ФУНКЦІЯ ЗАХИСТУ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФУНКЦІЇ ЗАХИСТУ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ 16
1.1. Поняття, зміст, сутність та значення кримінально-процесуальної
функції захисту 16
1.2. Еволюція функції захисту від обвинувачення 36
1.3. Особливості здійснення функції захисту в інших країнах світу 57
РОЗДІЛ 2. ЗАХИСТ – ОДНА З ОСНОВНИХ ФУНКЦІЙ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ 72
2.1. Функція захисту як спосіб реалізації права обвинуваченого на захист 72
2.2. Здійснення функції захисту захисником та іншими учасниками кримінального процесу 97
2.3. Реалізація функції захисту в межах форм кримінального
провадження з посиленими процесуальними гарантіями 124
РОЗДІЛ 3. ФУНКЦІЯ ЗАХИСТУ В СИСТЕМІ КОНСТИТУЦІЙНИХ ГАРАНТІЙ ПРАВ І СВОБОД ОСОБИ ТА ЇЇ РОЗВИТОК У КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТАНДАРТІВ 137
3.1. Функція захисту в системі конституційних положень щодо
забезпечення прав і свобод особи у сфері кримінальної юстиції 137
3.2. Трансформація функції захисту у вітчизняному
кримінальному процесі з урахуванням вимог
європейських стандартів 155
ВИСНОВКИ 167
ДОДАТКИ 173
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 179

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Згідно зі ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини і громадянина, а також їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Проблеми процесуального права останнім часом набувають особливої актуальності, що обумовлено завданням побудови правової держави, неухильного дотримання встановлених процесуальних гарантій прав і свобод громадян України.
Після прийняття 28 червня 1996 року Конституції України та відповідно до стратегії правової політики нашої держави здійснюється оновлення законодавства, його кардинальний перегляд.
Проблема реального здійснення прав людини, їх гарантій, захисту, фактичної реалізації на сьогодні набуває все більшого значення.
За часів існування Радянського Союзу до окремої людини склалося ставлення як до “гвинтика” у великій державній машині, і як така вона жодної цінності не становила. На сьогодні ситуація поступово змінюється, і чільне місце займає належна повага й захист прав людини.
Як інструмент держави кримінальний суд покликаний забезпечувати захист інтересів пануючої в державі сили. У демократичній державі такою силою є народ.
Оскільки ідея створення держави та її інститутів полягає в тому, щоб вона забезпечувала захист інтересів народу, всі засади судочинства мають бути спрямовані в першу чергу на захист людини, її життя і здоров’я, майна, честі і гідності, прав і свобод.
Справедливий суд передбачає всебічний, повний і об’єктивний розгляд справи, постановлення законного і обґрунтованого рішення, що є можливим лише при дотриманні прав учасників кримінального процесу, закріплених у кримінально-процесуальному законодавстві і гарантованих Конституцією.
Функція захисту – це форма забезпечення прав і свобод особи у кримінальному судочинстві, насамперед особи, на яку спрямовано лезо кримінальної юстиції.
Функція захисту – одна з основних кримінально-процесуальних функцій. Вона є обов’язковим елементом розв’язання правових спорів у кримінальному суді, слугує противагою функції обвинувачення. Без цієї функції не може повноцінно діяти система правосуддя.
Функція захисту необхідна для створення конструктивної противаги обвинуваченню. Адже обвинувачення як спосіб реалізації обов’язку держави, спрямованого на захист суспільства від злочинних посягань, має бути цілеспрямованим, рішучим, але водночас – обґрунтованим і законним. І саме функція захисту, використовуючи свої процесуальні можливості наступу, стримування та протидії не дозволяє обвинуваченню йти найпростішим, найкоротшим шляхом.
Таким чином, особливого значення набуває теоретична розробка питань, пов’язаних з реалізацією функції захисту, удосконаленням правового регулювання статусу суб’єктів, які здійснюють її на різних етапах провадження у кримінальній справі.
Одним з основних напрямків розвитку правової держави, якою прагне бути Україна, є наближення законодавства в цілому та кримінального законодавства зокрема до міжнародних стандартів. Особливо актуальною ця проблема є саме зараз, коли Україна стала повноправним членом Ради Європи. Розгляд у дисертації питань про місце функції захисту у системі прав і свобод людини, конституційних гарантій реалізації функції захисту зумовлений необхідністю визнання і закріплення у національному законодавстві основних прав людини відповідно до міжнародно-правових актів.
Проведені в дисертації дослідження щодо здійснення функції захисту в кримінальному процесі окремими суб’єктами, аналіз міжнародно-правових актів та законодавства зарубіжних країн, внесення конкретних пропозицій щодо вдосконалення діючого кримінально-процесуального законодавства України набувають особливої актуальності саме зараз, коли виникла нагальна потреба в прийнятті нового Кримінально-процесуального кодексу України.
Проблематика нормативного закріплення та реального здійснення функції захисту актуалізована на сьогодні необхідністю вдосконалення чинного законодавства, приведення його у відповідність до Конституції, імплементації міжнародно-правових норм і стандартів в галузі захисту прав і свобод людини, зміни пріоритетів, цілей і завдань кримінального судочинства.
Питання реалізації функції захисту на різних етапах провадження у справі завжди привертали увагу вчених-процесуалістів, що пояснюється надзвичайною важливістю даної функції у кримінальному процесі.
Загальним питанням функцій у кримінальному процесі та статусу суб’єктів, які їх здійснюють, присвячена значна увага в працях В.А. Азарова, С.А. Альперта, В.К. Бабаєва, А.Д. Бойкова, В.П. Данєвського, П.С. Елькінд, Ц.М. Каз, Л.Д. Кокорева, А.Ф. Коні, О.М. Ларіна, В.В. Леоненко, П.А. Лупинської, М.М. Михеєнка, В.В. Молдована, Я.О. Мотовіловкера, В.Т. Нора, І.Д. Перлова, І.Л. Петрухіна, Ю.І. Стецовського, В.А. Стремов-ського, М.С. Строговича, І.Ю. Сухарева, В.П. Шибіко, І.Я. Фойницького та інших.
Вагомий внесок у дослідження реалізації функції захисту зроблено В.П. Бахіним, Т.В. Варфоломеєвою, Р.С. Бєлкіним, В.В. Гевко, А.Я. Гінзбургом, В.Г. Гончаренком, З.З. Зінатулліним, Т.З. Зінатулліним, А.В. Іщенком, Н.С. Карповим, М.В. Костицьким, В.О. Коноваловою, Є.Д. Лку’янчиковим, М.А. Погорецьким, Д.П. Письменним, С.М. Стахівським, О.Д. Святоцьким, В.Ю. Шепітьком та іншими вченими.
Проте більша частина вказаних праць була опублікована до прийняття Конституції України та внесення відповідних змін до кримінально-процесуального законодавства, у зв’язку з чим багато викладених в них теоретичних положень на сьогодні застаріли. Істотні здобутки у вивченні кримінально-процесуальної функції захисту належать сучасним українським науковцям, проте ними функція захисту розглядається, як правило, в контексті інших кримінально-процесуальних проблем. Зокрема, М.А. Маркуш, Ю.В. Хоматов функцію захисту досліджували в рамках реалізації принципу змагальності в кримінальному процесі; Т.В. Корчева, Т.В. Омельченко та О.О. Чепурний вивчали особливості здійснення функції захисту на стадії досудового розслідування, В.Т. Маляренко – в аспекті загальних питань євроорієнтаційної перебудови кримінального процесу.
Разом з тим, реалізація функції захисту в кримінальному судочинстві являє собою окрему проблему, яка потребує самостійного і комплексного дослідження, тим більше, що на сучасному етапі демократичного розвитку України, вдосконалення законодавства, приведення його у відповідність до міжнародних стандартів та здійснення у зв’язку з цим судово-правової реформи багато питань, які виникають у процесуальній теорії та судовій практиці, ще залишаються невирішеними і потребують якісно нового наукового обґрунтування.
