Дмитрук, Андрій Юрійович. Російсько-українські відносини у політичній сфері у 90-х рр. XX ст

Краткое описание

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ
УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ГНАТЮКА

На правах рукопису

ДМИТРУК АНДРІЙ ЮРІЙОВИЧ

УДК 327 (477) (470+571)

РОСІЙСЬКОУКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ У ПОЛІТИЧНІЙ СФЕРІ
У 90-Х РР. ХХ.СТ.

Спеціальність: 07.00.02 всесвітня історія

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук

Науковий керівник:
доктор історичних наук, професор
АЛЕКСІЄВЕЦЬ Микола Миронович

Тернопіль 2011
ЗМІСТ

Стор.

ВСТУП

4

РОЗДІЛ 1

СТАН РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМИ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ...

12

1.1. Історіографія проблеми російсько-українських стосунків ............................................................................

12

1.2. Аналіз джерельної бази дослідження ...

35

РОЗДІЛ 2

РОЗПАД СРСР І ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИКО-ПРАВОВИХ ЗАСАД НОВОЇ МОДЕЛІ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ ВІДНОСИН ..........................

43

2.1. Причини розпаду Радянського Союзу й основні проблеми, пов’язані з утворенням нових незалежних держав

43

2.2. Історичні та геостратегічні передумови становлення російсько-українських взаємин у новому геополітичному просторі ..................

56

2.3. Формування договірно-правової бази двостороннього політичного співробітництва між Росією та Україною ...............................

66

РОЗДІЛ 3

РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКІ СТОСУНКИ В КОНТЕКСТІ НОВОЇ КОНФІГУРАЦІЇ СИЛ У СВІТІ...................................................................................

95

3.1. Взаємини Російської Федерації та України у рамках Співдружності незалежних держав

95

3.2. Особливості й основні напрями російсько-українського міждержавного співробітництва....

116

3.3. Військово-політичний чинник відносин Російської Федерації та України у 90-х рр. ХХ ст.

133

ВИСНОВКИ..............................................................................................

162

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ......................................

