КОМУНІКАЦІЙНІ АСПЕКТИ СУЧАСНОГО РОЗВИТКУ МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

Краткое описание

Інститут мистецтвознавства, фольклористики
та етнології іменіМ.Т.Рильського НАН України

На правах рукопису

БЕРЕГОВА Олена Миколаївна

УДК 78.03 (477)

КОМУНІКАЦІЙНІ АСПЕКТИ СУЧАСНОГО РОЗВИТКУ МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

Спеціальність 17.00.03 Музичне мистецтво

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства

Науковий консультант
ЮДКІН Ігор Миколайович,
доктор мистецтвознавства,
член-кореспондент НАНУ

Київ 2007

ЗМІСТ
ВСТУП.. 3
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. ФЕНОМЕН КОМУНІКАЦІЇ В СУЧАСНІЙ ВІТЧИЗНЯНІЙ ТА ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКІЙ НАУКОВІЙ ДУМЦІ 15
1.1. Поняття комунікації в еволюційній проекції 15
1.2. До визначення поняття культури: комунікаційний аспект. 55
1.3. Методологічні аспекти аналізу комунікаційних процесів у музичній культурі 70
РОЗДІЛ ДРУГИЙ. СУЧАСНІ КОМУНІКАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ В СОЦІОКУЛЬТУРНОМУ ПРОСТОРІ: ДИСКУРС ІНТЕРАКТИВНОСТІ 105
2.1. Нова парадигма відносин у соціокультурній системі "влада громадськість". 112
2.2. Розвиток комунікаційних технологій в Україні: історія та сучасність. 133
2.2.1. Історичні форми комунікації в українській культурі 133
2.3.2. Теоретичні моделі комунікації в аксіологічних орієнтирах особистості українця. 157
2.2.3. Проблеми розвитку комунікаційних технологій в культурі України на сучасному етапі 171
ВИСНОВКИ ДО ІІ РОЗДІЛУ.. 189
,РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. КОМУНІКАЦІЯ В МУЗИЧНІЙ ОСВІТІ І МУЗИКОЗНАВСТВІ: ДИСКУРС КРЕАТИВНОСТІ 192
3.1. Мистецька освіта як специфічна соціокультурна система синтезу теоретико-практичних механізмів комунікації 207
3.2. Виконавські та музично-теоретичні школи України в ХХ сторіччі: етапи становлення.. 218
3.2.1. Формування та регіональні особливості виконавських шкіл. 218
3.2.2. Музично-теоретичні школи. Наукова школа Б.Яворського та її вплив на розвиток сучасного українського музикознавства. 238
3.3. Композиторська школа НМАУ ім. П.І.Чайковського в світлі теорії міжкультурної комунікації 253
ВИСНОВКИ ДО ІІІ РОЗДІЛУ.. 268
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ. МУЗИЧНА ТВОРЧІСТЬ У ВИМІРАХ ХУДОЖНЬОЇ КОМУНІКАЦІЇ: ДИСКУРС ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ 271
4.1. Музична творчість у системі художньої комунікації 279
4.2. Особливості комунікативного синтаксису камерних творів сучасних українських композиторів.. 307
4.2.1. Стабільність комунікативного синтаксису в інструментальних концертах Л.Колодуба. 308
4.2.2. Комунікативна та інтертекстуальна багатозначність деяких камерних опусів М.Скорика. 314
4.2.3. Кларитивна та евристична функції музики (на прикладі творів І.Карабиця, Є.Станковича, В.Сильвестрова та ін.) 330
4.3. Музичний театр у контексті сучасного українського культуротворення.. 346
ВИСНОВКИ ДО ІV РОЗДІЛУ.. 372
ВИСНОВКИ.. 376
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.. 386
ДОДАТКИ (схеми) 412
НОТНИЙ ДОДАТОК.. 414

