ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІ І ТЕКСТУАЛЬНІ АСПЕКТИ ТВОРЧОСТІ ЮРІЯ ЛИПИ

Краткое описание

Вінницький державний педагогічний університет
імені Михайла Коцюбинського

На правах рукопису

КИРИЧУК Світлана Анатоліївна

УДК 82.09:821.161.2„19”

ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНІ І ТЕКСТУАЛЬНІ АСПЕКТИ
ТВОРЧОСТІ ЮРІЯ ЛИПИ

10.01.01 українська література

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник кандидат філологічних наук,
доцент Руснак Ірина Євгеніївна

Вінниця 2007

ЗМІСТ

Вступ

3-13

Розділ1 Теоретичні принципи дослідження інтертекстуальних і контекстуальних аспектів творчості Ю.Липи...................................................................................

14 51

1.1. Постать митця на тлі доби (формування світоглядних позицій та естетичної концепції автора)......................................................................

14-34

1.2. Концептуальні засади теорії інтертекстуальності і текстуальності (методологічний аспект)..........................................

35-51

Розділ 2 Поетичний доробок Ю.Липи в текстологічних вимірах....................................................................................

52-106

Розділ 3 Інтертекстуальність і текстуальність у жанрово-естетичному просторі прозових творів Ю.Липи..................

107-168

3.1. Текстуальні аспекти малої і середньої прози

107-118

3.2. Інтертекстуальне і текстуальне прочитання роману „Козаки в Московії”

119-169

Висновки.................................................................................

170-178

Список використаної літератури та джерел......................

