ЕТНОПОЛІТИЧНА ГЕОГРАФІЯ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ, МЕТОДОЛОГІЇ, ПРАКТИКИ

Краткое описание

Львівський національний університет імені Івана Франка

На правах рукопису

ДНІСТРЯНСЬКИЙ МИРОСЛАВ СТЕПАНОВИЧ

УДК 911.3 : 32

ЕТНОПОЛІТИЧНА ГЕОГРАФІЯ УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ, МЕТОДОЛОГІЇ, ПРАКТИКИ

Спеціальність 11.00.02 - економічна та соціальна географія

Дисертація на здобуття наукового
ступеня доктора географічних наук

Науковий консультант:
Заслужений діяч науки і техніки України, член-кореспондент АПН України, доктор економічних наук, професор Олійник Ярослав Богданович

Львів -2005

ЗМІСТ
ВСТУП 3
Розділ 1 СУСПІЛЬНО-ГЕОГРАФІЧНІ ОСНОВИ ВЗАЄМОДІЇ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОЇ І ПОЛІТИЧНОЇ СФЕР СУСПІЛЬСТВА: ПОНЯТІЙНО-ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ АПАРАТ І КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ......................................................................... 13
Підрозділ 1 Структура та географічні виміри етнонаціональної сфери..............................................................................................................................13
1.1.1 Феномени етносу і нації, етнічного і національного: проблеми адекватного понятійно-термінологічного відображення.........................................13
1.1.2 Етнонаціональна єдність і різноманітність: історично- географічні реалії та суб’єктивні конструкції ...............................................................................19
1.1.3 Демо-територіальні засади етнічності25
1.1.4 Структурно-територіальна організація етнонаціональних спільнот та її роль в процесах життєдіяльності.................................................................................33
Підрозділ 2 Геополітичні функції етногеографічного чинника..............40
1.2.1. Етнонаціональна ідентичність і територіально-політичні процеси: еволюція, механізми та історично-географічні рамки взаємовпливів....................40
1.2.2 Місце і роль етнонаціонального чинника в територіально-політичній системі держави............................................................................................................46
1.2.3 Типологія держав світу за етнонаціональним складом населення та структурою територіальних етнополітичних систем................................................53
1.2.4. Етнополітичні конфлікти як наслідок структурно-функціональної незрівноваженості геоетнополітичних взаємин........................................................61
1.2.5 Суспільно-географічні передумови і принципи збалансованого функціонування територіальних етнополітичних систем і гармонійного розвитку геоетнополітичних процесів.......................................................................................65
Розділ 2 ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД, МЕТОДОЛОГІЯ І МЕТОДИКА ГЕОЕТНОПОЛІТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ.........................................................71
Підрозділ 1 Відображення геоетнополітичної проблематики в науковій літературі ..71
2.1.1. Загальні контури наукової геоетнополітичної проблематики. Поняття і зміст геоетнополітичного аналізу...........................................................................71
2.1.2. Еволюція етнополітичних ідей упродовж ХVIII - першої половини ХХ століть та її відображення в основних школах політичної географії...................75
2.1.3 Огляд української геоетнополітичної думки ХІХ першої половини ХХ ст.............................................................................................................................81
2.1.4 Особливості висвітлення геоетнополітичної проблематики в сучасній зарубіжній науковій літературі..................................................................................89
2.1.5 Стан та проблеми сучасних геоетнополітичних досліджень в Україні..........................................................................................................................96
Підрозділ 2. Методологічні і методичні основи геоетнополітичного дослідження держави.103
2.2.1 Методологічний потенціал сучасної політичної географії. Обгрунтування моделі цілісного геоетнополітичного дослідження держави.....103
2.2.2 Джерела, методика і загальнонаукові методи геоетнополітичних досліджень...................................................................................................................111
2.2.3 Картографічний метод в геоетнополітичних дослідженнях.............118
Розділ 3 ВЗАЄМОЗУМОВЛЕНІСТЬ ЕТНОГЕОГРАФІЧНИХ ТА ТЕРИТОРІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНІ УПРОДОВЖ ХХ СТОЛІТТЯ...........................................................................................................123
Підрозділ 1 Роль етногеографічного чинника у формуванні політичного простору України.......................................................................................................123
3.1.1 Етнополітична географія українських земель на початку ХХ століття...............................................................................................................123
3.1.2 Етногеографічні засади формування державності, державної території та кордонів України у часи української революції 1917-1920 років та у міжвоєнний період (1920-1939) ...............................................................................132
3.1.3 Формування державної території і кордонів України упродовж Другої світової війни та у післявоєнний період. Етногеографічні засади новітнього етапу українського державотворення.................................................................................144
3.1.4 Етногеографічний чинник в територіальній організації і функціонуванні органів державної влади і місцевого самоврядування упродовж першої половини ХХ ст.............................................................................................149
Підрозділ 2 Вплив геополітичного чинника на етнодемогеографічні і соціогеографічні процеси в Україні упродовж ХХ століття...........................158
3.2.1 Основні тенденції динаміки демографічних співвідношень у територіальній етнонаціональній структурі населення України упродовж ХХ ст....................................158
3.2.2 Мовно-географічні процеси в Україні упродовж 1959-1989 років як відображення політико-географічних тенденцій...................................................175
3.2.3 Релігійно-конфесійний чинник динаміки геоетнополітичних та етнодемографічних процесів в Україні упродовж ХХ ст.....................................185
3.2.4 Загальні закономірності й наслідки перебігу геоетнополітичних процесів в Україні упродовж ХХ ст. та їхній інерційний вплив на сучасні взаємини .....................................................................................................................189
Розділ 4 ЕТНОГЕОГРАФІЧНА СТРУКТУРА СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ ТА ЇЇ ГЕОПОЛІТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ.................................................................194
4.1 Основні етнодемогеографічні параметри населення України. Ідентифікація суб’єктів етногеографічних взаємин...............................................194
4.2. Географія української етнічної нації в Україні.....................................213
4.3 Геополітичні проблеми етнокультурної єдності і консолідації етнічних українців......................................................................................................................227
4.4 Географія етнонаціональних груп та невеликих корінних народів в Україні........................................................................................................................246
4.5 Етногеографічне районування України.................................................265
Розділ 5 ЕТНОПОЛІТИЧНИЙ ПРОСТІР УКРАЇНИ: КОНФІГУРАЦІЯ, СПІВВІДНОШЕННЯ, ПРОБЛЕМИ ГАРМОНІЗАЦІЇ ...................................279
Підрозділ 1 Геоетнополітичні виміри державної території та державно-територіального устрою України .......................................................................279
5.1.1 Конституційні основи України в контексті геоетнополітичних взаємин
5.1.2 Державна територія і державний кордон України: етногеографічні параметри, розташування і геополітичні виклики.................................................285
5.1.3 Геоетнополітичні аспекти функціонування столиці, вищих та центральних органів державної влади.....................................................................300
5.1.4 Етнонаціональний чинник у функціонуванні регіональних органів державної влади і місцевого самоврядування.........................................................316
Підрозділ 2 Географія етнополітичної активності населеня України .321
5.2.1 Соціально-географічні передумови політичної активності етнонаціональних спільнот і груп..............................................................................321
5.2.2 Географія і геополітичні орієнтації товариств етнонаціональних меншин..........................................................................................................................329
5.2.3 Геоетнополітичні аспекти поширення і діяльності релігійних організацій ...................................................................................................................336
5.2.4 Геоетнополітичні аспекти діяльності політичних партій...................349
5.2.5 Регіональні і внутрішньорегіональні відмінності електоральної активності етнонаціональних спільнот і груп України...........................................359
Розділ 6 ДЕРЖАВНА ГЕОЕТНОПОЛІТИКА УКРАЇНИ ЯК ЗАСІБ РЕАЛІЗАЦІЇ ЇЇ НАЦІОНАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ ТА ГАРМОНІЗАЦІЇ ЕТНОПОЛІТИЧНИХ ВЗАЄМИН .....................................................................370
6.1 Предмет, мета і завдання державної геоетнополітики України..........370
6.2. Інветаризація регіональних проблем і суперечностей етнополітичного розвитку та небезпек етнополітичної стабільності як передумова державної геоетнополітики..........................................................................................................379
6.3 Політико-географічні аспекти формування в Україні національної ідеї та політичної нації............................................................................................................392
6.4 Поглиблення культурної ідентичності України як предмет державної геоетнополітики...........................................................................................................404
ВИСНОВКИ......................................................................................................413
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ ...............................................................................433
ДОДАТКИ.........................................................................................................464

