НЕЗАКОННЕ ВИКОРИСТАННЯ ЗАСОБІВ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ УЧАСНИКІВ ГОСПОДАРСЬКОГО ОБОРОТУ, ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ: АНАЛІЗ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 229 КК УКРАЇНИ

Краткое описание

ЗМІСТ

Перелік умовних скорочень і термінів ..................................................... 4
Вступ ................................................................................................................ 5
Розділ 1. Об’єкт незаконного використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг .................................. 16
1.1. Об’єкт злочину: проблеми доктрини кримінального права ................ 16
1.2. Об’єкт незаконного використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів і послуг ............................................................ 29
Розділ 2. Предмет незаконного використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг .................................. 47
2.1. Предмет злочину: проблеми доктрини кримінального права .............. 47
2.2. Знак для товарів і послуг (торговельна марка) ……………….............. 63
2.3. Фірмове найменування ….....…………………………............................ 80
2.4. Кваліфіковане зазначення походження товару ……………………...... 90
Розділ 3. Об’єктивна сторона незаконного використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг ...... 97
3.1. Злочинне діяння як ознака об’єктивної сторони незаконного використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг .................................................................................................................... 97
3.2. Причиновий зв’язок та суспільно небезпечні наслідки як ознаки незаконного використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг ....................................................................................... 131
3.3. Спосіб, знаряддя, засоби, місце, час і обстановка вчинення незаконного використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг .................................................................................................................... 146
Розділ 4. Суб’єктивні ознаки незаконного використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг ...... 165
4.1. Суб’єкт незаконного використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг ........................................................... 165
4.2. Суб’єктивна сторона незаконного використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг ......................................... 176
Розділ 5. Питання відмежування незаконного використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг від суміжних злочинів та кваліфікації за сукупністю з іншими злочинними діяннями ................................................................................................................... 189

Висновки ........................................................................................................... 206
Список використаних джерел ....................................................................... 216
Додатки .............................................................................................................. 253

ВСТУП

Рівень розвитку економіки будь-якої держави значною мірою визначається тим, як вона забезпечує правову охорону результатів інтелектуальної діяльності людини. В Україні така охорона ґрунтується на Конституції, яка гарантує кожній людині свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також на створенні власних механізмів захисту авторських прав, прав промислової власності, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними об’єктами інтелектуальної діяльності.
Правова охорона інтелектуальної власності в сучасних умовах ринкової економіки України відіграє важливу роль у господарській діяльності її суб’єктів, яким належить чітко уявляти не лише сутність інтелектуальної власності, але й те, до яких матеріальних витрат може призвести порушення їх прав, необхідних для забезпечення захисту результату творчої праці людини, її моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності.
Актуальність теми дослідження. В умовах ринкової економіки, коли декілька суб’єктів господарської діяльності виробляють одну й ту саму продукцію, надають послуги одного виду, які не однакові за рівнем якості, споживачеві іноді непросто відрізнити товар або послугу однієї особи від такого ж товару (послуги), що виробляється іншим суб’єктом господарювання. Здійснити це йому й допомагають такі засоби індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг, як знаки для товарів і послуг (торговельні марки), фірмові (комерційні) найменування, кваліфіковані зазначення походження товару. Разом з тим діяльність окремих суб’єктів господарювання спрямовується не на задоволення зростаючих потреб людини, суспільства, держави, а, навпаки, на особисте, як правило, незаконне збагачення за рахунок порушення прав та законних інтересів інших учасників господарської діяльності. Наслідки цього процесу не обмежуються сферою господарської діяльності, а впливають на інші сфери суспільного життя, істотно позначаючись на ефективності функціонування механізму ринкової економіки держави взагалі, та механізму захисту інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності людини, зокрема.
Як свідчить практика, останнім часом, в характері злочинних посягань на право інтелектуальної власності відбулися радикальні зміни, обумовлені зміною правової регламентації порядку охорони та використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг. Зокрема, якщо раніше основними видами злочинів були порушення авторських та суміжних прав, прав промислової власності, які вчинювалися службовими, приватними особами, авторами (якщо останні приховували співавторство іншої особи) шляхом незаконного відтворення, розповсюдження об’єктів авторського права та суміжних прав, введення в господарський оборот об’єктів права промислової власності без згоди власника патенту або власника свідоцтва на такі об’єкти, то нині в структурі таких злочинних посягань далеко не останнє місце за своїм значенням займають порушення прав суб’єктів господарювання на знаки для товарів і послуг, фірмові найменування, кваліфіковані зазначення походження товару, що є об’єктами права інтелектуальної власності. Кримінальну відповідальність за незаконне використання цих об’єктів, а також інше умисне порушення права на них передбачено другою редакцією ст. 229 КК України, що набрала чинності 22 червня 2003 р. згідно із Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності” від 22 травня 2003 р. № 850-IV. Водночас, неможливо не враховувати високий ступінь латентності таких діянь, показником якого є засудження у 2003 році за період дії другої редакції ст. 229 КК України за незаконне використання знаків для товарів і послуг лише шістьох осіб*. Проте факт незначної кількості розглянутих судами кримінальних справ даної категорії ні в якому разі не може служити підставою для ігнорування проблем кримінальної відповідальності за незаконне використання зазначених засобів індивідуалізації, у тому числі на рівні наукових досліджень, особливо з урахуванням високої латентності цих діянь.
Викладене зумовлює зростаючу важливість дослідження проблем захисту права інтелектуальної власності суб’єктів господарської діяльності на названі засоби індивідуалізації від злочинних посягань у цій сфері і вимагає негайного вдосконалення правової регламентації боротьби з такими посяганнями.
Проблеми кримінальної відповідальності за незаконне використання зазначених засобів індивідуалізації є новими, а тому недостатньо розробленими. Лише останнім часом, у зв’язку з переходом до ринкової економіки і формуванням відповідної системи законодавства у сфері господарської діяльності, в тому числі кримінального, серед науковців почалися дискусії щодо поняття “злочини, що посягають на право інтелектуальної власності”, його співвідношення з поняттям “незаконне використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг” та щодо питань застосування відповідних кримінально-правових норм на практиці.
Злочини, що посягають на право інтелектуальної власності, були предметом наукового аналізу в дослідженнях П.П. Андрушка, Б.В. Волженкіна, Н.О. Гуторової, К.Б. Дудорової, О.О. Дудорова, В.М. Киричка, О.С. Лисенкової, С.Я. Лихової, П.С. Матишевського, О.І. Перепелиці, В.М. Слєпця, Є.Л. Стрєльцова, В.Я. Тація, М.І. Хавронюка та інших вчених.
