ОБРАЗ ТІЛА В КУЛЬТУРІ ДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ (НА МАТЕРІАЛІ ГОМЕРІВСЬКОГО ЕПОСУ)

Краткое описание

Національний університет „Києво-Могилянська академія”

На правах рукопису

ГАВРИЛЕНКО Валерія Валеріївна

УДК 130.2:[821.14’02.09:572.512+930.85](38)(043.5)

ОБРАЗ ТІЛА В КУЛЬТУРІ ДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ
(НА МАТЕРІАЛІ ГОМЕРІВСЬКОГО ЕПОСУ)

Спеціальність 17.00.01 теорія та історія культури

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук

Науковий керівник
ПАВЛЕНКО Юрій Віталійович
доктор філософських наук,
кандидат історичних наук,
доцент

Київ 2007

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ.............................................................4
ВСТУП..................................................................................................................5

РОЗДІЛ 1. ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ.................................................................16
1.1. Гомерівські питання..................................................................................17
1.2. Поетика Гомерових поем і тема епічних поранень та смерті...............22
1.3. Дослідження гомерівської „психології”..................................................27
1.4. Розв’язання проблеми „множинного” тіла
в сучасному гомерознавстві.....................................................................35
1.5. Французьке антикознавство про епічні категорії молодості, мужності,
смерті та тіла...............................................................................................46
1.6. Радянські класики про „епічний синкретизм” у його стосунку
до гомерівського тіла................................................................................ 49
1.7. Сучасне гомерознавство і традиція схолій про функціонування
crèj у Гомера..............................................................................................50

РОЗДІЛ 2. ТІЛО МІЖ ЛЮДСЬКИМ ТА НЕЛЮДСЬКИМ: ВІД РУЙНУВАННЯ ДО ВІЗУАЛЬНОЇ СТАТИКИ...........................................61
2.1. Непоховане тіло: sîma..............................................................................63
2.2. Krša і s£rx як об’єкти „гаптичних” практик в епосі............................66
2.3. Dšrma і ·inÒj: шкіра між тваринним і людським....................................73
2.4. Пропріоцептивна чуттєвість героїчного тіла (mšlea, gu‹a, ∙šqea)......75
2.5. Візуальні образи (dšmaj, edoj, fu») та статичне „вписане” тіло.........80
2.6. Співвідношення тіла та людини в епосі Гомера.....................................93

РОЗДІЛ 3. УРАЗЛИВЕ ТІЛО (ΤΡΩΤΟΣ ΧΡΩΣ) В „ІЛІАДІ” ТА „ОДІССЕЇ”.......................................................................................................104
3.1. Анатомія crèj..........................................................................................105
3.2. Живе „відкрите” та „незмінне” мертве тіло..........................................108
3.3. Деформація та ефект „рідинності” тіла.................................................121

ВИСНОВКИ.....................................................................................................149
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ....................................................162

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

Hom.

Homerus (Гомер)

Il.

Ilias (Іліада)

Od.

Odyssea (Одіссея)

Homer. Hymn.

Hymni Homerici (Гомерові гімни)

Hes.

Hesiodus (Гесіод)

Op.

Opera et Dies (Роботи і дні)

Sc.

Scutum (Щит Геракла)

Pi.

Pindarus (Піндар)

Eur.

Euripides (Евріпід)

Alc.

Alcestis (Алкеста)

Med.

Medea (Медея)

Hipp.

Hippolytus (Гіпполіт)

Suppl.

Supplices (Благальниці)

Soph

Sophocles (Софокл)

Antig.

Antigone (Антігона)

Hp.

Hippocrates (Гіпократ)

schol. Il.

Scholia vetera in Homeri Iliadem

schol. Od.

Scholia in Homeri Odysseam

Eust. Comment. Il.

Eustathii Commentarii ad Homeri Iliadem

Eust. Comment. Od.

