Каталог / ПОЛИТИЧЕСКИЕ НАУКИ / История и теория политики
скачать файл:
- Название:
- ПОЛІТИЧНА АРГУМЕНТАЦІЯ ЯК ЗАСІБ РАЦІОНАЛІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ КОМУНІКАЦІЇ
- Альтернативное название:
- ПОЛИТИЧЕСКАЯ АРГУМЕНТАЦИЯ КАК СРЕДСТВО рационализации ПОЛИТИЧЕСКОЙ КОММУНИКАЦИИ
- ВУЗ:
- ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
- Краткое описание:
- ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
На правах рукопису
ТРЕТЯК ОЛЕКСІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ
УДК 32.019.5 (477)
ПОЛІТИЧНА АРГУМЕНТАЦІЯ ЯК ЗАСІБ РАЦІОНАЛІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ КОМУНІКАЦІЇ
спеціальність 23.00.01 – теорія та історія політичної науки
Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук
науковий керівник:
доктор філософських наук,
професор Токовенко О.С.
Дніпропетровськ – 2004
ЗМІСТ
ВСТУП ............................................................................................................................. 3
РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИКО - МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ АРГУМЕНТАЦІЇ ............................................................................... 11
1.1. Когнітивний підхід у дослідженні політичної аргументації ............................ 11
1.2. Риторико-лінгвістичний напрям дослідження політичної
аргументації .................................................................................................................. 26
1.3. Теорія аргументації як окремий напрям дослідження практики
мовленнєвої комунікації .............................................................................................. .37
1.4. Методологія та методика дослідження................................................................. 43
РОЗДІЛ 2 ВИТОКИ РАЦІОНАЛЬНОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ АРГУМЕНТАЦІЇ
В ЕТИЧНО ОБУМОВЛЕНІЙ МОВЛЕННЄВІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ......................... 52
2.1. Політична аргументація та політична комунікація: зміст та співвідношення понять ............................................................................................................................... 52
2.2. Комунікативна раціоналізація та проблема раціональності у
сучасному суспільстві................................................................................................... 71
2.3. Морально-прагматичні засади політичної аргументації як засобу
раціоналізації комунікації ............................................................................................ 78
2.4. Демократична публічна сфера як простір раціонального
політичного аргументування........................................................................................ 93
РОЗДІЛ 3 СУЧАСНЕ ЛІБЕРАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО ЯК
ОСНОВНА ПЕРЕДУМОВА РЕАЛЬНОГО
ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ АРГУМЕНТАЦІЇ....................................121
3.1. Право на обґрунтування як підстава раціональності політичної
аргументації ................................................................................................................. 121
3.2. Громадянське суспільство як середовище раціоналізації політичної
комунікації ................................................................................................................... 129
3.3. Раціонально-критична дискусія як модель практичної реалізації проекту раціональної політичної комунікації .........................................................................142
ВИСНОВКИ................................................................................................................... 166
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ............................................................................................. 173
ВСТУП
Актуальність теми. Специфіка розвитку сучасної політичної сфери в усьому світі визначається експансивним проникненням до неї принципів технологічного функціонування, що стандартизують, уніфікують та систематизують політичні процеси та відносини. Зазначений вплив є особливо відчутним у сфері політичної комунікації, яка виступає зв’язуючою ланкою політики, забезпечує її цілісність та існування у реальному просторі та часі. Удосконалення технічних засобів передавання інформації веде до перенесення центру політичної взаємодії у сферу діяльності електронних мас-медіа із властивими їй комерціалізацією, театралізованістю, тяжінням до сенсаційності та перекручення фактів з мотивів відповідності стилю та жанровим особливостям тележурналістики. З огляду на специфіку роботи засобів масової комунікації, політична комунікація втрачає якості політичного явища, перетворюється на тематичну частину загального інформаційного фону. Прогресуюча технізація, як не парадоксально, ірраціоналізує політичний світ, роблячи з нього зображення, смисл якого іноді не має нічого спільного з реальністю. За цих умов розробка нового способу застосування поняття раціональності відносно політичної сфери, що ґрунтується на вивченні потенціалу аргументативного мовлення, повинна сприяти встановленню нової площини ідентичності політичного як автентичної сфери, що має стійку власну логіку розвитку та специфіку функціонування.
Перспективи подальшого розвитку демократичної політичної сфери залежать від структури комунікативних відносин, що є в ній домінуючими. Якщо домінуватимуть раціонально побудовані та спрямовані досягнення розумних цілей, що узгоджуються із цілями загального добробуту та індивідуального прогресу відносини, то демократія має можливості зберегти свій первісний сенс та пристосуватися до нових викликів часу. Трансформативний перехід українського суспільства від тоталітаризму до демократії зумовлює потребу у встановленні оптимального образу політичної комунікації. Сучасна ситуація відсутності та заперечення ідеальних, модельно-проективних засад політичного розвитку, що виникла в наслідок подолання панування однієї ідеології, обумовлює потребу у концептуальному баченні кінцевого пункту перетворень не тільки для держави в цілому (побудови демократичного, соціально орієнтованого економічно розвинутого, та правового суспільства), але й для окремих сфер, серед яких важливе місце займає сфера політичних комунікативних взаємин.
