ДОНБАС В ЕТНОКУЛЬТУРНИХ КООРДИНАТАХ УКРАЇНИ (СОЦІОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ)

Краткое описание

Луганський національний педагогічний університет
імені Тараса Шевченка

На правах рукопису

Кононов Ілля Федорович

УДК 316.356.4

ДОНБАС В ЕТНОКУЛЬТУРНИХ КООРДИНАТАХ УКРАЇНИ
(СОЦІОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ)

22.00.04 спеціальні та галузеві соціології

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора
соціологічних наук

Науковий консультант
Шульга Микола Олександрович,
доктор соціологічних наук, професор

Луганськ 2005

ЗМІСТ

Вступ

4

Розділ 1

Теоретико-методологічні аспекти дослідження

35

1.1.

Проблема суспільного простору в сучасному науковому дискурсі

35

1.2.

Регіон як суспільна реальність. Предметне поле соціології регіонів

75

1.3.

Глобалізація та регіоналізація в сучасному світі

97

Висновки до першого розділу

115

Розділ 2

Етнічні характеристики регіональної спільноти Донбасу

120

2.1.

Етнос як соціальна спільнота

120

2.2.

Історичні особливості формування етнічної структури Донбасу

145

2.3.

Етнокультурна самосвідомість мешканців Луганщини

169

Висновки до другого розділу

190

Розділ 3

Цінності та ціннісна свідомість: Донбас в загальноукраїнському контексті

193

3.1.

Цінності як суспільна реальність

193

3.2.

Еволюція ціннісного компоненту масової свідомості населення нашої країни. Донбас в українському контексті

206

3.2.1.

Загострення суперечності між ціннісним ідеалом та ціннісними орієнтирами повсякденного життя мешканців України в 70-ті та 80-ті роки ХХ ст.

206

3.2.2.

Ціннісна свідомість мешканців Донбасу кінця ХХ початку ХХ ст.

215

Висновки до третього розділу

231

Розділ 4

Донбас як комунікативна спільнота

233

4.1.

Мовна ситуація в Україні

233

4.2.

Мовна ситуація в Луганській області

239

4.3.

Засоби масової інформації як арена комунікативної дії та суспільного дискурсу

250

4.4.

Орієнтації населення в полі масової комунікації Луганщини

261

4.5.

Преса Луганщини: портрет, намальований за допомогою контент-аналізу

266

4.6.

Преса Луганщини очима аудиторії

281

Висновки до четвертого розділу

288

Розділ 5

Між громадянським суспільством та неопатріомоніалізмом: соціальні наслідки культурних орієнтацій

290

5.1.

Суспільна трансформація в Україні та Донбасі

290

5.2.

Масова свідомість мешканців Луганської області періоду катастрофи СРСР та перших років становлення незалежності України

313

5.2.1.

Економічні аспекти масової свідомості

313

5.2.2.

Приватизація, вільна економічна зона та розвиток підприємництва

326

5.2.3.

Політичні аспекти масової свідомості

333

5.2.4.

Проблеми бажаного суспільно-політичного ладу

338

5.3

Культурні орієнтації та здатність до самоорганізації

342

5.3.1.

Самоопис міських жителів Луганщини (за результатами фокусованих групових інтерв’ю)

343

5.3.2.

Здатність до самоорганізації в умовах проблематизації середовища проживання

359

5.4.

Культурний геном мешканців Донбасу

373

Висновки до п’ятого розділу

376

Висновки

380

Список використаних джерел

388

Додаток А. Характеристика вибіркових сукупностей

434

Додаток Б. Таблиці до тексту дисертації.

