МОВНО-ЖАНРОВІ ОСОБЛИВОСТІ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦЬ В.О. СУХОМЛИНСЬКОГО

Краткое описание

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова

На правах рукопису

Волошина Вікторія Валентинівна

УДК 811.161.2:81’ 38

МОВНО-ЖАНРОВІ ОСОБЛИВОСТІ
ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦЬ
В.О. СУХОМЛИНСЬКОГО

10.02.01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
МАЦЬКО Любов Іванівна,
академік АПН України,
доктор філологічних наук, професор,
завідувач кафедри стилістики
української мови
Національного педагогічного
університету
імені М.П. Драгоманова

Київ 2006

ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ...........................................5
ВСТУП.........................................................................................6
РОЗДІЛ І
ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ІДІОСТИЛЮ В СУЧАСНОМУ МОВОЗНАВСТВІ
1.1. Поняття про мовну особистість у науковій літературі..................................................................17
1.2. Структура мовної особистості.....................................28
1.3. Мовна особистість у педагогічному дискурсі..............39
Висновки до І розділу..................................................................46
РОЗДІЛ ІІ
ЖАНРОВО-СТИЛЬОВИЙ АСПЕКТ ПЕДАГОГІЧНОГО ДИСКУРСУ В.О. СУХОМЛИНСЬКОГО
2.1. Мовна особистість педагога в наукових і художньо-публіцистичних працях В.О. Сухомлинського..............48
2.2. Мовні жанри в наукових, публіцистичних і художніх
творах педагога.............................................................57
2.3. Мова епістолярію В.О. Сухомлинського („Листи
до сина” та „Лист до дочки”)........................................ 65
Висновки до ІІ розділу.................................................................75
РОЗДІЛ ІІІ
ОСОБЛИВОСТІ МОВНОСТИЛІСТИЧНИХ ЗАСОБІВ В.О. СУХОМЛИНСЬКОГО У ТЕКСТАХ ПРАЦЬ
3.1. Художньо-зображальні засоби в казках та оповіданнях педагога.......................................................................77
3.1.1. Роль метафори в художніх творах на педагогічні теми ....................................................................80
3.1.2. Стилістичний потенціал епітетів........................87
3.1.3. Порівняння як один із основних лінгвостилістичних засобів характеристики персонажів...........................................................97
3.1.4. Персоніфікація як семантичний різновид метафори.......................................................... 108
3.2. Стилістичні функції фразеологічних засобів у наукових
та публіцистичних працях Василя Сухомлинського....113
3.2.1. Власне крилаті вислови.................................... 119
3.2.2. Літературні цитати повчального змісту.............128
3.2.3. Прислів’я та приказки......................................134 3.3. Індивідуально-авторські синоніми в
педагогічній публіцистиці В.О. Сухомлинського.........144
3.4. Неологізми в працях В.О. Сухомлинського..................155
3.5. Особливості синтаксису наукових і художніх творів Василя Олександровича Сухомлинського.....................158
Висновки до ІІІ розділу..............................................................163
РОЗДІЛ ІV
КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ МОВНОПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В.О. СУХОМЛИНСЬКОГО
4.1. Освітньо-виховний потенціал рідної мови в педагогічному процесі.................................................165
4.2. Першоджерела думки та слова як важливий засіб різнобічного розвитку дитини......................................183
4.3. Значення рідномовної книги та уроків української
мови й літератури в духовному становленні дитини.....192
4.4. Майстерне володіння вчителя рідним словом
головний інструмент у навчанні та вихованні дітей
і молоді........................................................................211
Висновки до ІV розділу..............................................................224
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ...........................................................227
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.............................239
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ....................................260
ДОДАТКИ..................................................................................266

ВСТУП
Кожна суспільно-політична епоха народжує видатних людей - філософів, економістів, політиків, учених, діячів культури, педагогів, творчими здобутками яких користується нація та людство протягом багатьох століть. Одним із корифеїв української та світової педагогіки ХХ століття є В.О. Сухомлинський (1918 1970) подвижник гуманістичного напряму в навчанні й вихованні молоді.
Результати успішних педагогічних пошуків талановитого педагога-гуманіста викладені на сторінках численних педагогічних і науково-публіцистичних творів. Його педагогічна спадщина складає 48 книг, 600 статей, 1500 казок і оповідань для дітей. Василь Олександрович залишив ще близько тридцяти зшитків, на сторінках яких викладені погляди щодо значення виховних аспектів української мови, специфіки, структури та особливостей її викладання. Твори павлиського Вчителя видані 56-ма мовами світу загальним тиражем понад 15 мільйонів примірників. Найпопулярніша його книга „Серце віддаю дітям”, видана 30-ма мовами світу, успішно витримала 54 видання. Науковцями і педагогічними працівниками різних країн широко використовуються такі книги, як „Павлиська середня школа”, „Як виховати справжню людину”, „Народження громадянина”, „Розмова з молодим директором школи”, „Сто порад учителеві” та інші. Вісім книг педагога: „Серце віддаю дітям”, „Павлиська середня школа”, „Народження громадянина”, „Мудра влада колективу”, „В.О. Сухомлинський про виховання”, „Духовний світ школяра”, „Листи до сина”, „Сто порад учителеві” перекладено японською мовою. У книгах В.О. Сухомлинського містяться виважені, перевірені педагогічною практикою відповіді на актуальні питання освіти, призначені як молоді, так і її досвідченим наставникам. Василь Олександрович розробляв конкретні проблеми навчання української мови, розумового, морального, естетичного та фізичного виховання школярів, торкався аспектів політехнічної освіти, теорії навчання, виховання дітей у сім’ї, самовиховання і самоосвіти, професійної майстерності вчителя, проблем керівництва школою. Працям педагога властивий насамперед принциповий підхід до справи, глибокі професійні знання, висока освіченість, майстерне володіння мовою, надзвичайна чутливість до вимог сучасності, постійне врахування перспектив наукового прогресу, вміння актуалізувати й творчо використовувати найкращі здобутки минулого.
