НОМІНАЦІЯ ОСОБИ У САТИРИЧНО-ГУМОРИСТИЧНИХ ТЕКСТАХ ІВАНА ФРАНКА ТА ВОЛОДИМИРА CАМІЙЛЕНКА

Краткое описание

національна академія наук україни
Інститут української мови

На правах рукопису

Наумова Тетяна Михайлівна

УДК: 161.2.81’373:801.82

НОМІНАЦІЯ ОСОБИ
У САТИРИЧНО-ГУМОРИСТИЧНИХ ТЕКСТАХ
ІВАНА ФРАНКА ТА ВОЛОДИМИРА CАМІЙЛЕНКА

Спеціальність 10.02.01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Єрмоленко Світлана Яківна,
доктор філологічних наук,
професор

Київ 2005 ЗМІСТ

ВСТУП...................................................................................................................

4

РОЗДІЛ 1. Номінація особи у комунікативно-прагматичному аспекті...........

11

РОЗДІЛ 2. Поняттєво-денотатна характеристика номінацій осіб....................

26

2.1. Власні імена....................................................................................

27

2.2. Назви осіб за належністю до певних політичних партій............

46

2.3. Номінації осіб, мотивовані семою ‘майновий стан’...................

52

2.4. Характеристика людей...................................................................

59

2.4.1. Найменування, які вказують на риси характеру особи...........

60

2.4.2. Номінативне мікрополе із семою ‘інтелект’.............................

77

2.4.3. Назви осіб за зовнішністю..........................................................

82

2.4.4. Назви як характеристики соціальної поведінки людини.........

89

2.4.5. Назви, що виражають емотивне ставлення мовця...................

99

2.4.6. Лайливі слова...............................................................................

101

Розділ 3. Інтенсифікація експресії сатири та гумору....................................

112

3.1. Метафори......................................................................................

113

3.1.1. Метафоричні моделі тварина → людина”.............................

113

3.1.2. Метафоричні моделі міфічна істота → людина”..................

119

3.1.3. Номінативні метафори з узагальнюючою семою нежива природа”.....................................................................................

123

3.2. Порівняння....................................................................................

129

3.2.1 Порівняння, що характеризують зовнішність.........................

131

3.2.2. Порівняння, що визначають особливості поведінки.............

134

3.2.3. Порівняння, що характеризують внутрішній стан героя.......

138

3.3. Прикладки.....................................................................................

144

ВИСНОВКИ...........................................................................................................

154

СПИСОК використаних джерел.............................................................

