ІНСТИТУЦІОНАЛЬНА МОДЕРНІЗАЦІЯ КУЛЬТУРНО-ДОЗВІЛЛЄВОЇ СФЕРИ В УКРАЇНІ

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ЦИМБАЛЮК Наталія Миколаївна
УДК 316.7

ІНСТИТУЦІОНАЛЬНА МОДЕРНІЗАЦІЯ
КУЛЬТУРНО-ДОЗВІЛЛЄВОЇ СФЕРИ В УКРАЇНІ

Спецальность

22.00.04 спеціальні та галузеві соціології

дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора соціологічних наук

Науковий консультант
Яковенко Юрій Іванович
доктор соціологічних наук,
професор

Київ 2005

З м і с т

Вступ .................................................................................................... 4

РОЗДІЛ 1
Теоретичні засади дослідження інституціоналізаціі
культурно-дозвіллєвої діяльності.................................. 19
1.1. Теоретичні підходи до дослідження дозвілля
як соціального інституту суспільства ............................................ 19
1.2. Проблема інституціоналізації дозвілля в соціологічній науці ...... 48

Розділ 2
СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК ДОЗВІЛЛЯ
ЯК СОЦІАЛЬНОГО ІНСТИТУТУ ................................................... 86
2.1. Сучасні концепції інституціоналізації дозвілля
розвинених індустріальних країн .................................................. 86
2.2. Модернізація інституту дозвілля в пострадянському соціально-
культурному просторі та його розвиток в сучасній Україні ...... 118
2.3. Суспільна практика розвитку інституту дозвілля
в сучасній Україні.......................................................................... 132

Розділ 3
Культурно-дозвіллєвА ДІЯЛЬНІСТЬ населення
україни за умов суспільної трансформації .......... 154
3.1. Структурно-функціональний зміст культурно-
дозвіллєвої діяльності .................................................................. 154
3.2. Суб’єкт і об’єкт організації культурно-дозвіллєвої діяльності .. 205
3.3. Культурно-дозвіллєві орієнтації населення
та фактори їх реалізації ................................................................ 215
Розділ 4
технологічні аспекти інституціоналізаціі
культурно-дозвіллєвої сфери .......................................... 246
4.1. Традиційні технології організації культурно-
дозвіллєвої діяльності .................................................................. 246
4.2. Інноваційні технології інституціоналізації культурно-
дозвіллєвої діяльності .................................................................. 271

В и с н о в к и ................................................................................ 330

