Лук'янець Дмитро Миколайович РОЗВИТОК ІНСТИТУТУ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ: КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ТА ПРОБЛЕМИ ПРАВОРЕАЛІЗАЦІЇ

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП .......................................................................................................….. 4

РОЗДІЛ 1 Інститут адміністративної відповідальності:
загальнотеоретична характеристика …………………........ 17

1.1. Теоретичні аспекти визначення поняття і змісту інституту
адміністративної відповідальності.......................................................... 17
1.2. Адміністративна відповідальність в системі юридичної
відповідальності..……………..........................................................…... 38
1.3. Сучасні концепції адміністративної відповідальності ........................ 59
1.4. Місце адміністративно-деліктних норм в системі
адміністративного права .....................................................................…. 89

Висновки до розділу 1 ................................................................................. 113

РОЗДІЛ 2 Нормативна модель адміністративної
відповідальності та проблеми її удосконалення .............. 119

2.1. Принципи побудови нормативної моделі адміністративної
відповідальності ........................................................................................... 119
2.2. Вплив принципу верховенства права на нормативну модель
адміністративної відповідальності ............................................................. 142
2.3. Особливості підстав адміністративної відповідальності ................. 167
2.4. Адміністративні стягнення та інші адміністративні санкції ............ 192

Висновки до розділу 2 ................................................................................. 219

РОЗДІЛ 3 Проблеми систематизації законодавства про адміністративну
відповідальність ........................................................................ 227

3.1. Зарубіжний досвід систематизації законодавства про адміністративну
відповідальність ...................................................................................... 227
3.2. Концептуальні засади систематизації сучасного законодавства про
адміністративну відповідальність ........................................................ 248
3.3. Актуальні проблеми сучасного етапу систематизації законодавства
про адміністративну відповідальність .................................................. 268

Висновки до розділу 3 .................................................................................. 280

РОЗДІЛ 4 Реалізація нормативної моделі адміністративної
відповідальності ...................................................................... 283

4.1. Принципи реалізації нормативної моделі адміністративної
відповідальності....................................................................................... 283
4.2. Процесуальні засади адміністративної відповідальності .................. 318
4.3. Органи місцевого самоврядування та суди як органи
адміністративної юрисдикції ................................................................ 340

Висновки до розділу 4 ................................................................................... 357

ВИСНОВКИ .................................................................................................. 363

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ................................................. 375