161

Вступ

Творчість Івана Франка та Володимира Самійленка репрезентує українську літературу й українську літературну мову кінця ХІХ поч. ХХ ст. у двох варіантах західноукраїнському та східноукраїнському.
У багатогранній творчості І.Франка велике місце посідає сатира гостра зброя політичної боротьби. Сам письменник вважав гумор, сатиру, гострий дотеп невід’ємною ознакою кожного справжнього таланту, характерною особливістю стилю. Сатиричні твори І.Франка відзначаються глибоким ідейним змістом і високою майстерністю. В українській літературі письменник активно розвивав жанр політичної сатири, у якому продовжував традиції майстрів комічного М.Гоголя, Т.Шевченка, М.Салтикова-Щедрина. Питання про особливості образотворчої палітри І.Франка в сатиричних творах висвітлювали у своїх працях А.М.Халімончук, М.Т.Чечот, З.І.Франко, Л.М.Третевич, Л.М.Полюга.
Об’єктом сатиричного зображення у творах політичної сатири І.Франка виступають постаті громадських, політичних діячів. Тут переважають портрети, намальовані засобами карикатуриста: Франко-сатирик відштовхувався від конкретної події та конкретного носія пороків. Він не завуалював, а то й зовсім відверто подавав імена сатиричних прототипів. Такі твори мають глибоко викривальну функцію. Письменник брав з натури” або вплітав у сатиричні портрети деякі риси конкретних, відомих широкому колу, живих діячів. А.М.Халімончук зазначав, що в багатьох сатиричних творах І.Франко не дотримувався традиційного для того часу правила белетриста: при змалюванні персонажа подавати його портрет, відтворювати зовнішність . Більше того, І.Франко як сатирик-новатор сміливо вводив у свої твори абстрактних героїв”, свого роду персонажами робив суспільні явища, державні інституції, як наприклад, буржуазна конституція (Свинська конституція”), бюджетні закони (Звірячий бюджет”) тощо. Він не вважав потрібним створювати якийсь алегоричний образ тієї згаданої конституції, того чи іншого буржуазного закону. Над їх суттю, над їх злою силою, він глумився іншими сатиричними засобами і прийомами” [192, 120].
Серед сатирично-гумористичних творів І.Франка чималий доробок складають твори казкового жанру. Специфіка казки, а також орієнтація на певного читача подають ряд майстерно створених сатирично-гумористичних портретів, що висміюють вади людського характеру, звички, уподобання тощо. Казки, представлені творами Франка, поділяються на дві групи: перша казки про тварин, друга казки, написані за арабськими мотивами (Коваль Бассім”, Абу-Касимові капці”).
Казки, орієнтовані на дітей молодшого віку, позначені впливом фольклорної мови. Тут особливо широко використовується традиційний казковий зачин був собі, був собі раз. Головні герої таких оповідань звірі, що уособлюють певні людські риси: лисиця хитрість, улесливість, заєць боягузтво, ведмідь вайлуватість.
Арабські казки І.Франка розраховані на дорослого читача, а тому мають складнішу систему образів і позначені більше впливом народно-розмовної мови, ніж фольклорної. Тут автор не відмовляється від свого права оперувати і різкими штрихами” при змалювання об’єктивної дійсності” [75, 23].
Взагалі питання майстерності письменника-сатирика і гумориста, специфіки художньої форми його творів для І.Франка набували особливого значення у зв’язку з надзвичайною складністю змісту художніх творів. На думку письменника, через будь-який різновид комічного (буде то сатиричне чи гумористичне зображення) має просвічуватися глибокий внутрішній зв’язок явищ дійсності, об’єктивно існуючі життєві процеси [23, 77].
І.Франко присвятив кілька статей і відгуків аналізу особливостей сатирико-гумористичного зображення дійсності у творчості Володимира Самійленка, який був його послідовником. І.Франку імпонувала національна самобутність таланту сатирика: Самійленкова сатира, зауважує критик, робиться їдкою, майже жорстокою, коли доторкається поганих хиб власних земляків, їх неробства та трусливості (На печі”), їх патріотичного пустомельства (Патріота Іван”) (Ф., т.27, с.162). І. Франко високо оцінював творчість В.Самійленка-сатирика: ...назву тільки двох справді талановитих і роботящих поетів: В.Самійленка і Лесю Українку...” (Ф., т.28, с.175).
Сатира В.Самійленка виростала на вітчизняному ґрунті, містила в собі інтонації народного українського сміху, проте він використовував і надбання античності, класичної сатири. Співомовки, травестії, пародії, оди, драматичні твори такий був жанровий арсенал В.Самійленка-сатирика. Серед багатьох прикметних рис його гумору актуальності, спирання на народні традиції слід особливо підкреслити вміння майстерно користуватися безцінними скарбами із приказок та прислів’їв, афоризмів і професіоналізмів, анекдотів, дотепів і каламбурів.
Сатирично-гумористичні твори писалися І.Франком та В.Самійленком приблизно одночасно, проте мова І.Франка це західноукраїнська видозміна літературної мови, основою якої було писемно опрацьоване народно-розмовне, з певними південно-західними діалектними рисами, мовлення освіченої частини населення Західної України, а мова В.Самійленка це зразок східноукраїнського варіанта літературної мови кінця ХІХ початку ХХ століття, яка на той час активно поповнювалася неологізмами та іншомовними словами.
Гострий погляд В.Самійленка, його дошкульне слово стосувалися політичних, соціальних, історичних та суспільних подій на Східній Україні, а Франкова сатира відбивала конкретно-історичні реалії Галичини. Об’єктом сатиричного зображення в досліджуваних текстах письменників виступають як постаті громадських політичних діячів, так і прості люди. Назви осіб у І.Франка та В.Самійленка належать до часто вживаних і семантично вузлових. Аналіз матеріалу свідчить про те, що фактуальна інформація урізноманітнена мовними засобами, використанням лексичних одиниць у переносному значенні, формуванням незвичних ситуативних контекстів з образним змістом. Зафіксовано семантичну й естетичну трансформацію лексем, що впливає на експресивну структуру тексту, формує різні регістри естетичного та емоційного сприйняття твору. Структурно-семантичний аналіз назв осіб виявляє специфіку індивідуальної мовотворчості І.Франка та В.Самійленка.
