ЕПІСТОЛОГІЧНІ ДОКУМЕНТИ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ МУЗИКИ: МЕТОДОЛОГІЯ, ТЕОРІЯ, ПРАКТИКА

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНА МУЗИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ
імені П.І.Чайковського

Копиця Маріанна Давидівна

УДК781.972(477)+930.1

ЕПІСТОЛОГІЧНІ ДОКУМЕНТИ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ МУЗИКИ: МЕТОДОЛОГІЯ, ТЕОРІЯ, ПРАКТИКА

Спеціальність 17.00.03 Музичне мистецтво.

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора мистецтвознавства.

Київ, 2009

ЗМІСТ
Перелік умовних скорочень. 4
Вступ. 5
РозділІ Музична антропологія та історико-художній процес. 40
1.1.Особливості вивчення художньо-історичного процесу. 40
1.2.Специфіка факту укультуротворчих процесах. 44
Розділ2 Музична археологія. 54
2.1.Історичні передумови сучасного українського музичного джерелознавства 54
2.2.Теоретичні виміри історичного джерела. 73
2.3.Епістологія на тлі музичного джерелознавства. 86
2.4.Етапи дослідження епістоли. 92
Розділ3 Теоретико-методологічний аспект епістології 117
3.1.Рівень дослідження епістологічних формул. 118
3.2.Музично-епістологічні обрії 125
3.2.1.Етапи едиції 127
3.2.2.Тематико-жанровий зріз. 129
3.2.3.Питання текстології 134
3.3.Новий етап досягненнь івтрат увітчизняному джерелознавстві 142
Розділ4 Українська музична епістологія. Погляд крізь архіви митців. 162
4.1.Епістолярій Б.М.Лятошинського. 164
4.2.Д.Шостакович та Б.Гмиря. Взаємини крізь листування. 206
4.2.1.Агонія системи. 211
4.2.2.Кроки творчої співпраці. Є.Долматовський. 221
4.2.3.Свідчення історичної правди. 226
4.2.4.Музичні версії 232
4.2.5.Інтерпретація. 237
4.2.6.Документальна правда останніх листів. 245
4.3.Юлій Мейтус.Епістолярний щоденник. 252
4.4.Онисія Шреєр-Ткаченко. Епістолярна хроніка знакових подій. 283
4.5.Іван Ляшенко. Ідейний стрижень життя через епістологію.. 307
4.6.Віталій Губаренко. Творче становлення крізь епістологічне скло. 335
4.7.Іван Карабиць. Аура пам’яті у дзеркалі епістоли-документа. 358
Висновки. 389
Список використаних літератури іджерел. 402
Список використаних листів. 429
Додатки. 448
ДодатокА. 448
Етапи дослідження епістологічних матеріалів. 448
ДодатокБ. 449
Опубліковані листи. 449
Листи зарубіжних композиторів (у перекладі російською мовою) 449
Листи російських композиторів. 453
Листи українських композиторів. 469
ДодатокВ. 471
Покажчик імен. 471

Перелік умовних скорочень
ВАК Вища атестаційна комісія
ВСЕРОСКОМДРАМ Всеросійське товариство композиторів і драматургів
ГУЛАГ Главное управление исправительных трудовых лагерей, трудовых поселений и мест заключения, подразделение НКВД СССР
Драмсоюз Драматический союз
ДУХ Державний укpраїнський хор
ДВУ Державне видавництво України
ІМФЕ АН УРСР Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології Академії наук Української Радянської Соціалістичної Республіки
КДБ Комітет державної безпеки
ККУРСР Кримінальний кодекс Української Радянської Соціалістичної Республіки
ЛГИТМК Ленинградский государственный институт театра, музыки и кинематографии
МОДПИК Московское общество драматических писателей и композиторов
Музгиз Музыкальное государственное издательство
НАН України Національна академія наук України
НБУВ АН Національна бібліотека України імені В.Вернадського
НМАУ Національна музична академія України
Персимфанс Перший симфонічний ансамбль (без диригента)
РВЦ редакційно-видавничий центр
РГАЛИ Российский государственный архив литературы и искусства
ПНР Польська народна республіка
СВУ Спілка визволення України
СК СРСР Спілка композиторів Союзу Радянських Соціалістичних Республік
СКУ Спілка композиторів України
США Сполучені Штати Америки
УТОДІК

Список литературы

Висновки
