НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТЬ : Новітня ІСТОРІОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ Другої половини ХІХ - початку ХХ століть

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

КУПРІЯНЧУК ОЛЬГА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 930.1:94(477)"18/19"

НОВІТНЯ ІСТОРІОГРАФІЯ
УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ
ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТЬ

Спеціальність 07.00.06 – історіографія, джерелознавство
та спеціальні історичні дисципліни

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук

Науковий керівник
доктор історичних наук, професор
Калакура Ярослав Степанович

Київ – 2012

ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………3
РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ……………………………………………………………….11
1.1. Стан дослідження проблеми………………………………...………11
1.2. Характеристика та класифікація джерельного комплексу дослідження……………………………….................................................27
1.3.Методологічні засади дослідження…………………………………38
РОЗДІЛ 2. СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО СУТНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ. ТА ЙОГО ПЕРІОДИЗАЦІЯ……………………………………………..48
2.1. Історіографія державницької ідеї як складової українського
руху кінця ХІХ – початку ХХст………………………………………...48
2.2. Періодизація українського національно-визвольного руху
другої половини ХІХ – початку ХХ ст………………………… ………60
РОЗДІЛ 3. ДОСЛІДЖЕННЯ ІДЕЙНИХ ЗАСАД ТА ОРГАНІЗАЦІЙНИХ ФОРМ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХСТ………………………………….....100
3.1. Ідейні основи українського руху……………………………….....100
3.2. Висвітлення організаційних форм українськогоруху…………...120
РОЗДІЛ 4. ІСТОРИЧНА НАУКА ПРО ПОЛІТИЗАЦІЮ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.…………………………………..………………………………….…..132
4.1. Висвітлення в історичній науці зростання політичної і
національної свідомостіукраїнців……………………………………..132
4.2. Погляди істориків на створення і діяльність перших
політичних партій як провідників українського руху………………..148
ВИСНОВКИ………………………………………………….............………..171
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТАЛІТЕРАТУРИ……………181

ВСТУП

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Побудова сучасної незалежної Української держави вимагає неупередженого і глибокого осягнення не лише історичного минулого народу, але й історії розвитку знань про це минуле. У цьому контексті дослідження історії нагромадження знань про український національно-визвольний рух має важливе наукове й практичне значення. Ключове місце серед цих проблем посідає історіографія сутності національного українського руху, його форм, методів, спрямування та критеріїв періодизації, окреслення найважливіших рубежів дослідження визвольної боротьби українського народу другої половини ХІХ – початку ХХ століть.
На характер національного руху, як і всього етнічного життя кожного народу, в тому числі й українського, істотно впливає багато чинників, зокрема природне і географічне середовище, форма державності і суспільно-політичного розвитку, правові засади, матеріальні умови, мовні, світоглядні і морально-етичні цінності, рівень суспільної свідомості, звичаї, релігія, психологічний склад мислення, генетично запрограмований характер поведінки, відносини із сусідніми народами. Усе зазначене визначає й специфіку національної ідентичності кожного народу та істотно впливає на особливості національної історичної думки, які найбільш повно акумулюються в історіографії. З цього погляду історіографічне дослідження розвитку українського національно-визвольного руху середини та другої половини ХІХ - початку ХХ століть є надзвичайно важливим і актуальним.
Лише за період 90-х років ХХ століття і перше десятиліття ХХІ століття українському національному рухові присвячено понад 200 праць, а їх загальна кількість сягає тисячі. Однак комплексний історіографічний аналіз надбань, присвячених цій тематиці не проводився, що й обумовлює вибір теми дисертаційного дослідження.
Актуальність цієї теми посилює й те, що в радянський період проблема українського національно-визвольного руху, його самостійницького характеру, майже не досліджувалася, її торкалися здебільшого зарубіжні історики, зокрема в діаспорі.
У вітчизняній і зарубіжній історичній науці поки що відсутні праці, в яких би був проведений належний аналіз вивчення національно-визвольної боротьби українського народу за волю і незалежність. Застосування порівняльного та інших методів до з’ясування історії дослідження українського визвольного руху дає можливість осягнути провідні тенденції розвитку історичної науки, персоніфікувати внесок істориків різних поколінь у нагромадження знань з цієї проблеми, критично проаналізувати наявні праці, виокремити недостатньо вивчені питання і окреслити перспективи подальших студій. Відсутність узагальнюючого історіографічного дослідження історії українського національно-визвольного руху другої половини ХІХ – початку ХХ століть засвідчує суттєву прогалину в проблемній історіографії історії України. Ось чому пропонована дисертаційна робота покликана до певної міри заповнити цю прогалину і збагатити історичну науку новими знаннями стосовно загальних закономірностей розвитку, відображення в ній особливостей боротьби українського народу за національне визволення та державну незалежність.
Актуальність дослідження історіографії українського національно-визвольного руху середини та другої половини ХІХ – початку ХХ століть зумовлюється й іншими чинниками.
По-перше, після тривалого замовчування багатьох надбань історіографії українського руху, властивого для радянської доби, упродовж двох останніх десятиріч спостерігалося підвищення зацікавленості цією проблемою, що знайшло відображення в істотному збільшенні кількості праць як в Україні, так і за її межами. Це й диктує необхідність їх компаративного аналізу, виявлення розбіжностей у підходах, з’ясування недостатньо досліджених питань та прогалин і зосередження уваги на їх заповненні.
По-друге, історіографічне осмислення українського національно-визвольного руху, його наукова періодизація належить до недостатньо з'ясованих проблем історичної науки. Ключове місце серед цих проблем посідає вивчення сутності визвольної боротьби українського народу за волю і незалежність України, обгрунтування, критеріїв її періодизації, які дозволили б окреслити найважливіші рубежі українського сусільно-політичного життя загалом. Помітним явищем новітньої історіографії є утвердження в ній наукових засад і нового бачення українського руху в межах усіх українських земель, повернення до історичної правди, очищення науки від ідеологічних нашарувань та штампів, накинутих їй комуністичним режимом, відкриває додаткові можливості для об’єктивної оцінки еволюції науки у висвітленні специфіки історії національно-визвольних змагань;
По-третє, подальше вивчення історії українського національно-визвольного руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст., як й історії України загалом, неможливе без комплексних історіографічних досліджень, покликаних підводити підсумки розробки його провідних аспектів, виявляти недостатньо або однобічно висвітлені питання, окреслювати перспективи наукових дискурсів;
По-четверте, важливість теми, її значущість об’єктивно пов’язані з провідними тенденціями сучасного історіографічного процесу, з появою численних праць з цієї проблематики, що й диктує необхідність їх історіографічного осмислення; за відносно короткий час опубліковано низку узагальнюючих і монографічних досліджень, сотні статей, захищено десятки дисертацій, пройшли науково-практичні конференції, присвячені різноманітним аспектам українського національно-визвольного руху, надбання яких ще не дістало належного історіографічного аналізу.
Новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що в ній вперше комплексно проаналізовано праці, присвячені українському національному рухові другої половини ХІХ – початку ХХ століття в контексті всіх українських земель, створені за період 90-х рр. ХХ і першого десятиріччя ХХІ ст., встановлена повнота дослідження проблеми, виявлені прогалини. Дисертаційне дослідження актуалізує необхідність розробки цього питання і автор намагався конкретизувати, дослідити і порівняти положення і висновки, що містяться в працях відомих вчених-істориків.
Аналіз дослідження теми, осмислення тенденцій приросту знань сприятиме дослідженню як теоретичного рівня, так і практичної значущості.
Отже, подальше вивчення історії українського національно-визвольного руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст., створення нових синтетичних праць з проблеми неможливе без всебічного і критичного аналізу вже наявних досліджень, з’ясування їх значимості, виокремлення малодосліджених та недосліджених аспектів. Історіографічне осмислення стану розроблення теми дозволить продовжити ґрунтовне та якісне її дослідження, активізувати значення набутих знань.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційну роботу виконано у рамках науково-дослідної теми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Історія української державності нової і новітньої доби” (державний реєстраційний номер 06БФ046-01). Тему дисертаційної роботи затверджено на засіданні вченої ради історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, протокол №4 від 20 листопада 2008 року.
Мета дисертаційного дослідження полягає у вивченні тенденцій розвитку історіографії українського національного руху другої половини ХІХ – початку ХХ столітть, з’ясуванні стану і повноти історіографічних досліджень, стосовно розкриття загальних закономірностей та особливостей національно-визвольного руху сучасними вітчизняними і діаспорними вченими. Особливу увагу звернуто на праці, в яких досліджувалися дискусійні і малодосліджені питання українського національного руху. Ця мета реалізується шляхом співставлення різних підходів і надбань вітчизняних і зарубіжних істориків стосовно з’ясування сутності українського національного руху, його періодизації та вирішуються наступні дослідницькі завдання:
- з’ясувати стан історіографічного дослідження українського національного руху періоду другої пол. ХІХ – поч. ХХ ст.;
- виявити, систематизувати, класифікувати і дослідити історіографічні джерела з проблеми, встановити їх репрезентативність, повноту та об’єктивність джерельної інформації;
- визначити основні етапи та напрями дослідження теми, опрацювати періодизацію історіографічного процесу;
- встановити найбільш характерні підходи до періодизації українського руху з урахуванням його специфіки на Сході та Заході України;
- дослідити відображення в історичній науці ідейно-теоретичних засад відродження, становлення та розвитку українського національного руху;
- проаналізувати праці під кутом зору повноти висвітлення в них ролі і місця українського національного руху в політичній історії України;
- персоніфікувати внесок істориків у дослідження проблеми;
- виявити прогалини в дослідженні проблеми і сформулювати пропозиції щодо подальшого її дослідження та висвітлення.
Об’єктом дослідження є наукові праці українських і зарубіжних істориків, присвячені історії українського національно-визвольного руху середини, другої половини ХІХ і початку ХХ століття.
Предмет дослідження – процес нагромадження і систематизації історичних знань про український національно-визвольний рух середини, другої половини ХІХ і початку ХХ століття, виявлення закономірностей та провідних тенденцій розвитку цих знань.
Хронологічні рамки мають два виміри: історіографічний та конкретно-історичний:
а) історіографія 90-х років ХХ – першого десятиріччя ХХІ століть;
б) зародження і розвиток українського національного руху другої половини ХІХ століття до 1917 року.
Теоретичну та методологічну основу дисертаційного дослідження становлять наукові положення та висновки, що містяться у працях відомих вітчизняних і зарубіжних учених як у галузі історіографії, так і історії України та світу. Аналіз досліджень з історії українського національно-визвольного руху здійснено на засадах принципів історизму, об’єктивності, всебічності, логічного та системного підходів шляхом застосування методів історіографічного аналізу та синтезу, евристики і класифікації джерел, порівняльного, ретроспективного, структурно-типологічного, кількісних та інших методів пізнання.
Наукова новизна отриманих результатів зумовлена вибором теми, яка у вітчизняній історичній науці ще не була предметом дослідження на дисертаційному рівні, метою та вирішенням поставлених завдань.
Ця дисертаційна робота є першою, у якій здійснено аналіз історичних праць, що стосуються цієї теми, які вийшли із друку з 1991 року. Новизна дослідження полягає у науково обґрунтованих положеннях і висновках. У дисертаційній роботі вперше:
- здійснено аналіз історичних праць щодо ідейних засад українського руху, котрі невіддільні від української національної і державницької ідеї як духовної сили самопізнання і самоусвідомлення української нації та її збереження;
- історіографічно висвітлено самобутній і закономірний характер розгортання визвольної боротьби українського народу на засадах національної ідеї ;
- доведено, що національна ідея найчастіше асоціюється з народним духом, з національним відродженням та національним інтересом, з державницьким устремлінням, з політичним проектом нації. Вона виступає основою ідеології українського руху, його базовим принципом, сутність якого полягає у відстоюванні і збереженні ідентичності українців;
- встановлено закономірності розвитку національного руху як засобу осмислення шляхів національного визволення, здобуття свободи, побудови власної держави та реалізації історичної місії;
- з’ясовано, еволюцію українського національно-визвольного руху другої половини ХІХ – початку ХХ століття та його значення для майбутньої незалежності України;
- проаналізовано та співставлено періодизації українського національно-визвольного руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст.;
- доведено, що в працях дослідників національна ідея є основою ідеології українського руху, його базовим принципом, сутність якого полягає у відстоюванні і збереженні традиційних духовних і моральних цінностей нації, захисті її прав та державних інтересів;
- зосереджено увагу на аналізі праць стосовно відродження української нації, активізації громадсько-політичної діяльності її провідників, спрямованій на розробку ідейних і програмних засад українського національного руху, піднесення рівня національної самосвідомості українського народу, розвиток його політичної активності.
У дисертаційній роботі дістало подальшого розвитку положення про те, що історіографія дослідження ідейних засад українського руху складалася паралельно з розгортанням самого руху, а її творцями виступали його безпосередні провідники і учасники.