ВСТУП

Актуальність теми. Політизація етнічності упродовж ХІХ-ХХ ст. стала одним з провідних чинників формування політичної карти світу і територіально-політичної організації держав. А у зворотньому напрямі політична сфера суспільства виступала і виступає вагомим чинником у етнонаціональних процесах, що свідчить про їхню тісну взаємозалежність. Але взаємини етнонаціональної і політичної сфер суспільства ніколи не були простими, поєднучи, у залежності від умов та обставин, і конструктивний потенціал, і небезпеки дестабілізації, актуалізуючи необхідність їхнього зрівноваження. Оскільки джерелом суперечностей часто виступає саме невідповідність територіальної організації етнонаціональної і політичної сфер суспільства, то тут не можна обійтися, зокрема, без географічного погляду на етнополітичні взаємини. Окрім того, географічні чинники є істотними і у життєдіяльності етнонаціональних спільнот та груп, і у розвитку політичних процесів, а територія є і середовищем їхньої взаємодії, і середовищем впливу на процеси взаємодії.
Для України територіально етнополітичні взаємини це та сфера, яка забезпечує основні підстави її цілісності, зокрема, завдяки тому, що в основі її державної території ареал розселення державоформуючої української етнічної нації, і водночас саме тут є низка чинників, головно історично-географічних, які містять небезпеки деструктивних збурень, зумовлюючи і необхідність пізнання всієї сукупності територіально-етнополітичних співвідношень, і доцільність цілеспрямованого впливу на етнополітичну сферу з метою підсилення дії конструктивних чинників.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною наукової теми кафедри географії України Львівського національного університету імені Івана Франка Актуальні питання географії України” (№ держреєстрації 0101U006377).
Метою дисертаційного дослідження є розроблення теоретико-методологічних і методичних основ всебічного аналізу геоетнополітичної системи України, моделювання її основних співвідношень і зв’язків та обгрунтування перспектив оптимізації. Виходячи із загальної мети, у дослідженні ставились такі завдання:
- на основі аналізу літературних джерел обгрунтувати концептуальні положення щодо суспільно-географічних засад взаємодії етнонаціональної і політичної сфер суспільства;
- розробити цілісну модель методології дослідження територіально-етнополітичних взаємин у державі;
- проаналізувати історико-географічні передумови та виявити закономірності взаємозв’язаного розвитку етногеографічних і територіально-політичних процесів в Україні упродовж ХХ століття і їхній інерційний вплив на сучасні взаємини;
- визначити основні риси та співвідношення сучасної етногеографічної ситуації в Україні, а також їхні геополітичні функції;
- проаналізувати структурно-функціональні особливості державно-територіального устрою України у геоетнополітичному контексті;
- виявити суспільно-географічні закономірності політичної активності етнонаціональних спільнот і груп;
- з урахуванням регіональних відмінностей складності етнополітичних взаємин обгрунтувати концепуальні засади державної геоетнополітики з метою збалансування загальнодержавних та регіональних етнополітичних орієнтацій.
Об’єктом дослідження є територіальна етнополітична система України, елементами якої є етнонаціональні спільноти і групи та політичні структури, що відображають їхні інтереси чи регулюють міжетнічні стосунки.
Предметом дослідження є територіальна організація етнополітичної системи України, яка формується усією сукупністю співвідношень та взаємодії етногеографічної і територіально-політичної структур, а також проблеми її функціонування та зрівноваженого розвитку. Окремими аспектами дослідження є питання геополітичних функцій етногеографічної структури України, зокрема, проблеми цілісності державоформуючої української етнічної нації, етногеографічні засади державно-територіального устрою України, етнополітичні підстави державних кордонів та адміністративних меж, питання розміщення та соціально-економічного й культурного становища етнонаціональних спільнот і груп, питання формування суспільно-географічних засад регіональної етнополітики з метою гармонізації етнополітичних взаємин.
Широкий спектр аспектів дослідження етнополітичної географії України визначив різноманітність його джерельної основи, до якої увійшли статистичні матеріали, політико-правові документи, картографічні та літературні джерела.
В основі методології дисертаційного дослідження поєднання історично-географічного та (гео)структурно-функціонального підходів. У стратегії дослідження реалізовано принцип перехресного аналізу через дослідження впливу етногеографічного чинника на територіально-політичну сферу України і, навпаки, - територіально-політичної сфери на етногеографічні взаємини, що і визначило такі основні етапи роботи: 1. Конкретизація і вдосконалення понятійно-термінологічного апарату у сфері етнополітичних взаємин. Обгрунтування концептуальних засад взаємозв’язаного функціонування етногеографічних та територіально-політичних структур. 2. Історично-генетичний аналіз етногеографічних і територіально-політичних процесів в Україні упродовж ХХ ст. Обгрунтування просторових трендів їхнього взаємовпливу. Виявлення слідів інерції минулого в сучасній територіально-етнополітичній системі. 3. Структурно-функціональний аналіз складових етнополітичного простору. Виявлення регіональних пропорцій і диспропорцій в геоетнополітичних зв’язках і співвідношеннях. Дослідження вектора рівнодійної етнополітичних сил. 4. Аналіз регіональних етнополітичних проблем. Обгрунтування перспективних моделей оптимізації етнополітичних взаємин та основ регіональної етнополітики.
