Богучарова Олена Іванівна ПСИХОЛОГІЯ СТАВЛЕННЯ ДО ЗДОРОВ’Я : ПАРАДИГМИ, МОДЕЛІ, ЧИННИКИ РОЗВИТКУ

Краткое описание

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об’єкт, предмет і
мету дослідження, сформульовано завдання, розкрито теоретичні та методологічні
засади дослідження, висвітлено наукову новизну, практичне значення роботи,
наведено відомості про апробацію та впровадження її результатів у практику.
У першому розділі - “Теоретико-методологічні засади дослідження ставлення
людини до здоров’я” - розглядаються філософські та психологічні підходи розуміння
проблеми ставлення людини до здоров’я у площині класичної, некласичної і
постнекласичної парадигми.
Теоретичний аналіз засвідчив, що порушена проблема СЛДЗ отримує
найповніше розв’язання в межах постнекласичної раціональності й відповідній
методології, які викладено в класичних працях вітчизняної філософської,
психологічної і педагогічної думки, зокрема, суб’єктно-діяльнісній парадигмі
(М.О. Бердяєв, О.Ф. Лосєв, М.О. Лосський, В.С. Соловйов; К.О. Абульханова-
Славська, Б.Г. Ананьєв, Г.О.Балл, А.В. Брушлінський, Г.С. Костюк, С.Д. Максименко,
В.А. Роменець, С.Л. Рубінштейн, В.І. Слободчиков, В.А. Петровський, В.О. Татенко,
Т.М. Титаренко, Н.В. Чепелєва, Ю.М. Швалб; І.Д. Бех, В.А. Сластьонін та ін.).
У розділі показано, що людина як “суб’єкт” виявляє свою активність шляхом
нарощування суб’єктних характеристик, подолання залежностей від зовнішніх умов у
процесі свого розвитку, що становить ядро суб’єктності. За сутністю суб’єкт, як і
суб’єктність – це вища форма регуляції поведінки, активний прояв діяльнісних
здібностей, і водночас властивість особистості, яка відображає ставлення людини
до себе як до творця та виражає розуміння своєї здатності до перетворень у світі,
інших людях і самій собі, а також діє на рівні центрального утворення людської
“суб’єктивності” як її привнесення в процес діяльності і цілісної життєдіяльності
(К.О. Абульханова- Славська, Л.І. Анциферова, А.В. Брушлінський, С.Д. Максименко,
В.А. Петровський, В.І. Слободчиков, В.О. Татенко, Т.М. Титаренко, В.Д. Шадриков,
В.Е. Чудновський та ін.). Отже, показано, що тільки діючи людина перетворюється на
суб’єкта, при тому саме в тій сфері діяльності, у якій виявляє активність й взагалі діє
на вищому рівні існування.
Зазначена проблема знаходить розв’язання в суб’єктній парадигмі, зокрема,
емоційно-ціннісному ставленні як опосередкованій формі “цілісної модифікації
суб’єкта” (І.Д. Бех, І.С. Кон, Д.К. Корольов, В.В. Столін), відповідальному ставленні
людини до світу як суб’єкта розуміння й пізнання, якого відрізняє автономність,
унікальність, спонукання до перетворень у собі та інших (Л.Ф. Бурлачук,
Л.В. Засєкіна, В.В. Клименко, С.Д. Максименко, Е.Л. Носенко), суб’єктності,
зумовленої збереженням сутнісної самобутності “самості” (С.Л. Рубінштейн,
В.А. Петровський, О.Б. Старовойтенко, Ю.М. Швалб), інтегративній системі ставлень
людини, що відбито в її гармонійному бутті, яке надає їй як психічно здоровій особі
духовний спокій і відчуття щастя (С.Д. Максименко), особистісних якостях як
ціннісно-смисловому модусі здоров’я (О.Ф. Бондаренко, О.С. Кочарян, П.В. Лушин),
10
цілісній, системній організації ставлень як усвідомлюваного перетворення дійсності у
суб’єкт-суб’єктній взаємодії, які в разі своєї нецілісності спричинюють порушення
здоров’я (Б.Г.Ананьєв, Б.Ф. Ломов, В.М. М’ясищев). Виходячи з цього, очевидно, що
спільним для виділених постнекласичних підходів є виокремлення розвитку суб’єкта
як складної психічної якості, представленої на різних рівнях прояву ініціативного,
інтегративного, системного начала в людині. В цілому визнання за суб’єктом його
регуляторних здібностей як системної функції сприяє, окрім всього, гуманітаризації
проблематики здоров’я.