Значною мірою цьому сприяє і недостатньо чітка законодавча регламентація інституту функції захисту у кримінальному процесі, що викликає ряд розбіжностей у науковій літературі та помилок на практиці.
Незважаючи на те, що проблема здійснення функції захисту в кримінальному процесі тією чи іншою мірою висвітлена в багатьох наукових працях, у тому числі і вищеназваних авторів, багато питань залишаються дискусійними, а деякі з них потребують і певного оновлення нормативного регулювання.
Зокрема, серед науковців не склалося єдиного погляду на принципові питання, пов’язані з поняттям кримінально-процесуальної функції захисту, її змістом, процесуальним статусом суб’єктів, які її здійснюють (найбільш дискусійним є питання щодо процесуального статусу захисника), механізмами реалізації та гарантіями здійснення. Відсутність однозначних наукових підходів до вирішення вказаних питань зумовлює недосконалість правового регулювання функції захисту, проблеми й розбіжності в правозастосовчій практиці, а отже, недостатній захист, а іноді й прямі порушення прав та законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого в кримінальному процесі.
Наведені фактори визначили вибір теми дисертаційного дослідження, актуальність якого полягає у необхідності вироблення нових кримінально-процесуальних норм, котрі повно і всебічно врегулювали б функцію захисту та гарантували б її ефективну реалізацію відповідно до міжнародних стандартів.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося в рамках планових тем відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України: “Актуальні проблеми Кримінальної юстиції” (номер державної реєстрації 0103U004302), “Злочинність і національна безпека” (номер державної реєстрації 0102U005665), “Кримінально-правові і кримінально-процесуальні аспекти здійснення правосуддя в Україні” (номер державної реєстрації 0104U007591 ІІІ кв. 2004 р. – І кв. 2006р.); “Кримінальна юстиція України: актуальні проблеми розвитку” (номер державної реєстрації 0106U004753 ІІ кв. 2006 Р. – ІV кв. 2008 р.).
Мета і завдання дослідження. Основною метою дослідження є комплексний аналіз теоретичних положень, що визначають функцію захисту у кримінальному процесі, а також практичних проблемних позицій її реалізації, чинного національного та зарубіжного законодавства, міжнародно-правових норм з даного питання, спрямований на виявлення прогалин в правовому регулюванні зазначених відносин та в розробці на цій підставі пропозицій щодо вдосконалення кримінально-процесуального закону.
Виходячи з поставленої мети, основну увагу в дисертації зосереджено на вирішенні наступних завдань:
- визначити поняття функції захисту в кримінальному процесі;
- визначити місце функції захисту в системі розподілу та взаємодії основних кримінально-процесуальних функцій;
- з’ясувати значення функції захисту як форми забезпечення прав і свобод особи в кримінальному судочинстві;
- зіставити конституційні принципи, в яких знайшла своє відображення функція захисту, з метою встановлення відповідності між нормами кримінально-процесуального закону та їх змістом;
- визначити соціальне значення функції захисту, її значення для особи, правосуддя та права в цілому;
- дати характеристику процесу виникнення та еволюції функції захисту;
- виявити особливості законодавства зарубіжних демократичних країн з метою врахування позитивних надбань в галузі здійснення правосуддя, і зокрема здійснення функції захисту;
- з’ясувати сутність чинного кримінально-процесуального закону в контексті процесуального статусу суб’єктів, які здійснюють функцію захисту;
- визначити місце функції захисту у механізмі забезпечення у сфері кримінальної юстиції основних прав і свобод людини;
- визначити гарантії реалізації кримінально-процесуальної функції захисту та окреслити рівень їх ефективності та дієвості;
- підготувати та внести конкретні пропозиції щодо вдосконалення вітчизняного кримінально-процесуального законодавства;
- виявити особливості імплементації в національну правову систему основних міжнародно-правових положень з питань захисту прав і свобод людини, а також шляхів впровадження відповідної практики Європейського суду та Європейської комісії з прав людини з метою гармонізації вітчизняного кримінально-процесуального законодавства з законодавством країн європейської спільноти.
Об’єктом дисертаційного дослідження є врегульовані нормами кримінально-процесуального законодавства правовідносини, що виникають з приводу здійснення функції захисту.
Предметом дослідження є функція захисту в кримінальному процесі України.
Методи дослідження. Під час роботи над дисертацією використовувалися різні методи наукового пізнання, вибір яких зумовлений метою і завданнями дослідження. Головним з них є загальний діалектичний метод пізнання явищ об’єктивної реальності. Для вивчення і поглиблення понятійного апарату дослідження використовувався логіко-семантичний метод. Системно-структурний метод застосовувався при вивченні функції захисту у взаємодії з іншими кримінально-процесуальними функціями в системі кримінально-процесуальної діяльності. Історико-правовий метод дав змогу дослідити еволюцію функції захисту та визначити етапи її розвитку. За допомогою аналітичного методу проведено узагальнення матеріалів практики щодо здійснення функції захисту її суб’єктами. Основні висновки та положення дослідження ґрунтуються на методі системного аналізу чинного законодавства, міжнародно-правових документів та практики їх застосування. Також завдання дисертаційного дослідження вирішувалися за допомогою порівняльно-правового аналізу рішень Європейського Суду з прав людини та порівняння вітчизняного регулювання із зарубіжним та міжнародним досвідом щодо реалізації функції захисту. Статистичний метод використовувався для аналізу й узагальнення емпіричної інформації, що стосується теми дослідження. Соціологічні методи (інтерв’ювання, анкетування) були застосовані при опитуванні працівників прокуратури, суду та адвокатів.
Названі методи дослідження використовувалися в роботі у взаємозв’язку, що забезпечило всебічність, повноту і об’єктивність отриманих результатів.
Теоретичну основу дисертації складають роботи вітчизняних і зарубіжних вчених з загальної теорії права, кримінально-процесуального, кримінального, міжнародного права, інших галузей юридичних наук, а також з філософії, соціології, психології. Нормативною базою дослідження є Конституція України, чинне кримінально-процесуальне законодавство та законодавство про судові і правоохоронні органи, а також ратифіковані Верховною Радою України міжнародні договори. Чинні норми досліджено у порівняні з проектом КПК України, підготовленим у профільному комітеті Верховної Ради України (реєстраційний номер 3456-1).
Емпіричну базу дослідження склали результати дослідження 123 кримінальних справ, узагальнення практики судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду Сумської області, а також відомості, одержані в результаті анкетування 34 суддів, 131 слідчо-прокурорського працівника та 37 адвокатів (додаток А).
Використовувався також власний досвід адвокатської діяльності дисертанта, набутий під час здійснення захисту в кримінальних справах.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в комплексному та системному аналізі сукупності процесуальних проблем реалізації функції захисту в кримінальному судочинстві у сучасних умовах. Проведене дослідження дало можливість одержати нові наукові результати, які обґрунтовуються в дисертації, сформувати систему теоретичних поглядів на стан, тенденції і перспективи розвитку функції захисту, її місце в системі кримінально-процесуальних функцій, розробити пропозиції щодо вдосконалення правових норм, котрі закріплюють механізм її реалізації.
Основні положення дисертації, які визначають наукову новизну і виносяться на захист, полягають у наступному:
1. Запропоновано виділяти три ієрархічні рівні функцій, що відображають взаємозв’язок, взаємний вплив елементів кримінального процесу як системи, а також соціальне призначення кримінального судочинства. Першому рівню відповідає загальна функція кримінального процесу, яку, виходячи з визначених у законі завдань, пропонується іменувати охоронно-забезпечувальною. Другий рівень складають кримінально-процесуальні функції як напрямки кримінально-процесуальної діяльності, що є основою побудови кримінального процесу на засадах змагальності. До них мають бути включені три процесуальні функції: обвинувачення, захист і правосуддя. Третій рівень передбачає розгляд функцій як основних обов’язків суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності.
