КРИМІНАЛЬНО – ПРОЦЕСУАЛЬНІ ФУНКЦІЇ НА СТАДІЇ ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП ...................................................................................................................... 3
РОЗДІЛ 1. Поняття і система кримінально – процесуальних
функцій........................................................................................ 10
1.1. Поняття та сутність кримінально – процесуальних
функцій......................................................................................... 10
1.2. Система кримінально – процесуальних функцій.................. 26
Висновки по розділу................................................................................ 52
РОЗДІЛ 2. Кримінально – процесуальні функції на стадії досу-
дового розслідування та особливості їх реалізації............. 55
2.1. Функція кримінального переслідування та її реалі–
зація на стадії досудового розслідування............................ 55
2.2. Сутність та характеристика функції захисту....................... 95
2.3. Функція вирішення справи, поняття та особливості
реалізації..................................................................................... 134
Висновки по розділу............................................................................... 156
ВИСНОВКИ............................................................................................................ 160
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ......................................................... 171
ДОДАТКИ............................................................................................................... 190

ВСТУП

Актуальність теми. Реформування усіх сфер життя нашого суспільства, яке почалося з проголошення і всенародного підтвердження незалежності України, вимагає вдосконалення діяльності правоохоронних органів. Важливим завданням на шляху становлення правової держави є укріплення законності, забезпечення дотримання прав людини під час провадження в кримінальних справах. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека, згідно зі ст. 3 Конституції України, визначаються найвищою соціальною цінністю. Вся діяльність державних органів, у тому числі і у сфері кримінального судочинства, повинна бути спрямована на захист прав і свобод людини.
Аналіз правозастосовчої практики свідчить про те, що в практичній діяльності органів досудового слідства, прокуратури та в юридичній науці невиправдано мало уваги приділяється особливостям реалізації кримінально–процесуальних функцій в стадії досудового розслідування.
З огляду на це залишається актуальною проблема щодо сутності, змісту і соціальної спрямованості кримінально–процесуальних функцій.
Питання щодо визначення функцій досліджувались такими відомими вченими, як І.Я. Фойницьким, В.Л. Случевським. Цим питанням за радянської доби були присвячені роботи М.С. Строговича, М.С. Алєксєєва, О.Д. Бойкова, М.М. Видрі, А.П. Гуляєва, В.Г. Даєва, З.З. Зінатулліна, Л.Д. Кокорева, О.М. Ларіна, П.А. Лупинської, Я.О. Мотовіловкера, В.П. Нажимова, Р.Д. Рахунова, П.С. Елькінд та інших. Вагомий внесок у дослідження вказаної теорії зробили українські вчені, зокрема: С.А. Альперт, Ю.М. Грошевий, А.Я. Дубинський, В.Т. Нор, В.С. Зеленецький та інші.
Розробки усіх зазначених дослідників безперечно мають важливе значення для розвитку теорії про сутність, зміст і соціальну спрямованість функцій в кримінальному судочинстві
Проте, незважаючи на значну увагу до цього питання, на сьогодні серед учених не досягнуто єдності поглядів на низку важливих питань. Зокрема, спірним залишається питання щодо визначення функцій. Невирішеним залишається ряд аспектів, пов’язаних з обов’язковою участю захисника, наприклад у випадках, коли між інтересами підозрюваних чи обвинувачених є протиріччя, причому один з них має захисника, тощо.
Зазначені питання потребують глибокого теоретичного осмислення, систематизації, узагальнення існуючого матеріалу, розробки на цій основі пропозицій щодо вдосконалення кримінально–процесуального законодавства, що і зумовило вибір теми дисертаційного дослідження та свідчить про її актуальність.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до Комплексної програми профілактики злочинності на 2001 – 2005 р.р., затвердженої Указом Президента України № 1376 від 25.12.2000, Наказу МВС України “Про затвердження Програми розвитку системи відомчої освіти і вузівської науки на період з 2001 до 2005 р.р.” № 356 від 11.05.2001р.
Дана робота є складовою частиною комплексної програми “Проблеми вдосконалення організації і діяльності суду та правоохоронних органів в умовах реформування соціальної правової держави” (номер державної реєстрації № 0186.0.099031).
Дисертація виконана відповідно до плану науково–дослідних робіт Національної академії внутрішніх справ України і кафедри теорії кримінального процесу та судоустрою названого закладу.
Мета і задачі дослідження. Мета даного дослідження полягає у визначенні суті, юридичної природи кримінально–процесуальних функцій, засобів їх реалізації на стадії досудового розслідування та внесення відповідних пропозицій по вдосконаленню кримінально–процесуального законодавства України.
Для досягнення цієї мети автором були поставлені і вирішувались такі завдання:
- встановити правову природу кримінально–процесуальних функцій;
- розкрити поняття кримінально–процесуальних функцій;
- встановити межі дії функцій обвинувачення та захисту в стадії досудового розслідування;
- узагальнити практику реалізації кримінально–процесуальних функцій;
- обґрунтувати взаємозв’язок функцій кримінального судочинства;
- обґрунтувати та внести пропозиції до чинного Кримінально–процесуального кодексу і проекту КПК України з питань врівноваження зазначених кримінально–процесуальних функцій.
Об’єктом дослідження є кримінально–процесуальні відносини, що виникають під час здійснення кримінально–процесуальних функцій на стадії досудового розслідування.
Предметом дослідження є положення чинного законодавства, проект нового КПК України (реєстр № 3456–1), наукові джерела з кримінального процесу з питань реалізації функцій обвинувачення та захисту в стадії досудового розслідування.
Методи дослідження обрані, виходячи з поставлених у роботі мети і завдань, з урахуванням об’єкта і предмета дослідження. Їх основу складає загальний діалектичний метод наукового пізнання реально існуючих явищ. Із спеціальних методів дослідження в роботі застосовані методи: системного аналізу, який дав можливість проаналізувати положення Конституції України, кримінально–процесуальне законодавство України, постанови Пленуму Верховного Суду України, а також порівняльно–правовий, історичний, узагальнення, аналіз, синтез, абстрагування. Вивчені і проаналізовані відповідні розділи проекту Кримінально–процесуального кодексу України. Структурний метод дозволив вивчити види, структуру і зміст кримінально–процесуальних функцій; формально–логічний застосовувався для визначення понятійного апарату за темою дослідження; статистичний метод використовувався для аналізу й узагальнення емпіричної інформації, що стосується теми дослідження; соціологічні методи (анкетування, інтерв’ювання) використовувались при вивченні і узагальненні практики при опитуванні працівників прокурорсько–слідчих органів України. Названі методи дослідження використовувались в роботі у взаємозв’язку і взаємозалежності, що забезпечило всебічність, повноту й об’єктивність дослідження і істинність отриманих наукових результатів.