Педагогічна спадщина В.О. Сухомлинського надзвичайно різнопланова і багатоаспектна, має яскраво виражений новаторський характер і є предметом уваги багатьох дослідників [Г.М. Ткаченко „Виховання школярів засобами слова у творчій спадщині В.О. Сухомлинського” (2000), Л.П. Петрук „Виховання школярів засобами народної педагогіки у творчій спадщині В.О. Сухомлинського” (1994), Мамчур Л.І. „Лінгводидактична спадщина В.О. Сухомлинського” (1998)], а також педагогів-практиків.
Однак, незважаючи на увагу до педагогічної спадщини В.О. Сухомлинського, у жодній роботі не було досліджено мовну індивідуальність педагога, письменника, публіциста; не розкрито багатство та жанрову різноманітність його творів. Неодноразово на сторінках газет дослідниками творчості В.О. Сухомлинського порушувалося питання про актуальність вивчення мови й стилю творів педагога. Це, зокрема, стаття, надрукована в газеті „Радянський студент” від 20 жовтня 1972 року. Автор Є. Регушевський зазначив, що стиль творів педагога виразно індивідуальний і заслуговує спеціального й детального вивчення. Газета Кіровоградського інституту регіонального управління і економіки „Гаудеамус” № 11 (70) за вересень-жовтень 2002 рік уміщує статтю Юрія Біланюка „Поетична спадщина В.О. Сухомлинського”, у якій порушено проблему вивчення особливостей поезії педагога, вказано на її оригінальність і своєрідність.
У багатьох країнах світу відбуваються науково-практичні конференції, симпозіуми, семінари, вечори, зустрічі, педагогічні читання, присвячені творчому використанню педагогічної спадщини великого Педагога. У 1990 році створено Українську асоціацію Василя Сухомлинського.
Серед багатьох проблем, актуальних для сучасного мовознавства, особливої ваги набувають питання вивчення мови художніх творів, проблема взаємозв’язку літературної мови і мови художньої літератури. Як галузь українського мовознавства, дослідження індивідуального стилю письменника актуалізувалися у 40 50 роках двадцятого століття, коли з’явилися праці про творчість Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, П. Тичини, Ю. Яновського.
Щоб дослідити мову художнього твору, слід визначити не лише лінгвостилістичні засоби, використані письменником, у їх зв’язку та взаємодії, а й дослідити окремі з них, їх місце і значення в системі виражальних засобів, що створюють індивідуальний стиль письменника.
З усього комплексу взаємопов’язаних проблем, які становлять інтерес для мовознавця, виділяється важлива ланка вивчення мови та стилю творів визначних педагогів.
Твори В.О. Сухомлинського, талановитого педагога-практика та вченого-дослідника, різностильові, серед них можна виділити зокрема публіцистичні, наукові та художні. Насамперед зазначимо, що мові та стилю прози й поезії педагога загалом властива, поряд із лаконічністю, чіткістю висловлювань і суджень, поетичність. Про це свідчать ліричні відступи, притаманні майже всім його працям, описи природи, навколишнього світу, життєвих ситуацій, як приклади до тієї чи іншої теми, яку педагог обговорює з батьками, колегами через рядки своїх творів.
Аналізуючи мову педагога, передусім ми намагалися звернути увагу на використання джерел української живої народнорозмовної мови та мовних засобів українського фольклору. У своїх творах, а також у практичній навчально-виховній роботі педагог часто послуговувався такими мовно-філософськими скарбами нашого народу, як прислів’я, приказки, афоризми, задачі на кмітливість; яскраво переказував створені народом казки, думи, притчі, легенди. Йдеться насамперед про використання В.О. Сухомлинським народного мистецтва мови, народного красномовства, тієї поезії мови, того дотепного, мудрого вислову, що його створив народ у своєму вічному прагненні до прекрасного, зокрема до прекрасного у слові, вислові, мові. Педагог створив цілий ряд завдань-загадок, що увійшли до „Задачника для неуважних”, які він уміло використовував у своїй педагогічній діяльності. Любов до казки, яку педагог увібрав у себе з бабусиних розповідей, спонукала його до створення низки казок повчального, виховного характеру, які залучали б і самих дітей до цієї самостійної творчості.
Мовна творчість В.О. Сухомлинського ще одне переконливе свідчення великої сили, мудрого багатства і яскравої краси мови українського народу, адже у творчій спадщині великого Педагога відбився природний розум нашого народу, щирість і правдивість почуттів і самовіддана любов до дітей.
Без змалювання образу педагога як людини, як непересічної мовної особистості неможливо повною мірою осягнути лінгвостилістичну специфіку його творів.
У своїх творах педагог-письменник учитель української мови та літератури, особливо наголошує на значенні слова рідної мови в духовному збагаченні молодого покоління. Мова і духовність одна з основних проблем, яку порушує Василь Сухомлинський у своїх статтях, набуває дедалі більшої актуальності й нині у зв’язку з наданням українській мові статусу державної, посилює увагу вчених до процесу її вивчення, адже мова є засобом розвитку культури, її історичною пам’яттю, найголовнішим духовним чинником у житті кожного народу.
Педагог-новатор із притаманною йому щирістю і переконливістю наголошував на винятковій відповідальності вчителя за виховання у дітей любові до рідної мови, природи рідного краю, шани до духовних надбань народу, зокрема народної пісні. Розповідаючи про свої подорожі разом з дітьми до джерел рідного слова в поле, до лісу, на берег річки, В.О. Сухомлинський доводив, що спілкування школярів із природою має велике значення для розвитку їхнього мовлення, мислення, уяви, поетичного сприймання навколишнього світу, для розуміння краси рідної мови. „Рідна мова то неоціненне духовне багатство, в якому народ живе, передає з покоління в покоління свою мудрість і славу, культуру і традиції. У рідному слові народ усвідомлює себе як творчу силу Рідне слово то невичерпне, животворне і невмируще джерело, з якого дитина черпає уявлення про навколишній світ, про свою родину, про своє село і місто, про свій край” [стаття „Слово рідної мови”]. Учений розглядав рідну мову як провідний навчальний предмет середньої школи, успішне оволодіння яким безпосередньо впливає на засвоєння знань з інших предметів і на духовне зростання учнів загалом, формування їхньої мовної картини світу.
