ОСОБЛИВОСТІ НАЙМЕНУВАНЬ ОСІБ В УКРАЇНСЬКІЙ ХУДОЖНІЙ ПРОЗІ ТА ЗБЕРЕЖЕННЯ ЇХ ФУНКЦІЙ У НІМЕЦЬКОМОВНИХ ПЕРЕКЛАДАХ

Краткое описание

Прикарпатський університет
імені Василя Стефаника

На правах рукопису

БИЯК Наталія Яремівна

УДК 811.161.2:373.23’255.4

ОСОБЛИВОСТІ НАЙМЕНУВАНЬ ОСІБ В УКРАЇНСЬКІЙ ХУДОЖНІЙ ПРОЗІ ТА ЗБЕРЕЖЕННЯ ЇХ ФУНКЦІЙ У НІМЕЦЬКОМОВНИХ ПЕРЕКЛАДАХ

Спеціальність 10.02.01 — українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Бучко Дмитро Григорович

Івано-Франківськ — 2004

ЗМІСТ

Перелік умовних скорочень

4

Вступ ..

6

Розділ 1. Здобутки і досягнення літературної ономастики у слов’янському та німецькому мовознавстві

Розділ 21. Способи найменування персонажів та функції антропонімів в українських художніх творах..

12

1.1. Здобутки і досягнення літературної ономастики в Україні

12

1.2. 2.1. ВступніДжерела дослідження ..зауваження

19

21.23. Антропонімний простір художнього твору ..

21

1.23.1. Антропоніми в художніх текстах..

22

1.23.2. Неантропонімна номінація у художньому творі..

26

21.34. Стилістичні функції найменувань в українській художній прозі.

30

2.3.1.4.1. Номінативна функція

36

2.3.1.4.2. Локалізаційна функція .

49

2.3.1.4.3. Соціологічна функція

53

2.3.1.4.4. Характеристична функція.

61

2.3.1.4.5. Алюзійна функція.

75

2.3.1.4.6. Експресивна функція.

84

Висновки до першого розділу............................................................

90

Розділ 32. Передача найменувань осіб у німецькомовних перекладах української художньої прози.

92

32.1. Способи передачі реальних власних назв та літературних антропонімів у художніх перекладах..

93

32.2 Фонографічні особливості передачі українських антропонімів засобами німецької мови...

104

32.3. Передача найменувань у художніх перекладах німецькою мовою

114

3.3.2.3.1. Особові імена персонажів у художньому перекладі.

114

3.3.2.3.2. Прізвища персонажів

127

3.3.2.3.3. Промовисті іменуваннянайменування

135

3.3.2.3.4. Прізвиська персонажів

141

3.3.2.3.5. Андроніми та патронімні утворення..

147

3.3.2.3.6. Власні назви реальних історичних осіб та літературних і міфічних персонажів .

151

3.3.2.3.7. Передача неантропонімної номінації персонажів.

164

Висновки до другого розділу............................................................

171

Висновки

174

Список використаних джерел

181

Додатки..

