КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ОХОРОНА ПРЕДСТАВНИКІВ ВЛАДИ І ГРОМАДСЬКОСТІ, ЯКІ ОХОРОНЯЮТЬ ПРАВОПОРЯДОК

Краткое описание

ВСТУП
РОЗДІЛ 1. Загальна характеристика злочинів, що посягають на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок
1.1. Проблеми визначення об’єкту злочинів, що посягають на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок
1.1.1. Загальнотеоретичні аспекти проблеми поняття об’єкта злочину і його структури
1.1.2. 1.1.2. Підходи до визначення родового об’єкту злочинів, передбачених у розділі ХV Особливої частини КК
1.1.3. Видовий об’єкт злочинів, склади яких передбачені ст.ст. 342, 343, 345, 347 – 349, 350, 352 КК та особливості потерпілих у цих складах
1.2. Об’єктивна сторона складів злочинів, що посягають на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок
1.2.1. 1.2.1. Загальнотеоретичні підходи до визначення об’єктивної сторони складу злочину та її структури
1.2.2. Поняття насильства як ознаки злочинів, склади яких передбачені ст.ст. 342, 343, 345, 347 – 349, 350, 352 КК
1.2.3. Кримінально-правовий аналіз ознак «під час виконання обов’язків» та «у зв’язку з виконанням обов’язків» (або «у зв’язку з діяльністю»)
1.3. Суб’єктивна сторона складів злочинів, що посягають на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок
1.3.1. 1.3.1. Загальні питання співвідношення вини та суб’єктивної сторони складу злочину
1.3.2. 1.3.2. Визначення форми, виду та змісту вини у злочинних посяганнях на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок
1.3.3. Мотив і мета як обов’язкові ознаки злочинів проти представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок
1.4. Суб’єкт у злочинних посяганнях на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок
Висновки до Розділу 1
РОЗДІЛ 2. Злочинні посягання на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок, за кримінальним законодавством України
2.1. Опір представникові влади, працівникові правоохоронного органу, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві (ст. 342 КК)
2.2. Посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця (ст. 348 КК)
2.3. Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу (ст. 345 КК) та погроза або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок (ст. 350 КК)
2.4. Захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника (ст. 349 КК)
Висновки до Розділу 2
РОЗДІЛ 3. Деякі питання караності злочинних посягань на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок
3.1. Загальні підходи до побудови санкцій у кримінально-правових нормах
3.2. Особливості змісту санкцій у нормах, що передбачають злочинні посягання на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок
Висновки до Розділу 3
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
ДОДАТКИ
ВСТУП

Актуальність теми. Проблема боротьби зі злочинністю є однією з найбільш актуальних не тільки для України, де вона загострилась через тривалу політичну, економічну, фінансову та енергетичну кризу, але й для більшості зарубіжних країн. Оскільки така функція в будь-якій державі реалізується, в основному, спеціально створеними органами, саме їм належить головна роль у забезпеченні правопорядку. Виконанню завдань правоохоронних органів сприяє і діяльність окремих представників громадськості, перш за все – членів громадських формувань з охорони громадського порядку та державного кордону. Для того, щоб вказані особи могли діяти ефективно, досягаючи максимальних показників у протидії злочинності, держава має гарантувати їх особисту безпеку. Так, у Кодексі поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку, прийнятому резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 34/169 17 грудня 1979 року, зазначається, що «загроза життю і безпеці посадових осіб по підтриманню правопорядку повинна розглядатись як загроза стабільності у цілому». В Україні Указом Президента від 5 серпня 1996 року «Про додаткові заходи щодо зміцнення законності та правопорядку в Україні» передбачено розробку комплексу заходів для забезпечення діяльності правоохоронних органів, в т.ч. гарантування особистої безпеки їх працівників [2]. Чільне місце у системі заходів державного захисту представників публічного управління та їх близьких родичів від посягань на їх життя, здоров’я і власність, посідають кримінально-правові заходи. Кримінально-правова охорона безпеки осіб, які підтримують правопорядок, пов’язана із існуванням у чинному КК України значної кількості норм відповідного змісту. До них, зокрема, слід віднести ст.ст. 342, 343, 345, 347 – 349, 350, 352 КК. Проте наявність норм сама по собі не є запорукою їх ефективного застосування: останнє, зокрема, можливо, коли воля законодавця в цих нормах викладена максимально чітко і однозначно. На жаль, у чинному кримінальному законі зміст окремих норм, які передбачають відповідальність за посягання на охоронювані законом блага представників публічного управління, так чи інакше співпадає, «накладається», створюючи труднощі при їх тлумаченні та застосуванні. Неоднозначність оцінки типових ситуацій, яка має місце на практиці, свідчить про необхідність розв’язання питання про співвідношення норм, які охороняють суб’єктів правоохоронної діяльності, на теоретичному рівні.
У доктрині кримінального права завжди приділялась значна увага проблемам кримінально-правової охорони представників влади і громадськості, які підтримують правопорядок. У першу чергу необхідно відзначити праці відомих вітчизняних та зарубіжних вчених: М.І. Бажанова, В.О. Владімірова, Л.Д. Гаухмана, П.Ф. Грішаніна, В.Т. Дзюби, П.С. Єлізарова, М.П. Журавльова, П.В. Замосковцева, В.А. Клименка, В.Д. Меньшагіна, В.О. Навроцького, В.І. Осадчого, П.П. Осипова, Г.Ф. Полєнова, В.В. Сташиса, Є.О. Сухарєва, М.І. Трофімова, М.І. Хавронюка, С.Д. Шапченка, С.С. Яценка та багатьох інших.
Необхідно зазначити, що більша частина наукових праць, присвячених кримінально-правовій охороні представників влади і громадськості, написана у радянський період. В Україні в 2004 р. видана монографія В.І. Осадчого «Кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності»; у тому ж році ним була захищена докторська дисертація на відповідну тему. У цьому дослідженні автор приділив значну увагу висвітленню поняття правоохоронної діяльності та її змісту, вперше у науці комплексно розглянув проблеми правомірної поведінки при застосуванні працівниками правоохоронних органів вогнепальної зброї, спеціальних засобів та заходів фізичного впливу. Проте частина питань, переважно пов’язаних з специфічними ознаками юридичних складів злочинів, передбачених ст.ст. 342, 345, 347, 348, 349 КК, особливостями кваліфікації дій винного за цими статтями, відмежуванню цих складів від суміжних, висвітлена дещо фрагментарно. Водночас самостійним предметом дисертаційних досліджень не були питання кримінально-правової охорони інших, крім працівників правоохоронних органів, представників влади, а також представників громадськості, які охороняють правопорядок.
Вищезазначене зумовлює необхідність проведення комплексного дослідження об’єктивних та суб’єктивних ознак складів злочинів, що передбачають посягання на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок, спірних питань кваліфікації цих посягань та змісту санкцій відповідних кримінально-правових норм.
Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження є складовою частиною плану наукової роботи кафедри кримінального права та кримінології юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка на 2005 – 2010 рр.: «Проблеми боротьби зі злочинністю: кримінально-правові, кримінологічні та кримінально-виконавчі аспекти», що затверджений на засіданні кафедри кримінального права та кримінології юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (протокол № 12 від 17 березня 2005 р.).