Актуальність теми дисертації зумовлена потребою лінгвостилістичного дослідження педагогічної літературної спадщини В.О. Сухомлинського, виявлення особливостей індивідуального мовного стилю автора, з’ясування його внеску в розвиток сучасної української літературної мови. У вітчизняному мовознавстві дотепер не існувало окремого монографічного дослідження мовно-жанрових особливостей творчої спадщини Василя Сухомлинського.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами: дисертаційне дослідження пов’язане з напрямом наукової діяльності кафедри стилістики української мови Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова „Дослідження проблем гуманітарних наук” та комплексної теми „Стилістика української мови”, що передбачає вивчення мовних особливостей творів різних жанрів, з’ясування індивідуально-авторського мовного стилю. Тема дисертації затверджена Вченою радою Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (протокол № 8 від 29 березня 2002 року) та на засіданні бюро Наукової ради Інституту мовознавства імені О.О. Потебні (протокол № 2 від 18 квітня 2002 року).
Мета роботи полягає у з’ясуванні мовно-жанрової специфіки педагогічних праць В.О. Сухомлинського.
Досягнення визначеної мети передбачає розв’язання таких завдань:
- розкрити характерні ознаки мовної особистості Василя Олександровича Сухомлинського;
- дослідити особливості жанрового наповнення творчого доробку педагога;
- визначити своєрідність використання В.О. Сухомлинським лексико-фразеологічних і синтаксичних засобів мови;
- виявити новотвори на лексичному і текстовому рівні праць Василя Олександровича;
- охарактеризувати функціонально-стилістичну природу тропіки на матеріалі казок та оповідань;
- висвітлити науковий внесок ученого-педагога в розробку проблеми виховання молоді на засадах рідної мови.
Об’єктом дослідження є україномовна педагогічна літературна спадщина В.О. Сухомлинського.
Предмет дослідження мовно-жанрові та лінгвостилістичні особливості педагогічних літературних праць В.О. Сухомлинського.
Матеріалом дослідження є мова художніх, публіцистичних, наукових творів Василя Олександровича Сухомлинського, а також тексти епістолярію.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українському мовознавстві досліджено мовно-жанрові особливості та здійснено лінгвостилістичний аналіз праць педагога, визначного письменника, публіциста В.О. Сухомлинського; виявлено характерні ознаки індивідуального стилю педагога; проаналізовано педагогічні погляди Василя Сухомлинського щодо виховання дітей на засадах рідної мови, а також уведено до наукового обігу нові архівні документи з досліджуваної проблеми.
Теоретичне значення роботи полягає в тому, що лінгвостилістичний аналіз ідіостилю В.О. Сухомлинського сприятиме розв’язанню теоретичних питань тексту, уточненню понять сучасної лінгвостилістики, лінгвокультурології, лінгвопрагматики. Внаслідок лінгвостилістичного аналізу виявлено основні риси мовної особистості педагога, спадщина якого значною мірою вплинула на формування сучасного українського педагогічного дискурсу.
Практичне значення одержаних результатів роботи полягає у можливості творчого використання фактичного матеріалу, основних положень і висновків дослідження науковцями, викладачами та керівниками шкіл. Зібрана та узагальнена в дисертації інформація допоможе в розробці лекційних курсів, спецкурсів, спецсемінарів зі стилістики, лексикології та граматики української мови, лінгвістичного аналізу тексту. Результати, висновки та рекомендації можуть бути використані в процесі розробки підручників, навчальних посібників з рідної мови для вищих та середніх навчальних закладів, а також гімназій, ліцеїв і коледжів.
Методи дослідження: для вирішення загальних і конкретних завдань дослідження використано описовий метод, доповнений застосуванням таких прийомів аналізу фактичного матеріалу, як моделювання, лінгвостилістичний аналіз тексту.
Методологічною основою дослідження є праці провідних мовознавців та педагогів з питань стилістики, лексикології, граматики, правопису, культури мовлення.
Так, зміст поняття „мовна особистість” розглядається на основі праць І. Бація, В. Виноградова, В. фон Гумбольдта, С. Єрмоленко, О. Єфімова, В. Здоровеги, В. Карасика, Ю. Караулова, М. Кочергана, О. Кундзіча, Л. Мацько, Н. Сологуб, А. Ткаченка, А. Уфімцевої, О. Федорова, І. Франка, Л. Щерби.
Під час аналізу індивідуально-авторських (контекстуальних) синонімів використано визначення та наукові коментарі І. Білодіда, Л. Булаховського, А. Грищенка, А. Коваль, О. Пономаріва, М. Рильського, Л. Щерби.
Дослідження фразеології праць педагога ґрунтується на науковій спадщині видатних мовознавців минулого та сучасності, педагогів як зарубіжних, так і вітчизняних, письменників, філософів таких, як І. Білодід, Г. Бюхман, К. Гельвецій, М. Гоголь, А. Грищенко, О. Духнович, Я. Коменський, Л. Леонов, Дж. Локка, Ф. Медведєв, С. Ожегов, І. Песталоцці, О. Пономарів, О. Потебня, М. Рибнікова, М. Рильський, Ж.-Ж. Руссо, Г. Сковорода, Л. Скрипник, О. Сухомлинська, К. Ушинський, І. Франко, Т. Шевченко.
Особливості синтаксису, а саме: використання Василем Олександровичем Сухомлинським у канві наукових і художніх творів речень спонукальної модальності, проаналізовані з огляду на теоретичні засади Л. Бережан, А. Бєльського, Л. Булаховського, А. Грищенка, П. Дудика, О. Пєшковського, В. Русанівського, О. Шахматова.