210

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ:
АГол. — А.Головко Пилипко”
АГЧХ — А.Головко „Червона хустина”
АЧЗС — А.Чайковський За сестрою”
ВКоз. —В.Козаченко На дорозі”
ВСВіст. — В.Стефаник Вістуни”
ВСКХ — В.Стефаник Камінний хрест”
ВШМЗ — В.Шевчук Місяцева зозулька із ластів'ячого гнізда”
ГКос. — Г. Косинка Політика”
ГХКД — Г. Хоткевич Камінна душа”
ЄГуц. — Є. Гуцало Хустина шовку зеленого”
ІМик. — І.Микитенко У вершині”
ІСенч. — І.Сенченко На калиновім мості”
ІФГ — І.Франко „Грицева шкiльна наука”
ІФЗБ — І.Франко „Захар Беркут”
ІФКуз. — І.Франко У кузні”
ІЧенд. — І. Чендей „Вікна в світ”
ЛПерв. — Л. Первомайський Політ у Вінницю”
МВДС — Марко Вовчок Два сини”
МВК — Марко Вовчок Кармелюк”
МДук. — М. Дукин На шпилі”
МКFM — М.Коцюбинський Fata Morgana”
МКВпут. — М.Коцюбинський В путах шайтана”
МКДЦ — М.Коцюбинський Дорогою ціною”
МККоні — М.Коцюбинський Коні не винні”
МКПод. — М.Коцюбинський Подарунок на іменини”
МКСміх — М.Коцюбинський Сміх”
МКТіні — М.Коцюбинський Тіні забутих предків”
МКЩо — М.Коцюбинський Що записано в книгу життя”
НБіч. —Н. Бічуя Дрогобицький звіздар”
ОВЯрм. — О.Вишня Ярмарок”
ОГВесна — О.Гончар Весна за Моравою”
ОГЖ — О.Гончар Жайворонок”
ОГЗ — О.Гончар Зірниці”
ОГК — О.Гончар Кресафт”
ОГЛЗ — О.Гончар Людина і зброя”
ОГМодри — О.Гончар Модри камінь
ОГНК — О.Гончар На косі”
ОГС — О.Гончар Собор”
ОГСон. — О.Гончар Соняшники”
ОГЧари — О.Гончар Чари-комиші”
ОДовж. — О. Довженко Зачарована Десна”
ОДовж. — О. Довженко Незабутнє”
ОКБанк — О.Кобилянська Банк рустикальний”
ОКопил. — О.Копиленко Весела історія”
ОУл. — О.Уляненко „Вогняне око
ПКозл. П.Козланюк Щаслива думка”
ППанч — П. Панч Три копійки”
РІван. — Р. Іваничук Сиві ночі”
СВАГ — С. Васильченко Авіаційний гурток”
СВВ — С. Васильченко Вова”
СВЗС — С. Васильченко З самого початку”
СВМА — С. Васильченко Мужицька арифметика”
СВНР — С. Васильченко Над Россю”
СВНХ — С. Васильченко На хуторі”
СВНЧ — С. Васильченко На чужину”
СВП — С. Васильченко Приблуда”
СВС — С. Васильченко Свекор”
СВТ — С. Васильченко Талант”
СВУП — С. Васильченко У панів”
СВЧ — С. Васильченко Чайка”
ФК — І.Филипчак Кульчицький — герой Відня”
ЮАндр. — Ю.Андрухович Рекреації”
ЮВин. — Ю.Винничук Дзвінок”
ЮЯн. — Ю. Яновський Династичне питання”

ВСТУП
Власні назви, і зокрема антропоніми, — це багатющий пласт мови, який вимагає всебічного мовознавчого дослідження. Тому найменуваньосіб вав здавна. Ономастичні студії в Україні мають міцні давні традиції. , оОномастика як самостійна лінгвістична наука почала активно розвиватись ще у середині минулого століття. Дослідження в царині реальних власних назв — у топоніміці, антропоніміці, зооніміці та інших галузях ономастики — дозволяють ґрунтовно вивчатиють склад власних назв української мови, їх виникнення, історичний розвиток та специфічні особливості.
У 60-80 рр. ХХ ст. розпочалося серйознетакож Вивчення вивчення літературних онімів та їх функціонування в художньому тексті. Сформувались цілі окремі школи (одеська, донецька та ужгородська), видані спеціальні словники, монографії, виконано чимало дисертаційних досліджень. Основоположними у цій ділянці ономастики стали стали праці Ю.Карпенка, В.Михайлова, Є.Отіна. Дещо пізніше з’явились роботи Л.Белея, В.Галич, В.Калінкіна, М.Карпенко, Ю.Карпенко, Г.Лукаш, В.Михайлова, О.Немировської та Т.Немировської., Є.Отіна. Українська літературна ономастика приваблює все що раз більшу увагу науковців. З’являються нові перспективні напрями ономастичних таких студійстудій: ономастика сатиричного роману (Л.Кричун), драматичних творів (Т.Крупеньова), поезій (М.Мельник), а також оніми у народних піснях і казках (Н.Колесник; О.Порпуліт). В Такі дослідження сукупності це дозволилои значною мірою з’ясувати специфіку (в т.ч. й національну) літературної ономастики, визначити структурно-семантичний склад та функціонування літературних онімів, виявити символічність власних назв, порівняти антропонімікони художніх творів окремих письменників, дослідити фонетичні, словотворчі риси та варіативність використовуваних найменувань, а також визначити основні типи літературних власних назв. Із кожним роком розширюється й коло українських письменників, твори яких стають матеріалом для дослідження. На

