ЛУК’ЯНОВ ДМИТРО ВАСИЛЬОВИЧ РЕЛІГІЙНО-ПРАВОВІ СИСТЕМИ СВІТУ ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

Краткое описание

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

ЛУК’ЯНОВ ДМИТРО ВАСИЛЬОВИЧ

УДК 340.5:2

РЕЛІГІЙНО-ПРАВОВІ СИСТЕМИ СВІТУ:
ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

12.00.01 теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових учень

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Науковий консультант
ПЕТРИШИН Олександр Віталійович,
доктор юридичних наук,
професор

Харків 2016 ЗМІСТ

ВСТУП..................................................................................................

4

РОЗДІЛ 1. Правова система суспільства: загальна характеристика

21

1.1. Правова система: основні підходи до розуміння

21

1.2. Структура правової системи

52

1.3. Правова мапа світу: види правових систем

65

Висновки до розділу 1

82

РОЗДІЛ 2. Правові сім’ї: історія і сучасність

89

2.1. Поняття «правова сім’я» у порівняльно-правових дослідженнях: методологічне значення

89

2.2. Підходи до поділу правових систем: історія розвитку ідеї

110

2.3. Поділ правових систем: сучасні концепції

123

Висновки до розділу 2

153

РОЗДІЛ 3. Релігійні правові системи: загальна характеристика

160

3.1. Загальні ознаки основних релігійних правових систем світу

161

3.1.1. Характерні риси ісламської правової системи

161

3.1.2. Загальна характеристика іудейської правової системи

176

3.1.3. Загальна характеристика канонічної правової системи

186

3.1.4. Загальна характеристика індуської правової системи

196

3.2. Джерела релігійних правових систем

207

3.2.1. Джерела ісламського права

208

3.2.2. Джерела іудейського права

216

3.2.3. Джерела канонічного права

223

3.2.4. Джерела індуського права

226

Висновки до розділу 3

231

РОЗДІЛ 4. Релігійні правові системи: виклики сучасності

238

4.1. Вплив глобалізації на релігійні правові системи

238

4.2. Релігійні правові системи і західні правові цінності

260

4.3. Конфлікт правових традицій в Європі

293

Висновки до розділу 4

323

ВИСНОВКИ

335

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

351

ДОДАТОК А
Акт впровадження результатів дисертаційного дослідження у навчальний процес Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого від 12.02.2016 р.