ДОДАТОК ...................................................................................................... 405

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Зміни, які відбулися в Україні в останні роки, суттєво вплинули на розвиток права і викликали необхідність оновлення фундаментальних правових інститутів. Проблеми, пов’язані зі становленням держави в умовах практичної відсутності досвіду, необхідного для налагодження ефективного державного управління, радикальною зміною ідеологічних установок, проголошенням курсу на перехід до ринкової економіки, викликали активізацію нормотворчої діяльності. В той самий час, створення абсолютно нової правової бази не може бути одномоментним і в багатьох сферах суспільних відносин тривалий час доводиться користуватися старими нормативно - правовими актами, пристосовуючи їх до нових умов.
Однак така ситуація не може тривати довго. На певному етапі суспільного розвитку необхідним стає переосмислення концептуальних засад побудови тих чи інших правових інститутів з урахуванням вимог сьогодення, приведення їх у відповідність з нагальними потребами суспільства.
Не є виключенням й інститут адміністративної відповідальності. З одного боку, розвиток цього інституту досі відбувається на засадах, закладених ще за радянських часів з урахуванням відповідної ідеології, а з іншого – спостерігається його розповсюдження на відносини, яких не існувало і не могло існувати в той час. В основному це обумовлюється трансформацією механізмів державного регулювання економіки та зміною розуміння характеру відносин між людиною і державою.
Фактично існує невідповідність між концептуальними засадами, на яких побудовано інститут адміністративної відповідальності, і потребами в ефективних засобах державного примусу, здатних функціонувати в сучасних умовах. Підтвердженням цього є статистичні дані, згідно з якими щороку до адміністративної відповідальності притягується більше 20% дорослого населення країни, а з урахуванням підвищеної латентності підстав адміністративної відповідальності, цифра є значно вищою. Це означає, що адміністративна відповідальність своїх функцій повною мірою не виконує.
Оскільки потреба в ефективних засобах державного примусу, у тому числі й адміністративного, є об’єктивною, найбільш ефективним шляхом подолання згаданої невідповідності є розробка нових концептуальних засад адміністративної відповідальності і на їх основі побудова відповідної нормативної моделі, яка найбільшою мірою відповідала б сучасному стану розвитку суспільних відносин. З урахуванням досвіду функціонування інституту адміністративної відповідальності в минулому та сучасних досягнень правової науки і перспектив розвитку суспільства необхідно таким чином удосконалити цей інститут, щоб у процесі його практичної реалізації були досягнуті результати, яких вимагає суспільство і держава.
Адміністративна відповідальність, точніше її концептуальні засади і найбільш суттєві характеристики нормативної конструкції, має давню історію. Переживши безліч трансформацій, обумовлених особливостями функціонування в умовах існування різних форм державної організації суспільства, адміністративна відповідальність дійшла й до нашого часу. Але сучасні реалії української держави, прагнення долучитись до загальноєвропейських цінностей вимагають переосмислення місця цього інституту в системі вітчизняного права, переходу від поглядів на нього як на репресивно–фіскальний інструмент держави, до розуміння його як засобу забезпечення правопорядку у тих сферах суспільних відносин, де об’єктивно необхідним є державне регулювання і державне управління, засобу забезпечення, перш за все, прав і свобод людини і громадянина.
Отже, дослідження теми, присвяченої з’ясуванню об’єктивних потреб українського суспільства в інституті адміністративній відповідальності, визначенню його концептуальних засад і на цій основі удосконалення, відповідно до принципів демократичної, правової держави, механізму практичної реалізації інституту адміністративної відповідальності є актуальним і своєчасним.
Теоретичну базу дисертаційного дослідження склали наукові праці відомих теоретиків права, зокрема таких, як С.С. Алексєєв, С.Н. Братусь, Д.А. Керімов, М.І. Козюбра, В.В. Лазарев, О.Е. Лейст, Н.С. Малеїн, В.М. Манохін, М.Н. Марченко, В.С. Нерсесянц, І.С. Самощенко, Ю.В. Тихонравов та інших; вітчизняних учених – адміністративістів В.Б. Авер’янова, О.Ф. Андрійко, О.М. Бандурки, Ю.П. Битяка, Г.П. Бондаренка, А.С. Васильєва, І.П. Голосніченка, С.Т. Гончарука, Є.В. Додіна, Р.А. Калюжного, С.В. Ківалова, А.П. Клюшниченка, Л.В. Коваля, Т.О. Коломоєць, В.К. Колпакова, А.Т. Комзюка, Є.Б. Кубка, О.В. Кузьменко, І.В. Март’янова, В.М. Марчука, В.Л. Наумова, В.Ф. Опришка, О.І. Остапенка, І.М. Пахомова, А.О. Селіванова, В.С. Стефанюка, М.М. Тищенка, В.В. Цвєткова, Н.В. Хорощак, Ю.С. Шемшученка, В.К. Шкарупи, М.К. Якимчука, О.М. Якуби, Х.П. Ярмаки та багатьох інших.
Важливе значення для дисертаційного дослідження мали наукові праці російських вчених: А.Б. Агапова, О.П. Альохіна, З.А. Астемірова, Г.В. Атаманчука, Б.Т. Базилєва, Д.М. Бахраха, К.С. Бєльського, І.О. Галагана, Ю.М. Козлова, Б.М. Лазарева, О.Є. Луньова, В.Б. Росинського, В.Д. Сорокіна, Ю.М. Старилова, Ю.О. Тихомирова, Д.М. Овсянка, А.П. Шергіна, М.Д. Шиндяпіної, В.С. Четверикова.
Окремі положення дисертаційного дослідження спираються на погляди відомих учених дорадянських часів, зокрема таких, як О.Ф. Євтихієв, Н.С. Таганцев, В.Ф. Тарановський, І.Т. Тарасов, Є.Н. Трубецькой.
Крім вітчизняних та російських наукових праць, теоретичну базу дослідження також складають праці зарубіжних науковців, у тому числі: П. Лейленда, Лона Л. Фуллера, Р. Циппеліуса та деяких інших.
Емпіричною базою дослідження є статистичні дані Верховного Суду України, державні статистичні звіти про розгляд справ про адміністративні правопорушення та осіб, які притягнуті до адміністративної відповідальності, статистичні дані Держкомстату України, практика розгляду справ про адміністративні правопорушення в різних органах адміністративної юрисдикції.
Нормативно-правову основу дослідження склали акти конституційного, адміністративного, кримінального, цивільного, кримінально-процесуального та цивільно-процесуального законодавства.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося в рамках планових тем відділу проблем державного управління та адміністративного права Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України “Розвиток адміністративно-правових засад реформування державного управління (адміністративної реформи) в Україні” (номер державної реєстрації 0102U001602), “Теоретичні і практичні проблеми розвитку організаційно-правового механізму реалізації виконавчої влади в Україні” (номер державної реєстрації 0104U007588), “Розвиток демократичних засад державного управління в Україні: проблеми адміністративно-правового забезпечення” (номер державної реєстрації 0106U008728).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є обґрунтування концептуальних засад трансформації існуючого інституту адміністративної відповідальності відповідно до вимог, що обумовлюються його призначенням та об’єктивними потребами адаптації цього інституту до сучасних економічних і суспільно - політичних умов, а також визначення принципів, на основі яких має будуватись нормативна модель адміністративної відповідальності та відповідна практика правореалізації.
Для досягнення поставленої мети вирішуються такі завдання:
проаналізувати існуючи підходи до визначення поняття та змісту інституту адміністративної відповідальності, а також сформувати власну позицію стосовно його розуміння;
сформулювати вимоги до структури нормативної моделі адміністративної відповідальності та змісту її елементів;
визначити місце адміністративної відповідальності у системі юридичної відповідальності на основі виділення її найбільш суттєвих ознак і порівняння з іншими видами юридичної відповідальності;
визначити характеристики інституту адміністративної відповідальності як складової галузі адміністративного права, а також співвідношення адміністративної відповідальності з формами реалізації виконавчої влади;