Розкриваючи багатство художньо-зображальних засобів, зокрема метафор, у казках та оповіданнях В.О. Сухомлинського, ми використали арістотелівське тлумачення та розуміння цього тропу, що лежить в основі переважної більшості сучасних концепцій. Адже саме Арістотель був першим грецьким філософом, який спробував дати наукову оцінку метафори. Учені Стародавнього Риму також не оминули своєю увагою проблему метафори. Про це свідчать роботи Марка Туллія Цицерона, Марка Фабія Квінтіліана. На красу і чарівність метафоричного слова вказали автор київської поетики „Lyra” (1696 р.) С. Тезаур та польський естетик Ян Парандовський. Вивченню тропіки присвятили свої наукові праці такі мовознавці, як І.К. Білодід, О.О. Шахматов, Б.П. Іванюк, А.П. Коваль, М.Х. Коцюбинська, В.В. Виноградов, Ю.Н. Тинянова, В.П. Григор’єв, В.М. Русанівський, В.Г. Гак, В.Н. Телія, А.А. Уфімцева, Н.Д. Арутюнова, С.Я. Єрмоленко, Л.І. Мацько, О.С. Мельничук, О.О. Тараненко, О.М. Пєшковський, О.О. Потебня, Л.О. Пустовіт, Л.В. Кравець.
Джерельною базою дисертаційного дослідження послужили тексти науково-педагогічних праць та художніх творів В.О. Сухомлинського, документи Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО) (Ф.5097, оп.1), матеріали фондів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського, Національної парламентської бібліотеки України, Державної науково-педагогічної бібліотеки України (фонд В.О. Сухомлинського), Державного педагогічно-меморіального музею В.О. Сухомлинського при Павлиській середній школі Онуфріївського району Кіровоградської області. Опрацьовано також історико-педагогічну літературу з досліджуваної проблематики, праці про життєвий і творчий шлях В.О. Сухомлинського вчених-педагогів, матеріали періодичної преси, присвячені цій визначній особистості.
Апробація та впровадження результатів дослідження. Основні теоретичні положення і результати дисертаційного дослідження викладено в доповідях на звітно-наукових конференціях викладачів, наукових семінарах кафедри стилістики української мови НДПУ імені М.П. Драгоманова (2002, 2003, 2004, 2005 роки), на Всеукраїнській науково-практичній конференції „Молодь, освіта, наука, культура і національна свідомість” (м. Київ, 27 28 березня 2003 року), на Всеукраїнській науково-практичній конференції „В.О. Сухомлинський і школа ХХІ століття” (м. Умань, 25 26 травня 2005 рр.), на Дванадцятих Всеукраїнських педагогічних читаннях „В.О. Сухомлинський у діалозі з сучасністю: проблеми свободи і відповідальності у вихованні особистості” (5 6 жовтня 2005 року), на міжнародній науково-практичній конференції „В.О. Сухомлинський і сучасність” (Київ Кіровоград Павлиш 2003 року). Результати дисертаційного дослідження впроваджені на факультеті лінгвістики Національного технічного університету України „КПІ” (довідка № 5 від 29 серпня 2006 року) та під час проведення уроків української мови та літератури Київського ліцею бізнесу (довідка № 7 від 28 серпня 2006 року).
Публікації. Основний зміст результатів дослідження викладено в 6 публікаціях, з них у 5 фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України.
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, списку умовних скорочень, чотирьох розділів із висновками, загальних висновків, списку використаних джерел і літератури, додатків. Загальний обсяг дисертації 275 сторінок (із них основний текст дослідження 213 сторінок), список використаної літератури становить 268 позицій, список використаних джерел 76 позицій.

Список литературы

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
Дослідження індивідуального стилю передбачає з'ясування внеску письменника в загальний розвиток літературної мови; інтерпретування естетичної функції мовних одиниць як провідної у мові художньої літератури. З огляду на це дослідження ідіолекту письменника відокремилося від загальнолінгвістичних, теоретичних досліджень літературної мови в окрему стилістичну сферу.
Вивчення мовної особистості та поділ її на три рівні (нульовий (вербально-семантичний), перший (лінгвокогнітивний), прагматичний (мотиваційний)) у вітчизняній лінгвістиці пов’язане з іменем Ю.Н. Караулова, який під мовною особистістю розумів сукупність здібностей і характеристик людини, що зумовлені творенням нею мовних творів (текстів).
Словниковий склад будь-якого твору сукупність неоднорідних у змістовому, стилістичному відношенні слів, що різняться своєю яскравістю, походженням, значенням, емоційно-експресивним забарвленням. Тому під час вивчення мови художніх творів необхідно охарактеризувати особливості її словникового складу та з’ясувати стилістичні функції мовних засобів, що ними послуговується письменник, і відповідно, для полегшення аналізу, систематизувати ці засоби, послідовно висвітлюючи їх стилістичні функції.
Лінгвостилістичне дослідження праць В.О. Сухомлинського дає можливість стверджувати, що мова творів педагога надзвичайно багата й оригінальна, тому безперечно заслуговувала на ретельний аналіз її лексичного складу та синтаксичних особливостей. Василь Олександрович знайшов властиві саме йому мовні засоби, що дали можливість створити індивідуальний стиль, який характеризується неповторністю та самобутністю мовомислення.
Аналіз поняття дискурс надзвичайно актуальний, оскільки мовознавці дедалі частіше звертають увагу не лише на мовні засоби та особливості їх функціонування, а й на механізм їх творення, на сам процес породження мовного образу. Проблема дискурсу широко висвітлюється як вітчизняними, так і зарубіжними лінгвістами. У визначенні дискурсу пристаємо на думку Карасика В.І., який трактує дискурс як процес живого вербального спілкування, що характеризується багатьма відхиленнями від канонічного письмового мовлення, звідси увага до спонтанності, завершеності, тематичної зв’язаності, зрозумілості розмови іншими людьми.