У нашому дослідженні номінація особи як стилістична категорія вивчається на матеріалі сатирично-гумористичних текстів. У функціонально-стилістичній системі української літературної мови номінації осіб утворюють кількісно значну й структурно розгалужену систему. У різних функціональних та експресивних стилях на різних часових зрізах літературної мови актуалізуються ті чи інші номінації осіб, що зумовлено стильовими інтенціями мови, комунікативною прагматикою та стилістичними конотаціями усталених і трансформованих мовних одиниць.
Дослідження гумористично-сатиричних текстів розширює комунікативне функціонально-семантичне поле номінації осіб, дає змогу простежити тенденції використання мовних одиниць як засобів створення гумористичного і сатиричного ефекту. При цьому виявляються нові додаткові компоненти семантики загальномовних структур, не зафіксовані в сучасних словниках номінації, що належать до субстандартних висловів, проте вони є неодмінним складником національної мовної картини світу.
Актуальність дослідження полягає в потребі системного аналізу релевантних для гумористично-сатиричних текстів номінацій осіб. Лінгвостилістичний, етнолінгвістичний зміст номінацій осіб розкривається на матеріалі творів І.Франка і В.Самійленка, письменників, які своєю творчістю охопили широке коло соціальних, національних, політичних, психологічних проблем життя суспільства, часто використовували номінації осіб як символічні характеристики людської вдачі, створювали художню модель образу людини як біологічної, фізичної, суспільної істоти.
Актуальним є розкриття загальнотеоретичних питань, пов’язаних із структуруванням поняттєво-денотатної і оцінної семантики назв осіб, що функціонують у гумористично-сатиричних текстах І.Франка і В.Самійленка.
Мета роботи полягає в структуруванні семантичного поля номінацій осіб, у розкритті стилістичних функцій цих назв на матеріалі сатиричних творів І.Франка та В.Cамійленка.
У зв’язку з визначеною метою поставлено такі завдання:
- висвітлити теоретичну проблему номінацій осіб у комунікативно-прагматичному аспекті;
- обґрунтувати належність до семантичного поля номінацій осіб одиниць різних мовних рівнів;
- виявити стильову інтенцію номінацій осіб у гумористично-сатиричних текстах;
- здійснити поняттєво-денотатну класифікацію досліджуваних одиниць;
- схарактеризувати внутрішню форму зафіксованих літературно-художніх антропонімів;
- дослідити тематичну групу назв, мотивованих семою соціально-політичний тип”;
- дослідити тематичну групу назв, мотивованих семою майновий стан”;
- дослідити тематичну групу назв, що позначають зовнішні і внутрішні характеристики людей;
- визначити співвідношення емоційно-експресивних номінацій і лайливих слів на позначення номінацій осіб.
Зв’язок з науковими програмами. Тема дисертації пов’язана з науковим напрямком відділу стилістики та культури мови Інституту української мови НАН України Концептуально-знакові і стилістичні параметри нової української літературної мови” і затверджена Науковою координаційною радою Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні (протокол №13 від 23 червня 1998року ).
Об’єктом дисертаційного дослідження є гумористично-сатиричні тексти І.Франка і В.Самійленка, створені протягом 1890-1925 років.
Предметом дослідження є номінації осіб як стилістично маркованих одиниць художнього тексту гумористично-сатиричного спрямування.
Матеріал дослідження охоплює близько 700 одиниць номінацій осіб і близько 2000 їх слововживань, зафіксованих у відповідних контекстах, що мотивують загальномовну і текстову семантику номінацій осіб.
Методологічною основою дисертації є теорія відображення і пізнання, система антропоцентристських підходів до мови, положення про взаємозв’язок змісту мовної номінації з прагматикою, художньо-естетичною оцінкою.
З метою досягнення об’єктивних результатів у розв’язанні поставлених завдань було застосовано методи моделювання семантичного поля номінацій осіб, виявлення семантичних компонентів лексико-семантичної структури номінації, стилістично-текстового аналізу зафіксованих одиниць.
Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що вперше здійснено структурно-семантичне і стилістичне дослідження номінацій осіб на матеріалі гумористично-сатиричних текстів І.Франка і В.Самійленка. Запропоновано функціональний семантичний підхід до виокремлення номінацій осіб, який дав змогу об’єднати лексичні й семантичні одиниці як засоби вираження стильово-релевантної категорії досліджуваних текстів.
Теоретичне значення роботи полягає в розвитку концептуальної знакової теорії історії української літературної мови, яка відбиває лінгвістичну, етнопсихолінгвістичну природу мовної комунікації з виявленням на кожному часовому зрізі характерних номінацій осіб, зумовлених як структурою мовних одиниць, так і текстовими інтенціями, особливостями індивідуальних стилів письменника.
Практичне значення полягає в тому, що зібраний і класифікований матеріал може бути застосований у лексикографічній практиці при укладанні різних типів словників. Його результати можуть бути використані при читанні вузівського курсу Сучасної української літературної мови”, зокрема розділу Стилістики”, Історії української літературної мови”, а також при лінгвістичному аналізі художнього тексту, у спецкурсах і спецсемінарах з проблем стилістичної семантики поетичного слова. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані для подальшого наукового опрацювання номінативних лексем у художніх текстах українських письменників.
Апробація матеріалів дослідження. Результати дослідження обговорено на засіданнях відділу стилістики та культури мови Інституту української мови НАН України, а також на засіданнях кафедри українознавства Приазовського державного технічного університету. Окремі положення дисертації викладено на ХХХІІ Шевченківській конференції (Луганськ, 1998 р.), науковій конференції Лівобережна Україна у другій половині ХІХ - ХХ ст.: Історія та культура (Ніжин, 1997 р.).
Публікації. Результати дослідження викладено у семи публікаціях, чотири з яких — у фахових наукових виданнях.