сформулювати та розкрити основні принципи побудови нормативної моделі адміністративної відповідальності та основні принципи реалізації нормативної моделі адміністративної відповідальності, а також запропонувати способи формалізації цих принципів;
визначити способи реалізації принципу верховенства права при формуванні нормативної моделі адміністративної відповідальності;
виявити особливості нормативної моделі адміністративної відповідальності у зв’язку з необхідністю включення до неї норм, що визначають адміністративну відповідальність юридичних осіб;
проаналізувати досвід систематизації законодавства про адміністративну відповідальність в Україні та зарубіжних країнах і сформулювати концептуальні засади формалізації нормативної моделі адміністративної відповідальності з урахуванням історичного досвіду та досвіду інших країн;
обґрунтувати висновки та рекомендації щодо удосконалення чинного законодавства про адміністративну відповідальність.
Об’єктом дослідження є система юридичної відповідальності, у межах якої функціонує адміністративна відповідальність як сфера суспільних відносин, врегульованих адміністративно-деліктними нормами.
Предметом дослідження є сутність і зміст інституту адміністративної відповідальності, його нормативна основа та практика реалізації відповідних правових норм.
Методи дослідження. Обґрунтованість та достовірність наукових результатів забезпечувалися використанням філософських, загальнонаукових, спеціально-наукових та конкретно-наукових методів пізнання, зокрема таких, як діалектичний метод, системний, структурно-функціональний, формально-логічний та інші методи.
З позицій діалектичного методу інститут адміністративної відповідальності розглядався в його розвитку від виникнення до сучасного стану.
Системний метод був використаний, зокрема, для дослідження адміністративно-деліктних відносин, виявлення зв’язків між складовими цих відносин, а також при визначенні місця інституту адміністративної відповідальності у структурі системи права.
Для висвітлення сучасних концепцій адміністративної відповідальності використовувався метод функціонального аналізу, для визначення місця адміністративної відповідальності у системі юридичної відповідальності використано метод емпіричної типології, а для визначення місця нормативної моделі адміністративної відповідальності у системі права – метод теоретичної типології.
В основу визначення принципів побудови нормативної моделі адміністративної відповідальності були покладені наукові методи оцінки істинності результатів досліджень, зокрема була використана когерентна теорія істини.
Для формулювання принципів побудови нормативної моделі адміністративної відповідальності використовувалися методи аналізу і синтезу.
З метою визначення принципів реалізації зазначеної нормативної моделі використано відносно нові для правових досліджень синергетичні підходи.
Для виявлення в існуючій нормативній моделі адміністративної відповідальності тих елементів, які потребують приведення у відповідність із зазначеними принципами, широко використовувався формально-логічний метод.
Знайшли своє використання й такі методи, як історичний і метод порівняльного правознавства. Історичний метод використовувався при дослідженні точок зору на зміст адміністративної відповідальності в різні періоди вітчизняної історії, а також при вивченні джерел інституту адміністративної відповідальності, що існували в минулому.
Метод порівняльного правознавства застосовувався при вивченні зарубіжного досвіду систематизації законодавства про адміністративну відповідальність та регулювання способів визначення розміру адміністративних стягнень.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше у вітчизняній науці адміністративного права здійснено комплексне дослідження концептуальних засад нормативного регулювання адміністративної відповідальності та практики її реалізації. В ході дисертаційного дослідження сформульовано низку нових теоретичних висновків та практичних узагальнень і пропозицій, зокрема:
розкрито авторське розуміння адміністративної відповідальності як механізму реалізації в адміністративному порядку санкції правової норми, яка має форму стягнення. У даному розумінні поєднується і застосування стягнень, і обов’язок зазнати обмежень внаслідок застосування стягнення та реалізацію цього обов’язку, і відповідні правовідносини, і вияв примусового методу держави та реакція на правопорушення; Власне інститут адміністративної відповідальності представляє собою нормативну модель механізму реалізації в адміністративному порядку санкцій правових норм, які мають форму стягнень;
обґрунтовано, що відносини адміністративної відповідальності є складовою більш широкого кола правовідносин, які можна назвати адміністративно-деліктними відносинами, у межах яких можна виділити відносини об’єктивної адміністративної відповідальності і відносини суб’єктивної адміністративної відповідальності; зміст відносин об’єктивної адміністративної відповідальності полягає у застосуванні уповноваженим суб’єктом адміністративного стягнення до особи, що вчинила адміністративне правопорушення, а зміст відносин суб’єктивної адміністративної відповідальності – у реалізації обов’язку особи, винної у вчиненні адміністративного правопорушення зазнати певних обмежень внаслідок застосування до неї адміністративного стягнення;
обґрунтовано положення про те, що інститут адміністративної відповідальності за своїми ознаками є функціональним інститутом адміністративного права і, крім того, що адміністративну відповідальність можна вважати однією із форм реалізації виконавчої влади;
обґрунтовано положення про те, що основу інституту адміністративної відповідальності складає його нормативна конструкція, яка розуміється як сукупність правових норм, що описують адміністративну відповідальність безвідносно до конкретних складів її підстав і яка може бути використана як основа для адміністративно–деліктного регулювання багатьох видів суспільних відносин. Решта норм інституту адміністративної відповідальності описує конкретні склади її підстав;
розкрито зміст принципів побудови нормативної моделі адміністративної відповідальності, а саме: реалізовуваності реакції; адекватності реакції; об’єктивності оцінки; об’єктивності істини; достовірності джерел; компетентності суб’єкта ініціювання реакції; необхідності підстав ініціювання реакції; достатності підстав об’єктивної оцінки; подолання неочевидності; страхування об’єктивності; формалізації відхилення; пропорційності рівня нормативної деталізації відхилення і точності визначення меж можливої реакції; відповідності об’єкта реакції адресату норми; належної спрямованості реакції; дієвості реакції; конкретності ознак об’єктивної сторони; об’єктивної обумовленості діяння волею відповідного суб’єкта і адекватного відображення цього діяння у його свідомості; конкретизації реакції;
визначено окремі принципи реалізації нормативної моделі адміністративної відповідальності, зокрема такі, як: принцип реординації; принцип адекватності та абсолютної реалізації стягнення; принцип забезпечення гарантій виявлення підстав адміністративної відповідальності (правопорушень), а також запропоновано способи їх реалізації;
розкрито способи реалізації принципу верховенства права в процесі побудови нормативної моделі адміністративної відповідальності, зокрема запропоновано шляхи удосконалення принципу відповідальності за вину, а також визначено принцип обмеження формальності підстав адміністративної відповідальності;
доведено, що процесуальну основу адміністративної відповідальності становить адміністративний (тобто позасудовий) порядок провадження у справах про адміністративні правопорушення, який базується на принципах деліктного процесу розшукового типу, а також те, що це обумовлено способом реалізації принципу подолання неочевидності зв’язку між суб’єктом та об’єктивною стороною правопорушення;