ВСТУП

Інформаційна експансія і технологічні прориви ХХ сторіччя не лише змінили обличчя соціуму, але й визначили нові умови існування музики в ХХІ сторіччі. Зростання ролі інформації та обмінно-комунікаційних процесів в усіх сферах людської життєдіяльності, нові технології зв’язку та глобальні комп’ютерні мережі продовжують трансформувати як суспільну свідомість і соціальні інституції, так і способи побутування музики як виду мистецтва.
В умовах значних соціокультурних трансформацій суспільство перетворюється на функціонально диференційовану спільноту, що містить розрізнені автономні функціональні підсистеми (такі, як економіка, політика, наука, релігія, культура, мистецтво тощо). Таке суспільство неможливо розглядати як впорядковану цілісність, оскільки єдиний центр, навколо якого організується, усвідомлює та відтворює себе соціум, відсутній. Розбіжності між функціональними підсистемами, між індивідом і колективом знищують принцип структурної єдності суспільства, виводячи на перший план комунікацію.
Саме завдяки комунікації здійснюється смислове відтворення суспільства, в якому кожна соціальна підсистема комунікує всередині себе; семантичне структурування соціальної системи забезпечує необхідну зв’язність, а через неї і цілісність суспільства. Таким чином, комунікація як суспільний процес являє собою діалектичну єдність протилежностей: з одного боку, полісемантична асиметрія, що виникає при комунікуванні різних соціальних систем, порушує цілісність суспільства, фрагментує його; з іншого боку, встановлення все нових і нових соціальних зв’язків та збільшення способів «включення» в комунікацію сприяє значно більшому, ніж у минулі часи, єднанню, цілісності суспільства. Ці складні, двоякі процеси, що з надзвичайною швидкістю розгортаються в соціокультурному просторі, змінюють свідомість людини, по-новому організують її життєдіяльність.
Формуються поняття і норми комунікативної етики, розвивається культура діалогових відносин, на авансцену суспільствознавчих наук виходять теорія комунікації і переговорів, конфліктологія, політична психологія та інші науки комунікативного циклу. Напруження інформаційних полів, підвищення тонусу комунікаційного простору та прискорення реакції людини на нову реальність породили таке явище в науці ХХ-ХХІ сторіч, як комунікативістика міждисциплінарна інтегральна наука, що синтезує теоретичні підходи й моделі соціальної та когнітивної психології, соціології, лінгвістики, етнометодології, феноменології, символічного інтеракціонізму та інших дисциплін. Значного поширення набуває комунікативна філософія, представлена іменами К.-О.Апеля, В.Кульмана, З.Д.Гуревича, Ю.Габермаса та ін. і спрямована на визнання в людині суверенної особистості, яка орієнтується на мирне співіснування з іншими особистостями та соціальними групами, узгодження розмаїтих інтересів, створення умов суспільної злагоди та громадянського спокою. Нормами комунікативної філософії стають етика моралі, культура діалогових відносин, теорія аргументації, поняття порозуміння, згоди, спілкування та інші філософські концепти.
Поряд із цим пильну увагу дослідженню комунікаційних процесів приділяє сучасна музикознавча і культурологічна думка, підкреслюючи важливість комунікації як певного каталізатора формування й динаміки змісту музичної культури, системоутворюючого чинника розвитку культури й суспільства в цілому. Технологічні та ментально-світоглядні зміни в сучасному суспільстві призводять до оновлення механізмів відносин між людьми, що стають предметом художньої музичної рефлексії. В соціокультурних процесах сучасності значно зростає роль музичного мистецтва, яке в добу тотальної глобалізації, відкритого, незахищеного моральними засадами Інтернету, потужного наступу медійних комунікацій, нівеляції національних культур тощо має відіграти важливу роль у глибокому укоріненні в суспільній свідомості гуманістичних цінностей, високої моралі, національної самосвідомості та патріотизму, у формуванні суспільної злагоди та розбудові демократичних інститутів держави.
Очевидно, що комунікація вступила в нову стадію відносин із музичною культурою, інтенсифікувалися, значно ускладнилися їхні багатоманітні взаємозв’язки. Комунікація набуває значення певного каталізатора формування й динаміки змісту музичного мистецтва, системоутворюючого чинника розвитку музичної культури й суспільства в цілому. Проте, проблема комунікації в широкому, загальнокультурному розумінні та її значення для розвитку музичного мистецтва ще не стали предметом системного наукового дослідження у вітчизняному музикознавстві, яке б охопило різні рівні суспільної життєдіяльності, як-от: соціокультурний, владно-політичний, науковий, освітньо-виховний, художній. Особливо актуальним є таке дослідження для України, яка перебуває в процесі переорієнтації суспільства на нові культурні цінності, переходу від адміністративно-командних до демократичних засад суспільного устрою, пошуку шляхів адекватного осмислення і творчої інтерпретації різних аспектів національного буття. У контексті інтеграції України у європейський та світовий культурний простір нагальною є й потреба у вивченні багатовікових вітчизняних історико-культурних традицій у комунікаційному аспекті з метою їх імплементації на сучасних теренах. На думку М.В.Поповича, ”піднесення української культури не буде результатом руйнації здобутого в рамках важкого минулого. Україна створила доробок, що його вона має тепер асимілювати на нових, сучасних цивілізованих культурних європейських засадах” [332].