Теоретичною основою дисертації є роботи як вітчизняних, так і іноземних вчених–юристів з загальної теорії права, філософії, соціології, кримінально–процесуального та міжнародного права, а також інших галузей наук.
Нормативною базою дослідження є Конституція України, кримінально–процесуальне законодавство України, проект нового КПК України, підготовлений до другого читання у Верховній Раді України (реєстр № 3456–1), кримінально–процесуальне законодавство ряду іноземних країн (Республіки Білорусь, Республіки Молдови, Російської Федерації та інших), а також нормативні акти МВС України, Генеральної прокуратури України, постанови Пленуму Верховного Суду України.
Емпіричну базу дослідження склали результати дослідження 162 кримінальних справ, що перебували у провадженні слідчих МВС України, а також результати узагальнення практики органів досудового розслідування, прокурорів, захисників за період 2001 – 2004 р.р., дані анкетування 432 слідчих, що працюють в слідчих підрозділах МВС України, прокуратури, податкової міліції. Використовувався і власний досвід дисертанта, набутий під час роботи слідчим.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дана праця є одним із перших в українській кримінально–процесуальній науці дисертаційним дослідженням, в якому комплексно та цілісно розглядаються кримінально–процесуальні функції на стадії досудового розслідування. До найбільш істотних результатів, що містять наукову новизну, слід віднести такі положення:
1) запропоновано, що ст. 161 КПК України слід доповнити новою частиною про те, що на стадії досудового розслідування функції обвинувачення (кримінального переслідування), захисту і вирішення справи не можуть покладатися на один і той же орган чи на одну і ту ж особу;
2) аргументовано положення, що функція кримінального переслідування – це єдина функція прокурора в кримінальному процесі, яка здійснюється в різних процесуальних формах: на досудовому розслідуванні – в формі нагляду і керівництва ним; в судовому розгляді – в формі підтримання державного обвинувачення;
3) зроблено висновок про те, що рішення, які приймаються судом в досудових стадіях кримінального процесу, є складовою частиною функції вирішення справи по суті;
4) доведено, що передбачений КПК порядок здійснення захисту за призначенням зводить нанівець конституційне право кожного на вільний вибір захисника своїх прав;
5) обґрунтовано, що положення п. 2 ч. 7 ст. 48 КПК, яке передбачає можливість захисника–адвоката відмовитися від виконання своїх обов’язків, коли він свою відмову мотивує недостатнім знанням чи некомпетентністю, порушує конституційне право обвинуваченого на захист;
6) запропоновано, що в КПК слід передбачити норму про безплатну юридичну консультацію адвоката, яку слідчий зобов’язаний забезпечити кожному затриманому чи взятому під варту підозрюваному (обвинуваченому) до першого допиту;
7) наведено аргументи, що участь захисника в кримінальному процесі повинна бути обов’язковою також і у таких випадках: 1) коли підозрюваному, або обвинуваченому ставиться в вину вчинення тяжкого, або особливо тяжкого злочину; 2) якщо до підозрюваного, обвинуваченого застосовано арешт як запобіжний захід, чи він направлений на судово–психіатричну експертизу в умовах стаціонару; 3) коли між інтересами підозрюваних, обвинувачених є протиріччя, причому один з них має захисника; 4) якщо в провадженні по справі бере участь адвокат–представник потерпілого чи цивільного позивача; 5) коли кримінальний процес ведеться з метою реабілітації особи, що померла на момент розслідування справи; 6) якщо в якості обвинуваченого виступає військовослужбовець за призовом;
8) зроблено висновок про необхідність внесення змін до законодавства щодо порядку закриття кримінальних справ з підстав, передбачених п.п. 4, 5, 8 ч. 1 ст. 6 КПК;
9) доведено необхідність відновити у колишній редакції п. 3 ч. 1 ст. 6 КПК, а ст. 111 КПК виключити;
10) набули подальшого розвитку наукові положення, згідно з якими вирішення кримінальної справи в формі її закриття за будь–якою підставою повинно бути виключною компетенцією суду.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що викладені в роботі висновки і пропозиції є конкретним внеском як у теорію кримінально–процесуального права, так і в практику його застосування, оскільки розширюють і поглиблюють уявлення про сутність, види та механізм реалізації кримінально–процесуальних функцій в стадії досудового розслідування.
Одержані результати дисертаційного дослідження можуть бути використані:
- у науково–дослідницьких цілях – одержані результати можуть слугувати підґрунтям для подальшого дослідження питань, пов’язаних з реалізацією кримінально–процесуальних функцій;
- у законотворчій роботі – сформульовані автором пропозиції можуть бути використані при внесенні змін і доповнень до чинного КПК України і при вдосконаленні проекту нового КПК в частині, що стосується кримінально–процесуальних функцій;
- у практичній діяльності органів досудового слідства і прокуратури;
- у навчальному процесі – основні положення даної роботи можуть використовуватись при вивченні слухачами, курсантами і студентами юридичних закладів освіти відповідних розділів кримінального процесу та практичними працівниками органів досудового слідства і прокуратури при підвищенні їх кваліфікації;
- у навчально–методичній діяльності – запропоновані положення і висновки можуть бути використані при підготовці відповідних навчальних посібників, підручників, курсів лекцій, методичних вказівок.
Апробація результатів дисертації. Дисертація підготовлена на кафедрі теорії кримінального процесу та судоустрою Національної академії внутрішніх справ України, представлена і обговорена на засіданні кафедри, схвалена нею і рекомендована до захисту.
Основні положення та висновки дисертації доповідалися автором на міжнародній науково–практичній конференції “Україна: шляхами віків” (травень 2002 р., м. Київ).
Матеріали дослідження і практичні рекомендації здобувача апробовані в процесі підготовки курсових робіт, читання лекцій, проведення семінарських і практичних занять з кримінального процесу у Національній академії внутрішніх справ України.
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження висвітлені у п’яти наукових працях, у тому числі в чотирьох статтях у фахових наукових виданнях.