Мета і завдання дослідження. Виходячи із сутності зазначених проблем, метою дисертаційного дослідження є здійснення комплексного наукового аналізу кримінально-правових норм, що встановлюють відповідальність за посягання на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок.
Для досягнення даної мети дисертантом визначені такі основні завдання: 1) дати загальну характеристику злочинних посягань на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок, і встановити зміст типової юридичної конструкції, використаної законодавцем при побудові основних складів злочинів, передбачених ст.ст. 342, 343, 345, 347 – 349, 350, 352 КК; 2) визначити специфічний кримінально-правовий зміст об’єктивних і суб’єктивних ознак складів злочинів, передбачених ст.ст. 342, 345, 348, 349, 350 КК; 3) розробити рекомендації для працівників правозастосовчих органів щодо кваліфікації злочинних посягань на осіб, вчинені у зв’язку з виконанням ними службових, професійних чи громадських обов’язків, та їх близьких; 4) виявити позитивний досвід законотворчості окремих зарубіжних країн щодо встановлення кримінальної відповідальності за посягання на представників публічної влади; 5) провести системний аналіз санкцій в статтях 345, 347, 348, 349, 350, 352 КК і виробити практичні рекомендації для їх удосконалення; 6) внести пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства, що регламентує відповідальність за вчинення злочинних посягань на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок.
Об’єктом дослідження є злочинні посягання на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок, як кримінально-правове явище.
Предметом дослідження є кримінально-правова охорона представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок.
Методи дослідження. Для досягнення поставлених мети і завдань дослідження у роботі було використано наступні методи. Формально-логічний – при встановленні змісту окремих юридичних термінів та формулювань, що використовуються для описання в законодавстві злочинних посягань на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок. Системно-структурний та функціональний – при дослідженні змісту типової юридичної конструкції, з використанням якої побудовані основні склади злочинів, передбачених ст.ст. 342, 343, 345, 347 – 349, 350, 352 КК, при визначенні місця цієї групи злочинів в системі норм КК, а також – при здійсненні аналізу відповідних юридичних складів злочинів. Порівняльно-правовий – при дослідженні основних підходів до нормативної регламентації кримінальної відповідальності за посягання на представників публічної влади у кримінальному законодавстві зарубіжних країн. Історико-правовий – при здійсненні порівняльного аналізу окремих положень КК 1960 та 2001 р. в частині регулювання відповідальності за злочинні посягання на представників публічного управління. Статистичний – при проведенні узагальнення матеріалів практики застосування судами м. Києва норм про кримінальну відповідальність за посягання представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок.
Теоретичною основою дисертаційного дослідження є праці вчених, в яких висвітлюються як загальні питання кримінального права та теорії права, так і питання кримінальної відповідальності за злочинні посягання на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок. У процесі написання дисертації, поряд з кримінально-правовою використовувалась література з теорії держави та права, адміністративного права, логіки та деяких інших наук.
Нормативно-правову базу дисертації становлять чинні Конституція України [3], Кримінальний кодекс України [4], закони та інші нормативно-правові акти України. Також були використані положення Кримінального Кодексу України 1960 р. [5]. У процесі порівняльно-правового аналізу використовувались положення кримінального законодавства окремих зарубіжних держав, зокрема, КК Австралії, Австрії, Азербайджанської Республіки, Республіки Болгарія, Республіки Білорусь, Голландії, Грузії, Естонської Республіки, Іспанії, Республіки Казахстан, Канади, Киргизької Республіки, Латвійської Республіки, Республіки Польща, Російської Федерації, Республіки Сан-Марино, Республіки Таджикистан, Туркменістану, Республіки Узбекистан, Франції, ФРН, Швейцарії, Швеції, а також Розділ 18 Зводу законів США – «Злочини та кримінальна процедура» та Акт про поліцію 1964 р. Англії [6 – 30].
Емпіричною основою дисертаційного дослідження є матеріали практики судів України в справах про злочинні посягання на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок. Зокрема, були вивчені 76 кримінальних справ, що розглядались Апеляційним судом м. Києва та місцевими районними судами м. Києва. Також були використані ухвали колегії суддів Палати Верховного Суду України з кримінальних справ по конкретних справах.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в формулюванні та обґрунтуванні ряду нових теоретичних положень, уточненні змісту окремих понять та термінів, що мають значення для науки, правозастосовчої практики та вдосконалення кримінального законодавства. Наукова новизна дослідження відображена в наступних основних положеннях:
1. Вперше встановлено, що основні склади злочинів, передбачених ст.ст. 342, 343, 345, 347 – 349, 350, 352 КК, побудовані законодавцем з використанням типової юридичної конструкції, яка включає наступні обов’язкові характеристики: 1) потерпілий – представник публічного управління чи його близькі; 2) діяння – посягання на особисті блага потерпілого (як правило, шляхом застосування фізичного або психічного насильства) чи його майно; 3) зв’язок між посяганням на потерпілого чи його близьких та його службовою або громадською діяльністю; 4) умисний характер посягання. Зроблено висновок, що об’єктивні і суб’єктивні ознаки, що охоплюються такою конструкцією у зазначених вище складах, повинні бути сформульовані законодавцем максимально однотипно, бажано з використанням єдиної термінології.
2. Вперше обґрунтовано необхідність спеціальної кримінально-правової охорони колишніх працівників правоохоронних органів, у зв’язку з чим пропонується доповнити диспозиції статей 345, 347, 348, 349 КК вказівкою на таких потерпілих.
3. Вперше доведено, що формулювання «у зв’язку з виконанням обов’язку» або «у зв’язку із діяльністю», які використовуються у диспозиціях статей 345, 347, 348, 350, 352 КК, передбачають безпосередній зв’язок між вчиненням посягання на потерпілого та виконанням (можливим виконанням) ним службових чи громадських обов’язків.
4. Вперше, за допомогою розробленої дисертантом методики, обраховано ступінь збільшення суворості санкцій за окремі злочинні посягання на представників публічної влади порівняно з покараннями за відповідні «загальні» посягання, і встановлено законодавчі недоліки у побудові санкцій в ст.ст. 342, 343, 345, 347 – 349, 350, 352 КК. Запропоновано здійснювати збільшення покарання (за так званою його медіаною) у досліджуваних спеціальних нормах приблизно в 1,3 рази.
5. Удосконалено визначення родового об’єкта злочинів, передбачених у розділі ХV Особливої частини КК. Встановлено, що його не можна звести до авторитету органів державної влади, місцевого самоврядування та об’єднань громадян. Вперше запропоновано розглядати як родовий об’єкт злочинів, склади яких передбачені у вказаному розділі, так зване «публічне управління».
6. Удосконалено вчення про насильство як спосіб вчинення злочину та правила кваліфікації насильницьких злочинів. Запропоновано авторське визначення поняття насильства і окремих його різновидів – фізичного та психічного.
7. Удосконалено визначення поняття опору, як дії, що входить до об’єктивної сторони складів злочину, передбаченого ст. 342 КК України, та критерії відмежування опору від ряду суміжних злочинних посягань і злісної непокори.