За умов побудови демократичного суспільства в сучасній Україні вкрай актуальним є розвиток публічної сфери, основною ознакою якого є раціонально побудоване необмежене мовленнєве спілкування, фундамент якого складає аргументація. Політична комунікативна діяльність виразно потребує орієнтирів трансформації, оскільки вона дотепер спирається на вельми плутане буденне уявлення про низьку практичну цінність виступів та висловлювань політичних діячів та абсолютну невідповідність політичної дії та політичного слова, що сформувалося за часи тоталітаризму. Наявне різноманіття політичних висловлювань та інших актів комунікації, що випливає з принципів функціонування плюралістичного суспільства, потребує раціонального впорядкування, яке забезпечило б конструктивність та стабільність політичного розвитку. Розгляд аргументативної складової політичної комунікації має визначну актуальність також з огляду на суперечливий характер суспільної практики публічного мовлення, яка, з одного боку ґрунтується на засадах свободи слова та вільного виразу думок, та одночасно перебуває у полоні вимог доцільності, яка де-факто визначає усі комунікативні акції суб’єктів політики.
Таким чином, питання раціоналізації комунікативної сфери політики постає у зв’язку з очевидною непродуктивністю мовленнєвих та позамовних комунікативних обмінів, декоративністю та демонстративністю публічного дискурсу, який не веде до сталого розвитку, а відтворює спорадичність та хаос у політичному житті.
Окрім актуальності, зумовленої станом політичної реальності, велике значення має актуальність, що випливає зі стану сучасної політологічної теорії. Мультипардигмальність вивчення політичної сфери набуває все більшого значення та отримує статус своєрідної метаумови політологічного дослідження незалежно від його тематики. Перебування політичної проблематики на зіткненні дослідницького пошуку різних наукових дисциплін, напрямів та шкіл, змушує науковців вдаватися до синтезу методологічних настанов для найбільш повного відображення сутнісних аспектів досліджуваних явищ. Проявом даної тенденції є дедалі більша ангажованість наукового співтовариства постмодерністськими та синергетичними ідеями, яка викликає зміну ставлення до таких наукових категорій як „об’єктивність”, „реальність”, „прогрес”, „розвиток” та ін. Політична наука реагує на цю тенденцію зміною пріоритетів фокусу дослідницької уваги з традиційних ( що домінували з другої половини ХХ ст.) предметних сфер, таких, як політична поведінка, структурно-функціональний вимір політики та політична культура на вивчення комунікативного аспекту політичних відносин. За цих умов вивчення аргументативної складової політичної комунікації відповідає теоретичному порядку денному, що полягає у глибинному аналізі тих сторін політичної реальності, які раніше опинялися поза увагою дослідників, а сьогодні їх невивченість ускладнює подальший розвиток науки.
Надто актуальним слід вважати вивчення політичної аргументації у зв’язку із специфікою та пріоритетами розвитку сучасних перехідних суспільств, до яких відносять і Україну. Перебуваючи на стадії модернізації усіх сфер життєдіяльності суспільства, українська держава потребує визначення напряму та засобів трансформації сфери політичної комунікації, що є базовим чинником розвитку пост сучасної політичної сфери в цілому. У зв’язку з цим є нагально необхідним визначення якісних властивостей та параметрів політичної аргументації як форми раціональної політичної діяльності, що може стати зразком для модернізації політичної комунікації.
Проблематика раціонального виміру політичної комунікації викликає гострий теоретичний інтерес у провідних учених України та пострадянського простору. Істотно важливі аспекти шляхів та способів раціонального перетворення політико-комунікативної сфери розроблялися такими вітчизняними та зарубіжними науковцями як: А. Баранов, В. Бебик, Г. Брутян, Н. Бусова, В. Здоровега, О. Гарнік, П. Гнатенко, В. Демченко, В. Денисенко, В. Капустин, Ф. Кирилюк, В. Кривошеїн, В. Курбатов, В. Лекторський, О. Рудік, Г. Рузавін, С. Рябов, Г. Почепцов, В. Сергєєв, Ю. Сурмін, О. Токовенко, М. Шепєлєв, Г. Щедрова. Попри ґрунтовну розробку даних окремих аспектів, сучасний стан дослідження проблеми раціональності політичної комунікації є далеким від вичерпного. Тому у якості нагальної потреби виступає розробка політико-аргументативного горизонту раціоналізації політичної комунікації, який виведе теоретичне осмислення даної проблематики за межі однобічної інформаційно-технологічної перспективи.