Аналіз лексичних та граматичних одиниць дає підстави стверджувати, що праці педагога належать до одного із соціолінгвістичних типів дискурсу, а саме педагогічного, для якого характерними є такі комунікативні стратегії, як пояснювальна, аксіологічна, контролювальна, сприяльна, організуюча. Автором були використані семантико-стилістичні парадигми слів учитель, учень, учні, колектив, виховання, навчання, школа; специфічні фрази для привернення уваги: звертання, етикетні формули, зауваження, коментарі. Педагогічний дискурс В.О. Сухомлинського представлений працями публіцистичного, наукового й художнього стилів, які об’єднані як ідеєю досконалого рідномовного навчання, так й індивідуально-авторськими мовними рисами.
Праці В.О. Сухомлинського презентують публіцистичний, науковий, художній та епістолярний стилі української літературної мови. Для творів Василя Олександровича, написаних у публіцистичному стилі, притаманні такі характерні лексичні та граматичні засоби стилістичного увиразнення мови: використання заперечних конструкцій у функції ствердження; варіювання часовими формами дієслова з метою підкреслити образність опису, розповіді, вживання повторів (лексичних, лексико-граматичних); інверсія; риторичні питання; заклики-звертання до читачів, слухачів; лексичні синоніми, що несуть у собі заряд високого, небуденного вислову (до слів учитель, учень, учити); педагогічні терміни, що виконують, крім інформаційно-пізнавальної, емоційно-експресивну функцію. Мова творів педагога-письменника органічно поєднала власне публіцистичні компоненти (соціально-політична лексика та фразеологія, специфічні синтаксичні засоби) з найрізноманітнішими стилістичними засобами художньо-образного вираження думок і почуттів. Саме тому є підстави відносити деякі його праці до художньо-публіцистичного підстилю. Усі ці засоби покликані сприяти успішному емоційному впливові словом. І саме цього прагнув педагог, звертаючись зі сторінок своїх численних праць до учнівської та викладацької аудиторії.
Письменницька творчість педагога представлена статтями, нарисами, етюдами, казками, притчами, оповіданнями, листами, віршами, мініатюрами, новелетами, завданнями-загадками, щоденними діловими записами. Наукова монографіями, статтями, посібниками, що мають риси науково-популярного та науково-навчального підстилів, оскільки популяризують теорії виховання, а також виконують освітню та просвітницьку місії.
На зв’язок епістолярного стилю з художнім, науковим, публіцистичним указують праці „Листи до сина” та „Листи до дочки”. Мова цих творів образна, багата приказками, прислів’ями, тропами (метафори: художник своєї справи, хлібний корінь людини; епітети: святий хліб, шоколадне уявлення), містить афоризми („Хто не знає, що таке хліб і праця, той перестає бути сином свого народу”, „Хто забуває, що таке праця, піт і втома, той перестає цінувати хліб”), літературні цитати, історичні та суспільно значущі факти. У формі листування батька зі своїми дітьми викладені думки про громадянське, моральне, фізичне становлення юнака, дівчини; бачення ними навколишнього світу; проблеми, що хвилюють сучасну молодь. Листи можна порівняти з літературною пам’яткою Київської Русі ХІ ХІІ століття „Повчання дітям” Володимира Мономаха. Адже „Повчання” містить такі мовленнєві жанри: поради, правила князювання і власний життєпис князя; як зразок дітям, автор подає приклади зі свого життя, гідні наслідування.
Для створення конкретно-чуттєвих наочних образів та емоційно-оцінного змісту викладеного В.О. Сухомлинський серед різноманітних художньо-зображальних засобів (тропів) знайшов такі, які підкреслювали б несподіваність поетичних асоціацій. Так, аналізуючи метафори, використані педагогом, доцільно наголосити на їх різноманітності щодо граматичного вираження: субстантивні, атрибутивні, дієслівні. Створюючи конкретно-чуттєвий образ, Василь Олександрович залучав таке явище, як комбінація субстантивно-генітивних метафор з атрибутивними. Метафори, виражені цілим підрядним реченням, також є характерною ознакою творів педагога.
Казки та оповідання В.О. Сухомлинського насичені одним із видів метафори персоніфікацією (простою (частковою): „Холодний вітер позолотив гілки”, „...Конвалія кличе бджілку”; поширеною (повною): „А тепер сяяло яскраве, тепле сонечко. Від зачудування бурулька розхвилювалася й заплакала”). Для надання творам особливої художньої сили автором були використані персоніфіковані звертання („ Грибе, який ти нещасний. Живеш у траві, ніколи не бачиш сонця”). Не оминуло перо педагога й найдавніше метафоричне мовне явище наскрізне уособлення („Настала осінь. Ночі були холодні. Опадало листя. Яблучко роздивлялося навколо себе і йому стало сумно. Йшов дощ... А в ясні сонячні дні яблучко раділо: воно ще погріється на сонечку”). Елементи персоніфікації використані в епітетах на зразок: мудра істина, ніжне й несміливе мерехтіння.
Зображаючи, пояснюючи, характеризуючи, оцінюючи певний предмет чи явище, В.О. Сухомлинський залучав стилістичний потенціал епітетів, адже саме вони посилюють мальовничість й емоційність мовлення. Розвиваючи традиції української літературної мови, педагог використовував у текстах праць кольористичні епітети на позначення ознак „гарячого”(золоті тичинки, червонясті снігурі), „прохолодного”(фіолетове око, синя голівка квітки) спектра, ахроматичні позначення (білі троянди, сіренька пташечка), поетичні словосполучення з семантикою світло позначень (чистий шматочок льоду, прозорі яблука), епітети внутрішньопсихологічного сприймання (одоративні: холодний вітер, солодкі речі; емотивні: дивне хвилювання, лагідна, добра, ніжна рука) - для передачі внутрішніх переживань чи відчуттів героїв, слова-кольороназви та похідні від них одиниці (блакитний цвіт, синьоока учениця); з метою змалювання негоди, нещастя, трагізму, тяжких років війни, а також для портретної характеристики героїв, тривожного внутрішнього стану використаий кольористичний прикметник чорний (чорна хмара, чорноброва лялька). Епітети у творах Василя Олександровича виражені прикметниками (радісний ранок, щасливий день), іменниками у ролі прикладок (лопата-ледащиця, карасик-братик), прислівниками (солодко дрімає, довірливо притулились).
