Каленюк Ірина Сергіївна. Економічна природа та особливості розвитку освітнього потенціалу України

Краткое описание

Каленюк Ірина Сергіївна. Економічна природа та особливості розвитку освітнього потенціалу України: Дис... д-ра екон. наук: 08.01.01 / Національний аграрний ун-т. - К., 2002. - 442арк. - Бібліогр.: арк. 391-415

Каленюк І.С. Економічна природа та особливості розвитку освітнього потенціалу України. - Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора економічних наук за спеціальністю 08.01.01.- Економічна теорія. Київський національний економічний університет, Київ,2002.
Дисертацію присвячено теоретичному й методологічному дослідженню економічної природи освіти, її потенціалу в забезпеченні поступального і сталого соціально-економічного розвитку суспільства. Пропонується сучасне розгорнуте тлумачення наукової категорії освітній потенціал” як органічної складової людського розвитку. Аналізується з позиції загальної економічної теорії механізм впливу освіти на процес та динаміку соціально-економічного розвитку суспільства; здійснена науково-практична оцінка сучасного стану освітнього потенціалу України та перспектив його розвитку. Окреслені основні напрями якісного вдосконалення організаційно-економічного механізму розвитку освітнього потенціалу в Україні; запропоновані механізми державної підтримки освіти; сформульовані пропозиції щодо вдосконалення фінансового механізму освітньої діяльності в Україні.

Здійснений у дисертаційній роботі економіко-теоретичний аналіз соціально-економічної природи та особливостей розвитку освітнього потенціалу України дає можливість сформулювати такі основні висновки і пропозиції.
1.Освіта,як складна соціально-економічна категорія, розкривається в таких аспектах: 1) освіта як процес передачі знань та інформації, втілення навичок та умінь; 2) освіта - результат процесу передачі суспільно-значимих знань; 3) освіта - це організаційно-економічна система, тобто галузь соціально-економічної діяльності. В широкому сенсі освіта охоплює всі форми і методи цілеспрямованого і ненавмисного впливу соціально-природного середовища на людину, які поруч з самоосвітою мають своїм результатом формування і розвиток її особистості.
2.Освітній потенціал- це єдність матеріально-речових і неречових елементів системи освіти. Перші з них це ресурсна база системи освіти: кількість навчальних закладів, вчителів, учнів, підручників, компютерів тощо. Ці елементи практично піддаються оцінці. Неречові елементи це ті знання, навички, цінності, норми поведінки, що втілені в людях в результаті освіти. Синтетичним, інтегральним показником, в якому відображені матеріально-речові та, деякою мірою, неречові елементи, виступає фонд освіти.
3. У вузькому розумінні освітній потенціал розглядається як фонд освіти - потенціал тих реальних затрат, що здійснені суспільством на функціонування системи освіти. Це ті затрати, що здійснені в поточному і попередньому періодах та уречевлені в наявних ресурсах діючої системи освіти та її випускниках. Освітній потенціал у більш широкому розумінні визначається як такий, що поряд із фондом освіти включає самоосвіту та практичний досвід людей. В самому широкому розумінні освітній потенціал включає в себе поряд із сукупними затратами суспільства на функціонування системи освіти та вищезазначеними елементами також нагромаджений досвід народу. Останній знаходить свій прояв в культурних і національних традиціях, моральних цінностях, які передаються людськими поколіннями і складають цементуючий фундамент спільного життя народу.
4. Освітній потенціал України на початок ХХІ століття характеризується розгалуженою матеріальною базою, наявністю значної кількості навчальних закладів різних форм організації і власності, які забезпечують навчання на різних рівнях освіти. Проведений аналіз дозволив дійти висновку, що в Україні, з її складними соціально-економічними умовами, вдалося в цілому зберегти, і навіть багато в чому поліпшити умови для здобуття населенням освіти. Динаміка розвитку освітнього потенціалу загалом характеризується позитивними тенденціями: зростає забезпеченість навчального процесу закладами освіти, педагогічним персоналом, збільшується частка молоді, що отримує повну середню і повну вищу освіту, причому найбільше зростання спостерігається у сфері повної вищої освіти як в абсолютних, так і у відносних показниках (на 10 тис. населення). Тривожними виступають: тенденція скорочення частки молоді, що здобуває професійно-технічну і базову вищу освіту; скрутне становище системи професійно-технічної освіти; старіння та виїзд за рубіж висококваліфікованих педагогічних працівників; скорочення чисельності наукових працівників і різке зниження результативності їх праці; зменшення рівня асигнувань на освіту у відсотках до ВВП і до державного бюджету, зменшення державних видатків на одного учня та одного студента.