2. Наведено додаткові аргументи щодо розмежування поняття “захист у кримінальному процесі” і “функція захисту”. Перше може стосуватися захисту прав і інтересів будь-яких учасників кримінального судочинства й здійснюватися тією чи іншою мірою всіма суб’єктами кримінального процесу. Друге передбачає лише ту частину кримінально-процесуальної діяльності, яка спрямована на захист прав і інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого. Суб’єктами здійснення кримінально-процесуальної функції захисту виступають підозрюваний, обвинувачений, підсудний, їхні законні представники, захисник, цивільний відповідач і його представник. Покладення функції захисту на інших суб’єктів призводить до суттєвого звуження принципу змагальності в кримінальному судочинстві.
3. Визначено систему ознак, що характеризують функцію захисту і на основі аналізу яких запропонована її авторська дефініція. Функція захисту може бути визначена як самостійна кримінально-процесуальна функція, сутність якої складає визначений процесуальною формою напрямок діяльності підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, їхнього законного представника, захисника, цивільного відповідача та його представника щодо захисту прав і законних інтересів особи, стосовно якої ставиться питання про притягнення до кримінальної відповідальності, спростування підозри й обвинувачення, встановлення невинуватості особи або пом’якшення її відповідальності. Дефініцію функції захисту поряд з визначеннями функцій обвинувачення і правосуддя слід закріпити законодавчо, доповнивши ними ст. 16-1 КПК України.
4. На основі позитивного досвіду зарубіжних країн зі сталими демократичними традиціями розроблено низку пропозицій щодо вдосконалення кримінально-процесуального законодавства України відносно положень, які стосуються функції захисту, зокрема, запропоновано закріпити в КПК України норми, що складають суть правила Міранди: право зберігати мовчання; право знати, що все сказане затриманим може бути використано як доказ проти нього, а також право на присутність адвоката-захисника при допиті.
5. Набули подальшого розвитку пропозиції щодо розширення в КПК України поняття підозрюваного. У доповнення до вже висловлених з цього приводу думок вказано на необхідність надання такого статусу, зокрема, особам, які з’явилися з повинною, яким відмовлено в порушенні кримінальної справи з нереабілітуючих особу обставин, щодо закрито кримінальну справу з таких же обставин без пред’явлення обвинувачення.
6. З’ясовано наслідки виконання рішення Конституційного Суду України щодо надання правової допомоги фахівцями у галузі права та його впливу на реалізацію функції захисту. У зв’язку з цим запропоновано на законодавчому рівні вирішити питання про визнання фахівцями у галузі права, крім адвокатів, викладачів кримінально-правових дисциплін вищих навчальних закладів України, які мають науковий ступінь або наукове звання у галузі права.
7. Вперше доводиться доцільність визнати окремий кримінально-процесуальний статус для близьких родичів, опікунів та піклувальників обвинуваченого (підсудного) і допускати їх у процес не як захисників, а як представників обвинуваченого (підсудного). Зазначені особи мають виступати суб’єктами функції захисту поряд з обвинуваченим (підсудним), його законним представником та захисником. Для цього пропонується внести у КПК України відповідні доповнення, зокрема у розділі “Учасники процесу” передбачити статтю, присвячену процесуальним правам та обов’язкам представника обвинуваченого (підозрюваного).
8. Обґрунтовано, що зміст Конституції України і міжнародні стандарти в галузі забезпечення права на захист, вимагають дещо іншої редакції ч. 2 ст. 48 КПК України. Пропонується викласти перелік процесуальних прав захисника як невичерпний, доповнивши його п. 14 такого змісту: “…використовувати інші, не заборонені законом засоби і способи захисту”. Окрім того, з точки зору вимог юридичної техніки, пропонується передбачити в даній нормі право захисника на участь у касаційному провадженні, яке закріплене у Главі 31 КПК України.
9. З метою вдосконалення механізму реалізації функції захисту, посилення гарантій від зловживань слідчих органів та недопущення ними зловживань запропоновано доповнити ст. 148 КПК України ч. 5 такого змісту: “У разі, якщо протягом п’ятнадцяти робочих днів обвинувачений, який утримується під вартою, не залучається до участі в проведенні слідчих дій, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою скасовується”.
10. Для усунення колізій при вирішенні питання про обов’язкову участь захисника у справі необхідно визначити і прийняти у нормативному порядку Перелік фізичних та психічних захворювань (вад), наявність яких у підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного є підставою для обов’язкової участі захисника. Такий перелік повинен бути затверджений спільним наказом Міністерства охорони здоров’я України і Міністерства юстиції України.
11. Пропонується змінити редакцію ч. 2 ст. 51 та ч. 2 ст. 217 КПК України, згідно з якими цивільний відповідач має право ознайомлюватися лише з тими матеріалами справи, що стосуються цивільного позову, для того, щоб усунути обмеження можливостей реалізації функції захисту вказаним учасником процесу. Щоб мати змогу заперечувати проти позову, цивільний відповідач повинен володіти повною інформацією про доведеність вини обвинуваченого (підсудного), яка є невід’ємним елементом складу злочину, внаслідок якого була заподіяна цивільна шкода, і обов’язковою умовою притягнення до цивільної відповідальності. Отже, слід закріпити право цивільного відповідача знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства, а в справах, по яким досудове слідство не проводиться – з моменту призначення справи до судового розгляду.
На підставі дослідження вноситься низка пропозицій щодо уточнення та доповнення як чинного Кримінально-процесуального кодексу України, так і перспективного законодавства.
Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості використання у нормотворчому процесі сформульованих автором пропозицій щодо вдосконалення чинного процесуального законодавства, яке регулює питання здійснення функції захисту її суб’єктами, а також у можливості використання висновків та рекомендацій у практичній діяльності відповідних судів, правоохоронних органів і адвокатів, а також у заходах, спрямованих на підвищення кваліфікації представників різних юридичних професій.
Результати дисертаційного дослідження впроваджені у практичну наглядову та слідчу діяльність органів прокуратури з питань реалізації функції захисту у кримінальному процесі України (акт про впровадження від 22 березня 2007 року “Про використання результатів наукового дослідження в практичну діяльність прокуратури м. Суми”) (додаток Б); запроваджуються в навчальному процесі з курсу “Кримінальний процес України” та спецкурсу “Адвокатура України” в Українській академії банківської справи Національного банку України; враховуються при складанні робочих навчальних програм, практикумів, інших методичних розробок та при організації науково-дослідної роботи студентів (акт про впровадження у навчальний процес УАБС НБУ від 04 травня 2007 року) (додаток В).
Апробація результатів дисертації. Основні положення, висновки та результати дослідження були апробовані на науково-практичних конференціях, серед яких: Міжнародна конференція “Суд та сторони процесу в кримінальному судочинстві: змагальність та відкритість” (27 березня 2003 р. м. Київ); Всеукраїнська конференція “Майбутнє адвокатури України” (13-14 грудня 2003 р., м. Київ); І Міжнародна науково-практична конференція студентів і молодих вчених “Права людини в умовах сучасного державотворення: теоретичні і практичні аспекти” (8-9 грудня 2006 р., м. Суми), а також ряд семінарів і круглих столів з питань здійснення судово-правової реформи.
Публікації. Результати дисертаційного дослідження знайшли відображення у чотирьох наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, та двох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.
Структура та обсяг дисертації зумовлені її метою та поставленими завданнями. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, додатків, списку використаних літературних джерел (245 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 201 сторінка.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Результатом проведеного дисертаційного дослідження є теоретичне узагальнення і розроблення нових положень та практичних рекомендацій щодо вирішення проблем, які виникають у механізмі реалізації функції захисту в кримінальному судочинстві. Зокрема, зроблені такі висновки:
1. Функція захисту є однією з основних кримінально-процесуальних функцій. Вона виступає важливою складовою процесуальної форми, обов’язковим елементом розв’язання правових спорів у кримінальному суді, слугує противагою функції обвинувачення та є формою забезпечення прав і свобод особи у кримінальному судочинстві.