В гуманітарно-антропологічному підході відслідковано позитивний зв’язок між
станом здоров’я, самоставленням й готовністю особистості до самоздійснення
(А. Маслоу, К. Роджерс). Гуманітарні підходи при цьому тлумачать здоров’я як
зцілювальний вплив на органічні процеси явищ самоактуалізації, трансцендування,
прагнення щастя (Р. Кочюнас, Р. Мей, К. Роджерс, А.С. Співаковська, Т.М. Титаренко та
ін.), як ціннісне утворення, що діє поза принципу “поломки” і “лікувального втручання”
(О.Г. Асмолов, Д.О. Леонтьєв, С.Д. Максименко, В.В. Столін, В. Франкл) Урахування
положень системного підходу дає підстави зрозуміти, чому успадковане індивідом
“природне” здоров’я не є властивістю, що автоматично належить суб’єктові. Тіло
індивіда, ресурси його здоров’я мають бути опановані точно так, як і зовнішня
реальність, розглянуті як особистісна проблема (О.В. Запорожець, В.Т. Кудрявцев,
О.Ш. Тхостов). Водночас аналіз сучасного стану проблеми показав, що сутність цілісної
організації СЛДЗ як системи означає, що онтологічно представленою метасистемою
стосовно СДЗ є особистість суб’єкта, у якій її зв’язки з самоставленням і СЛДЗ
класифікують як підклас соціальної установки (Н.І. Сарджвеладзе), а зі здоров’ям – як
підклас станів психосоматичного комфорту і психологічного благополуччя, який
ґрунтується на відчутті сили і цінності власного “Я”, здатності до узгодження людини із
самою собою (Б.С. Братусь, О.В. Завгородня). Отже, при розробці цих уявлень за
суб’єктної парадигми виявляються антропологічні, а не суто природничі форми
особистісної регуляції в царині здоров’я, тоді СДЗ у системі ставлень суб’єкта є
ціннісно-смисловим утворенням, а не відбиттям у свідомості суто “природничих” станів
хвороби чи здоров’я.
За допомогою засобів структурно-динамічного аналізу в роботі з’ясовано, що
вищезазначені позитивні зв’язки посилюють процесуальні й людські якості
(самосвідомість, саморегуляція, аутентичність), що спонукає особистість до
внутрішніх перетворень (М.Й. Боришевський, В.Д. Шадриков) зі зростанням
суб’єктності. Тому вивчення СЛДЗ доцільно здійснювати через особистісне, ціннісно-
смислове й суб’єктне опосередкування, тобто розглядаючи його не стільки як
композиційне або динамічне утворення, скільки як певну модель, рівень системної
організації, що під впливом особистісних детермінант і суб’єктності піддається
закономірній координації й узгодженості. Загалом тенденція виокремлення рівнів
СЛДЗ вказує на універсалізацію категорії суб’єкт та актуалізацію модельних підходів
у вивченні людини як цілісності. По-перше, це відображається в появі нової галузі –
психології тілесного суб’єкта. По-друге, категорія “суб’єкт” утворює єдиний
методологічний простір емпіричних досліджень, де численні психологічні моделі,
конкретизуючи розуміння різних якостей, зумовлюють її опис як
операціоналізованого алгоритму, у тому числі й щодо СЛДЗ. Так, аутентичність (коли
11
життя гармонійне вільному буттю) увіходить до філософської і психологічної моделі
вільної особи (М. Селігман, М. Хайдеггер), цілісність – моделі духовної самореалізації
(М.В.Савчин), саморегуляція – суб’єктивного благополуччя (Е. Дайннер, К. Ріфф,
Д.К. Корольов), відповідальність і свобода – особистісного розвитку (Д.О. Леонтьєв),
ставлення – до моделі суб’єкт-суб’єктної взаємодії (В.М. М’ясищев). Показано, що чим
вираженішим є опосередкування ставлення особистісними, ціннісно-смисловими
якостями, тим більш гармонійною, розвивальною й якісною є система СЛДЗ. На
несформованість особистісної, ціннісно-смислової, суб’єктно-якісної детермінанти як
чинника загрози здоров’ю вказують як вітчизняні, так і зарубіжні вчені (К. Роджерс, С.