Слід зазначити, що у теорії кримінального права сутність злочину, передбаченого останньою редакцією ст. 229 КК України (від 22 травня 2003 р.), всебічно не досліджена, залишається багато дискусійних питань, відсутні єдині підходи до кваліфікації діянь за цією статтею КК. Проблеми кримінально-правової характеристики цього злочину на дисертаційному рівні в Україні не розглядалися. Особливої актуальності дане дослідження набуває у зв’язку з осмисленням положень нової редакції ст. 229 КК України через призму Цивільного та Господарського кодексів України, що набрали чинності з 1 січня 2004 р.
Наведені міркування, що свідчать про безсумнівну актуальність дослідження кримінально-правових проблем незаконного використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг, визначили вибір теми та основні напрями дисертаційного дослідження.
Емпіричну основу дисертації становлять матеріали дослідження 14 кримінальних справ про незаконне використання знаків для товарів і послуг, вчинене на території м. Києва та в інших регіонах України в період з 2001 по 2003 рік, матеріали судової практики Верховного Суду України, Російської Федерації, Республіки Білорусь, Вищого господарського Суду України, Вищого арбітражного Суду Російської Федерації, судів зарубіжних країн, статистична інформація управління узагальнення судової практики та аналітичної роботи з питань застосування законодавства Верховного Суду України.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема дослідження є складовою частиною плану наукової роботи кафедри кримінального права та кримінології Київського національного університету імені Тараса Шевченка на 2003-2005 рр. “Проблеми боротьби зі злочинністю: кримінально-правові, кримінологічні та кримінально виконавчі аспекти”, затвердженого Протоколом засідання кафедри від 27 березня 2003 р. № 13. Робота ґрунтується на положеннях Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 25 грудня 2000 р. № 1376/2000, одним із напрямів досягнення мети якої є вжиття заходів, спрямованих на зменшення кримінального тиску на економічні відносини.
Мета і задачі дослідження. Метою запропонованого дослідження є здійснення кримінально-правової характеристики складів злочину, передбаченого ст. 229 КК України, визначення та наукове обґрунтування на цій підставі критеріїв відмежування даного злочину від інших суміжних злочинів, а також формулювання на цій основі науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства України та правозастосовчої практики. У зв’язку з цим робота була зорієнтована на вирішення таких завдань: 1) провести всебічний аналіз змісту понять “незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару” та “умисне порушення права на засоби індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг, як об’єкти права інтелектуальної власності”; 2) проаналізувати ознаки основного, кваліфікованого і привілейованого складів злочину, передбаченого ст. 229 КК, через призму змін у цивільному та господарському законодавстві України; 3) дослідити у контексті обраної теми спеціальну літературу з проблем кримінально-правової охорони права інтелектуальної власності в державі; 4) сформулювати конкретні практичні рекомендації з метою вдосконалення охорони зазначених засобів індивідуалізації як об’єктів права інтелектуальної власності та внести пропозиції щодо вдосконалення законодавства в досліджуваній сфері.
Об’єктом дослідження є незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару, передбачене ст. 229 КК України, а предметом – норми кримінального законодавства України, правозастосовча практика, доктринальні положення науки кримінального права, які стосуються категорій “склад злочину”, “кваліфікація злочинів” тощо; норми чинного законодавства України, зарубіжних країн щодо охорони прав на ці об’єкти права інтелектуальної власності, порядку їх використання; українська та зарубіжна судова практика застосування законодавства про відповідальність за незаконне використання цих засобів індивідуалізації, а також система наукових поглядів, пов’язаних з аналізом складів злочину, передбаченого ст. 229 КК України. Проблеми застосування покарання та інших заходів кримінально-правового впливу не розглядаються.
Методи дослідження. Методологічна основа дослідження представлена історично-правовим (проведено порівняльний аналіз окремих положень КК України 1960 та 2001 років), системно-структурним (визначене місце незаконного використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг в системі злочинів, що посягають на право інтелектуальної власності, та злочинів у сфері господарської діяльності), діалектичним (при дослідженні правових механізмів охорони зазначених засобів індивідуалізації як об’єктів права інтелектуальної власності), формально-логічним (проведено аналіз основного, кваліфікованого та привілейованого складів злочину, передбаченого ст. 229 КК України), формально-догматичним (здійснено тлумачення окремих термінів, понять, термінологічних і понятійних зворотів), функціональним (проведено аналіз змісту об’єктивних та суб’єктивних ознак юридичного складу злочину, передбаченого ст. 229 КК, при кримінально-правовій кваліфікації діянь), порівняльно-правовим (встановлено зміст загальних та специфічних ознак незаконного використання зазначених засобів індивідуалізації за національним та зарубіжним законодавством, а також у окремих міжнародно-правових документах) та статистичним (при дослідженні статистичних даних про злочини, що посягають на право інтелектуальної власності, та опублікованої слідчої та судової практики) методами.
Використання різних методів дослідження, джерел інформації (наукових праць українських та зарубіжних вчених, положень, оцінок, висновків та пропозицій, висловлених окремими юристами на сторінках періодичних та наукових видань, статистичних даних тощо) дало можливість виявити ряд нових проблем, пов’язаних з правовим забезпеченням порядку охорони та використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів, послуг, та запропонувати шляхи їх розв’язання.
Робота написана також з урахуванням сучасних досягнень юридичної науки України та використанням окремих наукових положень з інших галузей знань (економіки, філософії тощо).
Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що в науці кримінального права вперше предметом комплексного спеціального дослідження стали питання кримінально-правової характеристики незаконного використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг, і (в концептуальному плані) проблема забезпечення правової охорони права інтелектуальної власності від правопорушень у цій сфері.
Особистий внесок дисертанта в наукову розробку проблеми полягає в обґрунтуванні нових теоретичних положень, уточненні змісту окремих понять та категорій, що мають значення для науки кримінального права, правозастосовчої практики та вдосконалення законодавства з питань забезпечення правової охорони права інтелектуальної власності в державі.
На захист виноситься ряд нових у теоретичному та важливих у практичному плані положень:
1. Розкрита суспільна небезпечність злочину, передбаченого ст. 229 КК України, яка полягає в порушенні гарантованого законодавством права інтелектуальної власності на об’єкти права промислової власності, які є засобами (правовими засобами) індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг.
2. У роботі вперше визначено самостійне місце незаконного використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару в системі злочинів, що посягають на право інтелектуальної власності, та злочинів у сфері господарської діяльності. Цей злочин належить до злочинів, які посягають на встановлений порядок (механізм) використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, вироблених товарів та послуг, що надаються такими учасниками, як об’єктів права промислової власності у сфері господарської діяльності.
3. Автор вперше на монографічному рівні дав кримінально-правову характеристику основному, кваліфікованому та привілейованому складам злочину, передбаченого ст. 229 КК України. На підставі цього аналізу, враховуючи відсутність законодавчої регламентації набуття конкретними розробниками авторських прав на будь-які створені ними засоби індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів, послуг, що, у свою чергу, повністю виключає можливість вчинення щодо них, як підлеглих осіб, будь-якого умисного порушення права на ці об’єкти права інтелектуальної власності, пропонується виключити привілейований склад злочину, передбачений ч. 3 ст. 229 КК України, із чинної редакції цієї статті КК.