У методиці дослідження пріоритетне значення мали статистичні та картографічний методи.
Наукова новизна результатів дослідження полягає у тому, що актором уперше:
- виявлено тенденцію до більшої відповідності територіально-політичної та етногеографічної організації, яка є однією з сучасних глобальних закономірностей і засвідчує, що саме система національних держав і етнонаціональних федерацій є оптимальною моделлю територіально-політичної організації світу;
- обгрунтовано закономірність диференційованого перебігу геоетнополітичних процесів за великими культурно-цивілізаційними регіонами світу, яка є особливо помітною у регіонах з автохтонним населенням та у країнах переселенського типу;
- зроблено типізацію держав за етнонаціональним складом населення та характером етнополітичних взаємин на основі етногеографічних та територіально-політичних співвідношень;
- обгрунтовано зміст та методологічні основи геоетнополітичного аналізу;
- розкрито закономірності взаємовпливів етногеографічних та територіально-політичних процесів в Україні упродовж ХХ століття та окреслено геополітичну значущість інерції попередніх історичних періодів;
- розкрито основні параметри етногеографічної структури України в контексті сучасних територіально-політичних взаємин;
- розкрито основні етнополітичні співвідношення у конфігурації та функціонуванні системи державно-територіального устрою України;
- обгрунтовано концептуальні засади та основні напрями державної геоетнополітики .
Наукова новизна результатів дослідження виявляється і у вдосконаленні понятійно-термінологічний апарату у сфері територіально-етнополітичних взаємин та у вдосконаленні методики політико-географічних досліджень. У дисертації подальшого розвитку набули й питання етнічного картографування та історії політико-географічних досліджень.
Теоретичне і практичне значення одержаних результатів.
Концептуальні положення дисертації та обгрунтована методологічна модель геоетнополітичного аналізу держави формують теоретико-методологічні основи нового напряму досліджень етнополітичної географії, поглиблюючи водночас засади таких навчальних дисциплін, як Політична географія України”, Етногеографія України”, Політична географія світу”.
Прикладні аспекти дослідження можуть бути використані органами державної влади у здійсненні державної політики в галузі етнонаціональних взаємин з метою зрівноваження регіонально-етнополітичних процесів та оптимізації державно-територіального устрою.
Результати дисертаційного дослідження використовувались автором при підготовці та читанні низки курсів і спецкурсів для студентів географічного факультету Львівського національного універсиету Імені Івана Франка.
Особистий внесок здобувача. Усі результати дисертаційного дослідження безпосередньо належать автору.
Апрбація результатів дисертації. Основні положення дисертації і обговорювались на таких наукових конференціях і семінарах: Національні меншини Правобережної України” (Новоград-Волинський, 1998), Українська географія: історія і сучасність” (Київ, 1998), Картографія та історія України” (Львів, 1998), Суспільно-географічні проблеми розвитку продуктивних сил України” (Київ, 1999), Ландшафт як інтегруюча концепція ХХІ ст.” (Київ, 1999), Географічна наука та освіта в Україні” (Київ, 2000), Актуальні проблеми географічного українознавства на зламі тисячоліть” (Львів, 2000)”, Проблеми і перспективи транскордонного співробітництва в аспекті процесів європейської інтеграції” (Луцьк, 2000), Суспільно-географічні проблеми розвитку продуктивних сил України” (Київ, 2001), Українське державотворення: уроки, проблеми і перспективи” (Львів, 2001), Теоретичні і прикладні проблеми країнознавства і краєзнавства” (Рівне, 2002), Географічна наука та освіта в Україні” (Київ, 2003), Сучасні проблеми і тенденції розвитку географічної науки” (Львів, 2003), Природничі науки на межі століть” (Ніжин, 2004), Суспільно-географічні проблеми розвитку продуктивних сил України” (Київ, 2004), Геополітичні і географічні проблеми Криму в багатовекторному вимірі України” (Сімферополь, 2004), Проблеми безперервної географічної освіти і картографії” (Харків, 2004), а також на з’їздах Укранського Географічного Товариства (Луцьк, 2000 і Чернівці, 2004) та щорічних наукових конференціях працівників географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка упродовж 1998-2005 років.
Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковано у 3 монографіях, 22 статтях у фахових виданнях, 10 статтях в інших виданнях, а також у 15 матеріалах і тезах конференцій. Загальний обсяг опублікованих праць становить понад 40 друк. арк. Усі публікації є одноосібними.