Eustathii Commentarii ad Homeri Odysseam

ВСТУП

Актуальність дослідження. Сучасне гуманітарне знання протягом останніх декількох декад перебуває в стані інтенсивної зацікавленості проблемою тіла та тілесності як в сучасності, так і в історії культур. Наше дослідження зосереджується на історії тіла в культурі давньої Греції, зокрема на образі тіла в гомерівському епосі.
Дослідження античного тіла і тілесності поступово посіло окреме, непериферійне місце в сучасному антикознавстві, про що свідчить доробок О.Ф.Лосєва, А.А.Тахо-Годі, І.М.Биховської, О.Є.Гомілко, М.Фуко, Дж.Сісса, М.Детьєна, Ж.-П.Вернана, Н.Лоро, Х.Кінг, А.Руссель, Л.Кьорк. Проблематику тіла в героїчному епосі Гомера у порівнянні з розгалуженими „тілесними” студіями в культурі, особливо в мистецтві Давньої Греції розроблено мало, отже ця сфера античної соматики вимагає більшої рефлексії та дискутування. Ознайомлення з текстами Гомера і його описами епічного тіла здатне істотно вплинути на розуміння тіла в Античності, можливо, похитнути певні стереотипи і створити іншу парадигму нашого знання тілесності давніх греків.
Самий інтерес до тіла в історії і в сучасній культурі викликаний так званим „тілесним бумом”, який відбувся (чи відбувався) у 60-70-х минулого століття на Заході і вплинув на „тілесну” орієнтацію в гуманітарних штудіях. З огляду на надмір виробництва теорій тіла і напрямів його дослідження сьогодні перед дослідником тілесності стоїть завдання чітко конкретизувати яке тіло, де і коли він вивчає.
Хоча тілам та тілесності в Античності присвячено великий об’єм монографій або окремих статей, тема досі відзначається актуальністю, досі знаходяться „сліпі плями”, які ще необхідно помітити і відрефлексувати. Вище було сказано тіла, тому що саме у множині було б коректніше говорити і визначати те, що досліджується в історії. Неможливо уявити, наприклад, щоб властивий гомерівській епосі (XІІI-VIII ст.ст. до н.е.) образ тіла „дожив”, скажімо, до високої класики. Мало того, як ми переконаємося, навіть стосовно зазначеного періоду історії іноді слушно говорити про тіло також у множині. Було б помилковим вважати, що воно залишиться незмінним тоді, як змінюється загальний життєвий устрій, що тягне за собою і зміни в тому, що торкається тіла безпосередньо, тобто побут, звички, середовище, в якому тіло перебуває і яке „ліпить” тіло, впливає на нього.
У контексті гомерівських „Іліади” та „Одіссеї” тілами може виявитися ціла низка понять, що дасть дослідникам підстави говорити про множинність тіла у Гомера і відмовляти йому в цілісності. Тіла, отже, не тільки змінюють одне одне у діахронічному плані, але й співіснують у плані синхронічному.
Культура найчастіше являє собою втілення різного роду. Якщо, скажімо, взяти таку категорію як смак смак до чогось, у чомусь, смак як естетичний концепт, то, як це продемонстрував П’єр Бурдьє, це буде той смак, що має за вихідну точку елементарне, фізичне відчуття смаку. Якщо ми беремося вивчати тіло, треба мати на увазі, щό воно з себе представляє, а саме: що це те саме втілення, тому що перед нами не завжди тіло безпосередньо, а тіло через призму культури, тіло в культурі. Якщо вірити конструктивістам, тіло поза дискурсом (безпосереднє тіло) не існує, тіло, разом з іншими реаліями, завжди „соціальний конструкт”. Однак у відповідь на питання, що ж втілює тіло, можна відповісти таким чином: з одного боку, це певні соматичні відчуття (як, наприклад, смаку), особливий регістр тілесного життя, який складається з цих соматичних відчуттів; з іншого боку, - використання іміджів у культурі, які належать до цього регістру. Тобто, йдеться про завжди невербалізований вимір „найбезпосереднішого” тілесного досвіду, який артикулюється, оформлюється в об’єктивній думці, в об’єктивному наративі (гомерівському епосі).
Слід визначити, чим для нас є образ тіла стосовно „Іліади” та „Одіссеї”. Він означатиме допоняттєві уявлення про тіло або про те, що тепер прийнято називати тілом. Гомерівським епосом відбито ту стадію міфологічного мислення, коли поняття тільки зароджуються, а отже, відносини слова та речі, предмета, відзначаються конкретністю, відчутністю, матеріальністю. Образ тіла, що нами вивчається, - це тіло, яке „переживається”, на відміну від тіла, яке мислять. Досліджується, звідси, не його репрезентація в Гомеровому епосі, що б вимагало від епіка певного теоретичного осмислення тіла. Епічна думка висловлюється в образах, які характеризуються наочністю.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках наукової теми „Моделі світу в цивілізаційному розвитку людства” кафедри культурології Національного університету „Києво-Могилянська академія”.
Метою дисертаційної роботи є виокремлення такого образу живого тіла, який міг би претендувати на статус поняття, та аналіз його побутування в гомерівських текстах. Згідно поставленої мети, формулюються такі завдання дослідження:
- проаналізувати розвиток ідей стосовно епічного тіла в сучасному гомерознавстві;
- визначити правомірність вживання в сучасних гомерознавчих теоріях тіла та духу поняття „термін” по відношенню до мови епосу;
- продемонструвати неметафізичну специфіку епічного слова і, відповідно, семантичну невизначеність і розмитість більшості словообразів;
- виявити ситуативний характер функціонування тілесних модусів у текстах та їх залежність від епічної формульності;
- описати низку образів тіла і ситуацій (формул), що їх визначають;
- охарактеризувати контексти, в яких фігурує найбільш уживаний образ тіла;
- з’ясувати специфіку панівного образу тіла в текстах Гомера.
Об’єктом дослідження є гомерівський епос, як оригінальні тексти, так і їх переклади. У лапках ми наводимо переклад Гомера Б.Теном, без лапок свій переклад. Згідно з одним із способів посилань на Гомера, визнаних на Заході [23], великі латинські літери нумерують пісні „Іліади”, малі літери пісні „Одіссеї”. Посилання на першоджерела здійснюються майже винятково в самому тексті, у той час як посилання на академічні видання винесено в його кінець.