4. У роботі запропоновано власне визначення поняття “матеріальна шкода” у контексті ст. 229 КК України. Зокрема, вперше обгрунтовується висновок про те, що при незаконному використанні зазначених засобів індивідуалізації матеріальна шкода може складатися із сум будь-яких коштів, які суб’єкт права на ці об’єкти права інтелектуальної власності витратив як компенсацію відновлення свого порушеного права на них (реальні збитки), а також тих сум коштів, які б такий суб’єкт реально отримав (одержав) від особи, яка порушила його право на дані об’єкти права інтелектуальної власності, у разі використання або надання ліцензії на використання такого права в порядку, передбаченому законодавством, тобто як неотримана (неодержана) винагорода за використання або надання ліцензії на використання прав на такі об’єкти інтелектуальної власності (упущена вигода). Разом з тим, доводиться, що, до тих пір, доки засоби індивідуалізації є об’єктами права інтелектуальної власності, суб’єкт права на них може здійснювати всі правомочності щодо використання або надання ліцензії на використання такого права в порядку, передбаченому законодавством. Тому наслідки умисного порушення права на ці об’єкти права інтелектуальної власності за своїм характером є матеріальною шкодою, що складається із реальних збитків у формі неотримання належного (яку не слід ототожнювати з упущеною вигодою), та упущеної вигоди.
5. У роботі вперше вказується на існуючі прогалини та суперечності у чинному законодавстві України з питань кримінально-правової охорони права інтелектуальної власності і запропоновано конкретні шляхи їх усунення та вирішення, зокрема:
а) врахування спільності родового об’єкта злочинів, передбачених ст.ст. 176, 177, 229, 231, 232 КК України, дає підстави для об’єднання їх у межах Особливої частини КК в окрему групу злочинів, яку можна виділити в окремий розділ “Злочини, що посягають на право інтелектуальної власності”;
б) враховуючи відсутність текстуального збігу термінологічного звороту, що, позначаючи поняття, визначене в ст. 1 Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” від 15 грудня 1993 р. як “знак для товарів і послуг”, а в ст. 492 ЦК України як “торговельна марка”, увійшов у ст. 229 КК України з однієї галузі законодавства (про право інтелектуальної власності), обґрунтовується необхідність виключення із абз. 3 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” визначення поняття “знак для товарів і послуг”, заміни в назві цього Закону, контексті його норм терміна “знак для товарів і послуг” і “знак” на термін “торговельна марка”, а також доповнення ч. 1 ст. 1 даного Закону визначенням торговельної марки, яке дається у ч. 1 ст. 492 ЦК України;
в) обґрунтовується недоцільність доповнення ч. 1 ст. 229 КК України окремим посиланням на доменне ім’я як окремий різновид (поряд із названими засобами індивідуалізації) предмета аналізованого злочину;
г) на підставі порівняльного аналізу змісту понять “незаконне використання” та “умисне порушення права на знак для товарів і послуг, фірмове найменування, кваліфіковане зазначення походження товару” обґрунтовується пропозиція доповнення ст. 20 Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” частиною 1 наступного змісту: “1. Порушенням прав на використання зареєстрованої торговельної марки є використання такого позначення, яке є тотожним чи схожим до неї до ступеня змішування”, а також викладення назви цієї статті у наступній редакції: “Порушення прав власника торговельної марки”.
6 Пропонується власне визначення поняття “доменне ім’я”, під яким автор пропонує розуміти позначення, що є засобом індивідуалізації суб’єктів господарської діяльності, товарів і послуг за допомогою використання латинських букв, спеціальних знаків, символів тощо для адресації комп’ютерів і ресурсів в Інтернеті, здатних викликати у споживача певні асоціації з особою товаровиробника (чи особою, яка надає послуги), товаром або послугою.
7. Автором вперше визначені загальні правила відмежування злочину, передбаченого ст. 229 КК України, від суміжних злочинів, з якими незаконне використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг має спільні ознаки, або з вчиненням яких воно може поєднуватися.
8. У роботі зроблені конкретні пропозиції щодо вдосконалення чинної редакції ст. 229 КК України.
Практичне значення одержаних результатів. Викладені в роботі положення можуть бути використані: у науково-дослідницькій діяльності для подальшого вивчення питань, пов’язаних із юридичною характеристикою складів злочину, передбаченого ст. 229 КК України; у законотворчості – з метою удосконалення редакції цієї статті КК; у практичній діяльності правоохоронних органів, які застосовують кримінальний закон; Пленумом Верховного Суду України при формулюванні рекомендацій щодо застосування законодавства про відповідальність за незаконне використання зазначених засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг; у навчальному процесі при викладанні курсу Особливої частини кримінального права та відповідних спецкурсів, при підготовці підручників, навчальних та методичних посібників, а також при проведенні занять з підвищення кваліфікації та професійної майстерності слідчих, прокурорів, адвокатів, суддів.
Апробація результатів дослідження. Основні результати дослідження, що включені до дисертації, оприлюднені на: П’ятій звітній науково-практичній конференції професорсько-викладацького та курсантського (студентського) складу Кримського юридичного інституту Національного університету внутрішніх справ (м. Сімферополь, 16 травня 2003 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Запорізькі правові читання”. Загальна тема конференції: “Санкції в праві” (м. Запоріжжя, 30 червня – 1 липня 2003 р.); Міжнародній науковій конференції молодих вчених “Другі осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, 14-15 листопада 2003 р.); Десятій регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (м. Львів, 5-6 лютого 2004 р.).
Публікації. Основні результати дослідження опубліковані у п’ятнадцяти статтях, дев’ять з яких у фахових наукових виданнях, а також трьох тезах виступів на науково-практичних конференціях (заг. обсягом 13,5 умов. друк. арк.).
Структура дисертації. Дисертація складається з вступу, п’ятьох розділів, десятьох підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Повний обсяг дисертації становить 311 сторінок, з них обсяг основного тексту – 215 сторінок, обсяг додатків – 59 сторінок, списку використаних джерел (377 найменувань) – 37 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Аналіз проведеного дослідження дозволяє узагальнити основні результати та сформулювати рекомендації щодо вдосконалення кримінального законодавства, згідно з яким передбачається відповідальність за незаконне використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг.
1. Дисертаційне дослідження показало, що українським законодавцем, науковцями та правозастосовчими органами проблемам кримінально-правової охорони права інтелектуальної власності та його об’єктів не приділяється належна увага. Не всі питання належним чином урегульовані законодавчо, багато з них залишаються недостатньо вивченими або дискусійними, є значні розходження у практиці застосування закону.