Обсяг і структура дисертації. Дисертація складається із вступу, 6 розділів, висновків, списку використаних джерел (402 найменування), 2 додатків. Основний текст дисертації викладено на 357 сторінках. Робота містить 22 таблиці та 36 рисунків, які не входять до загального обсягу дисертації.

Список литературы

ВИСНОВКИ
1. З огляду на системоформуючу роль просторових відношень у етнополітичному розвитку, істотні взаємовпливи територіальної організації етнонаціональної і політичної сфер суспільства, уся сукупність їхніх співвідношень та взаємодії зумовлює характер багатьох сучасних соціально-політичних процесів та тенденцій. Дослідження всіх аспектів цих взаємин можна означити як етнополітико-географічний або геоетнополітичний аналіз. На основі геоетнополітичного аналізу в рамках політичної географії (на стику з етногеографією) формується напрям наукових досліджень, етнополітична географія, який на теоретичному рівні розглядає роль територіальної організації етнонаціональної сфери у геополітичних процесах, а на прикладному забезпечує розроблення моделей стабільного розвитку територіально-етнополітичних систем, попередження і профілактику територіальних конфліктів та здійснює прогнозування подальшого перебігу геоетнополітичних процесів.
2. Значною перешкодою поглиблення геоетнополітичних досліджень є поширеність понятійно-термінологічних систем, які відзначаються принципово іншими підходами щодо розуміння сутності етнічності, національної ідентичності, політичних вимірів етнічності, що зумовлено різним досвідом сприйняття етнополітичних реалій. З урахуванням усіх принципових засад, понятійно-термінологічна система, що сформувалася у теорії етносу найбільш об’єктивно, повно і в єдності відображає сутнісні виміри феноменів етнічного і національного, є методологічно конструктивною у геоетнополітичному аналізі, оскільки об’єктивно відображає етнічну строкатість світу.
3. Основними елементами складної структури етнічної сфери людства та окремих країн є цілісні етнонаціональні спільноти та їхні частини етнічні групи. Серед сукупності географічних чинників життєдіяльності та політичної активності етнонаціональних спільнот і груп визначальне значення у етнополітичних процесах має насамперед територіальна організація етнонаціональної сфери, тобто розміщення етнічних спільнот і груп по території, включаючи і їхнє розселення і територіальні співвідношення та зв’язки між структурно-територіальними підрозділами.
4. Етнонаціональна спільнота, будучи і в антропологчному, і в соціально-культурному аспектах складним утворенням, включає різні структурно-територіальні підрозділи. В структурно-територіальній організації етнонаціональної спільноти чи групи важлива роль належить мережі розселення, яка може як сприяти, так і перешкоджати комунікаційній зв’язаності і консолідації етносу чи етнічної групи. Достатній демогеографічний потенціал, розвинута соціально-культурна структура та оптимальна територіальна організація етнонаціональної спільноти у поєднанні з високим рівнем самосвідомості є основою її державоформуючого потенціалу.
5. Об’єктивні тенденції геополітичних і геокультурних процесів підтверджують, що саме державність створює щонайширші умови для реалізації і збереження етнонаціональної самобутності. Тому політизація етнічності об’єктивний процес розширення сфери життєдіяльності спільнот. А основним наслідком і відображенням природного розвитку етнополітичних процесів є формування національних держав.
6. Хроніка територіально-політичних змін упродовж двох останніх століть, зіставлення політичної та етнічної карт підтверджують, що тенденція до відповідності територіально-політичної і етногеографічної організації сучасного світу одна з сучасних глобальних закономірностей. З огляду на інерційність самої територіально-політичної організації і зміщеність фаз етнополітичного розвитку закономірною є диференційованість перебігу геоетнополітичних процесів в регіонах світу, що особливо помітно виявляється в регіонах з автохтонним населенням та в регіонах переселенського типу.
7. Відсутність геополітичних передумов для життєдіяльності і розвитку етнічних спільнот і груп, неузгодженість їхніх інтересів зумовлює появу етнополітичних конфліктів, які проявляється насамперед як геоструктурно-функціональна суперечність, зумовлена неадекватним відображенням етногеографічних особливостей у територіально-політичній системі. Етнополітичний конфлікт з політико-географічного погляду не можна вважати неминучим явищем, тим більше закономірним наслідком політизації етнічності.
8. Організаційно-мобілізаційна роль етнонаціонального чинника в політичних процесах найбільш рельєфно виявляється на рівні окремих держав. Органічна і генетична зв’язаність політичних і етнонаціональних компонентів формує етнополітичну систему держави. Оскільки важливе системоформуюче значення і в структурі етнічних спільнот, і у структурі держави мають власне територія, а також територіальні співвідношення і процеси, то кожна етнополітична система є своєрідною територіально-етнополітичною (геоетнополітичною) системою, елементи і системоформуючі зв’язки якої мають суспільно-географічні виміри.
9. Територіальна організація етнонаціональної сфери більшості держав є синтезом територіальних структур окремих етнічних спільнот і груп. Поліетнічність держави визначається не самим фактом наявності представників різних етнічних спільнот, а множинністю ареалів корінних етнічних територій. Беручи в основу типологічні відмінності територіальної організації етнонаціональної сфери держав, враховуючи загальні кількісні співвідношення етнонаціональних спільнот та історичні етногеографічні передумови, виділяються такі основні типи держав за особливостями етнонаціональної структури населення: 1) моноетнічні держави, в основі яких етнічна територія одного етносу при незначній частці (до 10%) етнічних меншин і малих корінних народів; 2) переважно моноетнічні держави, понад 80% території яких ареал розселення одного етносу при наявності порівняно невеликих ареалів компактного розселення етнічних меншин та малих корінних народів; 3) держави з наявністю двох домінуючих етнічних ареалів при порівняно незначній частці (до 10%) етнічних меншин - переважно двоетнічні держави; 4) поліетнічні держави з наявністю трьох і більше ареалів корінних етносів при кількісному переважанні (понад 65%) одного з них; 5) поліетнічні держави з наявністю трьох і більше ареалів корінних етносів при відсутності домінуючого (понад 65%) переважання одного з них; 6) поліетнічні держави колонізаційного (переселенського) типу із расово змішаним населенням і порівняно великою часткою аборигенів; 7) поліетнічні держави колонізаційного типу із расово змішаним населенням і порівняно невеликою часткою аборигенів (до 10%) .