441

ВСТУП

Актуальність теми. Становлення і розвиток державності України відбувається в загальносвітовому контексті, який суттєво відрізняється від контексту становлення національних держав Західної Європи. Цей контекст можна визначити за допомогою поняття „епоха”. Кожна епоха отримує якесь лапідарне, а отже однобічне визначення. Здебільшого воно спочатку пропонується вченими, але потім набуває всезагального розповсюдження. Так трапилося і з поняттям „глобалізація”, яке найчастіше вживають для визначення теперішнього стану людства. З наукового вжитку воно досить швидко перекочувало до публіцистики, а потім стало набутком масової свідомості. Трапилося це через відповідність терміну не тільки соціальним зрушенням останнього часу, але й певним ідеологічним очікуванням елітних кіл Заходу. Що стосується об’єктивного змісту цього поняття, то він пов’язаний з тим, що відтворення капіталу в сучасному світі відбувається в масштабі всієї планети. Це означає, перш за все, що фінансові ринки зараз діють автономно щодо національних держав [297]1). В процесі глобалізації склалася така суспільна група як транснаціональна буржуазія. Глобалізація була б неможливою без транснаціональних корпорацій (ТНК), транснаціональних банків (ТНБ) та певних міжнародних організацій (ООН, МВФ, ВБ, ВОТ та ін.) [14]2).
Але за лаштунками глобалізації залишається велика кількість суспільних процесів, які вельми значущі для розуміння сучасного світу, але напряму до глобалізації не можуть бути редукованими. Це дало підставу І. Валлерстайну зробити висновок, що концепт глобалізації скоріше приховує, ніж висвітлює
сутність нашої епохи [59]1). На мою думку, відмовлятися від концепції глобалізації не варто, адже вона щільно увійшла в сучасний науковий дискурс. Але слід звертати увагу на інші, не менш важливі, суспільні зрушення. Глобалізацію слід розглядати в системній єдності з ними. Для нас, перш за все, важливим є те, що глобалізація виявляється нерозривно пов’язаною з регіоналізацією. Позірно ці процеси здаються антиподами. Але в реальності це два боки процесу змін суспільної морфології, пов’язаної з просторовістю. З XVII ст. (після закінчення Тридцятилітньої війни) головними суб’єктами світового політичного порядку виступали національні держави. Майже до кінця ХХ ст. весь світ перебудовувався відповідно до принципів цього порядку. Саме поняття суспільства, яким користується сучасна соціологія, виникло в понятійних межах Вестфальської моделі світу [430]2). Національні держави розглядалися як соціальні організми і називалися суспільствами (американське, французьке, російське та ін.). Якщо ж виникало відчуття, що в межах держави існує декілька суспільств (традиційно це пов’язували з імперіями), то це сприймалося як щось аномальне, що потребує виправлення. В сучасній соціології ідеологічні складники поняття „суспільство” достатньо артикульовані. Частина соціологів з метою позбутися їх слідом за А. Туреном взагалі пропонують відмовитися від цього поняття. Ще одна значна група соціологів прирікає себе на постійні вагання стосовно обсягу цього поняття. Яскравий приклад подібних вагань демонструє робота канадського соціолога К. Дені (Claude Denis), в якій він намагається визначитися, чи можна Квебек вважати окремим суспільством і одночасно частиною канадського суспільства [498]3).
Процеси глобалізації значно зменшили силу національних держав. Останні зараз повною мірою не можуть контролювати економічні, інформаційні і навіть політичні процеси на своїх територіях. Це в свою чергу дало поштовх до морфогенезу на субнаціональному та наднаціональному рівнях. На першому відбулася актуалізація регіональних ідентичностей, які раніше національні держави всілякими способами притлумлювали, проводячи уніфікаторську політику. В другій половині ХХ ст. розвинуті країни одна за одною змушені були здійснити адміністративно-територіальні реформи, які передбачали визнання цих ідентичностей як важливого чинника суспільного життя. У зв’язку з цим нової актуальності набув юридичний принцип субсидіарності, який розроблявся ще середньовічними правниками. Діалектика цих процесів була такою, що регіони, зміцнюючись як одиниці субнаціонального рівня, поступово перетворилися і на суб’єктів міжнародного розвитку. В наш час вони часто без санкцій національних урядів вступають в контакти з регіонами інших держав, з різноманітними організаціями та ін.
На другому рівні створюються союзи держав, або організації для координації політики держав, які спільно намагаються протидіяти негативним аспектам глобалізації. Найбільш успішним прикладом тут є Європейський Союз. Але звертає на себе увагу та обставина, що такі союзи чи організації політично оформляють певні геополітичні регіони.
Отже, можна сказати, що в сучасному світі за порядком, утвореним національними державами, все виразніше проступає інший порядок, створюваний регіонами. При цьому самі регіони характеризуються великою різноманітністю.
Сказане не слід розуміти так, що національні держави зникають, а їм на заміну йдуть регіони. Поки що ці порядки співіснують, взаємодіють, створюючи більш складний світ, ніж той, який був до цього. У кожному разі зрозуміти сучасний світ без врахування регіональних чинників його розвитку вже не уявляється можливим.
Для України ця суперечність сучасного світу має принципове значення. Наша країна отримала незалежність в світі, де сила національних держав зменшується. Україна характеризується значною регіональною гетерогенністю, але наша держава будується як унітарна. Виникає запитання: чи не вступає модель побудови національної держави, яку обрала політична еліта нашої країни, в суперечність з характеристиками українського суспільства та світового контексту його розвитку?
Все це робить регіональну перспективу аналізу надзвичайно актуальною для вирішення проблем розвитку українського суспільства. При тому, що поняття регіону є комплексним, зараз особливої ваги набуває його соціологічна складова. Регіональні спільноти в межах України проявляють якості специфічних соціальних організмів. Навіть формування модерної української нації має регіональну специфіку. Якщо в Галичині воно відбувається як становлення етнонації, то в Донбасі ці процеси мають характер формування співгромадянства. Українські регіони є носіями різних культурних програм.
На жаль, сучасна соціологія не змогла повною мірою відгукнутися на потреби соціальної практики. Це стосується як вітчизняної, так і світової соціології. Мабуть, це не випадково, а пов’язано з характеристиками самої соціології, з її певною історичною формою. Можна вважати слушним висновок А. Турена, що класична соціологія внутрішньо передбачає подолання всіх форм партикуляризму і спрямованість до універсалізму. При виникненні соціології цей рух розглядався як визначальна риса сучасності. Звідціля можна зробити висновок, що для класичної соціології було внутрішньо притаманним ігнорування просторового аспекту буття суспільства. Тому, коли соціологи-класики розглядали простір, то чітко відокремлювали соціальний простір від простору фізичного. Наприклад, Г. Зіммель писав про суспільне „місце”, розуміючи під ним лише статусну позицію: ”... З одного боку, суспільство виробляє в собі та пропонує певне „місце”, яке, правда, відрізняється від інших змістом та обрисами, але в принципі може бути заповнене багатьма і тому є щось анонімне; з іншого боку, незважаючи на його всезагальний характер, індивід займає це місце на підставі внутрішнього „покликання”, кваліфікації, яка сприймається як цілком особиста” [148]1). П.Сорокін вважав за необхідне прямо підкреслити, що „...соціальний простір в корені відрізняється від простору геометричного” [399]2).
