Кондратьєв Ігор Вікторович Лівобережні староства Київського воєводства Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої: соціально-територіальні трансформації XIV – XVII ст. : Кондратьев Игорь Викторович Левобережные староства Киевского воеводства Великого княжества Литовского и Речи Посполитой: социально-территориальные трансформации XIV - XVII вв. Kondratiev Ihor Viktorovych Left-Bank Elderships of the Kyiv Voivodeship of the Grand Duchy of Lithuania and the Commonwealth: Socio-Territorial Transformations of the 14th - 17th Centuries

Краткое описание

Кондратьєв Ігор Вікторович, доцент кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин, Національний університет «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка. Назва дисертації: «Лівобережні староства Київського воєводства Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої: соціально-територіальні трансформації XIV XVII ст.». Шифр та назва спеціальності 07.00.02 всесвітня історія. Спецрада Д26.001.01 Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Національний університет «Чернігівський колегіум» імені Т.Г. Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
Кондратьєв Ігор Вікторович
УДК94(474.5+438]:477.5)"13/16"
ДИСЕРТАЦІЯ
ЛІВОБЕРЕЖНІ СТАРОСТВА КИЇВСЬКОГО ВОЄВОДСТВА ВЕЛИКОГО
КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО ТА РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ: СОЦІАЛЬНОТЕРИТОРІАЛЬНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ XIV – XVII СТ.
07.00.02 – всесвітня історія
Подається на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
Кондратьєв І.В.______________
Науковий консультант: Дятлов Володимир Олександрович, доктор історичних
наук, професор
Київ – 2020

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ 23
ВСТУП 25
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА І ТЕОРЕТИКОМЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ 35
1.1. Огляд історіографії 35
1.2. Джерельна база 53
1.3. Теоретико-методологічні основи дослідження 86
РОЗДІЛ 2. ТРАНСФОРМАЦІЙНІ ПРОЦЕСИ НА ТЕРИТОРІЇ
ЛІВОБЕРЕЖНИХ СТАРОСТВ ПІВНІЧНОГО ПОДНІПРОВ’Я У
ВЕЛИКОМУ КНЯЗІВСТВІ ЛИТОВСЬКОМУ 95
2.1. Остер та Любеч як колонізаційні центри давньоруської держави 95
2.2. Входження до Великого князівства Литовського: від перших литовських
намісників до утворення староств 106
2.3. Соціальні трансформації на теренах Любецького та Остерського
староств 153
РОЗДІЛ 3. ЛЮБЕЦЬКЕ ТА ОСТЕРСЬКЕ СТАРОСТВА В СОЦІАЛЬНОПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХVI –
ПЕРША ПОЛОВИНА ХVII СТ.) 188
3.1. Еволюція «українних» староств Північного Лівобережжя 188
3.2. Розвиток соціальних груп та формування системи землеволодіння 255
22
РОЗДІЛ 4. ОСТЕРСЬКЕ ТА ЛЮБЕЦЬКЕ СТАРОСТВА КИЇВСЬКОГО
ВОЄВОДСТВА В УКРАЇНСЬКІЙ НАЦІОНАЛЬНІЙ РЕВОЛЮЦІЇ
СЕРЕДИНИ ХVII СТ. 329
4.1. На службі Війська Запорозького 329
4.2. Соціально-політичні зміни на території колишніх староств за
Гетьманщини 364
ВИСНОВКИ 396
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 402
ДОДАТКИ 535