Активно-вибуховий характер науково-технічного прогресу, відкриття сенсаційних перспектив сучасного світу, безцеремонні спроби викривлення людських параметрів буття в бездушно-механізованому світі підводять до прірви і посилюють ідею самотності людини перед безліччю загроз (від екологічних до суспільно-психологічних) у світі, де «Бог помер» (Ф.Ніцше). У такі часи карколомних перетворень зростає роль духовного фактора в сенсі етико-моральних засад існування людства, і погляди наші повертаються до історії, коли людина шукала і знаходила шляхи боротьби зі зневірою, інтелектуальні виміри людського духу, орієнтири виходу із хворобливої кризи. Навіть у таких науках, як культурологія, естетика, філософія ХХстоліття, у яких пропонуються блискучі концепції Людини, її злету і трагедії в цьому жорстокому світі, відчутною стає провина за незнайдені відповіді на запити часу. На допомогу має прийти мистецька мудрість, заглиблення у давні коди нації і вивчення історії народу, пошуки моральних, гуманістично-світоглядних орієнтирів людського життя.
Ця книга про епістолярну творчість, яка таїть у собі не знайдені людством відповіді, не розкодовані істини, інформацію про важливі події і ситуації минулого. Чим цікавий жанр епістоли-листа? З усіх матеріалів джерельного спрямування особового походження лист найбільш об’єктивний свідок тієї чи іншої події, факту. Це визнають не тільки епістологи, яких, на жаль, зовсім небагато. До висновків про важливість епістології схиляються дослідники суміжних жанрів джерел особового походження. Так, відомий російський дослідник публіцистичних праць І.Стравінського та С.Прокоф’єва В.Варунц, як уже зазначалося, вважав, що найвищий рівень документальності і правдивості притаманний не жанру інтерв’ю, спогадам чи мемуарам, а саме епістолярію.
Науковці-джерелознавці радянського періоду у кращому разі фіксували об’єкт (лист), описуючи в ньому те, що потрібно системі, суспільно-політичній кон’юнктурі. Численні документи епістолярного жанру були заборонені. Вилучення їх із науково-дослідницької практики сформувало викривлене уявлення про хід музично-історичного процесу і, що важливо, не сприяло повноті його узагальнення. Тому найактуальнішим завданням для вчених-епістологів є пошук та введення до наукового обігу нових джерел, негайного залучення їх до музичної «таблиці Менделєєва», заповнення порожніх «квадратів» реконструйованими, правдиво відтвореними ситуаціями, подіями, фактами, раніше невідомими сторінками біографій, людських взаємин, духовних і душевних перипетій.
Епістолярна творчість являє собою форму людської діяльності в контексті розширення її змістовного особистісного досвіду. У листах з максимальною повнотою можуть бути реалізовані історичні полікомунікативні якості особистості. Реалізація історичного самопізнання особистості найважливіша і специфічна соціальна функція епістоляріїв як джерела.
Листування радянського періоду залишається для нас одним із головних джерел правдивого відтворення реалій складного часу, вивчення людських стосунків, настроїв епохи. Але листувань, на жаль, не так багато залишилося в державних музеях та сховищах. Крім того, епістолярії важко зберігати з об’єктивних причин, через поступове пошкодження листів невблаганним часом. Рідко коли лист писався на якісному папері та ще й якісним чорнилом, що гарантувало б незмінність зовнішнього вигляду впродовж десятиліть, а то і століть. Не кращими є умови зберіганням листувань у приватних архівах митців. Акуратно пронумеровані і дбайливо збережені композиторами матеріали (як, наприклад, приватний архів В.Губаренка) є скоріше винятком, ніж правилом.
Процес дослідження листів є тривалим, трудомістким, загалом досить нелегким. Пошуково-дослідницьку роботу можна розділити на три етапи:
1.Збирання. Розшифрування. Вивчення.