Предмет дослідження образи, способи, якими в гомерівських текстах представлене епічне тіло богів та людей, живе і мертве тіло.
Методологія дослідження. Складність досліджуваної проблеми визначає і вибір джерел, і, звідси, необхідність міждисциплінарних підходів у процесі дослідження. Взаємодія філософії, культурології, філології та історії при дослідженні тіла в гомерівському епосі проявляється у застосуванні таких методів, як функціональний, історико-генетичний, герменевтичний, текстуальний. Позитивні результати дали методи, що використовуються в лексичній семантиці та історичній семасіології, а саме: етимологічний аналіз, оснований на порівняльно-історичному підході до генетично спорідненого матеріалу; контекстуальний аналіз; компонентний аналіз слова як сукупності значень, як структури, з урахуванням його позамовних зв’язків; аналіз слова в межах лексико-семантичної групи, з урахуванням зв’язків всередині мови. Важливе місце посідає статистичний аналіз. Одним з найважливіших здобутків дисертаційного дослідження є розробка методу аналізу тактильних (переважно) образів у письмовому тексті. Важливе місце посідає статистичний аналіз: частотність розглядуваних слів перевіряється програмою Musaios 2002 A, розробленою Д.Дюмоном та Р.Смітом [232]. Одним з найважливіших здобутків дисертаційного дослідження є розробка методу аналізу тактильних (переважно) образів у письмовому тексті.
Наукова новизна дослідження полягає в ініціюванні нової проблематики в дослідженні тіла та тілесності в Античності і в гомерівських поемах „Іліаді” та „Одіссеї” зокрема для української культурології, філософії, філології, історії та антропології[1]. Новизна дисертації прослідковується в положеннях:
- зміщено акценти, у зв’язку з порушенням тілесної проблематики, з „органів свідомості” гомерівської людини та відношення першої до „я” в бік епічного тіла і його стосунків зі світом;
- виокремлено та класифіковано основні слова-образи, якими в епосі вербалізовано ті чи інші аспекти тіла героя;
- розроблено метод інтерпретації Гомера, за якого в якості основного „термінологічного апарату” виступає гомерівський лексикон, у той час як застосування сучасних концепцій та понять зведено до мінімуму;
- реалізовано потребу розуміння тексту через самий текст і тіла конкретної епохи через образи тіла в текстах цієї епохи;
- зосереджено увагу на мові оригіналу, що дозволило відзначити суттєві розрізнення між різними тілесними образами, які недостатньо враховуються перекладами;
- у межах, припустимих форматом дисертації, започатковано „мультитекстове” прочитання Гомера з обраної проблематики холістичний та історично контекстуалізований підхід до давніх текстів, який в ідеалі має об’єднувати александрійське видання Гомера, відомі варіанти з папірусів, схолії, коментарі, цитування;
- як альтернативу сучасним теоріям „множинного” героїчного тіла [1, 5, 23, 117] розроблено теорію „уразливого” тіла (започатковану Н.Лоро [82-84]) як домінантного в Гомеровому епосі образу.
Ми маємо справу з кодуванням тіла нарацією, сюжетами, образами, що й породжують тіло. Тіло виникає через певний досвід (який проживається тілом), отже, якщо в „Іліаді” відбито досвід війни, нехай досить своєрідний, то такому досвідові відповідає і специфічний образ тіла. Цей образ і „реконструюється” дослідником через досвід, або „дискурс війни”, який і кодує тіло в той чи інший спосіб. Можливі і навіть неминучі деякі несподіванки, незвичні для сучасного розуміння нюанси у значеннях, що викликатимуть, мабуть що, в декого спротив і намагання пояснити семантичні казуси простою апеляцією до „метафори”. Втім, історія тіла як історія метафор також підхід, однак підхід не новий; не на ньому базується наше дослідження. Через нього виходимо на дещо інший, менш досліджений рівень, на якому йдеться про те, яким чином ці метафори реально втілюються, як вписуються в тілесний габітус, у тілесну поведінку. Звідси, ми відштовхуємось не від поодиноких слів, а від контекстів з ужитком цих слів для визначення їхніх значень, що їх утворюють контексти. Значення слова, особливо гомерівського, яке не має ще властивостей сутності (абстракції), можна встановити лише в ситуаціях, де воно фігурує (а ситуації не завжди ідентичні). Через аналіз ужитку слова від контексту до контексту накреслюються нюанси його значення. Аналізуючи таким чином слова, що входять до тілесного регістру, аналізуючи тіло в його (лексичному) вжитку, в його функціонуванні в тексті, - ми спробуємо окреслити те тіло, образ тіла, який в епосі Гомера не тільки переважає статистично, але й тяжіє до абстракції, до того, щоб наблизитись до статусу поняття тіла.
Мова уособлена; мовна структура здається самодостатньою і може цілком існувати і без людини носія цієї структури. Людське віддзеркалення у мові і є мовою як один із проявів людського. З іншого боку, мова кодує життя (тіло), являючи собою одну з формул, структур життя. Гомерівську мову слід вивчати й розуміти ситуативно, пам’ятаючи про те, що Гомеру як усній поезії притаманний „ситуативний” патерн мислення. Гомера тлумачити можна за окремими ситуаціями, аналізуючи кожну з них, де вжито те чи інше слово чи фраза, які цікавлять дослідника. Некоректним було б очікувати від гомерівської мови її „метафізичності”. Гомерівський словник тілесного в тому числі не має раз і назавжди усталеного значення, навіть незважаючи на те, що тілесне фігурує у так званих формулах. Так і тіло не є раз і назавжди фіксованою схемою. Інакше ми б мали справу із нерозв’язуваними протиріччями. Ситуації, контексти і встановлення значень слів з категорії тілесного саме в межах ситуацій створюють неоднорідну картину (або картографію) тіла, яка, на перший погляд, буде демонстрацією суперечностей у Гомера, однак з урахуванням сказаного виявом так званої „ситуативної послідовності” епічних поем [130, c. 4].