Наукове і практичне значення одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає у систематизації та узагальненні матеріалу, осмисленні його у руслі сучасних тенденцій розвитку української історичної науки. Здійснений в дисертації історіографічний аналіз дозволяє об’єктивно з’ясувати стан розробки актуальної проблеми історії українського національно-визвольного руху другої половини ХІХ – початку ХХ століття, дає можливість виявити неоднозначність, складність і суперечливість вивчення історії українського національного руху, підвести підсумок зробленому, а також визначити перспективу наукового пошуку, зокрема, у вітчизняній історіографії.
Практичне значення отриманих результатів зумовлюється тим, що вони не лише сприятимуть з’ясуванню сучасного стану дослідження проблеми, але й окреслюють шляхи її подальшої розробки. Висновки, узагальнення, пропозиції спрямовані на їх врахування та використання в узагальнюючих історіографічних і спеціальних працях, у дослідженнях з історії політичних партій і рухів, у навчальних курсах з вітчизняної історіографії, політичної історії та політології. Отримані результати можуть сприяти подальшому дослідженню проблематики історіографії національно-визвольного руху та використані в читанні курсів лекцій з новітньої історіографії України.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Історіографія українського національно-визвольного руху другої половини ХІХ – початку ХХ століття сформувалася в процесі складного і суперечливого нагромадження і збагачення історичних знань і пошуку достовірних та репрезентативних джерел. Найбільш плодотворним і результативним етапом дослідження проблеми є період після відновлення державної незалежності України (90-і роки ХХ ст. - перше десятиліття ХХІ ст.). Однією з тенденцій розвитку історичної науки впродовж двох десятиліть стало зосередження значних сил істориків на відтворенні правди про сутність і масштаби українського національно-визвольного руху України.
Історіографічний аналіз праць, присвячених історії українського національно-визвольного руху та різних його аспектів періоду другої половини ХІХ – початку ХХ ст., дає підстави для узагальнення основних здобутків історіографії, виявлення прогалин, що дають змогу зробити низку пропозицій і рекомендацій щодо подальшого дослідження теми. До найважливіших результатів проведеного дослідження відносимо наступне:
- Досі в новітніх історіографічних студіях отримали висвітлення лише окремі аспекти історіографії українського національного руху другої половини ХІХ – початку ХХ століття здебільшого у вигляді загальних вступів до узагальнюючих та монографічних праць, дисертаційних робіт. Комплексний аналіз надбань української і частково зарубіжної історіографії стосовно проблеми здійснено вперше, що дозволило встановити стан і повноту розроблення теми.
- Виявлено, систематизовано, класифіковано і досліджено майже всі доступні історіографічні джерела, насамперед наукову продукцію з проблеми, встановлено їх репрезентативність, проаналізовано наявні праці з погляду достовірності та об’єктивності джерельної інформації, що дало змогу дійти висновку про достатність історіографічних джерел для з’ясування тенденцій новітнього історіографічного процесу і встановлення повноти та об’єктивності дослідження історії українського руху.
- Опрацьовано періодизацію історіографічного процесу і визначено наступні етапи дослідження історії українського руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст.: а) початковий – кінець ХІХ- перше двадцятиріччя ХХ ст., пов'язаний з нагромадженням історичних джерел і їх первісним осмисленням; б) дослідження 1920-1980 рр., які засвідчили два основних підходи: наукове в еміграційній та діаспорній історіографії та партійно-класове в радянській; в) наукове і незаангажоване осягнення теми в період 90-х рр., ХХ ст. – першого десятиріччя ХХІ ст.
- На основі порівняльного аналізу досліджень виявлено висвітлення регіональних особливостей українського руху, зумовлених специфікою історичного розвитку українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій та рівнем національної самосвідомості українства на Сході та Заході.
- Досліджено відображення в історичній думці ідейно-теоретичних засад зародження, становлення та розвитку українського національного руху і на цій основі доведено, що переважна більшість українських істориків вважають ідейним двигуном українського руху національну ідею, пов’язану з відстоюванням права українського народу на самовизначення, національне визволення і здобуття власної держави.
- Проаналізовано процес дослідження ролі і місця українського національного руху в контексті політичній історії України, обгрунтування його наукової періодизації і на цій основі доведено, що новітня історіографія розглядає український рух як цілісний, тривалий та історичнообумовлений процес, що охоплює ХІХ та майже все ХХ ст., а його витоки сягають козацько-гетьманських часів та українського пробудження кінця ХУІІІ ст.
- Визначено суттєві відмінності дорадянської, радянської, діаспорної та пострадянської історіографій у підходах до висвітлення сутності, форм, характеру, спрямованості українського руху, причин його політизації та радикалізації на рубежі ХІХ – ХХ ст., ролі в ньому українських політичних партій.
- Поряд із досягненнями історіографії українського національно-визвольного руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст. виявлено низку прогалин та проблем, які заслуговують подальших досліджень. Йдеться про вивчення механізмів трансформації української ідеї – від національно-культурницької до національно-політичної. Наукові дослідження діяльності громадських об’єднань та утворень ( “Руської ради”, “Народної ради”, “Громади”, “Братства Тарасівців” ). Дискусійними питаннями в історіографії залишилися деякі відмінності у поглядах щодо критеріїв періодизації українського відродження і розгортання українського національно-визвольного руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст., шляхів його політизації, форм і методів впливу на нього. Поглибленої уваги заслуговує пошук відповідей на питання, яким чином позначились різні світоглядні та національно-політичні орієнтації на формуванні української національної ідентичності як в Галичині, так і на Наддніпрянщині; визначення пріоритетів в українському національно-визвольному русі з погляду романтично-народницької, ліберальної, радикальної та національно-державницької течій.
Для більшості українських істориків першої половини ХХ ст. історія українського руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст. була ще відносно “живою” епохою, яка закінчилася революційними подіями, державотворчими процесами в умовах Української революції 1917-1921 рр., встановленням радянської влади в Україні. Наслідки цих подій наклали значний відбиток на зміст та ідейну спрямованість наукових праць, присвячених українському рухові. Українська історіографія учасників руху першої половини ХХ ст. запровадила термін “національне відродження”, пов’язуючи з ним процес поступового піднесення національної свідомості, формування української інтелігенції та її зближення з власним народом, розгортання руху за національне визволення та відновлення втраченої державності. Вона ототожнювала національний рух з національним відродженням, заклала основи його періодизації та започаткувала дослідження окремих його проблем.