2.Узагальнений аналіз змісту, встановлення інформаційної цінності, можливості використання.
3.Створення приміток, коментарів, каталогів, різноманітних покажчиків (імен, творів, термінів тощо), при потребі довідників та інших додатків.
Кожний із названих етапів вимагає своїх аналітичних методик роботи. Перший етап потребує глибокого знання не тільки історичних, творчих, біографічних параметрів авторів епістол. Успіх роботи залежить і від якості почерку, характеру й умов написання листа, інших чинників. Другий етап потребує ретельного пошуку листів-відповідей для встановлення якомога повнішої панорами епістолярного спілкування. Третій етап є найскладнішим, оскільки вимагає від дослідника воістину енциклопедичних знань в історико-музикознавчій, культурологічній, філософській, психологічній сферах. Поза увагою епістолога-джерелознавця не може залишитися найменший фактографічний матеріал біографічного, творчого, історико-суспільного процесу. Особливо це стосується епістолярних матеріалів ХХстоліття, які позначені великим впливом культурницьких та соціально-історичних процесів. Зміна століття, тисячоліття, перегляд соціально-політичного клімату не тільки на теренах Європи, а й в усьому глобалізованому світі усе це спричинило відмову від одномірності поглядів, звужених критеріїв, упереджених ціннісних орієнтирів і перехід до нових методологічних засад, до оновлення арсеналу наукових засобів у роботі з епістолярним джерелом. Відійшла у небуття стара практика втручання в архівну пам’ятку, якою є епістола: її скорочення, дописування, публікація без пояснень. Видання епістологічних матеріалів останніх років характеризуються наявністю належної наукової бази. З листом працювати надзвичайно важко, якщо дотримуватися правил справжньої науки. Український диригент І.Блажков не раз повторював, що володіє безцінним скарбом листуванням з І.Стравінським та Д.Шостаковичем, але не може оприлюднити ці унікальні документи через неможливість встановити кількох осіб, які згадані у листах, у жодній з енциклопедій немає про них відомостей. Професійна совість цього музиканта і вченого не дозволяє йому видати недопрацьований матеріал. В українській же джерелознавчій науці, особливо в період 19201990‑хроків, практика «редагування», скорочення, «препарування» листів, відсутність належної наукової бази скоріше правило, ніж виняток.
Перед ученими-епістологами стоїть ще одне важливе завдання: реанімувати, докладно вивчити і ввести до наукового обігу роботи представників джерелознавчої школи ХІХ початку ХХстоліття. Унікальні курси лекцій з теорії історичного процесу і ролі в ній джерелознавства читали видатні вчені Санкт-Петербурзького, Московського та Київського університетів. Вони створили свої школи, які, на жаль, згодом були знищені. Необхідно відродити традиції, відновити актуальні для сучасності параметри давньої джерелознавчої школи, використати усі цінні напрацювання у процесі створення нових прогресивних методик в роботі над епістолою.
Найважливішим принципом у дослідженні й науковому осмисленні епістологічної спадщини є необхідність логічної вмонтованості епістолярію в систему музично-історичних процесів.
Ю.Чекан, підкреслюючи неосяжність поняття «історія музики», тим не менше зробив короткий перелік дисциплін і субдисциплін, які «зосереджують увагу на творчості минулих епох та розвитку композиторських шкіл, на еволюції стилів і жанрів, на питаннях виконавства, музичної науки та освіти, на проблемах музичного життя та критики»[1]. Але такої науки як джерелознавство в переліку найсуттєвіших дисциплін немає. Не вина вченого, що в системі дисциплін у мистецьких навчальних закладах ця наука не мала серйозного статусу, як не має і сьогодні. Тож чи варто доводити важливість складових джерелознавчої науки мемуаристики, епістології, дипломатики, геральдики тощо?