Хоча у попередників класичної соціології ми можемо знайти плідні ідеї щодо взаємозв’язку соціального та фізичного простору (перш за все це стосується праці Ш.-Л. Монтеск’є „Про дух законів”, книги XIV XVIII), але в подальшому в межах географічного напрямку в соціології зусилля дослідників концентрувалися навколо спроб вивести народний устрій з певного клімату. Оперуючи поняттями „народ”, „країна” та „клімат” ці теоретики парадоксально, але могли обходитися без понять „простір” та „регіон”.
Серед вчених просторову морфологію суспільства першими почали вивчати економісти та географи. Серед економістів насамперед слід згадати А. Сміта та Д. Рікардо, які досліджували абсолютні та відносні переваги у міжрегіональній торгівлі, а також розробляли теорію ренти у зв’язку з місцерозташуванням. Велике значення мала розробка економістами проблеми розміщення виробництва. Починаючи з теорії сільськогосподарського штандорта (standort) Й. Тюнена (J. Thünen) і закінчуючи теорією центральних місць В. Кристаллера (W. Christaller) та вченням про просторову організацію господарства А. Льоша (A. Lösch) відбувалося поглиблення уявлень про роль просторового фактора в житті суспільства. Хоча цей інтелектуальний рух був обумовленим потребами економічної науки, але його наслідки виходили далеко за її межі.
Так само високо необхідно оцінити й значення формування нових підходів до дослідження взаємозв’язків суспільного розвитку з географічним середовищем у другій половині XIX ст. (Ф. Ратцель, Ж. Ж. Е. Реклю, П. Відель де ля Блаш та ін.). Починаючи з П. Віделя де ля Блаша, в соціальній географії мова йде про „індивідуальність регіону”, яка проявляється в різних формах колективної соціальної поведінки. На цей час в зарубіжній літературі особливо докладно досліджено електоральну поведінку в регіональному вимірі (про це чудове уявлення дають статті М. Догана, С. М. Ліпсета та С. Роккана у відомій книзі „Party Systems and Votes Alignments / Ed. Lipset S.M., Rokkan S. N.Y.: The Free Press, 1967). Особливо значний внесок в цей напрямок досліджень в останні роки належить польському соціологу Томашу Зарицкому (Zarycki T. Nowa przestrzen spoleczno-polityczna Polski. W., 1997. Zarycki T. Region jako kontekst zachowan politycznych. - W., 2002. Zarycki T. Four Dimensions of Center-Peryphery Conflict in the Polish Electoral Geography // Social Change. Adaptation and Resistance / Ed. Klonowicz T., Wieczorkowska G. W., 2002).
Певний рух до дослідження суспільства в регіональному вимірі ми можемо спостерігати і в сучасній зарубіжній історичній науці (яскравий приклад: Thompson F. M. L. (Ed.). The Cambridge social History of Britain. 1750 1950. Vol. 1. Regions and communities. Cambridge, 1990).
Особливо помітним регіональний поворот в західній суспільній науці став в другій половині ХХ ст. Важливу роль у справі об’єднання зусиль різних наук для дослідження просторових аспектів людської діяльності відіграв американський вчений У. Айзард (W. Isard). 1954 р. з його ініціативи було створено Асоціацію регіональної науки, яка 1960 р. набула міжнародного статусу. З того часу регіоналістика як комплексна наукова дисципліна набула визнання у всіх розвинутих країнах.
Традиційно до дисциплін, які є провідними в регіональних дослідженнях, відносять економічні, географічні, психологічні, юридичні, екологічні та соціологічні науки, а також архітектуру, планування та інженерні розробки [107]1). Але ступінь участі цих дисциплін в сучасних регіональних дослідженнях дуже різний. Найбільшим він традиційно є в економічних та географічних дисциплінах. Зараз до них підтягуються юридичні й політичні науки. Це властиво як для української, так і для російської та західної науки [Див.: Федоров Г. М., Корнеевец В. С. Балтийский регион: социально-экономическое развитие и сотрудничество. Калининград: Янтарный сказ, 1999; Комаров М. П. Инфраструктура регионов мира. СПб.: Издательство Михайлова В. А., 2000; Россия регионов: трансформация политических режимов / Общ. ред. В. Гельман, С. Рыженков, М. Бри. М.: Весь Мир, 2000 та ін.].
Економоцентризм як характеристика сучасного стану регіональних досліджень є перепоною на шляху пізнання просторової структури суспільства, його просторової морфології. А це в свою чергу створює перешкоди на шляху розуміння багатьох важливих характеристик сучасного суспільства, в якому постіндустріальні зрушення внутрішньо пов’язані з децентралізацією та з глибинним рухом комунітаризму. Отже, як внутрішній стан суспільних наук, так і суспільна практика потребують підвищення ролі соціології у дослідженні регіонів. Нагальною потребою стало створення соціології регіонів як спеціальної соціологічної дисципліни.
Для України розвиток такої соціологічної дисципліни є особливо актуальним. Як уже відмічалося, це пов’язано з регіональною різноманітністю нашої країни і з відсутністю у політичної еліти, та власне й у громадськості, концепції єдності України в різноманітності.
Без сумніву розробка соціології регіонів в нашій країні повинна не тільки враховувати світовий досвід, але й спиратися на вітчизняну традицію. Регіональний аспект був присутнім в творчості видатних істориків України (М. С. Грушевський, Д. І. Яворницький та ін.). Окремо у зв’язку з цим слід згадати Д. І. Багалія, який свідомо вважав себе істориком-соціологом. Неможливо перебільшити його внесок у пізнання історії формування та розвитку Слобідської України. В праці „Історія Слобідської України” він показав механізми формування нового українського регіону, його внутрішній територіальний поділ, еволюцію його соціальної структури.
Значний внесок у пізнання регіональної системи нашої країни зробила плеяда видатних українських географів (М.В. Багров, Д. П. Журавський, С. Л. Рудницький, В. М. Кубійович, К. Г. Воблий, О. Т. Діброва, Ф. Д. Заставний, А. І. Доценко, М. Д. Пістун, В. Г. Руденко, О. І. Шаблій, А. П. Голиков, Я. Б. Олійник, А. В. Степаненко, І.Г. Черваньов, В. М. Юрківський та ін.).
З позицій сьогодення можна говорити про велике значення в розвитку соціологічної думки України федералістських ідей М. П. Драгоманова, які пов’язували між собою децентралізацію та демократизацію суспільного життя.
Один з фундаторів самостійної української соціологічної традиції М. Ю. Шаповал в своїй праці „Загальна соціологія” серед „найважливіших простих скупчень” розглядав „земляцтво (територіальне скупчення)”. Правда, він розглядав його у відповідності з інтенціями класичної соціології в русі від партикулярних земляцтв до соборної державності. Але державу він все ж пов’язував з територіальною спільнотою, а не тільки з мовною та політичною [476]1).