179-201

ВСТУП

Однією з найпомітніших проблем сучасної української науки про літературу є об’єктивне репродукування процесу розвитку національного письменства перших десятиріч минулого століття. Зміна методологічних орієнтирів, можливість доступу до здобутків зарубіжної науки стимулюють дослідників до апробації різних методик літературознавчого аналізу, вироблення нових теоретичних підходів до прочитання літературних текстів. Відновлена картина континууму української літератури міжвоєнного двадцятиліття минулого століття репрезентує певний синхронічний зріз чимало митців і їхніх творів впродовж тривалого часу залишалися недоступні для наукового осмислення. Відтак нагальною вбачається потреба адекватного й усебічного літературознавчого аналізу такої творчості в контексті найновіших здобутків історії та теорії літератури.
Розвиток української еміграційної літератури завваженої доби був прикметний передовсім енергійним поширенням націоналістичної ідеології і тяжінням до відродження вітчизняної культури. Чи не найрепрезентативнішою в цьому аспекті стала діяльність Юрія Івановича Липи (1900 1944). Його художній і науковий доробок довгий час перебував під забороною, ігнорувався, тому навіть донині джерельна база залишається обмеженою. Щоправда, за останні десятиліття в Україні було видано ряд поетичних і прозових творів Ю.Липи, його публіцистичних та історіософських праць, які до того друкувалися лише за кордоном.
Творча спадщина талановитого письменника й блискучого науковця складає три поетичні збірки: „Світлість” (1925), „Суворість” (1928), „Вірую” (1931), роман „Козаки в Московії” (1934) та три збірки новел, оповідань і повістей під однойменною назвою „Нотатник” (1936 1937). Поетичну творчість Ю.Липа розпочав під впливом імпресіоністичного світовідчуття, згодом еволюціонувавши до історіософічних алюзій та автологічності. Роман „Козаки в Московії” витриманий у дусі творів П.Куліша та В.Скотта. „Нотатники” сповнені національно-визвольними мотивами, героїзацією учасників української революції 1917 1921 років.
Ім’я Ю.Липи широко відоме й у зв’язку з його науковою діяльністю. Людина енциклопедичних знань, він цікавився проблемами геополітики, історіософії, культурології, літературознавства, політології, етнографії, медицини тощо. Найбільш відомі такі публіцистичні та наукові праці літератора й науковця: „Бій за українську літературу” (1935), „Українська доба”, „Українська раса” (обидві 1936), „Призначення України” (1938), „Чорноморська доктрина” (1940), „Розподіл Росії” (1941) та ін. Прикметно, що чимало порушених дослідником проблем українства залишаються актуальними дотепер, а відтак потребують пильної уваги.
Творчий доробок митця першими оцінили його сучасники. Так, П.Коструба, рецензуючи „Суворість”, підсумовував: „На загал збірочка уявляє з себе пестру мішанину, в якій правдиве чільне зерно не відділено від полови. Є в автора поетичний талант, навіть небуденний (курсив мій. С.К.), але треба би йому дбайливіше ставитися до своїх творів <>” [192, с. 492]. Критик помітив у поета „недомагання рими”, наслідування М.Рильського, нехтування формою, мовні огріхи тощо. Рецензент збірки „Вірую” Г.Костельник в алегоричній формі (поезії Ю.Липи нагадували йому гірську місцевість з урвищами й скелями, поламаним камінням, однак „чудовим” повітрям) висловлив думку про „нерівнорядність” ідейного та естетичного аспектів Липиних віршів [185]. Тим часом уже в першому числі журналу „Дзвони” за 1939 рік було вміщено повідомлення про нагородження поета за збірку „Вірую” другою премією літературного журі Українського католицького союзу, позаяк його твори „вносять позитивні вартості з християнського й національного погляду” [140].
По-різному оцінювали сучасники й роман Ю.Липи „Козаки в Московії”. Скажімо, О.Дніпровський вважав його „доброю й цінною книжкою” [188, с. 4]. Католицький публіцист, літературний критик і видавець О.Мох в одній з рецензій писав: „Липа вчувся добре в духа епохи й усі історичні недотягнення його роману потенціально вмістимі в можливостях того часу” [187, с. 253]. Характерно, що саме він помітив у цьому творі звернення письменника до традицій бароко в описах Московії, майстерність діалогів, виразно націоналістичне спрямування. Загалом же більшість критиків вважала „Козаків в Московії” помітною подією у вітчизняному літературному житті.
На вихід у світ трьох томів „Нотатника” одним із перших відгукнувся галицький літературознавець, критик і журналіст М.Гнатишак, високо оцінивши майстерність письменника в сюжетно-композиційному структуруванні творів та їх стилістичному оформленні [190]. Стосовно інших аспектів критик завважив: „Від Юрія Липи ми чекали чогось більшого. Бо ця його книжка <...> ідеологічно й етично бідна, а то й подекуди негативна, формально розгублена, стилістично трохи дивовижна, не належить до найкращих нових українських книжок” [189, с. 214]. М.Гнатишак не сприйняв насамперед романтизації автором стихійної степової сили, що, з погляду рецензента, спрямовувалася виключно на руйнацію. На жаль, знаний літературознавець не помітив тяжіння письменника до максимально об’єктивного відтворення причин і перебігу визвольних змагань українців, його акцентацію негативного як способу утвердження позитивних ідеалів.
У рецензії літературознавця й педагога С.Гординського основна увага звертається на історіософський кут зору „Нотатника”. Окрім того, дослідник оприлюднює тезу про цілісність світогляду автора, що зреалізовувалася перш за все у взаємоперехрещенні його художніх творів і наукових та публіцистичних праць.
Слід заакцентувати й посутній внесок у дослідження творчості Ю.Липи сучасних українських літературознавців. Наприклад, М.Ільницький аналізує історіософську концепцію митця, демонструючи на цьому тлі його стосунки з Є.Маланюком і Д.Донцовим [65]. Т.Салига слушно виокремлює найважливіші моменти, що свідчать про спільні складники творчих біографій Ю.Липи і Є.Маланюка. Розглядаючи поетичний доробок митців як дискурсійний текст, дослідник помічає „схоже у несхожому”, зокрема у „стихії раціональної підпорядкованості образів”, „неопоетичній бароковості мови”, „радикальності синтаксичних конструкцій” та у „структурах строф з їх особливою ритмікою” [203, с. 19]. На поезії як „справжньому покликанні” митця неодноразово наголошує Ю.Ковалів [69]. Науковець висвітлює характерні для поетичних творів письменника пафос державництва, вишуканість тропіки, архаїзованість лексики, готичні джерела тощо. Проблемі текстуальності та контекстуальності художнього світу Ю.Липи присвячена одна з розвідок М.Зубрицької. „Простір його текстуальності Україна, її болі та переживання, пише дослідниця, <> текстуальний і життєвий світ Юрія Липи переконливо доводить, що в цій непересічній постаті щасливо злилися в одну ріку-духовність два однаково великі світи: український та європейський, щоб проілюструвати можливість повноти вияву всіх українських можливостей, щоб довести українську великість” [58, с. 96-97]. Творчість письменника й науковця у силовому полі естетичних пошуків доби, творчі зв’язки із Середньовіччям, неоготикою в його доробку відстежує О.Баган [7; 9]. Специфіку мистецької та наукової діяльності Ю.Липи на різних етапах його життя ґрунтовно досліджує О.Янчук [255 259]. Треба назвати також публікації С.Андрусів [2], М.Сулими [223], Г.Сварник [206, 209], О.Тарнавського [225], Б.Мельничука [149], В.Івашківа [59], І.Роздольської [195], І.Руснак [202] та інших.