169

ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Період 90-х років ХХ століття займає особливе місце в новітній історії. Він наповнений важливими подіями, пов’язаними з радикальною суспільною трансформацією, руйнуванням тоталітарної системи та інтенсивним розвитком структур громадянського суспільства, переорієнтацією зовнішньополітичного курсу пострадянських країн.
З часу розпаду Союзу Радянських Соціалістичних Республік між Російською Федерацією і Україною розпочався активний процес формування нової моделі міждержавних відносин як незалежних і демократичних держав. Нова сторінка в багатовіковій історії зв’язків російського та українського народів, в основному пов’язана з процесом формування та реалізації стратегічного партнерства в даному регіоні. Тому в умовах розбудови й утвердження Російської Федерації та України виникає необхідність об’єктивно дослідити складний процес налагодження та розвитку російсько-українських двосторонніх відносин у 90-х рр. ХХ ст., оскільки історично, політично, економічно і культурно Росія й Україна взаємозалежали одна від одної.
Спрямовуючи свої зусилля на міжнародне співробітництво, Україна виходить з того, що встановлення дружніх, взаємовигідних стосунків з міжнародним співтовариством і, насамперед, з найближчими сусідами є одним із найважливіших факторів гарантії нашої безпеки. Так, для України стратегічно важливим завданням постає встановлення повного взаєморозуміння з найбільшим сусідом Росією.
На користь цього говорить також і сама історія двох країн і народів, тісна економічна взаємозалежність, геополітичні позиції Росії та України, безпрецедентне взаємопроникнення культур, психологічна спорідненість масового усвідомлення. У контексті двосторонніх відносин не слід забувати наступні чинники:
· обидві держави є найбільшими на пострадянському просторі й від них, значною мірою, залежить стабільність у регіоні;
· територія України для Росії є своєрідними воротами до Центральної та Західної Європи, а також найкоротшим шляхом до тих регіонів, де Російська Федерація намагається зберегти свою присутність Балкани, Середземномор’я, Придністров’я. Тому російська політична еліта визначає територію України сферою геополітичних інтересів Росії;
· не слід забувати і те, що наявність багатовікової спільної історії українського та російського народів тяжіє над сучасними двосторонніми взаєминами, впливає на їх характер.
З проголошенням незалежності України стосунки між двома народами докорінно змінилися. З 1990 р. і до наших днів відбувається непростий процес формування принципово нового типу взаємин між двома народами та державами. На долю російсько-українських відносин за даний період випало чимало труднощів. Вони були пов’язані із розв’язанням проблем ядерного роззброєння, Чорноморським флотом, розподілом активів колишнього СРСР, розірваністю економічно-коопераційного потенціалу, різновекторністю зовнішнього політичного курсу. Наблизитися до з’ясування тих чи інших питань, котрі заважали і заважають налагодженню рівноправних відносин, можна тільки за умови ґрунтовного, всебічного та неупередженого дослідження російсько-українських відносин у 90-х рр. ХХ ст. у політичній сфері. Останнім часом чимало аспектів зазначеної проблеми вже поставали предметом наукових досліджень. У більшості з них присутнє емоційне забарвлення тих чи інших сторін. Спроби подати цілісну характеристику або упорядкувати, проаналізувати, обґрунтувати договірно-правову базу, простежити причинно-наслідковий характер конфліктних ситуацій були зроблені вибірково. Ті чи інші події розглядалися як окремий факт і не пов’язувалисяся з юридичною стороною або виривалися з контексту. Тому, зрозуміло, у них не завжди адекватно висвітлено специфіку двосторонніх відносин між Росією та Україною у політичній сфері у 90-х рр. минулого століття. Незаперечним є той факт, що відносини між Росією й Україною мають свою специфіку, яка пов’язана з цілою низкою даних проблем.
Особливої ваги взаємини між Росією та Україною набувають на сучасному етапі. Так, характеризуючи відносини України та Росії, нинішній Президент України В. Янукович, зокрема, сказав: Я дивлюся на відносини з Росією з точки зору перспективи, з точки зору подолання наслідків економічної кризи в Україні і з точки зору ефективного використання можливостей нашої держави для підняття рівня економіки”[276].
Президент висловив переконання, що це питання хвилює не тільки Україну і Росію, а й сусідів та партнерів обох держав, бо від російсько-українських відносин багато чого залежить і в Європі. Зацікавленість, що спостерігається з боку інших країн, дає підстави для активізації відносин України та РФ і зрушення з місця питань, які не вирішувалися роками”[276], резюмував В. Янукович.
Тож наукове вивчення досвіду російсько-українських зв’язків на основі історичних фактів та джерел, із широким використанням архівних документів і матеріалів, є важливим і актуальним завданням як української, так і російської історіографії.