У радянській науці 1970 1980-х рр. регіональні дослідження набули особливо виразних економоцентричних рис. Вони переважно й розвивалися в межах теорії економічного районування. Ця теорія переслідувала мету підвищення ефективності соціалістичної економіки через комплексність розвитку територій. Значні досягнення в цій традиції пов’язані з працями таких вчених як А. К. Алимов, І. Г. Олександров, О. Г. Гранберг, Н. Н. Баранський, Н. Н. Колосовський, В. С. Немчинов, М. М. Некрасов, А. Є. Пробст, Ю. Г. Саушкін, Р. І. Шніпер, Н. Г. Чумаченько та ін. В цей час досить велика увага приділялася проблемі територіального розміщення населення, його міграції. Їй були присвячені праці С. А. Ковальова, Н. Я. Ковалевської, В. І. Переведенцева, В. В. Покшишевського, Б. С. Хорєва, С. Г. Смідович, Д. Д. Москвіна та ін. Досліджувалися системи міського (Г. М. Лаппо, М. Н. Межевич, В. М. Харитонов, Р. С. Могилевський, Б. Є. Світличний та ін.) та сільського (О. І. Олексеєв, В. Н. Федосєєв та ін.) розселення. З’явилися узагальнюючі праці з проблеми територіальної організації суспільства (М. Давєджієв, А. В. Дмитрієв, А. М. Лола, М. Н. Межевич, Б. С. Хорєв).
До цієї радянської спадщини не варто ставитися легковажно. В 1960 1980 рр. було напрацьоване коло проблем, розроблені терміни та концепції, які є спільним надбанням всіх пострадянських наукових співтовариств. Але в цілому можна погодитися з оцінкою досліджень того періоду, яку зробив О. Г. Гранберг: „В цілому проблематика типових регіональних досліджень в СРСР відповідала вимогам економіки, що розширюється, на стадії індустріалізації з переважанням екстенсивних факторів зростання” [107]1).
Соціологічні дослідження регіонів в СРСР розпочалися лише в 1970-ті роки. За свідченням В. Г. Городяненка, в цей період процес регіонального соціального планування викликав потребу у відповідних соціологічних дослідженнях, що знайшло відображення і в наукових публікаціях [103]2). Тогочасні соціологічні дослідження регіонів не були віддиференційованими від соціології міста та соціології села. На методологічному рівні їм був притаманний економоцентризм (яскравий приклад дають праці Н. А. Аітова). Рух соціологічних досліджень регіонального рівня суспільного життя відбувався в напрямку розділення економічного та соціологічного розуміння регіону (В. І. Старовєров). Але це поки що привело лише до поєднання у визначенні регіону характеристик різних підсистем суспільного життя (О. М. Барбаков).
Зараз соціологи найчастіше досліджують не регіони, а просторове розгортання якогось суспільного явища в регіональному аспекті. Це дало підстави деяким соціологам взагалі заперечувати правомірність створення спеціальної соціології регіонів [144]3).
Такий стан соціологічних досліджень регіональної реальності є причиною недостатньої вивченості регіональної системи України. Більш-менш розробленим є тільки її економічний аспект. Але цього явно недостатньо для розробки всебічно виваженої регіональної політики держави. Пропозиції щодо адміністративно-територіального переустрою України, що ґрунтуються на суто економічних аргументах, викликають велику кількість застережень. Наприклад, В. А Поповкін писав: „Для здійснення конструктивної регіональної політики дуже бажаною є конгруенція, або збіг, меж економічних районів з адміністративно-територіальним поділом і відповідно наявними органами регіонального управління” [363]1). Але цей же автор дещо раніше зробив такий висновок: ”В залежності від рівня розвитку продуктивних сил, розвинутості територіального поділу праці, ступеня вивченості і господарської освоєності території, завдань, що суспільство або окремі дослідники ставлять перед районуванням, може бути виділена різна кількість районів одного й того ж масштабу або різна кількість сіток економічного районування різних масштабів” [363]2). Незважаючи на це, В. А. Поповкін пропонував за основу нового адміністративно-територіального устрою прийняти рівень економічних мезарайонів. Він виділив 10 відповідних мезарайонів: Донбас, Катеринославське Придніпров’я, Слобідська Україна, Київське Полісся, Волинське Полісся, Українські Карпати, Поділля, Середнє Подніпров’я, Одесько-Таврійський район, Крим [363]3). Стосовно них він висловився наступним чином: „В принципі можна підтримати ідею федералізації регіонального управління Україною, утворивши на базі 10 мезарайонів землі з власним урядом за типом федеративного устрою Німеччини або США чи Канади. Це дозволить погасити можливі регіональні конфлікти, демократизувати адміністративно-територіальний поділ. Україна в цілому тільки виграє” [363]4).
В цих міркуваннях, які на мою думку є типовими для сучасного дискурсу з регіональних проблем, поза увагою залишається велика кількість запитань. По-перше, незрозуміло, чому конгруентність регіонів та адміністративних одиниць передбачається лише для мезарівня. Як бути з макрорівнем, де виділяють 5 макроекономічних районів? По-друге, чи достатньо орієнтуватися суто на економічні критерії при здійсненні нового адміністративно-територіального устрою України? Наприклад, в Донбасі ще в 1970-ті роки в ході емпіричних досліджень було виявлено, що Донецько-Макіївська та Луганська агломерації перебувають у стані взаємної конкуренції [124]1). Розвиток цих агломерацій викликав формування субрегіонів в межах Донбасу, які теж мають мезарівневий характер. Саме ця обставина і є підґрунтям створення в Донбасі двох областей. Оскільки ж адміністративний устрій країни є розгортанням у просторі політичної влади, то він мусить бути чутливим до різних суспільних суперечностей. Безумовно, подібні суперечності не обмежуються конкуренцією між агломераціями, а отже регіональна політика повинна базуватися на цілісному уявленні про регіональну систему країни.
Регіональна гетерогенність України означає, що різні регіони є креативними центрами, де по-різному інтерпретується національна культура країни. Це пов’язано з тим, що в різних регіонах склалися дещо відмінні етнотериторіальні спільноти. Вся множина цих спільнот в межах України створює континуум, полюсами якого є Донбас та Галичина. Є всі підстави стверджувати, що успішний розвиток нашої країни багато в чому буде залежати від порозуміння між цими полюсами.
Здобуття Україною незалежності, пошуки нашою країною свого місця в світі, що глобалізується та переживає постіндустріальний перехід, обумовили проблематизацію багатьох ідентичностей як на колективних рівнях, так і на рівні індивідів. Повною мірою це стосується і регіональних ідентичностей. Правда, різні регіони України цю проблематизацію переживали й переживають по-різному. Скажімо, для Галичини перші роки незалежності України були пов’язані з відчуттям підвищення статусу регіону в політичній системі країни („український П’ємонт”). Потім виникло відчуття того, що далеко не всі надії справдилися. В останні роки відчуття регіональної окремішності тут не тільки не зникло, а набуло нових рис. Це знайшло вияв в ході „помаранчевої революції&rdquo