Таким чином, актуальність даної дисертації зумовлена необхідністю наукового осмислення сучасного етапу розвитку музичної культури України в докорінно нових умовах, позначених зростанням ролі комунікації і відповідними серйозними змінами в суспільній свідомості на початку ХХІ ст.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до планів наукової роботи відділу культурології та етномистецтвознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М.Т.Рильського Національної академії наук України за темами «Проблема цілісності культури в перспективі українських гуманітарних традицій», що виконувалася протягом 2000-2004 років, та «Українська культурологічна думка ХІХ ХХ століть» (2005 2007 рр.).
Ступінь наукової розробленості проблеми безпосередньо обумовлюється наявністю у філософській та культурологічній літературі досліджень, що виявляють паралелі між новими парадигмами соціокультурних відносин і технологічними новаціями в постінформаційному просторі. Цьому питанню присвячений ряд праць західних вчених, серед яких, у першу чергу, слід виділити роботу американського культуролога Дж.Лалла «Мас-медіа, комунікація, культура. Глобальний підхід» [223]. У ній на основі розгляду ключових понять і теорій сучасної культури та комунікацій, а також даних етнографічних досліджень аналізуються сучасні соціокультурні тенденції, що проявляються в різних частинах світу й є результатом активної взаємодії мас-медіа з ідеологією, свідомістю, суспільними правилами, владою, культурою тощо. Дослідження всіх феноменів культури з семіологічної точки зору, тобто як фактів комунікації з акцентом на особливостях візуальних артефактів (кіно, реклами, архітектури тощо) виносяться в центр уваги італійського семіолога і письменника У.Еко [445-447,469].
Що стосується вітчизняної філософсько-культурологічної літератури, то останні чверть століття відбувається процес підвищення інтересу до проблеми культури і комунікації в їх тісній взаємодії, що розпочався на межі 70-80-х років ХХ ст. Однією з перших на цьому шляху була робота І.Савранського «Комунікативно-естетичні функції культури» [354], в якій за допомогою семіотичного підходу досліджується функціональна роль культури та її найважливіших «мов» - управління, мистецтва тощо. І хоча ця робота не позбавлена політико-ідеологічних нашарувань, викликаних наявністю у тогочасній свідомості бінарної опозиції «соціалістичне (позитивне) буржуазне (негативне)», у ній намічений вектор руху наукової думки в напрямку розкриття величезного комунікативного потенціалу культури.
Книга В.Борєва та А.Коваленка [56] робить наступний крок: дослідження культури і масової комунікації, а також комунікативного процесу та його структури вже позбавлені ідеологічного пресингу, однак, у них ще панує характерне для радянських часів уявлення про комунікацію як монологічну структуру, однобічний потік інформації. Аналогічний підхід простежується і в роботах М.Кагана [173-178], М.Петрова [324]. Зважаючи на посилення комунікаційного чинника в сучасному соціокультурному просторі та значний прогрес у розумінні поняття й явища комунікації, зазначені роботи, при їхніх безсумнівних достоїнствах, видаються нам застарілими.
Більш сучасні дослідження висвітлюють проблеми комунікації в науці (Т.Булавіна [62], В.Григор’єв [107], А.Олейник [312]) та інтелектуальній діяльності (Г.Щедровицький [442,443]), вводять у наукове поле нові поняття комунікативного порядку (А.Павлов [321]), єдиної інформаційної бази людини (А.Залевська [155]), гіпертексту як способу організації комунікаційного простору (І.Купер [220]), розкривають комунікацію як спосіб смислоутворення в культурі через поняття стилю (Є.Устюгова [402]), концепцію особистої сумісності художника і реципієнта в творчому акті (В.Семенов [358]).
Огляд праць сучасних українських вчених також свідчить про певні зрушення в сфері дослідження проблеми комунікації: Н.Костенко здійснює аналіз ціннісного простору масової свідомості через контент-аналіз мови ЗМІ [208]; П.Донець вибудовує основи загальної теорії міжкультурної комунікації, що вивчає співвідношення різних культур та розбіжності між ними [136]; група донецьких авторів (Л.Винарик, Я.Берсуцький, А.Щедрін) пропонує нову концепцію інформаційної культури, яка є наслідком швидкого розвитку інформаційного суспільства [68]; теорії комунікації, аргументації, переговорів, управління комунікативними процесами як вагомі складові системи зв’язків з громадськістю перебувають у полі зору Г.Почепцова [337,338].
Окремі роботи присвячені дослідженню феноменів естетичної комунікації. В.Мітіна [288], перебуваючи на семіотичних позиціях, аргументовано обстоює правомірність застосування понять «знак», «мова», «текст», «комунікація» до такого соціокультурного феномену, як мистецтво, О.Самойленко [355] вибудовує теорію «діалогічного музикознавства», включаючи її в контекст комунікаційних процесів, В.Чернікова [428] дає огляд сучасних філософських теорій художньої комунікації.
У цілому, джерельною базою нашого дослідження є 3 групи робіт: 1)ті, що належать безпосередньо до сфери загальнотеоретичної комунікативної філософії, а також семіології, структуралізму, герменевтики, феноменології, рецептивної естетики та інших суміжних галузей філософської науки; 2)роботи в галузі теорій комунікації, культурної комунікації, комунікаційного менеджменту, практичної соціології, зв’язків з громадськістю тощо, в яких досліджується роль комунікаційних технологій та їх вплив на сучасну соціокультурну ситуацію; 3)праці з проблем естетичної (зокрема, музичної) комунікації.
До першої групи можна віднести, насамперед, праці Ю.Габермаса [410-415] та семіотико-структураліст