2. Розглядаючи кримінальний процес як систему, слід виділяти три ієрархічні рівні функцій, що відображають взаємозв’язок і взаємний вплив елементів цієї системи, а також соціальне призначення кримінального судочинства. По-перше, загальну функцію кримінального процесу, яку, виходячи з визначених у законі завдань, пропонується іменувати охоронно-забезпечувальною. По-друге, рівень кримінально-процесуальних функцій як напрямків кримінально-процесуальної діяльності, що є основою побудови кримінального процесу на засадах змагальності. До них мають бути включені три процесуальні функції: обвинувачення, захист і правосуддя. Нарешті, третій рівень передбачає розгляд функцій як основних обов’язків органа чи особи, котрі є суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності.
3. Слід розрізняти поняття “захист у кримінальному процесі” і “функція захисту”. Перше може стосуватися захисту прав і інтересів будь-яких учасників кримінального судочинства й здійснюватися тією чи іншою мірою всіма суб’єктами кримінального процесу. Друге передбачає лише ту частину кримінально-процесуальної діяльності, яка спрямована на захист прав і інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Суб’єктами здійснення кримінально-процесуальної функції захисту виступають підозрюваний, обвинувачений, підсудний, їхні законні представники, захисник, цивільний відповідач і його представник.
4. Функція захисту може бути визначена як самостійна кримінально-процесуальна функція, сутність якої складає визначений процесуальною формою напрямок діяльності підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, їхнього законного представника, захисника, цивільного відповідача та його представника щодо захисту прав і законних інтересів особи, стосовно якої ставиться питання про притягнення до кримінальної відповідальності, спростування підозри й обвинувачення, встановлення невинуватості особи або пом’якшення її відповідальності. Дефініцію функції захисту поряд з визначеннями функцій обвинувачення і правосуддя слід закріпити законодавчо, доповнивши нею ст. 16-1 КПК України.
5. Функція захисту має, по-перше, соціальне значення, оскільки є формою забезпечення прав і свобод особи у кримінальному судочинстві, що характеризує рівень правової держави, демократії і культури суспільства; по-друге, значення для особи, оскільки право на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів, гарантом прав особи; по-третє, значення для правосуддя, оскільки завданням кримінального судочинства є швидке й повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону для того, щоб кожний, хто скоїв злочин, був справедливо покараний і жоден невинуватий не був притягнений до кримінальної відповідальності і засуджений, що неможливо без існування функції захисту, яка необхідна для створення противаги обвинуваченню; по-четверте – значення для права взагалі, оскільки право є системою загальнообов’язкових норм, які охороняються державою. Виступаючи як необхідний засіб державного управління, форма реалізації державної політики, право є важливим показником становища особи в суспільстві та державі, засобом охорони її інтересів. Реалізація функції захисту в кримінальному процесі – один із показників забезпечення прав і свобод особи, що є невід’ємним елементом правової держави.
6. Аналіз розвиту функції захисту дав змогу виділити кілька етапів у її еволюції: 1) здійснення захисту особою самостійно; 2) поява перших правозахисників, якими були родичі, друзі чи сусіди, які здійснювали захист у більшості випадків лише як формальну, нічим не підтверджену підтримку обвинуваченого (підозрюваного); 3) поява захисників, які надавали допомогу, що була суто благодійною діяльністю; 4) формування особливої групи осіб, які спеціально займалися вивченням законів і могли б надавати юридичну підтримку або здійснювати правозахист; 5) виникнення інституту адвокатури як наслідок розвитку юриспруденції та побудови кримінального процесу за принципом змагальності. Власне з моменту закріплення цього принципу можна говорити про функцію захисту як таку.
7. При дослідженні правової регламентації положення функції захисту в США, Англії, ФРН автор зробив висновок про те, що запозичення правових надбань має бути творчим, враховувати тільки позитивне, тобто те, що органічно вписується в систему кримінального процесу, яка склалася в Україні, і яка в своїй основі де в чому відрізняється від моделей кримінального процесу в інших країнах. З огляду на це здобувач пропонує закріпити в КПК України норми, що складають суть правила Міранди (США): право зберігати мовчання; право знати, що все, що скаже затриманий, може бути використано проти нього.
8. Функція захисту починає діяти значно раніше, ніж буде пред’явлене слідчим обвинувачення, і може продовжувати діяти після того, як обвинувачення буде знято. Її появу, розвиток, розширення та звуження сфер дії не можна розглядати тільки у зв’язку з пред’явленням обвинувачення, його зняттям, постановою виправдувального вироку, скасуванням вироку та закриттям справи. Необхідно погодитися з пропозиціями щодо розширення в законі поняття підозрюваного з тим, щоб, надати процесуальний статус підозрюваного особам, стосовно яких порушена кримінальна справа; відмовлено в порушенні кримінальної справи з нереабілітуючих особу обставин; закрито кримінальну справу з таких же обставин без пред’явлення обвинувачення; органи дізнання встановлюють обставини вчинення злочину в порядку протокольної форми досудової підготовки матеріалів. Крім того, пропонується підозрюваними визнавати також осіб, які з’явилися з повинною.
9. Для забезпечення ефективного захисту слід звузити коло осіб, які можуть бути допущені як захисники в кримінальній справі, включивши до нього лише адвокатів, викладачів правових дисциплін вищих навчальних закладів України, які мають науковий ступінь або наукове звання у галузі юридичних наук. Для близьких родичів, опікунів та піклувальників обвинуваченого (підсудного) доцільно виробити окремий кримінально-процесуальний статус і допускати їх у процес не як захисників, а як представників обвинуваченого (підсудного). Зазначені особи мають виступати суб’єктами функції захисту поряд з обвинуваченим (підсудним), його законним представником та захисником – фахівцем у галузі права. Слід також більш чітко врегулювати процесуальні права та обов’язки законного представника як суб’єкта реалізації функції захисту, включивши відповідну статтю до розділу КПК України, присвяченого учасникам процесу.
10. Можливості реалізації функції захисту цивільним відповідачем істотно обмежені положеннями, передбаченими ч. 2 ст. 51 та ч. 2 ст. 217 КПК, згідно з якими він має право ознайомлюватися лише з тими матеріалами справи, що стосуються цивільного позову. Отже, для того, щоб мати можливість заперечувати проти позову, цивільний відповідач повинен володіти повною інформацією про доведеність вини обвинуваченого (підсудного), яка є невід’ємним елементом складу злочину, внаслідок якого була заподіяна цивільна шкода, і обов’язковою умовою притягнення до цивільної відповідальності. Висновок же про наявність чи відсутність вини може бути зроблений лише на підставі всіх матеріалів справи, які передаються в суд.
11. Кримінально-процесуальна функція захисту має широке підґрунтя для своєї реалізації у вигляді конституційних положень та виступає складовою цілісного механізму охорони прав і свобод особи. Закріплені в Конституції принципи судоустрою і судочинства забезпечують умови для функціонування змагальної моделі кримінального процесу; конституційні права людини й обов’язки держави в особі її органів та посадових осіб, спроектовані на кримінальне судочинство, визначають механізм реалізації функції захисту в межах процесуальної форми; контроль за дотриманням прав і свобод у кримінальному судочинстві забезпечує додержання закону та відновлення права на захист у разі його порушення й створення неправомірних перешкод для реалізації функції захисту. Однак автор вважає за необхідне відтворити юридичний зміст презумпції невинуватості, який визначено у ст. 62 Конституції України, і в КПК України, а також змінити редакцію ч. 2 ст. 48 КПК України таким чином, щоб перелік процесуальних прав захисника був викладений як невичерпний і доповнений п. 14 такого змісту “14) використовувати інші, не заборонені законом засоби і способи захисту”. Окрім того, з точки зору вимог юридичної техніки, пропонується передбачити в даній нормі право захисника на участь у касаційному провадженні, яке закріплене у Главі 31 КПК України.