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проблематизація багатьох сфер життя Донбасу обумовлена не лише внутрішньоукраїнськими, але і загальносвітовими тенденціями суспільного розвитку. В останньому випадку мова йде про процеси глобалізації та регіоналізації, які незважаючи на позірну суперечність є двома сторонами змін просторової морфології сучасного суспільства, що обумовлені постіндустріальним переходом. Оскільки глобалізація зменшує регулятивні можливості національних держав стосовно суспільних процесів на власній території сили соціальної самоорганізації штовхають до того, що саме регіони наднаціонального та субнаціонального рівнів перетворюються на простори, що забезпечують нормативну регуляцію суспільного життя. За лаштунками старого соціального порядку, основою якого були міждержавні стосунки, все виразніше проступають контури нового світового порядку, в якому держави змушені координувати свої зусилля з регіональними спільнотами різного рівня.
В сучасному світі регіони конкурують і співробітничають, а отже прагнуть до політичного вираження своєї суб’єктності. Регіони взаємодіють не тільки між собою та з державою, але і з наддержавними утвореннями (яскравий приклад Євросоюз). Велике значення для успішного розвитку регіонів має їх взаємодія з різноманітними організаціями, що входять до системи транснаціонального капіталізму (ТНК, ТНБ та ін.). Регіональне управління все більше набуває рис підприємництва.
В найбільш складному становищі в сьогоднішньому світі опинилися старопромислові регіони, до яких належить і Донбас. Якщо їх проблеми не вирішуються комплексно, то це затягує їх у петлю кризи. Комплексний розвиток регіонів передбачає опертя на міцний науковий фундамент. Серед соціологічних дисциплін його покликана створити соціологія регіонів. Саме їй належить і виконати особливу місію в сімействі спеціальних та галузевих теорій сприяти поглибленню соціологічних знань про просторові аспекти буття суспільства. Справа в тому, що саме регіоналізація в сучасному світі є провідною формою просторового суспільного морфогенезу. Отже, вивчаючи її, можна краще зрозуміти роль просторових чинників в функціонуванні та розвитку суспільства.
Все сказане вище свідчить про те, що сучасна соціологія опинилася перед просторовим викликом, на який вона з ряду методологічних причин адекватно відповісти не здатна. Аналіз розвитку всіх парадигм соціологічної теорії показує, що вони до цього часу фактично ігнорували простір. Особливо це стосується простору фізичного. Якщо і йшлося про соціальний простір, то тільки в сенсі аспекту соціальної структури. В такому розумінні соціальний простір майже не взаємодіяв з простором географічним, що, до речі, не дозволяло багато чого зафіксувати в самій соціальній структурі. Між тим, розгортання суспільства в географічному просторі значно впливає на всі її аспекти. Наприклад, наявність центр-периферійних відносин приводить до того, що деякі соціальні групи можуть концентруватися винятково в центрі, чи тільки на периферії. Інші суспільні поділи, скажімо, на місто та село, також пов’язані з розгортанням соціальної структури в географічному просторі. Все це правомірно відносно економічного, політичного, етнічного та культурного буття суспільства.
Нечутливість соціології до проблеми простору пов’язана з тим, що ця наука з самого початку складалася як теорія індустріального суспільства. Це і позначилося на її методологічних можливостях та обмеженнях. Індустріальне суспільство мало такі внутрішні інтенції як універсалізм, синхронізація, ефективність та культурна уніфікація. В цьому суспільстві найважливішим світоглядним уявленням був концепт прогресу. Він увійшов у найглибші підвалини легітимізації суспільних форм та дій. Ідея прогресу споріднена з прагненням подолати простір як перепону до людської всемогутності. Втрата позитивного відчуття простору підвищувала вартість часової координати суспільного життя. Час осмислювався як субстанція суспільства. Він ввійшов у поняття ефективності суспільного виробництва. Переважна увага до часової координати суспільного життя була внутрішньо спорідненою з економоцентризмом індустріальних суспільств. Економоцентризм в свою чергу задавав модель взаємодії суспільства та природи, в якому переважали дискретність та інструменталізм.
Методологічні вади соціології, пов’язані з універсалістським проектом Просвітництва, були причиною того, що вона не помітила навіть тих змін в просторовій морфології соціуму, які відбувалися в період переходу від традиційного суспільства до індустріального. Між тим, формування націй як спільнот індустріального суспільства мало своїм наслідком виникнення регіонів як субнаціональних підрозділів. В межах націй регіони почали забезпечувати інтерпретацію національної культури, яка як цілісність з того часу існує через сукупність регіональних інтерпретацій. В традиційних суспільствах їх просторова морфологія була пов’язаною з племінними територіями, історичним землями, провінціями, містами і т. ін.
Серед наук Нового часу проблеми просторової морфології суспільства знайшли відображення перш за все в гуманітарній географії (Ф. Ратцель, Е. Реклю, П. Відель де ля Блаш, С. Рудницький та ін.). Як компенсаторний механізм географія в своїх внутрішніх поділах відтворила соціологічний аналіз простору, інтеграція якого з соціологічним материком пішла б на користь як соціології, так і географії.
Нові потреби змінюють точку зору на соціологічну спадщину. Просторовий виклик актуалізує праці, які до цього були далекими від світового соціологічного мейнстриму. Це стосується доробку таких соціологів як Г. Зіммель, П. Сорокін, М. Шаповал, Р. Парк та П. Бурдьє. Найбільш перспективним в осмисленні просторової еволюції суспільства виявився перегук ідей Г. Зіммеля та П. Бурдьє. Виникає потреба їх спільного сучасного прочитання.
З урахуванням цих методологічних зауважень стає можливою соціологічна інтерпретація феномену Донбасу як регіону України. Спрямованість же цієї інтерпретації задається сучасним становищем Донбасу в Україні, яке породило зони проблемності у внутрішньому житті регіону. Це перш за все стосується етнічної структури Донбасу, мовної ситуації в регіоні та здатності регіональної спільноти успішно адаптуватися до сьогоднішніх реалій життя України та світу.
Історія розвитку Донбасу як окремого регіону починається з кінця XVIII ст.., коли були засновані Луганський завод та шахти на території сучасного Лисичанська. Ці перші індустріальні острівці на території України виникли як наслідок нової геополітичної ситуації в басейні Чорного моря. Російська імперія через створення нової паливно-металургійної бази прагнула закріпити свої перемоги над Туреччиною та Кримським ханством.
Створення зусиллями держави нової паливно-металургійної бази в малозаселеній на той час місцевості передбачало переселення сюди значних мас працівників. З самого початку серед мігрантів переважали росіяни та українці, але до 1861 р. перші могли переселятися в сучасний Донбас тільки за державною волею. Справжній суспільний міграційний механізм, що спрямовував переселенські потоки в Донбас, виник після реформи 1861 р. Інтенсивний розвиток капіталістичної промисловості потребував значного притоку працівників, які виштовхувалися з місць аграрного перенаселення. Приблизно однакові за потужністю міграційні потоки направлялися в новий індустріальний регіон як з українських, так і з російських губерній.