Літературознавчі, критичні розвідки дослідників стосуються здебільшого проблемно-тематичної та жанрово-стильової специфіки творчості Ю.Липи. Незважаючи на численність фактів, що свідчать про наявність інтертекстуальних, текстуальних і автоінтертекстуальних аспектів творчості митця, ця проблема не отримала комплексного висвітлення у науці про літературу. Пропоноване дослідження продиктоване потребою з’ясування конкретних механізмів функціонування названих і деяких інших аспектів у творчості письменника.
Актуальність дослідження. Діяльність Ю.Липи одне зі знаменних явищ у складному процесі відродження й утвердження національної духовної культури та самосвідомості українського народу. Митець і науковець наполегливо випрацьовував їх науково-теоретичне підґрунтя, розробляв магістральні позиції української суспільно-історичної, націоналістичної думки. Інтелектуальні рефлексії Липи над проблемами національної самоідентичності, історичної долі нашого народу спричинилися до запровадження концепту „раса” як виразника етнічної духовної сутності українців, їхньої етноментальності. Художник і мислитель-історіософ завжди культивував думку про народ (передусім селянство) як провідний суб’єкт історії, присутність якого в тих чи інших історичних подіях перетворює їх на переломні, знакові.
У контексті синхронно-діахронного розвитку національного письменства індивідуальний естетичний феномен Ю.Липи прикметний усталенням антитоталітарного дискурсу, антидеспотичною ідейністю та політичним радикалізмом. Підґрунтям такої мистецької концепції є думка про перспективу українського народу сягнути найбільших світових обширів, виокремитися серед ряду найрозвиненіших європейських народів. У своїй літературній і науково-публіцистичній праці автор розглядав духовну культуру українства як домінантний показник його самодостатності, „окремішності”, тому завжди спрямовував свою творчу й громадську діяльність у річище націєтворення.
Мистецький світ Ю.Липи явище складне, багатогранне, позначене філософсько-естетичною скомплікованістю й синкретичністю, його внутрішній структурі властиве поєднання різновекторних стильових компонентів. Відтак наукове осмислення творчості митця потребує висвітлення її зв’язків із загальними тенденціями літературного процесу та розгляду в контексті інтертекстуальності. При цьому слід звернути особливу увагу на той факт, що самореалізація Липи як письменника невіддільна від його наукового й публіцистичного доробку, зв’язків із київськими „неокласиками”, „вісниківцями”, філософією ірраціоналізму, західноєвропейськими культурними традиціями.
Здійснення інтертекстуального і текстуального дослідження спадщини письменника дасть можливість посутньо скоригувати уявлення про специфіку його світобачення, схарактеризувати найпоказовіші риси витвореної ним моделі буття, розглянути провідні поетикальні засоби й трансформаційні процеси. Актуальність теми зумовлюється також потребою формування цілісної концепції застосування понять „інтертекстуальність” і „текстуальність” у процесі аналізу текстів одного автора. За наявності різнобічних тлумачень інтертекстуальності (як поліфонічного звучання тексту М.Бахтін; як взаємодії внутрішньотекстових дискурсів І.Ільїн; як властивості тексту формувати свій зміст засобами посилань на інші тексти І.Смірнов тощо) актуалізується й необхідність узагальнення цього поняття з урахуванням наявних теоретичних концепцій. Своєчасною вважаємо також спробу виокремлення й аналізу інтертекстуальної основи творів Ю.Липи на таких її рівнях, як співдії автор герой, автор читач, текст твір, текст різнорідні дискурси попередніх культурно-історичних періодів.
За довготривалої доби „партлітноменклатурного” тиску, ідеологічної заангажованості наукового мислення адекватне осягнення феномену Липи було неможливим. Тому донині відчуваємо брак концептуальних досліджень доробку письменника та дослідника. На часі, отже, науково неупереджений аналіз спадщини Ю.Липи крізь виміри ідеї націєтворення та в контексті інтертекстуальної стратегії його творчості.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося на кафедрі української літератури й журналістики Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського в руслі комплексної теми „Література і сучасність”. Тема роботи узгоджена з бюро науково-координаційної ради „Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури ім. Т.Шевченка НАН України (протокол № 1 від 19 лютого 2002 р.).
Мета роботи комплексна, концептуальна інтерпретація художньої спадщини Юрія Липи в контексті інтертекстуальності як літературного прийому, детермінованого авторською стратегією; дослідження крізь призму української національної культурної традиції, у контактному й типологічному аспектах головних складових та структурної специфіки текстових масивів як знакових систем.
Реалізація цієї мети передбачає розв’язання таких завдань:
· обґрунтувати термінологічну базу дослідження і теоретичні поняття, якими визначаються літературні явища першої третини ХХ століття;
· з’ясувати інтертекстуальні особливості прототекстуального і метатекстуального доробку літератора й науковця (публіцистичні, історіософські, геополітичні праці та художні твори);
· здійснити інтертекстуальне прочитання художніх творів Ю.Липи з осмисленням специфіки таких дефініцій, як твір, текст, контекст, інтертекст, автоінтертекст, метатекст, прототекст і окресленням найочевидніших дискурсів-сходжень виявів чужого слова;
· визначити специфіку жанрових модифікацій, взаємодію поетичних, прозових та історіософських кодів у текстах митця;
· продемонструвати місце та роль творчості Ю.Липи як етноконсолідуючого феномена в літературному процесі його доби та за умов нинішньої соціокультурної ситуації в Україні.