Аналіз численних праць педагога засвідчує широке та майстерне використання автором порівнянь (сполучникових і безсполучникових, позитивних (прямих) і негативних (зворотних або заперечних)), основа яких виражена дієсловом („Осипалося з горобини листя. Залишилися тільки червоні грона. Висять, мов намистинки”), прикметником (дієприкметником) („Від молока станеш білий, як метелик”); об’єкт виражений одиничним іменником або іншим субстантивованим словом („Заплакала з горя бідна мати, стоїть над ямою, де яблуня росла, дивиться на те місце, де хата, мов квітка, цвіла”); іменником, означуваним прикметником („Як безцінну святиню, поклав Андрійко олівець у кишеню до серця”); підрядною частиною складного речення з відсутнім або наявним дієсловом-присудком (обставинні підрядні порівняльні речення: „Уранці вони прийшли й не повірили своїм очам: камінь лежав, мовби його й не чіпали” (підрядні порівняльні речення способу дії), „Коні йшли повільно, немов і вони прислухалися до ранкової тиші” (підрядні порівняльно-причинові речення), „Підплив (В’юн) до берега, де сиділа Надійка, немовби запрошував дівчинку в воду” (підрядні порівняльно-цільові речення); означальні порівняльні речення: „І журавлиний ключ на синьому небі, мов на полотні намальований”). Василем Олександровичем були використані у творах порівняльні конструкції, приєднані словами як, мов, мовби, немов, немовби („Коли це йду, а голуб летить наді мною, немов збирається на плече мені сісти”); порівняльні конструкції, у яких частки разом з дієсловами входять до складу іменного складеного присудка („Він був як живий”); порівняння, оформлені як приєднувальні речення („Падали сніжинки. Ніби плавали в повітрі... Шестикутна зірочка, така красива, блискуча. Ніби казковий майстер вирізбив її зі срібної платівочки”); порівняння, утворені за допомогою слів: здається, нагадує, схожий на, подібний до („Ліс у вечірніх сутінках схожий на зелену морську хвилю, що котилася, котилася та й завмерла”).
Крилаті вирази, літературні цитати, прислів’я, приказки органічні складові елементи творів В.О. Сухомлинського. Вдало введені в тканину творів, у тематику бесід з морального виховання, вони надавали висловлюванням високої художньої виразності, слугували засобом характеристики якостей людини, її трудової діяльності, відображали суспільні відносини людей, допомагали авторові повніше передати оцінку тому чи іншому явищу зображуваної дійсності. Педагог у кожному окремому випадку шукав нових прийомів уведення цих фразеологічних одиниць у тканину своїх творів. Доказом цього є численні факти, коли автор використовував їх дослівно або ж у видозміненій формі, модифікуючи їх відповідно до змісту праці. Крилаті вислови педагога містять значну кількість абстрактної лексики, що вимагає від учня вміння узагальнювати, аналізувати, робити висновки. Нами була запропонована класифікація цих фразеологічних засобів за стрижневим словом: іменник на позначення почуттів і психічного стану („Любов до рідної мови одне з найважливіших джерел патріотичних почуттів”); іменник, що позначає властивості та ознаки („Чуйність основа, на якій виховують людяність, доброту”); іменник на позначення дій і процесів („Відпочинок після праці одна з найбільших радостей”). Вислови афористичного характеру були використані В.О. Сухомлинським як у канві творів, так і в назвах праць („Виховання без покарань”, „Людина найвища цінність”), тематиці бесід з морального виховання учнів, тематиці творчих робіт для учнів Павлиської середньої школи („Слухняність матері й батькові найважливіша школа етичного самовиховання”).
Для підтвердження власної думки свідченням з авторитетного джерела, для критичної оцінки процитованого положення і розгортання полеміки педагогом були використані у письменницькій творчості літературні цитати як вітчизняних, так і зарубіжних письменників, учених („Люди, які накидаються на все, які розмінюють свої почуття направо й наліво, по-моєму, кінець кінцем мусять відчувати себе злидарями” (слова Брянського з роману О. Гончара „Прапороносці”)).
Враховуючи характер і спрямування творчості педагога, прислів’я та приказки, використані ним, таврують людські вади, надають виразові глибокого співчуття та жалю, подають добру пораду. З огляду на це прислів’я поділяються на такі групи: прислів’я-поради (Не кидай слова на вітер; Бережи честь змолоду), дидактичні (Сам погибай, а товариша виручай), іронічні прислів’я (У страха очі великі), прислів’я-сентеції (В хорошого чоловіка і жінка хороша, в хорошої жінки і чоловік хороший), прислів’я-застереження (Як будеш таким боязкий, тебе й кури заклюють), прислів’я-повчання (Не кидай слова на вітер), прислів’я-виправдання (Що посієш, те й пожнеш). За лексико-граматичною будовою та синтаксичними функціями можна виділити, приказки, використані Василем Олександровичем, організовані у формі простого речення (Ледареві норма не писана), дієслівних, іменних, прислівникових словосполучень (На трьох китах), звороту із словами: хоч, як (мов, немов і под.) (Життя без мети як човен без керма).