Зв’язок роботи із науковими програмами, планами, темами. Тему дисертаційного дослідження, що пропонується увазі наукового товариства затверджено Вченою Радою Дніпропетровського національного університету. Дослідження заявленої тематики пов’язане із розробкою наукової теми “Проблема забезпечення стабільного політичного розвитку України в контексті сучасних соціальних та політичних трансформацій”, яку здійснює кафедра політології Дніпропетровського національного університету.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розкриття та обґрунтування значення політичної аргументації як засобу трансформації політичної комунікації на засадах раціональності.
На реалізацію визначеної мети спрямовано вирішення наступних завдань дослідження:
- розкрити джерела раціоналізуючого впливу політичної аргументації, що містяться у морально-прагматичних засадах комунікативних відносин;
- встановити роль та місце демократичної публічно-громадської сфери як середовища раціонального політичного аргументування та орієнтиру раціональної трансформації політичної комунікації;
- розкрити значення ліберально-демократичного політичного устрою як реальної політичної форми втілення принципів раціонального політичного аргументування у політико-комунікативній сфері;
- виявити такі сутнісні риси практики раціонального пошуку фундаментальної наукової істини, які б могли слугувати моделлю для практичної реалізації проекту раціоналізації політичної комунікації.
Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дисертаційного дослідження є політична комунікація як системоутворюючий елемент та центральне явище політичної системи сучасності.
Предметом дослідження є властивості політичної аргументації, що обумовлюють її сутність як засобу раціоналізації політичної комунікації.
Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети автором застосовано комплекс загальнонаукових та спеціальних методів, що використовуються для вирішення дослідницьких завдань у багатьох соціально-гуманітарних дисциплінах. За допомогою нормативно-ціннісного підходу було виявлено нормативні підстави раціонального політичного аргументування та з’ясовано роль та місце моральних приписів стосовно поняття раціональності політичних дій. У відповідності з логікою гіпотетико-дедуктивного методу було висунуто ряд робочих гіпотез стосовно оптимального стану політичної комунікації у сучасній політичній сфері та засобів його практичного втілення. За допомогою дескриптивного методу було забезпечено інтегрований опис основних настанов ліберальної теорії для виявлення концептуальних засад комунікативної сфери ліберального суспільства та демократичного політичного устрою, до цього наявних у різних інтерпретаціях та дослідницьких контекстах. У роботі були застосовані такі загальнологічні методи як ідеалізація (для більш чіткого виокремлення ключових рис оптимального стану політичної комунікації) та моделювання (для створення цілісного уявлення про комунікативно раціоналізоване суспільство).
Наукова новизна отриманих результатів обумовлена тим, що в даній роботі вперше у вітчизняній політологічній традиції було здійснено спробу побудови концепції політичної аргументації як специфічного виду політичної діяльності. Ця концепція розкриває значення та властивості міжособового, суб’єкт – суб’єктного рівня політичних мовленнєвих відносин як чинника детермінації раціонального функціонування сфери політичної комунікації.
Конкретизацію змісту зазначеної концепції здійснено у наступних положеннях наукової новизни:
- доведено, що раціональну політичну аргументацію слід розуміти як один з основних засобів раціоналізації та джерело орієнтирів у практичних перетвореннях сучасної сфери політичної комунікації;
- встановлено, що раціоналізуючий вплив політичної аргументації на існуючий стан політичної комунікації може реалізуватися у формі надання нормативних засад політичного мовлення, які встановлюють процедури та задають координати оцінювання раціональності актів політичної комунікації;
- з’ясовано загальні риси теоретичного бачення політичної аргументації як самостійного предмету політологічного дослідження. Встановлено, що аргументативна діяльність у сфері політики має власну, відмінну від загальносоціальної та інших галузевих сфер логіку і динаміку розвитку та функціонування. Це дає підстави вважати її автентичною сферою соціальних відносин, розглядати її як окремий аспект політичної діяльності, що не зводиться до функціонування інших феноменів політичного життя;
- встановлено, що раціональна політична аргументація є виявом міжособистісних суб’єкт-суб’єктних відносин та онтологічного виміру політичної діяльності. Оскільки суб’єкти даної діяльності є невід’ємною частиною загального онтологічного підґрунтя, вони постійно перебувають під впливом апробованих в суспільстві моделей та норм поведінки. Тому раціоналізуючий вплив політичної аргументації ґрунтується на можливості якісного покращення та зміні мовленнєвої поведінки широких кіл політичних суб’єктів у відповідності із стандартами взаємності та конструктивного вирішення спільних питань;
- показано, що застосування політичної аргументації як провідного типу комунікативної поведінки у політиці виступає єдиною інваріантною альтернативою якісного перетворення не тільки політичної комунікації, але й усієї політичної сфери людства в цілому;
- встановлено, що передумовою поширення принципів раціональної політичної аргументації на всі політико-комунікативні взаємини у реальному суспільстві є розвиток необмеженої відкритості та публічності (ключової риси демократичної громадськості) як середовища вільного та неупередженого обговорення політичних питань незалежно від їх тематики;
- у якості істотної специфічної риси раціональної політичної аргументації визначено притаманну їй спрямованість на співробітництво та взаєморозуміння, орієнтацію на успішність комунікативних обмінів, яка робить її дієвим засобом вирішення політичних конфліктів;
- встановлено подібність між принципами наукового здобуття знання, що містяться у фундаментальній теорії пізнання, та реальною практикою досягнення консенсусу у політичних обговореннях. З’ясовано концептуальну близькість правил здобуття наукової істини у процесі критичної дискусії та конструктивного політичного діалогу, спрямованого на прийняття ефективних та етично прийнятних політичних рішень.