У музично-освітній сфері, зорієнтованій на традиційні, перевірені роками методи і методики викладання дисциплін, у навчальному плані не передбачено вивчення предмету, пов’язаного з епістологією як наукою. Причин можна назвати багато. Серед них найголовніша це свідоме, тривалий час (із 20‑хроків минулого століття) нав’язування зниженої оцінки всієї системи джерелознавчих дисциплін, відсутність заохочення до їх вивчення. Політичні причини такого ставлення не раз були предметом розгляду як у даній роботі, так у працях представників інших галузей вітчизняної гуманітарної науки. Але консервативність мислення як у державі загалом, так і в педагогічній сфері зокрема стоїть на заваді повернення у навчальну практику джерелознавчої науки у всій її багатоманітності, різновекторності.
Правда, зазначимо, при вивченні життя і творчості композиторів «від Баха і до» у межах музично-історичних предметів викладач користується виданнями листів, мемуарною, щоденниковою, публіцистичною літературою. Здійснюється це переважно на інформаційно-констатаційному рівні, оскільки у вищій школі не створена система відповідних методик, які б суттєво поповнили теоретико-методологічну базу науково-епістологічних досліджень у курсах музично-історичних, культурологічних та інших дисциплін. Епістола як джерело науки вимагає вироблення і введення у практику принципово нових методик. А новим може стати і добре забуте старе. Спецсховища бібліотек і музеїв відкрили для дослідників джерельні скарби, що дає ученим можливість реанімувати духовні надбання старої школи в царині епістології. Ідеї, перевірені часом, включаються в нові сучасні методики аналітичної науки з усім своїм обсягом комунікативних зв’язків, віртуальних технічних засобів спілкування. Тільки тоді можливою стане спадкоємність наукових традицій, неперервність і поступальність розвитку джерелознавства без втрат і перекручень.
А поки що «епістолярний знак» системи нашої освіти не став «знаком якості». Шкода, адже праця з листом і над листом є міцною науковою школою віртуального входження в живу ауру творчості митця, дозволяє мандрувати лабіринтами його духовного материка, який зветься психологією художньої творчості. Відкритість епістології дає непередбачувані можливості «гри у просторі і часі», тобто здатність входити у простір творчої лабораторії, пізнавати внутрішні мотивації вчинків, душевні відчуття автора.
У 1930‑тіроки у Львові вийшла друком монографія про науку листування[2], але не судилося їй зайняти достойне місце серед наукових видань з відомих соціально-політичних причин через початок світової війни. Ця праця не введена до наукової практики і в другій половині ХХстоліття: адже нема ані перекладу з польської мови, ані перевидання цього цікавого і цінного дослідження.
Через майже півстоліття в Росії опублікована навчально-практична робота І.Петровської[3], де розглядається джерельна база з історії російської музичної культури періоду ХVІІІ початку ХХстоліть, збережена в архівах і бібліотеках Москви та Ленінграда. Метою публікації є прагнення зорієнтувати читача в питаннях пошуку необхідного матеріалу у книгосховищах, а також класифікувати великий джерельний матеріал задля його швидкого знаходження. Автор справедливо попереджає про особливий тип роботи вченого з листами та мемуарами, називаючи їх «дорогоцінними джерелами вивчення історії духовної культури»[4]. Вводячи до праці з листами закон апперцепції[5], тобто вміння критично поставитися до сприйняття факту, часто суб’єктивного, особистісного, автор, на жаль, не розрізняє в жанровому відношенні епістолу і мемуари і не підкреслює їх суттєвої різниці: листа як об’єкта сприйняття і передачі фактографічного матеріалу безпосередньо гарячими слідами, а мемуарів на значній часовій відстані, що суттєво впливає на достовірність матеріалу. І якщо викладена у мемуарах інформація обов’язково вимагає перевірки її достовірності іншими документами, статтями періодики, діловими паперами, то листування не завжди потребують подібних операцій. Проте і тут дослідника-епістолога підстерігають морально-етичні проблеми: робота з листами потребує вміння ввійти у внутрішній світ дописувача, прийняти його світоглядну позицію, не переборщити з емоціями у сприйнятті тієї чи іншої ситуації, особливо коли це стосується глибоко інтимних сторін життя автора. Не раз дослідники епістол згадують Пушкінські роздуми в листі до П.Вяземського (листопад 1825року): «Зачем жалеешь о потере записок Байрона? <...> Оставь любопытство толпе и будь заодно с гением <...> Толпа жадно читает исповеди, записки etc, потому что в подлости своей радуется унижению высокого, слабостям могущего»[6]. Такої ж думки дотримувався П.Чайковський, пишучи в листі до Н.Ф.фонМекк: «Интерес к моей музыке возбудит и интерес к моей персоне, очень тягостный для меня <...> Думать, что когда-нибудь будут стараться проникнуть в интимный мир моих чувств и мыслей, во всё то, что в течение жизни я так бережно таил от соприкосновения с толпой, очень тяжело и грустно»[7].