З метою висловлення індивідуальної думки, завуальованого опису того чи іншого явища, предмета, урізноманітнення контексту, надання позитивної чи негативної ознаки, прагнення уникнути повторень, В.О. Сухомлинським були використані поширені контекстуальні синоніми до таких понять як книга (яскравий смолоскип, що освітить шлях до щастя), уміння читати (джерело багатого інтелектуального і естетичного життя), рідна мова (найтонша у світі краса), викладання мови (майстерність творити людську думку), слово рідної мови (джерело живої води), мовна культура (живодатний корінь), педагог-словесник (майстер, чарівник слова), дитина (краплина у всенародному океані), людина, матір, жінка, дружина (джерело життя), батьківщина, народ (тисячолітнє дерево), любов (сонце), шлюб (благодатне поле праці), чутливість душі (совість людини), гордість (джерело совісті).
У працях педагога трапляються й поодинокі новотвори (підневідив, запахучий, красолиці), що є вагомим засобом естетичного впливу на читача, адже вони, якщо навіть не потраплять до загальномовного словника, залишаться у пам’яті читача, поповнюючи його словниковий запас.
Серед синтаксичних особливостей творів Василя Олександровича Сухомлинського слід відзначити характерне використання ним складних, ускладнених речень („Минають дні, тижні, місяці; діти ростуть, розвиваються, пізнають свят, у їхні серця входять думки, радощі й смуток рідного народу”). Для більшості синтаксичних одиниць характерною є спонукальна модальність („Поважай дівчину. В майбутньому вона жінка, мати своїх дітей, творець нового життя і нової краси... Полегшуй її працю вже в дитинстві, отроцтві і ранній юності... Оберігай її життя, здоров’я, красу”).
У процесі аналізу лінгводидактичної спадщини В.О. Сухомлинського встановлено, що чільне місце в ній посідають проблеми виховання молоді та підлітків на засадах рідної мови, тому в роботі висвітлені погляди педагога на найважливіші аспекти рідномовного виховання, визначені інноваційні технології навчання рідної мови, виявлені конкретні методичні рекомендації Василя Олександровича.
Слід зазначити, що найголовнішим осередком вивчення рідної мови учений-педагог вважав школу. Вона становить каркас мовної комбінаторики з педагогічного дискурсу. На його думку, саме вчителі-словесники через розповідь, основну форму викладу матеріалу покликані реалізувати рідномовне навчання й виховання. Проаналізувавши та узагальнивши тексти В.О. Сухомлинського, можна виділити сформульовані педагогом критерії вдалої розповіді учителя.
Неодноразово Василь Олександрович замислювався над тим, яким має бути мовлення вчителя, що мають практично зробити викладачі для того, щоб їхні вихованці любили, поважали рідне слово, щоб вони були духовно багатими, культурними, розумними людьми, якою повинна бути мова, щоб слово рідної мови стало для них такою ж потребою, як краплина холодної води для мандрівника в безводних степах у палаючу липневу спеку. Як закарбувати в пам’яті дитини той день, коли вона, відчувши красу слова рідної мови, сама створила слово чи словосполучення та пережила радісний подив. У зв'язку­­ з цим педагог використовував найрізноманітніші форми та методи вивчення рідної мови та намагався оригінально їх іменувати: подорожі в природу (Школа під блакитним небом), походи місцями бойової та трудової слави народу, відвідування музеїв, читання та обговорення зразків класичної та сучасної літератури, освоєння змісту прислів’їв і приказок, інсценування казок та оповідань, участь у гуртках, іграх, святах. Кімната казок, „Острів чудес” куточки гри, що були покликані педагогом на допомогу розвиткові мовленнєво-творчих здібностей дітей.
Особливу увагу педагога-лінгвіста привертало питання про роль природи в естетичному вихованні та розвитку дитини. Адже слова, якими користуються діти, зазначав Василь Олександрович, повинні бути пов’язані з предметами та явищами навколишнього світу, з природою рідного краю, яка є могутнім засобом формування в них тонкого та складного почуття краси, а, отже, й любові до материнського слова.
В.О. Сухомлинський рішуче відстоював тезу про значну роль книги в мовному розвитку та вихованні підростаючого покоління. Бібліотека як культурно-освітній заклад відіграє провідну роль у керівництві рідномовним читанням та у пропаганді рідномовної літератури, - наголошував педагог, створюючи дитячу бібліотеку, яка складалася з чотирьох відділів. В.О. Сухомлинський умів образно номінувати нові форми роботи мовними формулами: свято першої книги, проводи Букваря, Свято Книги, Товариство любителів книги, учнівський кооператив розповсюдження книг, шкільні стенди науково-популярної та науково-атеїстичної книги, сімейна традиція дарувати дитині книги в день її народження, традиція дарувати книги дівчаткам у День Дівчаток, „Кімната Українського слова”, „Школа радості”, „Кімната думки” (читальний зал) - усе це було спрямоване на те, щоб книга ввійшла в життя кожної дитини справжнім другом, помічником, порадником.
Василь Сухомлинський у своїй творчості звернувся до найскладнішого виду словесного мистецтва поезії, адже саме вона виховує, вивищує людину над буденністю, кличе вперед, учить людей жити і робить життя прекраснішим і багатшим.
Вважаючи кожну дитину поетом, педагог заохочував своїх вихованців до поетичної творчості як найвищого ступеня вияву мовної досконалості, що в свою чергу розкриває і виражає сутність людської культури.
Провідну роль у пізнанні світу, у розкритті краси музики слова педагог відводив урокам української літератури, здатної одухотворяти юні серця високими ідеалами, життєвими інтересами народу. Викладання української літератури у В.О. Сухомлинського асоціювалось із такими, вживаними ним, словосполученнями як „викладання краси”, „викладання почуттів любові й ненависті”, „викладання людяності”.
Письменницька спадщина педагога яскраво презентує зразок української літературної мови. Для публіцистичної та літературної спадщини В.О. Сухомлинського притаманний інтелектуалізм, що підтверджується афористичністю авторського мислення, концептуальність чітке формулювання висловлювань, поетичність використання тропів, ліричних відступів, глибоке усвідомлення ролі рідної мови в навчально-виховному процесі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Античные теории языка и стиля. СПб., 1996. 264 с.