Список литературы

Висновки

Дослідження номінацій осіб у сатирично-гумористичних текстах І.Франка та В.Самійленка дає підстави стверджувати, що існує певна взаємозумовленість функціонування номінативних лексем на позначення особи і окремих семантико-стилістичних та синтаксичних елементів твору, на основі чого формується цілісна сатирично-гумористична експресія. У мовній спадщині І.Франка та В.Самійленка засвідчено номінації осіб з різних семантичних груп лексики української літературної мови. Насамперед, це експресивно-емоційні назви, що охоплюють слова з галузі побуту, законодавства, освіти, культури, мистецтва, трансформовані антропоніми і власне антропоніми різних історичних епох і різних народів світу.
Назви осіб у досліджуваних творах І.Франка та В.Самійленка становлять експресивно-оцінні номінації, серед яких засвідчено назви із семами ‘власні номінації’, ‘партії’, ‘суспільні верстви’ і лексеми, що характеризують людей.
Серед власних особових назв виділено дейктичні номінативи, які вказують на реальних прототипів персонажів, й інформаційно-оцінні назви як авторські оказіональні утворення на взірець власне антропонімів. У групі дейктичних номінативів відзначено авторське структурне переоформлення справжнього імені адресата (Іван Наумович → Наум Безумович). Домінантною ознакою, що лежить в основі трансформованих назв, є виокремлення певних громадсько-соціальних рис референта.
Серед власних номінативних лексем зафіксовано назви, що висміюють відсутність розуму (Слабоум, Безумович, Плосколоб, Капустяний Лоб), громадсько-політичну поведінку (Рак Поступовець, Меледикт, Трьопкін, Тихович Мовчальський).
Стилістичний ефект досягається вживанням гумористично-фамільярних експресивних номінацій Кирюша, старець Гришка, власних назв людей з узагальненим змістом: Грицьки, Стецьки, Омельки.
Прозору внутрішню форму мають експресивно-оцінні номінації осіб у мовотворчості В.Самійленка (Гавкун, Бовкало, Лабуренко, Трусь).
Для сатиричних текстів Франка та Самійленка характерні номінації, у семантичній структурі яких наявні соціально-оцінні характеристики: Пазюк, Колодка, Верховоденко, Грандіозов, Корочкін, Каганець. У лексичній структурі таких назв обов’язково наявний оцінний компонент, що визначає інформаційну характеристику денотата, зокрема професійну сферу, майновий стан, спосіб життя, соціальний стан.
Залежно від комунікативно-прагматичної мети, особові назви у сатиричних творах виконують роль генераторів експресивної виразності, у сатиричній формі сприяють розкриттю характерів, психології персонажів, вказують на їх соціальну належність. Головною стилістичною функцією таких номінативів є функція висміювання та сатиричного зображення.
Функціонування у сатиричних творах В.Самійленка назв, що визначають соціально-політичну належність до певних партій, зумовлено політичними умовами кінця ХІХ ст. початку ХХ ст. Більша частина цих назв кальковані лексеми з російської мови октябристи, червоний, декабристи, совдеп, продком, совнарком. У словниках В.Даля й Б.Грінченка вони не зафіксовані. Отже на час написання творів В.Самійленка такі назви перебували у групі новотворів, проте широко вживалися і не потребували для себе додаткового пояснювального контексту.
Особлива гумористична виразність досягається завдяки встановленню асоціативних зв’язків між політичними силами й назвами тваринного світу: сарана, ведмедик-більшовик, звірячий гурт, заєць, русачок, псяюха. Уживані у фамільярно-гумористичних контекстах В.Самійленка, перелічені назви увиразнюють негативно-оцінну характеристику їх носіїв і розраховані на сатиричний ефект.
У текстах І.Франка для називання політичних рухів характерне вживання номінативних одиниць прикладкового типу: рутенці-обскуранти, хлопи-радикали, біскупи-святокупи. Назви відбивали специфіку суспільно-політичного життя в Галичині. Для негативно-експресивного увиразнення номінацій осіб І.Франко використовує відповідний розмовно-знижений контекст (лисі голови, грубі черева, черв’яки), який інтенсифікує й підсилює їх сатиричну конотацію.
У групі назв на позначення політичних партій перебувають стилістично-нейтральні загальновживані лексеми (підпори, борці, артисти, лікарі, педагоги). Увиразнення оцінної характеристики наведених номінацій здійснюється через порушення логічного зв’язку між словами: борці, що б’ються сміло за посади та стипендії, дотації.
Найбільшу тематичну групу номінативних лексем, представлену сатиричними творами І.Франка та В.Самійленка, становлять назви, мотивовані внутрішніми властивостями чи певними зовнішніми рисами референтів. Вони вказують на 1) риси характеру героя; 2) інтелект; 3) зовнішні ознаки; 4) соціальну поведінку; 5) емотивне ставлення мовця до предмета мовлення.