5. Потенціал освіти відіграє одну з визначальних функцій в процесі забезпечення сталого розвитку суспільства, який розглядається в єдності економічного, соціального та екологічного розвитку. Освіта безпосередньо і опосередковано впливає на розвиток суспільства і його елементи, що передусім знаходить прояв у поліпшенні економічних показників на макро- та мікрорівнях. Водночас, ефект освіти для суспільства є багатовекторним, різнобічним і не обмежується її впливом лише на економічне зростання.
6. До числа екстерналій, непрямих (опосередкованих) ефектів освіти можна віднести: зменшення бідності, поліпшення здоровя населення, харчування і здоровя дітей, демократизація суспільства, поліпшення стану навколишнього довкілля, культурний розвиток, послаблення криміногенної ситуації, політична стабільність тощо. Впливаючи на різні компоненти економічної, соціальної, політичної структури суспільства, освіта тим самим впливає на загальну динаміку, темпи та врівноваженість розвитку його складових.
7. Ефективність освітньої діяльності відбивається в економічній ефективності (співвідношення величини витрат та одержаного продукту, ефекту) та соціально-економічній (адекватність результатів діяльності соціальним та економічним цілям суспільства). З іншого боку, ефективність освіти розглядається на двох рівнях: внутрішня ефективність (продуктивність і результативність виробництва освітніх послуг з точки зору галузі освіти, її внутрішніх цілей і завдань) і зовнішня ефективність (виражає міру, якою вироблені” навчальними закладами результати є бажаними для суспільства, задовольняють вимогам і цілям, поставленим перед ними суспільством).
Чинна методика обчислення економічної ефективності грунтується на порівнянні величин витрат і віддач з метою визначення їх економічної прибутковості. Істотним недоліком цього методу є неврахування непрямих результатів та приблизність розрахунків. Визначення соціально-економічної ефективності освіти можливе за допомогою комплексу показників, які характеризують досягнуті результати. Цей комплекс може включати показники вихідних ресурсів (матеріальні, людські та фінансові), навчального процесу (тривалість, динаміка, інтенсивність здійснення процесу навчання), випуску(результат навчального процесу), кінцевих результатів, вартісні, витратно-вартісні показники та показники, що характеризують інші важливі результати (екстерналії).
8. Піднесення соціально-економічної ефективності (як внутрішньої, так і зовнішньої) використання освітнього потенціалу можливе на основі істотного поліпшення організації і управління освітою та механізму її фінансування. В організації освітньої діяльності можливості більшої ефективності задіюються в таких напрямах: розширення можливостей залучення різних груп і верств населення до освіти; створення нових форм організації освітньої діяльності та управління нею (щодо форм власності, правового статусу, форм навчання та ін.); диверсифікації освітньої діяльності традиційних навчальних закладів; підвищенні рівня функціональної гнучкості в діяльності навчальних закладів. Система управління освітою на макро- та мікрорівнях також зазнає змін у напрямі: підвищення автономії навчальних закладів (і особливо вищих навчальних закладів), посилення їх відповідальності за кінцеві результати своєї діяльності; зміни методів управління: відходу від прямого адміністративного контролю до більш гнучких, стимулюючих методів керівництва; активізація залучення громадськості до управління освітою, демократизація роботи органів самоуправління у сфері освіти. Обєктивна потреба зростання витрат суспільства на освіту диктує необхідність здійснення наступних змін: диверсифікації джерел фінансування освіти, залучення приватних джерел, впровадження змішаних форм оплати навчання; зміни системи державного фінансування: не просто пряме фінансування на основі нормативів, а практичне впровадження стимулюючих форм фінансування.