Список литературы

ВИСНОВКИ

Загальносвітові тенденції трансформації людської спільноти в «інформаційне», а в недалекій перспективі і в «постінформаційне» суспільство є реаліями ХХІ століття. Пріоритетні чинники нової «інформаційної» парадигми суспільного розвитку вичерпаність рекреаційних можливостей глобальної соціоприродної системи «Людина Природа» та якісний стрибок в інформаційній індустрії розкрили перед людською цивілізацією проблемне поле пошуку засад формування нової моделі духовно-культурного життя та нового типу особистості, здатної жити й творити в оновленому соціумі. Глибоке проникнення інформаційно-комунікаційних технологій в життя і повсякденний побут людей, спричинені ними серйозні світоглядні і ментальні зміни є ознаками народження нової якості людської історії, зміщення акцентів у суспільній системі «економіка політика культура» саме на культуру як базовий аспект матеріальної і духовної життєдіяльності. Отже, намічений вектор «інформаційного» («постінформаційного») суспільного розвитку буде неодмінно супроводжуватись рухом у напрямку культурологічного, гуманістичного, духовного суспільства.
Глобальні зміни суспільної свідомості і способів буття людини в над комунікативному світі вивели на авансцену гуманітарних досліджень два знакові для нинішньої епохи феномени культури і комунікації, що є взаємопов’язаними, взаємозалежними та взаємодоповнюючими. У нових умовах значно активізується комунікативна функція культури, а комунікація стимулює культурні інновації в інформаційному суспільстві, сприяє повноцінному функціонуванню сучасної культури, формуванню і збагаченню її змісту. Необхідність наукового осмислення феноменів культури і комунікації саме в такому взаємопов’язаному аспекті спонукала нас розгорнути системне, комплексне дослідження виявів та взаємозв’язків культури й комунікації на різних рівнях сучасного соціокультурного простору України.
Вже на стадії формування категоріального апарату дослідження з’ясувалося, що протягом ХХ сторіччя відбулася трансформація самого поняття комунікації, відхід від суто технічних параметрів і характеристик у бік культурологічного розуміння: розроблений у 40-х роках інформаційно-технічний підхід до комунікації, що дозволяв розраховувати максимальну пропускну здатність каналу зв’язку, змінився лінгвістичним у 70-і, головний предмет якого складала мова як засіб комунікації. Нині триває процес подальшої «гуманізації» комунікації, прагнення підкорити її цілям і завданням різних видів творчості, знайти через комунікативні засоби самореалізації та самовираження прийнятний вихід із тупика науково-технічного прогресу. Поняття культури також зазнало суттєвих трансформацій: внаслідок потужного наступу інформаційно-комунікаційних технологій культура вже не уявляється поза межами комунікації, комунікативний аспект, присутній майже в кожній дефініції, дозволяє ширше й повніше поглянути на механізми культури, відчути залежність її глобальних змін від способів фіксації та передачі інформації. Культура дозволяє не тільки пасивно споживати різноманітні символічні форми, а й продукувати нові, конструювати власну «суперкультуру» на основі фрагментів реальності та індивідуального досвіду; культура постає як канал глобально-епохальної комунікації, через який здійснюється діалогічний контакт минулого з майбутнім. Поняття й явища культури та комунікації перехрещуються в численних концепціях культурної (соціокультурної) комунікації, поява яких протягом ХХ сторіччя віддзеркалювала напрямок розвитку наукової думки від усвідомлення феноменів «масовості» - масового суспільства, масової культури, мистецтва, комунікації тощо до переосмислення проблем організації культурної комунікації, викликаних наступом «цивілізації дозвілля», «індустрії розваг», комерціалізації мистецтва, а також процесами урбанізації, глобалізації, хаотизації культури в умовах світових суспільних трансформаційних рухів.
Аналіз комунікаційних процесів у системі сучасної музичної культури, яка включає не лише композиторську, виконавську і науково-педагогічну діяльність, а й управлінський аспект, розкрив реальну картину стану комунікаційних зв’язків у соціокультурній системі «Людина Суспільство». Комунікаційні відносини виявилися найбільш деформованими в тому сегменті соціокультурного простору, що регулюється дією механізмів владно-політичної комунікації. Це пов’язано з об’єктивно-історичними причинами, коли протягом багатьох десятиліть українська суспільність, ізольована від світових соціокультурних процесів, займала провінційне політичне місце в надцентралізованій системі СРСР, яку характеризував ієрархічний тип комунікації з гіпертрофованим прямим зв’язком, що відбивав залежність народу від влади, пасивною роллю споживача інформації та комунікативною дією наказового типу. Передові технології обміну інформацією, консультування, залучення громадськості до процесів вироблення політики і прийняття рішень як складові нової демократичної принципово двосторонньої моделі відносин у системі «Влада Громадськість» були недоступними для впровадження в Україні протягом радянського періоду, що відкинуло нашу державу на узбіччя світових комунікаційних процесів, спричинило значне відставання в суспільному розвиткові від передових європейських країн.