405

ВСТУП
Актуальність теми. У радянській, а донедавна і в українській науці доволі поширеною була теза про суттєве зменшення ролі релігії у житті сучасного суспільства. Схожі оцінки релігії мали місце й у роботах європейських дослідників. Майже всі країни Західної Європи та Північної Америки у ХХст. проводили послідовну політику секуляризації і побудови світської держави, в якій релігія мусила б лишатися приватною справою людини і не впливати на державно-правові рішення.
Проте аналіз ролі релігії у глобальному цивілізаційному контексті доводить протилежне. Упродовж ХХст. кількість осіб, які сповідують певну релігію, лише зростала: чисельність християнської громади за століття збільшилася з 500 млн. до 2 млрд.; мусульманської з 200 млн. до 1,2 млрд.; індуїстів з 200 до 800 млн. Ця тенденція зберігатиметься й у найближчі десятиліття. За різними оцінками, більш ніж 80% жителів планети зараз визнають себе віруючими (причому близько 70% з них є послідовниками трьох світових релігій християнства, ісламу та індуїзму). Важливо, що це кількісне зростання призвело до істотного збільшення впливу релігійних громад на всі значущі сфери суспільних відносин.
Релігія постійно вступає у взаємодію з правом і є самостійним важливим чинником розвитку публічної сфери. По-перше, релігійні відносини стають окремим предметом правового регулювання. По-друге, релігійні погляди все частіше впливають на прийняття правових рішень, у тому числі й на зміст законодавства. Унаслідок найбільш тісної та послідовної взаємодії релігії та права виникає феномен релігійних правових систем, який потребує більш глибокого і ґрунтовного вивчення.
Крім того, співіснування правових систем, які суттєво відрізняються одна від одної, мають різне культурне, національне та релігійне підґрунтя, часто призводить до складнощів у визначенні способів, типів і режимів правового регулювання тих чи інших суспільних відносин, що, в свою чергу, зумовлює соціальні конфлікти. Особливо яскраво це проявляється на рівні взаємодії національних і релігійних правових систем. Тому дослідження різних правових систем, які проводить компаративістика, визначення можливих моделей їх співіснування в одному соціальному просторі являє собою одну з найактуальніших проблем сучасної юридичної науки.
Для України питання існування релігійних правових систем має не лише теоретичний характер. В основу державної політики нашої країни покладено принцип світськості з його ідеєю десакралізації публічної сфери. Він вимагає, щоб держава у цих питаннях була нейтральною, безсторонньою щодо будь-яких різновидів віри як релігійних, так і нерелігійних, не надавала переваги жодному із них. Основною засадою публічного правового простору стає визнання плюралістичності суспільства, з його численними релігійними, культурними й етнічними групами, що живуть поряд одна з одною. У таких суспільствах кожен є вільним сповідувати релігійні переконання за своїм вибором, і держава має забезпечувати це невід’ємне право людини, використовуючи для цього всі свої суверенні повноваження й ресурси. Однак реалії сьогодення доводять, що для цього недостатньо гарантувати свободу віросповідання як фундаментальне право, як це вважалося раніше. На сучасні демократичні держави постає більш складне завдання знаходження ефективного балансу між інтересами різних релігійних громад і загальнонаціональними інтересами, досягти якого неможливо без визначення механізмів співіснування в одному публічному правовому просторі різних типів права.
У розробку загальної характеристики правової системи в цілому та її окремих різновидів значний науковий внесок здійснили такі провідні вчені як У.Батлер, М.Богдан, Ч.Варга, А.Вотсон, П.Гленн, Р.Давид, М.Елон, М.ВанХук, С.Кріслов, Г.Кьотц, Р.Леже, Н.МакКормік, А.Малмстрьом, У.Маттей, К.Осакве, Е.Оруку, В.Палмер, А.Подгорецькі, Р.Саммерс, П.Сандевуар, М.Сімс, Б.Таманага, К.Цвайгерт, Дж.Хуса, які є представниками різних правових традицій. Також слід відзначити праці таких вітчизняних учених, як Х.Бехруз, М.Дамірлі, О.Зайчук, М.Козюбра, А.Колодій, О.Кресін, В.Лемак, Л.Луць, С.Максимов, Б.Малишев, В.Оксамитний, Ю. Оборотов, Н.Оніщенко, Н.Пархоменко, О.Петришин, С.Погребняк, П.Рабінович, С.Рабінович, О.Скакун, В.Смородинський, О.Тихомиров, Ю.Тихомиров, С.Шевчук, Є.Харитонов, О.Харитонова та ін. Питання функціонування окремих релігійних правових систем ставали предметом наукової уваги в роботах Х.Бехруза, Д.Вовка, Н.Крашенинникової, В.Лазора, Л.Лазор, В.Лубського, М.Лубської, І.Оборотова, Л.Сюкияйнена та ін.
Водночас, незважаючи на дослідження окремих аспектів існування релігійних правових систем у сучасному світі, в юридичній науці й дотепер відсутня їх загальнотеоретична модель, яка б відображала особливості правового регулювання суспільних відносин у таких системах, розкривала місце релігійної правової сім’ї на правовій мапі світу й визначала основні закономірності та тенденції взаємодії систем релігійного права із міжнародними, національними і субнаціональними правовими системами. Усе це в цілому обумовлює актуальність і важливість цього дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано на кафедрі теорії держави і права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого в межах та відповідно до цільових комплексних програм: «Загальнотеоретичні проблеми правотворення та правозастосування в умовах формування правової держави» (державна реєстрація №0106U002283), «Теоретичні проблеми розвитку державотворчих процесів та правової системи України» (державна реєстрація №0111U000969).