Натомість радянська історіографія не розглядала окремішність українського руху, підходила до нього як до частини “загальноросійського” руху, спрямованого здебільшого на соціальне визволення і повалення царизму. Це проявлялося у замовчуванні або підтасовуванні окремих подій та фактів, спотворенні діяльності організацій та біографій персоналій, що не вписувалися у схему домінуючого партійно-класового підходу до історичного розвитку. В радянських дослідженнях термін “національний рух” замінявся поняттям суспільно-політичний рух і не ототожнювався з явищами національного відродження і боротьби за власну державність. Українські політичні партії звинувачувались в українському буржуазному націоналізмі, антинародній ідеології, прагненнях підпорядкувати національно-визвольну боротьбу інтересам буржуазії, проповідях національної виключності й міжнаціональної ворожнечі. На істориків національно-демократичної орієнтації було накинуте клеймо українських буржуазних націоналістів, які, мовляв, фальсифікували історію України, проповідуючи теорію “безбуржуазності” й “безкласовості” української нації.
Радянська історіографія виробила таку схему періодизації українського національного руху, яка нічим не відрізнялася від російської, не відбивала особливості його мети, національно-визвольний характер та державницьку спрямованість. У радянській суспільно-політичній та історичній науці домінували два основних підходи до періодизації суспільних рухів: а) намагання, з одного боку, втиснути їх в русло формаційного трактування історичного процесу, виділяючи в них “дореформену добу”, “добу капіталізму” і “добу імперіалізму”; б) пов'язування їх здебільшого з історією робітничого (пролетарського) та соціал-демократичного (більшовицького) руху.
Основні методологічні прорахунки радянських науковців щодо періодизації наступні: ігнорування національного чинника і звужене розуміння історичного процесу, зведення його до класової боротьби; прив'язування українського руху до російського, замовчування його національної природи; свідоме спотворення розвитку української нації, заперечення її державницьких прагнень.
Значну роль в дослідженні та періодизації українського руху відіграли студії зарубіжних авторів, насамперед з української діаспори, які всупереч радянській історіографії неухильно відстоювали національні пріоритети в історіографії українського руху. Діаспорна історіографія сформувалася в процесі двох хвиль еміграції українців у країни Західної Європи та Північної Америки в першій половині ХХ століття. В еміграції опинилися здебільшого представники політичної та інтелектуальної еліти, в тому числі й історики, які виявилися чужими для радянського тоталітарного режиму. Вчені діаспори досліджували історію України в загальноєвропейському контексті, простежували загальні тенденції розвитку українського національного руху, що були притаманні аналогічним рухам народів Східної Європи ХІХ – початку ХХ ст. Діаспорна історіографія довела тяглість та еволюцію українського національно-визвольного руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст.,його державницьке спрямування як наслідок піднесення національно-державницької свідомості українців.
В сучасній українській діаспорній історіографії проблеми умовно виділено два періоди: історіографію до середини ХХ століття та історіографію другої половини ХХ – початку ХХІ століття. Для обох періодів характерним було домінування державницького напряму, який ґрунтувався на методологічних засадах позитивізму та неопозитивізму. З погляду теми нашого дослідження зазначено, що визначальними рисами методології державницької історіографії був підвищений інтерес до історії національно-визвольних змагань, кінцевою метою яких виступала боротьба українського народу за власну державність. У працях діаспорних науковців велика увага приділялась етногенезу українського народу, формуванню української нації, з’ясуванню провідної ролі національно свідомих культурних і політичних еліт у процесі змагань за українську незалежність та поширенні національної свідомості серед населення.
Що ж стосується польської історіографії українського національно-визвольного руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст., то вона зосереджувалась переважно на історії галицького національного руху в контексті міжнаціональних відносин в Галичині як складової частини ширшого “польського питання” в Габсбурзькій імперії. Разом з тим вона поступово прийшла до розуміння національного руху галицьких українців не як штучного явища, інспірованого ворогами польської державності, а як результат його внутрішнього історичного розвитку. Для праць сучасних польських істориків характерною є відхід від ідеологічних штампів та нашарувань минулого, врахування новітніх надбань української історіографії, позитивне оцінювання співпраці обох національних рухів в Україні. Разом з тим, окремим публікаціям у Польщі все ще властиві деякі стереотипи щодо характеристики українського руху, його антипольського зафарбування. Аналіз російської емігрантської історіографії засвідчив, що українофільський рух зображувався в ній як вияв штучно створеного ворогами Росії ідеї “українського сепаратизму”.
Російські радянські та частково й посрадянські історики оцінюють український рух ХІХ – початку ХХ ст. не самодостатнім фактом формування сучасної української нації, а результатом зовнішніх впливів, похідною від головного чинника в процесі націотворення – соціальних змін, що були результатом розвитку капіталістичних відносин. Сучасна російська історіографія наголошує на запізнілості процесу формування національної свідомості серед українців, та розглядає український національно-визвольний рух або в контексті розвитку русофільства - “русского движения”, або вказує на альтернативність української та російської національних орієнтацій в Україні в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Найбільш об’єктивними у висновках і найменш підданими впливам політично-ідеологічної кон’юнктури є праці чеських, німецьких та австрійських істориків. Однак вони є малочисельними, зачіпають лише окремі його аспекти і не розкривають повноти розвитку українського національно-визвольного руху, хоча містять цінні висновки щодо періодизації етно-політичних процесів у житті українському суспільства.
Сучасна українська історіографія українського національно-визвольного руху другої половини ХІХ – початку ХХ століття вийшла на якісно новий рівень: більш вагомою стала аргументація наукових висновків і узагальнень, зросло теоретичне навантаження багатьох праць українських вчених, розширилась дослідницька тематика. Для історичних досліджень українських вчених останніх років характерними є неупередженість думок і суджень, об’єктивність у висновках, оригінальність наукових підходів у методології.
В сучасній українській історичній науці існує два погляди щодо вивчення українського національного відродження: перший, який все ще адаптує колишні радянські методологічні підходи до наукового пізнання історії; другий – розробляє нові концепції на основі застосування модерних ідей та використання невідомих документальних джерел і матеріалів. Обидва погляди виражають модерністську теорію націотворення, згідно з якою сучасна українська нація зароджується наприкінці ХVІІІ ст. і формується впродовж ХІХ – початку ХХ ст. Прихильники обох поглядів вважають, що український національний рух пройшов у своєму розвитку три етапи, які відрізнялися між собою соціальним складом його учасників, супроводжувалися поступовим поширенням національної свідомості на нижчі верстви суспільства та еволюцією державницьких ідей від автономізму до самостійності. Розбіжності в обох поглядах полягають у різному трактуванні домінуючих чинників націотворення ( природно-генетичних, соціально-економічних чи культурно-ідеологічних), різниці в оцінках галицьких москвофілів та народовців, діяльності провідних політичних партій.