Взаємодія великих переселенських мас українців та росіян відбувалася практично без участі гуманітарної інтелігенції цих народів. В цілому ця взаємодія була дружньою. Вона засвідчила відкритість українського та російського культурного світів один до одного. Завдяки цьому основою етнічної структури Донбасу стала домінуюча етнічна коаліція українців та росіян. Наслідком її виникнення стало формування синтетичних українсько-російських культурних явищ на рівні повсякденності. Їх можна помітити на рівні мови, фольклору та ін. Домінуюча етнічна коаліція в етнічній структурі Донбасу виявилася настільки могутньою, що до неї змушені були прилаштовуватися представники всіх інших етнічних груп.
Виникнення домінуючої етнічної коаліції не виключало відмінностей в трудовій поведінці українців та росіян, що мігрували до Донбасу. І ті, й інші до міграції в більшості своїй були селянами. Мотиви міграції теж були схожими. Але міграційний шлях українців був значно коротшим, ніж у росіян. Тому українці прагнули поєднувати індустріальну працю з сільським господарством. Росіяни цієї можливості частіше були позбавлені. Тому поступово на шахтах та металургійних заводах росіяни за чисельністю почали переважати українців. Внаслідок цього в Донбасі сформувалося переважно російськомовне місто та переважно україномовне село. Місто ж в індустріальному суспільстві домінує над селом. Отже, російсько-українська мовна асиметрія в Донбасі була обумовлена причинами соціального, а не суто політичного характеру.
Історики стверджують, що Донбас як окремий регіон склався на кінець XIX ст.. Окремою етнотериторіальною одиницею він проявив себе під час революційних подій та Громадянської війни. Це послужило передумовою виділення його в окрему адміністративну одиницю в складі УРСР. Але в період радянської індустріалізації стала наочною конкуренція в межах Донбасу Луганської та Донецько-Макіївської агломерацій. Для більш успішного управління регіоном 1938 р. було створено Луганську область. Ця історія показує, що розгортання політичної влади в просторі не обов’язково повинне співпадати з межами етнотериторіальних спільнот чи економічних регіонів мезарівня.
Особливості етнічної структури регіону знайшли вияв в особливостях його культури. Але інтерпретуючи становище Донбасу в межах регіональної системи України, слід мати на увазі, що ці особливості часто стосуються кількості, а не якості. У цьому знаходить вияв природа регіону як інтерпретатора культури країни.
Найбільш наочно спільність культури знаходить вияв в спільності базових цінностей. Більш того, можна сказати, що базові цінності належать до фундаментальних основ цивілізаційної спільноти всіх східних слов’ян. Власне, і домінуюча етнічна коаліція може бути пояснена в межах цієї цивілізаційної спільності.
В своїй більшості мешканці Донбасу центром ціннісного світу вважають малу первинну групу, перш за все родину. Але цей фамілізм, притаманний східним слов’янам, не тотожний колективізму. Мешканців Донбасу, як і України в цілому, не можна вважати ні класичними колективістами, ні класичними індивідуалістами. Соціальний капітал накопичується в малих групах, але члени цих груп намагаються центрувати їх на себе.
Єдність базових цінностей не виключає відмінностей в ціннісній картині соціального світу в окремих регіонах. Наприклад, більшість мешканців Донбасу специфіку свого регіону сприймають як позитивну цінність, а загрози цій специфіці сприймаються як ціннісно негативні.
Ціннісний світ мешканців регіону знаходить вияв в сталій громадській думці щодо бажаного майбутнього Донбасу. Разом з тим переважна більшість мешканців Донбасу поєднують громадянську та регіональну ідентичності. Це знаходить прояв у прагненні до компромісу між Сходом та Заходом України.
Дуже продуктивним в плані виявлення етнокультурної специфіки Донбасу є підхід до його аналізу як до комунікативної спільноти. Перш за все це стосується мовного аспекту. Мовну ситуацію в регіоні можна охарактеризувати як асиметричну російсько-українську двомовність. За рівнем лінгвістичної компетенції майже всіх жителів Донбасу можна розташувати в межах континууму російсько-українського білінгвізму. В радянський час ця двомовність схилялася до стану диґлосії, а зараз еволюціонує до справжньої функціональної двомовності. Але і зараз російсько-український білінгв має в Донбасі більше суспільних переваг, ніж білінгв українсько-російський.
Саме з мовного питання в регіональній спільноті Донбасу склалася зріла громадська думка, яка передбачає ствердження офіційної українсько-російської двомовності в Україні.
Інформаційне поле Донбасу має складну структуру, адже в ньому крім місцевих медіа значний вплив мають медіа Києва та Москви. З інформаційним полем всієї України мешканців Донбасу поєднує перш за все телебачення. Найбільшою популярністю в регіоні користуються обласні та місцеві газети, які акцентують проблеми відповідного рівня. Тому інформаційне поле Донбасу розколоте за обласною ознакою. Система ЗМІ Донбасу в її нинішньому стані не здатна організувати серйозний дискурс з важливих суспільних проблем. Це обумовлено тим, що вона переважно обслуговує внутрішньоелітну взаємодію та транслює народним масам зразки соціальної поведінки, вироблені в цій взаємодії. Через це регіональна спільнота Донбасу залишається багато в чому «спільнотою в собі», яка не має загальновизнаних духовних авторитетів.
Проведене дослідження дозволяє запропонувати дуалістичну модель культурного геному донбаської етнотериторіальної спільноти. Полюсами в цій моделі будуть виступати позиції, що забезпечують домінування або соцієтальних цінностей, або цінностей малих груп. При домінуванні однієї з позицій інша не зникає, а знаходиться в рецисивному стані. Культурна ж динаміка проявляється як переключення домінант в цій системі.
Остання суспільна трансформація в нашій країні співпала з завершенням культурного циклу, який був пов'язаний з переходом від домінування суспільного макрорівня до домінування мікрорівня. Індивідуалізм та гедонізм як ціннісні позиції відкрили шлях до приватизації умов свого існування. При цьому мотивації та культурні патерни співпали у еліт та у народних мас. Але наслідки для цих груп виявилися різними.
На рівні народних мас переважали адаптивні форми поведінки в умовах радикальних суспільних змін. Вони були пов’язані з фамілізмом і мали три різні варіанти: 1) змушена трудова мобільність, 2) культура злиденності та 3) асоціальне вирішення своїх тимчасових проблем, що руйнує соціальне середовище.
На рівні елітних груп адаптація до нових соціальних умов була пов’язаною зі складанням клієнтельних груп. Еліти почали сприймати соціальний простір як результат угоди між патронами клієнтельних груп.
Взаємодія елітних груп та народних мас має парадоксальний характер. З одного боку, масова свідомість демонструє стійкий стан недовіри майже до всіх представників еліти та контреліти, а з іншого боку фамілістські структури досить легко перетворюються на частину клієнтельних структур. Іншим проявом цього парадоксу є те, що елітні групи сприймаються народними масами як джерело різноманітних загроз. Носії цих загроз сприймаються як нечітка множина «вони». З іншого ж боку, значна частина мешканців Донбасу свої надії покладають на вихідців з цієї ж нечіткої множини на сильних людей на високих державних посадах. Через такий стан суспільної свідомості донбаська регіональна спільнота знаходиться в стані коливання між ідеалами громадянського суспільства та неопатріомоніалізму.
Успішний розвиток України можливий тільки у випадку гармонізації міжрегіональних стосунків. Така регіональна політика дасть можливість проявитися сильним сторонам донбаської регіональної спільноти міжетнічній толерантності, прагненню до вільного розвитку особистості. Це може сприяти успішній модернізації всієї України.