8. Набуло подальшого розвитку положення про недосконалість конструкції об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 348 КК, а також інших складів злочинів, в яких використовується конструкція «посягання на життя». Запропоновано змінити на законодавчому рівні диспозицію ст. 348 КК з тим, щоб викласти склад, який вона містить, як матеріальний. Аналогічні зміни внести до ст.ст. 112, 379, 400, 443 КК.
9. Набула подальшого розвитку пропозиція щодо відмови при описанні потерпілих у нормах, які передбачають злочинні посягання на представників публічної влади, від вказівки на родинні стосунки, та заміни формулювання «близькі родичі» на «близькі».
З урахуванням зазначеного запропонована нова редакція ст.ст. 342, 343, 345, 347-349, 350, 352 КК України, а також сформульовані рекомендації, спрямовані на поліпшення практики застосування вказаних норм.
Практичне значення одержаних результатів. Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що: 1) положення дисертації можуть бути використані при підготовці навчальних посібників та підручників, методичних розробок як із курсу «Кримінальне право України (Загальна частина)», так і з курсу «Кримінальне право України (Особлива частина)» для студентів юридичних вузів та факультетів; 2) окремі положення, сформульовані у дисертаційному дослідженні, що носять дискусійний характер, можуть слугувати базою для подальшого наукового дослідження проблем кримінально-правової охорони представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок; 3) окремі з теоретичних висновків втілено у пропозиціях дисертанта щодо вдосконалення вітчизняного законодавства у сфері відповідальності за посягання на представників публічного управління; 4) окремі пропозиції дисертанта можуть бути використані при кваліфікації конкретних посягань на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок.
Особистий внесок здобувача. Положення, які викладені в дисертації та виносяться на захист, розроблені автором особисто. Наукові ідеї та розробки, що належать співавтору опублікованої роботи, в дисертації не використовуються.
Апробація результатів дисертації. Окремі розділи дисертаційного дослідження та дисертація в цілому доповідались та обговорювались на засіданнях кафедри кримінального права та кримінології юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Крім того, результати дисертаційного дослідження були оприлюднені на міжнародній науково-практичній конференції «Кримінальний кодекс України 2001 року: проблеми застосування і перспективи удосконалення (до 5-ої річниці прийняття КК України)», м. Львів, 7 – 8 квітня 2006 р. (тема виступу: «Проблеми вдосконалення кримінально-правових норм, які передбачають відповідальність за посягання на працівників правоохоронних органів»); ІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції до Дня науки «Актуальні проблеми держави і права 2006», м. Чернігів, 18 травня 2006 р. (тема виступу: «Кримінальна відповідальність за посягання на життя працівника правоохоронного органу»); міжнародній науково-практичній конференції «Кримінальний кодекс України 2001 року: проблеми застосування і перспективи удосконалення», м. Львів, 13 – 15 квітня 2007 р. (тема виступу: «Проблеми визначення змісту опору як ознаки злочину, передбаченого ст. 342 КК України»).
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження знайшли відображення у семи публікаціях, три з яких опубліковані у наукових фахових виданнях ВАКу.

Список литературы

ВИСНОВКИ
За результатами дослідження можна сформулювати наступні найбільш важливі висновки, в яких міститься розв’язання окремих теоретичних та практичних проблем, що пов’язані з кримінальною відповідальністю за злочинні посягання на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок:
1. Родовий об’єкт злочинів, передбачених у розділі ХV Особливої частини КК, не можна звести до авторитету органів державної влади, місцевого самоврядування та об’єднань громадян. За допомогою норм цього розділу законодавець охороняє як сукупність усіх видів діяльності держави (державне управління у широкому його розумінні), так і діяльність недержавних утворень та діяльність окремих громадян, яка здійснюється з метою реалізації публічних (загальних) інтересів (громадське управління). Тому в межах концепції «об’єкт злочину – соціальні цінності» як родовий об’єкт злочинів, склади яких передбачені у вказаному розділі, може розглядатись так зване «публічне управління». Відповідно до такого бачення родового об’єкта, пропонуємо змінити назву розділу ХV Особливої частини КК і викласти її у наступній редакції: «Злочини проти порядку публічного управління».
2. Група злочинів, передбачених статтями 342, 343, 345, 347, 348, 349 КК, може виокремлюватися серед інших посягань на порядок публічного управління за двома критеріями – специфічним різновидом управлінської діяльності (діяльність по охороні правопорядку), якій завдається або може бути завдана шкода при вчиненні відповідних злочинів, та механізмом злочинного посягання (шляхом посягання на окремі блага суб’єктів такої діяльності). До цієї ж групи, на нашу думку, можна віднести і злочини, передбачені ст.ст. 350 та 352 КК, які встановлюють відповідальність за заподіяння шкоди особистим та майновим благам службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок. Видовий (груповий) об’єкт злочинів, передбачених ст.ст. 342, 343, 345, 347 – 349, 350, 352 КК, складають такі компоненти, як: здійснювана у відповідності до закону службова діяльність службових осіб, представників влади, зокрема, працівників правоохоронних органів, та діяльність представників громадськості по охороні правопорядку; особиста і майнова безпека суб’єктів управлінської діяльності та їх близьких.
3. Основні склади злочинів, передбачених ст.ст. 342, 343, 345, 347 – 349, 350, 352 КК, побудовані законодавцем з використанням типової юридичної конструкції, в основі якої знаходиться зв’язок між посяганням на особисті і майнові блага потерпілого (його близьких) та його службовою або громадською діяльністю по охороні правопорядку. Зазначена конструкція включає наступні обов’язкові характеристики: 1) потерпілий – представник публічного управління чи його близькі; 2) діяння – посягання на особисті блага потерпілого (як правило, шляхом застосування фізичного або психічного насильства) чи його майно; 3) зв’язок між посяганням на потерпілого чи його близьких та його службовою або громадською діяльністю; 4) умисний характер посягання. Відповідно, об’єктивні і суб’єктивні ознаки, що охоплюються такою конструкцією у зазначених вище складах, повинні бути сформульовані законодавцем максимально однотипно, бажано з використанням єдиної термінології.
4. Відсутність у законодавстві України вичерпного переліку правоохоронних органів ускладнює застосування тих норм кримінального закону, в яких описуються посягання на працівників цих органів. Пропонуємо у спеціальному законі вказати вичерпний перелік правоохоронних органів, працівники яких підлягають спеціальному кримінально-правовому захисту. Також пропонуємо посилити кримінально-правову охорону колишніх працівників правоохоронних органів, і доповнити диспозиції статей 345, 347, 348, 349 КК вказівкою на таких потерпілих.
5. Ми підтримуємо тих науковців, які вказують на некоректність вживання у диспозиціях ст.ст. 350, 352 КК формулювання «громадянин, який виконує громадський обов’язок» і пропонуємо замінити його формулюванням «особа, яка здійснює суспільно-корисну діяльність».
6. З приводу такої категорії осіб, як «близькі родичі», пропонуємо взагалі відмовитись при описанні потерпілих в статтях, які є предметом нашого аналізу та деяких інших нормах, від вказівки на родинні стосунки, та замінити вказане формулювання на «близькі» – це сприятиме реальному захисту осіб, які виконують службовий або громадський обов’язок.