2. Останнім часом у теорії кримінального права загострюються дискусії щодо проблеми об’єкта злочину. З’ясування цих питань має велике значення для визначення напрямів кримінально-правової характеристики злочинів, що посягають на право інтелектуальної власності в цілому, та незаконного використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг, зокрема. На наш погляд, оптимально вирішити цю проблему можна через призму розробленої теорії цінностей як об’єкта злочину. Таким пропонується визнати охоронювані кримінальним законом цінності, проти яких спрямоване певне злочинне діяння та яким воно заподіює або може заподіяти шкоду. Окремими різновидами цих цінностей можна визнати: а) людину як потерпілого від злочину; б) належні людині, суспільству або державі блага (нематеріалізовані блага як невід’ємна цінність людини (людські блага); в) нематеріалізовані блага, що належать суспільству або державі та проявляються у відповідному стані суспільних відносин, який відповідає правам та інтересам людини, суспільства та держави в цілому; г) предмет злочину, що належить людині як потерпілій, суспільству або державі.
3. На підставі наведеного родовим об’єктом злочинів, передбачених ст. ст. ст. 176, 177, 229, 231, 232 КК України, можна визнати право інтелектуальної власності як належні особі (групі осіб) особисті немайнові та/або майнові права суб’єктів права інтелектуальної власності на певний об’єкт (об’єкти) права інтелектуальної власності, необхідні для забезпечення захисту результату творчої праці людини, її моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Наведена спільність родового об’єкта даних злочинів дає підстави для об’єднання їх у межах Особливої частини КК в окрему групу, яку можна було б виділити в окремий розділ під назвою “Злочини, що посягають на право інтелектуальної власності”.
4. Вважаємо, що видовим об’єктом злочину, передбаченого ст. 229 КК, можна визнати право інтелектуальної власності на об’єкти права промислової власності, які є засобами (правовими засобами) індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг (знак для товарів і послуг, фірмове найменування, кваліфіковане зазначення походження товару). Основним безпосереднім об’єктом цього злочину можна вважати право інтелектуальної власності на названі засоби індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг, а додатковим – встановлений порядок (механізм) їх використання (як об’єктів права промислової власності) у сфері господарської діяльності.
5. Досліджуючи всі можливі варіанти визначення предмета злочину, передбаченого ст. 229 КК, дисертант аналізує його у двох площинах: а) з позиції визнання ним інформації, та б) різних форм її прояву (як знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару). Оскільки різні форми інформації прямо названі у понад двадцяти статтях КК України тим явищем (матеріальним та духовним) об’єктивного світу, впливаючи на яке винна особа заподіює шкоду чи створює загрозу заподіяння шкоди об’єктові злочину, назріла реальна потреба здійснення змін у традиційному підході до визначення предмета злочину, зокрема його доповнення інформаційними ознаками. Отже, обов’язковою ознакою основного, кваліфікованого та привілейованого складів даного злочину є предмет злочину, яким завжди, на нашу думку, є інформація. У другій площині слід досліджувати такі форми закріплення інформації, як знак для товарів і послуг, фірмове найменування та кваліфіковане зазначення, що не тільки конкретизують власними специфічними ознаками зміст предмета злочину, але й допомагають відмежувати його від інших злочинів.
Враховуючи на підставі ст. 492 ЦК та ст. 1 Закону України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” співвідношення змісту понять “торговельна марка” та “знак для товарів і послуг”, що дозволяє констатувати їх тотожність, автор з метою досягнення єдності при використанні термінологічних зворотів у понятійному апараті ст. 229 КК та низки нормативно-правових актів, вважає за доцільне: 1) в абз. 3 ч. 1 ст. 1 Закону “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” слова “знак – позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від однорідних товарів і послуг інших осіб для товарів і послуг” замінити словами “торговельна марка – будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами”; 2) в назві та тексті цього Закону слова “знак для товарів і послуг” і “знак” замінити словами “торговельна марка” у відповідних відмінках; 3) у тексті ст. 229 КК слова “знак для товарів і послуг” замінити словами “торговельна марка”.
Враховуючи те, що згідно з п. 2 ст. 16 Закону “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” використанням цього знака є також використання доменних імен, тотожних чи подібних до нього настільки, що їх можна сплутати, а також те, що доменне ім’я не може бути зареєстроване як такий знак, оскільки може бути лише тотожним чи подібним до нього, вважаємо недоцільним доповнення ч. 1 ст. 229 КК окремим посиланням на доменне ім’я як черговий (поряд із названими засобами індивідуалізації) предмет аналізованого злочину. Крім цього, автор вважає, що предметом даного злочину не можна визнавати позначення, які є схожими настільки, що їх можна сплутати зі знаками для товарів і послуг (торговельними марками), що відомі в Україні і належать іншим особам, оскільки останні не можуть бути зареєстровані в Україні та охоронятися без реєстрації на підставі міжнародних договорів, учасником яких є Україна, як знаки для товарів і послуг (торговельні марки).
На підставі положень цивільного, господарського, фінансового законодавства обґрунтовується теза про необхідність розгляду термінів “фірмове найменування” та “комерційне найменування” як синонімів. Тому фірмове (комерційне) найменування пропонується розглядати як ім’я (назву) суб’єкта господарювання – юридичної особи (або громадянина-підприємця), яке (яка) складається із спеціальних позначень, знаків, символів тощо, що відображають його родове найменування, вид, організаційно-правову форму (або ім’я чи прізвище громадянина-підприємця), призначених для індивідуалізації та ідентифікації його в процесі здійснення такої діяльності серед інших суб’єктів, та дає можливість вирізнити одну особу (як суб’єкта господарювання) з-поміж інших і не вводити в оману споживачів щодо її справжньої діяльності.
Звертаючи увагу на те, що поняття “кваліфіковане зазначення походження товару” охоплює терміни “назва місця походження товару” та “географічне зазначення походження товару”, нами пропонується цим предметом злочину вважати назву географічного місця, яка вживається як позначення у назві товару, що походить із зазначеного географічного місця і має особливі властивості (назва місця походження товару) та певні якості, репутацію або інші характеристики (географічне зазначення походження товару), зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами чи людським фактором або поєднанням цих природних умов і людського фактора.
6. На підставі аналізу змісту понять “незаконне використання” та “умисне порушення права на знак для товарів і послуг (торговельну марку), фірмове найменування, кваліфіковане зазначення походження товару”, обґрунтовуються пропозиції: 1) доповнення ст. 20 Закону “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” частиною 1 такого змісту: “1. Порушенням прав на використання зареєстрованої торговельної марки є використання такого позначення, яке є тотожним чи схожим до неї до ступеня змішування”; 2) викладення назви ст. 20 цього Закону у наступній редакції: “Порушення прав власника торговельної марки”; 3) доповнення ч. 2 ст. 20 цього Закону після слів та цифр “ ... статтею 16 цього Закону,” словом “також”.