Тему дисертації затверджено вченою радою Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (протокол № 4 від 21.12.2007 р.).
Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є формування на підставі порівняльно-правової характеристики ісламської (мусульманської), канонічної, індуської та іудейської (єврейської) правових систем загальнотеоретичної моделі релігійної правової сім’ї, а також визначення її місця на правовій мапі світу та особливостей її взаємодії з іншими правовими системами. Для досягнення цієї мети було поставлено такі завдання:
узагальнити представлені в юридичній науці підходи до розуміння правової системи, розкрити її сутнісні ознаки і з’ясувати зв’язок правової системи із державою;
визначити структуру правової системи;
уточнити систему критеріїв класифікації та типологізації правових систем;
окреслити основні підходи до розуміння поняття «правова сім’я» і розкрити методологічне значення цієї категорії в порівняльно-правових дослідженнях;
здійснити хронологічний огляд розвитку ідеї про об’єднання правових систем у певні групи (сім’ї), визначити недоліки запропонованих класифікацій;
встановити найбільш впливові концепції структури правової мапи світу та її основних елементів, представлені в сучасному порівняльному правознавстві (починаючи з кінця 90-х років ХХ ст.);
обґрунтувати можливість поєднання ісламської, канонічної, індуської та іудейської правових систем в окрему релігійну правову сім’ю;
визначити місце релігійної правової сім’ї поряд із іншими основними типами права романо-германським, англо-саксонським і традиційним та основні напрями взаємодії з ними;
з’ясувати характерні риси релігійних правових систем світу ісламської, канонічної, індуської та іудейської;
надати загальну характеристику релігійної правової системи;
проілюструвати специфіку функціонування релігійних правових систем шляхом розкриття особливостей тих джерел, які складають нормативну основу їх дії;
розкрити основні напрями впливу глобалізаційних процесів на взаємодію правових систем, зокрема систем релігійного права, та з’ясувати можливість їх співіснування з національними правовими системами, побудованими на західних правових цінностях свободи і демократії, прав людини, верховенства права;
з’ясувати причини конфлікту між різними правовими традиціями у Європі та визначити шляхи їх вирішення.
Об’єктом дослідження виступають процеси формування та функціонування правових систем світу та їх взаємодія між собою.
Предметом дослідження є релігійно-правові системи, їх особливості та взаємодія з іншими правовими системами.
Методи дослідження. Методологічною основою наукової роботи стали загальнофілософські підходи, а також загальнонаукові, спеціальнонаукові та власні правові методи.
Так, діалектичний підхід дозволив обґрунтувати закономірний характер розвитку правової системи суспільства, простежити закономірності та сучасні тенденції взаємодії та протистояння різних типів правових систем світу.
На основі аксіологічного підходу розкрито природу основних цінностей, які визначають зміст і характер функціонування відповідних правових систем, що дозволило визначити перспективи зближення та співіснування релігійних правових систем і правових систем європейських держав, в основі яких лежать такі правові цінності як свобода, демократія, права людини і верховенство права.
Антропологічний підхід було застосовано при розгляді можливих моделей співіснування правових систем, заснованих на різних уявленнях про право, а також пошуку відповіді на запитання про існування універсального в праві, незалежно від того, про яку правову сім’ю йдеться.
Герменевтичний підхід використано при вивченні джерел права релігійних правових систем світу, при розкритті того, як розуміються їх норми учасниками суспільних відносин, як змінювалася їх інтерпретація з часом і які фактори на це впливали.
Соціологічний підхід дозволив установити різницю між формальним і реальним правом у релігійних правових системах, з’ясувати, яким є справжній вплив права на відповідні суспільні відносини, як вирішуються спірні юридичні ситуації в таких правових системах.
У роботі використано історичний метод, завдяки якому простежено розвиток ідей щодо об’єднання правових систем світу в певні правові сім’ї за тими чи іншими критеріями, починаючи з середини ХІХ ст. До історичного огляду увійшли роботи таких учених, як Г.деАзейрате (Іспанія, 1874р.), Е.Глассон (Франція, 1880р.), К.Бевілаквуа (Бразилія, 1893р.), А.Есмейн (Франція, 1900р.), К.Л.М.деОлівейро (Бразилія, 1903р.), Ж.Созе-Аль (Швейцарія, 1913р.), Г.ЛевіУльман (Франція, 1923р.), Дж.Вігмор (США, 1928р.), Е.М.Раз (Аргентина, 1934р.), П.Армінйон (Єгипет), Б.Нолде (Росія) і М.Вольф (Німеччина, 1950р.), Р.Давид (Франція, роботи 1950р., 1962р. і 1982р.), Ф.деСолаКанісарес (Іспанія, 1954р.), С.Перейра (Португалія, 1954р.), Х.К.Тобенас (Іспанія, 1957р.), Ф.Нортроп (США, 1959р.), А.Шнітзер (Швейцарія, 1961р.), А.Гри