Список використаних джерел ........................................ 340

вступ

Актуальність теми. Демократичні перетворення, що відбуваються в сучасному українському суспільстві, сприяють інституціоналізації суспільних відносин, адекватному та всебічному пізнанню соціального середовища, формуванню та відокремленню нових напрямків вітчизняної соціологічної науки.
В межах культурно-дозвіллєвої сфери інститут дозвілля формувався під впливом об’єктивних змін, зокрема, пов’язаних з індустріалізацією та урбанізацією суспільства, коли вільний час стає самодостатньою цінністю і набуває масового поширення.
Серед головних інституціональних функцій держави, не залежно від характеру політичної організації та особливостей економічної системи, завжди мала місце культурно-дозвіллєва функція. Вона була спрямована на відтворення основних норм та цінностей, ідеології суспільства і знаходила реалізацію у формі культурної політики держави, метою якої були підтримка та відповідне спрямування культурно-дозвіллєвої діяльності населення.
Розвиток дозвілля в Україні відзначався суттєвими протиріччями, що полягали у невідповідності між концептуальними визначеннями його соціального призначення та реалізацією заданих вимог у соціальній практиці. Огляд наукових джерел свідчить, що ні створена за радянської доби модель політизованого дозвілля, ні спроби його рекреалізації” за американським та європейським варіантами у 80 90-х рр. не вирішили завдань модернізації культурно-дозвіллєвої сфери сучасного українського суспільства.
Отже, дозвілля активно реагує на зміни в суспільстві як в соціальній системі і виступає певною характеристикою її життєздатності, відображенням потенціалу суспільного розвитку, а найбільш чутливим виявляється до політичних та економічних зрушень. Потреби життя вимагають розробки і впровадження нових наукових підходів до дослідження особливостей цього соціального явища, його змісту, принципів і специфіки функціонування. Актуальним стає також визначення ефективності нових дозвіллєвих технологій, поліваріантних способів організації культурно-дозвіллєвої діяльності населення України.
Все вищезазначене повною мірою стосується інноваційних культурно-дозвіллєвих систем, що виступають проявом інституціоналізації культурно-дозвіллєвої діяльності і пов’язані з процесом модернізації інституту дозвілля. Основне призначення даних культурно-дозвіллєвих утворень полягає у забезпеченні умов для активного культурного дозвілля населення, відтворення його фізичних та духовних сил, інтенсивного розвитку самодостатньої культурної діяльності та індивідуальних творчих здібностей.
Науково-організована система дозвілля, що обіймає сферу вільного часу населення України, спрямована на створення такого культурно-дозвіллєвого середовища, де будуть забезпечені сприятливі умови соціалізації, засвоєння дорослим населенням нової системи суспільних цінностей та норм. З іншого боку, дозвілля стимулюватиме розвиток субкультур нових соціальних спільнот, забезпечить необхідні умови для творчості, просвітництва, відпочинку, без яких стає неможливим формування повноцінної особистості.
Останнім часом культурно-дозвіллєва сфера життєдіяльності суспільства стає об’єктом численних наукових досліджень у філософії, культурології, педагогіці, психології, економіці.
Однак у вітчизняній соціологічній науці основні закономірності функціонування та розвитку дозвілля як соціального інституту методологічно не конкретизовані та не визначені категоріально; не розроблені чисельні питання доцільного застосування інноваційних культурно-дозвіллєвих систем у соціальній практиці. Тому процес модернізації культурно-дозвіллєвої сфери характеризується безсистемністю, епізодичністю, низькою ефективністю. Інноваційні культурно-дозвіллєві системи виступають швидше набутком соціально-культурної практики, аніж теоретичною моделлю оновлення та демократизації дозвілля. За цієї ситуації необхідними стають теоретичні розробки, які надають можливість проаналізувати інституціональні процеси, що відбуваються в культурно-дозвіллєвій сфері, динаміку становлення та перспективи розвитку дозвілля як соціального інституту.
Головна причина такого стану справ полягає в тому, що теоретичну розробку питань інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої сфери, в процесі розробки якої аналізуються чинники розвитку дозвілля, не доведено до рівня цілісної наукової теорії. Окрім того, деякі позитивні приклади із соціального досвіду функціонування дозвілля як соціального інституту не доведено до рівня конкретної перспективної технології. Сутність останньої має полягати у становленні легітимних методів запровадження інноваційних культурно-дозвіллєвих технологій у традиційних соціальних середовищах та в культурно-дозвіллєву діяльність нових соціальних спільностей. Вищезазначене дає підстави стверджувати, що існуючі у вітчизняній науці підходи та знання не спроможні сприяти створенню надійної методологічної бази для теоретичних пояснень процесів, що визначають розвиток інституціоналізації дозвілля, а існуючі в суспільній практиці унікальні інноваційні культурно-дозвіллєві системи не спроможні забезпечити ефективний розвиток соціальних технологій, необхідних для модернізації дозвілля.
З точки зору автора, перспективною ідеєю, розробка якої сприятиме значному кількісному та якісному зростанню знань, необхідних для наукового осмислення розвитку дозвілля, виступає теза щодо інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої діяльності.
Отже, наукову проблему дисертаційного дослідження формулюємо так. В соціологічній науці досить грунтовно розроблено теорію соціальних інститутів, проте доводиться констатувати, що вона майже не знайшла системного застосування в теорії та практиці культурно-дозвіллєвої сфери. Основна причина такої ситуації полягає у стрімкій зміні центральної домінанти інституціоналізації суспільної практики, яка детермінована інтенсивним розвитком ринкової економіки, формує і відтворює інший тип соціальних відносин. У новому соціокультурному середовищі традиційна система культурного дозвілля та функціонуючі в її межах організації культури стають неспроможними задовольнити оновлені (змінені) культурно-дозвіллєві запити різних соціальних груп. Певну негативну роль відіграє також відсутність у працівників культури вмінь та навичок ефективного використання теоретичних набутків науки та інноваційного емпіричного досвіду як провідних чинників модернізації культурно-дозвіллєвої сфери. Водночас в сучасній соціологічній науці відсутня система знань, яка б давала вичерпне уявлення про закономірності розвитку дозвілля в суспільстві перехідного періоду.
Звідси об’єктивно виникає нагальна потреба у розробці проблеми, пов’язаної з визначенням теоретичних основ інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої сфери, подоланням протиріч між сучасною практикою функціонування організацій дозвілля та реальними потребами суспільства, задоволення яких передбачає суттєву модернізацію цієї сфери суспільного життя. Така концепція, маючи необхідні вихідні емпіричні та теоретичні основи, власну логіку та відповідний обсяг теоретичних знань, неподільно пов’язана зі створенням методології і технології сучасного культурного дозвілля.
Ступінь наукової розробленості проблеми. Можна констатувати, що загальні аспекти дослідженої проблеми плідно розробляли М. Вебер, Ф. Гегель, К. Маннгейм, К. Маркс, М. Оріу, Х. Ортега-І-Гассет, Ж. Ренар, Е. Фром, К.Ясперс. Проте в численних роботах цих науковців соціальний інститут розглядався з точки зору філософської та економічної наук, а його культурологічні та соціологічні аспекти вивчалися меншою мірою.
Як проблему соціологічної науки соціальні інститути вивчали Т.Веблен, С. Войтович, Е. Дюркгейм, Т. Заславська, М. Ковалевський, А.Кабища, М. Комарова, С. Макєєв, Р. Ривкіна, Г. Спенсер, П. Сорокін, Н.Смелзер, В. Тарасенко, В. Чорноволенко, Я. Щепанський, А. Харчев, В.Ядов та інші. В той же час в дослідженнях вчених питання інституціональної модернізації дозвілля спеціально не розглядалося.
Інституціоналізм в економічній науці запроваджували Д. Рікардо, А.Маршал, Д. Коммонс, У. Мітчелл, Д. Кларк, А. Бернс, С. Кузнец, Е.Богарт, У. Гамільтон та інші.
В парадигмі інституціоналізму працюють американські дослідники Д.Белл, Д. Гелбрейт, У. Ростоу, О. Тоффлер та західноєвропейські соціологи Ф. Перру, Г. Мюрдаль тощо.