Зі здобуттям Україною незалежності і початком демократичних перетворень намітилися певні зрушення і в сфері владно-управлінської комунікації: систему адміністративно-командної ієрархічної комунікації поступово змінює комунікація демократична, паритетна, орієнтована на задоволення реальних потреб громадян та активну участь громадськості в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Дослідження історичних форм комунікації в українській культурі та деяких сучасних аспектів культурної політики, співставлення ментальних структур особистості українця з домінантними характеристиками сучасного універсуму переконливо свідчать про те, що деформація комунікаційних зв’язків у сфері суспільних відносин може бути досить швидко подолана, оскільки для цього є всі необхідні (у т.ч. історичні) передумови, а найрізноманітніші форми і технології комунікації не є чужорідними для української культури. У складних символічних системах, якими є мова й освіта, традиції, звичаї і обряди, мистецтво й релігія, політична влада та міжкультурна взаємодія, а також у вироблених ними звукових, візуальних та інших кодах відбувалася трансляція української культури в суспільстві, формувалися її унікальні, специфічні риси. Особлива роль у становленні принципів публічної комунікації належала розвиткові риторико-гомілетичних традицій, запровадженню основ теорії аргументації через церковне проповідництво та інші практичні аспекти комунікації, досить детально розроблені в українській релігійно-культурній громаді. Таким чином, в українській культурі основною передумовою для сприйняття в сучасному суспільстві нової, орієнтованої на зворотний зв'язок парадигми комунікаційних відносин стали саме церква й релігія як особливий тип комунікації, що синтезує різні канали передачі інформації і різні комунікаційні форми (від обрядових, освітньо-виховних, мовних, мистецьких до феномена «автокомунікації»). Духовний, гуманістичний код в українській соціокультурній традиції є переважаючим серед аксіологічних орієнтирів української ментальності і відповідає концепції «нового гуманізму», що наприкінці ХХ сторіччя проголосила пріоритет загальнолюдських інтересів та цінностей.
Отже, освоєння сучасних комунікаційних технологій в українському варіанті відбувається за наявності міцного інтелектуально-історичного і духовного підґрунтя, детальній розробленості методів обґрунтування ідей, аргументації і переконання та питань ефективності зворотного зв’язку, що можуть активніше використовуватися сучасними ЗМІ, владними структурами та іншими інститутами сучасного суспільства. У цьому контексті можемо заперечити ідею про те, що релігійна складова нашого життя становить серйозну загрозу для прагматичного іміджу української влади. На нашу думку, християнська релігійна традиція може стати прикладом успішності використання технологій зв’язків з громадськістю, а напрацьований нею досвід у поєднанні з найсучаснішими комунікаційними системами і засобами зв’язку може забезпечити ефективний діалог між різними соціальними групами, сприяти формуванню в Україні демократичного правового громадянського суспільства.
Розгортання дослідження комунікаційних відносин у науково-освітню площину виявило їх значну консервативність, що в контексті соціальної нестабільності ХХ сторіччя може сприйматися як позитивний чинник гарант збереження унікальної вітчизняної системи підготовки мистецьких і мистецтвознавчих кадрів. Система освіти і науки, яку Україна одержала у спадок від СРСР, відзначалася, як і все суспільство, високим рівнем централізації і позаосвітніх, адміністративно-політичних впливів. Але в даному випадку це сприяло створенню досить ефективної і високопрофесійної системи підготовки кадрів, що складала конкуренцію на світовому ринку праці і за головними показниками була типовою для розвинутих індустріальних суспільств. Особливо це стосувалося сфери мистецької (зокрема, музичної) освіти.
Значні успіхи вітчизняної системи підготовки мистецьких і мистецтвознавчих кадрів, її беззаперечний авторитет у світі підтверджуються позитивним досвідом взаємодії комунікативних типів школи і гуртка: формування майбутніх митців відбувається, як правило, в комунікаційній атмосфері творчих майстерень, виконавських, композиторських, наукових шкіл, що склалися історично і виправдали себе, водночас не виключаючи спілкування з представниками інших творчих і наукових шкіл, сенс якого в активному взаємозбагаченні, якнайповнішому розкритті закладеного в них творчого потенціалу. Історія вітчизняних музично-творчих і наукових шкіл творилася видатними митцями на основі різних типів міжпоколінної комунікації, серед яких трансляція мистецького досвіду у поєднанні з високою духовністю особистих стосунків учителя та учня (Р.Глієр, Л.Ревуцький, Б.Лятошинський та ін.), розвиток новаторських принципів власної музично-теоретичної системи (Б.Яворський), тип безпосередньої творчої комунікації (представлений у переважній більшості виконавських, композиторських і музично-теоретичних шкіл) та опосередкованої через непряму взаємодію в творчості (В.Сильвестров).
Формування творчих шкіл і пошук індивідуальних стилів у виконавстві супроводжувалися потужним розвитком музикознавчої і музично-теоретичної думки, появою новаторських для того часу наукових концепцій виконавства, що належали як теоретикам-музикознавцям (Б.Яворський, В.Малишевський, С.Орфєєв та ін.), так і самим практикуючим музикантам-виконавцям (Г.Нейгауз, Л.Гінзбург, М.Микиша та ін.). Цьому сприяло інтегрована в єдиному процесі навчання підготовка теоретиків-музикознавців і студентів виконавських спеціальностей, що давало позитивні результати через постійну комунікативну взаємодію, взаємовплив, синтез теорії і практики. Теоретичне осмислення проблем виконавства самими виконавцями значно розширювало їх комунікативний потенціал і світогляд, спонукало до просвітницької, пропагандистської і наукової діяльності; молоді науковці (теоретики і музикознавці) мали змогу глибше осягати специфіку виконавства, перевіряти на практиці свої науково-теоретичні ідеї та гіпотези. Аналогічні процеси відбувалися і в сферах театральної, художньої та інших видах мистецької освіти, оскільки в усіх навчальних закладах України представники мистецьких професій навчалися разом з мистецтвознавцями.
Таким чином, в Україні об’єктивно утворилася власна унікальна комунікаційна система мистецької освіти, що синтезувала музично-теоретичну і власне творчу підготовку і була спрямована не лише на розвиток здібностей в окремому виді мистецтва, а й на виховання висококваліфікованої, ерудованої й багатогранної творчої особистості, здатної поєднати в собі таланти митця, науковця і громадського діяча. Ця система залишається конкурентноздатною і в нових соціокультурних умовах науково-освітньої діяльності ХХІ століття з її орієнтацією на креативну парадигму, яка найбільше відповідає динамізму й мінливості сучасного суспільства та є здатною сформувати людину нової культури і нового типу мислення, спроможну органічно сприймати інноваційні зміни соціуму і успішно жити й творити в ньому.
