Мішалов Віктор Юрійович. Культурно-мистецькі аспекти ґенези і розвитку виконавства на харківській бандурі

Краткое описание

Мішалов Віктор Юрійович. Культурно-мистецькі аспекти ґенези і розвитку виконавства на харківській бандурі : Дис... канд. наук: 26.00.01 - 2009.

Мішалов В. Ю. Культурно-мистецькі аспекти ґенези і розвитку виконавства на харківській бандурі Рукопис.
Дисертація для здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства за спеціальністю 26.00.01 теорія та історія культури. Харківська державна академія культури. Харків, 2008.
У дисертації вперше в українському мистецтвознавстві здійснено системне дослідження харківської бандури, висвітлено феномен цього явища в контексті світової культури. На основі запропонованих автором нових маловідомих джерельних матеріалів розкрито ґенезу й особливості розвитку харківського способу гри на бандурі. Досліджені способи гри, репертуар і побут традиційних народних кобзарів Слобожанщини, розвиток феномену сценічного кобзарства та початок бандурництва, створення перших академічних курсів гри на бандурі в Харкові та професійних кобзарських колективів. У дисертації висвітлені репресивні заходи, яких зазнала харківська школа гри на бандурі від політичних змін в Україні. Виявлені аспекти творчості представників харківської школи гри на бандурі в українській діаспорі (Європа, Північна Америка й Австралія) на основі аналізу рукописів та усних свідчень, взаємовідношень між діячами мистецтва України та діаспори, а також численні спроби відродити та відновити харківську школу гри на бандурі в Україні.