Список литературы

ВИСНОВКИ
Ономастичний простір кожного художнього твору вибудуваний не лише антропонімами, але й замінниками імен та безіменною номінацією. Дві останніх складових становлять більш як 50 % від усіх найменувань персонажів.
Усі Різні компоненти антропонімного простору допомагають письменнику письменникові реалізувати його авторську концепцію, передати дух твору, додатково охарактеризувати персонажівв твору. Найменування осіб мають необмежені стилістичні можливості, виконують ряд стилістичних функцій у творі. Доантропонімне значення найменування, приховане в реальному антропонімі, в художньому творі актуалізується і повідомляє інформацію про його носія. Всі історичні, часові, просторові, соціальні, літературні, асоціативні конотації літературних антропонімів викликають у читача ряд лінгвальних та екстралінгвальних асоціацій.
Із усього розмаїття функцій, які виокремлені вченими-дослідниками, нами виділено і проаналізовано найголовніші з точки зору передачі в художньому перекладі закладеної в онімах та безіменній номінації інформації та асоціацій кожного найменування.
Оскільки Ввибір письменником певної структури іменування найменування персонажа твору залежить від мотиву номінації, соціального становища, віку та національності персонажа, а також додаткової характеристики героя або того, хто його називає, вважаємо за доцільне виділити наступні функції антропонімів.: номінативну, соціологічну, локалізаційну, характеристичну, алюзійну та експресивну.
Номінативна функція літературно антропоніма, на відміну від реальної ономастики, хоч і не є головною, однак притаманна кожному найменуванню персонажа у творі.
Імена історичних осіб, архаїзми та архаїчні форми імен допомагають письменнику локалізувати дію твору в часі. Найменування з антропонімійних систем інших мов, діалектні форми антропонімів та притаманні певному регіону засоби йменотворення визначають місце розвитку подій.
Певні форми антропонімів містять інформацію про соціальний статус героїв та їх національність, належність до певного віросповідання, залежно від окремо взятої ситуації та часу дії твору. Час написання твору теж певним чином роль позначається на структурі вживаних письменником онімів. Так, наприклад, прізвища на ськ-, -цьк- та форми звертання ‘пан’, ‘пані’, ‘отче’, ‘паніматко’ у творах, написаних в кінці ХІХ- поч. ХХ століття, вказують на шляхетне походження людей або їх належність до духовенства, а форма іменування ‘ім’я та по-батькові’ — на радянський період.
Важливим засобом характеристики персонажа виступають промовисті імена та прізвиська, а також прізвища, семантика яких ще не повністю завуальована. Менше характеризують героя твору особові імена, але у певних епізодах вони служать алюзією на історичну особу, літературний персонаж, фразеологізм або якусь конкретну, відому всьому загалу ситуацію.
Експресивності найменуванням надають здебільшого різноманітні суфікси, а також семантично наповнені апелятиви, від яких утворено антропоніми.