Об’єкт дослідження комплекс художніх (поетичні збірки „Світлість”, „Суворість”, „Вірую”; роман „Козаки в Московії”; новели, оповідання й повісті з трьох прозових збірок, об’єднаних назвою „Нотатник”), літературознавчих („Бій за українську літературу”), публіцистичних та історіософських („Призначення України”, „Розподіл Росії”, „Чорноморська доктрина” тощо) творів Юрія Липи.
Предмет дослідження інтертекстуальні й текстуальні аспекти творчості літератора та мислителя у її зв’язках із суспільно-історичним процесом.
Методи дослідження інтертекстуальний, порівняльно-історичний, типологічний, структурно-семіотичний, описовий; залучено прийоми літературної герменевтики і рецептивної естетики.
Теоретико-методологічну основу дисертації склали теоретико-літературні та історико-літературні праці вітчизняних і зарубіжних літературознавців, істориків, філософів, зосібна О.Білецького, Д.Донцова, Є.Маланюка, Ф.Ніцше, І.Франка, О.Шпенґлера, К.Юнга тощо; семіотичні, структуралістські роботи Ж.Дерріди, У.Еко, Ж.Женетта, М.Фуко; дослідження інтертекстуальності Р.Барта, М.Бахтіна, Л.Гетмана, І.Ільїна, Г.Косікова, Ю.Крістевої, Н.Кузьміної, Ю.Лотмана, І.Смірнова, Н.Фатєєвої,; літературознавчі студії С.Андрусів, Г.Грабовича, Т.Гундорової, О.Забужко, М.Зубрицької, М.Ільницького, Г.Сварник,; праці з порівняльного літературознавства Ю.Коваліва, Д.Наливайка, С.Павличко, Т.Салиги, А.Ткаченка, М.Ткачука, Н.Шляхової, інших авторитетних дослідників.
Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що художня творчість, публіцистична і наукова спадщина Ю.Липи вперше стали об’єктом системного осмислення в націєтворчому, етноконсолідуючому й інтертекстуальному аспектах; детально проаналізовано чільні категорії постструктурального літературознавства в інтерпретаціях зарубіжних дослідників; схарактеризовано найпомітніші висновки українських науковців щодо теорії й практики застосування прийомів інтертекстуального аналізу художнього тексту; вперше доведено поліфонічну сутність поетичних і прозових текстів Липи, з’ясовано провідні ідеї і явища, що впливали на світовідчуття митця й віддзеркалилися в його творчості; через науковий інструментарій інтертекстуального прочитання вперше розкрито специфіку функціонування різних моделей діалогів (автор герой, автор читач тощо.) та дискурсів (виявів чужого слова) у текстах Ю.Липи.
Теоретичне значення дослідження полягає насамперед у примноженні корпусу спеціальних студій доробку Ю.Липи; у різноаспектності проведеного аналізу, що сприятиме формуванню результативної моделі інтертекстуального прочитання текстів інших авторів; у відкритті нових можливостей для вивчення націєінтегруючих складників письменства, белетризації публіцистики, діалогічної природи художніх текстів, міжлітературних взаємин. Застосовані в дисертації прийоми дослідження можуть сприяти й виробленню методики літературознавчого осмислення тематично зінтегрованих художніх творів.
Практичне значення одержаних результатів зумовлюється можливістю їх використання при читанні нормативних курсів з історії української літератури ХХ століття, літературної критики, українознавства, історії вітчизняної культури; вони можуть залучатися до укладання програм спецкурсів та спецсемінарів, до написання нових літературознавчих студій (дисертаційних, магістерських, дипломних робіт), знадобляться в практиці вчителів-словесників загальноосвітніх навчальних закладів різних типів.
Апробація результатів дисертації. Виконана робота є самостійним дослідженням, наукова концепція та результати якого апробувалися у доповідях і виступах на наукових, науково-практичних конференціях різних рівнів: Обласна науково-методична конференція „Сучасний погляд на літературу” (Вінниця, 2000); Міжнародна науково-теоретична конференція „Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 2002); Міжнародна наукова конференція „Класична поетика та естетика постмодерної доби: заперечення чи трансформація?” (Львів, 2003); звітні наукові конференції інституту філології й журналістики Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського (Вінниця 2004, 2005, 2006).
Дисертація обговорена на засіданні кафедри української літератури й журналістики Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського (протокол № 6 від 23 листопада 2005 р.). Загальна концепція і матеріали роботи використовуються у практиці викладання авторкою історії української літератури.
Публікації. Основні положення і результати дослідження оприлюднено в шести одноосібних статтях, вміщених у наукових фахових виданнях.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури та джерел (259 найменувань). Загальний обсяг роботи 201 сторінка, із яких 178 основного тексту.
Розвиток української літературознавчої науки на сучасному етапі дозволяє зруйнувати стіну різкої невідповідності, за якою залишалися незнаними й невивченими гіркі долі й творчість українських митців-емігрантів Є.Маланюка, Ю.Дарагана, Л.Мосендза, Ю.Клена, О.Лятуринської, О.Степановича, О.Теліги Повною мірою стосується це і Ю.Липи. Йому судилося жити й творити далеко від України, відчути на собі комуністичне тавро „націоналіста”, „бандерівця”, „фашиста” і повернутися на рідну землю, щоб померти там страшною смертю від рук більшовицьких опричників.
Л.Костенко у студії „Геній в умовах заблокованої культури: Літературознавство і критика” [93] зазначає, зокрема, що практично у всіх країнах Західної Європи є митці, які сповідують монархістську, комуністичну чи навіть фашистську ідеологію. Проте у жодній державі їхні імена не вилучаються з історії літературного процесу через політичні уподобання. Увесь цивілізований світ за вирішальний критерій у поціновуванні художника обирає рівень його майстерності, мистецьку вартісність створеного ним. Інші чинники до уваги не беруться. В Україні ж за довгі роки панування комуністичного режиму домінували абсолютно протилежні підходи. То був час, коли, за словами В.Петрова (Домонтовича), „криза й катастрофа перестали бути літературними образами й філософськими категоріями, книжковими ремінісценціями з письменників або мислителів. Вони ставали реальностями совєтського життя, підписами під актом проведеного трусу і рукою власною ствердженим актом визнань в злочинах, ніколи не зроблених” [177, с. 32]. Саме тоді до списків „неблагонадійних” потрапив і Ю.Липа.
Сьогодні його ім’я повертається в Україну як взірець вірності національній ідеї, як ім’я талановитого митця, дослідника, мислителя. Письменник і науковець особистість глибоко індивідуальна й водночас глибоко національно причетна. Отже, доцільним і актуальним є дослідження інтертекстуальних і текстуальних аспектів його творчості.