7. У ч. 1 ст. 229 КК, на відміну від її назви, законодавець вживає два поняття (“незаконне використання” та “інше умисне порушення”) для позначення суспільно небезпечного діяння. Причому останнє поняття за змістом є ширшим за перше, тому вживається як таке, що включає “незаконне використання” у свій зміст (родове). Прив’язуючи родове поняття “порушення права” до понять, які позначають предмет даного злочину, діяння (як перша обов’язкова ознака об’єктивної сторони цього злочину) нами досліджувалось у двох площинах за трьома напрямками: 1) незаконне використання: а) знака для товарів і послуг (торговельної марки); б) фірмового найменування; в) кваліфікованого зазначення походження товару; 2) порушення прав на: а) даний знак (марку); б) фірмове найменування; в) кваліфіковане зазначення. Враховуючи необхідність досягнення чіткості та зрозумілості термінологічного апарату ст. 229 КК, єдності його термінології (зокрема, одному поняттю має відповідати один термін або термінологічний зворот), ми вважаємо, що використання законодавцем в назві цієї статті КК термінологічного звороту “незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару”, тотожного термінологічному звороту, що використовується у ч. 1 цієї статті для позначення частини умисного порушення права на названі об’єкти права інтелектуальної власності (які (термінологічні звороти) за змістом повністю охоплюються поняттям “умисне порушення права на ці об’єкти”), є порушенням зазначеної відповідності. Тому для забезпечення однозначності формулювань ознак юридичних складів цього злочину необхідним вбачається заміна термінологічного звороту “незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару”: а) в назві ст. 229 КК термінологічним зворотом “порушення права на засоби індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг”; б) в ч. 1 цієї статті зворотом “умисне порушення права на торговельну марку (знак для товарів і послуг), фірмове найменування, кваліфіковане зазначення походження товару” (тому пропонується викласти ч. 1 цієї статті у такій редакції: “Умисне порушення права на торговельну марку (знак для товарів і послуг), фірмове найменування, кваліфіковане зазначення походження товару, якщо це заподіяло матеріальну шкоду у великому розмірі”).
8. У ст. 202, ч. 2 ст. 203 (та у першій редакції ст. 229) КК України наслідки цих злочинів слід визначати за допомогою тлумачення та конкретизації передбаченого у них оціночного поняття “доход”. Причому дисертантом було доведено, що доходом тут слід вважати різницю між отриманим валовим доходом (загальною сумою коштів, отриманих протягом певного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формі як на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні, так і за їх межами) та документально підтвердженими витратами, безпосередньо пов’язаними з отриманням такого доходу. У зв’язку з цим пропонувалось доповнити примітку до ст. 202 КК частиною 2 такого змісту: „В статтях 202, 203 цього Кодексу доходом слід вважати різницю між отриманим валовим доходом (тобто загальною сумою коштів, отриманих протягом певного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формі як на території України, її континентальному шельфі, виключній (морській) економічній зоні, так і за їх межами) та документально підтвердженими витратами, безпосередньо пов’язаними з отриманням такого доходу”.
9. Після внесення змін до ст. 229 КК Законом “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності” від 22 травня 2003 р., вид наслідків (як обов’язкова ознака об’єктивної сторони цього злочину) передбачається у вигляді матеріальної шкоди у великому (ч. 1 ст. 229) та особливо великому (ч. 2 ст. 229) розмірі. Дисертант вважає, що матеріальна шкода від будь-якого умисного порушення права на зазначені засоби індивідуалізації може складатися із сум будь-яких коштів (у грошовій, матеріальній чи нематеріальній формах), які суб’єкт права на ці об’єкти права інтелектуальної власності витратив як компенсацію відновлення свого порушеного права на них (реальні збитки), а також тих сум коштів, які б такий суб’єкт реально одержав від особи, яка порушила його право (права) на дані об’єкти права інтелектуальної власності, у разі використання або надання ліцензії на використання такого права (прав) в порядку, передбаченому законодавством, тобто як неотримана (неодержана) винагорода (компенсація) за використання або надання ліцензії на використання прав на такі об’єкти інтелектуальної власності (упущена вигода). Разом з тим, обґрунтовується висновок, що реальні збитки відрізняються від упущеної вигоди, в залежності від того, чи мав право інтелектуальної власності потерпілий на об’єкти, які є предметом злочину, передбаченого ст. 229 КК. Оскільки до тих пір, доки засоби індивідуалізації є об’єктами права інтелектуальної власності, суб’єкт права на них може здійснювати всі правомочності щодо використання або надання ліцензії на використання такого права в порядку, передбаченому законодавством. Тому не можна визнати матеріальну шкоду від умисного порушення прав на дані об’єкти права інтелектуальної власності прямою дійсною. Отже, наслідки умисного порушення права на ці об’єкти права інтелектуальної власності за своїм характером є матеріальною шкодою, що складається із реальних збитків у формі неотримання належного (які не слід ототожнювати з упущеною вигодою), та упущеної вигоди. При цьому обов’язково має встановлюватись причиновий зв’язок між умисним порушенням права суб’єкта на будь-який із зазначених об’єктів та реальними збитками, понесеними суб’єктом права на ці об’єкти, а також упущеною вигодою.
10. Враховуючи положення щодо відсутності законодавчої регламентації набуття конкретними розробниками авторських прав на будь-які створені ними засоби індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів, послуг, що, у свою чергу, повністю виключає можливість вчинення щодо них, як підлеглих осіб, будь-якого умисного порушення права на ці об’єкти права інтелектуальної власності, дисертант вважає за доцільне виключити ч. 3 із ст. 229 КК України. Зважаючи на це, логічним видається звуження кола потерпілих осіб від умисного порушення права на дані засоби індивідуалізації. Зокрема, необхідно визнати, що підлегла особа, щодо якої службовою особою вчинюються дії, передбачені ч.ч. 1, 2 ст. 229 КК, з використанням службового становища, не може бути потерпілою від даних злочинних дій, вчинених такою службовою особою.
11. Слід зазначити, що єдиною обстановкою, яка при порушенні права на зазначені об’єкти виступає обов’язковою ознакою складів злочину, передбаченого ст. 229 КК, є мережа Інтернет. На підставі абз. 15 ст. 1 та абз. 4 ч. 2 ст. 16 Закону “Про правову охорону знаків для товарів і послуг” цю мережу можна визнати обов’язковою ознакою даного складу злочину лише за умови використання для адресації комп’ютерів і ресурсів доменних імен, тотожних чи подібних до будь-якого із зазначених засобів індивідуалізації.