Інституціоналізацію як процес розглядають Ю. Андрєєва, П. Бергер, Е.Гідденс, Т. Лукман, П. Квятковський, Т. Парсонс, О. Пригожин та інші. Але процес модернізації культурно-дозвіллєвих відносин ними не досліджувався.
Емпіричне вивчення інституту дозвілля, обсягу та видів культурно-дозвіллєвої діяльності пов'язане з дослідженнями бюджету часу, проведеному С. Струміліним, В. Грушиним, Л. Гордоном, Є. Клоповим, В.Патрушевим, Г. Пруденським, А. Ручкою та іншими. Проте в їхніх роботах дозвілля та дозвіллєва діяльність вивчалися переважно як середовище для відтворення робочої сили та створення умов високопродуктивної праці.
Теоретичні основи культурно-дозвіллєвої діяльності як методологічної засади інституціональної модернізації вивчали М.Аріарський, В.Водзинський, Д. Генкін, Г. Карпов, О. Марков, О. Тріодін, А. Тихонова та інші. Але створені ними моделі не розкривали проблем інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої діяльності, а розробляли її окремі напрямки (М.Поплавський в системі культурно-дозвіллєвої діяльності робочої молоді; В. Тріодін в культурно-просвітницькій діяльності профспілок; Д.Генкін в системі святкового дозвілля).
Проблеми художньої творчості як провідної змістовної характеристики дозвіллєвого феномена, вплив на особистість різних жанрів мистецтва, специфіку групової взаємодії, особливості ціннісних орієнтацій учасників аматорських колективів досліджували З. Петрова, Ю. Ковшаров, В. Ядов, Ю.Стрельцов, В. Чижиков та інші.
Особливості сучасного етапу розвитку інституту дозвілля в умовах суспільної трансформації розглядали Є. Володимиров, Т. Красильникова, Ю.Красильников, Т. Кисільова, В. Разумний, Ю. Стрельцова.
Розробкою наукових основ нової державної політики в галузі культури і дозвілля; теоретичних засад розвитку культури; вивченням культурно-дозвіллєвої діяльності різних верств населення, особливо дозвіллєвої культури села, опікувались О. Гриценко, О. Погорілий, І. Раніш, О. Сасихов, О. Семашко, Є. Суїменко, Г. Загадарчук, Н. Тарасюк, В. Чепелєв, Є. Чмихало та іншіх.
Соціально-культурне прогнозування, проектування, програмування та питання, пов’язані з забезпеченням ефективності інституціональної діяльності, розглядалися в роботах Н. Аітова, Г. Антонюка, І. Бестужева-Лади, В.Воловича, Т. Дрідзе, В. Матвієнко, Ю. Орлова, В. Осовського, В. Паніотто, С. Панової, Ю. Плотинского, В. Подшивалкіної, В. Розина, Є. Суїменка, В.Тарасенка, Ж. Тощенка, В. Хмелька, Ю. Яковенка, О. Яницького та інших.
Проблеми моделювання культурно-дозвіллєвих процесів, дозвіллєвих технологій та організаційно-методичних форм роботи досліджувались у роботах Н. Бабенко, Ю. Ключко, Н. Самойленко, І. Сороки та інших.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Представлений напрямок дослідження безпосередньо пов’язаний з роботою автора у наукових колективах із розробки концепції та державної програми Культура. Просвітництво. Дозвілля.” (1995 1996рр., замовник Міністерство культури України); державних програм Молодь і дозвілля” (1996 р. замовник Міністерство молоді і спорту України), Культура села” (1996 р. замовник Кабінет Міністрів України), Розвиток культури України до 2007 р.” (1995 р. замовник Міністерство культури України). Головні методологічні принципи та наукові закономірності, визначені в дослідженні, становили теоретичну основу наукових тем, виконаних під керівництвом автора на базі Українського центру культурних досліджень (Модернізація закладів культури клубного типу” (1996 р.). У процесі розробки наукових тем знайшли належне відображення теоретично-методологічні ідеї, принципи і положення про інститут дозвілля та інноваційні культурно-дозвіллєві системи як ефективний чинник демократичних перетворень українського суспільства.
Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в обґрунтуванні положень концептуального ґатунку, авторської концепції процесу інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої сфери.
Досягнення мети потребує розв’язання завдань, а саме:
розробки висхідної теоретичної основи авторської концепції інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої сфери в Україні;
встановлення специфіки функцій дозвілля як соціального інституту, що відображає сутність модернізаційних змін;
послідовного розширення кола понять щодо перебігу культурно-дозвіллєвого процесу з урахуванням особливостей перехідного суспільства (культурно-дозвіллєва сфера, культурно-дозвіллєва діяльність, інститут дозвілля, інституціоналізація дозвілля, модернізація інституту дозвілля, інноваційні технології тощо);
визначення сучасних характеристик (структурних, функціональних, змістовних) організаційних систем культурного дозвілля, необхідних для вдосконалення діяльності установ культурно-дозвіллєвої сфери;
здійснення перевірки гіпотез щодо розвиваючого потенціалу дозвілля в контексті пошуку шляхів його модернізації;
виявлення специфіки впливу соціально-культурних умов та факторів на систему культурно-дозвіллєвих орієнтацій населення (за матеріалами конкретно-соціологічних досліджень дозвілля);
розкриття технологічних засад управління інституціональною модернізацією культурно-дозвіллєвої діяльності.
Об’єктом дослідження обрано культурно-дозвіллєву сферу.
Предметом дослідження є детермінанти, умови, механізми інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої діяльності.
Методи дослідження: генетичний метод; метод системного, тобто структурно-функціонального аналізу, емпіричні методи (анкетування, фокусовані інтерв’ю; метод аналізу документів).
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в роботі вперше у вітчизняній соціології встановлені сучасні інституціональні риси дозвілля, зокрема напрямки та механізми модернізації культурно-дозвіллєвої діяльності населення, зумовлені суспільною трансформацією.
Результати дослідження, що становлять наукову новизну й висунуті автором на захист, можуть бути сформульовані у такому вигляді:
уточнено, що висхідна теоретико-методологічна основа соціологічної рефлексії модернізації культурно-дозвіллєвої сфери у пострадянських країнах детермінована як загальною тенденцією інституціоналізації суспільного життя у розвинутих європейських країнах, так і перманентним вдосконаленням відповідних наукових концепцій;
вперше виявлено і описано, що інституціональна модернізація дозвілля являє собою механізм взаємозалежностей спонтанної та соціально-організованої культурно-дозвіллєвої діяльності як особливих форм людської діяльності і визначається суперечністю їх прояву в контексті співвідношення інноваційних та традиційних процесів розвитку культури;
вперше в контексті соціології визначено, що культурно-дозвіллєвий заклад є як соціальною організацією, так і соціальним середовищем для впровадження інноваційних технологій, а класифікація культурно-дозвіллєвих закладів за умов суспільної трансформації визначається дихотомією: традиційне інноваційне, монофункціональне поліфункціональне; диференційоване інтегративне;
удосконалено класифікацію функцій дозвілля; доведено, що культурно-дозвіллєві запити реалізуються у два етапи як формування і прояви особистісної культурно-дозвіллєвої активності та як соціально-культурна діяльність, спрямована на вдосконалення культурно-дозвіллєвої сфери;
уточнено, що функціональна цілісність культурно-дозвіллєвої діяльності детермінована як генезисом, так і реалізацією особистістю сукупності культурно-дозвіллєвих суперечностей, згідно з чим раніше задоволені культурні запити є внутрішньою передумовою, джерелом виникнення наступних;
вперше визначено, що інноваційні технології сприяють активізації процесу модернізації дозвілля, а соціально-культурне програмування спрямоване на удосконалення теоретичних засад і управлінських впливів як технологій прийняття та реалізації владних рішень в сфері культури на регіональному рівні;
вперше доведено, що єдність інноваційних культурно-дозвіллєвих форм у цілісному процесі модернізації інституту дозвілля базується на основі універсальних діалектичних зв’язків між спонтанними і соціально організованими внутрішніми та зовнішніми формами культурно-дозвіллєвої діяльності;
