Лошков Юрій Іванович. Диригентське оркестрове виконавство в контексті української культури ХVІІІ-ХІХ ст.

Краткое описание

Лошков Юрій Іванович. Диригентське оркестрове виконавство в контексті української культури ХVІІІ-ХІХ ст. : Дис... д-ра наук: 26.00.01 2008

Лошков Ю.І. Диригентське оркестрове виконавство в контексті української культури ХVІІІХІХ ст. Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства за спеціальністю 26.00.01 теорія та історія культури. Харківська державна академія культури. Харків, 2008.
У дисертації вперше фундаментально досліджена специфіка інтеграції диригентського виконавства європейського типу в культурне життя України ХVІІІХІХ ст. на основі застосування системно-діяльнісного підходу. Здійснено виокремлення системних ознак професійного музичного мистецтва, основою функціонування якого є штучний” тип репрезентації культурної традиції.
З’ясовані культурні сфери функціонування диригентського виконавства в Україні ХVІІІХІХ ст.; зумовлений професійний характер діяльності керівників музичних колективів у регулярній армії, пансько-маєтковому середовищі, театральних антрепризах та аматорський у навчальних і просвітніх закладах.
Доведено, що диригування як знакова система формувалося в Україні в межах професійної капельмейстерської діяльності, а естетичні засади диригентського виконавства закладали вчителі музики, активно культивуючи колективні форми європейського музикування.

У Висновках визначені основні наукові результати дослідження.

Диригентське виконавство як вторинна, відносно самостійна художня діяльність, творча сторона котрої проявляється у формі інтерпретації авторського тексту, є складовою професійного музичного мистецтва, що основується на штучних” нормах відтворення культурної традиції. Професійне музичне мистецтво пройшло три стадії формування: відгалуження від фольклору на рівні ремісництва як принципу збереження та відтворення культурної традиції (до ХІV ст.), формування професіоналізму як принципу створення нового на основі збереження та відтворення культурної традиції в контексті поєднання теорії з практикою (ХІVХVІІ ст.), становлення академізму як принципу створення, впровадження та дотримання штучних” норм відтворення культурної традиції (з ХVІІ ст. й понині).
Диригентське виконавство як матеріал складають штучні” норми відтворення культурної традиції: музичний інструментарій, репертуар, виконавська техніка, засоби виразності, музична теорія, правила композиції та інтерпретації, естетика виконання. Виконавська техніка в диригуванні основується на мнемонічній знаковій системі як формі фіксації та передачі інформації. Діалектика еволюції диригування як системи знаків простежується у формуванні та поступовому поєднанні двох первинних засобів керівництва спільним виконанням: хейрономії, метою якої є відображення змісту, та шумного диригування”, спрямованого на підтримку метроритмічної, тобто формоутворюючої, основи в музиці.
Диригентське виконавство як різновид професійної музичної діяльності, основою якої є репрезентація авторського тексту через здійснення безпосереднього керівництва процесом колективного музикування, формувалося в межах капельмейстерства як форми соціокультурної практики. Капельмейстерство як етапне явище в історії музичного мистецтва, пов’язане з процесом професійної диференціації та характеризується багатофункціональністю. Виявлені основні діяльнісні функції капельмейстера: організаційна, педагогічна, творця репертуару, виховна та виконавсько-диригентська, серед яких остання, тобто безпосереднє диригування як засіб передачі інформації оркестру, не відігравала провідної ролі у виявленні професійного хисту.
Капельмейстерська діяльність це загальномузичний феномен, не пов’язаний безпосередньо з диригуванням. Диригування в період розквіту капельмейстерства здебільшого не виходило за межі корегування метро-ритмічної сторони виконання, а тому і не належало до прерогатив серед якісних функцій керівника музичної організації.
Поліфункціональність капельмейстерства певною мірою не сприяла реалізації творчого потенціалу митця та зумовлювала здебільшого ремісничий характер цього різновиду професійної діяльності. Хоча, як будь-яка система вона надавала можливість самореалізації особистостям з видатними здібностями. Підтвердженням тому є творчість Й. Гайдна, який у межах капельмейстерської діяльності реалізував композиторський геній.
Специфіка інтеграції диригентського оркестрового виконавства європейського типу в культурному житті України ХVІІІ ст. пов’язана з геополітичною ситуацією. Східна та Центральна Україна як провінції Російської імперії зазнали експансії європейської музики у зв’язку з культурною політикою царського двору, починаючи з періоду правління Петра І; подібна ситуація притаманна й західноукраїнським землям, колонізованим Австрійською імперією в 1770-х рр.
На зазначений час диригентське виконавство сформувалося в Європі як різновид професійного музичного мистецтва, що зумовило, на відміну від сольного музикування, відсутність національних ознак у досліджуваний період. Основними чинниками глобалістичного характеру культивування оркестрового диригування в Україні стали:

морально-виховна сутність музичного виконавства як фактор елітарності мистецтва та його відокремлення від народної творчості;
пов’язаність у професіональній сфері з оркестрами європейського типу, що, з одного боку, актуалізувало проблему капіталовкладень для їх утримання; з іншого зумовило виконання авторських творів як традиційної основи репертуарної політики європейських оркестрових колективів.
Із зазначеними чинниками пов’язані й середовища культивування диригентського оркестрового виконавства: вітчизняна аристократія, а надалі інтелігенція.

Аристократія як носій морально-виховних ідей мистецтва відіграла значну роль у формуванні естетичних засад вітчизняного музичного і, в першу чергу, диригентського виконавства. Родини Розумовських, Голіциних, Потоцьких, Марковичей, Лопухіних, Галаганів, Хорватів та ін. протягом десятиліть сприяли становленню вітчизняного колективного музикування на основі європейських естетичних принципів, у чому їх роль зіставляється з меценатством родин угорських князів Естергазі, російських аристократів Шереметєвих й Воронцових та ін.
Ансамблеве музикування відіграло важливу роль у формуванні естетичних засад вітчизняного диригентського оркестрового виконавства. Залучення аматорами з аристократичних кіл для спільного музикування професіоналів капельмейстерів військових і кріпацьких оркестрів у маєткових умовах та вчителі музики в містах з одного боку, забезпечувало достатній художній рівень виконання, з іншого сприяло естетичному вихованню вітчизняних професіоналів, які традиційно під час навчання отримували лише суто ремісничі навички.
Для процесу формування диригентського виконавства в українській музичній культурі характерні три етапи. Перший період хронологічно охоплює ХVІІІ початок ХІХ ст. і вирізняється інтеграцією, на основі діяльності переважно іноземних фахівців, оркестрів європейського типу та засобів керівництва колективним виконанням. На другому етапі перша половина ХІХ ст. простежується формування українського оркестрового виконавства в контексті виховання вітчизняних оркестрових музикантів, основою якого було прищеплення на практиці європейських норм відтворення культурної традиції. Третій період (середина ХІХ ст.) характеризується формуванням вітчизняного диригентського виконавства. У той час, коли професійна сфера капельмейстерської діяльності (військові та кріпацькі капели, театральні оркестрові колективи) залишалася прерогативою іноземних музикантів, аматорство стало середовищем, у якому виховувалися диригенти представники вітчизняної інтелігенції.
На етапах інтеграції європейського та формування вітчизняного оркестрового виконавства керівництво в периферійних, на відміну від придворних музичних організацій як віддзеркалення тогочасних процесів у європейській культурі, здійснювалося здебільшого одноосібно, тобто професійна діяльність капельмейстерів мала синкретичний характер. Отже, в той час, коли в європейській музичній культурі відбувалася професійна диференціація в контексті звуження функціональних обов’язків капельмейстерів та вичленення виконавсько-диригентської функції у творчу спеціальність, у вітчизняному оркестровому виконавстві простежується багатофункціональна специфіка діяльності керівників музичних колективів.
Аналіз діяльності іноземних фахівців на чолі вітчизняних музичних організацій першої половини ХІХ ст. свідчить про повну відповідність традиціям капельмейстерства. Зазначені митці, на основі ґрунтовних знань у галузі музики, під час професійної музичної діяльності інтегрували європейські норми відтворення культурної традиції. Виконання капельмейстерами функції творця репертуару в зазначений період відрізнялося активним опрацюванням місцевого музичного матеріалу від гармонізації народних мелодій до створення оригінальних творів та сприяло підвищенню художнього виконавського рівня оркестрових колективів.
Диригентське оркестрове виконавство в Україні поширювалося через професійне й аматорське музикування на ремісничому і морально-естетичному рівнях. Здебільшого професійний характер функціонування диригування простежується в таких культурних сферах, як регулярна армія (військові капели), пансько-маєткова культура (кріпацькі музичні організації), театральні антрепризи (театральні оркестри); аматорський у навчальних та просвітніх закладах (аматорські оркестри). Якщо функціонування кріпацьких та військових капел було формою поширення професійного виконавства серед неосвічених верств населення, то діяльність аматорських колективів була формою поширення музичного мистецтва в прогресивних колах інтелігенції. У першому випадку оркестрове виконавство європейського типу культивувалося на рівні прищеплення виконавських навичок гри або співу; в другому на рівні поширення естетики та просвітніх ідеалів високохудожнього виконання.