12. Вважаємо, що злочин, передбачений ст. 229 КК, як загальним, так і спеціальним суб’єктом може бути вчинений у співучасті. Умисну спільну участь у його вчиненні осіб, яким не властиві ознаки спеціальних суб’єктів (які з метою здійснення порушення прав на засоби індивідуалізації використовують службове становище щодо підлеглої особи), слід кваліфікувати як співучасть у вигляді організації, підбурювання або пособництва. Питання співучасті працівників підприємств, установ чи організацій, які своїми діями порушують права на зазначені обєкти права інтелектуальної власності, слід вирішувати за правилами співучасті у злочині, виконання законного наказу чи розпорядження або “опосередкованого виконавства”. Використання при вчиненні даного злочину осіб, які згідно із законом не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне або здійснюють будь-яке порушення права на ці об’єкти з необережності, слід розглядати як “опосередковане виконавство”.
13. Із суб’єктивної сторони злочин, передбачений ст. 229 КК, характеризується щодо діяння лише прямим умислом, що прямо визначено у ч. 1 цієї статті. Психічне ж ставлення до наслідків у вигляді завдання матеріальної шкоди може бути як умисним, так і необережним. При цьому слід встановити, що винна особа усвідомлювала незаконність вчинюваних нею діянь по використанню об’єктів права інтелектуальної власності чи іншому порушенні особистих немайнових та/або майнових прав суб’єктів права інтелектуальної власності. Мотив і мета даного злочину є факультативними елементами суб’єктивної сторони і на його кваліфікацію не впливають.
14. При вирішенні питань відмежування злочину, передбаченого ст. 229 КК, від суміжних пропонується виходити з таких положень: а) суміжними слід вважати такі злочини, юридичні склади яких мають схожі ознаки (загальні та латентні відмінні) у різних комбінаціях (роль критеріїв розмежування відіграють відмінні ознаки); б) методика розмежування суміжних складів злочинів має зводитися до конкретизації саме схожих ознак об’єкта, об’єктивної та суб’єктивної сторін і суб’єкта складів злочинів, що порівнюються з метою виявлення розмежувальних критеріїв; в) критеріями розмежування складів злочину, передбаченого ст. 229 КК, та складів суміжних злочинних діянь доцільно визнати латентні відмінні ознаки, що характеризують цінності, на які ці діяння посягають (об’єкт злочину), специфіку суспільно небезпечних діянь, способів, обстановки як ознак об’єктивної сторони їх складу, вину та мету вчинення деяких із цих злочинів.
15. Відповідно до наведених основних висновків доцільна реалізація таких конкретних пропозицій. По-перше, з метою створення єдиної збалансованої системи кримінально-правових норм, що забезпечують охорону права інтелектуальної власності та його об’єктів, об’єднати ст.ст. 176, 177, 229, 231 та 232 КК в окремий розділ VI1 “Злочини, що посягають на право інтелектуальної власності” Особливої частини КК, в межах якого названі статті вважати відповідно статтями 1981, 1982, 1983, 1984, 1985 КК України. По-друге, з метою уніфікації судової практики бажано окремі питання щодо розгляду судами кримінальних справ про незаконне використання засобів індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг, роз’яснити Пленумом Верховного Суду України в постанові “Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за незаконне використання торговельної марки (знака для товарів і послуг), фірмового найменування та кваліфікованого зазначення походження товару”.
По-третє, підсумовуючи проведене дослідження, автор вважає за доцільне викласти ст. 229 КК України в наступній редакції:
“Стаття 229. Порушення права на засоби індивідуалізації учасників господарського обороту, товарів та послуг
1. Умисне порушення права на торговельну марку (знак для товарів і послуг), фірмове найменування, кваліфіковане зазначення походження товару, якщо це заподіяло матеріальну шкоду у великому розмірі, –
карається штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією відповідної продукції та знарядь і матеріалів, які спеціально використовувались для її виготовлення.
2. Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або завдали матеріальної шкоди в особливо великому розмірі, –
караються штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років, з конфіскацією відповідної продукції та знарядь і матеріалів, які спеціально використовувались для її виготовлення.
Примітка. Матеріальна шкода вважається завданою у великому розмірі, якщо її розмір у двісті і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а завданою в особливо великому розмірі – якщо її розмір у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Наумов А.В. Российское уголовное право. Общая часть. Курс лекций. – М.: Издательство БЕК, 1996. – 560 c.
2. Спасович В.Д. Учебник уголовного права: Часть общая. – СПб, 1863. – 438 c.
3. Решетников Ф.М. Уголовное право буржуазных стран. Выпуск II / “Классическая” школа и антраполого-социологическое направление. – М., 1966. – С. 25-38.
4. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. Часть общая. В 2-х томах. – Том 1. – М.: Наука, 1994. – 380 c.
5. Пионтковский А.А. Уголовное право РСФСР: Часть общая. – М., 1925. – 230 с.
6. Пионтковский А.А. Учение о преступлении по советскому уголовному праву. – М., 1961. – 667 с.
7. Курс советского уголовного права: в 6-ти томах / Под ред. А.А. Пионтковского. – Том 2. –.М.: “Наука”, 1970. – 216 с.
8. Чхиквадзе В.М. Государство, демократия, законность. Ленинские идеи и современность. – М.: Юридическая литература, 1967. – 503 с.
9. Трайнин А.Н. Общее учение о составе преступления. – М.: Госюриздат, 1957. – 363 с.
10. Стручков Н.А. Объект преступного посягательства и система Особенной части УК // Советское государство и право. – 1987. – № 12. – С. 87-90.
11. Наумов А.В. О законодательной и правоприменительной оценке социальных ценностей, охраняемых уголовным законом // Актуальные проблемы уголовного права. – М., 1988. – С. 34-36.
12. Никифоров Б.С. Объект преступления по советскому уголовному праву. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1960. – 229 с.
13. Каиржанов Е.К. Интересы трудящихся и уголовный закон. Проблемы объекта преступления. – Алма-Ата: Казахстан, 1973. – 290 с.
14. Кузнецов А.В. Уголовно-правовая охрана интересов личности в СССР. – М.: Юридическая литература, 1969. – 160 с.
15. Фролов Е.А. Объект уголовно-правовой охраны и его роль в организации борьбы с посягательствами на социалистическую собственность: Автореф. дис. … докт. юрид. наук. – Свердловск, 1971. – 52 с.
16. Кримінальне право і законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій / За ред. М.Й. Коржанського. – К.: Атіка, 2001. – 432 c.
17. Таций В.Я. Объект и предмет преступления в советском уголовном праве. – Харьков: Вища школа, 1988. – 198 с.
18. Брайнин Я.М. Уголовный закон и его применение. – М.: Юридическая литература, 1967. – 340 с.
19. Коржанский Н.И. Объект посягательства и квалификация преступлений: Учебное пособие. – Волгоград, 1976. – 120 с.
20. Прохоров В.С. Преступление и ответственность. – Л.: Издательство ЛГУ, 1984. – 136 с.
21. Дроздов А.В. Человек и общественные отношения. – Л.: Издательство ЛГУ, 1966. – 128 с.