дістала подальшого розвитку ідея, згідно з якою розроблену концепцію інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої сфери доцільно застосовувати у теоретичних дослідженнях, а інноваційні технології дозвілля у предметно-практичній діяльності таких науково-практичних напрямків, як дослідження молоді, культури, соціальної роботи з маргінальними групами населення, розвитку культури національних меншин, міжнародних культурних зв’язків;
підтверджено, що суб’єкти дозвілля виступають промоутерами соціальних змін, спрямованих на модернізацію інституту дозвілля;
набула вдосконалення технологія модернізації культурно-дозвіллєвої сфери, центральну ланку якої становить методика системно-диференційованого застосування працівниками культури та управлінським апаратом інноваційних культурно-дозвіллєвих технологій у різних соціально-культурних умовах і в культурно-дозвіллєвій діяльності різних категорій населення;
вперше введено до понятійного апарату соціологічної науки для пояснення глибинних механізмів культурно-дозвіллєвого процесу такі поняття: спонтанна культурно-дозвіллєва діяльність; соціально-організована культурно-дозвіллєва діяльність; уточнено поняття: культурно-дозвіллєва сфера, інститут дозвілля; інституціоналізація дозвілля; модернізація інституту дозвілля; дозвілля тощо.
Обґрунтованість і достовірність наукових положень, висновків і рекомендацій випливають з адекватності теоретико-методологічних засад проблемі дослідження, меті та завданням роботи.
Методологічну основу дисертації становлять наукові праці соціологів, філософів, економістів, культурологів, психологів, педагогів, спрямовані на вивчення проблем культурно-дозвіллєвої діяльності як складової культури суспільства, механізмів регуляції її модернізації, визначення особливостей інноваційної спрямованості, а також узагальнення та концептуального осмислення практики розвитку соціальних інститутів суспільства, що трансформується.
Практичне значення отриманих результатів. Результатом дослідження стала концепція інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої діяльності, яка в процесі створення та апробації була використана для модернізації традиційної системи культурно-дозвіллєвих закладів, створення інноваційних закладів культури; розвитку системи післядипломної освіти працівників культури; впровадження в практику діяльності регіональних управлінських структур основ програмно-цільового управління тощо.
Розроблені автором напрямки модернізації культурно-дозвіллєвої діяльності дозволяють оптимізувати розвиток інституту дозвілля в Україні відповідно до сучасних світових вимог і, водночас, сприятимуть етнічній ідентифікації, відтворенню традиційних духовних цінностей народу, його національних особливостей.
Ступінь готовності концепції до подальшого впровадження визначається її технологічною спрямованістю: розроблена методика моніторингу інституціоналізації культурно-дозвіллєвої діяльності в різних організаційно-методичних формуваннях і регіональних структурах, що дає можливість об’єктивніше відстежувати ситуацію та оперативніше приймати управлінські рішення. Запропонована методика модернізації традиційної мережі закладів культури клубного типу дає потенційну можливість, професійно оволодівши нею, переходити до управлінської діяльності, спрямованої на реконструкцію регіональної культурно-дозвіллєвої системи. Впровадження у практику культурно-дозвіллєвої роботи закладів культури отриманих дослідницьких результатів дозволить істотно підняти ефективність соціально-організованої культурно-дозвіллєвої діяльності, сприятиме створенню відповідної системи культурно-дозвіллєвих знань, умінь та навичок населення, суттєвому підвищенню дозвіллєвої кваліфікації особистості.
Практичним наслідком зазначеного постає модернізація соціально-організованого дозвілля як такого, що є вельми авторитарним, стохастичним, рутинним, заорганізованим засобом організації вільного часу людини в бік його гуманізації, демократизації.
Емпіричну базу дослідження становлять дослідження, проведені за участю та під керівництвом дисертанта Сільська молодь” 1967 р. учасник робочої групи (Київський державний інститут культури); Культура. Просвітництво. Дозвілля.” співавтор концепції, науковий керівник підтеми Модернізація закладів культури клубного типу” 1996 1998 рр., Міністерство культури України); Молодь і дозвілля” учасник робочої групи 1997 р., Міністерство молоді і спорту; Культура села” заступник наукового керівника 1997 1998 рр., замовник Кабінет Міністрів України; Соціально-культурна цінність сімейного дозвілля” науковий керівник (наказ № 12 від 24 січня 1997 р., Міністерство культури і мистецтв України); Інтеграція культурних організацій України в європейський простір” науковий керівник 2003 2004 рр., замовник Міністерство культури і мистецтв України) тощо.
Особистий внесок здобувача. У статті Еволюція дозвілля в контексті соціологічних категорій” (у співавторстві з доктором соціологічних наук, проф. Ю. Яковенко) дисертантом визначено особливості понять ”спонтанна культурно-дозвіллєва діяльність”, соціально-організована культурно-дозвіллєва діяльність”, інституціоналізація”, культурно-дозвіллєва діяльність”.
Апробація результатів дисертації відбувалась шляхом:
1) участі у роботі круглих столів”, присвячених проблемам науково-теоретичної та предметно-практичної модернізації культурно-дозвіллєвої галузі Модернізація культурно-дозвіллєвої діяльності в Україні” (Модернізація закладів культури клубного типу” Міністерство культури АРК, 1998 р.); Інноваційні технології інформаційного забезпечення галузі культури” (Міністерство культури і мистецтв України, 2002 р.); Сучасні організації культури на перехресті тисячоліть” (Міністерство культури і мистецтв України, 2003 р.); Інноваційні технології культурної діяльності в умовах глобалізації та інтеграції України в європейський культурний простір” (Міністерство культури і мистецтв України, 2003 р.).
2) лекцій та доповідей з актуальних питань теорії, методології та практики культурно-дозвіллєвої діяльності, впровадження програмно-цільового підходу до організації культурно-дозвіллєвої діяльності перед студентами, слухачами системи підвищення кваліфікації, практичними працівниками та представниками управлінського апарату (понад 50 виступів щорічно, починаючи з 1980 року);
3) наукових повідомлень на Вченій Раді, щорічних наукових та методичних конференціях Київського національного університету культури і мистецтв, Державної академії керівних кадрів культури, починаючи з 1982 року;
4) проблемно-пошукової та експериментальної роботи з впровадження концепції інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої діяльності в учбовий процес 1980 1983 рр. та її запровадження в практику діяльності закладів культури Донецької, Луганської, Київської, Івано-Франківської, Ужгородської, Запорізької областей згідно з планом Міністерства культури та мистецтв, планами управлінь культури обласних державних адміністрацій;
5) наукового керівництва організацією дослідницької роботи студентів, співробітників лабораторії соціології культури та культурно-дозвіллєвих проблем Українського центру культурних досліджень, тимчасових наукових колективів; керівництва науковою роботою пошукачів, аспірантів та їх консультування (за даний період під керівництвом здобувача було захищено дві кандидатські дисертації);
6) співробітництва у наукових колективах з розробки концепцій державної програми Культура. Просвітництво. Дозвілля.” замовник Міністерство культури України; Молодь і дозвілля” замовник Міністерство молоді і спорту, Культура села” замовник Кабінет Міністрів України, у яких знайшли відображення теоретико-методологічні ідеї, принципи і положення про модернізацію культурно-дозвіллєвої сфери як ефективний чинник розвитку соціально-організованого дозвілля;
7) консультування та проведення експертизи Міністерства культури України з питань модернізації культурно-дозвіллєвої галузі, удосконалення навчально-виховного процесу в галузевих учбових закладах (19862003 рр.);
8) розробки авторських програм з проблем культурно-дозвіллєвої діяльності: Дозвіллєзнавство”, Організація культурного дозвілля”, Соціологія культури”, Соціологія вільного часу і дозвілля”, ”Соціологія”, ”Соціально-культурне прогнозування” для студентів училищ культури, Київського національного університету культури і мистецтв, Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, системи підвищення кваліфікації працівників культури (1986 2004 рр.);