Аналіз історіографії українського національно-визвольного руху другої половини ХІХ – початку ХХ століття дозволив виокремити оптимальні схеми його хронологічної періодизації. Видається найбільш переконливим твердження про те, що початок зародження національно-визвольного руху на Наддніпрянщині розпочався у кінці ХVІІІ ст., і обґрунтовується наявністю на Лівобережжі українського панства, яке в значній мірі зберігало національно-історичні та козацько-державницькі традиції. Що ж стосується Галичини, то тут, безперечно, головну роль відіграло молоде покоління духовенства, що проявилося в діяльності “Руської трійці”, Товариства священиків в Перемишлі, які захищали українські національні цінності: мову, культуру, побут.
Наукова література з історії українського національно-визвольного руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст. засвідчила, що історіографія має істотні здобутки в дослідженні окремих його аспектів. Насамперед, це стосується розробки періодизації, як українського національного відродження, так і українського національно-визвольного руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст., що характеризується наявністю плюралізму думок в історичній науці. Історики детально проаналізували політико-ідеологічний та інформаційно-організаційний розвиток громадсько-політичних течій, гуртків та об’єднань. Історіографія з даного питання представлена дослідженнями, які розкривають його інституційну базу – працями про перші просвітницькі товариства і пізніші громадські організації, формування українського парламентаризму в Галичині та партійної системи. Соціальна основа українського національно-визвольного руху українців розкривається через вивчення науковцями механізмів включення духовенства, селянства, інтелігенції та студентства в націотворчі процеси. До здобутків історіографії віднесено також наукові публікації, в яких аналізується вплив австрійської та російської урядової політики на розвиток внутрішніх національних процесів. За роки незалежності України активізувався інтерес до видатних постатей в українському суспільстві. У новітніх монографіях та підручниках з історії України даються науково виважені оцінки їхньої діяльності. Значну увагу приділено участі української інтелігенції та молоді в різних громадських організаціях, революційних гуртках і політичних партіях. Вагомий внесок у дослідження процесів націотворення, піднесення національної самосвідомості українського народу, розгортання національно-визвольного руху в другій половині ХІХ – початку ХХ ст. внесли такі історики як М. Грушевський, М. Драгоманов, О.Погодін, В. Липинський та ін.
Поряд із досягненнями історіографії українського національно-визвольного руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст. виявлено низку прогалин та проблем, які заслуговують подальших досліджень. Мова йде про вивчення механізмів трансформації модерної української ідеї – від національно-культурницької до національно-політичної, що допоможе повніше з’ясувати причини появи поборницьких і державницьких почуттів у середовищі українців на початку ХХ ст. Наукові дослідження діяльності громадських об’єднань та утворень ( “Руської ради”, “Народної ради”, Громади,“Братства Тарасівців” ), а також партійних організацій сприяють детальнішому висвітленню внутрішньої структури української партійної системи у підавстрійській та підросійській Україні. Дискусійними питаннями в історіографії залишилися наступні: відмінності у поглядах щодо критеріїв періодизації українського відродження і розгортання українського національно-визвольного руху другої половини ХІХ – початку ХХ ст., причин його політизації, форм і методів впливу на нього з боку урядової політики імперій. Поглибленої уваги заслуговує пошук відповідей на питання, яким чином впливали різні світоглядні та національно-політичні орієнтації на формування української національної ідентичності як в Галичині, так і в Наддніпрянщині; визначення пріоритетів в українському національно-визвольному русі з погляду романтично-народницької, ліберальної та радикальної течій. На часі створення ґрунтовного узагальнюючого дослідження в монографічному форматі, присвяченого історії українського руху в ХІХ – ХХ ст., продовження історіографічних студій з проблеми.
Таким чином, історіографія українського національно-визвольного руху другої половини ХІХ – початку ХХ століття належить до актуальних напрямків розвитку сучасної історичної науки. Підведення підсумків багаторічної наукової роботи істориків, розробки ними вузлових аспектів проблеми дозволило встановити повноту і достовірність їх висвітлення, з’ясувати низку питань, які вивчені недостатньо, і в такий спосіб окреслити шляхи подальшого дослідження.
Реалізувати дослідницькі завдання цілком можливо за умов залучення наявного наукового потенціалу, врахування набутого досвіду, а також реалій сучасності. Все це слугуватиме подальшому розвитку української історіографії, підвищенню її ролі в узагальненні історичного досвіду, його використанні в націо- та державотворчих процесах.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Алексєєв С. Політичні партії в Україні (1900-1917): Навч. посібник для студ. вищих навчальних закладів / С. Алексєєв, Є. Ляшенко – Краматорськ: ДДМА, 2003. – 76 с.
2. Андріїв А. Так відроджувалась Галичина. Нарис / А. Андріїв // Коломийський вісник. – 2000., 1–8 серпня. – С. 7.
3. Антілогова Т. Національне відродження в Україні ХІХ – ХХ ст.: Навчально-методичний посібник для студентів університетів спец. “Історія” / Т.Антігілова – ЛНУ імені Тараса Шевченка. – 2008. – 198 с.
4. Аркуша О. Вибори до галицького сейму 1901 р.: до проблеми політичної модернізації українського суспільства в Галичині / О. Аркуша – Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2003. – Вип. 38. – С. 171 – 218.
5. Аркуша О. Проблема консолідації національно-політичних сил українського галицького суспільства у 90-ті рр. ХІХ ст. / О. Аркуша // Молода нація: альманах. – 1996. – № 3. – С. 198 – 212.
6. Аркуша О. Галицькі вибори як механізм формування українського сеймового представництва (Стаття друга: Галицькі вибори як механізм формування українського сеймового представництва/ О.Аркуша, М. Мудрий // Історія в школах України. – 2005. – № 10. – С. 39 – 42.
7. Аркуша О. Парламентська традиція галицьких українців у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. / О.Аркуша // Україна: культурна спадщина, національна сідомість, державність. – Львів, 2000. – Вип. 6. – С. 68 – 90.
8. Ассонова Н. Соціалістичні погляди українських революційних демократів (кін. ХІХ – ХХ ст.)/ Н.Ассонова – К.: Вища школа, 1977. – 128 с.
9. Баган О. Націоналізм і національний рух. Історія та ідея / О.Баган – Дрогобич: Вид. фірма “Відродження”, 1994. – 192 с.