22. Глистин В.К. Проблема уголовно-правовой охраны общественных отношений: объект и квалификация преступлений. – Л.: Издательство ЛГУ, 1979. – 127 с.
23. Дурманов Н.Д. Понятие преступления / Отв. ред. Шаргородский М.Д. – Л., М: Издательство АН СССР, 1948. – 315 с.
24. Кудрявцев В.Н. О соотношении объекта и предмета преступного посягательства // Советское государство и право. – 1951. – № 8. – С. 28-36.
25. Коржанский Н.И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны. – М., 1980. – 248 с.
26. Макашвили В.Г. Уголовная ответственность за неосторожность. – М.: Государственное издательство юридической литературы, 1957. – 210 с.
27. Ренненберг И. Объективная сторона преступления. Пер. с нем. Под ред. и с предисл. заслуж. деятеля науки проф. А.А. Пионтковского. – М.: Госюриздат, 1957. – 88 с.
28. Тимейко Г.В. Общее учение об объективной стороне преступления. – Ростов-на-Дону: Издательство Ростовского государственного университета, 1977. – 216 с.
29. Тер-Акопов А.А. Защита личности – принцип уголовного закона // Современные тенденции развития уголовной политики и уголовное законодательство. – М., 1994. – С. 51-58.
30. Российское уголовное право. Общая часть: Учебник. – М.: Издательство “Спарк”, 1997. – 454 с.
31. Курс уголовного права: Общая часть. – Том 1: Учение о преступлении. Учебник для вузов / Под ред. докт. юрид. наук, проф. Н.Ф. Кузнецовой и канд. юрид. наук, доцента М.И. Тяжковой. – М.: Издательство ЗЕРЦАЛО, 1999. – 592 с.
32. Гавриш С.Б. Уголовно-правовая охрана природной среды Украины. Проблемы теории и развитие законодательства. – Харьков: Основа, 1994. – 640 с.
33. Гавриш С.Б. Теоретические предпосылки исследования объекта преступления // Право и политика. – 2000. – № 11. – С. 14-15.
34. Гавриш С.Б. Кримінально-правова охорона довкілля в Україні. Проблеми теорії, застосування і розвитку кримінального законодавства. Наукове видання. – Київ: Інститут законодавства Верховної Ради України, 2002. – 636 c.
35. Зелінський А.Ф., Куц В.М. Об’єкт злочину і структура Особливої частини Кримінального кодексу // Вісник Університету внутрішніх справ. – 1997. – Вип. № 2. – С. 148-154.
36. Емельянов В.П. Терроризм и преступления с признаками терроризирования: уголовно-правовое исследование. – СПБ: Издательство “Юридический центр Пресс”, 2002. – 291 с.
37. Кривуля О.М., Куц В.М. Чи можуть бути суспільні відносини об’єктом злочину? // Вісник Університету внутрішніх справ. – 1997. – Вип. № 2. – С. 70-75.
38. Кримінальне право України. Загальна частина. Підручник для студентів юридичних вузів і факультетів / Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, В.О. Беньківський та ін. За ред. професора П.С. Матишевського, доцентів П.П. Андрушка, С.Д. Шапченка – Київ: Юрінком Інтер 1997. – 512 с.
39. Матишевський П.С. Кримінальне право України: Загальна частина: Підруч. для студ. юрид. вузів і фак. – К.: А.С.К., 2001. – 352 с.
40. Навроцький В.О. Теоретичні поняття кримінально-правової кваліфікації. – К.: Атіка, 1999. – 464 с.
41. Фесенко Є.В. Об’єкт злочину з погляду реалій // Юридичний вісник України. – 1997. – № 33.
42. Фесенко Є. Цінності як об’єкт злочину // Право України. – 1999. – № 6. – С. 75-78.
43. Гавриш С.Б., Фесенко Є.В. Концептуальні питання застосування нового кримінального законодавства України // Новий Кримінальний кодекс України: Питання застосування і вивчення: Матер. міжнар. наук.-практ. конф. [Харків] 25-26 жовт. 2001 р. – Київ – Харків: „Юрінком Інтер”, 2002. – С. 11-14.
44. Фесенко Є.В. Кримінально-правовий захист здоров’я населення (коментар законодавства та судової практики). – К.: Істина, 2001. – 192 с.
45. Фесенко Е. Объект преступления с точки зрения ценностной теории // Уголовное право. – 2003. – № 3. – С. 71-73.
46. Фесенко Є.В. Об’єкт злочину під кутом зору теорії цінностей, а також опонентів цієї концепції // Адвокат. – 2003. – № 6. – С. 9-12.
47. Фесенко Є. Синергетика не суперечить ціннісній теорії об’єкта злочину // Інформаційно-правовий банк “Юридичний вісник України”. – 2004. – № 6. – 7-13 лютого. – С. 30-32.
48. Фесенко Є.В. Злочини проти здоров’я населення та системи заходів з його охорони. Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 280 с.
49. Новоселов Г.П. Учение об объекте преступления. Методологические аспекты. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – 208 с.
50. Мальцев В.В. Проблема уголовно-правовой оценки общественно опасных последствий. – Саратов, 1989. –
51. Карпушин М.П., Курляндский В.И. Уголовная ответственность и состав преступления. – М.: Юридическая литература, 1974. – 231 с.
52. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 3-тє вид., переробл. та доповн. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Атіка, 2003. – 1056 с.
53. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / За ред. С.С. Яценка. – К.: А.С.К., 2002. – 936 c.
54. Уголовный кодекс Украины. Научно-практический комментарий. – 3-е изд., исправл. и дополн. / Отв. ред. С.С. Яценко. – К.: А.С.К., 2003. – 1088 с.
55. Лизогуб Я.Г. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини: Монографія / МВС України, Луган. акад. внутр. справ ім. 10-річчя незалежності України; [Наук. ред. д-р юрид. наук, проф. С.С. Яценко]. – Луганськ: РВВ ЛАВС, 2003. – 204 с.
56. Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 345 с.
57. Демидов Ю.А. Социальная ценность и оценка в уголовном праве. – М.: Юридическая литература, 1975. – 290 с.
58. Бачинин В.А. Философия права и преступления. – Харьков: Фолио, 1999. – 607 с.
59. Тацій В.Я. Об’єкт і предмет злочину в кримінальному праві України: Навчальний посібник. – Харків: Вища шк. Изд-во при ХГУ, 1994. – 75 с.
60. Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцій. – К.: Наукова думка та Українська видавнича група, 1996. – 336 с.
61. Гуторова Н.О. Кримінально-правова охорона державних фінансів України: Монографія. – Харків: Вид-во нац. університету внутр. справ України, 2001. – 384 c.
62. Таций В.Я. Ответственность за хозяйственные преступления: Объект и система. – Харьков: Вища школа, 1984. –
63. Сенаторов М.В. Об’єкт злочину та його відображення в законі про кримінальну відповідальність // Питання боротьби зі злочинністю. Збірник наукових праць. – Випуск 7. – Харків: “Право”, 2003. – С. 133-145.