серед проваджень щодо притягнення до адміністративної відповідальності юридичних осіб, виділено та проаналізовано такі їх види, як автономне провадження та об’єднане провадження, а також адміністративне провадження та квазісудове провадження; автономне провадження характеризується тим, що в ньому можна виділити всі стадії, традиційно притаманні провадженню у справах про адміністративні правопорушення; об’єднане провадження характерне тим, що в ньому, як правило, стадія адміністративного розслідування об’єднується з контрольним провадженням; квазісудовому провадженню, на відміну від адміністративного властиві окремі риси провадження щодо здійснення правосуддя судами у цивільних та господарських спорах;
доведено, що адміністративним правопорушенням притаманна протиправність двох видів: об’єктивна (протиправність у даному випадку означає, що діяння полягає в порушенні приписів правових норм, за що і встановлена юридична відповідальність) і суб’єктивна (полягає в забороні вчинення певних діянь шляхом встановлення за них юридичної відповідальності), а також обґрунтовано те, що відповідно до цих видів протиправності існує два способи побудови складів адміністративних правопорушень: деліктне регулювання і бланкетне регулювання;
для подолання об’єктивного ставлення у вину та урахування формальності складів адміністративних правопорушень, запропоновано розширити існуючий перелік форм вини для адміністративних правопорушень за рахунок введення таких її форм, як намір та необачність;
обгрунтовано необхідність забезпечення відповідності адміністративних стягнень у вигляді штрафу рівню фактичних доходів правопорушника та встановлення таких розмірів штрафів, щоб інтерес в уникненні адміністративної відповідальності переважав інтерес у вчиненні адміністративного правопорушення і, таким чином, утримував би особу від його вчинення;
з огляду на обмеженість підстав застосування конфіскації, в арсеналі адміністративних стягнень, що накладаються на фізичних осіб, а також санкцій, що застосовуються до юридичних осіб запропоновано передбачити такі, яки б на законних підставах давали б можливість примусово вилучати певне майно без встановлення обов’язкових вимог щодо визначення права власності на це майно (“безкомпенсаційне вилучення”);
запропоновано підхід, згідно з яким адміністративне стягнення у вигляді позбавлення будь-якого суб’єктивного права, отримання якого підтверджується відповідним документом, має відбуватися через скасування цього документа. Крім того, якщо відбувається позбавлення спеціального права, то його відновлення має здійснюватись у повній відповідності до передбаченої законом процедури первинного набуття цього права.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони, по-перше, дають можливість, спираючись на використані в роботі методологічні підходи, оцінити ефективність не тільки адміністративної, але й інших видів юридичної відповідальності, виявити недоліки у відповідному правовому регулюванні та усунути їх; по-друге, результати дослідження мають методологічне значення для нормотворчої діяльності у сфері юридичної відповідальності; по-третє, одержані результати дозволяють по-новому подивитись на функціональне призначення адміністративної відповідальності, розширити та використати її можливості для забезпечення правопорядку в різних сферах суспільних відносин, в тому числі перетворити адміністративну відповідальність на ефективний інструмент захисту прав і свобод людини і громадянина; по-четверте, ці результати можуть бути використані для удосконалення чинного законодавства про адміністративну відповідальність, а також у процесі систематизації законодавства про адміністративну відповідальність, зокрема, для розробки відповідного Кодексу. Крім того, отримані результати можуть бути використані для викладання навчальних дисциплін “Адміністративне право”, “Адміністративна відповідальність”, “Теорія держави і права”. Результати дисертаційного дослідження були використані при розробці проектів законів про внесення змін та доповнень до Кодексу України про адміністративні правопорушення, а також в процесі роботи у складі робочої групи по реформуванню законодавства про адміністративну відповідальність при Центрі політико-правових реформ.
Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою роботою. Основні теоретичні положення та розробки, яки характеризують наукову новизну дослідження, теоретичне і практичне значення його результатів, одержані дисертантом особисто. Із 26 публікацій у фахових виданнях дві підготовлені у співавторстві:
1. Аверянов В.Б., Лукянець Д.М., Хорощак Н.В. Актуальні питання правового регулювання адміністративної відповідальності // Часопис Київського університету права. – №1. – 2003. – С. 19–23. Не менше третини обсягу статті є науковим доробком здобувача, який полягає в критичному аналізі недоліків проекту Кодексу України про адміністративні проступки стосовно підстав адміністративної відповідальності, визначення поняття адміністративної відповідальності, а також у пропозиціях щодо удосконалення відповідних норм.
2. Аверянов В.Б., Лукянець Д.М., Хорощак Н.В. Чи можливе реформування інституту адміністративної відповідальності на концептуальних засадах проекту нового КпАП // Адвокат. – №1. – 2003. – С. 3–8. Не менше третини обсягу статті є науковим доробком здобувача, який полягає в критичному аналізі недоліків проекту Кодексу України про адміністративні проступки щодо способу формування Особливої частини Кодексу та викладенні власного бачення на вирішення цієї проблеми, обґрунтуванні субсидіарного характеру адміністративно–юрисдикційних повноважень судів, а також у пропозиціях щодо удосконалення відповідних норм.
Апробація результатів дослідження. Основні результати дисертаційного дослідження оприлюднені та обговорювались на наукових конференціях, круглих столах, семінарах, зокрема на Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми формування правової держави в Україні (до 50–ї річниці Конвенції про захист прав людини та основних свобод)» (м. Харків, 2000 р.; тези опубліковано); науково-теоретичній конференції „Методологічні проблеми юридичної науки” (м. Харків, грудень 2002 р.; тези опубліковано); науково-практичній конференції “Адміністративна реформа в Україні: шляхи до європейської інтеграції “ (м. Київ, 14–15 лютого 2003 р.; тези опубліковано); III Національній науково–теоретичній конференції “Українське адміністративне право: стан і перспективи реформування” (м. Одеса, 23–24 травня 2003 р.; тези опубліковано); Міжнародній науковій конференції „Формування правової системи України на сучасному етапі” (м. Дніпропетровськ, 21–22 квітня 2005 р.; тези опубліковано); IV Національній науково-теоретичній конференції “Українське адміністративне право: сучасний стан і перспективи реформування” (м. Сімферополь, Ялта, 20–22 травня 2005 р.; тези опубліковано) Міжнародній науково-практичній конференції «Верховенство права: питання теорії та практики» (м. Київ, 5–6 грудня 2005 р.; тези опубліковано); Міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми систематизації законодавства України про адміністративні правопорушення» (м. Сімферополь, 7–8 грудня 2006 р.; тези опубліковано); науково-методологічному семінарі “Стан та перспективи розвитку адміністративного права: законодавство, наука, освіта” (м. Львів, 12–13 жовтня 2001 р.); науково–теоретичному семінарі «Юриспруденція ХХІ сторіччя: горизонти розвитку» (м. Київ, 4–5 січня 2006 р.); круглому столі «Шляхи і способи кодифікації адміністративно-деліктного законодавства в Україні» (м. Київ, 31 травня 2006 р.).
Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження опубліковані в одній індивідуальній монографії, двох колективних, а також у 27 наукових статтях, 26 з яких опубліковані у наукових фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України.
Структура та обсяг дисертації. Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів в яких об’єднано чотирнадцять підрозділів, висновків, списку використаних джерел (351 найменування на 30 сторінках) та одного додатку. Загальний обсяг дисертації становить 410 сторінок, з них основного тексту – 374 сторінки.