Список литературы

ВИСНОВКИ
У дисертації наведене теоретичне узагальнення й вирішення наукової проблеми, яка полягає у наданні порівняльно-правової характеристики релігійно-правових систем світу, визначення їх місця на правовій мапі світу та з’ясування особливостей взаємодії з іншими правовими системами. До найбільш важливих наукових висновків належать такі:
1. Правову систему може бути визначено як сформовану під впливом об’єктивних закономірностей розвитку певної соціальної спільноти сукупність всіх її правових явищ, що перебувають у сталих зв’язках між собою та з іншими соціальними системами. Ознаки правової системи: 1)вона є складною соціальною системою, хоча й залежною у своєму походженні й розвитку, але певною мірою автономною від інших суспільних систем; 2)складається з різнорідних елементів; 3)зв’язки між елементами правової системи мають закономірний характер, що забезпечує утворення певної структури з відповідним підпорядкуванням, хоча й не виключає певного ступеня ентропії; 4)характеризується цілісністю, яка забезпечується тим, що усі елементи правової системи об’єднані спільними правовими цінностями; 5)є відкритою, тобто перебуває у постійному взаємовпливі з середовищем, що її оточує; 6)особливістю цієї системи, що забезпечує її сталість і динамічність, є комунікація між її суб’єктами; 7)наявність інституціональних виявів, завдяки чому забезпечується стабільність відносин у часі й просторі; 8)не є уніфікованою; 9)являє собою символічну систему; 10)завжди асоціюється з певним простором, але цей простір не обов’язково означає певну фіксовану територію і не обов’язково контролюється державою. Визначальним стає усвідомлення суб’єктами відповідної соціальної системи своєї належності до неї, своєї ідентичності; 11)перебуває в залежності від світосприйняття конкретного суспільства, його правової культури та правосвідомості, відповідної правової традиції та цінностей. Цінності, що лежать в основі релігійної правової системи, зумовлюють весь її характер, особливості функціонування, мають релігійну природу, й саме вони легітимізують публічну владу, загальнообов’язкові норми і правила, що діють в суспільстві, визначають критерії належності тих чи інших індивідів до відповідного суспільства.
2. Для розуміння природи самої правової системи, її структури і закономірностей розвитку вирішальне значення має питання взаємозв’язку між правовою системою і державою. Позицію, згідно з якою функціонування правової системи здійснюється у межах державної системи як її підсистеми, визнано помилковою. Все ширшу підтримку здобуває концепція юридичного плюралізму, за якою сучасне право більше не визначається виключно через прив’язку до національної правової системи або через безпосереднє його включення до національного правового порядку. Право може існувати у національному, наднаціональному та субнаціональному вимірах. У результаті в межах одного простору можуть функціонувати декілька правових систем, що конкурують і взаємодіють.
3. Право потребує спеціальної інституції, яка б здійснювала загальний контроль за дотриманням існуючих правил. Ефективне вирішення цього завдання стає можливим за допомогою нейтральної (неупередженої) і кваліфікованої публічної влади. Відповідно до західної традиції виконання цієї функції покладається на державу як представника всього суспільства, що має для цього необхідні ресурси; у незахідних правових системах ця функція може ефективно виконуватися не лише державою, а й іншими суб’єктами (спільнотами); цей аспект зумовлює одну з головних особливостей релігійних правових систем.
4. Важливою характеристикою правової системи є нормативність, що формується шляхом повторюваності суспільних відносин, заснованих на еквівалентності обміну діяльністю, яка відображається у взаємних правах та обов’язках їх учасників. Обов’язковою ознакою цієї нормативності є й те, що вона зачіпає й усіх інших (кожного), формується й здійснюється у публічній площині, а тому підлягає гарантуванню з боку інститутів публічної влади. Це дозволяє відмежувати правову систему від інших соціальних систем, довести правовий характер відповідних релігійних правових системи: від суто релігійних систем їх відрізняє те, що вони встановлюють взаємні права та обов’язки учасників суспільних відносин (а не регулюють відносини між індивідом і Богом) та забезпечуються публічною владою. При цьому йдеться про упорядкування нормативними засобами найбільш значущих суспільних відносин з метою забезпечення належного функціонування соціуму.
5. У складі правової системи суспільства виокремлюються такі її підсистеми: 1) інституційна складова суб’єкти права (індивідуальні та колективні), що утворюють правову систему; 2) нормативна складова правові норми і принципи права, які врегульовують відносини між суб’єктами права й закріплюються у визнаних суспільством джерелах права; 3)ідеологічна складова праворозуміння людей (їх груп або всього суспільства), їх правосвідомість і правова культура, правова наука та правова традиція певного суспільства, система підготовки юристів; 4) функціональна складова правотворчість, правореалізація, правозастосування, правовідносини, судова та інша юридична практика; 5) результативна складова відображає результат дії права, міру його соціальної затребуваності та відповідності інтересам суспільства, стан правопорядку суспільства.