Іменування осіб мають необмежені стилістичні можливості, виконують ряд стилістичних функцій у творі. Доантропонімне значення іменування, скрите в реальному антропонімі, в художньому творі актуалізується і повідомляє інформацію про його носія. Всі історичні, часові, просторові, соціальні, літературні, асоціативні конотації літературних антропонімів, викликають у читача ряд лінгвістичних та екстралінгвальних асоціацій.
Ілля — Ілак (старий) (ГХКД), Ілля (ОГМодри), Ілько (ГХКД), (ФК); РОЗДІЛ 2
ПЕРЕДАЧА ІМЕНУВАНЬ ОСІБ У НІМЕЦЬКОМОВНИХ ПЕРЕКЛАДАХ УКРАЇНСЬКОЇ ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ
Переклад художнього тексту являє собою одну з форм відкритого діалогу національних культур і зіткнення та взаємопроникнення мовних картин світу. На перекладах творів літератури одного народу мовою іншого ґрунтується знайомство народів між собою. Переклад сприяє розширенню ідейно-естетичних можливостей національного мистецтва, збагаченню національної мови. Для української літератури переклад через об’єктивні причини важить ще більше, бо „від часів Пантелеймона Куліша й Михайла Старицького переклад не так виконував ознайомлювальну функцію, скільки утверджував саму українську літературу” [222]. Кожен перекладений іноземною мовою український художній твір несе іноземному читачеві не лише закладені автором ідеї, а й інформує про Україну та українців. Оскільки протягом тривалого часу українська література сприймалась за кордоном через посередництво російської мови і в анотаціях до перекладених творів часто було написано „перекладено з російської мови” або „російська література”, то й досі багато німецьких читачів вважають, наприклад, О.Гончара російським письменником.
Переклад української художньої літератури німецькою мовою має тривалу історію. Проаналізовані художні переклади хронологічно охоплюють столітній період. Із часу публікації в часописі „Ruthenische Revue” у 1903 році перекладу оповідання М. Вовчка „Два сини”, здійсненого О.Кобилянською, минуло понад сто років.
Матеріал досліджуваних українських прозових творів, перекладених німецькою мовою, підтверджує відоме положення про те, що перекладацькі принципи пережили певну еволюцію. Зокрема, поняття правильного, точного перекладу змінювалося в різні періоди, а засади перекладу поступово вироблялися й уточнювалися. Звичайно, визначальну роль у перекладі відіграє й особистість перекладача. Коло перекладачів аналізованих нами творів, які намагались донести до німецького читача творчість українських письменників, доволі широке — М.Борк, Б.Гейткам, А.-Г.Горбач, Й.Грубер, Ю.Ельперін, І.Жупник, Е.Заленський, Е.Коттмайєр та І.Костецький, О.Кобилянська, І.таО.Колінько, К.Кьоніг, С.таО.Кузьміни, М.Овруцька, В.Плакмейєр, Е.Різванова та І.Сойко, В.Руденко, І.та В.Тимченко, Г.таТ.Штайн. Кожен перекладач, залежно від таланту та здібностей, продовжує процес творення, розпочатий автором твору, щоб донести до читача перекладу всі найтонші асоціативні зв’язки, продемонструвати всі особливості оригіналу. Власні назви, і насамперед антропоніми, один із важливих елементів структури художнього тексту і їх правильна передача є однією з умов створення еквівалентного тексту мовою перекладу.
2.1. Способи передачі реальних власних назв та літературних антропонімів у художніх перекладах
Власні назви через їх специфічний статус в системі мови і ті функції, які вони виконують у художньому творі, а також загальноприйняті принципи їх передачі у різних мовах становлять для перекладача певну проблему. Актуальним є також питання перекладу чи транслітерації антропонімів із збереженням їх автентичного звучання.
Проблема передачі літературних антропонімів іноземною мовою зацікавила насамперед перекладачів-практиків, які зіткнулись з нею при перекладі художніх творів, щойно вони почали теоретично обґрунтовувати свій досвід [138, 142, 144, 149, 214; 247, 263]. О.Реформатський у статті Переклад чи транскрипція” зауважив, що питання передачі власних назв однієї мови іншою мовою хоча є, здавалося б, ніби поодиноким і маленьким, однак таким, що дуже хвилює як лінгвістів, так і перекладачів [207, 311].
Серед теоретичних праць, присвячених передачі власних назв у художньому перекладі, варто виділити також роботи В.С.Виноградова, Д.Єрмоловича, С.Влахова і С.Флоріна, М.Кнапової, І.Новаковської-Кемпної, О.Смирнова [55, 58, 83, 315; 318, 303].
Відомий український літератор О.Кундзіч свого часу писав: Імена взагалі не перекладаються, їм лише надається форма, що відповідає мові перекладу” [138, 1964]. Саме таким принципом керувалася більшість перекладачів художніх творів з іноземних мов, зокрема М. Рильський, К.Чуковський та ін. Однак для літературного антропоніма замало лише правильного його відтворення в мові-реципієнті. Якщо при перекладі художнього твору треба звертати більшу увагу на точність конотації, а найменування персонажів твору викликають у читача ряд мовних та позамовних асоціацій, то передача таких іменувань за допомогою практичної транскрипції або транслітерації не завжди є прийнятною. Для того, щоб читач зміг розшифрувати всю інформацію, яку повідомляє йому ім'я про свого носія, необхідно використати ще й інші способи передачі таких власних назв.