Список литературы

ВИСНОВКИ

В ході дисертаційного дослідження при вирішенні наукової проблеми визначення концептуальних засад розвитку інституту адміністративної відповідальності, а також проблем реалізації цього інституту були отримані наступні наукові результати:
1. З позицій теорії правового регулювання, адміністративна відповідальність представляє собою механізм реалізації в адміністративному порядку санкції правової норми, яка має форму стягнення. Інститут адміністративної відповідальності – це сукупність норм, які визначають структуру, принципи і правила функціонування механізму реалізації в адміністративному порядку санкцій правових норм, які мають форму стягнень або, іншими словами – інститут адміністративної відповідальності представляє собою нормативну модель механізму реалізації в адміністративному порядку санкцій правових норм, які мають форму стягнень.
2. Адміністративна відповідальність як відносини, існує в межах більш широкого кола відносин, а саме адміністративно-деліктних. При цьому виділяються відносини об’єктивної адміністративної відповідальності та суб’єктивної адміністративної відповідальності. Змістом відносин об’єктивної адміністративної відповідальності є формування обов’язку зазнавати обмеження передбачені адміністративним стягненням для правопорушника, а змістом відносин суб’єктивної адміністративної відповідальності - практична реалізація цього обов’язку правопорушником.
3. Адміністративно-деліктні відносини представляють собою систему, функціонування якої базується на таких закономірностях:
– кожна стадія розвитку адміністративно-деліктних відносин характеризується зміною їх суб’єктного складу;
– зміна суб’єктного складу обумовлює те, що зміст попередніх відносин стає об’єктом наступних;
– юридичний факт, що став підставою виникнення адміністративно-деліктних відносин, стає на останній стадії об’єктом владного впливу з боку особи, уповноваженої накладати адміністративні стягнення або забезпечувати їх практичну реалізацію.
4. З урахуванням загальної структури правовідносин нормативна модель адміністративної відповідальності має включати:
– норми, що визначають правовий статус суб’єктів відносин адміністративної відповідальності (органів адміністративної юрисдикції та осіб, до яких застосовуються стягнення);
– норми, що визначають процесуальну форму (адміністративний порядок) застосування, а також виконання стягнень;
– норми, що визначають принципи застосування стягнень;
– норми, що визначають перелік та характеристики стягнень;
– норми, що визначають загальні засади адміністративної відповідальності;
– норми, що визначають загальні характеристики підстав виникнення відносин адміністративної відповідальності.
5. Для адміністративної відповідальності головною відмінністю від інших видів юридичної відповідальності є те, що вона реалізується в адміністративному порядку, у процесі реалізації державним органом своїх виконавчо–розпорядчих повноважень. При цьому процедура притягнення до адміністративної відповідальності оформлена у вигляді адміністративного провадження з усіма притаманними йому ознаками.
6. Уявлення про роль адміністративної відповідальності в умовах сучасного суспільства дають три її основні концепції – управлінська, публічно-сервісна та правозахисна. Відповідно до управлінської концепції адміністративна відповідальність представляє собою специфічний засіб реалізації примусового методу державного управління. У контексті публічно-сервісної концепції, адміністративна відповідальність може виступати як засіб забезпечення виконання зобов’язань, що випливають із договорів та інших відносин, що не відносяться до державного управління. З точки зору правозахисної концепції, адміністративна відповідальність є елементом механізму захисту прав і свобод громадян.
7. У структурі системи права інститут адміністративної відповідальності є функціональним інститутом адміністративного права, а сама адміністративна відповідальність може вважатись однією із форм реалізації виконавчої влади.
Основу інституту адміністративної відповідальності складає його нормативна конструкція. Під нормативною конструкцією в даному випадку слід розуміти сукупність правових норм, які описують адміністративну відповідальність безвідносно до конкретних складів її підстав, і ця сукупність норм може бути використана як основа для адміністративно-деліктного регулювання багатьох видів суспільних відносин.
8. Адміністративним правопорушенням притаманна протиправність двох видів: безпосередня (протиправність у даному випадку означає, що діяння полягає в порушенні приписів правових норм, за що і встановлена юридична відповідальність) та опосередкована (полягає в забороні вчинення певних діянь шляхом встановлення за них юридичної відповідальності). Відповідно до цих видів протиправності існує два способи побудови складів адміністративних правопорушень: бланкетне регулювання і деліктне регулювання;
9. З позицій закону діалектичного протиріччя та загального принципу причинності усі види юридичної відповідальності, в тому числі й адміністративна, мають спільну концептуальну основу, тобто систему принципів, яка покладена в основу відповідного правового регулювання. При цьому побудова нової або удосконаленої нормативної моделі адміністративної відповідальності має здійснюватись з обов’язковим урахуванням цих принципів.
Вихідним для побудови такої системи принципів є принцип відповідальності у нормативному регулюванні. Його сутність полягає в тому, що у випадку відхилення поведінки адресата відповідної норми від припису цієї норми, з боку суб’єкта, що встановив цю норму або ним уповноваженого, повинна мати місце певна реакція. Така реакція повинна бути спрямована на суб’єкта, який допустив відхилення від норми, і мати характер виховного або превентивного впливу. Відповідно мають бути сформовані нормативна модель відхилення від норми та нормативна модель реакції на відхилення, а також принципи їх побудови.
10. Базовими для нормативної моделі реакції на відхилення від норми є:
– принцип реалізовуваності реакції - нормативна модель реакції на відхилення від норми обов’язково має містити в собі механізм практичної реалізації заходу впливу, застосування якого становить зміст самої реакції;
– принцип адекватності реакції - виходячи з того, що реакція має на меті певним чином компенсувати відхилення або досягти іншої мети реагування, вона має бути адекватною самому відхиленню. Іншими словами, реакція має бути необхідною і достатньою для досягнення мети реагування;
– принцип об’єктивності оцінки - нормативна модель реакції на відхилення від норми має містити в собі такий елемент, який би забезпечував об’єктивність оцінки характеристик відхилення від норми з метою подальшого досягнення адекватності реакції;
– принцип об’єктивності істини - інформація на підставі якої здійснюється оцінка характеристик відхилення від норми має бути істинною, тобто повинна відображати всі характеристики такими, якими вони є в об’єктивній реальності;
– принцип достовірності джерел - джерелами інформації придатної для об’єктивної оцінки мають виступати тільки такі, відносно яких немає сумнівів про їх достовірність;
– принцип компетентності суб’єкта ініціювання реакції - нормативна модель реакції на відхилення (відповідальності) має містити в собі можливість ініціювання реакції тим суб’єктом, який виступає достовірним джерелом відповідної інформації.
– принцип необхідності підстав ініціювання реакції - інформація, яка стала підставою ініціювання реакції має бути необхідною для встановлення об’єктивності істини;
– принцип достатності підстав об’єктивної оцінки - для забезпечення об’єктивної оцінки має бути забезпечена мінімально достатня кількість достовірної інформації про відповідне діяння.
– принцип подолання неочевидності - якщо конструкція об’єктивної сторони діяння допускає неочевидність у зв’язку між суб’єктом і об’єктивною стороною діяння, з’ясування об’єктивної істини має здійснюватись з дотриманням принципів правосуддя. Із принципу подолання неочевидності випливає й те, що якщо конструкція об’єктивної сторони діяння не допускає неочевидності у зв’язку між суб’єктом і об’єктивною стороною діяння, з’ясування об’єктивної істини може здійснюватись в адміністративному порядку.
– принцип страхування об’єктивності - за будь-яких умов особі, що вчинила діяння, за яке передбачена відповідна реакція, має бути забезпечене право на оскарження ступеню об’єктивності істини та об’єктивності оцінки. В даному випадку можливість оскарження виступає як запорука, страховка від помилок, які можуть бути допущені при з’ясуванні об’єктивності істини та об’єктивності оцінки.
11. Базовими для нормативної моделі відхилення від норми є:
– принцип формалізації відхилення - відхилення від норми має бути описане з таким рівнем деталізації характеристик, який є необхідним і достатнім для реалізації принципів, що складають концептуальну основу нормативної моделі реагування на відхилення від норми;