Список литературы

ВИСНОВКИ
Юрій Липа, як і переважна більшість представників міжвоєнного покоління, був особистістю надзвичайно багатогранною. Різноаспектна діяльність патріота-українця письменницька, громадсько-політична і навіть лікарська пройнята духом непідвладності більшовицькій Росії, вірою в нездоланність свободи й вивільнення рідного народу з-під московської кормиги. Усе своє недовге життя Липа служив ідеї, яку можна визначити назвою його найпомітнішої історіософської праці „Призначення України”. Саме в боротьбі за реалізацію великого й величного призначення Вітчизни вбачав митець сенс власного існування, своє покликання. Ю.Липа загинув смертю героя-мученика, ставши черговою жертвою комуністичного режиму.
На жаль, позасумнівний хист Юрія Липи за відведений йому долею проміжок часу не встиг повною мірою зреалізуватися. Однак в історії нашої літератури йому належить одне з першорядних місць як талановитому поету, прозаїку, публіцисту, драматургу та перекладачеві. Проведений аналіз художньої спадщини Ю.Липи засвідчив її належність до поліфонічної, внутрішня структура якої передбачає наявність діалогічного зв’язку, є за своєю сутністю інтертекстуальною.
Обґрунтування теоретичної бази дослідження дозволяє зробити висновок, що будь-який текст у сфері інтертекстуальності характеризується як метатекст, де наявні інтертекстуальні знаки, серед яких розрізняють „чуже слово”, цитати, алюзії, ремінісценції, мотиви, спільні для декількох текстів, однорідні фабульні елементи тощо.
Вияви інтертекстуальності піддаються осмисленню й у межах творів одного автора. У такому разі слід вести мову про взаємодію текстів, один із яких у часових вимірах передує іншому. Відтак інтертекстуальний принцип побудови творів базується на взаємопроникненні текстів різних часових просторів. У процесі творчої комунікації другим „Я”, з яким автор вступає в діалог, може бути він сам. Ця обставина дає підстави для висновку про автоінтертекстуальність прийом міжтекстової взаємодії, що дозволяє утворити конструкції „текст у тексті” і „текст про текст”. Вони пов’язані з активною спрямованістю авторської діяльності на діалогічність. У названих конструкціях виявляється міжтекстова комунікація художнього мислення письменника, що вводить його культурну пам’ять у новостворюваний текст.
Текстуальне прочитання художніх творів Ю.Липи з осмисленням дефініцій інтертекстуальність, текстуальність, метатекст, прототекст тощо. виявляється на рівні „вмонтовування” історіософських, геополітичних, літературознавчих моментів у прозу й поезію митця. Це й визначає внутрішній взаємозв’язок різноаспектних текстів, адже художній простір його творчості вибудовується на ґрунті провідних принципів геополітичного світобачення, багатогранно зреалізованих у концептуальних історіософських і публіцистичних працях. У поетичних і прозових текстах Липи формується перманентний діалог автора із самим собою, своїми героями, читачем, різноманітними соціальними, культурними та мистецькими дискурсами, з сучасною йому добою.
Єдність основних аспектів мисленнєвого простору дає підстави для висновку про автоінтертекстуальність творів Ю.Липи, що знаходить відображення на рівні проектування прото- і метатекстів, тому що новели, повісті та оповідання з „Нотатників”, роман „Козаки в Московії”, три збірки поезій („Світлість”, „Суворість”, „Вірую”) акумулюють у собі основні геополітичні ідеї митця. У найпомітніших історіософських та публіцистичних працях („Призначення України”, „Чорноморська доктрина”, „Розподіл Росії”, „Бій за українську літературу” та ін.) письменник окреслює ідеологічне підґрунтя формування української державності, наголошує на необхідності поглиблення культурних зв’язків із Заходом, визначає суспільні завдання української нації. Україна для Липи „цілий окремий світ”. Метатекстову артикуляцію цієї ідеї знаходимо у його художній творчості.
Стрижнем історіософської концепції Ю.Липи є українська раса. Мислитель оперує саме цією категорією, оскільки вона має більш широке значення, а поняття „нації”, „класи”, з його погляду, лише „ вияви раси”. Автор визначає расу не лише за антропологічними, а переважно, за психологічними й духовними показниками, підкреслюючи, що це є „велика духовна єдність з боку морального, чуттєвого”. Із-поміж основних аспектів, що характеризують тенденції розвитку української раси та витоки особливостей її ментальності, Ю.Липа виділяє трипільську культуру, еллінський мистецький світогляд і готський військово-адміністративний устрій. Художню артикуляцію наведених вище історіософських тез простежуємо на сторінках „Нотатників”, роману „Козаки в Московії”, поетичних збірок.
Як стверджує мислитель, фундамент українського державного устрою формувався впродовж віків під впливом кращих надбань європейської культури. Спираючись на цю думку, усвідомлюємо: визначальною для Липи була ідея „расової солідарности”, заґрунтована на відвічних моральних законах, що генетично сягають часів давнього Києва. Дотримання цих законів умова збереження українців як нації. Цю тезу автор віддзеркалює і в художньому дискурсі. Йдеться насамперед про „Нотатники”, куди ввійшли твори, що масштабно відтворюють події національно-визвольних змагань українців у 1917-1920 роках.
Історіософський дискурс прототексту, який складають теоретичні праці Юрія Липи, доводить, що тисячолітні культурні традиції українського села беруть початок ще від часів трипільської культури. У художніх текстах, що в даному випадку виступають метатекстом, автор стверджує: основною рушійною силою українського державотворення є селянство, оскільки це не тільки фізична, а й духовна основа української раси („Нотатники”). Саме селяни століттями відстоювали незалежність, зберігали прадавні культурні традиції України й були близькими до втілення національної ідеї. Письменник переконаний, що українське село найбільше виявило себе у визвольній боротьбі першої половини ХХ століття, продемонструвавши здатність протистояти гніту більшовицької „Мертвої Доктрини” (так Липа називав Російську імперію). Основою протистояння селян зовнішньому ворогові є почуття „рідності”, „традиції” і „голос крови”. У „Нотатниках” Ю.Липа доводить, що боротьба української раси у часи національно-визвольних змагань має родинний характер. У контексті філософських роздумів автора актуально звучить і теорія „моральної вартості провідника”, образно відтворена, зокрема, в його малій прозі. Отже, ідея призначення України та її народу пронизує як історіософський, так і художній дискурс митця, наочно демонструючи автоінтертекстуальну діалогічність його інформаційного простору.
Визначення специфіки жанрових модифікацій розкриває взаємодію поетичних, прозових та історіософських кодів творчого доробку Ю.Липи. Метатекст аналізованого текстового масиву був розглянутий як інваріант у таких характеристиках, як родова, видова та жанрова приналежність, стилістична означеність та типологічна своєрідність. Так, рід „Козаків в Московії” визначається як епічний; вид роман; підвид або жанр історико-авантюрний чи історико-пригодницький роман. На перший план виступають особи вигадані, реальні ж історичні постаті увиразнюють вірогідність зображення. До елементів авантюрного жанру відносимо сюжет твору; весь подієвий ряд, що акумулюється в межах подорожі і являє собою ряд пригод, яких зазнають мандрівники; мотиви постійного пошуку, втрати родичами одне одного і пізніше впізнавання; переодягання й викрадення; наявність так званого злого генія й таємничого недоброзичливця тощо.
Жанрово-стильова своєрідність роману засвідчує наявність діалогічних зав’язків із творами В.Скотта та В.Гюго („Квентін Дорвард”, „Айвенго”, „Собор Паризької Богоматері”). Зокрема, фабули романів мають авантюрний характер, карколомні сюжетні ходи, що дозволяє тримати читача в емоційній напрузі. Спільними є мотиви й типажі, принципи їх конструювання (наявність вигаданих та історичних постатей і периферійність останніх), тяжіння до романтизації образів, які постають, зазвичай, людьми із звивистою долею, фатальною таємницею, розбитим серцем.