10. Враховуючи співвідношення у територіальній структурі етнополітичної сфери, етногенетичні основи державності виділяються такі типи етнополітичних систем держав світу: 1) національні держави з єдиним етнополітичним центром; 2) національні держави з етнонаціонально-територіальними автономіями; 3) федеративні держави, організовані за переважно етнонаціональним чи етнонаціонально-територіальним принципом 3) держави колонізаційного типу з європейським культурним ядром, що сформувались як політичні нації; 4) держави колонізаційного типу із значною часткою аборигенного населення чи населення африканського походження, що формуються як політичні нації; 5) держави Африки і Азії, що утворилися на основі колишніх колоніальних володінь з етнічноскладним, але етнокультурно спорідненим складом населення, що формуються як політичні нації 6) держави Африки і Азії, що утворилися на основі колишніх колоніальних володінь з етнічнострокатим і різнорідним етнонаціональним складом населення, несформованими і неокресленими етнополітичними системами.
11. Незважаючи на закономірне наближення етногеографічної та територіально-політичної структур світу, їхнє приведення у повну відповідність є в принципі неможливим, але можливість пропорційності і зрівноваженості цих двох сфер, оптимізації їхніх співвідношень, є реальною. Водночас саме система національних держав та етнонаціональних федерацій це найбільш оптимальна і природна форма територіально-політичної організації людського суспільства.
12. Перешкодою розроблення цілісної системи об’єктивних знань про геоетнополітичні співвідношення в Україні та формування концептуальних засад зрівноваженої етнополітики помітним є і деякі негативні моменти: 1) некритичне застосування методологічних підходів західних суб’єктивістських модерністських концепцій нації і націоналізму, які в українській етнополітичній літературі часто еклектично поєднуються з крайньо природно-детерміністичними поглядами; 2) перенесення досвіду і прикладних технологій, що стосуються поліетнічних суспільств, у тому числі й переселенського типу, на рівень національних держав з домінуючим автохтонним населенням; 3) потяг до поверхово-сенсаційних пояснень, ефективність яких не підтверджена жодними здобутками, що загалом є наслідком дії стереотипів масової культури; 4) використання апарату різних понятійно-термінологічних систем, які часто діаметрально-протилежно трактують такі феномени, як нація, етнічність, націоналізм та ін. В аналізі сучасної геоетнополітичної ситації в Україні поширеними методологічними хибами є: 1) абсолютизація історично-географічних відмінностей України; 2) гіперболізація поліетнічності України; 3) екстраполяція етнокультурної і етнополітичної ситуації, що склалася у великих містах східної і південної України, на весь регіон.
13. Поєднання історично-географічного та (гео)структурно-функціонального підходів визначає такі основні етапи у стратегії геоетнополітичного дослідження держави загалом і пропонованого аналізу геополітичної ситуації в Україні: 1. Конкретизація і вдосконалення понятійно-термінологічного апарату щодо етнонаціональної ідентичності та її взаємин з політичною сферою. Обгрунтування концептуальних засад взаємозв’язаного функціонування етногеографічних та територіально-політичних структур. 2. Історично-генетичний аналіз етногеографічних і територіально-політичних процесів в Україні упродовж ХХ ст. Обгрунтування просторових трендів їхнього взаємовпливу. Виявлення слідів інерції минулого в сучасній територіально-етнополітичній системі. 3. Структурно (геоструктурно)-функціональний аналіз складових етнополітичного простору. Виявлення регіональних пропорцій і диспропорцій в геоетнополітичних зв’язках і співвідношеннях. Дослідження вектора рівнодійної етнополітичних сил. 4. Аналіз регіональних етнополітичних відмінностей. Виявлення і попередження можливих регіональних етноконфліктів. Обгрунтування перспективних моделей оптимізації етнополітичних взаємин та основ регіональної етнополітики. Усі зазначені етапи дослідження пронизує перехресний аналіз впливу етногеографічних структур на територіальну організацію політичної сфери і у зворотньому напрямі, впливу територіально-політичних структур на етногеографічну ситуацію і етногеографічні процеси.
14. Аналіз історичних особливостей формування державності України упродовж ХХ ст. підтверджує, що її державна територія в історично-генетичному відношенні має інтеґраційний характер, зумовлюючи помітні історико-географічні відмінності. Але основним чинником, який визначив об’єднання різних історичних регіонів в одному державному утворенні, абстрагуючись від того, яким шляхом це було здійснено, виступав український етнонаціональний чинник, право українського народу на самовизначення на своїй етнічній території, його соборницькі орієнтири.
15. Оскільки основи державної політики в галузі територіального управління на українських землях упродовж ХХ ст. переважно визначались не українськими інтересами, то не лише принципи управління, але й розміри та конфігурація адміністративних одиниць на українських землях у складі інших держав відзначаючись непропорційністю щодо розмірів української етнічної території та системи розселення українського народу. З огляду на роль адміністративних центрів і меж у поширенні геокультурних явищ, адміністративні центри УРСР вплинули на географію акультурації та асиміяляції етнічно українського населення.
16. Нерівномірність динаміки кількості та питомої ваги різних етнонаціональних спільнот і груп в межах сучасної України, неорганічний характер багатьох етнодемографічних процесів, зумовлені дією геополітичного чинника, вели до поглиблення міжрегіональної і внутрішньорегіональної поляризації в межах ареалу розселення української нації, гальмуючи процеси її модернізації. В межах українського етнодемографічного ядра, з огляду на вищий ступінь цілісності культурного середовища, етнодемографічні втрати були не так помітні, як на окраїнах української етнічної території. Водночас з позицій життєдіяльності українського народу як державоформуючої нації необхідно виділити і такі позитивні моменти етнічної історії ХХ ст., як зростання частки українського населення у містах, а також зменшення етнічної мозаїчності окраїнних західних реґіонів.