Апеляція до формульності гомерівського усного епосу або його метафоричності, яка нібито усуває будь-яку можливість серйозного вивчення семантики слів, що становлять тілесний або анатомічний лексикон епосу, є на наш погляд безпідставною, оскільки вона не вирішує проблеми. Далі, як відомо, наративні частини поем майже цілком складаються з типових сцен, і для того, щоб надати наративу певного забарвлення, емоційної впливовості, автору доводиться вдаватися до майстерної розробки деталей цих сцен і ретельно стежити за обсягом цієї розробки зважаючи на потреби та цілі кожного випадку, в залежності від ситуації. На щастя, обсяг та відносна гомогенність гомерівського корпусу дозволяють порівнювати якийсь фрагмент однієї типової сцени з певною кількістю інших фрагментів такої самої сцени, щоб таким чином виявити риси, характерні для порівнюваного фрагмента, і з’ясувати причини їх введення в типову сцену в одному місці і їх відсутності в іншому. Таким чином, як у випадку формул, так і у випадку типових сцен, хоча і достатньо складно якщо не неможливо порівняти Гомера з його сучасниками або попередниками, задовільні результати можуть виявитися у порівнянні Гомера із самим Гомером.
Розробка деталей, на думку Марка Едвардcа [35, c. 2], не є автоматичною чи механічною. Звичка поета обмежуватись піврядком контрастує з повторенням деяких достатньо довгих пасажів без жодної зміни. Варіативність, розмаїтість у деталях одних ситуацій та тлі буквальної повторюваності інших той самий Едвардс пояснює особистим внеском поета. Низка інших дослідників стверджували б, що відмінності викликані негомогенним діалектним характером поем, що склався або історично, або географічно[2]. Які висновки можемо зробити з цього ми? Наскільки продуктивно порівнювати Гомера з Гомером, зосереджуючись на сценах з „тілами”? Чи правомірно усталені незмінні формули ідентифікувати як вже „застиглі”, „мертві” метафори, кліше, а ті, що варіюються, - ще живими метафорами? Висловимо гіпотетичну думку, що Гомер тлумачить сам себе: місця, повторювані без змін, „пояснюються” тими, де з’являються лексичні „заміни”. Отже, в тексті поем вирізняється більше ніж один шар. Один відсилає до іншого, смисли одного просвічуються іншим і навпаки, інший „шар” може бути зрозумілий через попередній. При цьому фактично несуттєвим стає питання природи відмінностей між поширеними кліше (формули, типові сцени) і менш поширеними вкрапленнями варіацій на їх тему.
При всьому цьому варто знову згадати про „неметафізичність” як гомерівської мови в цілому, так і „тілесного” словника поем зокрема. Тіла його героїв, як ми побачимо, якоюсь мірою тіла-„перевертні” як у лексичному, так і в семантичному плані. О.Ф.Лосєв підкреслює перевертництво як суттєву властивість давніх культур, для яких „це перевтілення і це перевертництво було універсальним світоглядом і основним законом як логіки, так і природи... вся природа тут не тільки повна перевертнями, але в ній взагалі немає для інкорпорованого мислення жодної речі і жодної істоти, яка б не переходила, не переливалася б без залишку... в будь-які інші речі та істоти... Не відділяючи в речі її зовнішність та сутність, первісна людина, загалом, не знає нічого усталеного в речах... і своє власне „я” первісна людина нічим не відрізняє від решти речей... „я” тут ще не є „я”, але розуміється як „не-я”, як несуттєвий атрибут об’єктивної дійсності загалом...” [186, с. 266-267].
Щодо гомерівського епосу, то він проходить під знаком образного мислення. З нього прориваються перші паростки майбутніх понять, що тепер перебувають у зародковому стані. І все ж таки, первинні поняттєві уявлення вже нашаровуються на найбільш архаїчні рівні образів. При цьому дослідник має справу з епосом як з системою формул. У формулах образи і складаються. Важливо підкреслити, що один образ тіла в гомерівському епосі, вписаний в окрему формулу, найчастіше не перетинається з іншим образом тіла, навколо якого утворюється інша, відмінна від першої, формула, і т.д. Таким чином ми отримуємо можливість відстежити низку різних, неоднорідних прикладів функціонування тіла в епосі, різні модуси існування тіла в епічному світі. Епічна формульність, з одного боку, може перешкоджати „перетіканню”, „перевертництву” одного образу тіла в інший, а звідси і їх „розмитості”, будучи системою до певної міри негнучкою, такою, що визначає досить фіксовані поля значень того чи іншого образу. Так, для слова dšmaj епосом „дозволено” одні формули, для gu‹a ж зовсім інші. З іншого боку, незважаючи на це, зіставлення деяких формул виявляє низку подібностей, які можуть впливати на розширення сфери „використання” тіл в епічному просторі, розширення, відповідно, і їх семантики, виникнення „функціональної синонімії” (як між crèj і s£rx). Утворюється досить парадоксальна картина жорсткої ієрархії і водночас „розпливчастості”, семантичної невизначеності образів тіла в епосі.
Між літературним жанром епосу та формою людського тіла специфічний зв'язок. Можна свідчити про наявність певних констант у зображенні епічного тіла, які підводять до ідеї про щільний зв'язок між епосом та образом людини. Епосу, здається, особливо необхідне тіло, оскільки в цьому жанрі вбивство є метою і центром, а людське тіло або актор, або матерія виступає то як суб'єкт, то як об'єкт. Епос інакше, ніж, скажімо, комедія „розпоряджається” тілом, розставляючи інші акценти. Гомерознавці часто говорять у зв’язку з епічною людиною про дві полярності гідного та ганебного, - чим насправді утворюють епічне тіло як соціальний конструкт. Такі критерії дещо звужують перспективу та можливості дослідження, окреслюючи картину епічного світу у світлі моралі. А втім, із цими двома критеріями можуть співіснувати й інші, наприклад, людського/нелюдського. Можливо, нашим завданням буде визначення найбільш „людського” в тілі, або найбільш „людського” тіла в епосі. Як таке, усвідомлене як людське, воно мусить бути принаймні частково відокремленим від світу, від „не-я”, точніше, від дикого „не-я”. Такий образ тіла має бути демонстрацією початку розламу, порушення злитості, нерозрізнюваності „суб’єкта” (який ще