7. Ознакою, яка характеризує зміст діяння у багатьох складах злочинних посягань на представників влади і громадськості, ми вважаємо насильство. Пропонумо визначати насильство як умисну протиправну дію, яка полягає у впливі на тіло іншої людини, її психіку або свободу, що здійснюється всупереч волі потерпілого або поза його волею і здатна викликати негативні зміни в організмі потерпілого. Ми вважаємо, що фізичне насильство – це передбачений КК умисний фізичний вплив на тіло іншої людини, який здійснюється всупереч волі потерпілого або поза його волею і здатний завдати різну за ступенем тяжкості шкоду здоров’ю або смерть, а також обмеження свободи пересування за відсутності посягання на тілесну недоторканність. Психічне насильство – це умисний протиправний вплив на психіку іншої людини, який здатний викликати негативні емоції, інші зміни в психіці та організмі потерпілого, в тому числі позбавити контролю з боку свідомості за своєю поведінкою.
8. Ми вважаємо, що формулювання «у зв’язку з виконанням обов’язку» або «у зв’язку із діяльністю», які використовуються у диспозиціях статей 345, 347, 348, 350, 352 КК, передбачають безпосередній зв’язок між вчиненням посягання на потерпілого та виконанням (можливим виконанням) ним службових чи громадських обов’язків.
9. Інтелектуальна складова вини у посяганнях на представників влади і громадськості, які охороняють правопорядок, включає усвідомлення винним: а) специфічних ознак потерпілого; б) фактичної сторони своєї поведінки; в) того, що ця поведінка здатна завдати шкоду службовій чи громадській діяльності представника влади або громадськості, який охороняє правопорядок, або особистій чи майновій безпеці цих осіб та їх близьких; г) того, що ця поведінка здійснюється у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку.
Вважаємо, що вчинення відповідних дій відносно представника влади чи громадськості або їх близьких за відсутності усвідомлення специфічних ознак потерпілого, виключає відповідальність за ст.ст. 342, 343, 345, 347, 348, 349, 350, 352 КК України, незалежно від того, чи була така помилка сумлінною, чи ні. Кваліфікація подібних випадків, за наявності необхідних підстав, має здійснюватись за нормами, які передбачають злочини проти особи або власності.
10. Посягання на осіб, яких суб’єкт помилково вважав представниками влади (громадськості) чи їх близькими належить кваліфікувати як замах на той злочин, який винний намагався вчинити.
11. Опір, як дія, що входить до об’єктивної сторони складів злочину, передбаченого ст. 342 КК України, має місце як в ситуації, коли відбувається реальна взаємодія, фізичний контакт правопорушника і потерпілого, так і у випадках, коли винний здійснює вплив на особу представника влади чи громадськості опосередковано, зокрема шляхом створення перешкод для їх вільного пересування. Отже, обов’язковою ознакою опору ми вважаємо наявність безпосереднього або опосередкованого фізичного впливу на особу потерпілого.
12. З огляду на те, що ч. 3 ст. 342 КК передбачає занадто ускладнене поєднання дій – такий їх «конгломерат» (опір + примушення шляхом насильства або погрози), який навряд чи буде мати місце фактично, вважаємо за недоцільне подальше існування цієї норми у КК.
13. На нашу думку, конструкція об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 348 КК, так само, як і інших «посягань на життя», є невдалою і створює для практики більше проблем, ніж сприяє посиленому захисту життя працівників правоохоронних органів та інших можливих потерпілих від таких злочинів. Пропонуємо змінити на законодавчому рівні диспозицію ст. 348 КК з тим, щоб викласти склад, який вона містить, як матеріальний. Аналогічні зміни внести до ст.ст. 112, 379, 400, 443 КК.
14. Норми, передбачені п. 8 ч. 2 ст. 115 та ст. 348 КК перебувають у співвідношенні «загальна» – «спеціальна». Конкуренцію загальної і спеціальної норм слід вирішувати на користь останньої, у зв’язку з чим пропонуємо змінити відповідне положення абз. 5 п. 12 ППВСУ від 7 лютого 2003 р. № 2.
15. Вважаємо недостатньо обґрунтованим підхід законодавця щодо об’єднання фактично різних видів злочинів в межах однієї статті Особливої частини КК. Зокрема, ст. 345 КК України, яка має назву «Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу», містить описання принаймні двох злочинів різного виду, що суперечить правилам систематизації Особливої частини КК України. На нашу думку, потрібно передбачити відповідальність за погрози щодо працівника правоохоронного органу в окремій статті. ЇЇ можна розташувати після ст. 345 КК, надавши порядковий номер, який доповнюється окремою цифровою позначкою (ст. 3451 КК). Такий же підхід має бути застосований і відносно статей 350, 346, 377, 398, 405 чинного КК України.
16. На нашу думку, немає законодавчих підстав для тлумачення поняття погрози насильством у складі злочину, передбаченого ч.1. ст. 345 КК, та подібних складах тільки як погрози завдати шкоду здоров’ю. Поняттям «погроза насильством» охоплюється також погроза позбавити потерпілого свободи пересування, погроза ввести до організму потерпілого без його згоди або поза його волею наркотичні засоби, психотропні, сильнодіючі речовини, погроза зґвалтувати чи вчинити насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, погроза вчинити інші насильницькі дії.
17. Під захопленням особи як заручника ми розуміємо будь-яке протиправне посягання на фізичну свободу та особисту недоторканність людини з тим, щоб використати це як засіб впливу на вказаних у законі адресатів. На нашу думку, тримання особи як заручника не повинно обов’язково пов’язуватись із перебуванням потерпілого у певному, визначеному винним місці.
18. Вважаємо, що склад злочину, передбаченого ст. 349 КК, не передбачає як обов’язкову ознаку застосування до потерпілого психічного або фізичного насильства. Якщо захоплення або тримання заручника супроводжувалось вчиненням щодо нього інших насильницьких дій (погрозами, нанесенням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, незаконним введенням в організм потерпілого наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, зґвалтуванням, насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом, заподіянням смерті), скоєне належить кваліфікувати за сукупністю злочинів.
19. Порівнюючи санкції у так званих «загальних» нормах, які передбачають відповідальність за злочини проти життя, здоров’я, волі людини або проти власності, з санкціями відповідних статей, які описують посягання на особу чи власність у зв’язку з виконанням нею службових чи громадських обов’язків, можна констатувати загальну тенденцію – наявність більш суворих санкцій у спеціальних нормах.
20. Ступінь збільшення суворості санкцій за окремі злочинні посягання на представників влади або громадськості, які охороняють правопорядок, порівняно з покараннями за відповідні «загальні» посягання, в значній мірі відрізняється залежно від виду злочину. Очевидно, факт наявності зв’язку між посяганням на особу та виконанням нею службового чи громадського обов’язку, повинен приблизно однаково впливати на покарання у спеціальних нормах. На нашу думку, збільшення покарання (за так званою його медіаною) має відбуватись приблизно в 1,3 рази.
21. При співставленні санкцій у спеціальних нормах, які передбачають відповідальність за однотипні посягання, можна побачити їх відмінність. В межах першого розділу нашого дослідження ми довели, що диспозиції норм, у яких міститься описання злочинних посягань на особисті та майнові блага «спеціальних» потерпілих у зв’язку з виконанням ними службових, професійних чи громадських обов’язків, побудовані законодавцем з використанням типової юридичної конструкції. На нашу думку, це передбачає необхідність узгоджувати між собою і санкції відповідних норм з тим, щоб вони передбачали більш-менш типові покарання за вчинення однотипних посягань.