6. У цілому на правовій мапі сучасного світу необхідно розрізняти національні (до складу яких можуть входити субнаціональні), квазінаціональні та наднаціональні (міжнародні та релігійні) правові системи, котрі співіснують і конкурують між собою. Ознаками субнаціональної правової системи є: 1) створення та існування в межах національної правової системи; 2) несамостійне значення і функціонування тільки в контакті з національною системою, складовою частиною якої вона виступає; 3)підпорядкований по відношенню до національної системи характер; 4)певний ступінь автономності в регулюванні суспільних відносин щодо національного рівня правового регулювання; 5) можливість побудови на інших, ніж національна система, типах права. Ознаками наднаціональних правових систем є: 1) утворення кількома державами на підставі їхньої міжнародної правоздатності; 2) поширення дії на соціальні системи держав-учасниць; 3) створення на підставі установчого договору, який визначає основні параметри правової системи; 4) функціонування у межах системи наднаціональних органів, які можуть наділятися повноваженнями в сфері правотворчості, правозастосування, правосуддя; 5) нормативну основу системи можуть складати також нові джерела права, створені наднаціональними органами; 6) наявність субординаційних зв’язків із національними системами держав-учасниць та інших держав. Квазінаціональні правові системи це правові системи, що формуються у державоподібних утвореннях, статус котрих є невизначеним та які не мають міжнародного визнання. Така правова система має перехідний характер та може трансформуватися в національну систему або розпастися.
7. Необхідність класифікації правових систем обумовлюється тим, що вона допомагає встановити найбільш важливі, загальні для всіх правових систем якості, сприяє їх більш глибокому пізнанню, дозволяє зафіксувати закономірні зв’язки між правовими системами. Класифікація спрощує визначення місця і ролі конкретної правової системи на загальній правовій мапі світу, дає змогу робити обґрунтовані прогнози щодо шляхів подальшого розвитку як окремих правових систем, так і їхньої сукупності в цілому, сприяє уніфікації чинного законодавства й удосконаленню національних правових систем. Поряд з класифікацією необхідно використовувати методологічний потенціал типологізації. Типологізація в порівняльному правознавстві є процесом групування правових систем на основі теоретичної моделі (типу), результатом якої є типологія. Вона дає цілісні знання про об’єкт, розкриває його системоутворюючі зв’язки, суттєві ознаки та риси всієї системи.
8. Для позначення групи правових систем зі схожими юридичними ознаками, які дають підстави говорити про відносну єдність систем, порівняльне правознавство користується специфічною термінологією: «сім’я правових систем» (Р.Давид, А.Х.Саїдов), «правові кола» (К.Х.Еберт, Е.Райнштайн), «форма правових систем» (І.Сабо), «структурна спільність» (С.С.Алексєєв), «правовий стиль» (К.Цвайгерт); «тип правових систем» (Л.А.Луць); «правова родина» (О.І.Харитонова, Є.О.Харитонов). Найпоширенішим у сучасній компаративістиці є термін «правова сім’я», під яким розуміється певна сукупність правових систем, об’єднаних спільністю найбільш важливих рис, що вказують на суттєву схожість цих систем. Такий підхід спрямований на пошук відповіді на головне питання: чи може всю чималу кількість правових систем світу поділити на декілька великих систем (сфер, сімей, груп)? Завдяки об’єднанню правових систем у правові сім’ї компаративісти можуть виявити внутрішню спільність принципів та інститутів правових систем, побачити загальну основу правових систем, яка ховається за їхньою зовнішньою різнорідністю. Проста класифікація може будуватися на будь-якому з елементів правової системи. Різні класифікації не спростовують, а доповнюють одна одну, допомагають більш ґрунтовно дослідити схожість та відмінності правових систем. Звідси випливає принципова можливість множинності класифікацій, що побудовані за різними критеріями і здійснюються з різними цілями.
9. Розвиток ідей щодо об’єднання правових систем світу в певні правові сім’ї за тими чи іншими критеріями можна простежити з середини ХІХ ст. Серед робіт тих часів переважав генетико-історичний критерій при конструюванні класифікацій правових систем. Класифікації правових сімей, запропоновані Р.Давидом іК.Цвайгертом та Г.Кьотцем, залишаються найбільш популярними серед учених у сфері порівняльного правознавства. Утім, названі підходи вже не відповідають сучасним реаліям правових систем, а отже, не можуть задовольнити дослідницькі потреби. Обидві класифікації свого часу дали значний імпульс дослідженням з порівняльного правознавства і були найбільш популярними у другій половині ХХ ст. Крім того, кожна з них не є досконалою. По-перше, наведені класифікації неповні, бо не охоплюють всі правові системи. Зокрема, досліджувалися лише дві системи релігійного права: мусульманське (ісламське) та індуське, а це далеко не повний перелік правових систем релігійного типу. По-друге, інколи об’єднуються правові системи, які не тільки не мають майже нічого спільного, а інколи характеризуються протилежними рисами. Мається на увазі об’єднання в межах однієї класифікаційної групи правових систем релігійного і традиційного типу. По-третє, не можна розглядати окремі релігійні системи, наприклад, мусульманське право, як правові сім’ї вони не об’єднують у своєму складі різних правових систем.