Список литературы

ВИСНОВКИ
У дисертації порушено малодосліджену на Заході і не досліджену в українській культурології проблематику тіла в гомерівському епосі. „Тіло” є поняттям, а отже, генералізацією, універсалізуючою дефініцією. Її локалізація в межах гомерівських текстів передбачала постійну конкретизацію, уточнення, що саме мається на увазі під „тілом”, коли йдеться про тіло в епосі. В роботі вивчено не тільки найхарактерніші приклади, контексти, в яких розкриваються різні аспекти „тіла” гомерівських героїв, але і здійснено спробу виокремити такий образ, що міг би претендувати на статус найбільш абстрактного з решти образів тіла і найбільш „нейтрального” стосовно епічного дискурсу та героїчних цінностей.
Вивчення образів тіла у Гомера потребувало ознайомлення з критичною літературою різних напрямів дослідження Гомерових „Іліади” та „Одіссеї”, що стосуються 1) стилів, мови, синтаксису, особливостей гомерівського епосу як оральної традиції; 2) героїчних цінностей, модусів поведінки, „психології” епічного героя. У процесі дослідження ми намагалися пояснювати Гомера (в обраному ракурсі) через тексти самого Гомера з залученням схолій та коментарів до його поем.
У першому розділі виявлено шляхи, якими антикознавство, зокрема гомерознавство, підходило до проблематики тіла та тілесності в давньогрецькому епосі, та, згідно поставленого завдання, досліджено основні теорії героїчного тіла, розроблені сучасними гомерознавцями. Корисними з точки зору підходу до проблематики ми назвали роботи, в яких демонструється залежність змісту поем від поетичної форми, від епічного стилю, або, точніше, стилів. Враховано висловлену та обґрунтовану низкою західних і вітчизняних вчених (Дж.Кьорк, Й.М.Тронський, Ю.В.Андрєєв, Л.С.Клейн) ідею „лінгвістичної” та „культурної амальгами”, якою є гомерівський епос. Плідною темою для вивчення взаємозалежності стилів та змісту поем стали епічні поранення і способи смерті (В.-Г.Фрідріх, К.Саундерс, К.Салазар), причому особливо важливим здобутком тут, на нашу думку, є усвідомлення неправомірності пошуку „реальності” (референта) в зображенні поранень і смертей в епосі і демонстрація їхньої метафоричності, „кодованості” героїчними чеснотами і поведінкою.
Актуалізація тіла в епосі як проблеми в гомерознавстві є результатом пошуків „центру”, певного „я” та „ідентичності” гомерівського „індивіда”, людини, героя. Початок таких студій припадає на 20-і рр. (Я.Бьоме, Ф.Ф.Зєлінський, Р.Оніанс). Як наслідок, у 2-й пол. ХХ ст., особливо від 70-х до 90-х рр., інтенсивно вивчається гомерівська „психологія”, або „органи свідомості” героїв поем (М.МакДональд, Р.Педель, А.Чейнс, Д.Робінсон, Дж.Редфілд, Ж. де Ромійї, М.Кларк, Ш.Салівен, Р.Заборовськи). Деякі положення в цій сфері гомерознавства зазнають критики насамперед через схильність надто жорстко розрізнювати і розводити окремі „психологічні” слова та ігнорування тих нюансів значень, що можуть їх зближувати, гомерівські категорії набагато більш неточні, ніж це часом здається дослідникам. Окрім того, класифікація „термінів” гомерівської психології найчастіше відбувається за критеріями, дійсними в мові самих вчених і не актуальними для гомерівської. Втім, попри критику, слід відзначити, що найважливішим позитивним результатом досліджень в області гомерівської психології стала констатація субстанційності, матеріальності „психічних” і „ментальних” процесів, які є відчутними, зримими і локалізуються в тілі гомерівської людини.
У роботах, присвячених „органічній свідомості”, також артикулюється неможливість говорити про єдине „я” гомерівської людини, так що в 50-х йдеться про людину як „агрегат”, як сукупність не пов’язаних між собою членів, частин тіла, органів, тобто про живе „множинне тіло” (Б.Снель). Якщо живе тіло виявляється множинним, як на рівні граматики і лексики, так і на семантичному рівні; якщо множинне епічне тіло за життя не являє собою єдності, то така єдність нібито досягається після смерті героя в sîma (Б.Снель, Г.Коллер, Г.Гертер, П.Вівант, М.Кларк). У 70-х і 90-х рр. відбувається зсув парадигм: від „множинності” до „єдності у множинному” (А.Едкінс, Н.Остін, М.Кларк). Прихильники останньої дискутують щодо живого тіла: воно розпадається на множину частин, точніше, не збирається в ціле через множину своїх частин, однак за єдність живого тіла відповідає його „ментальний апарат”.
Як особливо важливе для нас спостереження прозвучало твердження про неможливість виокремити з низки гомерівських слів у Гомера таке, що відповідало б сучасному поняттю тіла (П.Вівант, Ж.-П.Вернан). Цікаво, однак дещо радикально висловився Р.Ренеган про те, що ані тіла, ані не-тіла Гомер не знає: епічна людина на такі дві категорії ще не ділиться. Вернан запропонував уникати в описах тіла гомерівської людини поняття „тіла” і замість нього вживати „тілесне”. Окремо відзначено інтуїцію Н.Лоро і Н.К.Малінаускєне, які підкреслили наявність у Гомера слова, а значить уявлення, для тіла, - інтуїцію, розвинуту в дисертації.
Щойно сказане зумовило вибір методів дослідження, скерований принципом відмови (принаймні відносної) від користування семантичними структурами сучасних мов у розумінні гомерівської мови, тобто відмови від концептуального перекладу останньої сучасними мовами (в особливості образів тіла в епосі нашим поняттям тіла). Таким чином, особливо важливу роль відіграли в роботі контекстуальний аналіз, компонентний аналіз слова як сукупності значень, як структури, з урахуванням його позамовних зв’язків; аналіз слова в межах лексико-семантичної групи, з урахуванням зв’язків всередині мови. Статистичний аналіз також полягає в основі дослідження. До розроблення теми долучено джерела різноманітного характеру, отже дисертація поєднує філологічний підхід з культурологічним та філософським, завдяки чому дослідження не обмежується однією галуззю гуманітарного знання. Одним з найважливіших здобутків дисертаційного дослідження нами вважається розробка методу аналізу тактильних (переважно) образів у письмовому тексті.