Список литературы

ВИСНОВКИ
В результаті проведеного дослідження нами була всебічно висвітлена історія
північно-лівобережних староств Київського воєводства – Любецького (ЛюбецькоЛоєвського) та Остерського (Остерсько-Бобровицького), протягом усього часу їх
існування.
Наявна джерельна база уможливлює вирішення поставленої дослідницької
мети. Характеризуючи джерела відзначимо, що по різним періодам вони
об’єктивно представлені нерівномірно. Поодинокі документи з історії регіону
відомі з XIV–XV ст., від середини XVІ ст. їх кількісна та якісна складова зростає.
Від кінця XVІ ст. з’являються матеріали великокнязівських та королівських
ревізій, чисельними стають королівські та старостинські пожалування, матеріали
судових справ. Найбільший масив джерел бере своє походження від XVII –
XVІII ст. Інформацію про литовсько-польську добу містять документи ХІХ ст., в
основному це докази на дворянство нащадків остерської та любецької шляхти, або
монастирські документи.
Зважаючи на наявність джерельних «лакун», окрім писемних матеріалів нами
були використані лінгвістичні, зображальні та ін. джерела. Комплексний підхід
дозволив реконструювати історичні процеси, що тривали в регіоні, навіть за
відсутності писемних джерел з окремих періодів.
Аналіз історіографії свідчить про недостатній ступінь розробленості обраної
проблеми та наявність лише поодиноких праць з історії староств на території
руських воєводств ВКЛ та Речі Посполитої. Водночас, історія регіону
досліджувалась в рамках вивчення загальнодержавних історичних процесів.
Розкриття обраної проблеми вимагало застосування та поєднання відповідних
методологічних підходів на кожному етапі досліджень. На нашу думку,
оптимальним методологічним підходом для вивчення староств (чи подібних
формацій), є їх розгляд як соціально-територіальних структур чи локальних
соціумів. Зазначені структури визначаються як спільноти людей, що мешкали в
певному історичному та географічному ареалі. Вони складалися історично,
397
характеризуються загальними умовами життєдіяльності та соціокультурними
традиціями. На їх формування впливали природно-географічні умови, соціальноекономічні чинники та етнічні складові.
Вивчення історії Остерського та Любецького староств неможливо здійснити
без урахування історичних підвалин, закладених за часів давньоруської держави. У
Х–ХІІІ ст. ці міста були важливими пунктами колонізації та військовими
форпостами Київського князівства. Їх поява була пов’язана із стратегічним
значенням річкових шляхів – дніпровського та деснянського. В околицях міст на
землю осаджуються військовослужбові елементи, зобов’язані несенням служби на
принципах васально-ленної залежності.
В своєму розвитку Любецьке та Остерське староства пройшли декілька етапів.
Перший етап (60-і рр. ХІV ст. – початок ХVІ ст.) характеризується становленням
Остра та Любеча у якості київських «городків». У 60-і рр. ХІV ст. Київщина, яка
до того була улусом Золотої Орди, перетворилась на спільне володіння
(кондомініум) Орди та князів литовських.
Другий етап припадає на першу половину ХVІ ст. Із втратою Литвою
Чернігово-Сіверщини, яка у 1508 р. була юридично закріплена за Великим
князівством Московським, значення Остра так і Любеча посилюється, фактично
міста стають ключовими форпостами в оборонній системі північної Київщини.
Третій етап розвитку починається у 40-і рр. ХVІ ст., коли містами починають
керувати намісники київського воєводи і вони перетворюються у центри староств.
Із приєднанням Київщини до Речі Посполитої у 1569 р. староства посилюються за
рахунок масової роздачі земельних пожалувань як місцевим, так і прийшлим з
Волині родам.
Із втратою прикордонного статусу на початку ХVІІ ст. до регіону активно
проникає польська шляхта, значною мірою це були ветерани війни 1609–1618 рр. З
цього часу посилюється роль магнатерії. У 30-і рр. Остерське староство
переходить до Стефана Аксака, а Любецьке – до представників родини
Калиновських.
398
Четвертий етап існування Остерського та Любецького староств починається
від 1648 р. Остер стає сотенним центром спочатку Переяславського, а згодом
Київського полку, Любеч – Чернігівського. У 1649 р. Любеч був захоплений
Радзивілом та до 1653 р. був базою армії ВКЛ. Місцева шляхта розкололася –
частина залишилася вірною Речі Посполитій, частина пішла на службу до нової
козацької держави. Взимку 1663-1664 рр. Остер став опорним пунктом армії Яна ІІ
Казимира. Лише опісля завершення так званого «лівобережного» походу «трьох
королів», можна говорити про демонтаж старих соціально-територіальних
структур Речі Посполитої.
Феномен пограниччя був одним із визначальних чинників формування та
функціонування Любецького та Остерського староств. З кінця ХV – до ХVII ст.
регіон потерпав від татарських набігів, у 1500–1618 рр. – Остерське, а у 1508–1618
рр. – Любецьке староство, були прикордонними до Московської держави.
Головний обов’язок захисту державних кордонів несла дрібна шляхта,
представлена усіма категоріями шляхетського стану – боярством, зем’янством та