Структура дисертації обумовлена метою дослідження і складається із вступу, двох розділів, якими об’єднано п’ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг дисертації становить 195 сторінок, з яких основний текст – 170 сторінок, список використаних джерел – 19 сторінок, додатки – 6 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

В результаті проведеного дисертаційного дослідження, виконаного на підставі аналізу як вітчизняного так і зарубіжного законодавства, практики його реалізації, теоретичного осмислення наукових праць, сформульовані положення та рекомендації, що спрямовані на удосконалення теорії кримінального процесу. Основні з них такі:
1. Під функціями кримінального судочинства в цілому, як єдиної правової системи, слід розуміти не роль чи коло обов’язків того чи іншого його учасника, а головні напрямки кримінально–процесуальної діяльності, в яких проявляється вплив даного виду судочинства на суспільні відносини і які визначаються його задачами, сформульованими в ст. 2 КПК.
2. Разом з функціями кримінального судочинства необхідно виділяти функції окремих учасників процесу. Між функціями кримінального судочинства і функціями його окремих учасників існує тісний взаємозв’язок. При цьому коли перших всього три, оскільки це головні і узагальнюючі функції всієї системи кримінального процесу, які забезпечують її існування і розвиток, то других значно більше. Вони стоять на порядок нижче, але тільки ними забезпечується реальне існування перших. Кримінально–процесуальні функції являють собою специфічну форму реалізації загальноправових функцій – регулятивної та охоронної. У зв’язку з цим не можна ставити знак рівності між кримінально–процесуальними функціями і функціями державних органів і осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві.
3. Кримінальний процес в першу чергу покликаний вирішувати два головних питання: 1) чи мало місце в об’єктивній дійсності діяння (дія чи бездіяльність), що визнається кримінальним законом злочинним; 2) хто винний в його вчиненні. Стосовно цих центральних питань, з приводу яких ведеться і на вирішення яких спрямована кримінально–процесуальна діяльність, і повинні класифікуватися окремі напрямки цієї діяльності, які названі кримінально–процесуальними функціями.
4. Система кримінально–процесуальних функцій чітко відображена в ст. 161 КПК України, де отримала закріплення відома доктрина їх розподілу. Саме здійснення функцій обвинувачення (кримінального переслідування), захисту і вирішення справи забезпечує відповідь на питання, що складає головний предмет кримінального процесу. Необхідності в подальшому роздрібненні функцій нема.
5. Первісною функцією в системі кримінально–процесуальних функцій виступає кримінальне переслідування, як процесуальна діяльність, що здійснюється органом дізнання, дізнавачем, слідчим, прокурором, приватним обвинувачем (потерпілим), цивільним позивачем і їх представниками з метою встановлення факту і обставин вчинення суспільно небезпечного діяння, яке передбачене кримінальним законом, і особи, що його вчинила, а також для забезпечення застосування до такої особи покарання або інших заходів кримінальної відповідальності або примусових заходів медичного чи виховного характеру. Вказана функція виступає і в якості генеруючої, системоутворюючої функції кримінального процесу.
6. Функція захисту представляє собою процесуальну діяльність, яка направлена на з’ясування таких обставин, що виправдовують обвинуваченого, звільняють його від кримінальної відповідальності, пом’якшують або викликають інше (що не впливає на відповідальність) покращення його становища обставин, а також на охорону його особистих і майнових прав.
7. Як функція кримінального переслідування, так і функція захисту покликані сприяти правильному, законному і обґрунтованому вирішенню кожної кримінальної справи. Таке вирішення може мати місце як в процесі досудового провадження (закриття кримінальної справи), так і при здійсненні судочинства в результаті розгляду справи по суті в судовому засіданні. У викладеному вбачається службове призначення функцій кримінального переслідування і захисту, їх другорядний характер по відношенню до функції вирішення справи.
8. Функції системи, що розглядається, несумісні, розмежовані одна від іншої, а значить суб’єкти, які здійснюють обвинувачення чи захист, не можуть вирішувати кримінальну справу по суті. Тому органи досудового розслідування і прокурор повинні втратити функцію вирішення справи. В зв’язку з цим ми вважаємо, що ст. 161 КПК необхідно доповнити положенням про те, що в стадії досудового розслідування кримінальної справи функції обвинувачення (кримінального переслідування), захисту і вирішення справи не можуть покладатися на один і той же орган або на одну і ту ж особу.
9. Не дивлячись на те, що концепція трьох функцій, яка насамперед мала лише доктринальне значення, зараз чітко закріплена в КПК, в правовій літературі як і раніше здійснюються спроби обґрунтувати необхідність віднесення до їх числа інших напрямків процесуальної діяльності на досудових стадіях кримінального процесу. Дану позицію ми вважаємо помилковою. Мову можна вести лише про доповнення законодавчої системи функцій новими елементами в межах трьох функцій.
10. Кримінальне переслідування – це єдина функція прокурора в кримінальному судочинстві, що здійснюється, однак, в різних процесуальних формах: на досудовому розслідуванні – в формі нагляду і керівництва ним; в судовому розгляді – в формі підтримання державного обвинувачення.
11. Як при безпосередньому прийнятті суддею слідчого рішення (коли відповідно до Конституції України він виносить постанову про застосування примусових заходів процесуального характеру, пов’язаних з обмеженням конституційних прав людини), так і при розгляді скарг учасників процесу на рішення органів дізнання, досудового слідства і прокурора, які перешкоджають руху справи до суду, орган судової влади діє в межах однієї державно–правової функції вирішення справи, оскільки реалізація ним вказаних повноважень спрямована винятково на забезпечення якісної підготовки справи до судового розгляду, що є однією із складових цієї функції.
12. Необхідно відновити в повному обсязі повноваження прокурора у здійсненні нагляду за дотриманням законів органами, що проводять дізнання і досудове слідство, позбавивши суд невластивих йому повноважень щодо втручання в діяльність органів досудового розслідування, що сприяло б усуненню дисбалансу між прокуратурою і судовою гілкою влади.
13. Існує три види кримінального переслідування: 1) публічне; 2) приватно–публічне; 3) приватне. Процесуальними формами кримінального переслідування є: 1) підозра; 2) слідче і державне обвинувачення; 3) провадження із застосуванням примусових заходів медичного характеру; 4) провадження в протокольній формі досудової підготовки матеріалів; 5) провадження із застосуванням примусових заходів виховного характеру.
14. Зазначено, що етап кримінального судочинства, який слідує за досудовим розслідуванням і передує попередньому розгляду справи суддею, є самостійною стадією кримінального процесу України – стадією порушення державного обвинувачення.
15. Прокурор повинен бути наділений повноваженням змінювати пред’явлене особі обвинувачення на більш тяжке порівняно із зазначеним в обвинувальному висновку перед направленням кримінальної справи до суду в порядку ст. 232 КПК. Така зміна може полягати у включенні в обвинувачення додаткових епізодів, які мають загальну кваліфікацію з тими, що раніше інкримінувались обвинуваченому.