Передача реальних власних назв засобами іноземної мови теж становить певну проблему. Багато вітчизняних та зарубіжних мовознавців досліджували це питання на базі реальної онімії і робили спроби виділити основні принципи і способи передачі [210, 276]. О.Суперанська стверджувала, що власні назви це винятково важлива мікроділянка словникового складу мови, яка демонструє найбільш парадоксальні ситуації, аналіз яких повинен сприяти виникненню нових, більш глибоких загальнолінгвістичних концепцій [225, 5]. Значна робота, пов’язана з питаннями відтворення іншомовних власних назв, була проведена на матеріалі російської мови [6; 40, 104; 117; 137; 209, 224; 267]
В Україні, особливо в останні роки, зросло коло зацікавлених цією проблемою, про що свідчать численні розвідки, здійснені на матеріалі реальної ономастики. Необхідно, проте, зазначити, що здебільшого такі праці присвячені проблемі передачі чужомовних власних назв засобами української мови [34; 35, 47; 49; 96; 73; 110, 134; 205; 262]. Найповніше досліджені англійські власні назви. Аналізуючи оніми в перекладах художньої та публіцистичної літератури, А.Ґудманян системно досліджує фонографічну структуру англійських та німецьких власних назв та їх асиміляцію українською мовою [73].
Значно менше вивчена передача українських власних назв засобами інших мов: англійської [1; 2]; іспанської [125]; китайської [212], німецької [68, 80, 135; 161]; словацької [271]; угорської [264]; французької [60; 159; 258].
Від часу проголошення незалежності України активно запроваджується транслітерація українських власних назв [82; 211]. З’явилось також немало робіт, присвячених стандартизації іншомовних власних назв. Робляться спроби розробити так звану українську латинку (47, 48). Було проведено ряд відповідних науково-практичних конференцій (1993р., 1995р.).
Питання відтворення та написання українських власних назв засобами німецької мови до недавнього часу розроблялося в мовознавчій літературі недостатньо або зовсім обминалося. І досі в мовознавстві не існує єдиного послідовного підходу до написання власних назв із різними алфавітними основами. Навіть у новому правописі німецької мови відсутній системний виклад правил передачі іншомовних власних назв німецькою. У новому орфографічному словнику Дуден розділ, який стосується написання власних назв, займає лише 3 сторінки [DUDEN 250-253].
Перекладачі самотужки намагалися знайти оптимальні способи передачі імен у кожному окремому випадку. Останнім часом з'явились публікації А.Горняткевича, П.Дрогомирецького, К.Кусько, Л.Мардака, присвячені дослідженню українсько-німецької транскрипції, здебільшого на матеріалі топонімів [69; 80; 135; 161].
Специфікою реальної ономастики, на думку ряду мовознавців, є те, що власні назви належать по суті до безеквівалентної лексики і не перекладаються іншими мовами [38, 99, 105, 120; 130, 224]. Вже класичною засадою стало передавати чужомовні імена та назви в автентичному звучанні або ж за допомогою прийнятої практичної транскрипції. За твердженням М.Толстого, передача власних назв вимагає збереження національного фонетичного вбрання” а тому транскрипція тут підходить найкраще” [240,32].
Передача реальних власних назв іноземною мовою не обмежується лише практичною транскрипцією та транслітерацією. Ю. О. Карпенко стверджує: «Відомо немало випадків перекладу внутрішньої форми власних назв” [153, 10-11]. Ряд вітчизняних і зарубіжних дослідників-мовознавців (Л.Большакова, А.Ґудманян, А.Горняткевич, К.Кусько, Л.Мардак, О.Роганова та ін) досліджували різні аспекти цієї проблеми [40; 85, 176, 202, 259]. І хоча на думку С.Флоріна, підхід до передачі власних назв іноземною мовою є дуже різноманітним, хаотичним, бо ж існують навіть різні течії: консервативна, прогресивна, революційна тощо [247, 20], все ж варто зазначити, що вже існують ґрунтовні дослідження, присвячені способам і прийомам передачі реальних власних назв, головним чином топонімів, іншими мовами [153].
Аналіз теоретичного матеріалу показує, що найчастіше дослідники виділяють такі способи передачі онімів іноземними мовами, як 1)практична транскрипція; 2)транслітерація; 3)переклад власної назви; 4)калькування; 5)трансплантація; 6)трансфонування; 7)морфологічне пристосування власних назв мови-джерела до антропонімійної системи мови-реципієнта; 8)традиційний спосіб передачі власних назв, що склався протягом тривалого часу міжкультурного спілкування; 9)описовий переклад.
Ці способи по-різному проявляються при передачі різних класів імен і більшою чи меншою мірою можуть бути застосовані у художньому перекладі для передачі йменувань осіб. Однак використання окремих із них для передачі літературних антропонімів є обмеженим — за їх допомогою передаються, як правило, лише реальні власні назви у тексті художнього твору, здебільшого топоніми. Розглянемо детальніше ці способи з погляду можливості використання їх для передачі у перекладі літературних антропонімів.