Найбільш динамічний вид комунікаційних відносин продемонструвала сфера музичної творчості. Соціокультурна комунікація в її художніх видах є чутливим барометром змін універсуму і способів буття сучасної людини. Проголошена техногенною цивілізацією парадигма активності особистості, діяльнісного суб’єкта як основна умова подальшого позитивно-прогресивного розвитку суспільства провокує нас засобами музичної комунікації бути активними, мислити, розуміти, розгадувати семантичні загадки, знаходити сенс буття, в тому числі шляхом осягнення суб’єктивного світу іншого. Художньо-естетичний простір сучасності як ніколи раніше орієнтований на досягнення певного ефекту впливу, що тягне за собою збільшення питомої ваги новаторства та експерименту у художньому процесі, пошук нетрадиційних комунікативних засобів, значне урізноманітнення самої музичної комунікації за рахунок активізації дискурсів інтерактивності та інтертекстуальності.
Завдяки вдосконаленню технічних аспектів передачі та обробки інформації комунікація митця та його реципієнта стає у ХХІ сторіччі значно інтенсивнішою, ширшою, різноманітнішою, ніж 100 років тому. Споживач продукту музичної творчості перетворюється на активного учасника культурно-комунікативного простору, «включається» в інтерактивні дискурси, відчуває себе вже не об’єктом, а суб’єктом соціокультурних відносин, котрий має право активного вибору та участі. У свою чергу, митець не може не реагувати на нові технічні можливості самовираження, контакту з аудиторією, й тому відчуває на своїй творчості вплив матеріально-технічного чинника. Та все ж, незважаючи на грандіозний поступ електронної ери, митець залишається генератором і провідником ідей, які хвилюють сучасне йому суспільство, філософом-мислителем, чиї аналітичні оцінки, узагальнення, евристичні прогнози здатні рухати музично-історичний процес, впливати на суспільну свідомість.
Отже, духовні аспекти музичної комунікації залишаються актуальними у сьогоденні: митець як представник найбільш прогресивної, творчої та авангардно налаштованої верстви суспільства «пробуджує» свідомість реципієнта, стимулюючи його участь у соціальних трансформаціях, естетичному облаштуванні як реального, так і віртуального соціуму. З цієї точки зору художня творчість не втратила своєї виховної, катарсичної, спонукаючої до дії функції.
Аналіз сучасної композиторської творчості України, здійснений у даному дослідженні з комунікативних позицій, дає підстави зробити висновок про змістовне багатство комунікативного синтаксису розглянутих інструментальних творів, який може бути як стабільним (Л.Колодуб), так і мобільним, семантично багатозначним (М.Скорик), з перевагою кларитивних (Є.Станкович) чи евристичних засобів (О.Скрипник, В.Сильвестров) або ж органічним поєднанням кларитивної та евристичної функцій музики в одному творі (І.Карабиць). Музична творчість зламу епох об’єднує автора і слухача в єдиному комунікативному просторі, окресленому закодовуванням і розкодовуванням певних значень, що, з погляду рецептивної естетики, активізує процеси сприйняття, стимулює сугестивні форми впливу, співтворчість слухача, формує нову соціокультурну свідомість.
Обраний у роботі технологічно-семіотичний підхід крім його відомої універсальності при аналізі текстів культури, поміченої ще Ю.Лотманом, У.Еко та іншими семіологами, розкриває нову якість: здатність до систематизації через узагальнення в дискурсі. Саме дискурс як безпосередній обмін посланнями прояснює особливості конкретної історико-культурної ситуації з визначеними обставинами часу й місця, фіксацією найдрібніших деталей тощо. Незавершене, відкрите для численних і різноманітних інтерпретацій смислове поле дискурсу орієнтоване на творення «проекції буття-в-світі» (М.Гайдеггер). Категорія дискурсу як ознака чогось тимчасового, ситуативного, що розуміється виключно в теперішньому контексті, ідеально підходить для описання сучасних процесів і явищ, формування яких не закінчилося і ще перебуває в активній стадії. Аналіз конкретних текстів культури допомагає окреслити межі кількох «крупномасштабних» дискурсів, регламентованих розгортанням комунікаційної діяльності в сучасній Україні.
Так, у другому розділі, присвяченому комунікаційним аспектам сучасної культурної політики України, йдеться про дискурс інтерактивності. Він розкривається в новій парадигмі відносин у соціокультурній системі «влада громадськість», ядром якої є вектор інтерактивності, взаємодії, партнерських відносин, що віддзеркалюється в принципово двосторонній моделі комунікації, орієнтованій на задоволення реальних потреб громадян та активну участь громадськості в усіх сферах життєдіяльності суспільства.
Дискурс креативності стає дороговказом у третьому розділі роботи, в якому досліджуються комунікаційні процеси у сфері музичної освіти і музикознавства. Здавалося б, що може бути більш природним для навчальних закладів мистецького профілю, ніж орієнтація на парадигму креативності, творчості? Однак, у нових економічних і політичних умовах переходу до ринкових відносин, інтеграції України у світові науково-освітні структури збереження дискурсу креативності набуває особливої гостроти. Акцент на дискурсі креативності, з одного боку, найбільше відповідає динамізму й мінливості сучасного «постінформаційного» суспільства з його установкою на виховання людини нової культури й нового гнучкого типу мислення, а з іншого є запорукою збереження високого рівня підготовки кадрів у мистецьких навчальних закладах у плюралістичному освітньому просторі сучасності, де почали лунати ідеї єдиної гуманітарної і технічної, загальної середньої і вищої освіти, де підготовку кадрів почали вести непрофільні навчальні заклади, що породило численні проблеми, зниження якості надання освітніх послуг у цій сфері тощо.