16. Прокурору варто надати повноваження по відданню обвинуваченого до суду, що зроблено в деяких країнах СНД. При цьому суд не повинен мати можливості відмовити прокурору у призначенні судового розгляду з приводу недостатності доказів для постановлення вироку.
17. Повертаючи за власною ініціативою справу на додаткове розслідування у зв’язку з неповнотою дізнання чи досудового слідства, суд фактично ініціює продовження слідчої діяльності по обгрунтуванню обвинувачення і виконує не властиву йому функцію кримінального переслідування. Суд діє в інтересах обвинувачення і тоді, коли він повертає справу на додаткове розслідування за клопотанням сторін.
18. Даючи згоду слідчому на направлення справи до суду для вирішення питання про її закриття із звільненням обвинуваченого від кримінальної відповідальності, прокурор виконує функцію кримінального переслідування в формі державного обвинувачення. Прокурор при цьому виражає готовність довести винуватість обвинуваченого в судовому засідінні і обгрунтувати необхідність утриматися від його притягнення до кримінальної відповідальності.
19. Допит підозрюваного після його затримання повинен проводитися не органами досудового розслідування, а суддею. Саме суддя в цьому випадку повинен роз’яснити підозрюваному право мати захисника, оскільки сторона обвинувачення, як правило, зацікавлена в тому, аби схилити затриманого до відмови від нього.
20. Функція кримінального переслідування виникає пізніше моменту порушення кримінальної справи. Тому необхідно поновити повноваження суду щодо порушення кримінальних справ публічного і приватно–публічного обвинувачення. При цьому в ст. 54 КПК варто внести доповнення про те, що суддя, який порушив кримінальну справу, не може в подальшому приймати участь в її розгляді.
21. Перелік запобіжних заходів (ч. 1 ст. 149 КПК) доцільно доповнити новим пунктом: “заборона особі, щодо якої порушено кримінальну справу, виїзджати за межі України”.
22. Статтю 121 Конституції України слід викласти у новій редакції, зазначивши в ній, що основною функцією прокуратури є кримінальне переслідування осіб, що вчинили злочини, яке здійснюється у формах, визначених КПК та Законом України “Про прокуратуру”.
23. Частину шосту ст. 218 КПК необхідно відновити в попередній редакції.
24. Статтю 44 КПК вважаємо за необхідне доповнити новими частинами, які б не тільки регламентували статус захисника потерпілого з переліком його прав та обов’язків, але й передбачали його рівні права з правами захисника обвинуваченого.
25. Відповідно ч. 2 ст. 63 Конституції України “підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист”. Вірніше було б в редакційному плані поряд з підозрюваним вказати або одного обвинуваченого як суб’єкта права на захист, виходячи з того, що це поняття є родовим по відношенню до поняття підсудного і засудженого, або доповнити ч. 2 ст. 63 Конституції України поняттям засудженого, так як виходячи з формального тлумачення даної норми в теперішній редакції засуджений як би “випав” з суб’єктів права на захист.
26. Необхідно внести доповнення до ст. 21 КПК про обов’язок слідчого роз’ясняти підозрюваному, обвинуваченому не тільки його право мати захисника, а й вимоги ст. 47 КПК, які визначають порядок його запрошення і призначення.
27. До ст. 46 КПК доцільно внести доповнення, згідно з якими протокол про відмову від захисника може бути складений слідчим тільки після власноручної письмової заяви підозрюваного, де він вкаже поважні мотиви такої відмови.
28. КПК варто доповнити нормою, аналогічною п. 5 ст. 48 КПК Республіки Білорусь: “з моменту допуску до участі в провадженні по кримінальній справі захисник має право знайомитися з постановою про порушення кримінальної справи, про затримання, про притягнення як обвинуваченого, про застосування міри запобіжного заходу, з протоколами допитів та інших слідчих дій, які проведені за участю підозрюваного чи обвинуваченого у відсутності захисника”.
29. КПК передбачає можливість призначення захисника дізнавачем та слідчим, що фактично зводить нанівець конституційне право кожного на вибір захисника (ст. 59 Конституції України). Також не можна погодитись з процедурою призначення слідчим “тимчасового” захисника, фактичним обмеженням кола адвокатів, які зобов’язані виконувати захист за призначенням, тими, хто працює в адвокатському об’єднанні. Саме застосування ч. 3 ст. 47 КПК призвело до того, що в районах, де відсутні адвокатські об’єднання, й виникла ситуація, що слідчі не можуть забезпечити участь захисника у справі.
30. Головною причиною ухилення адвокатів від участі в кримінальній справі за призначенням є мізерна оплата їхньої праці державою. Наведена та інші проблеми реалізації функції захисту на стадії досудового розслідування можуть бути вирішені шляхом: а) утворення єдиного територіального органу адвокатури, на який був би покладений обов’язок направлення захисника на підставі постанови про його призначення згідно ст. 47 КПК; б) утворення державної чи муніціпальної адвокатури з метою забезпечення захисниками підозрюваних, обвинувачених, які через матеріальну неспроможність не мають змоги скористатися платними послугами адвоката; в) збільшення розміру оплати праці адвоката в разі його участі у справі за призначенням; г) врегулювання питання участі у суді захисників, які здійснювали захист підозрюваних, обвинувачених на досудовому слідстві за призначеням, оскільки при надходженні справи до суду такі захисники в судове засідання не з’являються, посилаючись на те, що свої обов’язки по захисту вони виконали на попередній стадії.
31. В законодавстві України потрібно передбачити норму, згідно з якою сума, яка виділяється в бюджеті для оплати праці адвокатів–захисників за призначенням, закріплялася погодженням між адвокатурою України (в особі виборного органу самоврядування) і Кабінетом Міністрів України.
32. Статтю 48 КПК необхідно доповнити відповідними пунктами, передбачивши право захисника ставити питання підозрюваному й обвинуваченому, іншим учасникам очних ставок під час їх допиту.
33. Законом від 21 червня 2001 р. у КПК введений механізм усунення захисника від участі у справі (ст. 611), яким органи досудового розслідування користуються проти принципових і небажаних у процесі адвокатів, які сумлінно виконують професійний обов’язок. Дією цієї статті відверто порушуються конституційне право кожного на вільний вибір захисника.
34. Положення п. 2 ч. 7 ст. 48 КПК, що передбачає можливість захисника–адвоката відмовитися від виконання своїх обов’язків, коли він свою відмову мотивує недостатніми знаннями чи некомпетентністю, порушує конституційне право обвинуваченого на захист. Дана норма повинна бути негайно вилучена із КПК.