12. З метою визнання і закріплення в національному законодавстві основних прав і свобод людини відповідно до міжнародно-правових актів, зокрема, ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, щодо права на захист від обвинувачення, обґрунтована пропозиція про необхідність доповнити ст. 21 КПК України ч. 2 такого змісту: “Обвинувачений (підсудний) має право: бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причину обвинувачення проти нього; мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту; якщо він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя”.
13. З метою визнання і закріплення в національному законодавстві основних прав і свобод людини відповідно до міжнародно-правових актів, зокрема, ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, щодо права на захист від обвинувачення, на нашу думку, ст. 21 КПК України слід доповнити частиною другою наступного змісту: “Кожен, кого обвинувачено у вчиненні злочину, має право бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і підстави пред’явленого йому обвинувачення. Обвинуваченому надається достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту. Кожен обвинувачений має право захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або – якщо він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Donald J.Newman. Conviction: The Determination of Guilt or Innocence Without Trial. Little, Brown (1966).
2. Federal Criminal Code and Rules. Federal Rules of Criminal Procedure (amendment received to January 6, 1997, West Group, St/ Paul, Minn, 1997.
3. Federal Rules., Rule 4(с)(1).
4. Pfeifer G. Grundzuqe des Strafverfahrensrechts. C.H. Becksehe Verlaqbuchhandlung. – Munchen, 1987.
5. Pfeiffer G. Karlsruher Kommentar zur Strafprozessordnung und zum Gerichtsverfassungsgesetz mit Einführungsgesetz // http://beck-gross.digibib.net/bib/default.asp?vpath=%2Fbibdata%2Fkomm%2FKarlsKoStPO%2FBuch%2Fcont%2FKarlsKoStPO%2EBuch%2ETitel%2Ehtm.
6. Агафонова Г.Ю. Проблема определения функций права // Юридический аналитический журнал, – 2002. – № 1. – С. 22-25.
7. Агеєв В. Не кожен фахівець спроможний стати адвокатом // Закон і бізнес. – № 6. – 2001. – 10-16 лютого. – С. 28.
8. Адвокатура // Энциклопедический словарь. Т. 1 / Под ред. И.Е. Андреевскаго / Изд.: Ф.А. Брокгаузъ, И.А. Ефронъ. – СПб: Семеновская Типо-Литографія, 1890. – С. 167.
9. Азаров В.А., Ревенко Н.И., Кузембаева М.М. Функция предварительного расследования в истории, теории и практике уголовного процесса России: Монография. – Омск: Изд-во ОмГУ, 2006. – 560 с.
10. Александров А.С. Диспозитивность в уголовном процессе: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.09 / Нижегородская школа милиции. – Нижний Новгород, 1995. – 27 с.
11. Алексеев Н.С., Лукашевич В.З. Дальнейшее укрепление социалистической законности и охраны прав граждан // Вопросы судопроизводства, судоустройства в новом законодательстве Союза ССР М.: Госюриздат, 1959. – С. 184-211.
12. Алексеев Н.С., Даев В.Г., Кокорев Л.Д. Очерк развития науки советского уголовного процесса. – Воронеж: Изд-во Воронежского университета, 1980. – 245 с.
13. Алексеева Л.Б., Сироткин С.В. Международные нормы и правоприменительная практика в области прав и свобод человека. Пособие для российских судей / Под ред. Н.Ф. Шарафетдинова. – М.: Изд-во Рос. правов. акад. МЮ РФ, 1993. – 176 с.
14. Альперт С.А. Кримінально-процесуальні функції: поняття, система, суб’єкти: Конспект лекції. – Харків: УкрЮА, 1995. – 28 с.
15. Альперт С.А. Обвинение в советском уголовном процессе. – Харьков: Изд-во Харьк. юрид. ин-та, 1974. – 38 с.
16. Амфитеатров А.В. Зверь из бездны: историческое сочинение в 4-х кн. – М.: Алгоритм, 1996. – 4 кн. в 2. – Кн. 1-2. – 550 с.
17. Аналіз законодавства України на предмет відповідності європейським стандартам з прав людини // Права людини. Спецвипуск Харківської правозахисної групи. – 1996. – № 8. – С. 2-11.
18. Апарова Т.В. Законодательство зарубежных стран: Организация и функции адвокатуры в зарубежных странах. – М.: Изд-во ВНИИСЗ, 1991. – 62 с.
19. Ария С. Об адвокатской тайне // Российская юстиция. – 1997. – № 2. – С. 36-39.
20. Архів Глухівського районного суду Сумської області. – Кримінальна справа № 05290446 за 2005 рік.
21. Архів Сумського районного суду Сумської області. – Кримінальна справа № 06301557 за 2006 рік.
22. Бабаев В.К. Презумпции в советском праве: Учебное пособие – Горький: Изд-во ГВШ МВД СССР, 1974. – 124 с.
23. Баженов А.Б. Строение и функции естественнонаучной теории – М.: Наука, 1978. – 230 с.
24. Баулін Ю.В. Конституція України і подальше реформування адвокатури // Адвокат. – 1996. – № 2. – С. 23-25.
25. Беккариа Ч. О преступлениях и наказаниях. – М.: Юрид. изд-во НКЮ СССР, 1939. – 463 с.
26. Березовская С. Совместная деятельность, а не единоборство // Литературная газета. – 1970, 8 апреля.
27. Бірюкова А.М. Забезпечення адвокатурою конституційного права обвинуваченого на захист у кримінальному процесі: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.09 / Одеськ. нац. юрид. акад. – Одеса, 2006. – 20 с.
28. Боботов С.В. Правосудие во Франции: Учебное пособие. – М.: ЕАВ, 1994. – 198 с.
29. Богомаз Г., Вовк О., Кучинська О. Історія розвитку законодавства про потерпілих // Право України. – 1997. – № 7. – С. 65-68.
30. Бойков А.Д. Проблемы эффективности судебной защиты: Автореф. дис. д-ра юрид. наук: 12.00.09. – М., 1974. – С. 17. – 34 с.
31. Варфоломеева Т.В. Криминалистика и профессиональная деятельность защитника. – К.: Вища школа, 1987. – 152 с.
32. Варфоломеєва Т.В. Процесуальні, криміналістичні та етичні аспекти захисту // Вісник Академії правових наук України. – 2002. – № 3. – С. 140-151.
33. Васьковский Е.В. Организация адвокатуры. Часть I. – Санкт-Петербург: Типография П.П. Сойкина, 1893 – 396 с.
34. Великий тлумачний словник української мови / Укл. В.Т. Бусел. – К.; Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2003. – 1440 с. – С. 1335.
35. Витрук Н.В. Гарантии прав личности // Права личности в социалистическом обществе / Акад. наук СССР, Ин-т государства и права. – М.: Наука, 1981. – 272 с.
36. Вольтер Ф.М. Избранные произведения по уголовному праву и процессу. – М.: Юрид. лит., 1956. – 339 с.
37. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы: В 3-х т. – М.: Изд-во АН ССС, 1953. – Т. 1: Украина накануне освободительной войны, 1620-1647 годы. – 586 с.
38. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы: В 3-х т. – М.: Изд-во АН ССС, 1953. – Т.2: Освободительная война Украинского народа и борьба за воссоединение с Россией, 1648-1651 годы. – 560 с.
39. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы: В 3-х т. – М.: Изд-во АН ССС, 1953. – Т. 3: Завершение борьбы Украинского народа за воссоединение с Россией. Переяславская Рада. – 646 с.