На підставі цих результатів ми вважаємо за необхідне внести пропозиції щодо вдосконалення чинного КК України. Зокрема пропонується:
1. Змінити назву розділу ХV Особливої частини КК і викласти її у наступній редакції: «Злочини проти порядку публічного управління».
2. З метою встановлення спеціального захисту колишніх працівників правоохоронного органу, доповнити диспозиції статей 345, 347, 348, 349 КК вказівкою на таких потерпілих.
3. Замінити у диспозиціях ст.ст. 350, 352 КК формулювання «громадянин, який виконує громадський обов’язок» формулюванням «особа, яка здійснює суспільно-корисну діяльність».
4. Замінити у статтях 345-349 та 352 КК формулювання «близькі родичі» на «близькі».
5. Уніфікувати описання проявів фізичного насильства у диспозиціях ч. 2 ст. 345, ч. 2 ст. 346, ч. 2 ст. 350, ч. 2 ст. 377, ч. 2 ст. 398 та ч. 2 ст. 405 КК – передбачити в усіх вказаних нормах відповідальність за нанесення побоїв або вчинення інших насильницьких дій, умисне заподіяння легкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження.
6. Відмовитись від використання у тексті ч. 1 ст. 345, ч. 1 ст. 350, ч. 1 ст. 346, ч. 1 ст. 377, ч. 1 ст. 398, ч. 1 ст. 350 КК різних формулювань для описання погроз завдання шкоди особистим благам потерпілого і замінити їх у вказаних нормах формулюванням «погроза насильством». Виключити з ч. 1 ст. 350 КК вказівку на спосіб знищення або пошкодження майна потерпілого.
7. На законодавчому рівні дати визначення поняття насильства та закріпити його поділ на фізичне та психічне. Розмістити ці визначення у спеціальному «понятійному» розділі Загальної частини кодексу.
8. Виключити ч. 3 ст. 342 КК.
9. Виключити у диспозиціях ст.ст. 348, 379, 400, 443 КК слова «або замах на вбивство».
10. Передбачити відповідальність за погрозу щодо працівника правоохоронного органу в окремій статті (ст. 3451 КК). Аналогічний підхід застосувати відносно 350, 346, 377, 398, 405 чинного КК України.
11. Доповнити ст. 349 КК частиною другою такого змісту: «Особа не несе кримінальної відповідальності за тримання представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника у випадках, коли таке тримання здійснювалось за ініціативою останніх, які запропонували себе як заручника в обмін на звільнення інших заручників».
12. Збільшити до 13 років мінімальну межу позбавлення волі у санкції ст. 348 КК.
13. Встановити у санкції ч. 2 ст. 345 КК мінімальну межу для обох видів покарань – обмеження волі та позбавлення волі – 3 роки.
14. Доповнити санкцію ч. 1 ст. 347 КК ще одним видом покарання – позбавленням волі на строк до 5 років.
14. Збільшити до 15 років максимальну межу позбавлення волі у санкції ч. 2 ст. 352 КК.
15. Збільшити до 3 років максимальну межу позбавлення волі у санкції ч. 1 ст. 350 КК.
16. Змінити верхню межу позбавлення волі у санкції ч. 2 ст. 377 КК з 6 на 5 років.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Кодекс поведінки посадових осіб по підтриманню правопорядку: резолюція 34/169 Генеральної Асамблеї ООН від 17 грудня 1979 року // Міжнародно-правові стандарти поведінки працівників правоохоронних органів при підтриманні правопорядку. Документально-джерельний довідник / Упоряд. Ю.І. Римаренко, Я.Ю. Кондратьєв, І.Г. Кириченко. – К., 2002. – С. 5 – 12 (128 с.)
2. Про додаткові заходи щодо зміцнення законності та правопорядку в Україні: Указ Президента від 5 серпня 1996 року // Урядовий кур’єр. – 1996. – № 149-150. – 10 серпня.
3. Конституція України (із змінами і доповн.). – Атіка, 2006. – 64 с.
4. Кримінальний кодекс України // Кримінальний кодекс України; Кримінально-процесуальний кодекс України; Кримінально-виконавчий кодекс України: Офіц. вид.: Із змінами та доповн. станом на 15 липня 2007 р. / М-во юстиції України. – К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. – С. 9 – 269.
5. Кримінальний кодекс України, Кримінально-процесуальний кодекс. Станом на 1 грудня 2000 р. – К.: Атіка, 2001. – 317 с.
6. Уголовный кодекс Австралии / Науч. ред. и перевод с англ. И.Д. Козочкина, Е.Н. Трикоз. СПб: Юридический Центр Пресс, 2002. – 386 с.
7. Уголовный кодекс Австрии / Пер. с нем., предисл. А.В. Серебреникова; науч. ред. Н.Е. Крылова. МГУ. Юрид. фак. М.: Зерцало-М, 2001. – 133 с.
8. Уголовный кодекс Азербайджанской Республики / Пер. с азерб. Б.Э. Аббасова. Науч ред. и предисл. И.М. Рагимова. СПб: Юридический Центр Пресс, 2001. – 325 с.
9. Уголовный кодекс Республики Болгария / Пер. с болг. Д.В. Милушевича и А.И. Лукашова; науч ред. А.И. Лукашова; Предисл. И.И. Айдарова. СПб: Юридический Центр Пресс, 2001. – 298 с.
10. Уголовный кодекс Республики Беларусь / Науч. ред. и предисл. Б.В. Волженкина. Обзорная статья А.В. Баркова. СПб: Юридический Центр Пресс, 2001. – 474 с.
11. Уголовный кодекс Голландии / Пер. с англ. Й.В. Мироновой; науч. ред. и предисл. Б.В. Волженкина. СПб: Юридический Центр Пресс, 2-е изд., 2001. – 510 с.
12. Уголовный кодекс Грузии / Пер. с груз. И. Мериджанашвили. Науч. ред. З.К. Бигвава; вступ. ст. В.И. Михайлова; обзорная статья О. Гамкрелидзе. СПб: Юридический Центр Пресс, 2002. – 407 с.
13. Уголовный кодекс Эстонской Республики / Пер. с эст. В.В. Запевалова; науч ред. В.В. Запевалова; предисл. Н.И. Мацнева. СПб: Юридический Центр Пресс, 2001. – 262 с.
14. Уголовный кодекс Испании / Пер. с исп. В.П. Зыряновой, Л.Г. Снайдер; под ред. Н.Ф. Кузнецовой и Ф.М. Решетникова. МГУ им. М.В. Ломоносова. Юридический факультет. Кафедра уголовного права и криминологии. М.: Зерцало, 1998. – 213 с.
15. Уголовный кодекс Республики Казахстан / Науч. ред. и предисл. министра юстиции Республики Казахстан И.И. Рогова. СПб: Юридический Центр Пресс, 2001. – 466 с.
16. Martin’s Annual Criminal Code, 1993 Edition. Print. Off. V. – р. 195.
17. Уголовный кодекс Кыргызской Республики. Текст официальный / Науч. ред. и предисл. А.П. Стуканова, П.Ю. Константинова. СПб: Юридический Центр Пресс, 2002. – 352 с.