10. Багатопартійна українська держава на початку XX ст. Програмні документи перших партій / Упорядник В.Журавський. – К. – 1992. – 92 с.
11. Базів В.А. Партії в політичній системі перехідного періоду: українська практика і світовий досвід : дис... канд. політ. наук: 23.00.02 / Базів Василь Андрійович ; Львівський держ. ун-т ім. Івана Франка. - Л., 1999. - 188 с.
12. Білас Я. Митрополит Андрей Шептицький і проблеми національно-визвольного руху українців: автореф. дис. канд. на здобуття наук. ступеня канд. релігієзнавчих наук: спец. 09.00.11 / Я.Білас. – Нац. акад. наук України. І-тут філософії ім. Г. Сковороди. – К., 2003. – 23 с.
13. Бодрухів В. М. Нариси з історії Української державності /до кінця ХІХ століття /В.М.Бодрухів, І.В.Довжук, В.Ф.Литвиненко – Л.: СНУ. – 2000. – 135 с.
14. Бойко М. Кирило-Мефодіївське товариство: філософські та культурологічні ідеї національної самосвідомості та державотворення / М.Бойко –Дніпродзержинський держ. технічний ун-т. – Дніпродзержинськ : Вид. від. ДДТУ, 2006. – 452 с.
15. Бойко О. Історія України/ О.Бойко – К.: Вид. центр “Академія”, 2002. – 656 с.
16. Бойко Ю. Видавнича, благодійницька та громадсько-політична діяльність Євгена Чикаленка (1880-і рр. –1929 р.) /Ю.Бойко. – К., 2008. 15с.
17. Бондаренко С.В. Народний Рух України та його роль у національно-політичному житті наприкінці 80-х- на початку 90-х років ХХ століття : автореф. дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / Бондаренко Сергій Васильович ; Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. - Чернівці, 2006. - 20 с
18. Борисенко В. До питання про Революційну українську партію/ В.Борисенко // Наукові праці з питань політ. історії. – К., 1991. – Вип. 169. – С. 129 – 138.
19. Борисенко В. До проблеми соціально-економічних факторів феномену державницької школи української історіографії ХVІІ – початку ХІХ ст. // Глухів і Глухівщина в історії українського національного відродження (Творча спадщина родини Марковичів) / Упорядники: В.Акуленко, Н.Артикуца. / Борисенко В. – К.: ІнЮре. – 1999. – С. 58 – 69.
20. Босак О. Українська соціал-демократична партія в соціальному і національному рухах Галичини (90-ті рр. ХІХ ст. – 1914р.): автореф. дис. на здобуття ступеня канд. істор. наук: 07.00.01 / Львівський національнтй університет ім. Франка. – Львів, 2003. – 20 с.
21. Будзиновський В. Хлопська посілість в Галичині і новочасні суспільно-реформаторські змагання/В.Будзиновський – Львів: Народна друкарня, 1895. – 118 с.
22. Бурачок Л.В. Громадсько-політична діяльність Осипа Назарука (1883 – 1940 рр.)/Л.В.Бурачок – Івано-Франківськ. – 2006. – 20 с.
23. Бутейко А. П. Еволюція поглядів М. Міхновського на українську державність та шляхи їх практичної реалізації/А.П. Бутейко – Черкаси, 2006. – 20 с.
24. Валіон О. Роль М. Грушевського у національно культурному відродженні українського народу ( кін. ХІХ – поч. ХХ ст.): автореф. дис. На здобуття наук. ступеня канд. істор. наук: 07.00.01 / Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича. – Чернівці, 2003. – 20 с.
25. Василевський Л. Україна та її проблеми/ Л.Василевський. – Адалаїда: Книга, 1988. – 160 с.
26. Васюта І. Формування робітничо-селянського союзу в революційній боротьбі на Західній Україні (1921-1939) /І.Васюта. – Львів: Вид.-во при Львів. держ. у-ті. Видавниче об’єднання “Вища школа”, 1988. – 176 с.
27. Верига В. Нариси з історії України ( кін. ХVІІІ – поч. ХХ ст.)/ В.Верига. – Львів: Світ, 1996. – 448 с.
28. Винар Л. Михайло Грушевський: історик і будівничий нації (Статті та матеріали)/ Л.Винар. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги. – 1995. – 304с.
29. Винник Н. Український суспільно-політичний рух в Галичині в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. в українській історіографії автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.06 / Н.Винник - Львів. нац. ун-т ім. І.Франка. — Л., 2008. — 20 с.
30. Вітвіцький О. Участь греко-католицького духовенства в роботі українських громадських організацій Східної Галичини на початку ХХ ст./ О. Вітвіцький // Визвольний шлях. – 2002. – Кн. 12. – С. 55 – 62.
31. Вітенко М. Польсько-українські відносини у Галичині: соціально-економічний аспект (остання третина ХІХ – початок ХХ ст.): автореф. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: 07.00.02 / Чернігівський національний університет Імені Ю.Федьковича. – Чернівці, 2006. – 20 с.
32. Возняк С. В борьбе за дружбу народов (Проблема нации и национальных отношений в идеологии украинской революционной демократии последней четверти ХІХ – начала ХХ вв.) / С.Возняк – Львов: Вища школа. Изд-во при Львов. университете, 1981. – 192 с.
33. Гарат Р. Діяльність товариства “Просвіта” в Галичині (1868 – 1921 рр.): автореф. дис. канд. істор. наук 07.00.01 / Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича. – Чернівці, 2004. – 17 с.
34. Гарат Р. Діяльність товариства “Просвіта” на Прикарпатті на початку ХХ ст. // Питання історії, історіографії, джерелознавства та архівознавства Центральної та Східної Європи: зб. наук. праць. – Київ – Чернівці, 1997. – Вип.1. – С. 139 – 144.
35. Гелей С. Василь Кучабський: від національної ідеї до державності (Українська консервативна думка і пол. ХХ ст. та її вклад в історичну науку)/ С.Гелей. ˗ Львів: “Коопосвіта” Львівської комерційної академії, 1998. – 532 с.
36. Геращенко Т. “Братерство тарасівців” у спогадах і документах/Т.Гаращенко // Розбудова держави. – 1996. – № 1. – С. 35 – 39.
37. Геращенко Т. Микола Міхновський у спогадах і оцінках його сучасників /Т.Гаращенко// Молода нація. – К. – 2003. – №2. – С. 13 – 33.