10. Сучасний період розвитку «правосімейного» підходу в порівняльному правознавстві (починаючи з 90‑х років ХХ ст.) представлений роботами таких учених, як В.Кнапп, М.Богдан, У.Маттей, М. ван Хоек, М.Варрінгтон, П.Гленн, Дж.Вандерліден, Р.Леже, К.Осакве, Дж.Хуса, Е.Оруку, А.Подгорцькі, С.Кріслов, М.Сімс та ін. Загалом центральна ідея порівняльно-правової науки полягає в тому, щоб запропонувати критерії, які зумовлюють характеристики всієї правової системи (на відміну від можливих особливостей конкретної сфери права) і які відносно «постійними» і «визначальними» (а не просто «випадковими» або «взаємозамінними»). Поширеними для побудови таксономій правових сімей є такі критерії, як ступінь кодифікації, правовий стиль і правовий менталітет, ефективність права тощо. Однак мета проведення належної типологізації правових систем може бути досягнута тільки за умови, що увага дослідження зосереджуватиметься не тільки на праві в книгах, але й враховуватиме право на практиці, право, що існує у свідомості його суб’єктів. З цією метою окремі автори звертаються також до позаюридичних критеріїв (колоніальне походження, географія знаходження тощо), які на їхню здатні пояснити юридичні відмінності в правових системах. Тривалий час основною проблемою цього підходу була його культурна обмеженість. Більшість класифікацій побудована з точки зору західного права, тобто романо-германської сім’ї та сім’ї англо-американського права. Інші системи, сфери або групи потрапляли ніби в тінь, слугували простим додатком, третьою групою, об’єднаною загальною назвою «різне».
11. Поділ на правові сім’ї це особливий процес розподілу правових систем, який може відбуватися на основі не будь-яких критеріїв, а найбільш істотних і значущих. У цьому випадку йдеться про типологізацію правових систем, визначення основних і найбільш поширених типів правових систем. Методологічний відбір елементів правової системи як критеріїв поділу має враховувати оцінку їх впливу на розвиток всієї системи, дослідження їх взаємозв’язків в аспекті «причина наслідок». Саме ідеологічна складова панівна правова свідомість та правова культура суспільства повинні стати основними критеріями типологізації правових систем на правові сім’ї. Право, як явище суспільне, є наслідком формування певної правосвідомості в суспільстві. Причому важливу роль відіграють як правова ідеологія, так і правова психологія. Форма всіх інших елементів правової системи правових норм та їх системи, джерел права, особливостей правозастосування тощо є наслідком відповідної правосвідомості суспільства. Водночас застосування такого складного та багатогранного явища, як критерію поділу, може викликати певні труднощі під час дослідження. Тому в деяких випадках можливим є виокремлення інших додаткових критеріїв, які, з одного боку, повинні яскраво відбивати специфіку правосвідомості певного суспільства, а з іншого, бути простими, інструментальними та зручними для порівняння. Одним з найбільш вдалих у цьому плані критеріїв є джерела права.
12. Поряд із загальновизнаними сім’ями романо-германського та англо-американського права необхідно вирізнити дві окремі сім’ї (типи) релігійного та традиційного права. Головними причинами їх виокремлення є досить суттєві відмінності у праворозумінні, але водночас досить чітко простежується різниця і за інструментальним критерієм джерелами права. Таким чином, чотири правові сім’ї романо-германська й англо-американська, релігійна та традиційна становлять чотири універсальні типи права, які репрезентують всю правову карту сучасного світу. Усі правові системи конкретних держав, державоподібних утворень або інших соціальних суб’єктів формувалися під впливом одного з цих основних типів права або їх комбінації.
13. Історія ісламської, християнської, індуїстської й іудейської релігійних систем свідчить про нерозривний взаємозв’язок правових норм, теологічних норм й моральних правил. Ці релігії визначають весь соціальний порядок як такий, що встановлений для виконання волі Божої, без диференціації на релігійні норми і світські, такий, що встановлює поведінку в цілому в суспільстві. У цьому сенсі релігійне переконання щодо Бога і щодо того, чого він очікує від людських істот, знаходить цілком реальне втілення в правилах поведінки в суспільстві.