35. Допуск близьких родичів, опікунів і піклувальників як захисників (ч.2 ст. 44 КПК) суперечить ст. 59 Конституції України. Вказані в ній види діяльності є виключною компетенцією адвокатури і не можуть здійснюватися іншими особами, крім адвокатів.
36. Норма ст. 48 КПК, що забороняє огляд, розголошення чи виїмку дізнавачем, слідчим, прокурором, судом без згоди захисника документів, пов’язаних з виконанням його обов’язків при участі у справі, сформульована некорректно. Захисник не може дати на це згоди, тому що такі документи становлять адвокатську таємницю, бо містять відомості, одержані адвокатом при здійсненні професійних обов’язків. Заборона їх розголошення є абсолютною і не може пов’язуватися з будь–якими дозволами на це.
37. Право на захист повинно виникати з моменту “фактичного затримання” особи, тобто позбавлення волі пересування. При цьому КПК необхідно доповнити нормою, що передбачає юридичну консультацію адвоката, яку слідчий зобов’язаний забезпечити кожному затриманому або взятому під варту підозрюваному (обвинуваченому) до першого допиту.
38. Перелік випадків обов’язкової участі захисника в процесі (ст. 45 КПК) варто суттєво доповнити. Участь захисника при провадженні по кримінальній справі повинна бути обов’язковою, коли: а) підозрюваному, обвинуваченому інкримінується скоєння тяжкого, особливо тяжкого злочину; б) стосовно підозрюваного, обвинуваченого обирається як запобіжний захід арешт або вони направлені на стаціонарну судово–психіатричну експертизу; в) між інтересами підозрюваних, обвинувачених існують протиріччя, причому один з них має захисника; г) у справі бере участь адвокат–представник потерпілого, цивільного позивача; д) кримінальний процес ведеться з метою реабілітації особи, яка померла на момент розгляду справи; е) обвинуваченим є військовослужбовець за призовом.
39. Недостатня дієвість захисту від обвинувачення пояснюється недосконалістю регламентації підстав прийняття процесуальних рішень, зякими пов’язується реалізація функції захисту. В зв’язку з цим в КПК пропонується внести цілий ряд змін і доповнень, найбільш суттєвими з яких є наступні: а) надати захиснику право знайомитися з моменту пред’явлення обвинувачення з усіма матеріалами кримінальної справи про злочини неповнолітніх, німих, глухих, сліпих та інших осіб, які в силу своїх фізичних чи психічних вад не можуть самі здійснити своє право на захист. По іншим справам захисник вправі знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту пред’явлення обвинувачення за згодою прокурора; б) якщо підозрюваний, обвинувачений відмовився від захисника, то він повинен мати його процесуальні права; в) передбачити у КПК порядок, згідно якого постанова слідчого про допуск захисника до участі у справі виноситься негайно, але не пізніше 24 годин з моменту звернення адвоката. Копія постанови вручається захиснику, обвинуваченому; г) скасувати ч. 8 ст. 1652 КПК, оскільки ця норма протирічить ч. 3 ст. 29 Конституції України; д) поняттю “психічні вади” у ст. ст. 45, 111 КПК треба дати офіційне тлумачення; е) в КПК слід переглянути норму, відповідно якої до недопустимих доказів відносяться показання підозрюваного, обвинуваченого, які дані ним в ході досудового провадження по кримінальній справі у відсутність захисника, включаючи випадки відмови від захисника, і не підтверджені підсудним у суді.
40. Досудове слідство по справі, що розслідується відповідно до ст. 73 КПК, повинно закінчуватися складанням слідчим постанови про направлення справи до суду для розгляду питання про застосування до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру. Повноваження на закриття справи у порядку ст. 73 КПК слід надати суду за результатами судового розгляду.
41. Кримінальна справа на підставі п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК може бути закрита тільки судом.
42. Не можна закривати кримінальну справу відносно малолітнього за мотивами недосягнення одинадцятирічного віку (п. 5 ст. 6 КПК), коли проти цього заперечують його законні представники.
43. КПК необхідно доповнити нормою про те, що при наявності підстави для закриття справи внаслідок акту амністії (п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК) органи досудового розслідування вносять за згодою прокурора подання до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.
44. Пункт 4 ч. 1 ст. 6 КПК повиннен бути викладений з урахуванням ст. 87 КК України та Указу Президента України від 12 квітня 2000 р. № 588, яким затверджене Положення про порядок здійснення помилування.
45. Доцільно відновити у колишній редакції п. 3 ч. 1 ст. 6 КПК, а ст. 111 КПК виключити.
46. КПК не передбачає порядку закриття справ у випадках декриміналізації діяння; за спеціальними підставами, передбаченими особливою частиною КК України; при відмові Верховної Ради України надати згоду на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності. Тому вбачається вкрай необхідним внесення відповідних доповнень до КПК та прийняття Пленумом Верховного Суду України постанови, в якій були б надані відповідні роз’яснення з питань застосування законодавства, що регулює закриття кримінальних справ.
47. В КПК слід закріпити норму про те, що за результатами розгляду скарги на постанову про порушення кримінальної справи щодо певної особи, суддя закриває справу, якщо по ній вже проводились слідчі дії.
48. Строк перегляду рішення про закриття справи на досудових і судових стадіях повинен бути однаковим.
49. У КПК бажано визначити порядок та процесуальну форму рішення про закриття кримінальної справи відносно підозрюваних, причетність яких до злочину не знаходить свого підтвердження.
50. Закриття кримінальної справи за будь–якою підставою на стадії досудового розслідування повинно бути виключно компетенцією суду.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. А д а м е н к о В. Д. Сущность и предмет защиты обвиняемого. – Томск: Изд-во Том. ун-та, 1983. – 158 с.
2. Адвокати пишуть. // Адвокат. – 2002. – № 1. – С. 49–50.
3. А л е к с е е в Н. С., Л у к а ш е в и ч В. З. Ленинские идеи в советском уголовном судопроизводстве. (Возбуждение уголовного дела и предварительное расследование). – Л.: Изд – во ЛГУ, 1970. – 192 с.
4. А л е к с е е в Н. С., Д а е в В. Г., К о к о р е в Л. Д. Очерк развития науки уголовного процесса. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1980. – 251 с.
5. А л е к с е е в С. С. Структура советского права. – М.: Юрид. лит., 1975. – 263 с.
6. А л е к с е е в С. С. Общая теория права: Курс в 2 Т. – М.: Юрид. лит., 1982. – Т.2. – 359 с.