Погоджуємось із І.Петровською: аналіз творчого спадку невіддільний від особистості, життя, настроїв, поведінки творця. Усе, що накопичується протягом складного, багатоаспектного творчого й особистого життя митця, всі нібито дрібниці не мають зникати, адже часто саме в них заховані мотивації вчинків, характер обставин, формування мети, причини настроїв, впливи тих чи інших ситуацій на майбутні реальні події і творчі задуми. Слід знайти не лише відповідну методику, а й кут зору для аналізу розглядуваних подій. Академік С.Б.Кримський цитує з цього приводу здивовано-збентежені слова Л.Толстого. Після прочитання своєї біографії, у якій із хронологічною достовірністю передані точні дати подій його життя, анкетні подробиці написання творів, він сказав: «Невже це і є моя біографія?» письменник не розумів, як можна схоластично описувати голі факти життя, ті чи інші події, історію написання творів без передачі внутрішньої наповненості їхнього змісту. «Стоит ли писать биографию о себе?» продовжує ці думки С.Прокоф’єв, але вирішивши, що не варто, заявляє: «Горе лишь в том, что не напишу я, напишут другие, и вероятно, напутают. Напутают самым добросовестным образом. Если так можно выразиться: добросовестно наврут; то есть без дурной мысли, а по недостатку сведений, на основании логических предпосылок»[8].
Таким чином, серед принципів епістологічної науки назвемо правильність оцінки аналізованого об’єкта, тобто зауважимо, що існує можливість різноспрямованих, але правдивих критичних суджень. Маємо тут пам’ятати про здатність епістолога розгляди предмет не тільки в руслі докладного пояснення деталей і подробиць. Головне призначення дослідника духовне, моральне збагачення попередніх уявлень про минулі часи і тим поглибити й уточнити концепційне осмислення музично-історичного процесу у критеріях ціннісного бачення мистецьких реалій.
Лист не тільки духовний феномен, спроба художнього бачення себе, світу, творчості, взаємин, подій. Лист це культурний материк, на якому стоїть музикознавча наука. Ствердимо більше. Без вивчення епістолярної спадщини духовний світ музичної культури уявляється вкрай збідненим на фактографічні матеріали, за якими постає музичний світ Митця у складних перипетіях епохи, життя, творчості. Яким багатогранним, живим, складним, незабронзованим є М.В.Лисенко у правдиво, без купюр і «доповнень», виданому епістолярію. Духовний ландшафт творчого життя митця постає в усьому архетиповому призначенні. Творчо-семантичний зміст цього видання в подальшому викличе зливу наукових відкриттів у царині культурологічних, педагогічних, психологічних та інших музично-історичних і дотичних до них сфер.
До публікації епістолярної спадщини Б.М.Лятошинського музикознавча думка оперувала лише матеріалами аналітичних розвідок. Глибокі і цікаві думки теоретичного спрямування тільки зараз знайшли історико-біографічне, правдиве підґрунтя, необхідне для написання повноцінної фактологічно та хронологічно уточненої біографії митця.
Якщо перші дві епістолярні публікації з вичерпною повнотою готують новий узагальнений етап у написанні біографії Б.М.Лятошинського, то 79листів О.Кошиця, вперше віднайдених і упорядкованих Л.Пархоменко, розпочинають складний процес джерелознавчого марафону майбутнього цілісного бачення музичного світу митця, життя і творчість якого були вилучені з обігу української музичної науки разом з усією плеядою творців вітчизняного мистецтва української діаспори, митців, розкиданих по світу, ув’язнених у таборах совісті, жертв політичних репресій тощо.