Визначено позитивні аспекти історії дослідження гомерівського епосу в обраному ракурсі: залежність змісту поем від наративних стилів, що становлять епос, від поетичної техніки, а звідси потреба виявлення відповідностей не стільки між реальністю та тілом, як воно зображується Гомером, скільки між тілом і текстом середовищем, яке і слугує епічному тілу єдиною „реальністю”; визнання матеріальності явищ, які сьогодні пов’язуються з духовною та ментальною сферою; теорія тіла як агрегату та її модуляції. Поряд із плідними та перспективними гіпотезами було виявлено і такі, що потребували корекції, уточнення, поглибленої розробки. Зокрема, це стосується розуміння основного образу тіла у Гомера crèj, що сприймався то як шкіра, то як тіло, причому обидві інтерпретації уявлялися здебільшого як взаємовиключні або ж ними оперували невідрефлексовано. Якщо класичних філологів у crèj цікавила перспектива його подальшого перетворення в абстрактне поняття кольору, то ми звернули увагу на перевагу „тіла” над „кольором” в образі crèj.
Було окреслено специфіку епічного сприйняття світу, яка полягає в „ефекті відчутності” і втілюється в мові епосу, визначеній як субстанціалістська, матеріальна, неметафізична. Кожне слово являє собою самостійний образ, річ і не є терміном, під чим розуміється відсутність чітко визначеного і незмінного семантичного навантаження слів. Саме через це наш ужиток терміну „тіло” та деяких інших впродовж дослідження є умовним (тому в тексті вони часто фігурують у лапках) і весь час конкретизується, так що відбувається радше переклад нашої мови на мову Гомера ніж навпаки.
Епічні формули і типові сцени, з одного боку, формують, обмежують, визначають смислове наповнення конкретних тілесних образів, властивих конкретним ситуаціям, а з іншого боку, час від часу накладаються одна на одну, так що образи однієї групи формул виявляються в стані конфлікту, коливання між різними семантичними нюансами контекстів, що перетинаються. Таким чином з’ясовується „синкретичність” тілесних образів гомерівського епосу, характерна для гомерівського епосу семантична невизначеність більшості з них, здатність до „перевертництва” стосовно їх семантичного статусу, - все це в цілому є проявом „неметафізичності” мови Гомера.
У дослідженні виокремлено групу конкуруючих між собою образів тіла. Доволі часто виникала необхідність розв’язувати проблему смислових розрізнень у межах групи за умов, коли семантичне поле не лише одного, а й більшості образів тіла не завжди піддаються диференціації, час від часу утворюючи між собою так звану „функціональну синонімію”. Труднощі інтерпретації частково знято усвідомленням неможливості наділити значенням чи то виявити його в кожному процесі, явищі, події навколо тіла. Як альтернативу інтерпретації (де вона уявляється складним чи неможливим завданням) ми спробували метод відтворення „ефекту присутності”. Для цього було описано або принаймні вказано на всі пов’язані з ключовими для дисертаційного дослідження словами контексти, чим, як ми сподіваємося, і досягається розуміння функціонування тіла (тіл) в епосі.
Різні тілесні аспекти (тіла) гомерівського героя, описані в другому розділі, віддзеркалюють різні модуси його існування в міфо-поетичному світі (sîma, krša, s£rx, dšrma, ·inÒj, mšlea, gu‹a, ∙šqea, dšmaj, edoj, fu»). Важливим припущенням на даному етапі було те, що панівним самовизначенням для культури присутності, породженням якої і є гомерівський епос, слугувало тіло. Простір, тобто сфера, що формувалася навколо тіл, закономірно виявляється основоположною сферою, де встановлювалися відносини між людьми, між людьми і матеріальним світом, між людьми та богами. Ці відносини весь час могли перетворюватись у насилля, іншими словами, в заняття та блокування простору тілами проти інших тіл. „Іліада” є демонстрацією такого блокування простору тілами в стані війни. „Одіссея” дає приклади насильницьких відносин між людьми та міфічними різновидами нелюдського. Для епічної людини тіло було частиною космосу, де вона відчувала себе не в ексцентричному положенні стосовно світу, а як частина цього світу. З урахуванням критеріїв людського/нелюдського продемонстровано, як різні образи тіла відповідають різним ступеням чи градаціям такої приналежності епічного тіла світові. Інакше кажучи, епічний світ являв собою ієрархію, тобто множився на низку „магістично-просторових зон”, і перехід людини з однієї до іншої зони відзначався зміною її статусу, про що і свідчить тілесний лексикон гомерівського епосу.
У роботі визначено підвищену мобільність гомерівського героя в світі за шкалами „гідне-ганебне” і „людське-нелюдське” (обидві можуть перетинатися). Проаналізовано контексти з тими тілесними образами, які можна назвати або „недо-тілами” (як krša та s£rx), або „над-тілами” (dšmaj) з тією відмінністю від розуміння цих понять Ж.-П.Вернаном, що і перші, і другі стосуються тіла людини. Таким чином, людське тіло через низку текстів являє собою 1) або дещо „недостатньо людське”, 2) або „надлюдське” (наближене до божественного). Опис матеріалу відбувався не тільки за критерієм відповідності до людського/нелюдського. Те, що тілесні образи в епосі важко піддаються класифікації (або класифікації можливі досить різноманітні), підвело нас до опису тих самих образів і як таких, де переважає „тактильне” або „гаптичне”, „пропріоцептивне”, з одного боку, та „візуальне”, з іншого боку.
Так, відзначено загальний настрій занепокоєності, присутній у текстах із sîma, трупом, мертвим тілом: занепокоєності непохованістю тіл загиблих та перспективою розкладу трупа. Sîma, як ми переконалися, конотує світ тліну та розпаду (світ нелюдського). Через образ непохованого тіла небіжчика виявлено і міжстатусність загиблого героя (мертвий мусить бути похованим, щоб залишитися в світі людського в людській пам’яті). Висловлено непогодження з розумінням мертвого тіла гомерівського героя як цілісного (Ж.-П.Вернан, А.Ахутін), оскільки його тілесній цілісності і після смерті загрожують руйнівні сили. Головним, що стосується sîma, для нашого дослідження стало те, що як образ тіла він виявляє досить слабкі позиції як статистично, так і семантично, чим і заохочує до подальших пошуків.
Образи krša і s£rx визначено як об’єкти „гаптичних” практик в епосі. Звернено увагу, зокрема, на функціонування цих слів на позначення м’яса та плоті: ними виведено в епосі той модус буття гомерівської людини, який пов’язаний з гаптичними практиками (розривання, поїдання), в яких об’єктом виступає саме людина її тіло. Ситуації, за яких людське тіло поїдається, оцінено як „нелюдські”, а тіла-жертви як „недо-тіла”. Акт аллелофагії визнано актом безсмертя для тотемістичної свідомості, актом злиття людини і тотема, або людини і космосу. Розривання та поїдання тіл відбувається або „безпосередньо”, як у випадку Поліфема і супутників Одіссея, або опосередковано вербально, у так званих злих промовах героїв із зверненими до ворога погрозами, що його тіло з’їдять хижі птахи та собаки.