7. А л ь п е р т С. А. Кримінально-процесуальні функції: поняття, система, суб’єкти. – Харків, 1995. – С. 10–11.
8. А л ь п е р т С. А. Субъекты уголовного процесса. – Харьков, 1997. – С. 21–22.
9. А с а н о в В. О. О содержании уголовного преследования // Уголовное право.– 2000. – № 4. – С. 3.
10. Б а н и н В. А. О понятии и системе уголовно-процессуальных функций // Проблемы совершенствования законодательства и повышения эффективности деятельности правоохранительных органов в свете новых конституций. – Уфа, 1979. – С. 115–126.
11. Б а н и н В. А. К вопросу о догмах теории уголовного процесса // Проблемы совершенствования расследования и профилактики преступлений на современном этапе. – Уфа, 1990. – С. 31–36.
12. Б а р а б а ш А. С., В о л о д и н а Л. М. Прекращение уголовных дел по нереабилитирующим основаниям в стадии предварительного расследования (ст.ст. 62 – 9 УПК РСФСР). – Томск: Изд-во Том. ун-та, 1986. – 151 с.
13. Б а у л і н О. В., К а р п о в Н. С. Процесуальна самостійність і незалежність слідчого та їх правові гарантії. – К., 2001.– С. 48.
14. Б е к е ш к о С. П., М а т в и е н к о Е. А. Подозреваемый в советском уголовном процессе. – Минск: Изд-во БГУ, 1969. – С. 34, 36–37, 41–42.
15. Б о й к о в А. Д. Третья власть в России. – М., 1997. – С. 65.
16. Б о р о д и н С. В. Понятие, сущность и задачи уголовного процесса // Советский уголовный процесс: Учебник /Под ред. С.В. Бородина. – М.: Акад. МВД СССР, 1982. – С. 3–26.
17. Б р о н з Й. Л. Пробелы закона – проблемы адвокатуры // Адвокат. – 2002. – № 4–5. – С. 10–12.
18. В а р ф о л о м є є в а Т. В. Невже в Україні захист здійснюватимуть “фахівці в галузі права” і “державна адвокатура”? //Адвокат. – 2003. – № 2. – С. 42–44.
19. В а р ф о л о м є є в а Т. В. Законопроект В.В. Онопенка щодо змін до ст. 44 КПК України // Адвокат. – 2003. – № 3. – С. 11.
20. В а р ф о л о м є є в а Т., Г о н ч а р е н к о С. Науково-практичний коментар до Закону України “Про адвокатуру”.– К., 2003. – С. 56.
21. В а с и л е в с к а я В. Л. Институт защиты в уголовом процессе: Автореф. дисс... канд. юрид. наук. (12.00.09) / Акад. МВД Республики Беларусь. – Минск, 2001. – 19 с.
22. В а с и л ь е в О. Л. Процессуальные функции следователей, органов дознания и дознавателя на стадии предварительного расследования // Весник МГУ. Серия 11. Право. –2003. – № 1. – С. 71–92.
23. В а с и л ь е в О. Л. Становление и развитие отечественной концепции предварительного следствия: Автореф. дисс… канд. юрид. наук. – М., 1998. – 20 с.
24. В а х и т о в Ш. К. Место следственного аппарата в системе государственных органов // Сов. гос. и право. – 1988. – № 2. – С. 70–77.
25. В е д е н о в М. Ф., К р е м е н с к и й В. И. Соотношенние структуры и функций в живой природе. – М., 1966. – С. 12.
26. В е р е щ а г и н а А. В. Обеспечение права обвиняемого на защиту на досудебных стадиях (по российскому дореволюционному законодательству) // Государство и право. – 2002. – № 5. – С. 79 – 84.
27. Суддя вправі порушити кримінальну справу тільки про злочини, які зазначені у ч. 1 ст. 27 КПК України і щодо яких досудове слідство не провадиться: Ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 18 вересня 2003 р. (витяг) // Вісник Верховного Суду України. – 2003. – № 6. – С. 30.
28. В ы д р я М. М. Функция защиты в советском уголовном процессе // Советское государство и право. – 1978. – № 1. – С. 88–93.
29. Г а б з р л е А. Вступительное дознание в польском уголовном процессе (Основные исходные позиции проблемы) // Предварительное расследование в уголовном процессе Польской Народной Республики. – Волгоград: ВВСШ МВД СССР, 1976. – С. 98–105.
30. Г а л а г а н В. I. Теоретичні аспекти початкового етапу розслідування // Проблеми удосконалення кримінального та кримінально-процесуального законодавства. – К.: УАВС, 1993. – С. 154–159.
31. Г о л о в а ц ь к и й І. Ю. Діяльність адвоката–захисника у кримінальному процесі. – К., 2003. – С. 109.
32. Г о л о в к о Л. В. Новый УПК Российской Федерации в контексте сравнительного уголовно-процессуального права // Государство и право. – 2002.– № 5. – С. 51–61.
33. Г о м е л а у р и М. Л. Ролевое поведение и установка // Проблемы социальной психологии. – Тбилиси: Изд-во Тбил. ун-та, 1976. С. – 300-305.
34. Г р и г о р ь е в В. Н., К у з ь м и н Г. А. Правовые и организационные основы принятия решений в уголовном процессе. – М., 2003. – С. 54.
35. Г о р я Н. Принцип состязательности и функции защиты в уголовном процессе // Советская юстиция. – 1990. – № 7. – С. 22–23.
36. Г р и ш и н А. И., Г р о м о в Н. А. Процессуальные функции следователя // Правоведение. – 2001. – № 5. – С. 147–152.
37. Г р о ш е в о й Ю. М. Профессиональное правосознание судьи и социалистическое правосудие. – Харьков: Вища школа, 1986. – 185 с.
38. Г у б с ь к а О. А. Процесуальні питання звільнення особи від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими обставинами: Автореф. дис... канд. юрид. наук. – К., 2002. – С. 14.
39. Г у л я е в А. П. Следователь в уголовном процессе. – М.: Юрид. лит., 1981.– 191 с.
40. Г у л я е в А. П. Процессуальные функции следователя. – М.: Юрид. лит., 1981. – 61 с.
41. Д а в ы д о в П. М. Обвинение в советском уголовном процессе. – Свердловск: Свердл. юрид. ин-т, 1974. – С. 20.
42. Д а в л е т ш и н А. Х. Защита на предварительном следствии и её эффективность: Дисс… канд. юрид. наук. – М., 1982. – С. 8 – 9.