14. Ісламське право сьогодні виступає наріжним каменем у підтвердженні ісламської ідентичності не тільки в питанні позитивного права, але й, що більш важливо, як основи культурної унікальності. Ісламське право можна визначити як релігійно-правову систему, що регулює суспільні відносини всередині громади, яка сповідує іслам. Його характерними ознаками є: 1) нерозривний взаємозв’язок права й ісламу; 2) регулювання ісламським правом суспільних відносин переважно між мусульманами; 3)ісламське право робить наголос на обов’язках людини і санкціях за їх порушення; 4) архаїчний і казуальний характер права; 5)несистематизований характер права; 6) існування декількох течій і шкіл мусульманського права.
15. Іудейське (єврейське) право це релігійно-правова система, що регулює суспільні відносини всередині єврейської громади, яка сповідує іудаїзм. Характерні риси іудейського права: 1)є складовою частиною іудаїзму; 2) мононаціональний характер правової системи; 3)існування та розвиток єврейського права в умовах відсутності протягом значного історичного періоду своєї держави; 4) норми іудейського права роблять наголос на обов’язках та заборонах.
16. Канонічне право це релігійно-правова система, що регулює суспільні відносини всередині громади, яка сповідує християнство. Характерні риси канонічного права: 1) нерозривний зв’язок з релігією християнством; 2) систематизований характер канонічного права; 3)канонічне право в Європі розвивалося насамперед в умовах становлення особливого політико-правового статусу Римської церкви; 4) вплив римського права на процес розвитку системи канонічного права; 5) наявність у канонічного права складної внутрішньої структури поділу на галузі; 6) канонічне право ніколи не розглядалося як вічне і незмінне воно змінювалося відповідно до потреб часу; 7) створення двох систем канонічного права після розколу християнської церкви.
17. Індуське право це релігійно-правова система, що регулює суспільні відносини всередині громади, яка сповідує індуїзм та характеризується такими ознаками: 1) індуське право є складовою індуїзму релігії, що являє собою комплекс різноманітних релігійних, філософських і соціальних поглядів (вона суттєво відрізняється від аврамістичних релігій високим ступенем віротерпимості до інших релігій та поглядів, відсутністю чітко окресленої теологічної доктрини та єдиної релігійної організації); 2) персональний характер дії права, що поширюється тільки на осіб, які сповідують індуїзм, незалежно від того, в яких державах вони мешкають; 3) яскраво виражений кастовий характер; 4) в індуському праві існує кілька шкіл, наявність яких пояснюється різними причинами значною різнорідністю населення і розмаїтістю джерел права; 5) індуське право зазнало сильного впливу інших правових систем ісламського й англійського права.
18. Правові системи релігійного типу об’єднані в межах однієї правової сім’ї завдяки таким притаманним їм спільним рисам: 1) нерозривний зв’язок з відповідною релігією (ісламу, індуїзму, іудаїзму, християнства); 2)право розглядається як результат Божественного одкровення, а не як наслідок раціональної діяльності суспільства та держави; 3) персональний характер дії права, його поширення переважно на осіб, які сповідують відповідну релігію; 4) визнання соціальної цінності права, його необхідності для справедливого врегулювання суспільних відносин; 5) невизнання принципу формальної рівності прав людини, особа може наділятися різним правовим статусом правами й обов’язками залежно від належності до певної групи, виокремленої за різними критеріями статевим, національним, релігійним або соціальним.
19. Провідною тенденцією світового розвитку в останні десятиріччя стала глобалізація, серед головних аспектів якої слід назвати: геополітичні зміни сучасного середовища; глобальні трансформації та безпека розвитку політичних, економічних, соціальних систем; еволюція міжнародних відносин; співвідношення глобальних та національних факторів; проблеми глобальних трансформацій; міжнародна економічна безпека та інші. Глобалізаційні процеси тією чи іншою мірою стосуються як окремих індивідів, так і цілих народів, держав, цивілізацій. Глобальні трансформації призводять до якісних змін у системі соціокультурних взаємовідносин, актуалізуючи широке коло проблем, пов’язаних із формуванням нової світової культури. Глобалізація разом з економічними, соціальними, політичними, екологічними та культурними також має і правові аспекти.
20. Основні тенденції розвитку права в умовах глобалізації: 1)універсалізація права, під якою необхідно розуміти вироблення загальновизнаних норм і принципів міжнародного права; 2) регіоналізація права, що становить процес правового регулювання міжнародних відносин, суб’єктами яких є територіальні (регіональні) економічні і політичні союзи, міжнародні організації тощо (наприклад, Європейський Союз, Рада Європи, ОБСЄ та ін.), а також окремі регіони держав, які можуть виступати учасником міжнародних відносин; 3)зміна національного права під впливом норм і принципів міжнародного права; 4) взаємовплив правових систем сучасності, який призводить до нівелювання деяких особливостей правових систем, має наслідком їх зближення, взаємне проникнення.