14. Диригування як професійний засіб керівництва процесом колективного виконання на основі певної відпрацьованої знакової системи формувалося в Україні в межах капельмейстерської діяльності. Професійну диференціацію у сфері капельмейстерської діяльності на теренах української культури спричинили декілька факторів. Серед них: поширеність оркестрового виконавства, що виявилося в стабілізації основних критеріїв функціонування в різноманітних культурних осередках та кількісному й якісному зростанні оркестрових музикантів; демократизація суспільства, яка в музичному виконавстві виявилася, в першу чергу, в суттєвій зміні джерел фінансування; поглиблення ідейного змісту творів та розширення засобів виразності музичної мови; зростання естетичного рівня слухацької аудиторії. Диференціація в межах капельмейстерської діяльності спричинила виведення на провідні позиції виконавсько-диригентської функції, що, з часом, стимулювало кристалізацію диригування як повноцінного різновиду виконавського мистецтва.
15. Навчальні та просвітні заклади як основні осередки поширення аматорського колективного музикування сприяли формуванню оркестрового диригування як мистецького різновиду музичного виконавства. Це зумовлено тим, що саме оркестр став об’єднуючою ланкою естетичних прагнень аматорів та професійних музикантів, а специфіка діяльності керівників виконавських колективів при навчальних закладах була найбільше пов’язана з творчістю.
16. Матеріальне становище керівників виконавських колективів при навчальних закладах практично не залежало від їх публічних концертних виступів, а диригенти в галузі аматорства мали інше джерело матеріального забезпечення та займалися музикуванням для особистого задоволення і з просвітянською метою. Тому вибір музичних творів для публічного показу базувався на особистих уподобаннях, якість яких залежала від культурно-естетичного рівня митця. Якщо в кріпацькі та військові капели приходили капельмейстери фахівці, для яких публічне виконавство на чолі музичного колективу було складовою професійної діяльності, то в освітній галузі створенням виконавських колективів музиканти (професіонали, але не диригенти) займалися за покликанням, духовним прагненням. Отже, естетичні засади вітчизняного диригентського виконавства закладала плеяда митців, які розпочинали в Україні діяльність як вчителі музики, а надалі стали визначними культурними просвітителями, активно культивуючи колективні форми музикування.
17. Суб’єктивним чинником інтеграції диригентського оркестрового виконавства європейського типу в українську культуру стала діяльність професійних музикантів. Можна констатувати наявність високопрофесійних вітчизняних капельмейстерів уже у ХVІІІ ст., але, поряд із цим, необхідно зробити висновок, що галуззю їх діяльності було, переважно, хорове виконавство. Важливим підґрунтям цього висновку може слугувати аналіз діяльності видатних українських музикантів зазначеного часу, творчий доробок яких складають переважно хорові твори Д. Бортнянського, М. Березовського, С. Дегтярьова, А. Веделя професійних музикантів, учнів відомих італійських капельмейстерів Б. Галуппі та Дж. Сарті. Таке становище зумовлене характерним ще для початку ХІХ ст., особливо в галузі колективного музикування, уособленням композитора й виконавця на підставі практичної діяльності: тільки особиста виконавська діяльність давала можливість чути в реальному звучанні свій твір.
18. Поширенню інструментального колективного виконавства європейського типу в Україні сприяли іноземні капельмейстери. Діяльності окремих європейських фахівців-капельмейстерів в Україні притаманна тривалість (значний період життя, проведений в українських землях) та опора на місцевий матеріал при виконанні функції творця репертуару, що свідчить про їх акліматизацію. На основі існуючих у науковому обігові матеріалів, серед найвизначніших для становлення вітчизняного музичного мистецтва професійного рівня наведемо імена музикантів: поляків М. Концевича, І. Добжинського, І. Вітковського, М. Вигорницького, В. Ляйбольда-Шмацяжинського, німців Г. Фіхтнера, А. Герке, Д. Краузе, Ф. Шульца, чехів К. фон Лау, Ф.-К. Бліми, італійців Дж. Сарті, Л. Джервазі, австрійця А. Пфейфера та ін.
19. Поширення диригентського оркестрового виконавства європейського рівня в Україні сприяло: підйому загальної музичної культури, що позначилося, зокрема, на формуванні професійної критичної думки в середині ХІХ ст.; формуванню структури спеціалізованих навчальних закладів; визначенню специфіки виникнення та подальшого становлення вітчизняної композиторської школи.