Це підтверджено у недавно виданому в Росії навчальному посібникові, і хоча епістологія як наука в ньому не розглядається, листи називаються унікальним, ні на що не схожим видом історичного джерела; зазначено, що листовне спілкування у ХХстолітті було достатньо розповсюдженим як між людьми, так і між людиною і суспільством[9].
До методологічних питань епістології віднесемо і необхідність її убудованості в періодизацію історії музики. Переоцінка значення історичного музикознавства минулого періоду відбувається разом із бурхливими процесами уточнення всіх загальнокультурних парадигм. Епістологія допомагає визнати або відкинути загальноперіодизаційні настанови про характер та зміст мистецтва деяких епох, з’ясувати моменти абсолютизації одних ідей за рахунок невизнання чи нівелювання інших, чим загальна картина історичних періодів суттєво збіднювалася.
Через епістологічні дослідження прокреслюється лінія етапів у розбудові музично-історичної науки в Україні ХХстоліття. Від початку проголошення перших ідей та методологічних принципів епістології в роботах Б.Яворського і М.Грінченка, подальших практичних напрацювань А.Ольховського і П.Козицького (19301940), О.Шреєр-Ткаченко і М.Гордійчука (19501960), через серйозні дослідження і принципові висновки, викладені у багатотомній «Історії української музики» (ІМФЕ ім.М.Рильського, 19802000роки), до наполегливого утвердження української музикознавчої науки на європейських теренах. Актуалізація матеріалів архівів А.Шреєр-Ткаченко та І.Ф.Ляшенка свідчить про глибокі зрушення як у внутрішньому, так і зовнішньому програмуванні ідей національної науки та джерелознавчої практики.
Через епістолярні матеріали помітним стає живий мистецький процес з усіма його злетами, драматичними сплесками. У цьому ряду епістолярій В.Губаренка презентує байдужість до політичних реалій, а натомість безмежне захоплення фактом творення, реалізацією задуманого. Однодумцями композитора виступали виконавці, чиє конфесійне, творчо-кланове братство було запорукою ідеї плідного втілення творчого задуму.
Епістоли І.Карабиця відкривають і тіньовий бік періодичних сплесків психологічного терору у стилі постсталінських «репресій духу». У листуванні особистого і ділового характеру та офіційних відповідях віддзеркалюються події, які ще мають стати предметом уважного вивчення й опрацювання у форматі удосконалених оцінок правдивого творчого процесу. Фактологічна панорама через епістоли відлунює серйозними моральними і психологічними неправедними діями, хибними методами й упередженими оціночними судженнями про творчий доробок одних і тенденційні уявлення «табелів про ранги» інших.
Погодимося з тими вченими-музикознавцями, які вважають систему періодизації живою, відкритою, здатною до розвитку. Адже внутрішнє наповнення історичних періодів кожної епохи фактологічним матеріалом є завжди актуальним завданням. Іноді новознайдені джерельні матеріали і документи підтверджують і доповнюють уже усталені періодизаційні параметри, а часом різко ламають наші уявлення про ті чи інші музично-історичні засади, вводять нові свідчення, залишені до часу в історичній тіні нові мистецькі опуси, а то й незнані чи забуті імена митців, усе це може кардинально змінити наші уявлення про епоху, її мистецькі константи.
Звертаючись до концепцій Б.Яворського щодо музично-історичних епох, описаних у працях, які, до речі, створювалися в Києві у 1916році, К.Зєнкін зауважує, що це «видима частина айсберга, але про справжній масштаб історичної концепції БЯворського можна тільки здогадуватися <> і їх слід переробити у світлі сучасних уявлень і історичних фактів»[10].