21. У сучасному західному суспільстві національними правовими системами визначено ту межу, яка відокремлює право від релігії. Релігійні правові системи, навпаки, засновані на тісному взаємозв’язку і навіть переплетенні релігії і права. Особливо рельєфно ця відмінність виявляється в активно обговорюваній в експертному і науковому середовищі проблеми співіснування мусульманської і європейської культури. Первісно правові системи континентальної Європи, функціонування яких сьогодні спрямоване на реалізацію принципу верховенства права, втілення стандартів прав людини й реалізації демократичних цінностей, мають релігійне, в першу чергу християнське, коріння. Тож традиція європейського права тісно пов’язана з християнським ученням. У наукових працях багатьох дослідників аргументовано доводиться, що християнство, зокрема канонічне право, є одним із стовпів, на якому ґрунтується романо-германське право, а отже, і правові системи багатьох європейських країн.
22. Слід визнати можливість пошуку в ісламській правовій системі аналогів цінностей, які західні суспільства визнають універсально-цивілізаційними принципи свободи і демократії, а також поваги до прав людини, фундаментальних свобод і верховенства права. Правові системи західних суспільств визначають перелік і зміст таких цінностей, нормативно закріплюють їх і захищають. Ці цінності являють собою концентроване відображення результату функціонування права та визначення напрямів його подальшого розвитку. Сьогодні в мусульманському світі все більшої популярності здобуває теорія мусульманських реформаторів, які намагаються оновити ісламське право й посилити вплив ісламу в суспільному житті. Якщо узагальнити правові теорії мусульманських реформаторів, в основі яких лежить теорія цілей шаріату, то можна зробити висновок: у ісламського права є певні універсальні цілі, цінності та принципи, які спрямовані на забезпечення добробуту людини. Серед таких основних цілей захист релігії, життя, розуму, нащадків і майна людей. Однак реформатори визначають також й нові цілі. Деякі з них вважають, що серед них слід також виокремлювати захист прав людини, демократію, встановлення справедливого суспільства тощо. Проте необхідно наголосити, що йдеться не про запозичення західних цінностей, а про пошук власних у межах своєї релігійно-правової системи.
23. Історія ісламу знає чимало прикладів виникнення та функціонування багатьох демократичних інститутів задовго до їх утвердження в європейській політико-правовій думці. Одним з найбільш важливих фактів в історії розвитку ісламу є прийняття у 622 р. Статуту Медіни, або, як його почали позначати пізніше, Конституції Медіни. Цей документ виконував подвійну функцію: суспільного договору між різноманітними племенами й релігійними громадами та конституції нової держави. У ньому було закріплено право на життя, безпеку, власність, релігійну автономію та право на свободу віросповідання для всіх суб’єктів договору. Значення цього документу полягає в тому, що він є частиною Сунни Пророка другого за значенням джерела, що разом з Кораном закладає фундамент ісламу та мусульманського права. Як передвісника формування демократичних традицій в управлінні державними справами слід згадати практику виборності перших чотирьох Праведних халіфів. І лише з приходом до влади династії Омеядів, які, наслідували приклад візантійської та іранської монархій, утверджується монархічна ідея династичного правління. Ще одним демократичним інститутом, який існує з перших років виникнення ісламу, є шура, яка може бути визначена як процедура прийняття рішення шляхом розмірковування та обговорення за участю як осіб, які зацікавлені у питанні, щодо якого виноситься рішення, так і осіб, що можуть допомогти у пошуку рішення. Саме на основі реалізації цього принципу в мусульманських країнах утворюються різноманітні органи народного представництва.
24. Справедливість є невід’ємною частиною ісламу, але має свої особливості й відмінності від західного розуміння, які знаходять вияв у певних обмеженнях, встановлених Кораном та іншими джерелами права. В ісламському світосприйнятті справедливість означає відведення всьому належного місця і рівне ставлення в усьому. Так само, як і в традиції Заходу, справедливість вважається моральною чеснотою, яку кожен мусульманин має розвивати в собі.
25. Концепція рівності в мусульманському праві не робить рівними абсолютно всіх. Так, права мусульман не можуть бути рівними у всьому з правами немусульман. Так само є недосяжною юридична рівність чоловіків і жінок, незважаючи на певну демократизацію в цьому напрямі, оскільки вважається, що Аллах створив чоловіка і жінку різними, що передбачає наділення їх різними правами та обов’язками. Для ісламу рівність це рівність жінок між собою та чоловіків між собою, а не рівність чоловіка і жінки. Західна цивілізація пішла іншим шляхом, проголосивши, що фактична та фізична нерівність не повинна враховуватися, і має встановлюватися однаковий правовий статус.