40. Выдря М.М. Функция защиты в советском уголовном процессе // Советское государство и право. – 1978. – № 1. – С. 88-92.
41. Выдря М.М., Ярженец Г.П. Адвокат в советском уголовном процессе: пособие для адвокатов. – М.: Госюриздат, 1954. – 323 с.
42. Гармаев Ю.П. Незаконная деятельность адвокатов в уголовном судопроизводстве. – Иркутск: ИПКПР ГП РФ, 2005. – 390 с.
43. Гевко В.В. Проблеми визначення поняття доказів та їх процесуальних джерел // Право України. – 2005. – № 10. – С. 92-95.
44. Гевко В.В. Кримінально-процесуальна форма: структура та елементи // Право України. – 2002. – № 6. – С. 138-139.
45. Гирько С.И. Уголовно-процессуальные функции милиции (теоретические, правовые и прикладные проблемы): Дис. д-ра юрид. наук: 12.00.09. – М., 2004. – 336 с.
46. Глазов М.В. История русской дореволюционной адвокатуры и русская адвокатура советского периода // Совершенствование предпринимательской деятельности и ее правового обеспечения. – М.: Изд-во Моск. ин-та предпринимательства и права. – 2005. – С. 524-528.
47. Головацький І. Особливості розвитку інституту адвокатури на землях Східної Галичини і Буковини // Вісник Львівськ. ун-ту. Серія юридична. – 2003. – № 38. – С. 119-127.
48. Голунский С.А. Вопросы доказательственного права в Основах уголовного судопроизводства Союза ССР и союзных республік // Вопросы судопроизводства и судоустройства в новом законодательстве Союза ССР. – М.: Госюриздат, 1959. – С. 127-159.
49. Гом’єн Донна. Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини: Пер. з англ. Т. Іваненко та О. Павличенка. – Львів: Кальварія, 2002. – 180 с.
50. Горбачева Е.В. Функция защиты как необходимый элемент состязательного процесса // Сиб. юрид. вестник. – 2003. – № 4.
51. Горский Г.Ф., Кокорев Л.Д., Элькинд П.С. Проблемы доказательств в советском уголовном процессе. – Воронеж: Изд-во ВГУ, 1978. – 304 с.
52. Господарський кодекс України. – Харків: ТОВ “Одісей”, 2006. – 240 с.
53. Греков Б. “Русская Правда” и ее славянское окружение. – М.: Изд-во АН СССР, 1953. – 862 с.
54. Греков И.А. Государственность и право на территории Украинской ССР в период феодальной раздробленности. – Одесса, 1964. – 52 с.
55. Греков И.А. Государственность и право на территории Украинской ССР в раннефеодальный период. – Одесса. – 1966. – 36 с.
56. Гуськова А.П. К вопросу о современной функции уголовного судопроизводства – охранительной // Вестник Оренбуржского университета. – 2006. – № 3. – С. 54-58.
57. Гуткин И.М. Актуальные вопросы уголовно-процессуального задержания. Учеб. пособие. – М.: Академия МВД СССР, 1980. – 89 с.
58. Даневский В.П. Наше предварительное следствие: его недостатки и реформа. – К.: Семененко, 2003. – 142 с.
59. Декларация основных принципов правосудия для жертв преступлений и злоупотребления властью от 29 ноября 1985 года // http://www.zakon.rada.gov.ua.
60. Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право у галузі прав людини: Джерела і практика застосування. – К.: АртЕк; Будапешт: Ін-т Конституційної і Законодавчої Політики, 1997. – 583 с.
61. Джинджер Э.Ф. Верховный суд и права человека в США: Пер. с англ. – М.: Юрид. лит., 1981. – 392 с.
62. Добровольская Т.Н. Принципы советского уголовного процесса. – М.: Юрид. лит., 1971. – 198 с.
63. Дронов О.П. Экономическая функция местного самоуправления // http://science.ncstu.ru/articles/law/02/10.pdf/file_download.
64. Европейские пенитенциарные правила. Пересмотренный текст Европейских минимальных стандартных правил обращения с заключенными от 12 февраля 1987 года // http://www.zakon1rada.gov.ua.
65. Еникеев З.Д. Эффективность мер процессуального принуждения на предварительном следствии // Вопросы эффективности советского уголовного процесса. – Казань: Изд-во Казан. ун-та, 1976. – С. 102-119.
66. Ефимичев С.П., Ефимичев П.С. Фунцкции в уголовном судопроизводстве: понятие, сущность и значение // http://lawmix.ru/comm.php?id=557.
67. Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня 1975 р. // http://www.zakon.rada.gov.ua.
68. Загальна декларація про права людини // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи / Упоряд. Ю.К. Качуренко. – К.: Наук. думка, 1992. – С. 18-24.
69. Закон України “Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” // Голос України. – 1994. – 2 березня.
70. Закон України “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” від 24 січня 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 6. – Ст. 35.
71. Закон України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції” // Голос України. – 1997. – 24 липня.
72. Закон України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 р. // http://www.zakon1.rada.gov.ua.
73. Закон України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо оскарження постанови про порушення кримінальної справи” від 14 грудня 2006 р. // http://www.zakon.rada.gov.ua.
74. Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 р. //http://www.zakon.rada.gov.ua.
75. Закон України “Про попереднє ув’язнення” від 30 червня 1993 р. // http://www.zakon.rada.gov.ua.
76. Закон України “Про приєднання до Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах, 1972 рік” від 22 вересня 1995 р. // http://www.zakon.rada.gov.ua.
77. Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” від 23 грудня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 20. – Ст. 99.
78. Затримання та взяття під варту в Україні: стан, проблеми удосконалення законодавства та практики його застосування: Посібник / За ред. Беци О.В., Мельника М.І. – К.: Атіка, 2002. – 96 с.
79. Зейкан Я.П. Захист у кримінальній справі: Наук.-практ. посіб. – К.: Вища школа, 2002. – 271 с.
80. Зинатуллин З.З., Зинатуллин Т.З. Уголовно-процессуальные функции: Учебное пособие. – Ижевск: Детектив-Информ, 2002. – 270 с.
81. Зинатуллин З.З. Общие проблемы обвинения и защиты по уголовным делам Учеб. пособие; Удм. гос. ун-т им. 50-летия СССР. – Ижевск: УдГУ, 1989. – 77 с.
82. Иванов, И.И. Оптимизация профилактической функции уголовного судопроизводства // Правоведение. – 2002. – № 4. – С. 70-77.
83. Иов. 29, 7-23 // Библия: Книги Священного писания Ветхого и Нового заветов. – М.: Изд-во Московской патриархии, 1989. – 980 с.
84. История русской адвокатуры. Сословная организация адвокатуры, 1864-1914 гг. Т. 2 / Репринтная копия / Под ред. М.Н. Гернет. – М.: Изд. Советов Присяж. Повер., 1916. – 453 с.
85. Історія адвокатури України / За ред. Т.В. Варфоломеєвої, О.Д. Святоцького. – К.: Либідь, 1992. – 349 с.
86. Історія української Конституції / Українська правнича фундація / Упоряд. А.Г. Слюсаренко, М.В. Томенко. – К.: Право, 1997. – 464 с.
87. Каз Ц.М. Субъекты доказывания в советском уголовном процессе. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1968. – 67 с.
88. Калиновский К.Б. Типология уголовного судопроизводства: идеальный, национальный и исторический подходы // Актуальные проблемы юридической науки и практики: Сб. науч. Статей. – Петрозаводск: ПетрГУ, 2004. – С. 185-195.
89. Калиновский К.Б. Уголовный процесс современных зарубежных государств. – Петрозаводск: Изд-во ПетрГУ, 2000. – 48 с.
90. Карнеева Л.М. Доказательства и доказывание при производстве расследования. – Горький: Б.и., 1977. – 44 с.
91. Кашугін М. Стаття 47 КПК України потребує вдосконалення // Право України. – 1998. – № 9. – С. 67-69.