Практична значущість отриманих результатів. Основні ідеї і висновки роботи можуть сприяти більш глибокому осмисленню особливостей сучасних проблем теоретичної політичної науки і сприяти їх вирішенню. Концепція, що отримала розвиток у дисертації, може бути реалізована у викладанні, сприяти виробленню навиків критичного мислення, ведення переговорів, відстоювання власної позиції, позитивного конструктивного співробітництва в практичній політичній діяльності, в інших професійних сферах, а також у повсякденному житті. Положення і висновки, отримані у дисертації, можуть використовуватися в ході розробки нових навчальних програм і посібників з теорії політичної комунікації, політичної філософії, політичних технологій, у лекційних курсах, спеціальних семінарах та спецкурсах, в конкретних розробках методичних рекомендацій із цілісного викладу базового курсу політології, а також в ході подальшої розробки політологічної розробки проблеми політичної раціональності.
Особистий внесок здобувача. Всі дослідницькі процедури у межах наукового вивчення заявленої теми дисертації було здійснено самостійно. За темою дослідження автором одноосібно підготовлено 7 публікацій.
Апробація результатів дисертації. Окремі положення даного дисертаційного дослідження пройшли апробацію у особисто підготовлених доповідях на: Міжнародній науково-практичній конференції "Українознавство в розбудові громадянського суспільства в Україні" (м. Київ, 18 – 19 жовтня 2003 р.); Всеукраїнській науковій конференції „Політичні, економічні та психологічні виміри перехідного суспільства” (м. Суми, 24 – 26 листопада 2003 р.); Міжнародній науково-практичній конференції “Класичні університети – центри освіти, науки і культури регіонів: традиції та сучасність” (м. Дніпропетровськ, 16 – 17 грудня 2003 р.); Міжнародній науковій конференції “Людина-Світ-Культура. Актуальні проблеми філософських, політологічних та релігієзнавчих досліджень (До 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка)” (м. Київ, 20 – 22 квітня 2004 р.).
Публікації. Автором без співавторів опубліковано 7 статей у наукових виданнях та матеріалах наукових конференцій. З них 4 – у наукових фахових виданнях України.
- Список литературы:
- ВИСНОВКИ
Огляд літератури із проблематики даного дослідження показав, що політична аргументація розглядається як частина раціональної природи людського мислення та заснованої на ньому мовленнєвої практики. У роботі виокремлено три основних підходи до визначення політичної аргументації, що склалися у вітчизняній та зарубіжній науці: 1) когнітивний підхід, що розглядає політичне аргументування у зв’язку із діяльністю із набуття знань та оперування ними у повсякденному житті. Політичні знання виступають одним з сегментів когнітивної структури людини як соціальної істоти. Політична аргументативна практика є раціональною настільки, наскільки раціональні знання індивідів, що її здійснюють; 2) представники риторико-лінгвістичного підходу вважають політичну аргументацію виключно діяльністю з маніпулювання свідомістю аудиторії за допомогою сукупності екстралінгвістичних прийомів та технік, яка є орієнтованою виключно на успішність; 3) теорія аргументації як окремий напрям досліджень у визначенні раціональної природи політичної аргументації діалектично поєднує логіко-гносеологічну істинність та вимоги соціальної прагматики. На підставі даного аналізу автор доходить висновку про недостатню розробленість проблеми політичної аргументації у науковій літературі. Вихідним пунктом у встановленні сутнісних особливостей політичної аргументації як особливого різновиду політичної діяльності виступає їх розкриття на підставі інструментального впливу політичної аргументації на перебіг раціоналізації політичної комунікації в цілому. Інструментальність політичної аргументації є тією рисою даного явища, яка зумовлює її сутність саме як засобу, який можна свідомо та цілеспрямовано застосувати, а не як чинника, який може діяти цілком незалежно від волі та свідомості учасників та дослідників політики. Разом з тим, специфічні властивості політичної аргументації визначають спосіб її використання як засобу перетворення політичної комунікації, формують уявлення про раціоналізаційний потенціал та межи застосування.