Актуальність цієї проблеми прослідковується і на міждержавному рівні. Зокрема, 2001 р. був проголошений Російською Федерацією роком України в Росії, а 2003 р. проголошений роком Росії в Україні. Російсько-українські відносини турбують не тільки наші дві країни, оскільки ті проблеми, які залишились після розпаду СРСР, хвилюють також і світове товариство. Започатковане дослідження актуальне й тим, що, існуючі на сучасному етапі праці, присвячені російсько-українським взаєминам, розкривають далеко не усі аспекти такої взаємодії. Це пояснюється незначною віддаленістю у часі, незавершеністю процесу, варіативністю двосторонніх стосунків, що вимагає подальшого ґрунтовного, цілісного й об’єктивного дослідження. З огляду на це, необхідність вивчення основних тенденцій становлення та розвитку російсько-українських взаємин у політичній сфері видається цілком очевидною.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в рамках наукової проблематики історичного факультету Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка „Україна в контексті європейської історії” згідно з науковим напрямом кафедри нової і новітньої історії та методики викладання історії Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (протокол № 4 від 24 грудня 1998 р.)
Мета дисертації полягає у здійсненні комплексного дослідження процесу становлення й основних напрямів розвитку російсько-українських політичних відносин у 90-х рр. ХХ ст.
Для досягнення поставленої мети автору дослідження необхідно було виконати такі дослідницькі завдання:
- проаналізувати стан вивчення сучасних російсько-українських взаємин і джерельну базу дослідження;
- визначити проблеми формування договірно-правової бази двостороннього політичного співробітництва між Російською Федерацією та Україною;
- показати особливості взаємин і охарактеризувати позиції України й Росії у рамках СНД;
- проаналізувати основні напрями російсько-українського міждержавного політичного співробітництва;
- виділити основні етапи розвитку російсько-українських взаємин в останнє десятиріччя ХХ ст.;
- охарактеризувати військово-політичний чинник відносин України та Росії у 90-х рр. ХХ ст.
Об’єкт дисертаційного дослідження зовнішня політика Росії та України після розпаду СРСР.
Предмет дослідження особливості становлення й основні напрями розвитку російсько-українських відносин у політичній сфері у 90-х рр. ХХ ст.
Методи дисертаційного дослідження. Вибір методів дослідження безпосередньо пов’язаний з характером мети дослідження і дослідницьких завдань. Дисертант вважає, що тільки з використанням системного підходу до вивчення історичних та політичних явищ і процесів можна максимально реалізувати об’єктивістське прагнення кожного дослідника. Крім того, теоретичну та методологічну основу дисертаційної роботи складають загальнонаукові принципи об’єктивності й історизму. Загалом методологічна база роботи ґрунтується на поєднанні системного, ретроспективного, проблемно-хронологічного, порівняльного, інституціонального підходів, які дали змогу комплексно та всебічно дослідити процес становлення й еволюцію розвитку російсько-українських стосунків у 90-х рр. ХХ ст.
Дотримуючись проблемного викладу матеріалу, дисертант використовував історико-хронологічний підхід до вивчення питання становлення російсько-українських взаємин у 8090-х рр. ХХ ст. і ретроспективний метод, який дозволив описати процес зародження взаємин між Росією та Україною в колишньому СРСР. Інституціональний підхід допоміг з’ясувати роль і значення різних інститутів державної влади обох держав у процесі становлення й розвитку російсько-українських стосунків, а порівняльний метод був застосований для аналізу підходів української та російської сторін до проблеми, яка досліджується.
Предмет дисертаційного дослідження зумовив розгляд й аналіз російсько-українських відносин у різних аспектах, спонукав до міждисциплінарного підходу, використання методів, характерних не лише для історії, але й для суміжних з нею філософії, соціології, політології, правознавства тощо. Для вирішення поставлених завдань, у дисертації були використані загальнологічні методи наукового пошуку: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція. Кожний з представлених у рамках даного дослідження методів виконує свою специфічну роль, а їх поєднання сприяло розкриттю проблеми та одержанню виважених теоретичних висновків.
Хронологічні рамки дослідження зумовлені його тематичним спрямуванням і завданнями й охоплюють період 90-х рр. ХХ ст. Нижня хронологічна межа знаменує початок відносин між Російською Федерацією та Україною як повноцінними суб’єктами міжнародних відносин, двома суверенними державами. Саме 19 листопада 1990 р. було підписано перший договір між Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою і Українською Радянською Соціалістичною Республікою, що стосувався побудови відносин у зовнішній та внутрішній діяльності між обома країнами. Отже, ще в єдиному на той час СРСР був підписаний даний договір, статті якого надавали автономію стосовно ведення власної зовнішньої політики, а також гарантували при цьому співрозуміння. Верхня хронологічна межа 1999 р., яка пояснюється наступними причинами: по-перше, початком нового терміну президентства Л.Кучми після другого туру виборів 14 листопада 1999 р., коли, наприкінці своєї першої каденції, він заявив про те, що „країна побачить іншого президента”[98], тобто можна було очікувати змін у пріоритетах зовнішньої політики загалом та російсько-українських взаєминах зокрема. По-друге, наприкінці 1999 р. російський президент Б.Єльцин прийняв рішення піти у відставку, а виконуючим обов’язки глави держави став В.Путін. У зв’язку із цим також доречно було очікувати певних змін у позиції російської сторони стосовно взаємин між обома державами. Ну і по-третє, у 1999 р. виповнилося 10 років з часу інституціоналізації російсько-українських стосунків.
Наукова новизна одержаних результатів зумовлена сукупністю поставлених за