У роботі стверджувалось, що гаптичні практики передбачають знищення, поглинання, зведення людського тіла до статусу м’яса, до речі. Саме такими конотаціями супроводжуються не тільки sîma, але і krša із s£rx. Тексти з цими словами конденсують ідею „регресії в дикість”, втрати чи позбавлення людськості через перетворення людського тіла в м’ясо, в об’єкт, який підлягає руйнуванню. Прослідковано і зв’язок між опосередкованим поїданням тіл (у злих промовах) з фундаментальним принципом балансування між похвалою і доганою в грецькому архаїчному суспільстві, що свідчить про включеність даних образів у героїчний дискурс.
Вивчено тексти з dšrma і ·inÒj (шкіра, шкура), причому деякі з випадків виявили близькість до аналізованого в третьому розділі образу crèj, crÒa. Факт, що і dšrma, і ·inÒj є в першу чергу шкурою, здертою з тварини, дозволив стверджувати належність обох образів до „тваринного” світу. Втім, в „Одіссеї” вже спостерігається зсув у розумінні слів, особливо ·inÒj, яке апелює у поемі не стільки до тваринної шкури, скільки до людської шкіри. Описана специфіка dšrma і ·inÒj допомогла конкретизувати в свою чергу значення crèj. Характер відносин ·inÒj зі світом, який визначається дієсловами здирати, дряпати, відривати, тліти, не є специфічним тільки для цього образу, але стосується більшості частин тіла гомерівського героя, отже, може бути сприйнятий як характерний для епічного тіла загалом. Такі відносини свідчать про пасивність епічного тіла.
Mšlea, gu‹a, ∙šqea (кінцівки, члени) слова, на підставі яких серед гомерознавців поширилася ідея „множинного” тіла, переосмислено: для нас це носії пропріоцептивної чуттєвості (відмінної від тактильної та візуальної) героїчного тіла. Це кінцівки, тілесні зв’язки, що відзначаються силою та гнучкістю. З mšlea відлітає qumÒj, дихання або життя; з ними асоціюється молодість і фізична сила людини ‡j, що в свою чергу може виступати і як ідентичність людини. Тексти з mšlea та gu‹a акцентують увагу на „недостатності”, недосконалості людського тіла: його весь час долає стомленість, охоплює жах, воно „розслаблюється”, його лишає qumÒj. Отже, mšlea, ∙šqea, gu‹a втілюють образи героїчної слабкості сили, через яку герой отримує досвід страждання і саме завдяки такому досвіду стає мужнім, стає героєм.
Висловлюється думка, що тлумачення гомерознавцями тілесних членів та кінцівок як тіла викликане їх зв’язкою з qumÒj (диханням, життям), що асоціюється із sîma та yuc». Те, що подібна асоціація тіла та його життя присутня і в текстах з crèj, позбавляє mšlea та gu‹a виняткової позиції по відношенню до „тіла”, якою гомеристи схильні наділяти обидва образи.
У візуальних образах тіла dšmaj (тіло, статура), edoj (вигляд, зовнішність), fu» (фігура, зовнішність, краса) відзначено межування людського тіла з „нелюдським”, однак замість „тваринного”, „дикого” більшою мірою з божественним. Зауважено на залежності вигляду людини від богів, на нерозривності чесноти та зовнішності. Візуальне тіло, зовнішність розуміється як образ, як подібність, схожість, віддзеркалення. Воно є буквально образом тіла, тобто редуплікацією тіла, без якої самого тіла не може бути. Dšmaj та edoj в епосі партнери, що відповідають за таке „роздвоєння” тіла, причому першому з них властивий відтінок подібності до чогось (до богів). Dšmaj, edoj є образом тіла як фізичної зовнішності, тілесного вигляду, що базується на тілі як об’єкті: це статичний образ, у якому рух та розгортання тіла схоплено, як у фотографічному образі, миттєвому знімку. Взаємне уподібнення стосується дзеркального бачення, коли один бачить себе так, як його бачать інші або коли один бачить себе в дзеркалі Іншого (божественного). Неодмінним мірилом зовнішності людини слугує вигляд божества. При цьому в одних ситуаціях припускається симетрія людини-божества, а за інших обставин така симетрія виявляється неможливою, неприпустимою. Вигляд редуплікація тіла, яка не обов’язково і не завжди відповідає самому тілу (плоті). Вигляд і зовнішність як ефект дзеркального бачення це те, що бачить інший, що відрізняється від плоті, м’язів, досвіду тіла. У візуальному образі (статичному, фіксованому) тіло героя отримує свою формальну єдність.
Прекрасний вигляд може бути або чистою видимістю, оманою, і так певною мірою відповідати платонівському тілу, зрозумілому як примарний образ; або поєднуватись із силою, розумом, хорошими вчинками героя, причому таке поєднання виглядатиме не як тіло, що проживається, а як „нав’язане тіло” (ідеальне, бездоганне), тіло, якого вимагає культура. Епічному герою личить бути прекрасним та величезним. Існує розрив між, з одного боку, нав’язуваним тілом, у якому перехрещуються чудовий вигляд, величезність з відвагою та силою, і слабким та малим фізичним тілом, тілом, яке проживається, не відповідаючи або відповідаючи не повною мірою нав’язуваному, або „вписаному” тілу. Потреба перемагати слабкість фізичного тіла і неминучість впливу вписаного тіла на фізичне слабке тіло якраз відповідає тому, що було названо Н.Лоро „слабкістю сили” по відношенню до епічного героя, вимушеного весь час стверджувати силу, долаючи власну тілесну недосконалість.
Вивчення контекстів з crèj, найбільш уживаним в епосі образом тіла (116 разів), допомогло з’ясувати специфіку даного образу і його співвідношення з іншими образами-конкурентами. Його „чуттєві” та „видимі” ознаки дозволили вживати стосовно нього поняття „шкіри” (поверхні), „плоті” (середини), „всього тіла” і рідше „кольору”. Фізичні ознаки тіла crèj у Гомера визначаються ситуативно, а отже, можуть коливатися між названими „протилежностями”. Цим пояснюється і цілеспрямована, усвідомлювана розбіжність у наших інтерпретаціях і у виборі термінологічного апарату („тіло-шкіра”, „тіло-плоть”, „тіло без шкіри”), частково взятого у спеціалістів (словники, Дж.Кьорк, Н.Лоро) і переосмисленого.
Наведено тлумачення схоліями дискусійних фрагментів з поем. Відзначено той факт, що давні (античні) коментатори найкраще відчувають гомерівське розуміння „тілесних” слів і у виборі термінології для інтерпретації crèj найчастіше вживають саме sîma або s£rx і достатньо рідко dšrma. Звернення до гомерівського dšrma прояснює таку стриманість схоліастів у виборі термінів для пояснення crèj: dšrma майже винятково означає шкуру, здерту з тварини і майже ніколи людську шкіру. Все тіло, яким є, згідно зі схоліями, crèj це і поверхня, і „нутрощі плотей”. Отже, найчастіше crèj утворює функціональну синонімію з s£rkej, плотями, і дещо рідше зі шкірою, dšrma і ·inÒj.