Список використаних джерел

1. Авраамова Е.М. Формирование новой российской макроидентичности // Общественные науки и современность. 1998. № 4. С. 19 29.
2. Аитов Н. А. Социальное развитие регионов. М.: Мысль, 1985. 220 с.
3. Аксенов Г.П. Пространственно-временные аспекты организованности биосферы и ноосферы // Кибернетика и ноосфера. М.: Наука, 1986. С. 28 35.
4. Алаев А.Э. Социально-экономическая география. Понятийно-терминологический словарь. М.: Мысль, 1983. 350 с.
5. Алексеев А. И. География сельской местности. М.: Знание, 1989. 43 с.
6. Алексеев А. И. Многоликая деревня: (население и территория). М.: Мысль, 1990. 268 с.
7. Алтухов В. Л. Многомерный мир третьего тысячелетия // Мировая экономика и международные отношения. 2000. № 7. С. 30 38.
8. Алымов А. Н. Производительные силы: проблемы развития и размещения. М.: Экономика, 1981. 288 с.
9. Альтерматт У. Этнонационализм в Европе / Пер. с нем. М.: Российский государственный гуманитарный университет, 2000. 367 с.
10.Андерсон Б. Воображаемые сообщества. Размышления об истоках и распространении национализма / Пер. с англ. М.: «КАНОН Пресс Ц», «Кучково поле», 2001. 288 с.
11. Андреев И. Л. Связь пространственно-временных представлений с генезисом собственности и власти // Вопросы философии. 1999. №4. С. 54 77.
12. Ансар П. Современная социология // Социологические исследования. 1996. № 1 С. 135142.
13. Апанович О.М. Українсько-російський договір 1654р. Міфи і реальність. К.: Варта, 1994. 95 с.
14. Арсеєнко А. Глобалізація: соціальні зміни і наслідки напередодні XXI століття// Соціологія: теорія, методи, маркетинг. 1999. № 1. С. 42 58.
15. Арсеенко А. Г. Перераспределение богатства и трансформация классовой структуры в США в условиях неолиберальной глобализации// Проблеми розвитку соціологічної теорії. Трансформація соціальних інститутів та інституціональної структури суспільства: Наукові доповіді і повідомлення III Всеукраїнської соціологічної конференції/Соціологічна асоціація України, Інститут соціології НАН України. За ред. М. О. Шульги, В. М. Ворони. К., 2003. С. 236 240.
16. Арутюнов С.А. Этнографическая наука и изучение культурной динамики // Исследования по общей этнографии. М.: Наука, 1979. С. 24 60.
17.Арутюнов С.А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. М.: Наука, 1989. 247 с.
18.Арутюнян Ю.В. Постсоветские нации. М.: Інститут этнологии и антропологи РАН, 1999. 207 с.
19.Арутюнян Ю.В., Дробижева Л.М., Сусоколов А.А. Этносоциология. Учебное пособие для вузов. М.: Аспект пресс, 1999. 271 с.
20. Афанасьев М.Н. Региональное измерение российской политики // Полис. 1998. № 2. С. 88 93.
21. Ахундов М. Д. Концепция пространства и времени: истоки, эволюция, перспективы. М.: Наука, 1982. 222 с.
22. Багалій Д.І. Історія Слобідської України. Харків: Дельта, 1993. 255 с.
23. Бакиров В.С. Ценностное сознание и активизация человеческого фактора. Харьков: Изд-во при ХГУ издательского объединения «Вища школа», 1988. 152 с.
24. Балакирева О. Н., Комарова Н. Н. Исследовательские возможности и методология подготовки и проведения фокус-групп // Маркетинг и реклама. 2000. № 51 52. С. 22 26.
25. Баньковская С.П. Роберт Парк // Современная американская социология/Под ред. В. И. Добренькова. М.: Изд-во МГУ, 1994. С.3 19.
26. Барбаков О.М. Регион как объект управления// Социологические исследования. 2002. - №7. С. 96 100.
27. Барвінський В. Досліди з поля статистики. К.: Інститут української археографії АН України, 1993. - 51 с.
28. Барзилов С., Чернышев А. Регион как политическое пространство // Свободная мысль. 1997. №2. С. 3 13.
29. Баронин А.С. Этническая психология. К.: Тандем, 2000. 264 с.
30. Барулин В.С. Социальная жизнь общества. Вопросы методологии. М.: Изд-во МГУ, 1987. 186 с.
31. Батыгин Г. С. Обоснование научного вывода в прикладной социологии. М.: Наука, 1986. 271 с.
32. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 424 с.
33. Бжезинский З. Великая шахматная доска / Пер. с англ. М: Международные отношения, 1999. 254 с.
34. Бевзенко Л. Самоорганизационная парадигма и проблемное поле социологии//Социология: теория, методы, маркетинг. 2001. - №1. С. 113 126.
35. Бекешкіна І. Ставлення населення Сходу і Півдня України до проблем незалежності, порівняльні оцінки ситуації у Росії і в Україні // Політичний портрет України. 1994. № 9. С. 44 49.
36. Белановский С. А. Метод фокус-групп. М.: Никколо Медиа, 2001. 280 с.
37. Белл Р.Т.Социолингвистика. Цели, методы и проблемы / Пер. с англ. Виноградова В.А. М.: Международные отношения, 1980. 320 с.
38. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования/ Пер. с англ.. М.: Academia, 1999. 956 с.
39. Бенвенист Э. Общая лингвистика/Пер. с фр.. М.: Прогресс 1974. 447 с.