Дослідження хронотопу роману „Козаки в Московії” дозволило визначити такі його особливості: простір твору має не лінійний, а кільцевий характер, який можна вважати подвійно замкненим (коло в колі); кільцева побудова, згідно з найпоширенішими тлумаченнями цього символу (єдність, безперервність руху, всесвіту, світу), розкриває кодування твору: а) опозиційність замкнених світів, яку творять Європа та Антиєвропа (Московія), б) безперервність руху; Московія у романі постає як модель Дантового пекла, „той світ”; спостерігаються виразні ремінісценції „Божественної комедії” Данте Аліг’єрі; український топос людський (з топосом степу включно), характеризується як життєдайний, вільний і різко контрастує з пекельним, демонічним, мертвотним топосом московської землі; топоніми української території є алюзіями на подієвий ряд українського героїчного опору польсько-шляхетській і турецько-татарській експансії та національно-визвольної війни 1648 1654 років.
Прочитання дискурсної стереофонії роману „Козаки в Московії” виявило наявність дискурсів:
1) дискурс української культурно-історичної традиції XVII ст. Під цим поняттям розуміємо комплекс соціокультурних традицій, привнесених українською інтелектуальною елітою в соціокультурну систему Московського князівства. Зображення того, як культурні, освітні й літературні традиції Києва цілковито опанували Московію, а також образи представників вітчизняної інтелектуальної еліти прочитуються як вияви саме цього дискурсу;
2) дискурс бароко. Ремінісцентно та алюзійно у тексті присутня одна з найпоширеніших у бароковій традиції тема смерті. Через проповідь філософа Латки маємо змогу спостерігати виразну текстову взаємодію роману з творами К.Саковича, К.Транквіліона-Ставровецького, Г.Сковороди тощо. У бароковій традиції витримано й роздуми Латки про життя та любов, рівність, народ тощо, а також його віршування, що несе в собі виразні ознаки силабічної системи. Як барокове прочитується й часте звернення автора до драматичного дійства вертепного, інтермедійного, шкільної драми, європейського театру тощо. Роман виступає у діалогічних зв’язках з творами Ф.Прокоповича („Милість Божа”), інтермедіями до шкільних драм, козацькими літописами (Самовидця, С.Величка, Г.Граб’янки), численними документами тієї епохи;
3) дискурс латиномовної культурної традиції. Найбільш вірогідним є те, що більшість латинських лексичних одиниць та утворень це наслідок взаємодії текстових площин роману та актових документів, латиномовних записок „Revum Moscovitavum Commentar” Сигізмунда Герберштайна, „Descriptio Moschoviae” польського історика Олександра Гвагнінія, а також „Опису подорожі голштинського посольства у Московію та Персію” Адама Олеарія. Латиномовна стихія вливається у твір через образ дослідника-філософа Симеона Латки-Старушича. Він сам кваліфікує латину як засіб комунікації в межах спільноєвропейської освітньої та культурної системи. Використання автором латиномовної традиції сприймається як спроба введення українства до загальноєвропейського культурно-історичного контексту.
Ідея покликання поета у доробкові Ю.Липи поєднується з ідеєю призначення українця: Україна мусить очистити своє обличчя в історії й сьогоденні, відновити втрачені ланки традиції, відродитися з попелу принижень та омани для рішучих і справедливих вчинків. Не випадково, отже, більшість його віршів позначена дидактизмом. Це можна трактувати і як наслідок впливу школи Донцова (за пріоритету концепції, а не образності, завжди існує така небезпека). Проте дидактизм органічний для Липи, тому що синтезував воєдино ідею, стиль і характер ліричного суб’єкта. Поет визнає вартість „крові героїв” у боротьбі за національну незалежність, проте ідея жертовності сприймається ним не натуралістично, а радше релігійно: їхня кров подібна до крові перших мучеників-християн, які заклали підвалини для зростання Церкви Христової.
Піднесені, осяяні святістю, глорифіковані образи провідників це й психологічний захист, і оберіг у деструктивній ситуації фізичної та психологічної війни. Вони з’єднують націю із енергетичним полем Всесвіту, перетворюючись на янголів-охоронців душ українських воїнів, рятуючи їх від зомбування. Саме герой може стати в обороні одвічного Добра у змієборчому поєдинку. Не випадково в межах християнської парадигми поезія Липи творить власний варіант мотиву змієборства. В умовах конкретно-історичного здійснення „Великої битви” українська нація, окрім інтровертної схованки (інертність, заглибленість, вкоріненість), володіє ще й мобільним, рухомим зовнішнім виміром (образ військового обозу). Останній має екстравертну спрямованість, що в поетичному контексті, крім звитяжної тональності, може виявлятися через образ „хресної дороги” (на перехресті шляхів), стати „молінням о чаші”, поєднуючись у такий спосіб з ідеєю руху як втілення одночасно просторового переміщення та внутрішнього стану людини.
В основі естетичної концепції митця лежить християнська філософія. Долю українського народу Ю.Липа осмислює у контексті Біблійних цінностей. Звідси глибока релігійність його творчості. Автоінтертекстуальні аспекти художніх творів, зокрема поезій, увиразнюють думку автора про те, що збереження душі є передумовою збереження нації. Християнська свідомість українців, що базується на високій моральності та глибокій побожності, повинна стати не лише умовою відродження величі, героїзму української раси, започаткувати процес відбудови її державності, а й бути прикладом „нового духовно-культурного піднесення” для всієї Європи. Звертаючись до героїчних і шляхетних традицій „високого Середньовіччя”, Липа доводив, що свідомим і найвищим виявом української Людини з її прагненням до особистої свободи й відповідальності перед релігійними святощами є доба Києва „Вічного міста”.
Як свідчить аналіз, основні позиції світоглядної концепції письменника і науковця фокусуються у площині двох проблем. З одного боку, це „призначення України” та її остаточний вибір, з іншого виведення української раси на європейський рівень. Пошук відповідей на ці питання спричинив „самоцитацію”, автоінтертекстуальність як закономірну ознаку художньої спадщини Ю.Липи, творчість якого можна сміливо назвати прикладом українського героїчного чину, що був наскрізь просякнутий ідеями європейського гуманізму.
Особливості побудови досліджуваних текстів Ю.Липи вказують на нерозривний, постійний діалогічний зв'язок між тим, що позначається, і тим, що позначає, формою й змістом. Текстовий простір прозової та поетичної спадщини вибудовується відповідно до вимог, продиктованих твором як вираженням авторської думки, що в свою чергу підпадає „під владу” тексту. Адже останній є не лише певною матеріально зафіксованою знаковою системою, а й належить метатексту, містить у собі посилання, чужі слова, що звучать інколи поза волею письменника, істотно доповнюючи його думку привнесеними голосами своїх дискурсів.
Контекст прозового й поетичного доробку митця є як авторським, так і літературним та історико-культурним у найширшому розумінні. Він засвідчує діалогічний зв'язок із власним словом письменника про світ (створеними ним іншими текстами), зі здобутками вітчизняної та європейської літератури, з попередніми й сучасною культурною епохою.
Аналіз інтертекстуальності прозової та поетичної спадщини Ю.Липи, матеріалізованої цитатами, алюзіями, ремінісценціями, відкрив діалогічні зв’язки з широким культурним колом: Старим та Новим Заповітами, творчістю німецьких романтиків (Ф.Гельдерлін, Е.Т.-А.Гофман, Ф.Шиллер) та неоромантиків (М.Рільке), А.Данте, письменниками українського бароко (С.Полоцький, К.Транквіліон-Ставровецький, К.Зиновіїв, К.Сакович, Ф.Прокопович, Г.Сковорода), поетами-вісниківцями (Є.Маланюк, О.Ольжич, О.Стефанович, Ю.Клен), середньовічними філософами-богословами Ф.Ассизьким, А.Блаженним, І.Богословом, філософами Ф.Ніцше, З.Фройдом, О.Шпенґлером, художниками (І.Босх) та іншими. Багаті інтертекстуальні зв’язки досліджуваних творів є свідченням ерудиції автора й енциклопедичного характеру його знань.
Завершений системний аналіз художнього доробку Юрія Липи дає підстави стверджувати, що текстуальні відповідності митця знаходять відображення в інтегруванні прототекстів (праці історіософського змісту) у метатексти (прозові та поетичні твори). Це дозволяє розпізнати єдність основних аспектів мисленнєвого простору письменника. Уважне студіювання художніх та історіософських творів переконує у виникненні асоціативності між конкретними текстами, що переконує в інтертекстуальності інформаційного потоку літератора.