18. Уголовный кодекс Латвийской Республики / Пер. с латв. А.И. Лукашова; науч. ред. и предисл. А.И. Лукашова, Э.А. Саркисовой; СПб: Юридический Центр Пресс, 2001. – 313 с.
19. Уголовный кодекс Республики Польша / Пер. с польск. Д.А. Барилович; науч. ред. и предисл. Н.Ф. Кузнецовой, А.И. Лукашова и Э.А. Саркисовой. СПб: Юридический Центр Пресс, 2001. – 234 с.
20. Уголовный кодекс Российской Федерации. – М.: Омега – Л., 2004. – 168 с.
21. Уголовный кодекс Сан-Марино / Пер. с итал. В.Г. Максимова; науч. ред., вступ. статья С.В. Максимова. СПб: Юридический Центр Пресс, 2002. – 251 с.
22. Уголовный кодекс Таджикистана / Науч. ред. и предисл. А.В. Федорова. Спб.: Юридический Центр Пресс, 2001. – 350 с.
23. Уголовный кодекс Туркменистана. – Ашхабад: «Туркменистан», 1997. – 377 с.
24. Уголовный кодекс Республики Узбекистан: Научно-практический комментарий. – Ташкент, Академия МВД Республики Узбекистан, 1996. – 388 с.
25. Уголовный кодекс Франции / Пер. с фр. Н.Е. Крыловой; науч. ред. и предисл. Н.Е. Крыловой и Ю.Н. Головко. СПб.: Юридический Центр Пресс, 2002. – 600 с.
26. Уголовный кодекс Федеративной Республики Германия / Пер. с нем. Н.С. Рачковой; науч. ред. и вступ. ст. Д.А. Шестакова; Предисл. Г.-Г. Йешека. СПб.: Юридический Центр Пресс, 2003. – 522 с.
27. Уголовный кодекс Швейцарии / Пер. с нем. А.В. Серебренниковой; науч. ред. Н.Ф. Кузнєцова. М.: Зерцало, 2000. – 136 с.
28. Уголовный кодекс Швеции / Пер. со шведск. и англ. С.С. Беляева; науч. ред. и предисл. Н.Ф. Кузнецовой и С.С. Беляева. СПб.: Юридический Центр Пресс, 2001. – 320 с.
29. Unіted States Code Servіse. Lawers edіtіon. 1993. New-Uork. – Tіtle 18. – Crіmes & Crіmіnal Procedure.
30. Halsbury’s Laws of England. Fourth Edition. London, 1981. Volume 36 (Police) – P. 200 – 212.
31. Коржанский Н.И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны. М.: Акад. МВД СССР, 1980. – 246 с.
32. Никифоров Б.С. Объект преступления. – М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1960. – 229 с.
33. Пионтковский А.А. Курс советского уголовного права. – Т. 2. – М.: Наука, 1970. – С. 86-105.
34. Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. Харьков: Вища школа, 1988. – 182 с.
35. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. юрид. спец. вищ. закладів освіти / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ – Харків: Юрінком Інтер – Право, 2002. – 416 с.
36. Пинаев А.А. Курс лекций по Общей части уголовного права. – Кн.. 1: О преступлении. – Х.: Харьков. юрид., 2001. – 289 с.
37. Наумов А.В. Российское уголовное право (Общая часть): Курс лекций. М.: БЕК, 1996. – 549 с .
38. Российское уголовное право. Общая часть. Учебник / Под ред. В.Н. Кудрявцева и А.В. Наумова. Авторы: С.В. Бородин, В.Н. Кудрявцев, Н.Ф. Кузнецова и др. ИГП РАН. М.: Спарк, 1997. – 454 с.
39. С.Б. Гавриш. Кримінально-правова охорона довкілля в Україні. Проблеми теорії, застосування і розвитку кримінального законодавства: Наук. вид. – К.: Ін-т законодавства Верховної Ради України, 2002. – 635 с.
40. Кримінальне право України: Загал. частина. Підручник для студ. юрид. вузів і фак. / Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, В.В. Беньківський та ін.; За ред. П.С. Матишевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 512 с.
41. Матишевський П.С. Кримінальне право України: Загальна частина: Підруч. для студ. юрид. вузів і фак. – К.: А.С.К., 2001. – 352 с.
42. Кримінальне право і законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М.Й. Коржанського. – К.Атіка, 2001. – 432 с.
43. Фесенко Є.В. Цінності як об’єкт злочину // Право України. – 1999. – № 6.
44. Фесенко Є.В. Об’єкт злочину під кутом зору теорії цінностей, а також опонентів цієї концепції // Адвокат. – 2003. – № 6. – с. 9 – 12.
45. Фесенко Є.В. Злочини проти здоров’я населення та системи заходів з його охорони. Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 280 с.
46. Фролов Е.А. Спорные вопросы учения об объекте преступления // Сб. ученых трудов. Свердловск, 1968; Вып. 10. – С. 184 – 225.
47. Коржанський М.Й. Предмет і об’єкт злочину: Монографія. – Д.: Юрид. акад. Мін-ва внутр. справ; Ліра ЛТД, 2005. – 252 с.
48. В.О. Навроцький. Кримінальне право України. Особлива частина: Курс лекцій. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. – 771 с.
49. Кримінальне право України: Особлива частина: підручник для студентів юрид. вузів і фак. / Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, С.Я. Лихова та інші; За редакцією П.С. Матишевського та інших. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 896 с.
50. Дзюба В.Т. Уголовная ответственность за посягательство на жизнь работника милиции или народного дружинника: Автореф. … канд. юрид. наук. – К., 1985. – 23 с.
51. Осадчий В.І. Проблеми кримінально-правового захисту правоохоронної діяльності: Монографія. – Київ: НВТ “Правник” – НАВСУ, 1999. – 239 с.
52. Коржанський М.Й. Кримінальне право і законодавство України: Частина Особлива: Курс лекцій. – К.: Атіка, 2001. – 544 с.
53. Кримінальне право України: Особлива частина. Підручник. За редакцією М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ – Харків: Юрінком Інтер – Право, 2001. – 494 с.
54. Атаманчук Г. В. Теория государственного управления. Kvpc лекций. М.: Юрид. лит., 1997. – 400 с.
55. Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник. К.: Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.
56. Термінологічний словник з управління персоналом орга¬нів внутрішніх справ України /Укла¬дач Н.П. Матюхіна; за заг. ред. проф. О.М.Бандурки. – Харків: Ун-т внутр. справ, 2000. – 120 с.
57. Курс советского уголовного права: В 5-ти т. Л.: Изд-во ЛГУ, 1968 – 1981. Т. 4. Часть Особенная / Н.А. Беляев, Н.С. Лейкина, В.К. Глистин и др.; Отв. ред. Н.А. Беляев. 1978. – 557 с.
58. Осадчий В.І. Кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності. Монографія. – К: Атіка, 2004. – 336 с.
59. Колпаков В. К., Кузьменко О. В. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 544 с.
60. Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. доктора юрид. наук, проф. В.Б.Авер’янова. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 384 с.
61. Курс советского уголовного права. Том VІ (Особенная часть). Преступления против государственного апарата и общественного порядка. Воинские преступления. М.: Изд-во «Наука», 1971. – 560 с.