Дискурс інтертекстуальності актуалізується в останньому, четвертому розділі монографії, присвяченому дослідженню комунікаційних аспектів сучасної української композиторської творчості. Тенденція широкого розгортання інтертекстуальних аспектів, виявлена в більшості розглянутих творів М.Скорика, Є.Станковича, І.Карабиця, В.Сильвестрова та інших композиторів, відноситься до технологічних засобів активізації психічних механізмів сприйняття і декодування естетичних повідомлень. Різноманітні стильові ремарки, алюзії та ремінісценції, постмодерністська гра стилів, інтертекстуальні нашарування і переключення в межах одного твору, - все це, з одного боку, спрямоване на полегшення сприйняття і часто викликає емоційне піднесення від радості впізнавання знайомого в новому. А з іншого боку, силове поле інтертекстуальності значно ускладнює семантично-образний світ творів, примушує слухача зробити певне інтелектуальне зусилля, щоб із розрізнених стильових знаків композиторів і цілих епох відновити концепційну логіку автора, розшифрувати коди його ментально-світоглядних наративів. Таким чином, інтертекстуальність стає не просто технологічною інновацією, викликом сучасного автора його адресатові; вона перетворюється на концептуальний стрижень художньої комунікації, глобальну знаково-семантичну сутність, у символічному полі якої відбуваються складні комунікаційні процеси сучасного культуротворення.
Дискурсивні практики інтерактивності, креативності та інтертекстуальності, представлені в даній роботі, одночасно постають і як пріоритетні контексти сучасного розвитку музичної культури в Україні. Глибоке проникнення інформаційно-комунікаційних технологій в життя і повсякденний побут людей, спричинені ними серйозні світоглядні і ментальні зміни є ознаками народження нової якості людської історії, зміщення акцентів у суспільній системі «економіка політика культура» саме на культуру як базовий аспект матеріальної і духовної життєдіяльності. Творча спрямованість визначає унікальність, миттєвість, змістовну наповненість кожного акту комунікації, як музичної, так і будь-якої іншої, оскільки в ХХІ столітті найгостріше постають не питання повторюваності звичних технологічних операцій чи сумісності кодів, а зміст інформації, що передається, духовна спрямованість творчо-конструктивного процесу комунікації. Дискретність технологічних і творчих аспектів комунікації в сучасному соціумі і виявлені у даній роботі тенденції «гуманізації» комунікації, прагнення підкорити її цілям і завданням різних видів творчості дозволяють гіпотетично передбачити, що намічений вектор «інформаційного» («постінформаційного») суспільного розвитку буде неодмінно супроводжуватись рухом у напрямку гуманістичного, високодуховного суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аверинцев С.С. София Логос. Словарь. Второе, исправленное издание. К.: Дух і літера, 2001. 460 с.
2. Акритова Е. Професор О.О.Муравйова//Виконавські школи вищих навчальних закладів України: Тематичний збірник наукових праць. К.: КДК ім. П.І.Чайковського, 1990. С.79-85.
3. Аналіз українського законодавства, що впливає на розвиток третього сектору: Доп. підготовл. для Світового Банку Міжнар. Центром Некомерц. Права/Н.Боржеллі, А.Ткачук. К.: «Леста», 2002. 116с.
4. Андрійко О. Трансформація виховання виконавської майстерності педагога-музиканта в системі нової парадигми освіти// Культурна політика в Україні у контексті світових трансформаційних процесів: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. К.: УЦКД, 2001. С.177-178.
5. Антонюк В. Школа сольного співу НМАУ імені П.І.Чайковського// Академія музичної еліти України: Історія та сучасність: До 90-річчя НМАУ імені П.І.Чайковського/Авт-упоряд.: А.П.Лащенко та ін. К.: Музична Україна, 2004. С.435-454.
6. Антропова Т. Науково-теоретичні розробки Б.Яворського з питань реформування музичної освіти в Україні//Культурологічні проблеми української музики. Наукові дискурси пам’яті академіка І.Ф.Ляшенка. Науковий вісник НМАУ. Вип.16. К., 2002. С.187-193.
7. Арановский М. Тезисы о музыкальной семантике//Музыкальный текст: структура и свойства. М.: Композитор, 1998. С.315-342.
8. Арановский М. Текст как междисциплинарная проблема//Музыкальный текст: структура и свойства. М.: Композитор, 1998.
9. Арановский М.Музыкальный текст. Структура и свойства. М.: Композитор, 1998. 343 с.
10.Аристотель. Сочинения: В 4-х томах/Аристотель; АН СССР, Ин-т философии. М.: «Мысль», 1975. Т.1. Метафизика. 550 с.
11.Арістотель. Поетика. К.: Мистецтво, 1967. 134 с.
12.Арнольд И.В. Стилистика современного английского языка. М.: Новое литературное обозрение, 1996. 352 с.
13.Арсєнічева Т. Музичне виконавство як форма буття індивідуального духовного досвіду митця//Київське музикознавство: Культурологія та мистецтвознавство: Зб. статей. Вип.13. - К., 2004. С.263-268.
14.Архиепископ Аверкий (Таушев). Руководство по гомилетике. Доступно за адресою: http://www.klikovo.ru/db/book/msg/875
15.Асафьев Б. Музыкальная форма как процесс. Л.: «Музыка», 1971. 376 с.
16.Астафурова Т.Н. Лингвистические аспекты межкультурной деловой коммуникации. Волгоград, 1997. 108 с.
17.Аугустинавичюте А. Соционика. Введение. М. СПб.: Terra Fantastica, 1998. 448 с.
18.Афанасьев Ю.Л. Социально-культурный потенциал художественной деятельности. Львов: Свит, 1990. 157 с.
19.Бакиров В. Социальное познание на пороге постиндустриального мира//Общественные науки и современность. 1993. - №1. С.68-77.
20.Баранов А. Информационная культура. Проблема манипуляции сознанием//Культура. Коммуникация. Искусство. Текст: Доклады студенческих научных конференций 1999-2000гг. М., 2001. С.89-91.
21.Баронин А.С. Этническая психология: Учебное пособие. К.: ПК ООО «Тандем», 2000. 264 с.
22.Барт Р. Избранные работы. Семиотика. Поэтика. Пер. с франц. М., 1989. 616 с.
23.Барт Р. От произведения к тексту//Избр. работы: Семиотика: Поэтика. Пер. с франц. М., 1989. 616 с.
24.Барт Р. Текстуальний аналіз «Вальдемара» Е.По// Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття/За ред. М.Зубрицької. Львів: Літопис, 1996. С.385-405.
25.Батищев Г. Введение в диалектику творчества. СПб., 1997.