Список литературы

ВИСНОВКИ

1. Процес формування та поглиблення двосторонніх відносин між Україною й Росією знайшов своє відображення у науковій літературі. Наукова історична думка поступово нагромаджувала потенціал вивчення зовнішньополітичного, внутрішньополітичного, соціально-економічного розвитку України й Росії з часу становлення української та російської національної державності кінця XX початку XXI століть та формування й розвитку двосторонніх відносин. Загалом оцінка історіографічного потенціалу проблеми російсько-українських взаємин однозначна: це величезний пласт, який включає у себе різноманітні сфери суспільних відносин. Наукові дослідження з даної проблеми дозволяють простежити основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики обох держав, їх реалізацію зовнішньополітичної стратегії в нових геополітичних умовах для гарантування своєї національної безпеки та становлення й розвитку повноцінних партнерських стосунків.
З позицій історизму ця проблема не має значного історичного масиву російсько-українські стосунки тільки складалися, досвід у цьому відношенні невеликий. Тому число публікацій почало зростати лише з 1995 р. і збільшуватися у наступні роки у зв’язку із розвитком міждержавних взаємин. По-друге, діапазон досліджень у даній тематиці надзвичайно великий: розглядалися політичні, економічні, дипломатичні, культурні, духовні та інші аспекти. Звідси багатоплановість і різнохарактерність публікацій. По-третє, серед авторів, дослідників проблеми, склалось принаймні три основні авторські групи, сформовані за принципом особистого (суспільного) ставлення до Росії або України, до їх дій, політичних персон, до історії взаємин минулих років і століть.
Аналіз української, російської та зарубіжної історіографії свідчить про недостатню кількість досліджень з питання політичного співробітництва між Росією та Україною у 90-х рр. ХХ ст., що потребує подальшого об’єктивного, комплексного та ґрунтовного узагальнення історичного процесу формування та розвитку нової моделі російсько-українських політичних відносин сучасного періоду в контексті європейського інтеграційного процесу. Історична наука ще потребує об’єктивного неупередженого аналізу проблеми становлення та розвитку російсько-українських політичних відносин упродовж 90-х рр. минулого століття. В українській історіографії така проблема вивчена недостатньо. Недоліком таких досліджень є переважно інформаційний характер, вузькість джерельної бази, недостатнє використання архівних документів. Загальними рисами вітчизняної історіографії було підкреслення важливості розвитку російсько-українських відносин у справі реалізації східного вектора зовнішньої політики України, розуміння важливості взаємовигідного співробітництва України та Росії, створення ефективної та дієвої нормативно-правової бази, відкинення будь-яких проімперських настроїв.
2. Російсько-український суверенний діалог розпочався ще в період існування СРСР підписанням першого двостороннього „Договору про співробітництво між УРСР та РРФСР”, який став, на початковому етапі, до 31 травня 1997 р., тим основним правовим документом відносин між Києвом і Москвою, на який сторони опиралися, проводячи двосторонні відносини та підписуючи двосторонні договори. Він поклав початок формування нового політичного середовища, яке визначало характер, темп і зміст російсько-українських відносин. Така співпраця в єдиному СРСР була вкрай важливою для подальшого формування російсько-українських взаємин на міждержавному рівні. Даний крок у двосторонніх стосунках започаткував їх демократичний розвиток, долаючи наслідки минулої неврівноваженості в міжнародних питаннях і домінації РФ як виразника волі всіх країн-членів Союзу в міжнародній політиці, що значно нав’язувалася відповідною ідеологією, заявивши про прагнення будувати принципово нові відносини демократичних правових держав з подальшим взаємовигідним розвитком. Аналіз документальних матеріалів, використаних дисертантом, доводить, що