92. Ковалев В.А. Буржуазная юстиция: с кем и против кого. – М.: Юрид. лит., 1981. – 198 с.
93. Коваленко Є.Г. Теорія доказів у кримінальному процесі України. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 632 с.
94. Кокорев Л.Д. Проблемы совершенствования законодательства о правосудии по уголовным делам // Укрепление законности и борьба с преступностью в условиях формирования правового государства. – М., 1990. – С. 135-138.
95. Кокорев Л.Д. Учасники правосудия по уголовным делам. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1971. – 160 с.
96. Конвенція про захист прав і основних свобод людини. Прийнята 4 листопада 1950 р. // http://www.ombudsman.kiev.ua/vis1_03.htm.
97. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р. // http://www.zakon1rada.gov.ua.
98. Кони А.Ф. Собрание сочинений: В 8 т. / Сост. и авт. коммент. М.М. Выдря. – М.: Юрид. лит., 1967. – Т. 4. – 1967. – 543 с.
99. Конституции буржуазных государств: Учеб. пособие для вузов по специальности “Правоведение”: Переводы / Отв. ред. П.К. Пантелеев. – М.: Юрид. лит., 1982. – 407 с.
100. Конституційні акти України. 1917-1920: Невідомі конституції України / Ю.Д. Прилюк (наук. ред. і упоряд.), В.Ф. Жмир (наук. ред. і упоряд.). – К.: Філософська і соціологічна думка, 1992. – 272 с.
101. Конституція України. Прийнята 28 червня 1996 р. // http://www.zakon.rada.gov.ua.
102. Корецкий И. Этика судебных прений // Соц. законность. – 1976. – № 1. – С. 39-41.
103. Корчева Т.В. Проблеми діяльності захисника у досудовому провадженні та в суді першої інстанції: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.09 / Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. – Харків, 2006. – 20 с.
104. Кримінально-процесуальний кодекс України // http://www.zakon.rada.gov.ua.
105. Кудрявцев П. Прокурор в суде первой инстанции // Соц. законность. – 1970. – № 7. – С. 3-9.
106. Ларин A.M. Расследование по уголовному делу: процессуальные функции. – М.: Юрид. лит., 1986. – 160 с.
107. Левченко Ю.Н. Право на обжалование санкции прокурора на арест // Вестник Днепропетровского университета. Серия “Правоведение”. – Вып. 3. – Днепропетровск, 1996. – С. 130-137.
108. Леоненко В.В. Профессиональная этика участников уголовного судопроизводства. – К.: Наук. Думка, 1981. – 163 с.
109. Либус И.А., Нагорный П.Д. Участие защитника на предварительном следствии (по материалам социологического исследования) // Адвокатура и современность. – М.: Изд-во ИГиП АН СССР, 1987. – 93-99.
110. Лившиц Ю.Д. Воспитательная функция советского уголовного судопроизводства. Общетеоретические вопросы. – Караганда: Изд-во Караганд. ВШ МВД СССР, 1974. – 138 с.
111. Логінова С. Охорона адвокатської таємниці: етика, деонтологія, право // Право України. – 2000. – № 5. – С. 76-80.
112. Логінова С.М. Адвокатська таємниця: теорія і практика: Автореферат дис. канд. юрид. наук: 12.00.10 // Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка. – К., 2002. – 19 с.
113. Лубенский А.И. Предварительное расследование по законодательству капиталистических государств. – М.: Юрид. лит., 1977. – 160 с.
114. Маланчук П.М. Юридичний механізм реалізації права на захист у кримінальному процесі: проблеми і практика // Прокуратура, людина, держава. – 2004. – № 9. – С. 87-94.
115. Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочинства. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 320 с.
116. Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: теорія, історія і практика: Автореф. дис. д-ра юрид. наук: 12.00.06 / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Харків, 2005. – 35 с.
117. Маляренко В.Т. Про досудове слідство, його недоліки і реформу // Вісник Верховного Суду України. – 2004. – № 8 (48). – С. 2-3 // http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf.
118. Маляренко В.Т. Про сумні тенденції в розвитку інституту захисту в Україні // Адвокат. – 2001. – № 1-2. – С. 4-8.
119. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. 2-е изд. – М.: Госполитиздат, 1962. – Т. 28. – 767 с.
120. Маркуш М.А. Принцип змагальності в кримінальному процесі України: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.09 / НЮАУ ім. Ярослава Мудрого. – Харків, 2006. – 22 с.
121. Маркуш М.А. Принцип змагальності: актуальність і новий нормативний зміст на сучасному етапі розвитку кримінального процесу в Україні // Науково-практичний журнал. – 2004. – № 10 // http://mndc.naiau.kiev.ua/ Gurnal/10text/g10_22.htm.
122. Маркуш М.А. Проблеми здійснення захисту на стадії досудового слідства у кримінальних справах про злочинні об’єднання // Науково- практичний журнал, 2006. – № 14 //http://mndc.naiau.kiev.ua/ Gurnal/14.htm.
123. Матвиенко Е.А. Судебная речь: Учебное пособие – Минск: Вышэйшая школа, 1972. – 256 с.
124. Матієк С.В. Підготовка прокурора до підтримання державного обвинувачення в суді // Навчальний посібник. – Харків: ІПК, 1998 – 46 с.
125. Махов В.Н., Пешков М.А. Уголовный процесс США (досудебные стадии): Учебное пособие. – М.: ЗАО “Бизнес-школа “Интел-Синтез”, 1998. – 208 с.
126. Международный пакт об экономических, социальных и культурных правах от 16 декабря 1966 года // Международные документы по правам человека / Сост. В.М. Тертышник. – Харьков: РИФ Арсис, Лтд, 2000. – С. 24-36.
127. Мизулина Е.Б. Уголовный процесс: концепция самоограничения государства. – Тарту: Изд-во Тартуского ун-та, 1991. – 148 с.
128. Минимальные стандартные правила ООН, касающиеся отправления правосудия в отношении несовершеннолетних (“Пекинские правила”) от 29 ноября 1985 года //http://daccessdds.un.org/doc/RESOLUTION/ GEN/NR0/482/60/IMG/NR048260.pdf.
129. Михеенко М.М. Обеспечение участвующим в деле лицам права на защиту их законных интересов как принцип советского уголовного процесса. // Проблемы правового статуса личности в уголовном процессе. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1981. – С. 42-48.
130. Михеєнко М.М. Громадські обвинувачі та громадські захисники // Роль громадськості в зміцненні радянського правопорядку / АН УРСР. Сектор держави і права – К.: Видавництво АН УРСР, 1961. – 139 с.
131. Михеєнко М.М., Молдован В.В., Шибіко В.П. Кримінально-процесуальне право: Навчальний посібник для студентів юрид. вузів та ф-тів. – К.: Вентурі, 1997. – 352 с.
132. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П. Кримінальний процес України: Підручник для юрид. вищ. закладів освіти і ф-тів. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Либідь, 1999. – 534 с.
133. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи. – К., 1992. – С. 36-58.
134. Мірошниченко Т.М., Філін Л.В. Система принципів кримінального процесу. – Харків. НЮАУ, 1995. – 39 с.
135. Мотовиловкер Я.О. Основные уголовно-процессуальные функции. – Ярославль: Изд-во ЯрГУ, 1976. – 94 с.
136. Надгорный Г., Стринжа В., Сегай М. Экспертиза, прерогатива суда или новые возможности сторон // Закон и бизнес. – 1996. – 14 февраля. – С. 6.
137. Нажимов В.П. Об уголовно-процессуальных функциях // Правоведение. – 1973. – № 5. – С. 73-78.
138. Некрасова М.П., Овсяк О.В., Цветинович А.Л. О коллизии позиций обвиняемого и защитника в уголовном процессе // Вопросы организации суда и осуществления правосудия в СССР. – Калининград: Изд-во Калининград. ун-та, 1975. – Вып. 4. – С. 99. – С. 93-104.