40. Бергер П. Капиталистическая революция (50 тезисов о процветании, равенстве и свободе)/ Пер. с англ. М.: Издательская группа «Прогресс» «Универс», 1994. 316 с.
41. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания/Пер. с англ. М.: Медиум, 1995. 323 с.
42. Березин Ф.М., Головин Б.Н. Общее языкознание. М.: Просвещение, 1979. 416 с.
43. Берлянт А.М. Картографический метод исследования. М.: Издательство МГУ, 1978. 255 с.
44. Берлянт А. М. Карта второй язык географии: (Очерки о картографии). Книга для учителя. М.: Просвещение, 1985. 192 с.
45. Берлянт А.М. Образ пространства: карта и информация. М.: Мысль, 1986. 240 с.
46. Бикбов А. Социальное пространство как физическое: иллюзии и уловки// http://www.strana-oz.ru/?numid=7&article=289
47. Борисов В.А. Забастовки в угольной промышленности (анализ шахтерского движения за 1989 -99 гг.). М.: ИСИТО, 2001. 416 с.
48. Бранский В. П. Теоретические основания социальной синергетики//Вопросы философии. 2000. № 4. С. 112 129.
49. Брежнев Л. И. Исторический рубеж на пути к коммунизму // Брежнев Л. И. Актуальные вопросы идеологической работы КПСС. Т. 2. М.: Политиздат, 1979. С. 344 360.
50. Брокмейер Й., Харре Р. Нарратив: проблемы и обещания одной альтернативной парадигмы//Вопросы философии. 2000. № 3. С.29 42.
51. Бромлей Ю.В. Этнос и этнография. М.: Наука, 1973. 283 с.
52. Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. М.: Наука, 1983. 412 с.
53. Брук С.И., Кабузан В.М. Миграция населения в России XVIIІ начало XX вв. (численность, структура, география) // История СССР 1984 № 4. С. 41 59.
54. Бурдьё П. Социальное пространство и генезис «классов» // Бурдьё П. Социология политики / Пер. с фр. Н. А. Шматко. М.: Socio-Logos,1993. С.53 97.
55. Бурдьё П. Социальное пространство и символическая власть // Бурдьё П. Начала/Пер. с фр. Н. А. Шматко. - М.: Socio-Logos,1994. С.181 207.
56. Бурдьё П. Система образования и система мышления // Социология в аудитории: искусство преподавания. Харьков: Издательский центр Харьковского национального университета им. В.Н. Каразина, 2003. 59 72.
57. Бурлачук В.Ф. Символ и власть: роль символических структур в построении картины социального мира. К.: Институт социологии НАНУ, 2002. 266 с.
58. Бухарин Н. И. Заметки экономиста // Бухарин Н. И. Избранные произведения. М.: Политиздат, 1988. С.391 418.
59. Валлерстайн І. Глобалізація або вік змін? // Глобалізація. Регіоналізація. Регіональна політика. Хрестоматія з сучасної зарубіжної соціології регіонів / Укладачі: Кононов І. Ф. (науковий редактор), Бородачов В. П., Топольськов Д. М. Луганськ: Альма матер; Знання, 2002. с. 49 66.
60. Валовой Д. В. Поиск. Экономическая повесть. М.: Молодая гвардия, 1983. 366 с.
61. Вальденфельс Б. Повседневность как плавильный тигль рациональности // Социо-логос. Вып. 1. Общество и сферы смысла. М.: Прогресс, 1991. С. 39 50.
62. Васильєв Л. С. История религий Востока (религиозно-культурные традиции и общество). М.: Высшая школа, 1983. 368 с.
63. Васютинський В. Чи є в Україні російська «п’ята колона»? // Українські варіанти. 1997. - №2. С.10 13.
64. Вебер А. Б. Что стоит за так называемым антиглобализмом? // Мировая экономика и международные отношения. 2001. - №12. С. 50 56.
65. Вебер М. Политика как призвание и профессия//Вебер М. Избранные произведения / Пер. с нем. М.: Прогресс, 1990. С.644 706.
66. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму / Пер. З нім. О. Погорілий. К.: Основи, 1994. 261 с.
67. Вебер М. Покликання до політики // Вебер М. Соціологія. Загальносоціологічні аналізи. Політика / Пер. З нім. Олександра Погорілого. К.: Основи, 1998. С. 173 191.
68. Вернадский В.И. Избранные труды по истории науки. М.: Наука, 1981. 359 с.
69. Вівчарик М. М., Панченко П. П., Чмихова В. І. Українська нація: шлях до самовизначення. К.: Вища школа, 2001. 287 с.
70. Віленська Е.В., Поклад В.І. Національно-культурні орієнтації мешканців Луганської області // Філософська і соціологічна думка. 1993. №4. С. 49 60.
71. Винокуров Е. Ю. Анклавы в мировой экономике и политике: опыт последних десятилетий // Мировая экономика и международные отношения. 2002. № 9. С. 83 88.
72. Вихрова Т.В. Духовна культура слобожан (Старобільський повіт, кінець ХІХ ст.) // Луганський обласний краєзнавчий музей. Краєзнавчі записки. Вип. 2. Луганськ, 1993. С. 50 69.
73. Войтович С.О. Соціальні інститути суспільства: рід, влада, власність. К.: Ін-т соціології НАНУ, 1998. 120 с.
74. Воловодова О. Про можливості самозахисту населення в районах закриття шахт // Соціальна політика і соціальна робота. К., 1998. №4. С. 77.
75. Вундт В. Проблемы психологи народов.- СПб.: Питер, 2001. 160.
76. Вятр Е. Социология политических отношений / Пер. с польского. М.: Прогресс, 1979. 463 с.
77. Габриелян О. А. Крым как проблема регионализма // Ученые записки