Спостереження над функціонуванням у досліджуваних текстах лексем на позначення рис людського характеру дозволяє говорити як про узусний, так і індивідуально-авторський характер відповідних номінацій. Назви осіб, що вказують на внутрішні риси персонажа, викривають скупість, жорстокість, брехливість, хитрість, запроданство. Серед таких номінативних лексем переважають ті, що мають чітко виражену внутрішньоформну концептуальну ознаку. Вони утворюють інгерентно експресивні дериваційні ряди з негативно-оцінною семантикою: скупар, скупиндряга, скупарисько; брехун, брехач, бреха, підбрехач. Причому назви, що перебувають на периферії літературної норми, властиві текстам І.Франка (штудерник, урвитель).
Слід зазначити, що назви-характеристики людей здебільшого мають прозору внутрішню форму. Дієслівні основи мотивують певні характерні ознаки, сутність яких зрозуміла без контексту (ошуканець, дурилюд, проноза, крутій, катюга, людоїд, живодерник).
Вербальний елемент у своїй семантичній структурі мають назви, що характеризують соціальну й суспільну поведінку людини лаполиз, блюдолиз, стополиз, здирник, драпіжник, луп’яр, хапуни. Дієслівний компонент тут має емоційно-насичену семантику, як правило, негативно конотовану (вбійця, згубник, забіяка, бешкетник, причепа, волоцюга, пияка, віршомаз). Негативно-оцінна внутрішня форма лексем відповідно знижує емоційний ступінь назви до експресії зневажливості. Як правило, зафіксовані номінативні лексеми характеризуються народнорозмовною сферою вжитку. У тексті вони виступають не окремими характеризуючими штрихами, а цілими ампліфікаційними рядами, що сприяє конденсації вираження певних почуттів, зокрема, ненависті, презирства, зневаги тощо. В окремих випадках контекстуальна близькість цих лексем з відповідними прикметниковими означеннями спрямована на видобуття своєрідного доброзичливо-жартівливого емоційного забарвлення: приблуди любі, скупарі хороші.
Соціальну діяльність референтів назв виражено незначною кількістю номінативних лексем писака, віршомаз, віршошкряб, бюрократ. Маючи різний ступінь негативної експресії, вони використовуються в тексті для лаконічного вираження суб’єктивного ставлення мовця до зображуваних ним окремих сторін людських характерів і життєвих ситуацій.
Чітко виражену негативну експресію мають номінативні лексеми, що характеризують розумові здібності об’єкта номінації: качан, цап, осел, самородок, прицуца. У контекстах ці назви наближаються до найзагальнішого вираження негативної експресії, наближеної до лайки. Не всі назви, що позначають розумові здібності референтів, зафіксовано в словниках. Так, переносне значення, що виникає тільки в контексті, мають лексеми качан, цап, хоч остання (цап) розвиває своє значення відповідно до аналогії з назвою осел.
Номінативні лексеми із семантикою інтелекту представлені різними шарами лексики загальновживаними (дурень) та діалектними (смотолока) формами. Емотивна характеристика цих лексем коливається від негативно-оцінної до різко пейоративної.
Суб’єктивна характеристика людини передається назвами, що містять опис її зовнішності патлатий, черевань, голомозько. Деякі номінації утворюють синонімічні ряди з архісемою ‘негарна людина’ опудало, страхопуд, страшило, чудовище, потвора, прочвара, погань. Серед них засвідчено діалектизми, що трапляються тільки в текстах І.Франка (опуд, прочвара).
Поєднання конкретного й абстрактного простежуємо у назвах потвора, чудовище, черевань. Маючи прозору внутрішню форму, ці назви представлять певні морально-етичні якості героя.
Назви осіб за рисами зовнішності не тільки описують референта номінації, вони виявляють особисте ставлення мовця до об’єкта, зокрема негативне. В деяких випадках назва з площини формальної характеристики зовнішності переходить у площину внутрішніх якостей людини.
Невелика група лексем, що представляють твори І.Франка та В.Самійленка, виражає емотивне ставлення мовця до об’єкта комунікації або об’єкта називання. З одного боку, вони можуть передавати пестливість, прихильність, ласкавість, співчуття, а з другого іронію, зневагу, сарказм. Емотиви бідак, бідолаха, сарака, неборак, страдник передають прихильність та співчуття. Залежно від контексту деякі лексеми можуть змінювати свою конотацію зі співчутливої до іронічно-насмішливої (страдник). Такі випадки потребують розширеного контексту для розвитку протилежного значення у слові.
Пейоративна оцінність фіксується у назвах неліпа, морока, непотріб.