43. Д а е в В. Г. К понятию обвинения в советском уголовном процессе // Правоведение. – 1970. № 1. – С. 76–86.
44. Д а є в В. Г. Процессуальные функции и принцип состязательности в уголовном судопроизводстве // Правоведение. –1974. – № 1. – С. 64–73.
45. Державне обвинувачення: довідник з питань організації роботи з підтримання державного обвинувачення в судах /Довід. видання.– К: Видавництво, 2003. – С. 464–465.
46. Д ж а т и е в В. С. Общая методология и современные проблемы обвинения и защиты по уголовным делам: Диссертация в форме научного доклада на соискание учёной степени доктора юридических наук. – Владикавказ, 1995. – С. 12.
47. Д о д о н о в В. Н., К р у т с к и х В. Е. Прокуратура в России и за рубежом.– М., 2001.– С. 34.
48. Д о л е ж а н В., П о л я н с ь к и й Ю. Вимоги до прокурорів – обвинувачів у світлі рекомендацій Ради Європи // Вісник прокуратури. – 2003. – № 12. – С. 9–14.
49. Д о м б р о в с к и й Р. Г. Логика и теория судебных доказательств (методологические вопросы криминалистики) // Оптимизация расследования преступлений: Сб. науч. тр. – Иркутск: Изд-во Иркут. ун-та, 1982. – С. 10–21.
50. Д у б и н с к и й А. Я. Прекращение уголовного дела в стадии предварительного расследования: Учеб. пособие. – К.: КВШ МВД СССР, 1975. – 132 с.
51. Д у б и н с к и й А. Я. Уголовно-процессуальные функции // Проблемы повышения качества уголовно-процессуальной деятельности в условиях перестройки. – Ижевск, 1989. – С. 19–27.
52. Е ж о в а Ю. Е. Уголовный иск и новый уголовно-процессуальный кодекс // Весник МГУ. Серия 11. Право.– 2002. – № 6. – С. 74–85.
53. Э д и л я н А. Г. Некоторые вопросы реабилитации в стадии предварительного следствия. // Проблемы борьбы с преступностью: Материалы VI конференции аспирантов и соискателей. – М., 1976. – С. 135–140.
54. Э л ь к и н д П. С. Сущность советского уголовно-процессуального права. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1963. – 172 с.
55. Э л ь к и н д П. С. Цели и средства их достижения в советском уголовно-процессуальном праве. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1976. – 143 с.
56. Ж о г и н Н. В. Прокурорский надзор за предварительным расследованием уголовных дел. – М.: Юрид. лит., 1968. – 262 с.
57. Ж о г и н Н. В., Ф а т к у л л и н Ф. Н. Предварительное следствие в советском уголовном процессе. – М.: Юрид. лит., 1965. – 367 с.
58. Ж у к О. Соотношение уголовного преследования и прокурорского надзора в досудебных стадиях уголовного процесса // Уголовное право. – 2003. – № 4.– С. 114–116.
59. Ж у р а в л ё в В. Г. Обвинение как процессуальная функция в советском уголовном и военно-уголовном процессе: Дисс… канд. юрид. наук. – М., 1950. – С. 26.
60. З а й ц е в Л. Л. Новые уголовно-процессуальные кодексы России и Беларуси: сравнительный аспект // Материалы международной научно-практической конференции, посвященной принятию нового Уголовно-процессуального кодекса Российской Федерации. – М., 2002. – С. 57.
61. З а х а р о в В. Компенсації жертвам злочинів // Юридичний вісник України. – 2003. – № 14. – С. 4.
62. З е й к а н Я. П. Захист у кримінальній справі: Науково-практичний посібник. – К.: Вища школа, 2002. – 271 с.
63. З е л е н е ц к и й В. С. Теоретическое обоснование стадии возбуждения государственного обвинения в советском уголовном процессе // Проблемы правоведения. – К.: Вища школа, 1976. – Вып. 33. – С. 112-122.
64. З е л е н е ц к и й В. С. Возбуждение государственного обвинения в советском уголовном процессе. – Харьков: Вища школа, Изд-во при Харьков. ун-те, 1979. – 144 с.
65. З е л е н е ц к и й В. С. Соотношение следственного и государственного обвинения в советском уголовном процессе // Актуальные проблемы юридического процесса в общенародном государстве. – Ярославль, 1979. – Вып. 1. – С. 106–113.
66. З е л е н с к и й В. Д. Организация расследования преступлений. Криминалистические аспекты. – Ростов-на-Дону, 1989. – 186 с.
67. З и н а т у л л и н З. З. Общие проблемы обвинения и защиты по уголовным делам: Учеб. пособие. – Ижевск. 1989. – 79 с.
68. З и н а т у л л и н З. З. Иерархия функций российского уголовного процесса // Научные труды РАЮН. – М., 2001. – № 1. – С. 102.
69. З и н а т у л л и н З. З. Уголовное преследование и его субъекты // Изд-во Вест. Удмурд. ун-та, 2002. – № 2. – С. 11–14.
70. И в а н о в В. А. Прокурорский надзор в борьбе с преступностью. –Л.: Изд-во ЛГУ, 1964. – 64 с.
71. І л ь к о в е ц ь Л. Проблеми реформування досудового слідства // Прокуратура. Людина. Держава. – 2004. – № 1. – С. 55–59.
72. И щ е н к о Е. П. Проблемы первоначального этапа расследования преступлений. – Красноярск, 1987. – 102 с.
73. К а з Ц. М. Субъекты доказывания в советском уголовном процессе.– Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1968. – 68 с.
74. К а н М. П. Процессуальные функции прокурора в досудебных стадиях уголовного судопроизводства: Дис...канд. юрид. наук.– Ташкент, 1988. – С. 14.
75. К а р е в Д. С. Сущность и задачи советского уголовного процесса // Советский уголовный процесс.– М.: Высшая школа, 1968. – С. 3–38.
76. К а р н е е в а Л. М. Проблемы перестройки следственного аппарата органов внутренних дел // Соц. законность. – 1989. – № 2. – С. 62– 64.
77. К а р п у х и н А. Д. Уголовное преследование и защита на предварительном следствии // Российский следователь. – 2003. – № 2. – С. 17–19.
78. К в е т н о й М. С. Человеческая деятельность: сущность, структура, типы (социологический аспект). – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1974. – С. 25, 38–39.
79. К е р г а н д б е р г Э. М. Функция защиты и процесс её осуществления // Проблемы права на защиту. – Таллинн, 1988. – С. 30–47.
80. К е р г а н д б е р г Э. М. Использование специальных познаний при осуществлении функции защиты в советском уголовном процессе: Дисс… канд. юрид. наук. – Тарту, 1985. – С. 34, 45–50.