– принцип пропорційності рівня нормативної деталізації відхилення і точності визначення меж можливої реакції - при визначенні виду і розміру заходу впливу, який має бути застосований як реакція на відхилення від норми, має бути дотримана його пропорційність з рівнем нормативної деталізації відхилення. При цьому ця залежність є зворотно пропорційною: чим менше рівень деталізації відхилення, тим більшими мають бути межи в яких можлива зміна виду і розміру заходу впливу і навпаки;
– принцип відповідності об’єкта реакції адресату норми - в нормативній моделі відхилення має бути відображено той момент, що реагування на відхилення від норми має бути спрямованим тільки на особу, яка є адресатом цієї норми і яка допустила таке відхилення;
– принцип належної спрямованості реакції - зміст заходу впливу має забезпечувати вплив на той параметр особи, що допустила відхилення від норми, який обумовив це відхилення;
– принцип дієвості реакції - захід впливу, що застосовується як реакція на відхилення від норми, повинен бути таким, що викликає у особи, до якої він застосований, почуття втрати певних благ, які для нього виступають як усвідомлювана цінність.
– принцип конкретності ознак об’єктивної сторони - по-перше, ознаки об’єктивної сторони мають бути сформульовані таким чином, щоб вони не допускали можливості подвійного та розширеного тлумачення і містили якомога менше оціночних понять; по-друге, ознаки об’єктивної сторони мають бути такими, що можуть бути певним чином виявлені в реальності, зафіксовані та описані.
– принцип об’єктивної обумовленості діяння волею відповідного суб’єкта і адекватного відображення цього діяння у його свідомості. Цей принцип покликаний закріпити зв’язок між суб’єктом та об’єктивною стороною відповідного діяння.
– принцип конкретизації реакції - у відповідній частині норми має міститись вказівка на якісні і кількісні характеристики заходу впливу, які є реакцією на діяння, описане у цій нормі.
12. Побудова нової або удосконаленої нормативної моделі адміністративної відповідальності має здійснюватись з урахуванням фундаментального принципу верховенства права. Дія принципу верховенства права у сфері адміністративної відповідальності проявляється у принципах адміністративної відповідальності та принципах провадження у справах про адміністративні правопорушення, які є похідними від принципу верховенства права. Такими, зокрема, є: принцип відповідальності за вину; принцип презумпції невинуватості; принцип обмеження формальності підстав адміністративної відповідальності; принцип об’єктивності істини та принцип абсолютної оскаржуваності рішень у справах про адміністративні правопорушення.
13. Практичними заходами щодо реалізації зазначених вище принципів, мають стати наступні:
– для подолання об’єктивного ставлення у вину та урахування формальності складів адміністративних правопорушень необхідно розширити існуючий перелік форм вини для адміністративних правопорушень за рахунок введення таких її форм, як намір та необачність;
– обставини, що пом’якшують або обтяжують відповідальність, мають братись до уваги тільки в тих випадках, коли буде встановлено зв’язок між їх наявністю та фактом і характером вчиненого діяння;
– слід визнати, що особа не може бути притягнута до адміністративної відповідальності за вчинене правопорушення, якщо його вчинення було обумовлене необхідністю реалізації її прав, законних інтересів або трудових чи службових обов’язків та водночас неможливістю діяти іншим чином, або утриматись від дії внаслідок незабезпечення державою або державними органами чи органами місцевого самоврядування, або їх посадовими чи службовими особами умов для її правомірної поведінки;
– запровадження порядку оскарження рішень у справах про адміністративні правопорушення у випадках, коли такі рішення приймаються судами. Порядок такого оскарження має бути аналогічним апеляційному та касаційному провадженням у кримінальному або цивільному процесах.
14. Формалізація нормативної моделі адміністративної відповідальності має відбуватися через систематизацію законодавства про адміністративну відповідальність (адміністративно-деліктного законодавства) з урахуванням досвіду систематизації відповідного законодавства в зарубіжних країнах.
15. Систематизація законодавства про адміністративну відповідальність в Україні може здійснюватися двома основними способами, які умовно можна назвати “суцільна кодифікація” та “концептуальна кодифікація”. Суцільна кодифікація полягає в тому, що до кодифікованого акту включаються абсолютно всі норми, які передбачають адміністративну відповідальність як фізичних, так і юридичних осіб. Концептуальна кодифікація передбачає не об’єднання в одному нормативно-правовому акті абсолютно всіх норм, що стосуються адміністративної відповідальності, а створення в окремому нормативно-правовому акті єдиної, логічної і стабільної нормативної конструкції адміністративної відповідальності на основі системи відповідних принципів. Більш прийнятною для України виглядає концептуальна кодифікація. Перевагами реалізації цього способу є стабільність кодифікованого акту, можливість чіткого описання нормативної конструкції адміністративної відповідальності та принципів її реалізації.
16. Загальним для нових Кодексів про адміністративні правопорушення (проступки) Російської Федерації, Республіки Білорусь, Азербайджанської Республіки, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки, є визнання адміністративної відповідальності юридичних осіб і тенденція щодо включення до кодексу всіх складів адміністративних правопорушень (крім РФ). У розглянутих кодексах практично не приділено уваги удосконаленню процесуальної форми і принципів реалізації адміністративної відповідальності, за винятком норм, що регламентують заходи забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення юридичних осіб. В жодному кодексі не йдеться про особливості провадження у справах про адміністративні правопорушення юридичних осіб.
Але, для кожного з проаналізованих нормативно-правових актів властиві певні новели, частина яких може бути врахована і у вітчизняній нормотворчій діяльності. Це стосується, зокрема, гарантій прав особи, що притягається до адміністративної відповідальності, потерпілого, а також інших осіб, що беруть участь у справі; відповідальності свідка, фахівця, експерта, перекладача за відмову з'явитися по виклику судді, органу, посадовця, у провадженні яких знаходиться справа про адміністративне правопорушення, і за неналежне виконання обов'язків, покладених на вказаних осіб; відводу суб'єкта адміністративної юрисдикції; перегляду постанов і рішень у справах про адміністративні правопорушення; особливостей провадження по справах осіб, що мають привілеї та імунітет від адміністративної відповідальності тощо.
16. З позиції теорії управління з урахуванням синергетичного підходу, реалізація нормативної моделі адміністративної відповідальності також має базуватися на системі відповідних принципів. Такими, зокрема є:
– принцип реординації – для досягнення максимального коефіцієнту корисної дії правової норми необхідно забезпечити умови для її реалізації. Відсутність таких умов має бути підставою для звільнення особи від адміністративної відповідальності за порушення відповідної норми. Іншими словами, при формуванні правових норм необхідно враховувати залежність можливості дотримання норм законів або правових актів управління від наявності реальних умов для їх дотримання.
– принцип адекватності та абсолютної реалізації стягнення - адміністративні стягнення або інші санкції, які передбачені за вчинення адміністративного правопорушення мають забезпечувати максимальну утримуючу від вчинення правопорушення здатність та бути абсолютно реалізовуваними;
– принцип забезпечення гарантій виявлення підстав адміністративної відповідальності (правопорушень):
а) у сферах, де здійснюється державне регулювання за допомогою нормативно-правових актів, що встановлюють обов’язки або заборони для адресатів відповідних норм, має забезпечуватись достатній контроль для виявлення і фіксації правопорушень;
б) серед складів адміністративних правопорушень мають бути мінімізовані такі, об’єктивна сторона яких полягає в діях або бездіяльності, які або не піддаються державному контролю, або результативність якого є незначною;
в) перелік джерел доказів у справах про адміністративні правопорушення має забезпечувати максимальну результативність державного контролю;
г) термін, протягом якого можливе притягнення до адміністративної відповідальності не повинен бути меншим ніж періодичність державного контролю.
17. Практичними заходами щодо реалізації зазначених вище принципів мають стати наступні:
– забезпечення відповідності адміністративних стягнень у вигляді штрафу рівню фактичних доходів правопорушника та встановлення таких розмірів штрафів, щоб інтерес в уникненні адміністративної відповідальності переважав інтерес у вчиненні адміністративного правопорушення і, таким чином, утримував би особу від його вчинення;