Список литературы

В И С Н О В К И

У Висновках представлено теоретичне узагальнення наукових завдань дисертації і надаються нові варіанти їх вирішення, що виявляється в обґрунтуванні, дослідженні та розробці концепції інституціоналізації культурно-дозвіллєвої діяльності, з’ясуванні природи, генезису, функцій, змісту та форм модернізації культурно-дозвіллєвої сфери в умовах суспільної трансформації. Зазначена наукова проблема спрямована на визначення теоретико-методологічної основи такого напрямку соціологічної науки як соціологія дозвілля; вона сприятиме поширенню інноваційних культурно-дозвіллєвих систем, запровадженню набутого досвіду соціально-культурного програмування в практику культурно-дозвіллєвої діяльності та оптимізації процесів розробки і реалізації регіональної культурної політики.
На основі узагальнення результатів здійсненого соціологічного дослідження встановлено:
1. Розглядаючи явище інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої сфери як системний соціальний процес, що знаходиться в постійному русі та розвитку і визначається особливостями соціально-політичного та економічного середовища, необхідно зауважити, що розвиток культурно-дозвіллєвої діяльності опосередкований особливостями розподілу бюджету часу, а саме, характером взаємозалежностей робочого та вільного часу, співвідношення яких визначають значні розбіжності в структурі, обсягах та видах культурно-дозвіллєвої діяльності основних соціально-демографічних груп суспільства, а, отже, впливають на формування прогностичних моделей дозвілля. Внаслідок цього для вивчення даного явища доцільним є подальший розвиток такого напрямку знання як соціологія вільного часу та формування в її межах нової галузі соціології дозвілля.
Паралельно виявлено загострення суперечності: праця” дозвілля”, осмислення якого впливає на визначення основних методологічних засад соціології дозвілля і передбачає дослідження організації культурно-дозвіллєвої діяльності творчих колективів, організацій, корпорацій в умовах трансформації українського суспільства.
Ця робота сприяє розробці технології використання соціологічних методів у дослідженні культурно-дозвіллєвої діяльності, пов’язна з проведенням соціокультурних експериментів та широким вровадженням їх результатів в культурну практику.
Основні вектори наукового пошуку даного наукового напрямку спрямовані на вивчення проблем культурно-дозвіллєвої активності населення, нових культурних практик, впливу на особистість явищ культури, коли творча діяльність розглядається як дозвіллєвий феномен, що визначає особливості групової соціокультурної взаємодії, сприяє змінам в структурі ціннісних орієнтацій учасників дозвіллєвих спільнот. У визначенні теоретичних закономірностей цього процесу особливе місце належить дослідженню впливу святкових культурних практик на різні верстви населення, визначення тенденцій розвитку молодіжного дозвілля та аматорського руху.
2. Вивчення процесу розвитку культурно-дозвіллєвої сфери дозволяє виявити феномен інституціональної модернізації дозвілля, що перебуває у процесі становлення. Активізація процесу інституціоналізації стає відповіддю на оновлення українського суспільства, пов’язана із необхідністю задоволення нових культурно-дозвіллєвих потреб населення і пов’язана з явищем модернізації.
Модернізація культурно-дозвіллєвої діяльності проявляється у формуванні нових соціальних відносин, становленні культурно-дозвіллєих організацій, в яких створюються умови для відпрацювання нових соціальних норм та ролей, відбувається гіперсоціалізація населення.
В сучасному інституті дозвілля спостерігається наявність всіх зазначених у сучасній соціологічній науці видів і форм соціальних організацій від стабільних формалізованих структур, таких як клуб, бібліотека, музей до природних органічних систем та відкритих соціально-культурних коаліцій (самодіяльні колективи, клуби за інтересами).
Видова відмінність культурно-дозвіллєвих організацій сприяє виявленню та відпрацюванню широкого спектра стилів та форм соціальної поведінки її акторів, становить невичерпну базу для подальшого соціально-культурного вдосконалення особистості.
Інституальна модернізація дозвілля пов’язана з посиленням суб’єкт- суб’єктної взаємодії її учасників, поступовим переходом від адміністративної, законодавчо-нормативної до громадської, самоврядувальної модернізації.
Культурно-дозвіллєва діяльність визначається в такому культурному середовищі як сфера особистих інтересів і потреб людини, спостерігається подальше відсторонення часу дозвілля від державного патронату, відбувається перетворення його на площину самостійного волевиявлення та вільного саморозвитку людини.
Продовжується процес формування предметної сфери соціології дозвілля, визначення об’єкта та предмета досліджень. Виходячи з того, що основним призначенням культурного дозвілля стає створення соціально-культурних умов для реалізації потреб різних верств населення в культурній діяльності, її об’єктом виступають окремі особистості, соціальні групи та спільноти, об’єднані загальними дозвіллєвими інтересами, місцем та часом культурно- дозвіллєвої дільності, тобто певним культурно-дозвіллєвим середовищем. Особливістю соціології дозвілля є виокремлення суб’єкта культурно-дозвіллєвої діяльності, який характеризується багатоманітністю, інтерактивними засобами поєднання з об’єктом і виступає важливим структурним елементом процесу культурно-дозвіллєвої взаємодії.
Предметом вивчення соціології дозвілля є культурно-дозвіллєва діяльність, що поділяється на власне дозвіллєву діяльність (споживання, відтворення та творення культурних явищ) та організаційно-культурну діяльність, пов’язану з організацією соціокультурного середовища та культурно -дозвіллєвих ситуацій, в межах яких відбувається процес дозвілля.
3. Основні тенденції розвитку сучасного дозвілля пов’язані з стабілізацією його основних елементів та формалізацією їх структури. Структурування культурного дозвілля передбачає розподіл на види, найбільш типовими серед яких виступають видовище, вільна товариська бесіда та ігрова діяльність. Вони характеризуються різною культурною цінністю, ступенем дозвіллєвої активності, характером соціокультурної взаємодії.
Структура культурного дозвілля презентується також засобами та методами, які є сукупністю комунікаційних джерел соціального впливу на особистість та соціальні спільноти, що використовуються в процесі культурно- дозвіллєвої діяльності і містять засоби мистецтва, літератури, символіку, обрядові та ритуальні дії. Методи культурного дозвілля відокремлюються в загальній системі як соціально-культурні дії, спрямовані на досягнення його соціальної мети та основних завдань і поділяються на основні та специфічні. Останні являють собою якісну характеристику культурно-дозвіллєвої системи і відзначаються комплексністю.