одночасно з активізацією процесу становлення України як суб’єкта міжнародних відносин розпочинається активне формування російсько-українських стосунків у політично-правовому полі. З початком офіційного визнання Росією незалежності України діяльність українських і російських політичних еліт спрямована на створення політично-правових засад двостороннього співробітництва та пошуку оптимальної форми взаємодії. Упродовж досліджуваного періоду створено повноцінну правову базу російсько-українського співробітництва в усіх сферах, яка у процесі розвитку підкріплювалася новими угодами. Договір про дружбу, співробітництво і партнерство двох держав став важливим кроком у нормалізації двосторонніх відносин, адже фактично він був визнанням незалежності України, неподільності її кордонів, територіальної цілісності. Великий договір закріпив статус України та Росії як дружніх, рівноправних і суверенних держав, які будують свої відносини на взаємній повазі і довір’ї, стратегічному партнерстві та співробітництві. Однак не можна стверджувати, що даний договір розв’язав усі проблеми у стосунках між Росією та Україною, що і підтвердив розвиток двосторонніх взаємин на початку ХХІ, зокрема після приходу до влади в Україні Президента В. Ющенка.
3. Дисертант стверджує, що ставлення України до СНД у своєму розвитку впродовж 90-х рр. ХХ ст. еволюціонувало. Якщо на початковому етапі незалежності українська сторона вбачала в співдружності лише форму цивілізованого розлучення”, то з плином часу цей підхід зазнав суттєвих змін. На початку ХХІ ст. СНД розглядалося Україною як міжнародний переговорний механізм, здатний зближувати позиції, збалансовувати інтереси, шукати компроміси, узгоджувати принципи господарської діяльності.
Оцінюючи позицію України щодо СНД, виділимо такі основні риси її політики:
1. Підхід до СНД як до тимчасової організації, своєрідної „контори для цивілізованого розлучення”.
2. Збереження політичного, економічного та військового суверенітету України, опір створенню наднаціональних структур подібних до органів СРСР.
3. Недопущення домінування окремих країн у спільно створюваних міждержавних організаціях.
4. Відсутність чіткої концепції політики України щодо СНД та в рамках Співдружності.
Водночас інтеграційний процес у межах СНД має суперечливий характер. З одного боку, певна консолідація країн СНД дає змогу задовольнити взаємовигідні інтереси на основі багатостороннього співробітництва; забезпечує політичну стабільність у міждержавних відносинах; надає переваги у вирішенні таких глобальних проблем як екологія й енергетика. З іншого все виразніше в інтеграційному потоці простежується домінуюча роль Росії, її бажання перетворити Співдружність незалежних держав на наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями; посилюється вплив на процеси консолідації військово-політичних та ідеологічних чинників; реальною лишається загроза того, що економічна інтеграція в СНД не зможе забезпечити технологічного прориву і в перспективі призведе до консервації господарської, технічної та технологічної відсталості країн співдружності. З огляду на це Україна за основу своєї діяльності в межах Співдружності незалежних держав взяла концепцію інтеграції на різних швидкостях”, яка дає змогу зберігати незалежну позицію та реалізовувати національні інтереси. Лейтмотивом позиції Росії щодо політики на пострадянському просторі стало підписання 14 вересня 1995 р. Стратегічного курсу РФ з державами-учасницями СНД, в якому країни Співдружності незалежних держав проголошувалися сферою російських інтересів, оскільки саме в них (країни СНД прим. автора) зосереджені російські життєві інтереси в галузі економіки, оборони та безпеки, захисту прав росіян, гарантування яких становить основу національної безпеки країни. Однак російська політика щодо Співдружності незалежних держав не може бути оцінена однозначно. Вона залишалася суперечливою і відображала наявні у російській еліті розбіжності з цього питання.