Таким чином, політичну аргументацію експліковано як ідейний концепт, що має подвійну практично-теоретичну природу. Стало відомим, що його значення є набагато глибшим за буденне та тиражоване у масовій свідомості уявлення про тотожність політичного аргументування із правовою практикою наведення доказів та спадкоємність щодо позаморальної софістичної практики античності. У зв’язку з цим на основі дослідженого матеріалу можна зробити наступні висновки.
1. Як видно з аналізу раціональних засад політичної аргументації у сучасній комунікативній теорії, моральний вимір людських відносин виступає джерелом нормування усіх відносин, у тому числі і комунікативних. Теорією комунікативної дії встановлено, що моральне мовленнєве поводження і є само по собі раціональним. Індивіди, що беруть участь у обговореннях, мають прагнути діяти раціонально, оскільки у інший спосіб не відбудеться вирішення їх проблем, заради яких вони вступають у мовленнєві інтеракції. Наслідком поширення даного розуміння на предметну сферу політичної науки є розкриття нових ресурсів конструктивності політичної діяльності, що можуть стати підґрунтям консенсусного підсумку переговорних процесів.
2. Аналіз трансцендентально-прагматичних засад політичної аргументації дозволяє стверджувати, що морально-етичні передумови аргументативноого дискурсу мають контрфактичний характер, тобто мають якості ідеально-зразкової структури, що визначає належний, а не дійсний стан речей. Провідною концептуальною структурою, що розкриває сутнісні особливості належного (оптимального та вигідного усім учасникам, такого, що відповідає інтересам локальної спільноти та суспільства в цілому, а також перспективній раціональній трансформації політичної сфери) виступає ідеальна комунікативна спільнота, як сукупність партнерів із спілкування та відносин між ними. Зазначена структура виступає провідною ідейною ланкою у послідовності обґрунтувань існування конкретної альтернативи існуючому стану.
Отже, комунікативна раціональність з усіма притаманними їй моральними приписами та настановами виступає первісним та основним образом загально соціальних та політичних комунікативних відносин. Засновуючись на фундаментальній філософській теорії, вона стверджує істинність зображеного стану речей.
Морально-прагматичними засадами раціоналізації політичної комунікації виступають універсальні уявлення про правильну мовленнєву поведінку, належні результати дискурсів, утримання від дій, що можуть зашкодити здійсненню вільного викладення думок, переконуванню на підставі кращих аргументів.
3. Важливим джерелом раціоналізації політичної комунікації, що міститься у морально-прагматичних засадах політичної аргументації, є потенційна індивідуальна орієнтованість усіх членів реальної комунікативної спільноти (у якій, за Апелем, повинна вбачатися ідеальна комунікативна спільнота) на відстоювання домагань значущості. Ця обставина експлікує особисту зацікавленість учасників політичних дискусій у встановленні такого порядку аргументативного дискурсу, який би забезпечував рівність та прозорість взаємодії під час обміну аргументами.
4. Значущою для раціоналізації політико-комунікативних відносин, що міститься у морально-прагматичних засадах аргументування, є інваріантність аргументації як способу спілкування учасників дискурсу. Згідно дослідженням представників сучасної комунікативної теорії, пріоритет аргументації над іншими ми засобами викладу думок, намірів та позицій у комунікативній сфері зумовлений невід’ємними якостями мови як медіуму, що поєднує членів спільноти.
5. Раціоналізаційний потенціал морально-прагматичної перспективи комунікативної теорії полягає також у акценті на процедурній обумовленості аргументативних дискурсів. Вона, за думкою вчених, формалізує та регулює комунікативну практику. Концептуалізація політичної аргументації на тлі прагматики мовленнєвих відносин надає раціональності комунікативних відносин авторитету практичного явища та розвиває її як таку, що реально існує, доповнюючи її зміст як гіпотетичної ідеальної побудови.
6. Раціоналізуючий вплив політичної аргументації як морально-прагматичного явища має витоки також у інтенції до покращення існуючого стану справ у комунікативній сфері для подолання наслідків форсованої технізації. Вказана інтенція має корені в критичній теорії Франкфуртської школи, проте наголошує не на конфронтації між гуманістичним ідеалом прогресивного розвитку та фатальній приреченості людства перед обличчям наступу машин, а на опануванні технологічним розвитком за рахунок перегляду машинно-технічного способу управління та прийняття політичних рішень шляхом необмежених дискусій.