Головною метою передачі реальних антропонімів є збереження їх графічної і звукової оболонки. Значні проблеми виникають зокрема тоді, коли мова-джерело та мова-реципієнт мають різні алфавіти (наприклад, кирилиця і латинка), а значить існують відмінності в орфографії. Основними способами передачі власних назв іноземною мовою, як уже згадувалося вище, вважають транскрипцію і транслітерацію. В наукових дослідженнях і досі спостерігаються різні підходи в трактуванні цих двох термінів. Часто для називання цих двох способів дослідники, вітчизняні і зарубіжні, вживають один термін транскрипція, не розмежовуючи їх [142; 329]. О.Реформатський стверджував: Основні принципи практичної транскрипції не буква в букву, не звук у звук, не фонема в фонему, а слово в слово у всій повноті його лінгвістичної характеристики (лексичної, граматичної, фонетичної і графічної)” [208, 33], називаючи цим терміном сукупність різних способів передачі власних назв, тобто ідеальний спосіб. І все ж ми вважаємо за необхідне чітко визначити обидва терміни.
Власне термін транскрипція, що походить від лат. transcriptio, букв. ‘переписування’, - це спосіб однозначного фіксування на письмі звукових характеристик відрізків мовлення [330, 517]. Вона може бути фонетичною, фонематичною і практичною. Для передачі власних імен використовується переважно практична транскрипція. Термін цей уперше запровадив А.Сухотін у 1935 році [там само, 518]. Д.Єрмолович називає передачу власних назв за допомогою транскрипції ономастичним перекладом” [84, 20].
О.Суперанська також зазначає: Практична транскрипція — це спосіб передачі слів однієї мови засобами звичайної орфографії іншої мови для потреб практики — преси, наукової і художньої літератури, картографії, реклами, бібліографії тощо [277, 279].
Як бачимо, в основі практичної транскрипції лежить фонетичний принцип, а однією із основних вимог цього способу є якомога точніше збереження оригінальної звукової оболонки слова. Оскільки практична транскрипція здійснюється строго на базі алфавіту конкретної мови без використання додаткових знаків” [410, 518], то намагання якнайточніше передати звучання певного слова часто призводить до виникнення графічних варіантів власного імені. До того ж звукова форма імені часто передається лише приблизно через обмежені можливості латинського письма для відтворення „чужих”, притаманних іншим мовам, звукових особливостей. Отже, практична транскрипція не завжди виконує своє завдання з належною повнотою. Проте вона посідає, на нашу думку, провідне місце серед способів передачі власних імен, бо при її використанні певною мірою відтворюється звуковий та графічний образ запозичуваного слова. А це дуже важливо для збереження національного колориту мови-джерела.
Більшої точності графічної передачі власного імені можна досягнути за допомогою транслітерації. За Н.Подольською, — це передача графем іншомовного імені графемами мови-наступниці [413, 138]. Інакше кажучи, це відтворення написання власних назв шляхом добору відповідних фонем іноземною мовою. Існують міжнародні транслітерації кирилиці, зокрема розроблена Міжнародною організацією стандартів ISO (а також ALA, BSI, DIN, ГОСТ[1]). Рекомендації для міжнародної транслітерації розробляються окремими вченими-лінгвістами, переважно у двомовних словниках [47, 82, 211]. Транслітерація орієнтується на певну графічну систему, а тому допускає умовне вживання літер, упровадження додаткових позначень та діактричних знаків.
Однак застосування додаткових знаків та букв у мові-реципієнті завжди сприймається важко і майже не приживається серед носіїв мови, за винятком фахівців. Транслітераційні системи часто породжують труднощі для використання навіть у латиноалфавітних країнах, у яких звукове значення одних і тих же букв неоднакове. Можливо, такі системи і зручні для використання в міжнародному телеграфі, електронній пошті, в комп'ютерній сфері, але вони, на нашу думку, ще, на жаль, недосконалі, бо дуже далекі як від українського оригінального написання, так і від вимови.
Що стосується літературної ономастики, то, коли існують схожі графеми у мові-оригіналі та в мові-реципієнті, та ще й подібні за звучанням, то в такому випадку вживається транслітерація: Адам — Adam, Іван — Iwan, Інна — Inna, Олена — Olena. Однак відмінності між мовами на фонетичному рівні більшою чи меншою мірою існують завжди. Ряд звуків мови оригіналу не має точного відповідника у мові перекладу. Їх звучання передають за допомогою практичної транскрипції: Василь — Wasyl, Соломія — Solomija.
Практична транскрипція і транслітерація є найбільш уживаними і при передачі літературних антропонімів у художньому перекладі, про що йтиметься далі.
Спосіб збереження оригінальної графіки написання іншомовного імені в тексті з іншою графічною системою — трансплантація, або чужомовне вкраплення — використовується насамперед у довідковій літературі для збереження оригінальності написання власної назви і вживається, як правило, поряд із украї