Агни», 1998. – 192 с.
88. Ольденбург С. Ф. Культура Индии / С. Ф. Ольденбург. – М. : Наука, 1991.– 277 с.
89. Оніщенко О.І. Видова специфіка мистецтва в контексті естетичної теорії / О. І. Оніщенко // Естетика / Л. Т. Левчук, В. І. Панченко, О. І. Оніщенко, Д. Ю. Кучерюк (підручник) // К. : Центр учбової літератури, 2010. – С. 232 – 266.
90. Панченко В.І. Культура Латинської Америки: Історія світової культури. Культурні регіони : навч. посібник / В. І. Панченко. – К. : Либідь, 1997. – С. 221 – 295.
91. Панченко В. І. Естетика / Л. Т. Левчук, В. І. Панченко, О. І. Оніщенко, Д. Ю. Кучерюк. – К. : Вища школа, 2005. – 431 с.
92. Петухов Ю. Д. Дорогами богов: Этногенез и мифогенез индоевропейцев. Разрешение основной проблемы индоевропеистики / Ю. Д. Петухов. – М. : Метагалактика, 1998. – 253 с.
93. Пименов А. В. Возвращение к дхарме / А. В. Пименов. – Издательство: Наталис, 1998. – 415 с.
94. Повесть о браслете (Шилаппадикарам); [пер. с тамил. Ю. Я. Глазова] – М.: Наука, 1966. – 224 с.
95. Рабинович И. С., Челышев Е. П. Драматургия и театр Индии. Сборник статей / И. С. Рабинов, Е. П. Челышев. – М. : изд-во Восточная литература, 1961. – 233 с.
96. Радхакришнан С. Индийская философия / С. Радхакришнан; [пер. с англ.]. – СПб. : ТОО «Стикс», 1994. – 623 с.
97. Рамаяна; [перевод с санскрита В. Потаповой]. – М. : Художественная
литература, 1986. – 272 с.
98. Рену Л. Индуизм / Луи Рену; [пер. с франц. В. Зусева]. – М. : АСТ, Астрель, Харвест, 2006. – 160 с.
99. Рой М. История индийской философии. Греческая и индийская философия / М. Рой; [пер. с бенг. М. С. Андронова (и др.)]. – М. : Иностр. лит. – 1958.
100. Рыжакова С. И. Индийский танец. Искусство преображения / С. И. Рыжакова. – М. : РГГУ, 2004. – 289 с.
101. Сарапін О. В. Парадокси релігієлогії Мірчі Еліаде / О. В. Сарапін // Мірча Еліаде як класик світового релігієзнавства: зб. наук. праць / К. : Парапан, 2007. – С. 19–25.
102. Сарапин А. В. Теория религии: ее идентификация и некоторые методологические аспекты / А. В. Сарапин // Пятые Торчиновские чтения. Философия, религия и культура стран Востока: Материалы научной конференции. 06-09 февраля 2008 г. / СПб., 2009. – С. 639–646.
103. Сыркин А. Я. О Некоторых чертах Чхандогья Упанишады. / А. Я. Сыркин. Упанишады : в 3-х книгах. [пер. с санскрита, предисл. и комм. А. Я. Сыркина]. – М. : Наука, Ладомир, 1991. – С. 252 – 256.
Кн. 3-я. – 1991. – С. 252–256.
104. Сыркин А. Я. Панчатантра / А. Я. Сыркин, В. В. Иванов. – М. : Изд-во Академии Наук СССР, 1958. – 371 с.
105. Темкин Э. Н. Мифы Древней Индии / Э. Н. Темкин, В. Г. Эрман. – М. : Восточная литература, 1982. – 269 с.
106. Тилак Б. Г. Арктическая родина в ведах / Б. Г. Тилак; [пер. с англ. Н.Д. Гусевой]. – М. : Фаир-Пресс, 2001. – 349 с.
107. Тойнби А. Постижение истории / Арнольд Тойнби; [пер. с англ.] – М. : Прогресс, 1991. – 736 с.
108. Томас П. Индия. Эпос, легенды, мифы / Пол Томас; [пер. с англ. Н. Г. Краснодембская]. – СПб. : «Евразия», – 2000. – 320 с.
109. Томас П. Легенды, мифы и эпос Древней Индии / Пол Томас. – СПб. : «Евразия», 2000. – 352 с.