– забезпечення абсолютного виконання адміністративних стягнень незалежно від особистих характеристик та майнового стану правопорушника. При цьому має бути створений механізм заміни стягнень з використанням такого їх виду, як громадські роботи;
– з огляду на обмеженість підстав застосування конфіскації, в арсеналі адміністративних стягнень, що накладаються на фізичних осіб, а також санкцій, що застосовуються до юридичних осіб необхідно передбачити такі, яки б на законних підставах давали б можливість примусово вилучати певне майно без встановлення обов’язкових вимог щодо визначення права власності на це майно (“безкомпенсаційне вилучення”);
– адміністративне стягнення у вигляді позбавлення будь-якого суб’єктивного права, отримання якого підтверджується відповідним документом, має відбуватися через скасування цього документа. Крім того, якщо відбувається позбавлення спеціального права, то його відновлення має здійснюватись у повній відповідності до передбаченої законом процедури первинного набуття цього права.
– у сферах, де здійснюється державне регулювання за допомогою нормативно-правових актів, що встановлюють обов’язки або заборони для адресатів відповідних норм, має забезпечуватись достатній контроль для виявлення і фіксації правопорушень.
– коли організація належного державного контролю є неможливою, справи про адміністративні правопорушення можуть розглядатися в тому випадку, коли особа, чиї права порушені, звертається, наприклад, до адміністративного суду із адміністративним позовом на рішення, дії або бездіяльність відповідного державного органу і в процесі розгляду справи за цим позовом буде встановлено факт вчинення адміністративного правопорушення відповідними посадовими особами.
– надання громадянам права прямого звернення до органів адміністративної юрисдикції із заявами про притягнення певних осіб до адміністративної відповідальності.
– заходи адміністративної відповідальності до юридичних осіб можуть застосовуватися у строк, що не перевищує встановленої законодавством періодичності планових перевірок уповноваженими органами (посадовими особами);
– заходи адміністративної відповідальності до юридичних осіб за вчинення адміністративних правопорушень, виявлених під час позапланових перевірок уповноваженими органами (посадовими особами), можуть застосовуватися протягом трьох місяців після виявлення відповідного адміністративного правопорушення;
– якщо за вчинення адміністративного правопорушення передбачена відповідальність одночасно юридичної та її посадової (службової) особи, правила щодо застосування заходів адміністративної відповідальності, передбачені для юридичних осіб, застосовуються і до фізичних осіб.
18. Процесуальну основу реалізації адміністративної відповідальності становить адміністративний порядок провадження у справах про адміністративні правопорушення, який базується на принципах деліктного процесу розшукового типу.
19. Серед проваджень щодо притягнення до адміністративної відповідальності юридичних осіб виділяються такі їх види:
1) за особливостями стадії адміністративного розслідування: автономне провадження та об’єднане провадження.
2) за характеристиками типу деліктного процесу: адміністративне провадження та квазісудове провадження.
Багатоманітність проваджень щодо притягнення до адміністративної відповідальності юридичних осіб значною мірою ускладнює систематизацію відповідного законодавства з огляду на неможливість встановлення єдиної уніфікованої процедури порушення, розгляду і вирішення справ про притягнення до адміністративної відповідальності юридичних осіб і ця проблема має бути врахована в процесі систематизації.
20. Слід визнати недоцільним розширення кола справ про адміністративні правопорушення підвідомчих судам з огляду на очевидний характер правопорушень і відсутність у таких справах спору, який потребує вирішення у судовому порядку. Проте до компетенції судів мають бути віднесені:
– справи про адміністративні правопорушення, за вчинення яких передбачено застосування адміністративного арешту, позбавлення спеціального права, а також конфіскації;
– справи про адміністративні правопорушення в тих випадках, коли регулювання суспільних відносин відбувається за допомогою норм особливої частини КпАП і в цих сферах відсутнє інше законодавче регулювання;
– справи про адміністративні правопорушення, об’єктом яких є суспільні відносини, регулювання яких хоча і здійснюється державою, але відсутні державні органи, наділені контрольними і юрисдикційними повноваженнями у сфері цих суспільних відносин.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Советское административное право / Под ред.В.И. Поповой и М.С. Студеникиной. – М.: Юрид. лит., 1988. – 320 c.
2. Галаган И.А. Административная ответственность в СССР. – Воронеж: ВГУ, 1970. – 267 c.
3. Бондаренко Г.П. Адміністративна відповідальність в СРСР. – Львів: ЛДУ, 1975. – 176 c.
4. Гончарук С.Т. Адміністративна відповідальність за законодавством України. Навчальний посібник. – К., 1995. – 78 c.
5. Административное право: Учебник / Под ред. Ю.М. Козлова, Л.Л. Попова. – М.: Юристъ, 1999. – 728 c.
6. Адміністративне право України. Академічний курс: підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова). – К.: „Юридична думка”, 2004. – 584 c.
7. Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Юринком Інтер, 1998. – 432 c.
8. Колпаков В.К. Адміністративно-деліктний правовий феномен: Монографія. – К.: Юринком Інтер, 2004. – 528 с.
9. Агапов А.Б. Административная ответственность : Учебник.–М.: Статут, 2000. – 251 c.
10. Алексеев С.С. Право: азбука–теория–философия: опыт комплексного исследования. – М.: Статут, 1999. – 712 с.
11. Закон України “Про звернення громадян”// Відом. Верх. Ради України. – 1996. – №47. – ст. 256.
12. Проблемы теории государства и права / Под ред. М.Н. Марченко. –М.: Юристъ, 2002. – 656 с.
13. Конституція України // Відом. Верх. Ради України. – 1996. – №30. – ст. 141.
14. Бельский К.С. Административная ответственность: генезис, основные признаки, структура // Государство и право.– 1999. – №12. – С. 12–20.
15. Коломоєць Т.О. Структура адміністративної відповідальності: сучасний доктринальний погляд // Підприємництво, господарство і право. – 2002. –№4. – С. 65–66.
16. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відом. Верх. Ради Української РСР. – 1984. – додаток до № 51. – ст. 1122.
17. Шиндяпина М.Д. Стадии юридической ответственности: Учебное пособие. – М.: Книжный мир, 1998. – 168 с.
18. Советский энциклопедический словарь / Гл.ред. А.М. Прохоров.– 4–е изд. – М.: Сов. Энциклопедия, 1988. – 1600 с.
19. Коваль Л.В. Административно-деликтное отношение.– К.: Вища школа, 1979. – 230 с.
20. Денисенко В.В. Теория административно-деликтных отношений. Дис... докт. юр. наук: 12.00.14/ Санкт - Петербургский университет МВД РФ. – СПб, 2002. – 394 с.
21. Трубецкой Е.Н. Энциклопедия права. – Спб.: Изд-во “Лань”,1998. – 224 с.
22. Теория государства и права / Под ред. А.И. Денисова. – М.: Изд–во Московского университета, 1972. – 531 с.
23. Обшая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В.Лазарева. – 2–е изд., М.: Юристъ, 1996. – 472 с.
24. Венгеров А.Б. Теория государства и права: Часть ІІ. Теория права. Том ІІ. – М.: Юристъ, 1997. – 152 с.
25. Лук’янець Д.М. Управлінські аспекти в концепції адміністративної відповідальності // Актуальні проблеми держави і права. Збірник наукових праць. – Одеса: Юридична література, 2003. – Вип.19. – С. 116–120.
26. Лейст О.Э. Санкции и ответственность по советскому праву (теоретические проблемы). – М.: Изд–во МГУ, 1981. – 240 с.
27. Похмелкин В.В. Социальная справедливость и уголовная ответственность. – Красноярск: Изд-во Красноярского унивеситета, 1990. – 176 c.
28. Строгович М.С. Сущность юридической ответственности / Советское государство и право. – 1979. – №5. – С. 74.
29. Клочков В.В. Социальная ответственность и уголовный закон // Известия высших учебных заведений. Правоведение. – 1987. – №2. – С. 4–6.
30. Астемиров З.А. Понятие юридической ответственности / Советское государство и право. – 1979. – №6. – С. 62.
31. Тихонравов Ю.В. Основы философии права: Учебное пособие. – М.: Вестник, 1997. – 608 с.
32. Плахотный А.Ф. Проблема социальной ответственности. – Х.: Вища школа, 1981. – 192 с.
33. Словарь практического психолога / Сост. С.Ю. Головин. – Минск: Харвест, 1997. – 800 с.
34. Конституційне право України. Підручник / за ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 2000. – 732 с.
35. Кравченко В.В. Конституційне право України. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2000. – 320 с.
36. Фінансове право: підручник / Алісов Є.О., Воронова Л.К., Кадькаленко С.Т. та інш. – Х.: Фірма «Консум», 1998. – 496 с.
37. Хавронюк М. До питання про дію законів, що встановлюють юридичну відповідальність // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1998. – №4. – C. 7–8.
38. Государственная дисциплина и ответственность / Дрейшев Б.В., Николаева Л.А., Кожохин Б.И. и др. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1990. – C. 136–147.
39. Фурса С.Я., Щербак С.В. Виконавче провадження в Україні. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2002. – 480 с.