38. Гирич І. Археографічне опрацювання епістолярної спадщини українських громадських і політичних діячів кінця ХІХ-першої третини ХХ ст./І.Гирич // Архіви України. – 1995. – № 4-6. – С. 81 – 88.
39. Гирич І. Державницький напрям і народницька школа в українській історіографії (на тлі стосунків Михайла Грушевського і Вячеслава Липинського)/І.Гирич // Михайло Грушевський і українська історична наука. – Львів, 1999. – С. 47 – 64.
40. Гирич І. До проблеми народництва та державництва у зв’язку з постаттю Михайла Грушевського/ І.Гирич // Держави, суспільства, культури. Схід і Захід. Збірник на пошану Ярослава Пеленського. Нью-Йорк, 2004. – С. 387 – 398.
41. Гирич І. Іван Франко на сторінках щоденника Михайла Грушевського 1904-1910 рр./І.Гирич // Неопалима купина. – 2007. – Ч. 1-2. – С. 124 – 144 (тексти щоденника і коментарі; спільно з О.Тодійчук).
42. Гирич І. М.Грушевський і І.Франко: до історії взаємин/І.Гирич // Український історичний журнал. – 2006. – № 5. – С. 35 – 67.
43. Гирич І. М.Грушевський та І.Франко: громадське і приватне/І.Гирич // Неопалима купина. – 2007. – Ч. 1-2. – С. 90 – 123.
44. Гирич І. Михайло Грушевський та Іван Франко: громадське і приватне/І.Гирич // Франкознавчі студії: Збірник наукових праць. – Випуск 4. – Дрогобич: “Коло”, 2007. – С. 590 – 643.
45. Гирич І. Презентація першого історичного роману про М.Грушевського // Молода нація: Альманах. – К.:Смолоскип. – 2002. – № 2 (23). – С. 354 – 356.
46. Гирич І. Формування модерної української нації. Теорія і суспільні виклики (друга половина ХІХ ст.) / Гирич І. // Історія і суспільство в школах України: теорія та методика навчання. – 2011. – № 5. – С. 39 – 42.
47. Гирич І. Формування модерної української нації. Теорія і суспільні виклики (перша половина ХІХ ст.)/І.Гирич // Історія і суспільствознавство в школах України: теорія і методика навчання. – 2011. – № 1. – С.35 – 38.; 2011. – № 2. – С.40 – 43.; 2011. – № 4(4). – Квітень. – С.37 – 40.
48. Гирич І. Видання україномовних епістолярних джерел кінця ХІХ – середини ХХ ст.: метод. рек. / Гирич І., Ляхоцький ˗ в НАН України; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського. – К., 2000. – 48с.
49. Головченко В. Від “Самостійної України” до Союзу Визволення України: Нариси з історії української соціал-демократії початку ХХ ст. /В.Головченко ˗ Харків: вид. – поліграф. фірма “Майдан”, 1996. – 192 с.
50. Горбань Т. Ідея соборності в українській сіспільно-політичній думці першої чверті ХХ ст./Т.Горбань // Український історичний журнал – 2005. – № 6. – С.95 – 102.
51. Гринів О. “Просвіта”: історія і сучасність/О.Гринів // “Просвіта”: історія та сучасність (1868 - 1998): зб. матеріалів та документів присвячених 130-річчю ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка / Упоряд. ред. В.Германа. – К.: Вид. центр “Просвіта”, Вид-во “Веселка”, 1998. – С. 10 – 15.
52. Грицак Я. “Молоді радикали” в суспільно-політичному житті Галичини/Я.Грицак // Записки НТШ. – Т.ССХХІІ. – Львів, 1991. – Праці історико-філологічної секції. – С. 71 – 110.
53. Грицак Я. І. Франко в еволюції української політичної думки /Я.Грицак// Сучасність. – 1994. – № 9. – С. 114 – 126.
54. Грицак Я. Нарис історії України (формування модерної української нації XIХ – XX ст.)/ Я.Грицак ˗ К.: Генеза, 1996. – 360 с.
55. Грицак Я. Національне відродження (кінець XVIII˗початок ХХ ст.) // Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Львів: Світ, 1998. – С. 165 – 212.
56. Грушевський М. “Развитие украинских изучений в ХХ в. и раскрытие в них основных вопросов украиноведения”/М.Грушевський // Украинский народ в прошлом и настоящем. Т.1. СПб., 1914. – С. 1-37.
57. Грушевський М. Галичина і Україна/М.Грушевський // Націоналізм. Антологія / Упорядники О. Проценко, В.Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 180 – 187.
58. Грушевський М. З біжучої хвилі. Галичина і Україна /М.Грушевський// ЛНВ. – 1906. – Т.36. – С. 489 – 496.
59. Грушевський М. Ілюстрована історія України /М.Грушевський ˗ НАН України, Інститут археографії, Інститут історії України. ( Вступна стаття В.А. Смолія). – К.: Наук. думка, 1992. – 544 с.
60. Грушевський М. На українські теми (“Малі діла”) // ЛНВ. – 1909. – Т. 48. – С. 333 – 341.
61. Грушевський М. На українські теми (Два роки галицької політики) // ЛНВ. – 1909. – Т. 47. – С. 340 – 355.
62. Грушевський М. На українські теми “О любви к отечеству и народной гордости”. – К., 1907, Т.38., кн. 4. – С.111 – 124.
63. Грушевський М. Український П’ємонт / Грушевський М. Твори у 50 т. / Редкол.: П. Сохань, Я.Дашкевич, І.Гирич та ін.; Голов.ред. П.Сохань. – Серія “Суспільно-політичні твори (1894-1907)”. – Львів: Світ, 2002. – Т.1. – С. 444 – 447.
64. Дашкевич Я. Стан і напрями джерелознавчих та історіографічних досліджень історії України (друга половина ХІХ – ХХ ст.): доповідь про друков. праці д-ра іст. наук: 07.00.09 / Дашкевич Я. / НАН України, Інститут української археографії. – К., 1994. – 52 с.
65. Джерелознавство історії України: довідник; навчальний посібник – К., 1998. – 211 с.
66. Дзюба І. Культурна спадщина і культурне майбуття/І.Дзюба // Україна: Наука і культура. – 1990. – С. 95.
67. Дзюба І. Україна і світ. Перша доповідь на першому Першому Міжнародному конгресі україністів/І.Дзюба // Україна: наука і культура. – 1991. – С. 11.
68. Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини XIX-початку XX ст./О.Добржанський. — Чернівці, 1999. — 574с.