110. Торчинов Е. А. Религии мира: Опыт запредельного (трансперсональные состояния и психотехника) / Е. А. Торчинов. – СПб. : «Петербургское востоковедение», 1999. – 384 с.
111. Тюляев С. И. Искусство Индии / С. И. Тюляев. – М. : Искусство, 1988. –344 с.
112. Ульциферов О. Г. Культурное наследие Индии / О. Г. Ульциферов. – М. : АСТ: Восток-Запад, 2005. – 875 с.
113. Упанишады / [пер. с санскр. А. А. Игнатьева]. – М.: Старклайт, 2009. – 224 с.
114. Утпаладева. Узнавание Ишвары. Ишварапратьябхиджня карика / Утпаладева; [пер. с санскр. А. Орлов]. – М. : «Ганга», 2011. – 192 с.
115. Ферштайн Г. Тантра. Tantra. The Path of Ecstasy / Георг Ферштайн; [пер. с англ.]. – М. : Фаир-Пресс, 2002. – 400 с.
116. Фредерик Л. Индия мистическая и легендарная. L'lnde mystique et legend aire / Луи Фредерик; [пер. с франц.]. – Нижний Новгород : Деком, 2004. – 296 с.
117. Худеков С. Н. История танцев / С.Н. Худеков. – М. : Эксмо, 2009. – 288 с.
118. Чаттерджи С. К. Сокровенная мудрость Индии / С. К. Чаттерджи; [пер. с англ. Е. Ф. Писаревой]. – М. : Сфера, 2001. – 224 с.
119. Чаттерджи С. Введение в индийскую философию / С. Чаттерджи, Д. Дата; [пер. с англ. А. Радугина, Е. Тучинской, А. Романенко, под ред. В. И. Кальянова]. – М. : Иностранная литература, 1955. – 376 с.
120. Чернышев В. А. Под рокот мриданга: Рассказы о людях искусства Индии / В. А. Чернышев. – М. : Наука, 1984. – 176 с.
121. Шапошникова Л. В. Годы и дни Мадраса / Л. В. Шапошникова. – М. : Наука, 1971. – 383 с.
122. Шарма Д. С. Азбука индуизма / Д. С. Шарма. – М. : Изд-во Института Востоковедения РАН, 2005. – 288 с.
123. Швейцер А. Мировоззрение индийских мыслителей. Мистика и этика / Альберт Швейцер; [пер. с нем. Ю. В. Дубровин]. – М. : Алетейа, 2002. – 288 с.
124. Шептунова И. И. Учитель, учсеник, учение: телесный опыт, структура текста, структура пространства. Невербальное поле культуры / И. И. Шептунова.–М. : Наука, 1995. – С. 79–90.
125. Шептунова И. И. Хаос и гармония: проблема синтеза в искусстве Индии. Синтез в искусстве стран Азии / И. И. Шептунова. – М. : Наука, 1993. – С. 74–104.
126. Шинкаренко О. В. Культура Індії: Історія світової культури. Культурні регіони: навч. посібник / О. В. Шинкаренко. – К. : Либідь,1997. – С. 127–168.
127. Шохин В. К. Брахманистская философия. Начальный и раннеклассический периоды / В. К. Шохин. – М. : Восточная литература РАН, 1994. – 355 с.
128. Шохин В. К. Первые философы Индии: учебное пособие [для ун-тов и вузов] / В. К. Шохин. – М. : Ладомир,1997. – 301 c.
129. Шохин В. К. Сутры философии санкхьи. Таттва-самаса. Крама-дипика. Санкхья-сутры. Санкхья – сутра – вритти / В. К. Шохин РАН. – М. : Научно-издательский центр «Ладомир», 1997. – 362 с.
130. Шохин В. К. Школы индийской философии: Период формирования (IV в. до н.э. – II в. н.э.) / В. К. Шохин. – М. : Восточная литература, 2004. – 415 с.
131. Шпенглер О. Закат Европы : В двух томах / Освальд Шпенглер. – М. : Мысль, 1998. – 663 с.
132. Эдвардс М. Древняя Индия. Быт, религия, культура Everyday Life in Early India / Майкл Эдвардс; [пер. с англ.]. – СПб. : Центрполиграф, 2005. – 224 с.
133. Элиаде М. Аспекты мифа / Мирча Элиаде; [пер. с франц. Е. Строганов