Повсякденні практики живого тіла стосуються саме crèj (миття, натирання олією). Crèj є предметом піклування, потребує щоденного косметичного догляду, саме його вдягають та захищають обладунками. Відзначалося, що під crèj може розумітися не тільки живе тіло, але і мертве (нюанс, пропущений дослідниками), оскільки саме такого догляду потребують і мертві тіла загиблих героїв (Патрокл, Гектор, Сарпедон). Суттєво, що живий crèj це не одне й те саме, що мертвий. Якщо живий уявляється як „відкритий” (спеці, солі, бруду, будь-яким формам руйнування), то мертвий crèj то тіло міцне і навіть „міцніше ніж було” за життя. Воно не розкладається, є цілим, непошкодженим, незмінним (œmpedoj). У непошкодженості полягає суттєва різниця між мертвим тілом та живим, постійно відкритому смерті. Мертвим Гектором можуть захоплюватися його вороги, дивуючись його фігурі та вигляду. Однак живе тіло героя на поєдинку з Ахіллом, навіть захищене Патрокловими обладунками, є м’якою плоттю, в яку націлений погляд Ахілла.
Проаналізовано численні в „Іліаді” випадки, які ілюструють тілесну уразливість не тільки другорядних, але і таких героїв, як Аякс і навіть Ахілл. Зброя легко дряпає або простромлює тіла, „прагне насититись тілом”, хоча зрідка лати і захищають тіло від загибелі. TrwtÕj crëj, уразливе тіло (Ахілла) заперечує сучасний стереотип про його невразливість і стає емблемою тіла гомерівського героя. У Гомера ніколи не зустрічається алюзія на пізнішу легенду про невразливість Ахілла (та Аякса). Більше того, є підстави стверджувати, що для гомерівської людини відчуття свого живого тіла як рани, тіла, яке ріжуть (tamescroa) було досить звичним.
Продемонстровано подібність текстури тіла та текстури „внутрішніх органів” гомерівської людини, помічена в тілесних реакціях героїв на досвід фізичного/психічного болю, радості, страху. Логічним уявляється говорити на цій підставі про таку цілісність живого тіла, для якої характерна симультанність, паралельність тілесних реакцій і подібність текстури „органів” та crèj. Справедливість такого твердження перевірено за допомогою аналізу метафор танення, зволоження або висихання, якими описуються емоції та їх вплив на стан тіла, crèj, гомерівських героїв. Ефект рідинності на тілі міг уявлятися як втрата життя, оскільки втрачалася тілесна рідина, а з нею вітальність (qumÒj), буквально ж тіло перетворювалося на рідку масу (t»keto crèj) або висихало (fqinÚqei crèj).
Коли має місце руйнування (висушування або танення), не тільки шкіра, але все тіло виявляється охопленим висушуванням шкіра та тіло є невід’ємними, нерозрізнюваними одне від одного. Афект робить „мобільним” усе тіло fršnej тремтять або „повертаються”, qumÒj тане, тане також і „змінюється”, „повертається” crèj (tršpetai crëj). Тіло-шкіра та тіло-плоть фігурують у контекстах деструкції тіла або його відновлення, тобто crèj з’являється в ситуаціях, коли йдеться про тілесну зміну, про порушення цілісності тіла (списом, афектами).
Стверджувалося, що на відміну від проаналізованих слів-образів тіла тактильних, гаптичних, пропріоцептивних, візуальних crèj претендує на найбільшу „ідеологічну” нейтральність: і боги, і люди мають одне тіло crèj, яке не є ідеальним, є ближчим до тіла без властивостей, без шкіри, у фізичному змішуванні з зовнішнім.
Зважаючи на семантику та статистику, crèj названо в дослідженні ключовим образом, образом уразливого тіла, який межує із семантичними полями s£rx, sîma, dšrma і ·inÒj, а звідси, є плоттю, тілом і шкірою; живим тілом та мертвим; тілом, яке змінюється, „рідким” та незмінним (однак будучи вже мертвим); кольором. З усіх проаналізованих слів-образів crèj, як нами стверджується, є найменш „ангажованим” і найбільш нейтральним з точки зору героїчних цінностей. Це не „вписане тіло”, якого вимагає від героя культура, а тіло, яке проживається, його досвід. Образом уразливого, слабкого тіла, trwtÕj crèj, окреслюється переважно невізуальний регістр тілесного буття героя в епічному просторі, де речі та тіла змішуються, проникають одне в одне. Проникнення речей та тіл тілесний контакт (іноді сексуальність), агресія, деструкція та вбивство виявляється настільки характерним для поем, що слід визнати за епосом перевагу саме проникнення як типу опанування світу, а trwtÕj crèj домінантним образом тіла, який відповідає такому типу опанування світу.
Таким чином, нами констатується наявність у Гомера уявлення про тіло, відбитого в образі crèj, специфіка якого полягає 1) в синтезі (або чергуванні) значень шкіри, плоті, кольору; 2) в уразливості замість невразливості поширеного сьогодні стереотипу про гомерівського героя; 3) цілісності (crèj є цілістю, що розбирається і руйнується, на противагу цілості, яка складається); 4) найбільшого ступеня нейтральності стосовно ангажованості тіла героїчними цінностями (воно слабке, м’яке, ніжне, таким чином не вписується в дискурс культури). Розробкою запропонованої в дисертаційному дослідженні теорії „уразливого” тіла виявлено такі способи говоріння про тіло, якими знімається опозиція тіла/душі, а значить, і необхідність пошуків „центру” або його відсутності. Дана теорія також виводить актуальну тілесну проблематику поза межі сучасних гомерознавчих теорій „множинного” тіла, які, по суті, і породжено „центристською” парадигмою.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Adkins A.W.H. From the Many to the One. London: Constable, 1970. 311 p.
2. Aeschyli tragoediae, ed. G. Murray, 2nd edn. Oxford: Clarendon Press, 1955 (repr. 1960). 368 p.
3. Aristophane, ed. V. Coulon and M. van Daele, vol. 1. Paris: Les Belles Lettres, 1923 (repr. 1967 (1st edn. corr.)). Р. 80-141.
4. Arnould D. t»kein dans la peinture des larmes et du deuil chez Homère et les tragiques //Revue de philologie.-1986.-№60.-Р.267-274.
5. Austin N. Archery at the Dark of the Moon: Poetic Problems in Homer’s Odyssey. Berkeley, Los Angeles, London: University of California Press, 1975. 297 p.
6. Autenrieth G. A Homeric Dictionary for Schools and Colleges. New York. Harper and Brothers. 1891 // http://www.perseus.tufts.edu/cgi-bin/ptext?doc=Perseus%3Atext%3A1999.04.0073%3Aentry%3D%239700.
7. Bacchylidis carmina cum fragmentis, ed. H. Maehler (post B. Snell), 10th edn. Leipzig: Teubner, 1970. 77 р.
8. Ballabriga A. La Nourriture des Dieux et le Parfum des Déesses: A Propos d’ Iliade, XIV,170-172 //Metis.-1997.-Vol.XII.-Р.119-127.
9. Bartoš H. Studie k homérskému pojetí lidské psychiky a tělesnosti //E-LOGOS: Electronic Journal for Philosophy.-2003.-Р.1-26.
10. Böhme J