К. Нартова-Бочавер, В.В. Рибалка, Б.Й. Цуканов). Із позиції змістовного аналізу внеску
суб’єктності в СДЗ особистості зафіксовано також ті чинники, які сприяють його
продуктивному розвитку. Указано, що структуризація суб’єктності супроводжує зміни в
сполученні соматичного і психічного, яке починає діяти в напряму успішної адаптації,
збільшення у досвіді станів психологічного благополуччя й креативних проявів
позитивного Я-образу, здатності до рефлексії. Отже, у постнекласичній раціональності
з’являються можливості не контраверсійного протистояння психічного і органічного,
гуманітарної і природничої парадигми, з’ясовуються методично алгоритмізовані й
модельні способи аналізу категорії суб’єкт.
У роботі підкреслено: для сучасної молоді як цільової вибірки важливий не
стільки медичний факт здоров’я, скільки переживання стану благополуччя й
фізичного Я-образу як усвідомлення цінності свого Я (Е. Еріксон). У підлітковому й
юнацькому віці відбувається відкриття унікальності свого тілесного буття, однак, за
відсутності відповідних рис, здібностей виникають грубі порушення психічного
здоров’я (Г. Оллпорт), а особистісний вектор ЗСЖ залишається поза межами
актуального досвіду (С.Д. Максименко). Накопичений досвід опанування
соціокультурних “предметів”, таких, як “тіло”, “здоров’я”, який може бути
відрефлексований та водночас припускати неусвідомлюваність, посилює чутливість
особистості до різноспрямованих впливів. Глобальність негативних ставлень (адикції)
за таких умов здатна зрушити позитивну динаміку суб’єктності, яку можуть
поглинути деструктивні життєві стратегії (К.О. Абульханова-Славська). У цілому,
вирішення проблеми СЛДЗ вимагає її системного дослідження.
Другий розділ - “Концепція і модель ставлення людини до здоров’я з позиції
суб’єктно-діяльнісного підходу” - присвячено побудові концепції СЛДЗ як ціннісно-
смислового суб’єктного новоутворення та обґрунтуванню структурно-функціональної
моделі СДЗ особистості (рис.).
У розділі, спираючись на розглянуті теоретичні положення суб’єктно-
діяльнісного підходу та суб’єктної парадигми, наголошено, що методологічне
обґрунтування моделі СЛДЗ полягає у визнанні людини активним суб’єктом
різноманітних форм довільної активності, що означає самодетермінацію нею свого
буття. Тобто, людина виявляє свою здатність самостійно розпочинати причинно-
наслідковий ряд у світі; а отже, суб’єктність є якістю, що постійно розвивається
людиною. Притому можна говорити про різну міру становлення особистості як
суб’єкта, так і її суб’єктних властивостях.
На підставі системного підходу створюються можливості у вивченні динамічних,
людиномірних систем, що дозволяє представити концептуальну модель СДЗ і
12
обґрунтувати період на рубежі переходу від підліткового до юнацького віку, у межах
якого спостерігається поява внутрішньопсихологічних передумов для становлення
суб’єктного СЛДЗ.