Так сталося в оцінці епохи 1960‑хроків: у перших дослідженнях мистецтва цього періоду вчені і критики спрямовували нашу увагу на митців авангардного напрямку. На сучасному етапі все частіше акцентується цілісність того мистецького феномену, який називається шістдесятництвом, долучається все більше незаслужено забутих імен. Листування з архівів В.Губаренка й І.Карабиця підтверджують тезу про плідний, хоча й не простий шлях митців, про тернисту долю їхніх творів, які не зразу знаходили шлях до визнання, важко пробивалися до тоді великою мірою заангажованої преси.
Погодимося з дослідниками, які вважають систему періодизації побудованою на принципах загального-конкретного. У генеральні напрямки розвитку мистецтва вмонтовуються підсистеми, але загальна періодизація музично-історичних процесів залишається відкритою до нових фактологічних знахідок, придатною до співпраці з іншими науками гуманітарного циклу. Підтвердимо думку М.Бердяєва про смисл історії, який остаточно визначиться тільки після закінчення цілісного етапу розвитку, щоби стати цивілізацією.
Важливим висновком аналізованих епістол є їх інтертекстуальна природа та жанровий статус. М.Коцюбинська розглядає лист як «протеїчний» (мінливий) літературний жанр, для якого важливі монологічність і віртуальний діалог (згадаємо діакомунікативну природу епістоли), інформативну насиченість та сповідальність, жанрову свободу та гру з реаліями. Усі ці якості підтверджують розмаїтий жанровий характер листів. Але якщо М.Коцюбинська розглядає лист як літературний твір високої якості, то для музичного джерелознавства важливим є здатність епістоли до інформативної та жанрової насиченості.
Багатоаспектною уявляється і шкала функційних значень епістоли: від біографічного джерела, згустку епохи, зрізу психологічних характеристик особистості, інформації про особистість до текстологічних та аналітичних параметрів.
Рівень виміру епістоли її комунікативна природа зі своїм внутрішньо змістовним наповненням спрямована у бік двонаправленого діалогу. «Написати листа, зауважує Дж.Г.Альтман, означає немовби позначити на мапі чиїсь координати часові, просторові, емоційні, інтелектуальні. Між цими точками на мапі між Я і Ти створюється спільний простір, спільний світ автора й адресата”, об’єднаний спільною пам’яттю і спільним досвідом»[11].
З точки зору дослідника-епістолога, цей двонаправлений діалог звернений, з одного боку, до об’єкту, тобто джерела, з іншого до суб’єкту. Інакше кажучи, дослідник аналізує свій об’єкт з позиції тогочасної епохи, контексту свого часу. Узагальнюючи, епістолог знаходить спільні позиції для встановлення істинної цінності об’єкту-епістоли і включає її до загальної історії музики.
Немає таких евристичних прогнозів, які б дали можливість передбачити, якими шляхами в культурному просторі музичних процесів піде епістолярна практика. Адже в 1937році польська дослідниця С.Скварчинська закопала її в «епістологічну труну». Мистецьке, людське спілкування розвивається за сценарієм комп’ютерних електронно-віртуальних взаємин. Духовна діалогічна аура листування все більше реалізується у відкритому просторі інтерспілкувань і набуває характеру зовнішнього спілкування. Зникає тенденція психологічної кордоцентричності у зверненні адресатів один до одного. Листування стає віртуальною зброєю ділових інституцій і перетворюється в лист-повідомлення, інформацію, наказ, контракт.
«Нам не дано передбачити, з високою мірою імовірності, стверджує М.Коцюбинська, шляхи майбутнього духовного розвитку людства»[12]. Подальша механізація комунікативних технологій може дати різні, часом важко-передбачувані варіанти розвитку. Але, безсумнівно, духовний ландшафт багатовікового існування епістоли залишив по собі настільки значущий культурний простір, відкриття й осмислення якого вистачить до наступних періодів спалаху відродження епістоли у невідомій сьогодні формі. Вхід в історико-культурну тінь не означає знецінення факту теплоти людського емоційного спілкування, аури діалогу на відстані.
Епістолярна література, як один із найстародавніших жанрів мистецької продукції, є особливим феноменом, про який написано безліч сторінок як художньої, так і наукової літератури. Але наважимося стверджувати, що в архівах заховано значно більше, ніж уже досліджено. А та вершина