7. Раціоналізуюча природа політичної аргументації, є феноменом теоретичної свідомості, який здатен вплинути на політичну практику у ході боротьби концептуальних моделей розвитку, коли буде обиратися найоптимальніша альтернатива при прийнятті політичних рішень.
Концепція політичної аргументації, заснована на етиці дискурсу, є, за суттю, єдиним достатньо розробленим баченням безпосереднього впровадження моральних настанов у структуру практичного дискурсу, виразною характеристикою якого виступає гетерогенність думок та позицій. На цій підставі вплив такого розуміння політичної аргументації на проективний, хай навіть гіпотетичний процес раціоналізації політичної комунікації є реальним явищем, оскільки жодної іншої концепції з цього приводу просто не існує.
8. Визначено, що ситуація раціоналізації політичної комунікації є теоретичним простором для виявлення сутності деяких суспільно-значущих явищ та політичних структур.
Одним з подібних структур-явищ слід вважати демократичну громадську публічність, яка до цього перебувала на периферії політологічного знання. У контексті побудови концепції політичної аргументації як чинника раціоналізації політичної комунікації вона отримала чітко визначену нішу у вигляді середовища та матеріальної передумови вільного політичного аргументування та нового горизонту розкриття політико-комунікативної сфери, яка протистоїть парадигмі масової комунікації. Окрім того, демократична публічність (public sphere) розкрила власний зміст як базова засада політики, з якої випливає раціональність політичного спілкування. Сутність її полягає у незмінності принципів, за якими здійснюються публічні політико-комунікативні взаємини за умов демократії: відкритості, рівноправ’я, відсутності примусу та ціннісної орієнтації на врахування якомога більшої кількості думок, а не на досягнення перемоги, забезпечення підкорення та виправдання панування. Демократична публічність як ознака комунікативних взаємин вільної та самостійної громадськості стала чинником нового розвитку політичної теорії, що досліджує комунікацію в політиці поза обумовленістю її відносинами влади.
9. Важливим висновком, що випливає з дослідження місця та ролі публічності як середовища політичного аргументування, є конституйованість раціональності у процедурній формі її функціонування. Це спростовує бачення громадсько-публічної сфери як середовища неорганізованого та хаотичного мовлення, яке не можна структурувати, а тому і залучити до політологічного наукового пошуку. Процедурна детермінованість демократичної публічної сфери зумовлює появу нового розуміння політичної аргументативної діяльності. Це більше не спорадична мовленнєва активність суб’єкта, який може висловлюватися коли йому заманеться та з будь-якої тематики (чи не в цьому полягає вульгарне розуміння демократії?). В межах процедури регулюється доцільність висунення тез та формуються вимоги до доказів. Тому відповідність процедурі при аргументуванні стає постійно діючим регулятивним механізмом, який запобігає висуванню нераціональних (у даному розумінні) пропозицій, та девіантній комунікативній поведінці.
10. Тісно пов’язаною із проблематикою демократичної публічності та її рівнем обґрунтування раціональної природи політичної аргументації є ліберально-демократична теорія. Вона пропонує єдиний у теперішній час спосіб політичної організації суспільства, що може бути з певним припущенням названий середовищем стійкого функціонування раціональної політичної комунікації. Ліберальне суспільство, як стверджують його теоретики, запровадило раціональний характер політичного мовлення, спираючись на принципи самоорганізації та спільної відповідальності. Це суттєво розширило обсяг смислових категорій та суспільних основ раціональності, додавши до її розуміння принцип колективного публічного використання розуму (public reason) та знання про генезу прагнення до вирішення проблем демократичним шляхом на дорозумовому, розсудковому рівні. Вагомим висновком даної теорії є постулювання укоріненості раціональних засад політичної аргументації та комунікації в цілому на дополітичному рівні ліберальної традиції, який складається з природних прагнень та інтересів громадян, їх бажанні самозбереження та досягнення щастя. Йому притаманне сприйняття цінностей та настанов лібералізму як первинних та невід’ємних. Проте, всередині ліберальної теорії даний рівень вважається таким, що або безпосередньо стосується політики і на противагу поширеним поглядам становить саму її сутність. Даний рівень обґрунтування раціональності політичної комунікації через раціональну природу політичної аргументації стверджує про її заснованість у багатовікових традиціях відстоювання свободи як домінуючої цінності. Традиційність та зв’язок із сучасністю є ключовими рисами епістемологічного обґрунтування раціональності політичної комунікації та провідної ролі у цій характеристиці аргументації.