Аналіз експресивної лексики афективно-зниженої конотації, так званих лайливих слів, засвідчив наявність лексем екстраперсональної експресивності, яка не залежить від умов контексту (падло). Не всі лайливі назви, зафіксовані у текстах І.Франка та В.Самійленка, мають у словниках відповідну стилістичну ремарку лайливе. Деякі з них подаються у словниках із позначкою зневажливе. У межах цього лексико-семантичного поля перебувають іменники, похідні від назв тварин худоба, свиня, свинота, собака, підсвинок, блощиця, ворона, тля, сорока. У різних ситуативно-контекстних умовах вони мають різне негативне наповнення. Більшою експресивністю відзначається та назва, оцінний компонент якої підтримується іншим емоційно-оцінним словом, вказівним займенником, прикметником: той собака, собака скажений, убійця проклятий, собака брехлива.
До групи лайливих слів залучаємо також назви, що за умов помірно експресивних контекстів можуть виявляти дещо слабший ступінь емоційності, ніж функціонуючи, як лайка. Тому лексико-семантичне поле лайливих слів може перехрещуватись з іншими семантичними полями.
У досліджуваних текстах лайливі слова використовуються з метою реалістичного зображення дійсності, для характеристики персонажів, для надання текстові емоційно-експресивної тональності. Лайки перебувають на межі між літературною мовою і просторіччям.
Велика кількість назв, що становлять субполе ‘лайка’, належать також і до лексико-семантичного поля ‘майновий стан’ бидло, худоба, воли, хробак, падло, лайдак, ланець. Ці назви номінують людей бідних, незаможних і продукуються у текстах особами, що перебувають на протилежному соціальному й майновому полюсі. Такі лексеми завжди інгерентно експресивні, оскільки виражають емотивне ставлення багатих до бідних.
Серед засобів, що інтенсифікують гумористичну експресію назв, виділено метафоричні назви і порівняння.
Метафоричні назви формуються на основі подібності референтів до тварин (собака, скотина, звір, сорока), до міфічних істот (чорт, смерть, страшило), схожості з предметами побуту, зокрема неживою природою (бич, підпора, інвентар, страва). Основою для метафоризації слова є найвагоміша ознака референта номінації та об’єкта метафори.
Найпоширенішим образним засібом у досліджуваних текстах є порівняння, які використовуються не тільки для портретної характеристики персонажа, але й служать засобом непрямої його номінації. За допомогою порівнянь автори малюють зовнішній вигляд героя (брудний, як дідько; обдертий, як жебрак). Широко використовуються порівняння й для передачі внутрішнього стану персонажа, його переживань: Як собака у криниці, / Як та муха у мазниці, / Як той короп у вівсі. За допомогою порівнянь передається незадоволення, страх. Як правило, стан людини завжди порівнюється з конкретними поняттями. За допомогою перенесення рис конкретних предметів на абстрактні поняття нерідко викликається щирий сміх: Злий, як два вовки голодні, / Впадемо, мов муха в вар.
У східних казках І.Франка зафіксовано розгорнені порівняння, в яких зберігається основна риса народних порівнянь простота і чіткість. В окремих випадках для посилення гумористичної експресії, інтенсифікації розвитку образу персонажа автор звертається до прийомів градації та ампліфікації. Такі фігури слугують засобом увиразнення, частіше, негативної характеристики героя: Щоб ствердить, що ти поганець, / І брехун, і ошуканець, / Топчеш все, що є святе!
Взагалі, слід зазначити, що у Франкових текстах, на відміну від Самійленкових, портрети героїв намальовані засобами карикатуриста. Його творчість більшою мірою спирається на фольклорно-мовне джерело. Серед номінативних лексем у його сатиричних творах часто натрапляємо на діалектизми, полонізми, застарілі слова.
Мова творів В.Самійленка відзначається лексикою ширшого побутування. Для називання осіб письменник послуговується неологізмами, професіоналізмами.
Слід зазначити, що з усього зібраного матеріалу (близько 700 номінацій) більшу вагу (близько 80%) становлять номінації, зафіксовані у текстах Івана Франка.
Цінність сатиричної й гумористичної спадщини І.Франка та В.Самійленка не в самому лише використанні великої кількості різних лексичних груп у функції назв осіб, а в її своєрідному емоційно-естетичному осмисленні. Оскільки номінативний лексикон цих авторів виконує не лише інформаційну, а й експресивно-сугестивну функцію. Там, де особові назви персонажів виступають, на перший погляд, стихійно, й там, де вони є наслідком свідомої творчості, вони природні, співвідносні з ідейно-тематичними настановами і суголосні із загальною експресією та стильовою тональністю твору.