9. Ефективність, результативність освітньої діяльності буде значно підвищена, якщо ставлення суспільства до неї не обмежуватиметься вузькогалузевими інтересами. Загальносуспільний ефект освіти може бути мультиплікований, якщо феномен освіти розглядатиметься не в самому вузькому значенні (як система освіти), а в самому широкому, тобто передбачатиме всі види цілеспрямованого впливу суспільства на людську особистість. Такий широкий підхід практично проявлятиметься у тому, що держава (як субєкт визначення освітньої стратегії) максимально враховуватиме всі ті елементи, що знаходяться поза формальною системою освіти. Це - і вплив на здібності людей до саморозвитку та створення найсприятливіших можливостей для високоефективного використання їх здібностей, реалізації їх в процесі трудової діяльності. Це також вплив на соціальне середовище, яке в свою чергу впливає на людину, передає їй знання та інформацію, формує її особистісні творчі якості.
10. Система управління сферою освіти України знаходиться в процесі свого вдосконалення, становлення на нових, демократичних засадах. Актуальними завданнями стосовно цього процесу залишаються зміцнення наданих державі регулюючих функцій, підвищення автономії навчальних закладів та реальне включення інших субєктів у процес керівництва галуззю. Здійснення цих важливих стратегічних завдань з одночасним посиленням взаємних звязків і взаємодії основних партнерів (держави, громадськості, приватного сектору, керівництва навчальних закладів) дасть змогу активізувати всі складові освітнього процесу, задіяти не тільки важелі формальної системи освіти, а й включити всі ті, що визначають поняття освіти в самому широкому сенсі: вплив спільноти, сімї, середовища на особистість, яка здобуває освіту. Підвищення ефективності функціонування освітньої галузі потребує також серйозного посилення відповідальності за результати своєї діяльності, гнучкості і адаптивності навчальних закладів щодо мінливих умов ринку праці, конкурентності та ін.
11. Роль держави залишається вирішальною у сфері освіти, саме держава за допомогою не тільки прямого контролю, а й непрямих методів економічного, правового, організаційного впливу має достатні можливості визначати довгочасну стратегію розвитку цієї галузі, тим самим забезпечувати збереження і примноження національного потенціалу освіти України.
12. Державне фінансування, що залишається основним джерелом фінансових ресурсів освіти, характеризується ускладненням і потребує подальшого вдосконалення через впровадження гнучких стимулюючих методів та форм фінансування. Актуальною проблемою виступає не тільки вдосконалення нормативного підходу до фінансування освіти, а й впровадження елементів фінансування, орієнтованого на кінцеві результати діяльності. Саме такий підхід зможе допомогти поєднувати з одного боку гарантування державою певного рівня фінансування, а з іншого стимулювати зацікавленість і посилювати відповідальність навчальних закладів за результати своєї діяльності.
13. Надзвичайно важливим при цьому виступає підтвердження державою особливого статусу освіти в суспільстві, визнання її в якості сфери, в якій домінуючою силою мають бути не ринкові фактори, а суспільні, державні, національні. Приватизація має проводитися особливо обережно в освіті. Поширення приватного сектору освіти, хоча і є реальністю сучасного світу, але майже повсюдно здійснюється при провідній участі держави в розвитку освіти. Тільки за умови визнання суспільного, надзвичайно важливого значення наша національна система освіти зможе зберегти і примножити свій духовний потенціал.
14. Для України актуальним і злободенним завданням є врахування світового досвіду тих реформацій, що відбуваються в освіті наприкінці ХХ початку ХХІ століть. Входження нашої країни до європейської і світової спільноти неможливе без наближення своєї системи освіти до середніх загальновизнаних умов функціонування освітньої галузі. Разом з тим, поряд з намаганням досягти уніфікованості і стандартизації освітніх послуг необхідно підтримувати лінію на збереження національного обличчя і неповторності вітчизняної системи освіти, позитивного досвіду, набутого століттями цивілізаційного поступу. Саме на фундаментальному значенні духовних цінностей має будуватися і розвиватися сьогодні, в осяжному і віддаленому майбутті вся система освіти України.