Вони проявляються по-перше, у позачасовій та безумовній спрямованості теорії пізнання на досягнення істини, яке є пріоритетом під час раціональних політичних обговорень. По-друге, теорія пізнання співвідносить свій іманентний критицизм із практикою критики у ході обміну думками під час публічних парламентарних закладів. По-третє, раціональна еволюційна епістемологія постулює вільний та необмежений обмін думками та взаємозбагачення шляхом безперешкодної циркуляції знань та методик їх набуття. По-четверте, теоретичні засади сучасного лібералізму є детермінованими раціонально-критичною епістемологією у тому сенсі, що на високому рівні фундаментальної науки затверджуються стандарти істинності будь-якого аргументу, які поширюють на майбутні перспективи політичних відносин стандарти ведення наукових дискусій та впровадження у політиці ідеалу міжнародної спільноти вчених.
Викладені висновки дають змогу висунути кілька пропозицій, що стосуються таких проблемних блоків сучасної політичної комунікації в Україні, як підвищення логічності викладу та ясності мети (наприклад, висловлення переконань та пропозицій) тих, хто промовляє; удосконалення процедур формальних обговорень, що нерідко мають своїм наслідком вироблення норм, за якими живе суспільство; зближення актів діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування (що не становлять державної таємниці) із потребами обізнаності громадськості у цих діях.
Виходячи з результатів дослідження, автор сформулював наступні практичні рекомендації:
1. При викладенні та обґрунтуванні політичних позицій суб’єктами політики необхідно дотримуватися правил та вимог раціональної політичної аргументації.
2. Розробити і ввести в дію регламентацію раціональності виступів учасників при проведенні публічних обговорень у державних установах.
3. З метою збільшення прозорості та відкритості дій органів державної влади необхідно організувати їх супроводження аргументованими публічними заявами, які б обґрунтовували доцільність та розкривали зміст заходів, що здійснюються.
Таким чином, на підставі викладених висновків, можна стверджувати, що поставлені у даній роботі завдання успішно вирішені, а мета є досягнутою.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Алексеев А. П. Аргументация. Познание. Общение.— М.: Изд-во МГУ, 1991. — 149 с.
2. Алексеев А. П. Аргументация как объект философского исследования: Автореф. дис... д-ра филос. наук: 09.00.09/ МГУ им. М.В. Ломоносова.— М., 1995. — 43 с.
3. Алексеева Е. А. Рациональность и сознание: историко-теоретический очерк проблем обоснования рациональности/ Под ред. Д.И. Широканова. – Минск: Навука и тэхника, 1991. – 93 с.
4. Алексеева Т. А. Демократия как идея и процесс // Вопросы философии. – 1996. – № 6. – С. 53 – 59.
5. Алексеева Т. А. Джон Роулс и его теория справедливости // Вопросы философии. – 1994. – № 10. – С. 24 – 32.
6. Андреева Г. М. Понятие социальной перцепции // Психология влияния. – СПб.: Питер, 2001. – С. 114 –134.
7. Арендт Г. Становище людини / Пер. з англ. М.Зубрицької. – Львів: Літопис, 1999. – 254 с.
8. Арендт Х. Vita activa, или о деятельной жизни / Пер. с нем. и англ. В. В. Бибихина. – СПб.: Алтейя, 2000. – 437 с.
9. Аристотель. Аналитика первая и вторая. – Л.: Госполитиздат, 1952. – 438 с.
10. Аристотель. Поэтика. Риторика. / Пер. с греч. – СПб.: Азбука, 2000. – 348 с.
11. Арсентьєва Г. О. Комунікація і спілкування як різні види сумісної діяльності // Запорізька державна інженерна академія : Гуманітарний вісник. – 2003. – Вип. 12. – С. 152 – 157.
12. Апель К.-О. Дискурсивна етика як політична етика відповідальності в ситуації сучасного світу // Єрмоленко А. Н. Комунікативна практична філософія. Підручник. – К.: Лібра, 1999. – С. 395 – 413.
13. Апель К.-О. Проблема філософського обґрунтування у світлі трансцендентальної прагматики мови // Після філософії: кінець чи трансформація? – К.: Четверта хвиля, 2000. – С. 217 – 257.
14. Апель К.-О. Ситуація людини як етична проблема // Єрмоленко А. Н. Комунікативна практична філософія. Підручник. – К.: Лібра, 1999. – С. 231 – 255.
15. Апель К.-О. Спрямування англо-американського комунітаризму в світлі дискурсивної етики // Єрмоленко А. Н. Комунікативна практична філософія. Підручник. – К.: Лібра, 1999. – С. 372 – 395.
16. Апель К.-О. Трансформация философии. – М.: Логос, 2001. – 339 с.
17. Апель К.-О. Трансцендентально-герменевтическое понятие языка // Вопросы философии. – 1997. – № 1. – С. 54 – 67.