17. Дослідження сучасної територіальної організації етнонаціональної сфери, яка є фундаментом формування територіальної етнополітичної системи та визначальним чинником її розвитку, здійснені за результатами останнього перепису населення 2001 року, засвідчили, що абсолютна кількість та питома вага української державоформуючої нації та етнонаціональних груп залишається істотно диференційованою як в розрізі сільського і міського населення всієї України, так й за адміністративними реґіонами вищого рівня. Кількісні зміни у етнонаціональній структурі населення України упродовж 1989 2001 років виявляються і у якісних зрушеннях у територіальній структурі етнонаціональної сфери, насамперед стосовно диференційованого зростання питомої ваги української етнічної нації у розрізі регіонів: частка етнічних українців зросла у всіх регіонах, за винятком АР Крим, але найбільше у м. Києві та у східних і південних областях, де на кінець 80-х була переважно нижчою середніх по Україні значень. В результаті таких змін зріс демографічний потенціал української етнічної нації, особливо в напрямі із заходу на схід, виявляючи прогресивну з геополітичної точки зору тенденцію до вирівнювання (деполяризації) етнонаціонального простору України.
18. Для етнічно неукраїнського населення характерним є на сьогодні великий розрив кількісних співвідношень: не включаючи росіян, частка всіх інших етнонаціональних меншин не досягає в усьому населенні 1%. Такі кількісні співвідношення в середовищі етнічно неукраїнського населення засвідчують, що на сьогодні в Україні є лише одна велика етнонаціональна група етнічні росіяни і зовсім відсутні середні за людністю етнічні меншини.
19. Аналіз етнодемографічних співвідношень в Україні та регіонах не дає підстав для абсолютизації їхньої поліетнічності. Це підтверджується й аналізом етнотериторіальної мозаїчності. Лише Одеську область, насамперед її південно-західну частину (Південну Бесарабію), з огляду на такі дві ознаки, як високий ступінь етнонаціональної мозаїчності та множинність ареалів компактного розселення етнічних груп, можна однозначно вважати поліетнічним реґіоном. Набула за останній період рис більш поліетнічного (переважно трьохетнічного) регіону й АР Крим. Структура населення ще двох регіонів (Донецька та Луганська області) має переважно двоетнічний (українсько-російський) характер. Близьким до нуля є індекс етнотериторіальної мозаїчності на великій більшості території України, що характерним для етнічно моноареальних держав. Прикордонні західні і південно-західні райони компактного розселення угорців (Берегівський район Закарпатської області), румунів (Герцаївський район Чернівецької області), молдован (Новоселицький район Чернівецької області) переважно залишаються стійкими.
20. За міжпереписний період абсолютна кількість етнічних українців в Україні збільшилася лише на 0,3%, але їхня питома вага зросла більш істотно на 5,1% (з 72,7% у 1989 році до 77,8% у 2001 році). Зростання частки етнічних українців відбулося насамперед в міському середовищі (на 7,9%), тоді коли у сільській місцевості лише на 0,6%. Причому абсолютна кількість українців у містах зросла на 4,8%, а у сільській місцевості зменшилася на 6,5%. Загалом демографічна вага української етнічної нації в Україні підтверджує її державоформуючий характер й особливу геополітичну відповідальність у забезпеченні цілісності держави Україна.
21. Послаблююють державотворчий потенціал української етнічної нації значні відмінності у рівнях етнонаціональної свідомості, які найбільше зумовлені історичними чинниками і виявляються досить рельєфно у визнанні рідної мови та у її вживанні на побутовому рівні. У порівнянні з 1989 роком частка українського населення з рідною російською мовою у містах зросла на 1,8%, а у селах на 0,7%, відображаючи кризовий стан української ідентичності. Найбільша частка українців (переважно це мешканці обласних центрів та великих міст) асимілювала в російськомовне середовище в АР Крим (59,5%), Донецькій (58,7%) та Луганській (49,4%) областях. Найбільші контрасти між міським і сільським населенням у визначенні українцями своєї рідної мови характерні для Дніпропетровської, Одеської та Харківської областей.
22. Територіальний порівняльний аналіз мовної асиміляції українців у середовищі великих міст та у сільському і містечковому середовищах з урахуванням деяких інших геокультурних параметрів дає змогу окреслити просторову модель культурно-лінгвістичної структури українського етносу з виділенням таких районів: 1) ареал з відносно цілісним українським культурним середовищем; 2) ареал з переважно цілісним сільським середовищем і середовищем малих міських поселень та деякою акультурацією українського населення обласних центрів, де менше 10% етнічних українців вважає рідною російську мову; 3) ареал з порушеними внутрішньорегіональними етнокультурними зв’язками: мовно асимільоване українське населення великих і середніх міст (більше 10% етнічних українців вважають рідною російську мову) і лише частково асимільованим українським населенням сільської місцевості; 4) ареал із загостреними кризовими виявами української ідентичності (половина міського і більше 20% сільського українського населення вважає рідною російську мову).
23. Мовна асиміляція етнічних українців та представників етнічних меншин у російськомовне середовище зумовила також невідповідність етнонаціональної структури населення структурі населення за рідною мовою і загалом, і за реґіонами. Перший український перепис населення 2001 року показав, що зросла частка населення з рідною українською мовою до 67,5% (на 2,8%), зменшилася (до 29,6%) питома вага населення з рідною російською мовою (на 3,2%). В регіональному вимірі тенденції зміни структури населення за рідною мовою істотно диференційовані: при зростанні частки населення з рідною українською мовою у більшості регіонів, у АР Крим, Донецькій та Луганській областях спостерігалось її зменшення.
24. Українська мова визнається рідною на близько 80% території України, хоча в деяких реґіонах (Донбас, крайній південь України) вона функціонує лише в сільській місцевості і у марґіналізованому вигляді, не охоплюючи всіх верств населення і відповідно не забезпечує усі комунікаційні зв’язки. З огляду на те, що міста вершинні комунікаційні вузли етносоціальних зв’язків, етномовна біполярність значної частини території України (велике, переважно російськомовне, місто (особливо, Харків, Дніпропетровськ та ін.) і здебільшого україномовні сільське середовище та середовище малих міських поселень) розриває систему територіальних поєднань. Українське культурне середовище сільської місцевості та малих міських поселень, не знаходячи свого логічного вивершення у середовищі великих міст, зазнавало і зазнає поступової маргіналізації та акультурації.