Культурне дозвілля характеризується відокремленням та стабілізацією широкого спектра організаційних форм, які визначаються як закінчені соціокультурні дії, масові, групові та індивідуальні способи організації діяльності людей, що детермінуються соціально-культурним середовищем і, одночасно, здійснюють певний вплив на нього.
Вивчення стану та особливостей функціонування дозвілля в сучасному соціумі дозволяє говорити про стабілізацію видів, методів та форм соціокультурної взаємодії, тенденцію до структуризації культурно-дозвіллєвої діяльності, що свідчить про модернізацію соціально-культурної сфери, процес якої супроводжується формуванням інноваційних культурно-дозвіллєвих систем.
4. Модернізація інституту дозвілля являє собою процес змін цільового призначення, функцій та структури мережі закладів культури і дозвілля відповідно до сучасних тенденцій оновлення соціальних форм та нового способу життя українського суспільства.
Базовою основою культурно-дозвіллєвої діяльності закладів культури і дозвілля стає необхідність у задоволенні культурних потреб класів, страт, етносів нового суспільства, які знаходяться в стадії становлення, розвитку, відчувають потребу в самоідентифікації і розглядають ці заклади як органічну форму своєї культурно-дозвіллєвої діяльності, площину творчого самовиразу і соціалізації.
Модернізація стала наслідком формування нової системи цінностей і потреб різних соціальних груп і пов’язана з відмовою від уявлень щодо клубного закладу як загальнонародної, загальнодоступної установи, здатної задовольнити потреби всіх верств населення.
Стратифікація культурно-дозвіллєвої діяльності виступає наслідком становлення нової соціальної структури суспільства і проявляється емпірично у значному скороченні чисельності мережі традиційних клубних, бібліотечних, музейних закладів, призначених для задоволення культурних потреб робітників і селян. Одночасно спостерігається інтенсивний розвиток приватної системи молодіжних інтернет-клубів та закладів дозвілля представників вищого класу, культурно-дозвіллєва діяльність яких пов’язана з елітними формами культурно-дозвіллєвої діяльності (нічні клуби, більярдні клуби, боулінг-клуби, казино тощо).
Модернізація державної мережі закладів культури і дозвілля поділяється на два види внутрішню та зовнішню. Перша базується на організації нового типу закладів культури шляхом поєднання діяльності декількох (як правило, двох) культурно-дозвіллєвих установ галузі, робота яких набуває універсально-комплексного характеру, а ефективність діяльності зростає за рахунок набуття закладом нових системних якостей (клуб-бібліотека, клуб-музей тощо). Другий вид будується на принципах зовнішньої інтеграції та міжгалузевої взаємодії і становить організаційну основу створення інноваційних культурно-дозвіллєвих систем (культурно-освітні, культурно-оздоровчі комплекси тощо).
Заклади культури клубного типу державного підпорядкування продовжують функцiонувати за адмiнiстративною ознакою i можуть мати унiверсально-комплексний характер дiяльностi або бути спецiалiзованими. Вибiр конкретного типу клубного закладу залежить вiд соціальних умов, регіональних особливостей, потреб та iнтересiв населення.
Модернізація пов’язана з відпрацюванням функціональної системи культурно-дозвіллєвої діяльності. Динаміка її розвитку визначається рухом від моделі закладу культури як місця відпочинку і розваг до визначення його як центру народної культури, осередку інформаційно-просвітницької діяльності. Соціологічні дослідження модернізації мережі закладів культури клубного типу дозволяють говорити про те, що процес модернізації закладів культури клубного типу знаходиться в стадії завершення. Результатом модернізації системи державних закладів культури стало вдосконалення якісної та кількісної складових культурно-дозвіллєвої діяльності, що проявилося у збільшенні кількості заходів на тлі значного зменшення мережі закладів культури та чисельності їх працівників, урізноманітненні форм та методів роботи клубних установ.
Завершення модернізації пов’язано із розподілом закладів культури і дозвілля на дві системи, створенням поряд із традиційною альтернативної мережі клубних закладів, спрямованих на задоволення потреб елітних груп населення. Отже, з масового, загальнодоступного закладу культури традиційний клуб стає культурно-дозвіллєвою установою для середнього та нижчого класів суспільства, значна частина представників яких виявляють економічну неспроможність у самостійному забезпеченні культурно-дозвіллєвих потреб і потребують державної підтримки.
5. Функціональна спрямованість інституту дозвілля визначається соціокультурними потребами населення і віддзеркалює особливості політичного, економічного та духовного розвитку суспільства. Серед основних функцій культурного дозвілля, реалізація яких стала соціальним призначенням державних закладів культури, визначають соціалізаційну (функцію соціалізації), творчо-розвиваючу, інформаційно-освітню, комунікаційну та рекреаційно-гедоністичну. Перелічені функції культурно-дозвіллєвої діяльності специфічно пов’язані з соціальними потребами і суспільними обв’язками людини.
Соціалізаційна функція спрямована на реалізацію соціальних можливостей культурно-дозвіллєвої системи. В соціально-культурному контексті переважна більшість дозвіллєвих занять в закладах культури представляє собою різновиди колективного використання вільного часу, що створює сприятливе соціальне середовище для управління процесами соціалізації особистості. Творчо-розвиваюча функція культурно-дозвіллєвої діяльності визначається потягом людини до творчого самовизначення та самореалізації, які в сучасному суспільстві стають широко розповсюдженою особистісною потребою. Особливу роль у функціональній структурі дозвілля відіграє інформаційно-освітня функція, соціальне спрямування якої пов’язане з задоволенням пізнавальних потреб особистості, її адаптацією до відкритого інформаційного простору, стимулюванням потреб у безперервній освіті. З цими напрямками культурно-дозвіллєвої діяльності органічно пов’язана комунікаційна функція, спрямована на реалізацію потреби людини в спілкуванні, в обміні інформацією, передбачає інтерактивну міжособистісну взаємодію, виступає одним із ведучих елементів демократизації сучасного суспільства. Провідною функцією культурно-дозвіллєвої діяльності залишається рекреаційно-гедоністична, що задовольняє потреби людей у відпочинку та насолоді. Соціальним призначенням цієї функції стає зняття втоми і нервової напруги, забезпечення фізичної розрядки, відтворення людини як робочої сили та активнодіючого члена соціуму.
Основні соціальні функції дозвілля реалізуються через надання відвідувачам можливостей для участі у широкому спектрі видів та форм любительської діяльності; узгодження їх з культурними інтересами, здібностями, навичками відвідувачів; створення відповідних культурно- дозвіллєвих ситуацій; розвитку культурних індустрій та інфраструктури дозвілля. Функціональна розмаїтість культурно-дозвіллєвої діяльності спрямована на забезпечення в ситуації вільного часу єдності суспільних і особистих інтересів.