Список використаної літератури та джерел

1. Андрусів С. Модернізм / Постмодернізм: ланки безконечного ланцюга історико-культурних епох // Світовид. 1997. Ч. І-ІІ (26-27). С. 113 116.
2. Андрусів С. Юрій Липа: збурення московського пекла // Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. Тернопіль: Джура, 2000. С. 168-171.
3. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії Зубрицької. 2-е вид., доповнене. Львів: Літопис, 2001. 832 с.
4. Астаф’єв О. Комунікативні моделі української еміграційної лірики //Літературознавчі студії: Збірник наукових праць. К.: ВПЦ „Київський університет”, 2003. С. 5 11.
5. Баган О. „Геть слов’янські мрії сонні!” (Поезія Юрія Липи) // Баган О., Гузар З., Червак Б. Лицарі духу. Дрогобич, 1996. С. 227-232.
6. Баган О. Естетика і поетика вісниківського неоромантизму: Автореф. дис. ... канд. філол. наук. Львів, 2002. 19 с.
7. Баган О. Неоґотика: стиль і концепт (до естетичних основ поезії Юрія Липи) // Юрій Липа: голос доби і приклад чину: Збірник наукових праць. Львів, 2001. С. 102-110.
8. Баган О. Поет на тлі історії та культури (Ю.Липа в оцінці Є.Маланюка)// Визвольний шлях. 1995. Кн. 6. С. 717-720.
9. Баган О. Юрій Липа: людина і мислитель // Лицарі духу. Дрогобич, 1996. С.83-126.
10. Барладяну-Бирладник В. Геополітичні погляди Юрія Липи // Юрій Липа: голос доби і приклад чину: Збірник наукових праць. Львів, 2001. С.255-263.
11. Барт Р. Від твору до тексту // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії Зубрицької. 2-е вид., доповнене. Львів: Літопис, 2001 С.491-496.
12. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. Перевод с французкого М.: Прогрес, 1989. 615 с.
13. Бахтин М. Литературно-критические статьи. М.: Худ. литература, 1986. 541 с.
14.Бахтін М. Проблема тексту у лінгвістиці, філології та інших гуманітарних науках // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії Зубрицької. 2-е вид., доповнене. Львів: Літопис, 2001. С.416-422.
15. Бахтин М. Слово в Романе // Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики: Исследования разных лет. М.: Художественная литература, 1975. С.72-233.
16. Бахтин М. Фрейдизм. Формальный метод в литературоведении. Марксизм и философия языка. М.: Лабиринт, 2000. 640 с.
17. Бедрій А. Юрій Липа ідеолог і політичний теоретик // Визвольний шлях. 1995. Кн. 4 С. 502-509.
18. Белімова Т. Інтертертекстуальна основа художньої прози В.Домонтовича (на матеріалі романів „Дівчина з ведмедиком”, „Доктор Серафікус” та „Без ґрунту”). Автореф. дис. канд. філол. наук. К., 2005. 19 с.
19. Биковський Л. Апостол новітнього українства (1900-1944) // Юрій Липа: голос доби і приклад чину: Збірник наукових праць. Львів, 2001. С.319-323.
20. Биковський Л. До справи пізнання життя і творчости Юрія Липи // Нові дні. 1966. Ч. 200 (вересень). С. 9-14.
21. Биковський Л. Матеріали до бібліографії творів Юрія Липи (1917-1948) // Юрій Липа: голос доби і приклад чину: Збірник наукових праць. Львів, 2001. С. 381-396.
22. Бібікова Д. Функціонування образу арабо-мусульманського світу у творах Антуана де Сент-Екзюпері. Категорія інакшості. //Літературознавчі студії: Збірник наукових праць. К.: ВПЦ „Київський університет”, 2003. С. 18 23.
23. Біла А. Листи О.Олеся (Кандиби) до Івана Липи від 13 квітня 1904 р. по 23 січня 1906 р. // Кур’єр Кривбасу. 2002. № 151. С. 132-146.
24. Білецький О. Проза взагалі й наша проза 1925 року // Літературно-критичні статті. К.: Дніпро, 1990. С. 51 90.
25. Борецький В., Руснак І. Поетична творчість Юрія Липи // Юрій Липа: голос доби і приклад чину: Збірник наукових праць. Львів, 2001. С.118-125.
26. Боронь О. „Розлючені вали ... уповні бачив я ...” Юрій Липа та Артюр Рембо: спроба зіставлення // Українська мова та література. 2001. Ч.2 (210), січень. 2001. С. 11-12.
27. Бурачинська Л. Розмах прози: Довкола новели в 1937 р. // Назустріч 1938. № 5. 1 березня. С. 2.
28. Возняк Т. Тексти та переклади. Х.: Фоліо, 1998. 667 с.
29. Волянський В. Юрій Липа видатний лікар-фітотерапевт та знавець української ментальності // Юрій Липа: голос доби і приклад чину: Збірник наукових праць. Львів, 2001. С. 295-299.
30. Гальчук М. Літературне життя на підсовєцькій Україні. І. Проза 1920 30 років. Мюнхен, Париж: Видання Спілки Української Молоді, 1952. 30 с.
31. Гетман Л. Интертекстуальность как явление культуры // Мова і культура. Т.2. К.: Collegium, 1997. 403 с.
32. Гнатюк М. Національна ідея у літературі (І.Франко і Ю. Липа) // Юрій Липа: голос доби і приклад чину: Збірник наукових праць. Львів, 2001. С. 237-244.
33. Горак Р. Збережена пам’ять: [Про Ю.Липу] // Дзвін. 2000. № 8. С.136-137.
34. Гординський С. Листи до Юрія Липи // Апостол новітнього українства: Спогади про Юрія Липу/ Упоряд. П. і Ю.Кіндратовичі. Львів: Каменяр, 2000. С. 60-61
35. Гординський С. Поет „другої генерації” // Назустріч 1936. № 4. 15лютого. С. 2.
36. Гординський С. Проблєма української стихії. З приводу „Нотатника” Ю.Липи // Назустріч 1936. № 20. 15 жовтня. С. 5-6.
37. Гороховський Є. Віктор Петров. Сторінки творчої спадщини // Хроніка 2000: Наш край. 1992. Вип. 2. С. 90 99.