64. Мойсик В.Р. Проблеми кримінальної відповідальності за шахрайство з фінансовими ресурсами: Автореф. дис. ... канд.. юрид. наук. – Київ: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2002. – 20 c.
65. Берзін П. Об’єктивна сторона незаконного використання чужого знака для товарів і послуг // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 2. – С. 87-90.
66. Советское уголовное право: Части общая и особенная: Учеб. для юрид. шк. / Всесоюз. ин-т юрид. наук НКЮ СССР. Каф. уголовного права 1-го Ленингр. юрид. ин-та; Сост. М.Д. Шаргородский и др. – М.: Юрид. изд-во, 1940. – 224 с.
67. Курс советского уголовного права в шести томах. Часть Общая / Под ред. Н.А. Беляева и М.Д. Шаргородского. – Том первый. – Л.: Издательство ЛГУ, 1968. – 647 с.
68. Федоров М.И. Понятие объекта преступления по советскому уголовному праву // Ученые записки Пермского государственного университета. – Том ХІ. – Пермь, 1957. – С. 189-192.
69. Тоболкин П.С. Социальная обусловленность уголовно-правовых норм. – Свердловск: Средне-уральское книжное издательство, 1983. – 177 с.
70. Фролов Е.А. Спорные вопросы общего учения об объекте преступления // Сборник ученых трудов Свердловского юридического института. – 1969. – Вып. № 10. – С. 200-224.
71. Практикум по уголовному праву / Под ред. Л.Л. Кругликова. – М., 1997. – 234 c.
72. Музика А.А. Відповідальність за злочини у сфері обігу наркотичних засобів. – К.: Логос, 1998. – 324 c.
73. Берзін П.С. Окремі проблеми визначення об’єкта ухилення від погашення кредиторської заборгованості // Законодавство України. Науково-практичні коментарі. – 2002. – № 4. – С. 87-93.
74. Андрушко П.П. Злочини, що посягають на право інтелектуальної власності (статті 176, 177, 229, 231 та 232 КК України) // Законодавство України. Науково-практичні коментарі. – 2003. – № 9. – С. 17-67.
75. Андрушко П.П. Кримінально-правова охорона прав інтелектуальної власності в Україні. – К.: ФОРУМ, 2004. – 162 с.
76. Положення про Державний департамент інтелектуальної власності, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня 2000 р. № 997 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 25. – Ст. 1060.
77. Глухова Г. Необходима самостоятельная глава в УК РФ о преступлениях против интеллектуальной собственности // Уголовное право. – 2003. – № 2. – С. 20-21.
78. Лихова С., Берзін П. Питання обґрунтованості вживання поняття “злочини, що посягають на право інтелектуальної власності” // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали Х регіональної науково-практичної конференції. 5-6 лютого 2004 р. – Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2004. – С. 396-399.
79. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В. Дзера (керівник авт. кол.), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – Кн. 1. – 720 c.
80. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В. Дзера (кер. авт. кол.), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – 2-е вид., допов. і перероб. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Кн. 1. – 736 с.
81. Закон України “Про правонаступництво України” від 12 вересня 1991 р. № 1543-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 46. – Ст. 617.
82. Збірник нормативних актів з питань промислової власності / В.О. Жаров та ін. (уклад.); В.Л. Петров, В.О. Жаров (ред.); Державне патентне відомство України. – К.: Вища школа, 1998. – 486 с.
83. Шишка Р.Б. Інтелектуальна власність: охорона і захист // Матеріали наукової конференції “Конституція України – основа модернізації держави та суспільства. 21-22 червня 2001 р., Харків”. Упорядники Ю.М. Грошовий, М.І. Панов. – Харків: Право, 2001. – С. 455-457.
84. Лихова С. Кримінально-правова охорона права на результати інтелектуальної діяльності // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні: Матеріали IX регіональної науково-практичної конференції. 13-14 лютого 2003 р. – Львів: Юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка, 2003. – С. 423-428.
85. Лихова С.Я. Окремі питання вдосконалення кримінально-правових норм щодо відповідальності за порушення виборчих прав громадян України // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ: Збірник наукових праць. – 2002. – № 3. – С. 134-140.
86. Лихова С.Я. Вплив міжнародно-правових норм про охорону інтелектуальної власності на сучасне кримінальне законодавство України // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Спецвипуск. Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – К., 2003. – С. 333-337.
87. Лихова С. Окремі питання вдосконалення кримінального законодавства щодо відповідальності за порушення права громадян України на участь у референдумах // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2003. – № 38. – С. 445-453.
88. Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової охорони інтелектуальної власності” від 22 травня 2003 р. № 850-IV // Урядовий кур’єр. – 2003. – № 115 (25 червня).
89. Кашинцева О.Ю. Правова охорона знаків для товарів і послуг в Україні: Автореф. дис. ... канд.. юрид. наук. – Київ: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2000. – 19 c.
90. Кашинцева О. Можливість визнання авторського права на знаки для товарів і послуг не слід відкидати // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 4. – С. 11-13.
91. Закон України “Про підприємства в Україні” від 27 березня 1991 р. № 887-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 24. – Ст. 272.
92. Закон України “Про власність” від 7 лютого 1991 р. № 697-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 20. – Ст. 249.
93. Закон України “Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України” від 16 січня 2003 р. № 430-IV // Урядовий кур’єр. – 2003. – № 24 (18 березня).
94. Дудоров О.О. Злочини у сфері господарської діяльності: кримінально-правова характеристика: Монографія. – К.: Юридична практика, 2003. – 924 c.
95. Пилипенко А.Я., Щербина В.С. Основи господарського права України: Навч. посібник / Міжрегіональна академія управління персоналом. – 3-тє вид., переробл. і доп. – К.: МАУП, 1998. – 317 с.
96. Кузьмін Р.І., Кузьмін Р.Р. Співвідношення понять “підприємництво” та “господарська діяльність” // Право України. – 1999. – № 5. – С. 88-92.
97. Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 28 грудня 1994 р. в редакції від 22 травня 1997 р. № 334/94-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 27. – Ст. 181; 1998. – № 10. – Ст. 35.
98. Закон України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” від 1 червня 2000 р. № 1775-III // Відомості Верховної Ради. – 2000. – № 36. – Ст. 299.
99. Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 р. № 959-ХІІ // Відомості Верховної Ради. – 1991. – № 29. – Ст. 377.
100. Старилов Ю.Н. Служебное право. Учебник. – М.: Издательство БЕК, 1996. – 698 с.
101. Андрушко П.П. Вдосконалення механізму кримінально-правової охорони підприємницької діяльності у новому Кримінальному кодексі України // Економічні злочини: попередження і боротьба з ними. Президенту України, Верховній Раді України, Уряду України, органам центральної та місцевої виконавчої влади . аналітичні розробки, пропозиції