139. Омельченко Т.В. Конституційне право особи на правову допомогу і його реалізація на досудових стадіях: Автореферат дис. канд. юрид. наук: 12.00.09 / НУВС України. – Харків, 2004. – 19 с.
140. Омельяненко Г. Питання захисту конституційних прав людини у кримінальному судочинстві України // Право України. – 1997. – № 3. – С. 15-19, 61.
141. Основні положення про роль адвокатів. Прийняті VIII Конгресом ООН по запобіганню злочинам у серпні 1990 року // Святоцький О.Д., Михеєнко М.М. Адвокатура України: Навч. посіб. для студентів юрид. вищих навч. закладів і ф-тів. – К.: Ін Юре, 1997. – 211 с. – Додаток 9. – С. 181-200.
142. Основные принципы, касающиеся независимости судебных органов: Приняты Седьмым Конгрессом ООН по предупреждению преступности и обращению с правонарушителями, Милан, Италия, 26 августа – 6 сентября 1985 года, и одобрены резолюцией Генеральной Ассамблеи ООН 40/32 от 29 ноября 1985 года // www.un.org/russian/documen/ convents/indep.htm.
143. Основные принципы, касающиеся роли юристов: Приняты Восьмым Конгрессом ООН по предупреждению преступности и обращению с правонарушителями, Гавана, Куба, 27 августа – 7 сентября 1990 года. // http://www.un.org/russian/documen/convents/role_lawyers.htm.
144. Падох Я. Грунтове судочинство на Лівобережній Україні у др. пол. XVII-XVIII ст. – Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1994. – 196 с.
145. Пепеляєв С.Г. Європейський правовий гуманізм як чинник реформування кримінально-процесуального права України: Афтореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.12 / НАВС України. – К., 2005. – 19 с.
146. Перлов И.Д. Право на защиту: Учеб. пособие – М.: Знание, 1969. – 79 с.
147. Петров А., Резниченко И. Адвокатская тайна как гарантия права на защиту // Социалистическая законность. – 1982. – № 8. – С. 26-27.
148. Петрухин И.Л. Адвокат и клиент: отношения доверия // Адвокат. – 1999. – № 1. – С. 5-7.
149. Печенкин А.А. Функции научной теории. Философия, методологя, наука. – М: Наука, 1972. – 218 с.
150. Пешков М. Особености возбуждения уголовного дела в уголовном процессе США // Следователь. – 1997. – № 2. – С. 76-77.
151. Пешков М.А. Государственный обвинитель в уголовном процессе США // Законость. – 1998. – № 1. – С. 52-56.
152. Погорецький М.А. Шляхи вдосконалення реалізації конституційного права обвинуваченого на захист // Вісник Академії адвокатури України, випуск № 8. – К.: ВЦ Академія адвокатури – 2007. – С. 28-33.
153. Погорецький М.А. Судовий контроль та прокурорський нагляд за використанням протоколів оперативно-розшукової діяльності в кримінальному процесі // Вісник Верховного Суду України. – 2003. – № 2. – С. 36-39.
154. Письменний П.Д. Сучасні проблеми обвинувачення та захисту в кримінальному судочинстві України // Тактика, методика, етика захисту та представництва: Зб. матер. наук.-практ. конференції. – К.: Академія адвокатури, 2003. – С. 40-42.
155. Побегайло Г.Д. Судебные прения в советском уголовном процессе. – М.: ВЮЗИ, 1982. – 39 с.
156. Погорілко В.Ф. Функції права // Юридична енциклопедія: в 6 т. – К.: “Укр. Енцикл.”, 1998. – Т. 6. – С. 313. – 768 с.
157. Положение об адвокатуре СССР: Утв. СНК СССР 16 августа 1939 г. // СП СССР. – 1939. – № 49. – Ст. 394.
158. Положення про народний суд УРСР // СУ УССР. – 1920. – № 25. – Ст. 536.
159. Постанова № 8 від 24 жовтня 2003 р. “Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві” // http://www.zakon.rada.gov.ua.
160. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” // http://www.zakon.rada.gov.ua.
161. Постанова Пленуму Верховного суду України від 7 липня 1995 р. № 10 “Про застосування законодавства, яке забезпечує підозрюваному, обвинуваченому, підсудному право на захист” // Правовісник. – 1996. – № 1. – С. 36-37.
162. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 8 “Про застування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві” // http://www.zakon.rada.gov.ua.
163. Потокина О.В. Участие защитника в следственных действиях: современные уголовно-процессуальные и тактические проблемы: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.09 / Кемеровский гос. ун-т. – М., 2001. – 21 с.
164. Права, за якими судиться малоросійський народ. 1743 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського / Ю.С. Шемшученко (відп. ред. та авт. передм.), К.А. Вислобоков (упоряд.). – К., 1997. – 547 с.
165. Правила адвокатської етики: Схвалені Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 р. // http://www.zakon.rada.gov.ua.
166. Правила Организации объединенных наций, касающиеся защиты несовершеннолетних, лишенных свободы от 14 декабря 1990 года // http://www.zakon.rada.gov.ua.
167. Присяжнюк Т. Підсудний в кримінальному процесі // Право України. – 1998. – № 11. – С. 51-53.
168. Рабінович П. Концепція державної правової політики України у галузі прав людини: загальнотеоретичні аспекти проектування // Вісник Академії правових наук України. – Харків: “Право”, 1997. – № 4 (11). – С. 27-28.
169. Рабінович П.М. Верховенство права (за матеріалами практики Страсбурзького Суду та Конституційного Суду України) // Вісник Академії правових наук України. – 2006. – № 2 (45). – С. 8-9.
170. Раданович Н. Проблеми забезпечення відповідності законодавства України Конвенції про захист прав людини і основних свобод: загальнотеоретична характеристика // Вісник Академії правових наук України. – Харків, 2000. – № 1 (20). – С. 41. – С. 40-47.
171. Рахунов Р.Д. Участники уголовно-процессуальной деятельности. – М.: Госюриздат, 1961. – 277 с.
172. Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України, статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника) від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000. Справа № 1-17/2000 [Електронний ресурс] / ЛІГА: ЕЛІТ 7.7.1; ІАЦ ЛІГА; ЛІГАБізнесІнформ, 2006.
173. Рогатюк І.В. Формування функції обвинувачення та її реалізація в кримінальному процесі: Дис. канд. юрид. наук: 12.00.09. – К., 2004. – 230 с.
174. Рогатюк І.В. Формування функції обвинувачення та її реалізація в кримінальному процесі: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.09 / НАВС України. – К., 2004. – 20 с.
175. Романов С.В. Понятие, система и взаимодействие процессуальных функций в российском уголовном судопроизводстве: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.09 / МГУ. – М., 2007. – 32 с.
176. Рустамов Х.У. Уголовный процесс. Формы. – М.: “Закон и право” Издательское объединение “ЮНИТИ”, 1998. – 303 с.
177. “Руська правда” – збірник правових норм київської держави: Навчальний посібник / Уклад.: А.О. Ткаченко, Г.І. Корогод, Б.Л. Корогод. – Суми, Ініціатива, 2000. – 52 с.
178. Рыжаков А.П. Уголовный процесс: Учебник для вузов. – М: “Издательство ПРИОР”, 1999. – 592 с.
179. Савонюк Р. Затримання за підозрою у вчинені злочину: відповідність чинного КПК Основному Закону України // Право України. – 2008. – № 1. – С. 116-119.
180. Свод принципов защиты всех лиц, подвергаемых задержанию или заключению в какой бы то ни было форме: Утвержден Резолюцией Генеральной Ассамблеи ООН № 43/173 от 9 декабря 1988 года // http://www.un.org/russian/documen/convents/detent.htm.
181. Святоцький О.Д. Адв