38. Грабович Г. Голоси української еміграційної поезії // Грабович Г. До історії української літератури. К.: Основи, 1997. С. 386-418.
39. Гринів О. Передбачення глобального масштабу // Липа Ю. Розподіл Росії. Львів: Інститут народознавства НАН України, 1995. С. ІІІ-ХХ.
40. Гринів О. Юрій Липа творець української „імперської” концепції //Юрій Липа: Збірник статей і матеріалів, приурочених 100-літньому ювілею з дня народження Ю.Липи / Упор. І.Скрипник. Івано-Франківськ, 2000. С. 46-55.
41. Грицай О. Юрій Липа Рубан. Новеля. // Юрій Липа: голос доби і приклад чину: Збірник наукових праць. Львів, 2001. С. 329.
42. Грицунь О. Спогади // Апостол новітнього українства: Спогади про Юрія Липу / Упоряд. П. і Ю.Кіндратовичі. Львів,2000. С. 98-102.
43. Гундорова Т. ПроЯвлення слова. Дискурсія українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів: Літопис, 1997. 297 с.
44. Данте А. Божественна комедія. Х.: Фоліо, 2001. 608 с.
45. Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ-поч. ХХ ст. Львів: Науково-видавниче товариство „Академічний експрес”, 1999. 276 с.
46. Дерріда Ж. Структура, знак і гра в дискурсі гуманітарних наук //Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії Зубрицької. 2-е вид., доповнене. Львів: Літопис, 2001. С. 617-638.
47. Деррида Ж. Фрейд и сцена письма // Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму / Пер. с фр. и вступ. ст. Г.К.Косикова. М.: Издательская группа „Прогресс”, 2000. 536 с.
48. Донцов Д. Дві літератури нашої доби. Львів,1991. 296 с.
49. Донцов Д. Дух нашої давнини. Дрогобич: Видавництво „Відродження”, 1991. 341 с.
50. Донцов Д. Шевченко і „квадриґа вістника” львівського // Альманах Гомону України. Торонто, 1964. С. 41-50.
51. Дуб К. Онтологічна проблематика „Нотатника” Ю. Липи // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Збірник наукових праць. Вип. 14. К., 2002. С .458-464.
52. Дудова Н., Михальская Н., Трыков В. Модернизм в зарубежной литературе. М.: Наука, 2000. 416 с.
53. Женнет Ж. Введение в архитекст // Женнет Ж. Фигуры: В 2-х томах. М., 1998. Т. 2. С. 283-340.
54. Еко У. Надінтерпретація текстів // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії Зубрицької. 2-е вид., доповнене. Львів: Літопис, 2001. С. 549-563
55. Еко У. Поміж автором і текстом // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. Марії Зубрицької. 2-е вид., доповнене. Львів: Літопис, 2001. С. 564-578.
56. Забужко О. Хроніка від Фортінбаса: Вибрана есеїстика 90-х. К.: Факт, 1999. 340 с.
57. Затонский Д. Модернизм и постмодернизм: Мысли об извечном коловращении изящных и неизящных искусств. Х.: Фолио; М.: ООО „Издательство АСТ”, 2000. 256 с.
58. Зубрицька М. Текстуальність та контекстуальність мисленнєвого світу Юрія Липи // Юрій Липа: голос доби і приклад чину: Збірник наукових праць. Львів, 2001. С. 90-97.
59. Івашків В. Пантелеймон Куліш в оцінці Юрія Липи // Юрій Липа: голос доби і приклад чину : Збірник наукових праць. Львів, 2001. С.47 52.
60. Ігнатенко М. Читач як учасник літературного процесу. К.: Наукова думка, 1980. 171 с.
61. Ільницький М. Від „Молодої Музи” до „Празької школи”. Львів: НАН України. Ін-т українознавства ім. І.Крип’якевича, 1995. 318 с.
62. Ільницький М. Драма без катарсису. Сторінки літературного життя Львова першої половини ХХ століття. Львів: Місіонер, 1999. 210 с.
63. Ільницький М. Західноукраїнська поезія 20-30-х рр. у зоні авангардизму // Українське літературознавство: РМНЗ. Вип. 57. Львів, 1993. С. 25-32.
64. Ільницький М. Література українського відродження: напрями і течії в українській літературі 20-х поч. 30-х рр. ХХ ст. / Львівський обласний науково-методичний інститут освіти. Львів, 1994. 74 с.
65. Ільницький М. Не за критеріями інших // Юрій Липа: голос доби і приклад чину: Збірник наукових праць. Львів, 2001. С. 29-46.
66. Ільницький М. Не зрікатися своєї душі (Концепція України у творчості Юрія Липи) // Дивослово. 1994. № 4. С. 3-8.
67. Ильин И. Интертекстуальность // Современное зарубежное литературоведение (страны Западной Европы и США): концепции, школы, термины: Энциклопедический справочник. М., 1996. С. 215-221.
68. Ильин И. Стилистика интертекстуальности: Теоретические аспекты //Проблемы современной стилистики. Сборник научно-аналитических обзоров. М., 1989. С. 186-207.
69. Історія української літератури. ХХ століття: У 2 кн. Кн 1.: 1910 1930-ті роки: Навч. Посібник / За ред. В.Г.Дончика. К.: Либідь, 1993. С.361 365.
70. Карпенко Н. Структурно-семіотичний аналіз поезії Гейхенса „На смерть Стерре” // Літературознавчі студії: Збірник наукових праць. К.: ВПЦ „Київський університет”, 2003. С. 100 103.
71. Квіт С. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет. К.: Видавничий центр „Київський університет”, 2000. 260 с.
72. Киричук С. Автоінтертекстуальні аспекти у творчості Юрія Липи //Рідний край. Науковий, публіцистичний, художньо-літературний альманах. 2002. №2 (7). С. 107-110.
73. Киричук С. „Інтертекстуальність” „автоінтертекстуальність”: до постановки питання // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. 2004. Випуск 33. Теорія літератури та порівняльне літературознавство. Львів, 2004. Част. 1. С. 160-164.
74.