6. Культурно-дозвіллєве програмування являє собою інноваційний метод соціального управління, спрямований на демократизацію процесу соціальної діяльності, розвиток культурних ініціатив населення, створення нових дозвіллєвих організацій. Ця інноваційна технологія орієнтована на вирішення проблем культурного життя конкретних соціальних груп та категорій населення в сфері вільного часу і дозвілля.
Ефективність соціального програмування пов’язана з його технологічним забезпеченням, яке полягає у визначенні проблемної ситуації, цілей та завдань, дотриманні принципів наукової організації дільності, послідовністю етапів, комплексністю заходів.
Спостерігається тенденція до ініціювання розвитку культурно-дозвіллєвого програмування знизу”, різними суб’єктами культурно-дозвіллєвої діяльності в регіонах і перетворення його на популярну в середовищі працівників культури соціальну технологію.
Подальший розвиток соціально-культурного програмування пов’язаний з вирішенням завдань цільового державного фінансування та пошуком недержавних джерел підтримки, розробкою і популяризацією апробованих на регіональному рівні методик соціально-культурного програмування, підготовкою спеціалістів даної галузі діяльності для практичної роботи в установах та організаціях культурно - дозвіллєвої сфери.
7. Структура культурно-дозвіллєвих систем, формування її складових елементів детермінується культурно-політичними, регіональними та етнонаціональними особливостями. Кожен із елементів системи відчуває на собі вплив зовнішнього середовища і окремих соціальних факторів, що визначають рух та перебіг соціально-культурного процесу. Культурний розвиток набуває ефективності лише в умовах раціонального сполучення кожного елемента з іншими. В цьому контексті держава розглядає культуру як засіб інтеграції, консолідації та розвитку української нації, гаранта забезпечення громадських свобод, збереження та розвитку національних культурних традицій, концентруючи її основні завдання в концепції державної культурної політики.
Культурна політика України спрямована на розвиток культурної самобутності народів, що проживають на території України, протистояння духовній деградації та моральному занепаду, стимулювання розвитку культурного потенціалу народу.
Вивчення моделей культурно-дозвіллєвої діяльності населення України дозволяє говорити про суттєві впливи регіональних аспектів соціально-культурного розвитку на загальну характеристику культурно-дозвіллєвої діяльності, отже, констатувати, що в площині дозвілля спостерігається явище регіоналізації.
В осмисленні процесів формування сучасної української культури в цілому і в сільський місцевості, зокрема, велике значення має врахування особливостей освоєння культури національними меншинами України порівняно з народом-автохтоном. Воно свідчить про існування в суспільстві поряд з домінуючою культурою та субкультурами різних самобутніх, латентних мікрокультур”, які розвиваються у порівняно замкненому, закритому культурному середовищі.
Відсутність можливостей для достатньої соціально-культурної реалізації національних меншин, блокування їх культурних потреб виявлено у побудованих на основі їх побажань перспективних моделях культурно- дозвіллєвої дільності, що характеризуються значним культурним потенціалом.
Зростання міжкультурних відмінностей, урізноманітнення культурних орієнтацій різних соціальних груп та посилення впливу цих процесів на розвиток суспільства в останнє десятиріччя стають важливими факторами трансформації культурно-дозвіллєвої діяльності, стає соціальною характеристикою нового часу, що визначає особливості соціально-культурних змін. Вони проявляються у ставленні населення до нових тенденцій розвитку української культури як факторів, що стимулюють процеси соціальних і культурних перетворень.
Проведене дослідження повною мірою засвідчує, що основними характеристиками інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої сфери виступають зміна ціннісних орієнтацій, багатоманітність культурних інтересів населення, що знаходить вираз у виборі видів та форм культурно-дозвіллєвих занять, диференціації культурних практик. Таким чином, культурно-дозвіллєва діяльність корелює з процесами поляризації та розшарування, відображує основні тенденції суспільних змін, які відбуваються в соціальній структурі сучасного українського суспільства.
Висновки, що випливають із проведених досліджень, полягають у цілковитому підтвердженні припущення щодо позитивної ролі інституціоналізації культурно-дозвіллєвої діяльності в процесі модернізації інституту дозвілля. Становлення та розвиток соціальних організацій дозвілля, нових форм його організаційно-методичної діяльності відбуваються за допомогою інноваційних соціальних технологій, запровадження яких сприяє оптимізації його функціонального наповнення, задоволенню і розвитку культурних потреб населення. Проте цей висновок варто розглядати як попередню гіпотезу для проведення досліджень, пов’язаних з побудовою теорії культурно-дозвіллєвої діяльності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аванесов Г.А. Динамика культуры: Учеб. пособие. М.: Диалог- МГУ, 1997. 57 с.
2. Автономов В.С. Австрийская школа и ее представители // Австрийская школа в политической экономии: К Менгер, Е. Бем-Баверк, Ф. Визер. М.: Экономика, 1992. С. 9, 11.
3. Агафонова В.В. Благотворительность в культурно-досуговой сфере как средство самореализации личности предпринимателя: Автореф. дис. ... канд. пед. наук / Санкт-Петербург. гос. акад. культуры. СПб.,1995. 23 с.
4. Аза Л.О. Інституціоналізація поліетнічності у полікультурному українському суспільстві: Матеріали конференції. К.: САУ, ІС НАНУ. С. 491-493.
5. Актуальные проблемы социально-культурной деятельности: Сб.ст. / Моск. гос. ун-т культуры. М., 1995. 121 с.
6. American society and politics: institutional, historical, and theoretical perspectives a reader / Edited by Theda Skocpol and John L.Campbell.. : McGraw-Hill, Inc., 1995. 542 с.
7. Американская социологическая мысль: Тексты / Под ред. В.И.Добренькова. М.: Издание Межд. Ун-та бизнеса и управления, 1996. 560 с.
8. Антонов Н.А., Филипов Ф.Р., Управление развитием социальной структуры советского общества / Отв.ред. В.А.Менсуров. М.: Наука, 1988.
9. Афанасьев В.С. Давид Рикардо. М.: Экономика, 1988. 127 с.
10. Афанасьев В.С. Институционализм // Экономическая энциклопедия: Политическая эконо­мия: В 4 т. Т. 2. М.: Советская энциклопедия, 1975.
11. Бабахо В.А., Левикова С.И. Современные тенденции молодежной культуры: конфликт или преемственность поколений // Общественные науки и современность. 1996. № 3. С. 56-65.
12. Бабенко Н.Б. Дозвілля сім'ї. Теоретичні та емпіричні аспекти. К.: ДАККіМ, 2001. 158 с.
13. Бабенко Н.Б. Педагогічні умови організації сімейного дозвілля в сільських клубних закладах: Автореф. дис. ... канд. пед. наук: 13.00.06 / Київський національний ун-т культури і мистецтв. К., 2004. 20 с.