список викристаних джерел

1. Авксентьєв Л.Г. Семантична структура фразеологічних одиниць української мови та особливості її формування // Мовознавство. 1987. № 1. С. 43-46.
2. Авксентьєв Л.Г., Ужченко В.Д. Індивідуально-авторські видозміни у сфері фразеології // Українське мовознавство. 1979. № 18. С. 55-60.
3. Азнаурова Э.С. Лингвистическая сущность и аспекты номинации // Языковая номинация (общие вопросы). М.: Наука, 1977. С. 28-76.
4. Арістотель. Поетика. К.: Мистецтво, 1967. 134 с.
5. Арутюнова Н.Д. К проблеме функциональных типов лексических значений // Аспекты семантических исследований. М.: Наука, 1980. С. 156-249.
6. Арутюнова Н.Д. Метафора и дискурс // Теория метафоры. М.: Прогресс, 1990. С. 5-32.
7. Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений: Оценка. События. Факт. М.: Наука, 1988. 320 с.
8. Арутюнова Н.Д. Функциональные типы языковой метафоры // Известия Академии наук СССР. Серия литературы и языка. 1978. Т. 4. С. 333-343.
9. Арутюнова Н.Д. Язык и мир человека. М.: Наука, 1998. 341 с.
10. Аскольдов С.А. Концепт и слово // Русская словесность: Антология. М.: Academia, 1997. С. 267-279.
11. Багмут А.Й. Семантика й інтонація в українській мові. К.: Наук. думка, 1991. 168 с.
12. Балли Ш. Французская стилистика. М.: Изд-во иностр. лит-ры, 1961. 364 с.
13. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. М.: Прогресс, 1989. 616 с.
14. Барт Р. Лингвистика текста // Новое в зарубежной лингвистике. М.: Прогресс, 1978. С. 442-449.
15. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 444с.
16. Бацевич Ф., Космеда Т. Очерки по функциональной лексикологии. Львов: Свит, 1997. 392 с.
17. Бацевич Ф.С. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник. К.: Видавничий центр Академія”, 2004. 344 с.
18. Белей Л. Стилістична роль антропонімів в оповіданнях Івана Франка // Тези доповідей IV конф. молодих вчених УжДУ. Ужгород: Вид-во УжДУ, 1989. С. 51-54.
19. Белей Л.О. Назви осіб у драмах Івана Франка // Культура слова. Вип. 31. К.: Наук. думка, 1986. С. 20-23.
20. Белей Л.О. Українська літературно-художня антропонімія кінця ХVІІІ-ХХ ст. Автореф. дис. ... доктора філол. наук. Ужгород, 1997. 48 с.
21. Бибик С.П. Естетичні модифікації народнорозмовності в ідіостилі Григора Тютюнника: Автореф. дис. ... канд. філол. наук. К., 1994. 25 с.
22. Бикова Г.П. Индивідуальний стиль Володимира Самійленка (мовний аспект). К.: Вид. центр НАУ, 1998. 16 с.
23. Білецький Ф.М. Українська сатира та гумор кінця ХІХ початку ХХ ст. в оцінці І.Франка // Українське літературознавство. Міжвідомчий республіканський збірник. Львів: Вид-во ЛНУ, 1973. Вип. 20. С. 76-80.
24. Білодід І.К. Її чисті джерела (Із спостережень над мовою української художньої прози) // У майстерні художнього слова. К.: Мистецтво, 1965. С. 5-68.
25. Білодід І.К. Мова і стиль роману Вершники” Ю.Яновського. К.: Наук. думка, 1955. 128 с.
26. Білодід І.К. Мова творів Олександра Довженка. К. Наук. думка, 1959. 95 с.
27. Білодід І.К. Поетична мова Максима Рильського. До 70-річчя з дня народження. К.: Наук. думка, 1965. 174 с.
28. Блинова О.И. Явление мотивации слов: Лексикологический аспект. Томск: Изд-во Томск. ун-та, 1984. 192 с.
29. Боброва Т.А. О природе названия и принципах номинации // Русский язык в школе. 1974. № 4. С. 73-74.
30. Бойко В.Г. Сатиричні тенденції давнього українського письменства і фольклорні традиції історико-літературної концепції Івана Франка // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. К.: ІСДО, 1994. Вип. 1. С. 3-15.
31. Болюх О.В. Мовна майстерність Володимира Винниченка у зображенні внутрішнього світу героїв (на матеріалі оповідань) // Культура слова. Вип. 48-49. К.: Наук. думка, 1996. С. 82-90.
32. Бондаренко А.І. Поетична мова В.Стуса (експресеми емотивного змісту): Автореф. дис. ... канд. філол. наук. К., 1996. 23 с.
33. Бондаренко А., Бондаренко Ю. А в серці, на споді, в осерді душі...” (поетизми душа і серце у віршових творах В.Стуса) // Культура слова. Вип. 48-49. К.: Наук. думка, 1996. С. 82-90.
34. Бублейник Л.В. Казковий світ слова (метафори в повісті М.Коцюбинського Тіні забутих предків”) // Культура слова. Вип 44. К.: Наук. думка, 1993. С. 17-20.
35. Будагов Р.А. Метафора и сравнение в контексте художественного целого // Русская речь. 1973. № 1. С. 26-31.
36. Булаховський Л.А. Вибрані праці в 5-ти томах. Т. І. Загальне мовознавство. К.: Наук. думка, 1975. 495 с.
37. Бутенко Н.П. Словник асоціативних норм української мови. Львів: Вища школа, 1979. 119 с.
38. Василенко В.А. Художньо-експресивні порівняння в поезії Ігоря Муратова // Лінгвістичні дослідження: Зб. наук. праць. Вип. 4. Харків: ХДПУ, 2000. С. 103-109.
39. Ващенко В.С. Фразеологізація компаративних зворотів // Мовознавство. 1975. № 4. С. 34-41.
40. Виноградов В.В. О теории художественной речи. М.: Высш. шк., 1971. 238 с.
41. Виноградов В.В. О языке художественной прозы. Изб. труды. М.: Наука, 1980. 360 с.
42. Виноградов В.В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. М.: Изд-во АН СССР, 1963. 255 с.
43. Винокур Г.О. О языке художественной литературы. М.: Высш. шк., 1991. 428 с.
44. Вільчинська Т.П. Семантико-словотвірна характеристика оцінних назв осіб в українській мові. Тернопіль: Мова, 1996. 177 с.
45. Вовк В.Н. Языковая метафора в художественной речи: Природа вторичной номинации. К. : Наук. думка, 1986. 142 с.
46. Вовк О. Типи і засоби номінації в українській мові // Другий міжнародний конгрес україністів. Львів, 1993. С. 68-72.
47. Волинський П. Поетична майстерність І.Франка // Вітчизна. 1956. № 8. С. 16-18.