25. В аспекті єдності української етнічної нації виділяється й проблема політичного русинства. Результати перепису 2001 року підтвердили, що політичне русинство локальне у просторі явище, зосереджене переважно в українсько-угорській етноконтактній смузі: 43% усього населення, яке ідентифікувало себе як русини, проживає у містах Ужгороді та Мукачевому, ще 30% розселені у Свалявському районі. За винятком Перечинського, Ужгородського та Свалявського, у всіх інших адміністративних районах частка тих, хто вважає себе русинами, є меншою 1% від усього етнічно українського населення. З урахуванням усіх зазначених чинників очевидно, що об’єктивних підстав і реальної небезпеки етнічної сецесії в Закарпатті не існує.
26. За переписом 2001 року в Україні проживало 10699,2 тис. (22,2%) населення, яке не ідентифікує себе з українською етнічною нацією, формуючи середовище етнонаціональних меншин, у структурі якого виділяються етнонаціональні групи та невеликі корінні народи (кримські татари, гагаузи, караїми, кримчаки). Істотними є їхні відмінності щодо особливостей заселення території України, ступеня компактності розселення і рівня асиміляції.
27. Кількісно найбільшою етнічною групою в Україні є росіяни (8,33 млн осіб (17,3% усього населення). Упродовж 90-х років, враховуючи тенденції міґраційного обміну України з Російською Федерацією, абсолютна кількість і частка росіян зменшились (на 26,6% та 4,8% відповідно). Найбільше зменшення частки росіян (на понад 5%) відбулося у східних та південних регіонах переважно внаслідок реінтеграції частини представників цієї групи з українським етнічним корінням в українське середовище. У демографічних параметрах етнічних росіян простежується закономірність: чим меншою є їхня компактність та питома вага у структурі усього населення, тим більшою є незрівноваженість статевої структури та вищим середній вік. Росіяни в Україні, як демографічно і політично домінуючий етнос колишнього Радянського Союзу, незважаючи на велику віддаленість від ареалу свого формування, майже не зазнали асиміляції (лише 3,5% з них вважає рідною українську мову). Найбільша питома вага етнічних росіян з рідною українською мовою є у тих регіонах, де, з одного боку, росіяни розселені найбільш дисперсно та, з другого, порівняно цілісним є українське мовно-культурне середовище.
28. Дослідження структури населення за рідною мовою (на 2001р.) дали змогу виділити такі групи етнонаціональних меншин: 1) менше 25% спільноти чи групи вважає рідною мову своєї національності (білоруси, євреї, поляки, греки, німці, корейці, казахи, чехи, латиші); 2) вважає рідною мову своєї національності 26-51% спільноти (татари, словаки, вірмени, грузини, цигани, узбеки, литовці); 3) вважає рідною мову своєї національності 52-75% спільноти (молдовани, болгари, азербайджанці, ґаґаузи); 4) понад 75% спільноти вважає рідною мову своєї національності (росіяни, кримські татари, румуни, угорці). За винятком частки поляків, угорців, румунів, чехів, словаків, циган, які порівняно більше асимілювали в українське, ніж в російське мовне середовище, представники всіх інших груп, які не визнають рідною мову свої національності, більшою мірою визнали рідною російську мову. Природна асиміляція в більшою мірою українське, ніж російське середовище, характерна для етнонаціональних меншин із високою часткою сільського населення, розселених в західних і центральних регіонах.
29. На основі аналізу широкої сукупності означених етнодемографічних та етносоціальних показників нами виділяються, як окремі етногеографічні райони, такі групи областей: 1) Закарпатська і Чернівецька області; 2) Волинсько-Галицький район (Волинська, Рівненська, Івано-Франківська, Львівська і Тернопільська області); 3) Центральний район (Вінницька, Житомирська, Київська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Хмельницька, Черкаська і Чернігівська області); 4) Донецький район (Донецька і Луганська області); 5) Одеський район (Одеська область); 6) Центрально-Причорноморський район (Миколаївська і Херсонська області); 7) Дніпровсько-Харківський регіон (Дніпропетровська, Запорізька, Харківська); 8) Кримський район (АР Крим).
30. Аналіз положень Конституції України, які мають етнополітичне значення, засвідчує, що Основний Закон хоча й увібрав як компромісний документ фрагменти різних концептуальних підходів, все ж окреслює основні параметри України як національної держави, сформованої на основі самовизначення українського народу. Оскільки Україна не формувалася шляхом об’єднання кількох державно-політичних суб’єктів і не є сукупністю ареалів автохтонних народів, то в основі форми її державно-територіального устрою доцільно зберегти конституційно закладений принцип унітаризму. Відносячись за своїм етногеографічним складом до типу переважно моноетнічних держав із значною часткою представників етнічних меншин та невеликих корінних народів, Україна має усі підстави розвиватись як національна держава з однією регіональною автономією, Автономною Республікою Крим.
31. Важливою передумовою етнополітичної консолідації України є забезпечення недоторканості, цілісності і економічної освоєності її державної території. Стратегічно важливим є те, що одним з основних об’єктивних аргументів в усіх необхідних обгрунтуваннях політичної цілісності державної території України є той факт, що у її основі українська етнічна територія. Огляд природно-географічних особливостей, розселення населення і розміщення господарства засвідчує, що реґіональні природні і соціально-економічі відмінності території України є досить помітними, але не є настільки значними, щоб бути потенційним детермінатором реґіональних конфліктів, а у багатьох аспектах є взаємодоповнюваними. З огляду на значні реґіональні відмінності соціально-економічної освоєності, перспективною могла б бути політика цілеспрямованого переселення населення густозаселених сільських районів західної України в південні області.
32. Переспективи становлення етнополітичної системи України залежать і від етногеографічних параметрів та функціонування її Державного кордону. З огляду на суб’єктивні моменти формування, Державний кордон України відповідає межі української етнічної території, яка склалася на початок ХХ ст., лише на деяких ділянках: північному сході з Білоруссю, на сході (від р. Десни до околиць м. Білопілля Сумської області) з Росією і на незначних ділянках кордону з Угорщиною і Молдовою. На сьогодні безпосередньо у прикордонній смузі України проживає понад 1 млн. етнічно неукраїнського населення, що становить 10% усього населення етнонаціональних меншин України. Саме у прикордонній смузі розміщено 9 адміністративних районів з усіх 23, де етнічні українці становлять меншість (абсолютну чи відносну).