повноправною шляхтою. Згадаємо, що наявний модерний бренд концепту
пограниччя, розуміється у вітчизняній історіографії як кордон «козацький» –
степовий, межею якого була Запорозька Січ. Вважаємо, що було б слушним
доповнити цю концепцію наявністю ще одного геокультурного кордону –
«шляхетського» (чи «боярського»), який проходив по границі коронної Київщини
та московської Чернігово-Сіверщини.
Від часів Київської Русі й до ХVII ст. різноманітними були джерела
формування місцевої людності. Більшість військовослужбового стану Любецького
та Остерського староств мали автохтонне походження та були генетично пов’язані
із давньоруськими військовослужбовими елементами. Від початку литовської
колонізації регіону на землю осаджувалися тюркські елементи, а з ХVI ст.
постійним став доплив населення з території Білорусі. Опісля Люблінської унії
1569 р. на Київщину посилився рух вихідців з Волині та розпочалася міграція
польської шляхти.
399
За рахунок міграції з білоруських земель поповнювався прошарок остерського
та любецького міщанства, постійним був доплив селян – переселенців чи втікачів з
подніпровського Правобережжя чи Московської держави.
Процес станової інкорпорації та боротьби різних категорій населення за
станові права та привілеї, з одного боку, проходив в контексті загальнодержавних
процесів формування соціальних станів, з іншого – був обумовлений
прикордонною специфікою Остерського та Любецького староств.
Постійним фактором, що впливав на становлення шляхетської верстви, був
процес станової легітимізації. Внаслідок внутрішньої диференціації шляхетська
верства стала джерелом постійного допливу до лав козацтва. З Остра та Любеча
вийшло чимало представників як реєстрового козацтва, так і отаманів («старших»)
козацької «черні».
Боротьба за права характеризувала не лише шляхетську, але й міщанську
верству. Прикордонний статус обумовив участь в обороні й селян, які за способом
життя та окремими службами були дотичні до «служебників», найнижчої категорії
дрібного боярства.
Проживання на спільній території, участь у військових виправах, тісні
майнові, соціальні та родинні зв’язки породили своєрідний регіональний
корпоративізм. Найяскравіше це проявилося у боротьбі з магнатським свавіллям та
під час створення нової козацької еліти в середині ХVIІ ст. Можемо стверджувати,
що остерська та любецька шляхта стають повноцінними соціальнотериторіальними (регіонально-корпоративними) спільнотами, які усвідомлювали
власну групову специфіку та залишили помітний слід не лише в масштабах
регіональної історії, але й в загальноісторичних процесах.
Прикордонне становище викликало до життя соціальний детермінізм, який
передбачав соціальну мобільність та станові дифузії.
Розглядаючи систему землеволодінь в Остерському та Любецькому
староствах зазначимо що в регіоні були представлені маєтності із різним
майновим, соціальним та правовим статусом. На Любеччині найпоширенішими
були шляхетські та боярські землеволодіння, за ними йшли старостинські, у
400
першій половині ХVII ст. збільшуються магнатські, але майже не було
монастирських маєтностей. На Остерщині найпоширенішими були монастирські
та старостинські маєтності, за ними йшли шляхетські та боярські. На зламі ХVIХVII ст. посилюється експансія польської шляхти, у першій половині ХVII ст. –
магнатів. Великі земельні латифундії в останній чверті ХVI ст. вдалося створити
Вишневецьким, у першій половині ХVII ст. – Аксакам та Калиновським. Відомі
лише поодинокі спроби створити фільваркове господарство.
Важливим елементом солідарності любецької та остерської шляхти були
спільні ареали земельних володінь, що характеризувалися відносно вузьким колом
землевласників, більшість з яких були зобов’язані спільними обов’язками та
тісними родинними зв’язками. На Остерщині ці ареали були менш потужними,
завдяки наявності монастирських маєтностей.
Вагома кількість монастирських володінь на Остерщині була зумовлена
близькістю Києва. Ці землі не корилися місцевій адміністрації. Найбільшими
землевласниками в регіоні за часів ВКЛ були: Києво-Печерський монастир та
митрополича кафедра. Від початку ХVII ст. збільшуються володіння католицької
церкви.
Прикордонні Остер як і Любеч майже не виконували одну з ключових
урбаністичних функцій – вони так і не стали потужними торгівельними та
ремісничими центрами. Прикордонне значення зумовлювало розвиток міст
насамперед як фортець. Від XIV-ХV ст. починається будівництво укріплень в
Острі та Любечі. У 1533-1538 рр. був побудований замок в Острі. За королювання
Сигізмунда ІІ Августа в Острі був побудований новий замок, що знаходився на
березі Десни, завершення будівництва припало на 1571 р., тоді ж старий замок був
знищений. У 1597 р. «новий» замок в Острі був реконструйований. Проблема
загострилася у 20-х рр. ХVII ст., бо Остерська фортеця знаходилась у занедбаному
стані. В цей час якійсь укріплення будуються на території «старого» замку.
Руйнація Остерського замку припадає вже на період Руїни (1688 р.) На початку
ХVII ст. був побудований замок у Бобровиці та Носівці.