48. Вольф Е.М. Функциональная семантика оценки. М.: Наука, 1985. 346 с.
49. Галич В. Асоціоніми в поетиці Олеся Гончара // Дивослово. 1995. № 6. С. 23-25.
50. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. М.: Наука, 1981. 139 с.
51. Гапченко О.А. Семантично похідні найменування у внутрішньому лексиконі людини: Автореф. дис. канд. філол. наук. К., 1995. 27 с.
52. Голоюх Л.В. Порівння як структурно-стилістичний компонент художнього тексту: Автореф. дис. канд. філол. наук. К., 1996. 20 с.
53. Голубков С. Мир сатирического произведения. Самара: Наука, 1991. 234 с.
54. Голянич М.І. Внутрішня форма слова і художній текст. Коломия: Вік, 1997. 148 с.
55. Голянич М.І. Природа внутрішньої форми слова // Проблеми аналізу тексту в сучасній наукці. V наукова конференція Семантика мови і тексту”. Івано-Франківськ: Лік, 1996. С. 53-64.
56. Грицютенко І.Є. Естетична функція художнього слова. Львів: Плай, 1972. 234 с.
57. Грицютенко І.Є. Мова та стиль творів Панаса Мирного. К.: Вища школа, 1959. 156 с.
58. Гумбольдт В. Избранные труды по языкознанию. М.: Прогресс, 1984. 397 с.
59. Гуменний М., Гуменна В. Особливості мовної індивідуалізації персонажів І.Франка // Дивослово. 1996. № 8. С. 18-21.
60. Дей О. Іван Франко. К.: Вища шк., 1981. 286 с.
61. Деркач А.Г. Старослов’янізми у функції іронії та сарказму в поезії Т.Г.Шевченка // Наук. зап. КПУ. Філологічна серія. Київ: Вид. КПУ, 1951. С.3-12.
62. Дземидок Б. О комическом. М.: Прогресс, 1974. 363 с.
63. Довгалевський М. Поетика (сад поетичний). К. : Мистецтво, 1973. 435с.
64. Дорошенко С.І. Граматична стилістика української мови. К. : Рад. школа, 1985. 200 с.
65. Дужик Н. Порівняння концептуальний елемент стилю Олега Ольжича // Культура слова. Вип. 51. К.: Наук. думка, 1998. С. 14-19.
66. Дужик Н.С. Мовна особистість Миколи Хвильового в аспекті стилістики та історії літературної мови. Автореф. дис. ... канд. філол. наук. К., 1996. 20 с.
67. Дятчук В.В., Пустовіт Л.О. Семантична структура і функціонування лексики української літературної мови. К.: Наук. думка, 1983. 156 с.
68. Єрмоленко С. Нариси з української словесності (стилістика та культура мови). К.: Довіра, 1999. 431 с.
69. Єрмоленко С. Синтаксис і стилістична семантика. К.: Наук. думка, 1982. 209 с.
70. Єрмоленко С. Стилістика сучасної української літературної мови в контексті слов’янських стилістик // Мовознавство. 1998. № 2-3. С.25-36.
71. Єрмоленко С. Фольклор і літературна мова. К.: Наук. думка, 1987. 248с.
72. Єрмоленко С.Я. Синтаксис віршової мови. К.: Нак. думка, 1969. 94 с.
73. Жаркова Л.П. Емоційно-оцінна лексика сучасної української мови / Загальні назви осіб. К.: Вища школа, 1969. 135 с.
74. Жилко Ф.Т. Про семантичні поля української мови // Українська мова й література в школі. 1971. № 12. С. 25-32.
75. Закревська Я. Мовні засоби гумору в казках-поемах І.Франка // Дослідження і матеріали з української мови. Вип. 1. К.: КДУ, 1959. С. 34-45.
76. Закревська Я. Казки Івана Франка. Мовно-художній аналіз. К.: Наук. думка, 1966. 126 с.
77. Іванченко М.П. Адекватність розуміння і ясність тексту. К.: Наукова думка, 1991. 193 с.
78. Ільїн В.С. Мова поетичних творів Т.Шевченка // Українська мова в школі. 1953. № 5. С. 16-27.
79. Качуровский І. Основи аналізу мовних форм (стилістика): Фігури і тропи. Мюнхен; Київ: Ідея, 1995. 235 с.
80. Кирилюк З. З творчої лабораторії Івана Франка // Іван Франко. Статті і матеріали. Збірник № 9. Львів: ЛДУ, 1962. С. 17-24.
81. Ковалев В.П. Языковые выразительные средства прозы. К.: Вища школа, 1981. 184 с.
82. Ковалик І.І. Мацько Л.І., Плющ М.Я. Методика лінгвістичного аналізу тексту. К.: Вища школа, 1984. 119 с.
83. Ковалик І.І. Про типологічну інтерпретацію художнього слова та вияв майстерності у Словнику мови творів І.Я.Франка // Укр. літературознавство. 1969. № 7. С.23-29.
84. Коваль А.П. Практична стилістика української мови. К.: Вища школа, 1987. 351с.
85. Коваль А.П. Спочатку було слово: Крилаті вислови біблійного походження в українській мові. К.: Либідь, 2001. 312 с.
86. Коваль А.П., Коптілов В.В. Крилаті вислови в українській літературній мові. К.: Вища школа, 1975. 236 с.
87. Кожина М.Н. К основаниям функциональной стилистики. Пермь: ПГУ, 1968. 251 с.
88. Кожина М.Н. Стилистика русского языка. М.: Просвещение, 1983. 223с.
89. Коломієць М.П. Перифрази в сучасній літературній мові // Дослідження з граматики і граматичної стилістики української мови. Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 1984. 186 с.
90. Коломієць М.П. Фразеологічні синоніми. Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 1989. 44 с.
91. Копусь О.А. Перифрази у творах О.Гончара: структурно-семантичний та функціонально-стилістичний аспекти: Автореф. дис. ... канд. філол. наук. К., 2001. 19 с.
92. Космеда Т. Аксіологічні аспекти прагмалінгвістики: формування і розвиток категорії оцінки. Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2000. 350 с.
93. Костомаров М.І. Слов’янська міфологія. Вибрані праці з фольклористики й літературознавства. К.: Либідь, 1994. 384 с.
94. Костюков В.М. Гибридные слова средство комического // Русская речь. 987. -№ 6. С.23-28.
95. Коцюбинська М. Образне слово в літературному творі: Питання теорії художніх тропів. К.: Вид-во АН УРСР, 1960. 180 с.
96. Кочерган М.П. Лексична сполучуваність і семантична структура слова // Мовознавство. 1984. № 1. С. 34-39.
97. Кочерган М.П. Слові і контекст. (Лексична сполучуваність і значення слів). Львів: Вища школа, 1980. 184 с.