2. Апресян Ю.Д. Лексическая семантика: Синонимические средства языка. М.: Наука, 1974. 367 с.
3. Арістотель. Поетика / Пер. Б Тена. К.: Мистецтво, 1967. 134 с.
4. Аристотель. Сочинения в четырёх томах. М.: Мысль, 1976. Т.1. 550с.
5. Арнольд В.И. Стилистика современного английского языка: Стилистика декодирования. М.: Просвещение, 1990. 301 с.
6. Арутюнова Н.Д. Дискурс // Лингвистический энциклопедический словарь. М.: Сов. энцикл., 1990. С. 136 137.
7. Арутюнова Н.Д. Метафора и дискурс // Теория метафоры. М.: Прогресс, 1990. С. 6 32.
8. Арутюнова Н.Д. Язык и мир человека. М.: Наука, 1998. 245 с.
9. Арутюнова Н.Д. Языковая метафора (синтаксис и лексика) // Лингвистика и поэтика. М.: Наука, 1979. С. 147 173.
10. Атаян Р.А. В.О. Сухомлинський, яким я його знав // Спогади про Сухомлинського / Упоряд. Заволока С.П. К.: Рад. Шк., 1990. С. 159 163.
11. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. 3-е изд., стер. М.: КомКнига, 2005. 571с.
12. Балли Ш. Французская стилистика. М., 1961. 369 с.
13. Баранник Д.Х. Мовна структура публіцистичного стилю (До питання про майстерність публіцистичного виступу) // Українська мова та література в школі. 1978. № 6. С. 27.
14. Баранов А. Н., Караулов Ю.Н. Русская политическая метафора. М.: ИРЯ, 1991. 193 с.
15. Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. М.: Художественная литература, 1975. 502 с.
16. Бахтин М.М. Проблема речевых жанров // Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1986. 445 с.
17. Бацевич Ф.С. Нариси з комунікативної лінгвістики: Монографія. Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2003. 281 с.
18. Бацій І.С. Краса і сила слова: Бесіди про мову художнього твору. К.: Наук. думка, 1983. 232 с.
19. Белый А. Магия слова // Белый А. Символизм как миропонимание. М.: Республика, 1994. С. 131 142.
20. Бенвенист Э. Общая лингвистика / Пер. с фр. М.: Прогресс, 1975. 447 с.
21. Бережан Л.В. Категорія спонукальності в сучасній українській літературній мові: Автореферат канд. філол. наук: 10.02.01 / Чернівецький держ. ун-т імені Ю. Федьковича. Чернівці, 1997 а. 16 с.
22. Бережан Л.В. Категорія спонукальності в сучасній українській літературній мові: Дис канд. філол. наук: 10.02.01 / Чернівецький держ. ун-т імені Ю. Федьковича. Чернівці, 1997 б. 194 с.
23. Березин Ф.М. История лингвистических учений. М.: Высшая шк., 1975. 302 с.
24. Біланюк Ю. Поетична спадщина В.О. Сухомлинського // Гаудеамус (газета Кіровоградського інституту регіонального управління і економіки). 2002. № 11 (70), вересень жовтень. С. 6.
25. Білодід І.К. Крилате слово поета // Українська мова в школі. 1962. № 6. С. 14.
26. Блек М. Метафора // Теория метафоры. М.: Прогресс, 1990. С. 153 170.
27. Будагов Р.А. Портреты языковедов XIX-XX вв.: Из истории лингвист. учений. М.: Наука, 1988. 317 с.
28. Будагов Р.А. Филология и культура. М.: Изд-во МГУ, 1980. 303 с.
29. Будагов Р.А. Язык реальность язык. М.: Наука, 1983. 262 с.
30. Булаховський Л.А. Виникнення і розвиток літературних мов // Мовознавство. К.: Наук. думка, 1947. Т. ІV V.
31. Бурсов Б. И. Писатель как творческая индивидуальность. М.: Наука, 1959. 197 с.
32. Бурячок А.А. Функціонально-стилістична оцінка слів у Словнику укр. мови // Лексикологія та лексикографія. К.: Наук. думка, 1968. Вип. ІІІ. С. 87 95.
33. Буслаєв Ф. Историческая грамматика русского языка. Синтаксис. М.: Наука, 1875. 367 с.
34. Вавилова М.А. Русская бытовая сказка: Учебное пособие к спецкурсу. Вологда, 1984. 78 с.
35. Ващенко В.С. Стилістика речення в українській мові: Навч. посіб. з стилістичного синтаксису. Д., 1968. 236 с.
36. Ващенко В.С. Стилістичні явища в українській мові. Частина перша. Харків, 1958. 227 с.
37. Ведерникова Н.М. Русская народная сказка / Н.М. Ведерникова; АН СССР. М.: Наука, 1975. 136 с.
38. Вежбицкая А. Сравнение градация метафора // Теория метафоры. М.: Прогресс, 1990. С. 133 151.
39. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание. М.: Русские словари, 1996. 411 с.
40. Верховиніна М.М. Де бралась енергія // Спогади про Сухомлинського / Упоряд. Заволока С.П. К.: Рад. шк., 1990. С. 47 49.
41. Веселовский А.Н. Историческая поэтика. М.: Высш. шк., 1989. 404 с.
42. Виноградов В.В. Избранные труды. Язык и стиль русских писателей. От Карамзина до Гоголя. М.: Наука, 1990. 388 с.
43. Виноградов В.В. К построению теории поэтического языка. Поэтика. Вып. 3. Л., 1923. 198 с.
44. Виноградов В.В. Насущные задачи советского литературоведения // Знамя. 1951. № 7. С. 147.
45. Виноградов В.В. О теории художественной речи. М.: Высш. шк., 1971. 238 с.
46. Виноградов В.В. О языке художественной литературы. М.: Изд-во