14. Балакшин А.С. Методологические и организационные аспекты современной культурной политики: Автореф. дис. ... канд. филос. наук / Рос. акад. гос. службы при Президенте РФ. М., 1995. 21 с.
15. Барановский В.Ф. Духовность личности: социальный механизм развития / Ин-т философии НАН Украины, Киев; Ин-т Военно-воздушных сил. К., 1995. 167 с.
16. Безпалько О.В., Годлевська А.І., Ірза Г.О., Капська А.Й., Карпенко О.Г. Молодь і дозвілля: теорія, методика і практика роботи з підлітками та молоддю за місцем проживання / Український науково-дослідний ін-т проблем молоді. К.: А.Л.Д., 1996. 208 с.
17. Белл Д. Третья технологическая революция и ее возможные социоэкономические последствия. М., 1990.
18. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования. М.: Academia, 1999. 956 с.
19. Бестужев-Лада И.В. Нормативное социальное прогнозирование: возможные пути реализации целей общества. М.: Наука,1987.
20. Berle A.A., Means G.C. The Modern Corporation and Private Property. N.-Y.: Commerce Clearing House, 1932.
21. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальності: Трактат по социологии знания. М.: МеР. ИУМ; Academia Центр: Московский философский фонд, 1995. 322 с.
22. Бергер П. Приглашение в социологию: Гуманистическая перспектива. М.: Аспект Пресс, 1996. 166 с.
23. Бирюкова Е.В. Использование информационных технологий в управлении национальными парками: Автореф. дис. ... канд. геогр. наук / Рязан. гос. пед. ун-т им. Есенина. М., 1997. 28 с.
24. В1au P. Exchange and Power in Social Life. N-Y., 1964. P. 253, 255, 289.
25. В1au P. Microprocess and Microstructure // Social Exchange Theory / Ed. by K. Cook. Beverly Hills, Calif., 1988.
26. В1аи P. The Dynamic of Bureaucracy. Chic., 1955.
27. Бодяшкин О.О. Субкультура молодежи как социокультурный феномен // 2-я Межвуз. науч.-практ. конфер. студентов и молодых ученых Волгоград. обл., 27 ноября 1 дек.1995 г. Волгоград, 1995. С. 179-183.
28. Болтнев А.М. Основы статистического анализа экономической деятельности в социально-культурной сфере (Теория и практика выборочного метода исследования) / Тамбов. гос. ун-т. Тамбов, 1996. 117 с.
29. Болховитинов В.Н., Колтовой Б.И., Лаговский И.К. Твое свободное время: Занимательные задачи, опыты, игры. М.: Сокол, 1997. 464 с.
30. Борсиева Г.Э. Культурная политика европейских стран: опыт и проблемы: Автореф. дис. ... канд. филос. наук / Рос. акад. гос. службы при Президенте РФ. М., 1997. 25 с.
31. Bozzi C. Istftuzfoni di diritto pubblico. Milano Messina, 1954. P. 8.
32. Брилін Б.А. Педагогічні основи музично-творчого розвитку учнів старших класів у сучасних формах дозвілля: Автореф дис. ... д-ра пед. наук: 13.00.01 / АПН України; Ін-т педагогіки. К., 1998. 40 с.
33. Бродель Ф. Структура повседневности. Т. 1-11. М.: Наука, 19861988 гг.
34. Бутенко И.А. Качество свободного времени у богатых и бедных. // СОЦИС. 1998. № 7.
35. Burdeau G. Droft constftutronnel et institutions politiques. Ed. 7. P., 11957. P. M.
36. Burdeau G. Traite de science politique. T.11. P., 1949.
37. Буржуазные концепции культуры: кризис методологии. К.: Наукова думка, 1980. С. 83.
38. Бырсан Г.Ф. Эффективность информационного процесса взаимодейст­вия средств массовой информации и аудитории / К теории вопроса: Лекции. Кишинев, 1989.
39. Быченков В.М. Сверхколлективные образования и безличные формы социальной субъектности. М.: Российская академия социальных наук, 1996. С.10-28 ( 976 с.).
40. Валеева Т.В. Социализация подрастающего поколения в семьях Великобритании: Автореф. дис. ... канд. пед. наук / Красноярск. гос. ун-т. Красноярск, 1997. 19 с.
41. Васильева Е.Н. Менеджер культуры: модель и реальность: Автореф. дис. ... канд. социолог. наук / Тюменский гос. нефтегазовый ун-т. Тюмень, 1995. 22 с.
42. Васильев Г.Г. Социокультурная эволюция и социальное управление / МГУ, Ин-т гос. управления и социол. исследований, Универ. гуманитарный лицей. М.: Изд-во «Универ. гуманитарный лицей», 1997. 219 с.
43. Вебер Макс. Аграрная история Древнего мира. М.: Канон пресс. Ц.: Кучково поле, 2001. 558 с.
44. Вебер Макс. Избранное. Образ общества. М.:Юрист, 1994. 702 с.
45. Вебер М. О некоторых категориях понимающей социологии // Вебер М. Избранные произведения. — М.: Прогресс, 1990. С. 515-517, 522, 536, 537.
46. Вебер М. Работы Макса Вебера по социологии, религии и культуре. М.: ИНИОН, 1991. 101 с.
47. Веблен Т. Теория праздного класса. М.: Прогресс, 1984. C. 71, 74, 75, 76, 200, 201, 202203 (367 с.)
48. Veblen Th. Preconceptions of Economic Science // The Place of Science in Modern Civilization. N.-Y. B.W. Huehsch, 1919. P. 149.
49. Вебсер Д. Створюючи вільні і незалежні засоби массової інформації. Б.м.: б. в ., 1994.
50. Виноградский В.Г. Социальная организация пространства. М.: Наука, 1988.
51. Виолле-ле-Дюк Э.Э. Жизнь и развлечения в средние века. СПб.: Евразия, 1997. 384 с.
52. Власюк О.С. Індекс людського розвитку. К., 1995.
53. Влияние средств массовой коммуникации на интересы детей и молодежи: Сб.науч. тр. / Под ред. Л.С. Школьник, В.С.Хлемендик. М.: НИИОП, 1989.
54. Водзинский Я.И. Идейно-нравственное воспитание учащихся в процессе среднего и высшего образования. Минск, 1991. 174 с.
55. Водзинский Я.И. Проблемы прикладной педагогики средней и высшей школы. Минск, 1983.
56. Воінов В.В. Соціально-культурні номінації у контексті культури США. К., 1994. 143 с.
57. Войтович С.О. Світ соціальних відносин в українській культурі: Історико-соціологічне дослідження / НАН України, Ін-т соціології. К., 1994. 145 с.
58. Войтович С.О. Соціальні інститути в процесі диференціації суспільства (на матеріалах соціального розвитку вітчизняного суспільства): Дис. ... д-ра соціол. наук: 22.00.03 / НАН України; Ін-т соціології. К., 1996. 377 с.
59. Войтович С.О. Соціальні інститути суспільства: рід, влада, власність. К.: Ін-т соціології НАН України, 1998. 170 с.
60. Волга Л. Скiльки коштує безкультур’я? // Урядовий кур’єр. 1993. № 100.
61. Воловик А.Ф., Воловик В.А. Педагогіка дозвілля: Підручник. Харків: Харківська державна академія культури, 1999. 332 с.
62. Волович В.І., Погоріла Н.Б. Проблеми дослідження нової соціальної стратифікації у суспільстві // Вісник. Соціологія. Психологія. Педагогіка. 1995. № 1.
63. Волович В.І. Тенденції соціального розшарування в Україні // Вісник. Соціологія. Психологія. Педагогіка. 1996. № 2.
64. Волощенко Г.Г. Досуг как русско-славянский концепт: Учеб. пособие / Министерство культуры РФ. Омский филиал Алтайского гос. ин-та культуры. Омск, 1994. 55 с.
65. Воспитательные функции средств массовой коммуникации: Сб. науч. тр. / АПН СССР НИИ общ. педагогики; Отв. ред. В.С. Хмеленко, Л.С.Школьник. М.: АПН СССР, 1990.
66. Выживет ли культура в условиях рынка: Сб. ст. американских авторов по менеджменту некоммерческих организаций / Международный фонд Культурная инициатива” и др. СПб.: Нотабене, 1996. 93 с.
67. Гавриленко І.М., Мельник П.В., Недюха М.П. Соці