33. В структурі територіальної етнополітичної системи держави визначне місце належить столицям, які подають імпульси загальнополітичногого і етнокультурного розвитку, мають найбільше можливостей для забезпечення національно-політичної консолідації усього населення. Для виконання столичних геоетнополітичних функцій сучасної України м. Київ має низку переваг геоетнополітичного положення, його етнонаціональна структура населення за кількісними співвідношеннями між основними суб’ктами від загальнодержавної істотно не відрізняється, підтверджуючи здатність Києва відображати українську національну сутність держави і збалансовувати одночасно міжетнічні стосунки. Водночас у мовно-культурній сфері Києва помітною є інерція попередніх кількісних співвідношень в етнонаціональній структурі населення міста, не даючи змоги призупинити процеси мовної асиміляції етнічних українців. Тому місто Київ, забезпечивши тісніші міжрегіональні геополітичні поєднання, загалом ще не недостатньо використовує свій великий потенціал столиці у процесах етнокультурної консолідації українського суспільства.
34. Дослідження представництва етнонаціональних меншин у Верховній Раді і інших вищих і центральних органах державної влади України засвідчило відсутність будь-яких дискримінаційних обмежень щодо них та наявність сприятливих передумов для реалізації своїх прав і свого потенціалу, що загалом є позитивним чинником. З огляду на етногеографічні та геополітичні реалії, створення т. зв. національних районів у сучасних умовах не є конструктивним розв’язанням проблеми, оскільки могло б стати своєрідним аргументом для висунення територіальних претензій до України з боку великодержавницьки орієнтованих еліт сусідніх національних держав, не вирішуючи реальних проблем життєдіяльності місцевого населення. А тому саме позатериторіальна форма (етнокультурна автономія, національно-персональна” автономія) мала б стати основною формою організації самоврядування етнонаціональних меншин.
35. Стабільність геоетнополітичної системи держави забезпечується зрівноваженою політичною активністю етнонаціональних спільнот і груп, зумовленою різними (економічними, політико-правовими, соціально-культурними) мотивами. Дослідження показали, що негативний вплив соціальної географії на етнополітичну ситуацію має переважно лише опосередкований характер, передовсім формуючи скептичну налаштованість до можливостей і перспектив української державності та сприяючи консервації міжрегіональних бар’єрів. З огляду на відносно більший розмах різних соціальних проблем, лише проблеми соціальної невлаштованості кримських татар, на відміну від інших спільнот і груп, можуть мати конфліктогенний характер, що потребує активної виваженої соціальної політики. Водночас інші етнонаціональні групи, попри різні негативні обставини, безпосередньо із соціально-економічних мотивів не мають на сьогодні підстав для уявлень про їхню дискримінацію.
36. Важливою організаційно-демократичною формою активізації громадсько-політичної активності етнонаціональних меншин є створення громадських об’єднань (товариств), які є необхідним елементом громадянського суспільства. Аналіз географії, структури та культурно-інформаційної діяльності товариств етнонаціональних меншин, особливо у порінянні з етнонаціональним складом, показали і певну диференціацію у етнополітичній активності окремих груп населення різних регіонів. Загальна кількість громадських об’єднань етнонаціональних меншин у реґіонах України також мало залежить від етнонаціональної мозаїчності реґіонів, на його значення впливають історичні традиції меншин та ступінь політизації реґіонів. Незважаючи на те, що рівнодійна векторів геополітичних орієнтацій товариств етнонаціональних меншин за часи незалежності України стала більше спрямовананою у загальноукраїнське суспільство, все ж в деяких регіонах зберігаються сильні відцентрові імпульси. А поєднаність (організаційна, ідеологічна, культурна) таких об’єднань з українськими громадсько-політичними організаціями все ще залишається незадовільною.
37. З огляду на достатньо конструктивну позицію державних структур щодо діяльності релігійних організацій, рівень забезпечення релігійних потреб населення загалом і етнонаціональних меншин зокрема на сьогодні безпосередньо не слугує поважним мотивом соціально-політичної активності, однак сама діяльність релігійних організацій істотно впливає на перебіг геоетнополітичних процесів. Релігійно-географічний аналіз, виявляючи збереження істотних, історично зумовлених реґіональних відмінностей та деяке переважання відцентрових етнополітичних орієнтацій релігійних структур, засвідчує, що від співвідношень у релігійній сфері, залежатимуть насамперед перспективи культурно-політичної консолідації української нації. Не сприяють етнополітичному зближенню різних територіальних груп українського народу окремі негативні моменти, пов’язані з етнокультурним середовищем та ідеологічними засадами конфесій. Але загалом політичні функції релігійно-територіальної диференціації України не є настільки вагомими, щоб говорити про принципову культурно-цивілізаційну несумісність” різних частин держави.
38. Основні результати етнополітичної активності забезпечує насамперед діяльність політичних партій. Сумарний вектор впливу політичних партій хоча й має доцентрове спрямування, розмиваючи історично-географічні бар’єри, все ж ще не забезпечує всіх регіональних етнокультуриних поєднань, необхідних для ефективного функціонування національної держави. Позитивною передумовою подальшого розвитку партійно-політичної системи держави є те, що політичні сили, які відверто заперечували принципи незалжного національно-державного розвитку України за результатами двох виборчих кампаній до Верховної Ради одержали відносно незначну кількість голосів (менше 1%).
39. Територіальна диференціація етнополітичної активності населення України формується насамперед регіональними і внутрішньорегіональними відмінностями електоральної поведінки української етнічної нації і етнонаціональних меншин і передовсім етнічних росіян. Аналіз електорально-політичних настроїв у межах ядра української етнічної території підтверджує значущість історико-географічного чинника. Але