69. Добржанський О. Сучасна історіографія українського національного руху на західноукраїнських землях др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст./ О.Добржанський, Т. Яценюк // Наукові праці. Камянець-Подільський 25-26 жовтня 2001. – Оіюм,2001. – Т. 7. – С. 352 – 356.
70. Добржанський О., Яценюк Т. Сучасна історіографія українського національного руху на західноукраїнських землях др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст. // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету: історичні науки / Українська історіографія на рубежі століть: Матеріали міжнародної наукової конференції Кам’янець-Подільський 25-26 жовтня 2001. – Оіюм, 2001. – Т.7. – С. 352 – 356.
71. Дорошенко Д. Нарис історії України в 2-х томах. Том 2 (від половини ХVІІ століття)/ Д.Дорошенко ˗ К.: Глобус. – 1992. – 349 c.
72. Доценко О. Г. Кирило – Мефодіївське товариство: його роль у духовному відродженні України/Доценко О.Г., Іванова Л. Г. – К.: КиМУ – 2008. – 80 с.
73. Енциклопедія історії України Т. 7. – К.: Наукова думка, 2010. – 728 с.
74. Єкельчик С. Пробудження нації: до концепцій історії українського національного руху ІІ пол. ХІХ ст. /С.Єкельчик ˗ Мельбурн: ун-т ім. Монаша, Відділ славістики, 1994. – 126 с.
75. Жерноклеєв О. Національні секції австрійської соціал –демократії в Галичині й на Буковині (1890-1918 рр.)./О.Жерноклєєв ˗ Івано-Франківськ: Видавничо-дизайнерський відділ ЦІТ, 2006. – 536 с.
76. Жерноклеєв О. Українська соціал-демократія в Галичині: нарис історії (1899-1918). – Вид. 2-е доп. – К.: Основні цінності, 2000. – 168 с.
77. Жерноклеєв О. Українська соціал-демократія рух в Галичині: нарис історії (1899-1918). – Вид. 2-е доп./О. Жерноклеєв ˗ К.: Основні цінності, 2000. – 168с.
78. Зашкільняк Л. Методологічні аспекти світового історіографічного процесу і сучасна історична наука історіографії/Л.Зашкільняк // Українська історіографія на зламі ХХ – ХХ ст.: здобутки і проблеми: колективна монографія / За ред. Л. Зашкільняка. – Львів: Львівський національний університет ім. І.Франка, 2004. – С. 24 – 57.
79. Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності./Л.Зашкільняк. – Львів: Львівський державний університет ім. І. Франка, 1999. – 228.
80. Злупко С. История Западной Украины в эпоху капитализма в новейших советских исследованиях/С.Злупко // История СССР. – 1968. – № 4. – С. 86 – 92.
81. Злупко С. М. П. Драгоманов і розвиток суспільно-економічної думки в Галичині/С.Злупко // Укр. іст. жур. – 1966. – №9. – С.59 -71.
82. Историография истории Украинской ССР. – К.: Наук. думка, 1987. – 556 с.
83. Іванова Л.Г. Іванченко Р.П. Суспільно-політичний рух 60-х рр. ХІХ ст. в Україні: до проблеми становлення ідеології. – К.: МІЛП, 2000. – 352 с.
84. Іванова Р. Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України (ІІ пол. ХІХ ст.)/ Р. Іванова К.: Вид-во Київського університету, 1971. – 236 с.
85. Історична наука: термінологічний і понятійний довідник: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / В.М.Литвин (гол. ред.) – К.: Вища школа, 2002. – 430 с.
86. Історія суспільних рухів і політичних партій в Україні (ХІХ – ХХ ст.)/ (За заг. ред. Я. Малика). – Львів: ЛДУ,1998. – 328 с.
87. Історія суспільних рухів і політичних партій в Україні (ХІХ ст. – 1920 р.): текст лекцій. – Львів: Редакційно-видавничий відділ,1993. – 99 с.
88. Історія України/ (кер. авт. колект. Ю. Зайцев) Вид. 2-е зі змінами. – Львів: Світ, 1998. – 448 с.
89. Історія України / Відповідальний редактор Ю.Сливка; кер. авт. колект. Ю. Зайцев. – Вид. 3-є, перероб. І доп. – Львів: Світ, 2002. – 520 с. 3 іл.
90. Історія України ХХ – ХХІ ст.: навч. посіб. (П. Панченко, Н.Барановська, С.Падалка та ін. / За заг. ред. В. Смолія. – К.: Знання, 2004. – 582 с.
91. Історія України. Нове бачення / Під ред. В.А.Смолія. – Т1. – К.: “Україна”. – 1998. – 351с.
92. Історія України: нове бачення: у 2 т. – (О. Гуржій, Я. Ісаєвич, М. Котляр та ін. під. ред. В. Смолія). – К.: Україна, 1995. – Т.1. – 350 с.
93. Історія українських політичних партій кін. ХІХ ст. – 1917 р. Ч. І. // упор. Корольов Б. І., Михальській І. С. – К.:– 2003. – Ч.1. – 562 с.
94. Історія Української СРС у 10 т. – (Україна в період імперіалізму) (1900-1917). – К.: Наук. думка, 1978. – Т.4. – 532 с.
95. Історя українських політичних партій: Хрестоматія-посібник. Кінець ХІХ ст. – 1917 р. Ч.1 / (Упоряд.: Б.Корольов, І. Михальський). – К.: Вид-во Європейського університету, 2003. – 561 с.
96. Іщенко В. Селянський рух в Галичині (1905 – 1907 рр.)/В.Іщенко // Укр. іст. жур. – 1977. - № 1. – С. 97 – 102.
97. Калакура Я. Історизм української ідеї/Я.Калакура // Політичний вісник. – Вип. ІІІ. – К., 1994. – С. 40 – 48.
98. Калакура Я. С. Історичні засади українознавства/Я.С.Калакура ˗ К.: Ґенеза, 2007. – 381 с.
99. Калакура Я.С. Українська історіографія. Курс лекцій./Я.С.Калакура ˗ К.: Генеза, 2004. – 496 с.
100. Калмакан І. Бриндак О. Виникнення та еволюція національної партійної системи в Україні в ХХ ст.: дослідження. – Одеса: автопринт, 1997. – 192 с.
101. Капелюшний В. Історія держави і права України: Навч. посіб. в схемах, таблицях і визначеннях термінів. / В. Капелюшний, С. Кудін. – К.: Олан, 2001. – 224 с.
102. Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – 1992. – Вип.1. – С. 104 – 119.
103. Каппелер А. Росія як політична імперія: виникнення, історія, розпад/А.Каппелер ˗ Львів: Видавництво Українськ