62. Судебные и правоохранительные органы Украины: Учебник/ Под ред. проф. А.М. Бандурки. – Харьков: Ун-т внутр. дел, 1999. – 350 с.
63. Судові та правоохоронні органи України: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / А. П. Гель, Г. С. Семаков, С. П. Кондракова. – К.: МАУП, 2004. – 272 с.
64. Правоведение: Учебник / С.Э. Демский, В.С. Ковальский, А.Н. Колодий (рук. авт. коллектива) и др.; Под ред. В,В, Копейчикова. – К.: Юринком Интер, 2002. – 752 с.
65. Організація судових та правоохоронних органів [Навч. посібник для студентів юрид. спеціальностей вищих навч. закладів освіти. І.Є. Марочкін, В.В. Афанасьєв, В.С. Бабкова та ін.]; За ред. І.Є. Марочкіна, Н.В. Сібільової, О.М. Толочка. – Харків: Право, 2000. – 272 c.
66. Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів: Закон України від 23 грудня 1993 року (Остан. зміни від 15.12.2005 р.) // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 11. – Ст. 50; 2006. – № 14. – Ст. 116.
67. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. – Харків: Консум, 2001. – 656 с.
68. Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України: Закон України від 7 березня 2002 р. (Остан. зміни від 11.05. 2007 р.) // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 32. – Ст. 225; 2007. – № 33. – Ст. 442.
69. Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону: Закон України від 22 червня 2000 р. (Остан. зміни від 03.04.2003 р.) // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 40. – Ст. 338; 2003. – № 27. – Ст. 209.
70. Типовий статут громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону (затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2000 р. № 1872) // ОВУ. – 200. – № 52. – Ст. 225.
71. Замосковцев П.В. Уголовная ответственность за посягательства на управленческую деятельность работников милиции и народных дружинников по охране общественного порядка: Учеб. пос. – Омск: Ом. ВШМ МВД СССР, 1980. – 56 c.
72. Елизаров П.С. Ответственность за посягательство на жизнь, здоровье и достоинство работником милиции и народных дружинников. – Киев: изд. Киевской высшей школы МВД СССР, 1973. – 80 с.
73. Журавлев М.П. Ответственность за посягательство на жизнь, здоровье и достоинство работником милиции и народных дружинников. – М.: изд. ВШ МООП РСФСР, 1965. – 32 с.
74. Владимиров В.А., Ляпунов Ю.И. Преступления против порядка управления: Учебное пособие. – М.: МВД СССР, 1969. – 96 с.
75. Сташис В.В., Бажанов М.И. Преступления против порядка управления: Учебное пособие. – Харьков: изд. Харьковского юрид. ин-та, 1971. – 75 с.
76. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 3-тє вид., переробл. та доповн. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Атіка, 2003. – 1056 с.
77. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах / за заг. ред. В.Т. Маляренка; Упорядник П.П. Пилипчик. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 408 с.
78. Про посилення правового захисту працівників правоохоронних органів: Указ Президії Верховної Ради УРСР від 18 січня 1991 року // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 7. – Ст. 45.
79. Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів України, Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо посилення відповідальності за посягання на життя, здоров’я і майно суддів, працівників правоохоронних органів, осіб, які беруть участь в охороні громадського порядку, та громадян: Закон України від 2 жовтня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 46. – Ст. 249.
80. Про основи національної безпеки України: Закон України від 19 червня 2003 р. (Остан. зміни від 15.12.2005 р.) // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 39. – Ст. 351; 2006. – № 14. – Ст. 116.
81. Про прокуратуру: Закон України від 5 листопада 1991 р. (Остан. зміни від 11.05.2007 р.) // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 53. – Ст. 793; 2007. – № 33. – Ст. 442.
82. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 р. (Остан. зміни від 11.05.2007 р.) // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 4. – Ст. 20; 2007. – № 33. – Ст. 442.
83. Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ: Закон України від 26 березня 1992 р. (Остан. зміни від 11.05. 2007 р.) // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 29. – Ст. 397; 2007. – № 33. – Ст. 442.
84. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. – 4-те вид., переробл. та доповн. / Відп. ред. С.С. Яценко. – К.: А.С.К., 2005. – 848 c.
85. Про Службу безпеки України: Закон України від 25 березня 1992 р. (Остан. зміни від 11.05. 2007 р.) // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 27. – Ст. 382; 2007. – № 33. – Ст. 442.
86. Про державну прикордонну службу України: Закон України від 3 квітня 2003 р. (Остан. зміни від 11.05. 2007 р.) // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 27. – Ст. 208; 2007. – № 33. – Ст. 442.
87. Про державний кордон України: Закон України від 4 листопада 1991 р. (Остан. зміни від 03.04.2003 р.) // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 2. – Ст. 5; 2003. – № 27. – Ст. 209.
88. Про державну податкову службу в Україні: Закон України від 4 грудня 1990 р. в редакції від 30 червня 1999 р. (Остан. зміни від 11.05.2007 р.) // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 6. – Ст. 37; 1999. – № 42-43. – Ст. 378; 207. – № 33. – Ст. 442.
89. Положення про Державну податкову адміністрацію України, затверджене Указом Президента України від 13 липня 2000 р. із змінами, внесеними Указом від 26 червня 2002 р. // ОВУ. – 2000. – № 29. – Ст. 1200; 2003. – № 27. – Ст. 1249.
90. Кримінально-виконавчий кодекс України // Кримінальний кодекс України; Кримінально-процесуальний кодекс України; Кримінально-виконавчий кодекс України: Офіц. вид.: Із змінами та доповн. станом на 15 липня 2007 р. / М-во юстиції України. – К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2007. – С. 549 – 664.
91. Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні: Закон Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні від 26 січня 1993 р. (Остан. зміни від 01.12.2006 р.) // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 13. – Ст 110; 2007. – № 9. – Ст. 67.
92. Тимчасовий порядок ведення рибного господарства і здійснення рибальства, затвердженому постановою КМ України від 28 вересня 1996 р. // Зібрання постанов Уряду України. – 1996. – № 18. – Ст. 516.
93. Лісовий кодекс України (Остан. зміни від 25.03.2005 р.) // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 17. – Ст. 99; 2005. – № 17, № 18-19. – Ст. 267.
94. Хавронюк М.І. Проблемні питання кваліфікації злочинів, передбачених статтями 58 і 59 КК України // Проблеми боротьби із насильницькою злочинністю: Збірник матеріалів наук.-практ. конф. (Харків) / (редкол.: Борисов В.І. (гол. редактор) та ін.). – Харків: ПФ „Книжкове видавництво „Лествиця Марії”, 2001. – с. 23 – 29.
95. О частной детективной и охранной деятельности в Российской Федерации: Закон РФ от 11 марта 1992 г. // О частной детективной и охранной деятельности: Сборник законодательства и нормативних документов. – М.: Буквица, 1996. – С. 64.
96. Іллюшин Ю., Соболевський Л. Недержавна правоохоронна діяльність. // Право України. – 1993. – № 2. – С. 48 – 49.
97. Андрушко П.П., Стрижевська А.А. Злочини у сфері службової діяльності: Кримінально-правова характеристика. Навчальний посібник. – К.: Юрисконсульт, 2006. – 342с.
98. Светлов А.Я. Ответственность за должностные преступления. – К.: Наук. думка, 1978. – 252 с.
99. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. За загальною редакцією Гончаренка В.Г., Андрушка П.П. – К.: «Форум», 2005, у трьох книгах. Книга третя. – 584 с.
100. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. За загальною редакцією Гончаренка В.Г., Андрушка П.П. – К.: «Форум», 2005, у трьох книгах. Книга друга. – 673 с.
101. Положення про Міністерство внутрішніх справ: Затв. Указом Президента України від 17.10.2000. № 1138/2000
102. Положення про службу охорони природно-заповідного фонду України: Затв. постановою КМ від 14.07.2000. № 112 // ОВУ. – 2000. – № 29. – Ст. 1221.
103. Митний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 38-39. – Ст. 288.
104. Загальна декларація прав людини (1948) // Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи. – К., 1992
105. Європейська конвенція про захист прав та основоположних свобод (від 04.11.1950 р.) // Офіційний вісник України. – 1998. – № 13.
106. Цивільний кодекс // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-44. – Ст. 356.
107. Про власність: Закон України від 7 лютого 1991 р. (Втратив чинність 27.04.2007 р.) // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 20. – Ст. 249; 207. – № 33. – Ст. 440.
108. Яценко С.С. Уголовно-правовая охрана общественного порядка (сравнительно-правовой аспект). – К.: Изд-во при Киевском Государственном университете издательского объединения «Вища школа», 1986. – 126 c.
109. Бандурка О.М. Управління в органах внутрішніх справ України: Підручник. – Харків: Ун-т внутр. справ, 1998. – 480с.
110. Кудрявцев В.Н. Объективная сторона преступления. – М.: Госюриздат, 1960. – 244 с.
111. Реннеберг Иоахим. Объективная сторона преступления.— М.: Госюриздат, 1957. – 146 с.
112. Тимейко Г.В. Общее учение об объективной стороне состава преступления. – Ростов-на- Дону: Изд-во Ростовского гос. ун-та, 1977. – 216 с.
113. Уголовное право России: Учебник. В 2-х т. / Под ред. А.И. Игнатова, Ю.А. Красикова. М.: НОРМА-ИНФРА-М, 2000. Т. 1. Общая часть. – 624 с.
114. Л. Д. Гаухман. Квалификация преступлений: закон, теория, практика. — М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2001. – 316 с.
115. Корабельников С.М. Ответственность за посягательство на жизнь работника милиции или народного дружинника: Учеб. пособие. – М.: Акад. МВД СССР, 1987. – 83 с.
116. Гаухман Л.Д. Насилие как средство совершения преступлений. – М.: Юридическая литература, 1974. – 164 с.
117. Гаухман Л.Д. Проблемы уголовно-правовой борьбы с насильственными преступлениями в СССР. – Саратов: Изд-во Саратовского унверситета, 1981. – 59 с.
118. Иванова В.В. Преступное насилие: Учеб. пособие для ВУЗов. – М.: ЮИ МВД РФ, Книжный мир, 2002. – 83 с.
119. Левертова Р.А. Ответственность за психическое насилие по советскому уголовному праву. – Омск: Ом. ВШМ МВД СССР, 1978. – 103 с.
120. Панов Н.И. Квалификация насильственных преступлений. – Харьков: Юридический ин-т, 1986. – 54 с.
121. Панов Н.И. Понятие насильственного преступления по законодательству Украины // Проблеми боротьби із насильницькою злочинністю: Збірник матеріалів наук.-практ. конф. (Харків) / (редкол.: Борисов В.І. (гол. редактор) та ін.). – Харків: ПФ «Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2001. – С. 5 – 12.
122. Симонов В.И. Уголовно-правовая характеристика физического насилия: Автореф. … канд. юрид. наук. – Свердловск, 1972. – 25 с.
123. Шарапов Р.Д. Физическое насилие в уголовном праве. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2001. – 298 с.
124. Козаченко И.Я., Сабиров Р.Д. Уголовно-правовое понятие насилия // Уголовный закон и совершенствование мер борьбы с преступностью: Межв. сб. науч. тр. – Свердловск, 1981. – С. 27 – 28.
125. Ткаченко В.И. Насилие, не опасное для жизни и здоровья как уголовно-правовая категория // Государство и право. – 1992. – № 12. – С. 79 – 82.
126. Навроцкий В.А. Вопросы квалификации насильственных преступлений по проекту УК Украины // Проблеми боротьби із насильницькою злочинністю: Збірник матеріалів наук.-практ. конф. (Харків) / (редкол.: Борисов В.І. (гол. редактор) та ін.). – Харків: ПФ «Книжкове видавництво «Лествиця Марії», 2001. – С. 31 – 36.
127. Фойницкий И.Я. Посягательства личные и имущественные. Часть особенная. – СПб.: Тип. М.М. Стасюлевича, 1912. – 439 с.
128. Дубовец П.А. Ответственность за телесные повреждения по советскому уголовному праву. – М.: Юридическая литература, 1964. – 159 с.
129. Землюков С.В. Уголовно-правовые проблемы преступного вреда / Под ред. В.К. Гавло. Новосибирск: Изд-во НГУ, 1991. – 242 с.
130. Белогриц-Котляровский Л.С. Учебник русского уголовного права: Общая и особенная части. Киев; СПб.; Харьков: Южно-русское книгоизд-во Ф.А. Югонсона, 1903. – 617 с.
131. Т.А. Лесниевски-Костарева. Дифференциация уголовной ответственности. Теория и законодательная прктика. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Издательство НОРМА, 2000. – 400 с.
132. Гаухман Л.Д. Насилие при грабеже, разбое и вымогательстве // Советская юстиция. 1969. № 2. – С. 22 – 23.
133. Эренбург А. Стерехов Н. Ответственность за угрозу или насилие в отношении должностных лиц и граждан, выполняющих общественный долг // Советская юстиция. 1971. № 19. – С. 16 – 18.
134. Гаухман Л.Д. Борьба с насильственными посягательствами. М., «Юридическая литература», 1969. – 120 с.
135. П. Елизаров. Преступления против порядка управления (учебное пособие). – К.: МООП УССР, 1964. – 80 с.
136. Практика расследования преступных посягательств на работников милиции и народных дружинников: Методическое пособие для прокуроров и следователей / Подготовили: Я.П. Нагнойный, С.С. Яценко. – К.: МООП УССР, 1966. – 50 с.
137. Самощенко И.В. Понятие и признаки угрозы в уголовном праве: Монография. – Харьков: Издатель СПД ФЛ Вапнярчук Н.М., 2005. – 120 с.
138. Кригер Р.А. Квалификация хищений социалистического имущества. – М.: Юрид. лит., 1971. – 358 с.
139. Борисов В.И., Куц В.Н. Преступления против жизни и здоровья: вопросы квалификации. – Харьков: НПКФ «Консум», 1995. – 104 с.
140. Бюллетень Верховного Суда РСФСР. 1964. № 3.
141. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С.Б. Гавриш та ін.; За заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я Тація. – Вид. третє, переробл. та доповн. – Х.: ТОВ „Одісей”, 2006. – С. 1184 с.
142. Якушин В.А. Субъективное вменение и его значение в уголовном праве. – Тольятти: ТолПи, 1998. – 296 с.
143. Вереша Р.В. Проблеми вини в теорії кримінального права: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2005.