81. К и м С. И. Уголовно-процессуальные функции следователя // Сборник статей адьюнктов и соискателей. / Высшая школа МВД СССР. – М., 1973. – Вып. 1. – С. 176–186.
82. К о в а л е н к о Е. Г. Кримінальний процес України: Навч. посіб. – К.: Юрінком. Інтер, 2003. – 575 с.
83. К о к о р е в Л. Д. Участники правосудия по уголовным делам. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1971. – 160 с.
84. К о к о р е в Л. Д. Конституция СССР – основа развития и совершенствования уголовного судопроизводства // Развитие и совершенствование уголовно-процессуальной формы. – Воронеж, 1979. – С. 9–24.
85. К о л о д я ж н ы й В. А. Возбуждение уголовного дела: проблемы теории и практики. – Луганск: Изд–во Луганского института внутренних дел, 1999. – С. 44.
86. К о л о к о л о в Н. А. Судебный контроль в стадии предварительного расследования: реальность, перспективы // Государство и право. – 1998. – № 11. – С. 31–39.
87. К о л о с М. І. Проблеми забезпечення захисту при затриманні і взятті під варту // Організація адвокатури і надання правової допомоги в демократичному суспільстві. – К., 2002. – С. 75–76.
88. К о л я д а П. Ситуація із захистом // Юридичний вісник України. – 2003. – 15-21 березня.
89. Комментарий к уголовно-процессуальному кодексу Российской Федерации. – М., 2004. . – 625 с.
90. К о р е н е в с к и й Ю. В. Доказывание в уголовном процессе / закон, теория, практика // Доказывание в уголовном процессе: традиции и современность. – М., 2000. – С. 33.
91. К о р о т к и й Н. Н. Процессуальные гарантии неприкосновенности личности подозреваемого и обвиняемого в стадии предварительного расследования. – М.: ВНИИ МВД СССР, 1981. – 96 с.
92. К о с ю т а М. В. Прокурорська система України в умовах демократичного суспільства. – Одеса, 2002. – С. 134 – 135.
93. Кримінальний процес України: Підручник /За ред. Ю.М. Грошевого і В.М. Хотенця/.– Харків: Право, 2000. – 494 с.
94. Курс советского уголовного процесса: Общая часть /Под ред. А.Д. Бойкова, И.И. Карпеца/.– М.: Юрид. лит., 1989. – 640 с.
95. К у ц е н к о В. И. Социальная задача как категория исторического материализма. – К.: Наукова думка, 1972. – 368 с.
96. К у ч и н В. В. Новое уголовно-процессуальное законодательство о привлечении военнослужащих к уголовной ответственности // Право в Вооруженных Силах. – 2002. – № 1. – С. 23.
97. Л а з а р е в а В. А. Судебная власть и уголовное судопроизводство // Государство и право. – 2001. – № 5. – С. 49 – 56.
98. Л а р и н А. М. Расследование по уголовному делу: процессуальные функции. – М.: Юрид. лит., 1986. – 159 с.
99. Л е н с к и й А. В., Я к и м е н к о Ю. К. Производство по делам часного обвинения в уголовном процессе России. – М., 1998.– С. 13.
100. Л и е д е А. А. Общественное поручительство в уголовном судопроизводстве. – Рига: Латвийский гос. ун-т, 1963. – 342 с.
101. Л у б ш е в Ю. Адвокат в уголовном деле. – М., 1999. – С. 95.
102. Л у п и н с к а я П. А. Рецензия на учебник «Уголовно-процессуальное право Российской Федерации». – М., 1997. – С. 15.
103. М а к с и м о в С., Ч и с т я к о в Н. За дальнейшее развитие науки советского уголовного процесса // Социалистическая законность. – 1952. – № 8. – С.14.
104. М а л а х о в а Л. И. Функция уголовного преследования как вид процессуальной деятельности // Российский следователь. – 2003. – № 7. – С. 25–26.
105. М а л я р е н к о В. Т. Щодо повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування та прокурору // Право України. – 2004. – № 4.– С. 3–10.
106. М а л я р е н к о В. Т. Про закриття кримінальної справи (окремі аспекти) // Вісник Верховного Суду України. – 2003. – № 3. – С. 56–62.
107. М а н о в а Н. С. Предварительное следствие: идеи и новые законодательные реалии // Государство и право. – 2003. – № 2. – С. 61–66.
108. М а н о в а Н. С., Ф р а н ц и ф о р о в Ю. Ф. Процессуальная природа деятельности прокурора при окончании досудебного производства // Российский следователь. – 2003. – № 8. – С. 35–37.
109. М а р и у п о л ь с к и й Л. А., Г о л ь с т Г. Р. К вопросу о процессуальных функциях следователя. – М., 1963. – С. 114–116.
110. М а р к о в Ю. Г. Функциональный подход в современном научном познании. – Новосибирск: Наука, 1982. – 255 с.
111. М а т і є к С. В. Підготовка прокурора до підтримання державного обвинувачення в суді // Державне обвинувачення: Довідник з питань організації роботи з підтримання державного обвинувачення в судах. – К., 2003. – С. 485.
112. М а т і є к С. Щодо визначення поняття “обвинувачення” // Вісник прокуратури. – 2002. – № 5. – С. 55–58.
113. М а т ю ш е н к о Р. І. Виконання процесуального рішення про закриття кримінальної справи: Дис...канд. юрид. наук. (12.00.09) / НАВСУ. – К., 2004. – 174 с.
114. М и з у л и н а Е. Б. Уголовный процесс: концепция самоограничения государства: Автореф. дисс... доктора юрид. наук. – М., 1993. – С. 9, 30.
115. М и н ь к о в с к и й Г. М. Окончание предварительного расследования и право обвиняемого на защиту. – М.: Госюриздат, 1957. – 210 с.
116. М и х а й л о в В. А. Процессуальный порядок прекращения уголовных дел в стадии предварительного расследования. – Волгоград: Учеб пособие ВСШ МВД СССР, 1970. – 139 с.
117. М и х а й л я н ц А. Г. Профилактическая функция советского уголовного процесса. – Ташкент: Ташк. Высшая школа, 1977. – 61 с.
118. М о т о в и л о в к е р Я. О. Предмет советского уголовного процесса: Учеб. пособие. – Ярославль: Ярослав. ун-т, 1974. – 96 с.
119. М о т о в и л о в к е р Я. О. Основные уголовно-процессуальные функции. – Ярославль: Ярослав. ун-т,