37. Большая советская энциклопедия (в 30–ти томах). Гл. Редактор А.М.Прохоров. изд. 3–е. – М.: „Советская энциклопедия”. – т.25. – 1976. – 600 с.
38. Мешкова О.Е. Теория систем в правовых явлениях // www.omsu.omskreg.ru/vestnik/articles/y1997–i2/article.html
38. Серегина В.В. Государственное принуждение по советскому праву. – Воронеж, 1991. – 119 с.
40. Юридичний словник – довідник / За ред. Ю.С. Шемшученка. – К.: Феміна, 1996. – 696 с.
41. Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В.Лазарева. – М.: Юристъ, 1996. – 472 с.
42. Алексеев С.С. Проблемы теории права: Курс лекций. – Свердловск, 1972. – Т.1 – 394 с.
43. Братусь С.Н. Юридическая ответственность и законность. – М., 1976. – C. 85.
44. Теория государства и права. Учебник / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова – М.: Издательская группа ИНФРА.М – НОРМА, 1997. – 570 с.
45. Загальна теорія держави і права. Навчальний посібник / За ред. В.В. Копейчикова. – К.: Юрінком, 1997. – 320 с.
46. Жеребкін В.Є. Логіка: (підруч. для юрид. вузів та факультетів).–2–е вид.–Х.: Основа.К.: Знання, 1998. – 255 с.
47. Літошенко О.С. Адміністративна відповідальність в системі юридичної відповідальності: Автореф. Дис.. канд..юр. наук, 12.00.07 / Київський Національний економічний університет. – К.,2005. – 16 с.
48. Цивільний Кодекс України ”// Відом. Верх. Ради України.– 2003. – №№40–44. – ст. 356.
49. Лукянець Д.М. Правова природа і особливості відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції // Підприємництво, господарство і право. – №8. – 2001. – С. 78–80.
50. Закон України „Про судоустрій України” // Відом. Верх. Ради України. – 2002. – №27–28. – ст. 180.
51. Кримінально–процесуальний Кодекс України // Відом. Верх. Ради Української РСР. – 1961. – № 2. – ст. 15.
52. Клепицкий И.А. Преступление, административное правонарушение и наказание в России в свете Европейской Конвенции о правах человека // Государство и право. – 2000. – №3. – С. 66–68.
53. Кримінальний Кодекс України”// Відом. Верх. Ради України.– 2001. – №25–26. – ст. 131.
54. Кодекс законів про працю України // Затверджений Законом N 322–VIII від 10.12.1971 Відом. Верх. Ради Української РСР 1971 – додаток до N 50. – ст. 375.
55. Закон України “Про державну службу” // Відом. Верх. Ради України. – 1993. – №52. – ст. 490.
56. Закон України «Про Дисциплінарний статут Збройних сил України» // Відом. Верх. Ради України. – 1999. – №22–23. – ст. 197.
57. Духно Н.А., Ивакин В.И. Понятие и виды юридической ответственности // Государство и право. – 2000. – №6. – С. 12–17.
58. Кодекс Украинской ССР об административных правонарушениях: Науч.–практ. Коммент. / В.С. Анджиевский, Э.Г.Герасименко, Е.В. Додин и др. – К.: Изд–во «Украина», 1991. – 623 с.
59. Евтихиев А.Ф. Основы советского административного права // Антологія української юридичної думки. В :6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. 5: Поліцейське та адміністративне право / Упорядники: Ю.І. Римаренко, В.Б. Авер’янов, І.Б. Усенко; відп. Редактори Ю.І. Римаренко, В.Б. Авер’янов. – К.: Видавничий дім “Юридична книга”, 2003. – 600 с.
60. Колпаков В.К. Адміністративно-деліктне право у юридично-галузевій парадигмі // Право України. – 2002. – №4. – С. 19–20.
61. Закон України “Про Національний банк України” // Відом. Верх. Ради України. – 1999. – №29. – ст. 238.
62. Закон України „Про банки і банківську діяльність” // Відом. Верх. Ради України. – 2001. – №5–6. – ст. 30.
63. Андрійко О.Ф. Державний контроль в Україні: організаційно–правові засади. – К.: “Наукова думка”. –2004. – 300 с.
64. Закон України “Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення” // Відом. Верх. Ради України. – 1994. – №27. – ст. 218.
65. Митний кодекс України // Відом. Верх. Ради України. – 2002. – №38–39. – ст. 288.
66. Лукянець Д.М. Інститут адміністративної відповідальності: проблеми розвитку: Монографія. – К.: Ін–т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – 220 с.
67. Закон України „Про захист економічної конкуренції” // Відом. Верх. Ради України. – 2001. – №12. – ст. 64.
68. Авер’янов В.Б. Реформування українського адміністративного права: необхідність переосмислення теоретичних постулатів // Актуальні проблеми держави і права. Збірник наукових праць. – Одеса: «Юридична література. –2003. – Вип.19. – С. 8–12.
69. Закону України „Про колективні договори і угоди” // Відом. Верх. Ради України. – 1993. – №36. – ст. 361.
70. Положення про Державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2003 р. № 50
71. Державне управління: проблеми адміністративно–правової теорії та практики / За заг. ред..В.Б. Авер’янова. – К.: Факт, 2003. –384 с.
72. Основи законодавства України про охорону здоров’я // Відом. Верх. Ради України. – 1993. – №4. – ст. 19.
73. Положення про державну санітарно–епідеміологічну службу Міністерства охорони здоров'я України, затверджене наказом Міністерства охорони здоров'я України від 9.11.2002 № 420
74. Закон України „Про охорону навколишнього природного середовища”// Відом. Верх. Ради України. – 1991. – №41. – ст. 546.
75. Закон України „Про прокуратуру” // Відом. Верх. Ради України. – 1991. – №53. – ст. 793.
76. Закон України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” // Відом. Верх. Ради України. – 1998. – №20. – ст. 99.
77. Закон України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” // Відом. Верх. Ради України. – 2000. – №22. – ст. 171.
78. Закон України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” // Відом. Верх. Ради України. – 1999. – №46–47. – ст. 403.
79. Закон України „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням” // Відом. Верх. Ради України. – 2001. – №14. – ст. 71.
86. Закон України „Про захист від недобросовісної конкуренції” // Відом. Верх. Ради України. – 1996. – №36. – ст. 164.
87. Закон України „Про захист прав споживачів” // Відом. Верх. Ради України. – 1991. – №30. – ст. 379.
88. Положення про порядок накладення та стягнення штрафів за порушення законодавства про захист прав споживачів, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 р. № 1177.
89. Нересесянц В.С. Общая теория права и государства: учебник для вузов.–М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА – ИНФРА.М), 2002. – 552 с.
90. Марченко М.Н. Теория государства и права. Учебно–методическое пособие. – М.: ИКД «Зерцало–М», 2001. – 640 с.
91. Лазарев В.В., Липень С.В. Теория государства и права: учебник для вузов. – 2–е изд., испр. и доп. – М.: Спарк, 2000. – 511 с.
92. Селіванов В.М. Вітчизняна державна регуляторна політика: наукове і юридичне забезпечення // Право України. – 2005. – №9. – С. 10–14.
93. Большая советская энциклопедия (в 30–ти томах). Гл. Редактор А.М.Прохоров. изд. 3 – е. – М.: „Советская энциклопедия”.– т.25. – 1976. – 600 с.
94. Лук’янець Д.М. Про структуру системи права // Підприємництво, господарство і право. – №12. – 2002. – С. 3–6.
95. Демин А.А. Административно-правовой метод: соотношение с другими методами правового регулирования // Государство и право. – 2005. – №6. – С. 13–19.
96. Полянский Н.Н., Строгович М.С., Савицкий В.М., Мельников А.А. Проблемы судебного права / под ред. В.М. Савицкого. – М.: Издательство «Наука», 1983. – 223 с.
97. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – М.: Издательская группа ИНФРА.М–НОРМА, 1997. – С. 261.
98. Общая теория государства и права. Академический курс в 2–х томах. Под ред. Проф. Марченко М.Н. – Том 2. Теория права. – М.: Издательство «Зерцало», 2000. – 656 с.
99. Бахрах Д.Н. Административное право: Учебник для вузов. – М.: Издательство БЕК, 1999. – С. 4–5.
100. Тертышников В.И. Гражданский процесс (курс лекций). – Харьков, 1994. – 154 c.
101. Сорокин В.Д. Правовое регулирование: Предмет, метод, процесс (макроуровень). – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2003. –С. 97–130.
102. Рукавишникова И.В. Метод в системе правового регулирования общественных отношений // Известия вузов. Правоведение. – 2003. – №1. – С. 217–222.
103. Алексеев С.С. Проблемы теории права. Курс лек¬ций: В 2–х т. – Т. 1. Основные вопросы теории социалисти¬ческого права. – Свердловск: Изд. Свердл. юрид. ин–та, 1972. – 369 с.
104. Лукянець Д.М. Про структуру системи права / Підприємництво, господарство і право. – №12. – 2002. – С. 3–6.
105. Закон України „Про місцеві державні адміністрації” // Відом. Верх. Ради України. – 1999. – №20–21. – ст. 190.
106. Закон України „Про Антимонопольний комітет України” // Відом. Верх. Ради України. – 1993. – №50. – ст. 472.
107. Закон України „Про державну податкову службу” // Відом. Верх. Ради України. – 1991. – №6. – ст. 37.
108. Закон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб–підприємців” // Відом. Верх. Ради України. – 2003. – №31–32. – ст.263.
109. Бюджетний Кодекс України // Відом. Верх. Ради України. – 2001. – №37–38. – ст. 189.
110. Закон України „Про зовнішньоекономічну діяльність” // Відом. Верх. Ради України. – 1991. – №29. – ст. 377.
111. Закон України „Про електроенергетику”// Відом. Верх. Ради України. – 1998. – №1.