26.Баткин Л. О постмодернизме и постмодернизме”//Октябрь. 1996. - №10. С.188.
27.Бахтин М. К методологии гуманитарных наук//Эстетика словесного творчества. М.:Искусство, 1986. С.381-393.
28.Бахтин М. К теории речевых жанров // Эстетика словесного творчества. М.:Искусство, 1986. С.
29.Бахтин М. Проблема текста в лингвистике, филологии и других гуманитарных науках//Эстетика словесного творчества/Сост.С.Г.Бочаров. 2-е изд. М.: Искусство, 1986. С.297 325.
30.Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. 4-е изд. М.: Советская Россия, 1979. 318 с.
31.Бахтин М.М. Проблема речевых жанров//Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1986. С.250-296.
32.Бебик В.Служби зв’язків з громадськістю//Командор. 1999. - №1. С.29-32.
33.Безгін І.Д. Театр і глядач: Сучасні соціокультурні реальності. К.: Київський театральний інститут імені І.К.Карпенка-Карого, 2002. 335 с.
34.Безклубенко С.Д. Теорія культури: Учбовий посібник. - К.: Наука-Сервіс, 2002. 324 с.
35.Беленко А. Символіка української вишивки//Культура та інформаційне суспільство ХХІ століття: Матеріали наукової конференції молодих учених. - Х.:ХДАК, 2003. - С.25-26.
36.Беляев Д.К. Генетика. Общество. Личность//Коммунист. 1987. - №7.
37.Берегова О. Постмодернізм в українській камерній музиці 80-90-х років ХХ ст. К.: Інформцентр НПБУ, 1999. 141 с.
38.Берегова О. Сучасні комунікаційні технології в культурі України: Навчальний посібник. К., 2006. 178 с.
39.Бессонов Б.Н. Идеология духовного подавления. М., 1978. Доступно за адресою: http://www.cult.iatp.org.uaarticlespropaganda_manipulation.html
40.Бикова О. Мелодичні особливості плачів та їх використання під час поховального обряду// Культура та інформаційне суспільство ХХІ століття: Матеріали науково-теоретичної студентської конференції. - Х.:ХДАК, 2001. - С.72-73.
41.Бичко А., Бичко І. Феномен української інтелігенції (спроба екзистенціального аналізу) // Слово і час. - 1995. - №11-12. - С. 44-45.
42.Бичко А.К. Основні орієнтири освітньо-виховного процесу в умовах постмодернізму // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції Культурна політика в Україні в контексті світових трансформаційних процесів”. К., 2001, - С.193-194.
43.Білецький П. А ти, всевидящеє око...”//Віче. - 1994. - №1. - С.49-57.
44.Білодід Ю. Гуманістична філософська традиція. Український акцент// Віче. - 1995. - №9. - С.104-105.
45.Бітаєв В.А. Антропоцентричні аспекти історичного розвитку духовної суцільності людського буття//Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Зб. наук. праць. Вип. 2-й. Ч.1. К., 1998. С.114-124.
46.Бітаєв В.А. Гуманізм. Пропозиція нової парадигми//Вісник ДАКККіМ. 1999. - №1. С.26-34.
47.Блажкевич-Чаплін Х. Ігор Белза. Львів: Вид-во "Редакція "Слово Руху", 1998. 144 с.
48.Блахут А. Творча здібність: сутність, природа, структура: Співвідношення загальних і творчих здібностей//Етика, естетика і теорія культури. К., 1992. Вип.37. С.33-39.
49.Блох Э. Тюбингенское введение в философию/Т.Ю.Быстрова и др. (пер. с нем.) Екатеринбург: Изд-во Уральского университета, 1997. 400 с.
50.Блэк С. PR: международная практика. М.: Издательский дом «Довгань», 1997. 180 с.
51.Блэк С. Паблик рилейшнз. Что это такое? М.: Новости, 1990. 237 с.
52.Бобровский В. К вопросу о драматургии музыкальной формы// Теоретические проблемы музыкальных форм и жанров. М., 1971.
53.Богатырев П.Г. Традиция и импровизация в народном творчестве. М.: Наука, 1964. 9 с.
54.Бодрийяр Ж. Прозрачность зла. Пер. Л.Любарской, Е.Марковской. М.: Добросвет, 2000. Доступно за адресою: http://tapirr.narod.ru/texts/baudrillard/prozrachnost.htm
55.Бонфельд М. Музыка: язык или речь?//Музыкальная коммуникация: Сб. научных трудов. Серия «Проблемы музыкознания», вып.8. СПб, 1996. С.15-39.
56.Борев В., Коваленко А. Культура и массовая коммуникация. - М.: Наука, 1986. - 303 с.
57.Боржелли Н., Брайт В. Общественные советы как механизм консультаций государства с общественностью//Громадські ради як інструмент впливу на формування державної політики. К., 2003. С.24-29.
58.Борнштей Є.Р. Соціокультурна трансформація в Україні//Культурна політика в Україні у контексті світових трансформаційних процесів: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції/Заг.ред. Подкопаєв В.П., Чернець В.Г. Наук. ред.-упорядн. Різник О.О. К.:УЦКД, 2001. С.58-61.
59.Боюр Р.В. Технические средства поддержки коммуникационных проектов//Коммуникационный менеджмент: Сб. докладов/Сост. Ю.Б.Грязнова. Тольятти, 2000. С.54-61.
60.Бубер М. Два образа веры. М.: Республика, 1995. 464 с.
61.Бублик П. Співвідношення нормативно-раціоналізуючої та історично-конструктивної функції соціальної гносеології//Гуманітарні науки та сучасність: Збірник наукових праць. К., 2001. С.143-152. Доступно за адресою: http://fppr.org.ua
62.Булавіна Т.В. Комунікація в науці: проблема ідентичності. Автореф канд.. філос. Наук. Х., 2000. 20 с.
63.Бэлза И. О музыкантах ХХ века. Избр.статьи. М, 1979. 295 с.
64.Вавилова Е.Н. Речевая ситуация в условиях виртуального общения//Коммуникативные аспекты языка и культуры. Томск, 2001. С.114-117.
65.Васина-Гроссман В.А. Речитатив//Музична енциклопедія. Т.4. М., 1978. С.606.
66.Веймер Д.Л., Вайнінг А.Р. Аналіз політики: концепції і практика. Пер з англ.. за наук ред.. О.Кілієвича: К.: Основи, 1998. 654 с.
67.Вибори: навчальний посібник молодого кандидата в депутати. К.: Ліберально-молодіжне об’єднання, 2002. 100 с.
68.Винарик Л.С., Берсуцкий Я.Г., Щедрин А.Н. Информационная культура в современном обществе: Учеб. пособие. Донецк, 2003. 322 с.
69.Винер Н. Информация, язык и общество//Кибернетика. М.: Наука, 1983. С.236-248.
70.Винер Н. Кибернетика, или управление и связь в животном и машине. М., 1968. 235 с.
71.Виноградова Л. Граждане сети // Домашний ПК. 2002. - №1-2. С.64-67.
72.Віталій Губаренко: сторінки творчості. Статті, дослідження, спогади/ Науковий вісник НМАУ імені П.І.Чайковського. Вип.32. Книга 4. К., 2003. 207 с.
73.Власенко І. Одеська фортепіанна школа як стильове явище//Феномен школи в музично-виконаському мистецтві: Тези міжнародної науково0теоретичної конференції/Ред