Результати здійсненого дослідження розкривають особливості виникнення та розвитку харківського способу гри на бандурі й дають ґрунтовні підстави дійти таких наукових висновків:
1. Значна кількість провідних знавців харківського способу гри загинули в репресіях 1930-х років або виїхали за кордон і про їхню діяльність в Радянській Україні не можна було згадувати. Відомості про репресованих кобзарів і бандуристів були приховані в радянських архівних джерелах. Коли репресованих було реабілітовано, то їхній внесок у розвиток кобзарського та бандурного мистецтва впродовж тривалого часу приховувався, замовчувався і був приречений на забуття. Недоступність матеріалів із діаспори щодо історії та розвитку кобзарства та зокрема харківського способу гри на бандурі формувала серед науковців однобічне уявлення про цей феномен в ідеологічно вигідному плані. Вилучення з фондів бібліотек списку праць, автори яких були репресовані в період тоталітарного режиму, а також те, що після реабілітації ці вилучені праці вже не з’являлися на полицях бібліотек, негативно вплинуло на трактування історії та розвиток розуміння кобзарського й бандурного мистецтва і суспільної оцінки його значення.
2. Перевидання дореволюційних праць, де інформація про кобзарство була тенденційно перекручена або вилучена, загальмувало вивчення джерел історії бандури та кобзарства. У наукових працях 1970-90-х рр.. відбувалося повторення хибних тверджень, оскільки використовувалися джерела з неповною або прихованою інформацією, без перевірки первісних джерел й архівних матеріалів. Це призвело до того, що фактично в усіх працях повторювалася хибна інформація про розвиток і здобутки харківської школи бандуристів. У працях професійних бандуристів та в педагогічній практиці навчальних закладів України аналіз харківської школи гри на бандурі не провадився. З кінця 1960-х рр.. відбулося повне ігнорування здобутків попереднього покоління бандуристів із причини його заниженої оцінки як примітиву”. Невизнання творчої плідності харківської школи гри на бандурі призвело до того, що праці про технічні можливості бандури були побудовані на концепції та можливостях фортепіано чи баяна, при цьому проігноровано праці та концепції, закладені Г. Хоткевичем.
3. Для визначення особливостей виконавства на харківській бандурі необхідно виявити, як вона інтегрує ознаки академічного та традиційного професіоналізму, залучаючи матеріали слобідського кобзарства. Сценічне кобзарство становило новий культурний феномен традиційного співоцтва”, хоча воно сформувалося на попередніх здобутках. Цьому формуванню сприяли соціально-історичні умови, які склалися наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. Йдеться про розвиток публічної концертної діяльності музикантів, а також прагнення української інтеліґенції репрезентувати публіці цю культуру в мистецьких концертних формах. Основна мета цієї діяльності просвітницька, тобто бажання показати своєрідність та оригінальність виконавського мистецтва традиційних українських співців. Сценічне кобзарство згодом відійшло від своїх первісних народних форм і створило ідеалізований образ кобзаря, який мав романтичне забарвлення. З’явився новий феномен бандурництво,який у романтичних (ідеалізованих) барвах вважався безпосереднім продовжувачем автентичного, або романтичного кобзарства, яке стало масовим явищем в українському побуті 20-30 рр. ХХ ст.
4. За сприяння Г. Хоткевича були створені перші ансамблі й оркестри бандур (капели), які стали популярними в українському музичному середовищі 1920-30-х рр. Деякі дослідники та науковці вважають формування ансамблевого бандурного виконавства негативним явищем, оскільки його розвиток призвів до незворотних процесів стосовно традиційного кобзарства. Йдеться, передусім, про обмеження жанрового складу репертуару через класичні, складні й розвинені форми. Г. Хоткевич був основоположником харківського способу гри на бандурі це його власний творчий здобуток на основі вивчення і виконавського наслідування народного способу гри на бандурі слобожанських кобзарів. Основи харківської школи гри на бандурі, її виконавського способу ґрунтувалися на засадах народної зіньківської науки, але репертуар, який Г. Хоткевич опрацював, був радше фольклорно-академічним, ніж автентичним, хоча він і побудований на творчому опрацюванні народних джерел. Техніка гри на бандурі та її розвиток, а також методика викладання, яку розробив Г. Хоткевич, були побудовані на принципах, що ґрунтуються на техніці гри на скрипці, яку митець опанував із юнацьких років.
5. Занепад харківської школи гри на бандурі в 1930-х рр. обумовлений політичними репресіями, які безпосередньо торкнулися засновника школи Г. Хоткевича (заборона публічних концертних виступів, виключення зі Спілки письменників та Спілки композиторів, арешт та страта, заборона на виконання й друкування його музичних, літературних і наукових творів) та переміщенням Центру розвитку професійного бандурного мистецтва із Харкова до Києва внаслідок перенесення столиці в 1934 р. У зв’язку із цим, змінилися напрямки пошукової діяльності Центру, а безпосередній зв’язок із творчістю слобожанських кобзарів і спадщиною Г. Хоткевича був утрачений. Значна частина спадщини Г. Хоткевича залишилася в рукописному вигляді в архівах; інша частина матеріалів була назавжди втрачена для наукового аналізу та вивчення. Хоча Г. Хоткевича згодом реабілітували, його спадщина не привертала прискіпливої уваги науковців.
6. Виявлений значний вплив творчості Г. Хоткевича на становлення бандурного виконавства. Як виконавець-віртуоз, він збагатив гру на бандурі значною кількістю виконавських нюансів і відкрив потенційні можливості інструмента, які не застосовувалися народними музикантами. Як композитор, Г. Хоткевич при виконанні пісень і дум розширив коло традиційних прийомів. Крім ускладнення технічних і виразних засобів, митець переробив твори кобзарського репертуару в контексті власної інтерпретаторської концепції. Це позначилося на специфіці репертуару Г. Хоткевича, який складався з творчості кобзарів, українського пісенно-танцювального фольклору, зразків професійної української музики та власних творів.
7. Спроби відновити досягнення харківської школи гри на бандурі в Україні були досить обмежені. Цьому завадив брак інструментів харківського типу, нестача методичної літератури та репертуару для виконання. Дається взнаки й відсутність серед професійних музикантів фахових знавців харківської школи гри та виконавців, які б достатньою мірою володіли особливостями харківського типу виконання. Немає фінансової підтримки проектів, які започатковані з метою відновлення харківської школи гри на бандурі в Україні. З-поміж діячів професійного виконавства й досі панує консервативний підхід до проблеми відродження зазначеної школи гри. Головною причиною такої ситуації є брак популяризаторів харківського способу гри на бандурі та відсутність розуміння його цінності для розвитку бандурного мистецтва. Повернення мистецької спадщини Г. Хоткевича в українське виконавське мистецтво не можливо здійснити без організації курсів навчання гри на харківській бандурі та майстерень по виготовленню музичних інструментів відповідного зразку.
8. Оркестрові твори Г. Хоткевича посіли належне місце лише у творчості кобзарських колективів діаспори, де значення спадщини митця визнавалося беззаперечно. Нині форми виконавства на харківській бандурі поширені в діаспорі, але водночас мають тенденцію до поступового зникнення. Ця тенденція спровокована поширенням бандур київського типу поза межами України, які є дешевшими та доступнішими. Свій негативний вплив справляє й поступове зникнення спеціалістів, які грали цим способом, та недостатня фінансова підтримка державних установ.
Отже, сучасне мистецтво виконання на бандурі харківського типу є важливою невід’ємною частиною української музичної культури, що перебуває в постійному розвиткові й оновленні. Подальше збереження та розвиток харківської бандурної культури в складних умовах ринкової економіки має забезпечити скоординована програма творчо-організаційних заходів: у першу чергу виробництво в Україні якісних концертних бандур харківського типу, видання репертуарної та методичної літератури для харківської бандури, поширення мережі навчальних закладів з програмою викладання гри на харківській бандурі та забезпечення їх професійними кадрами тощо. Лише за таких умов харківське бандурне мистецтво не втратить, а примножить свій авторитет як в Україні, так і за її межами.