4. Стан російсько-українських взаємин і наявна договірна база давали можливість значно повніше реалізувати потенціал та національні інтереси обох країн. Досягнення цієї мети вимагало інтенсивної співпраці на різних рівнях, подальшого зміцнення довіри і взаємної поваги, розширення дружніх зв’язків і контактів між громадянами обох держав, подолання перешкод на шляху всебічного і взаємовигідного співробітництва. Головним фактором розбудови двосторонніх відносин був постійний і конструктивний політичний діалог на найвищому рівні. Інтенсивні та плідні взаємини глав наших держав, рад, урядів зумовили динамізм діалогу та робочих стосунків на всіх рівнях.
Виявлено, що з самого початку новітніх відносин між Росією та Україною вищі державні органи, зокрема президенти, парламенти, міністерства Російської Федерації та України, тісно співпрацювали у вирішенні важливих питань розвитку двосторонніх стосунків. Успішний діалог на міждержавному рівні вищих державних органів, який регулярно відбувався між Росією та Україною, сприяв швидкій ратифікації міждержавних угод, гармонізації правових норм, зміцнював взаєморозуміння політичних еліт. Так, за підрахунками дисертанта, на кінець 1999 р. між Україною і Російською Федерацією діяли понад 150 угод міждержавного і міжурядового рівня. До цього варто додати угоди міжвідомчого, регіонального рівня, а також документи, що укладені між окремими підприємствами, організаціями, об’єднаннями, фірмами, навчальними закладами. Отже, головним фактором розбудови двосторонніх відносин був постійний, можливо, не завжди конструктивний, політичний діалог на найвищому рівні.
5. З’ясовано, що, як і будь-яка система, яка розвивається, російсько-українські відносини мали певні етапи і цикли розвитку. Для них характерні періоди активізації (1990-1991 рр., 1998-2000 рр.), гальмування (1991-1992 рр.), час певного охолодження (1993-1994 рр.) і пошуків компромісів (1995-1997 рр.). Це пов’язано як із внутрішнім розвитком українського і російського суспільств, так із зовнішніми факторами: світовою кон’юнктурою, позицією провідних західних держав стосовно тих чи інших подій у світі, їх впливом на зовнішню політику Російської Федерації та України, певною кореляцією геостратегічного курсу держави. Тому російсько-українські відносини необхідно розглядати комплексно, не відокремлюючи певні події, а простежуючи їх причинно-наслідковий характер у двосторонній співпраці двох країн.
Водночас у сучасних історичних умовах докорінних соціально-політичних змін, по-справжньому „тектонічних” культурно-цивілізаційних зсувів, що відбулися у світі наприкінці ХХ ст., ми спостерігаємо неоднозначний, але дуже важливий процес: становлення й формування нового типу російсько-українських відносин. Вони проходять тепер початковий етап, відзначаються певною неузгодженістю, впливом застарілих ідеологічних нашарувань, а іноді й прямим політичним протистоянням. Отже, російсько-українські відносини як предмет науки перебувають ще в незавершеному стані, на етапі свого становлення, розвитку і динамічних змін. У цьому полягають додаткові труднощі для сучасних дослідників у вивченні проблеми російсько-українських взаємин.
Отже, предметне вивчення російсько-українських відносин упродовж 90-х рр. ХХ ст. дозволяє стверджувати, що стосунки між Росією та Україною пройшли тривалий, не позбавлений суперечностей, але динамічний шлях розвитку.
6. Наголошено, що, попри певні успіхи, військово-політичні взаємини між Російською Федерацією та Україною залишалися недостатньо розвиненими, незважаючи навіть на те, що обидві сторони на офіційному рівні декларували зацікавленість у розбудові стосунків стратегічного характеру. Останнє підтверджується тим фактом, що, за результатами дослідження, відносини між Російською Федерацією та Україною у військово-політичній сфері загалом не відповідали критеріям проголошеного стратегічного партнерства. Водночас десятилітня співпраця показала що військово-політичне співробітництво між Російською Федерацією та Україною було і залишається одним із перспективних напрямків двосторонньої співпраці. Активізувавши певні напрямки військового співробітництва, удосконаливши механізми поліпшення двосторонньої роботи, обидві держави можуть вийти на якісно новий рівень співпраці в цій галузі, що дозволило б зробити Російську Федерацію та Україну більш конкурентоздатними на світовій арені.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алма-атинская декларация: Об образовании Содружества Независимых Государств // Известия. 1991. 24 декабря.
2. Веpховна Рада Укpаїни. З пpиводу укладення Укpаїною Угоди пpо співдpужність незалежних деpжав: Заява. 20 гpудня 1991 p. № 2003-ХII / Офіційне видання. Відомості Веpховної Ради Укpаїни. 1992. № 13. Ст. 180.
3. Декларация о неприменении силы или угрозы силой во взаимоотношениях между государствами-членами СНГ // Голос Украины. 1992. 11 января.
4. Декларація про державний суверенітет України: Прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. / Верховна Рада України. Офіц. вид. К. : Політвидав Україна, 1990. С.4.
5. Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=643_006.
6. Договор между Российской Советской Федеративной Социалистической Республикой и Украинской Советской Социалистической Республикой от 19 ноября 1990 г. // Ведомости Верховного Совета Российской Советской Федеративной Социалистической Республикой и Украинской Советской Социалистической Республикой. 1990. № 27. С. 353.
7. Заключительный акт Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе. Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_055.
8. Закон Верховного Совета Союза ССР о передачи Крымской обл. из состава РСФСР в состав Украинской ССР // Ведомости Верховного Совета Союза Советских Социалистических Республик. 1954. № 10. С. 343.
9. Закон України „Про ратифікацію Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією” // Відомості Верховної Ради України. 1998. № 20. С. 103.
10. Застереження Верховної Ради України до Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав, підписаної від імені України 8 грудня 1991 року в Мінську. Додаток до Постанови Верховної Ради України від 10 грудня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. 1992. № 14. Ст. 249.
11. Коммюнике о переговорах парламентских делегаций Российской Федерации и Украины / РоссияУкраина. 1990-2000. Документы и материалы. Книга 1. 1990-1995. М. : Международные отношения, 2001. С. 346-348.