18. Апель К.-О. Екологічна криза як виклик дискурсивній етиці // Єрмоленко А. Н. Комунікативна практична філософія. Підручник. – К.: Лібра, 1999. – С. 413 – 455.
19. Апель К.-О. Етноетика та універсальна макроетика: суперечність чи доповнюваність // Єрмоленко А. Н. Комунікативна практична філософія. Підручник. – К.: Лібра, 1999. – С. 355 – 372.
20. Баксанский О. Е., Кучер Е. Н. Современный когнитивный поход к категории “образа мира” // Вопросы философии. – 2002. – № 8. – С. 52 – 69.
21. Баранов А. Н. Аргументация как языковой и когнитивный феномен // Речевое воздействие в сфере массовой коммуникации: Сб. науч. работ. – М.: Изд-во АН СССР, 1990. – С. 40 – 53.
22. Баранов А. Н. Метафорические модели как дискурсивные практики // Известия Академии наук. – 2004. – Серия литература и языкознание. – № 1. – С. 33 – 43.
23. Баранов А. Н. Политическая аргументация и ценностные структуры общественного сознания // Язык и социальное познание. – М.: Центральный совет философских (методологических) семинаров при Президиуме АН СССР, 1990. – С. 166 – 177.
24. Баранов А. Н. Политический дискурс: прощание с ритуалом // Человек. – 1997. – № 6. – С. 18 – 20.
25. Баранов А. Н., Караулов Ю. Н. Словарь русских политических метафор. – М.: Половский и партнеры, 1994. – 351 с.
26. Барматова С. П. Объект политической коммуникации: к проблеме теоретической идентификации // Грані. – 2004. – № 1. – С. 110 – 114.
27. Барматова С. П. Роль Ю. Габермаса у розвитку універсальної теорії політичної комунікації // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2003. – № 2. – С. 60 – 71.
28. Бебик В. М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика. – К.: МАУП, 2000. – 384 с.
29. Бебик В. М. Коммуникативный подтекст цивилизации // Персонал. – 2001. – № 5. – С. 52 – 55.
30. Бебик В. М. Коммуникация и ее функция в обществе // Персонал. – 2004. – № 3. – С. 28 – 33.
31. Бебик В. М. Політичний маркетинг і менеджмент у демократичному суспільстві: Дис... д- ра політ. наук: 23.00.02 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 1996. – 380 с.
32. Безменова Н. А. Неориторика: проблемы и перспективы // Семиотика. Коммуникация. Стиль. М.: Дружба народов, 1984. – С. 75 – 86.
33. Безменова Н. А. Очерки по теории и истории риторики. – М.: Наука, 1991. – 215 с.
34. Безменова Н. А. Риторика и аргументация // Языковая практика и лингвистическая теория. – М.: Погресс, 1987. – С. 126 – 131.
35. Бекетова О. В. Фігури повтору та органічні форми аргументації в текстах публічної мови // Мовознавство. – 1997. – № 4 – 5. – С. 32 – 37.
36. Березин В. М. Политическая коммуникация в современных российских СМИ // Вестник Московского университета. – Серия 10. Журналистика. – 2003. – № 1. – С. 101 – 119.
37. Березкина О. Как стать депутатом или продать себя на политическом рынке: тайны ремесла. Практические рекомендации. Тренинг. - СПб.: Издательство Буковского, 1997. – 160 с.
38. Блакар Р. М. Язык как инструмент социальной власти // Поэтика и политика. Альманах (сборник статей) российско-французского центра философии Института социологии РАН. – М. : Институт экспериментальной социологии; СПб.: Алетейя, 1999. – С. 88 – 122.
39. Бодрийар Ж. Реквием по масс-медиа // Поэтика и политика. Альманах (сборник статей) российско-французского центра философии Института социологии РАН. – М.: Институт экспериментальной социологии; СПб.: Алетейя, 1999. – С. 193 – 226.
40. Бодрийар Ж. Символический обмен и смерть . – М.: Добросвет, 2000. – 387 с.
41. Боровицька О. М. Соціальна прагматика: відхилення у дискурсі (філософсько- методологічний аналіз): Дис...канд. філос. наук: 09.00.09 / Інститут соціальних наук Волинського держ. ун-ту ім. Лесі Українки. – К., 1998. – 172 с.
42. Брутян Г. А. Аргументация. – Ереван : Изд-во АН Арм.ССР, 1984. – 105 с.
43. Брутян Г. А. Аргументация // Вопросы философии. – 1982. – №11. – С. 61–65.
44. Брутян Г. А. Перспективы исследования актуальных проблем теории аргументации // Философские науки. – 1983.– №6. – С. 58 – 63.
45. Брутян Г. А. Философская природа теории аргументации и природа философской аргументации // Философские науки. – 1978. – №1. –С. 34 – 43.
46. Булавіна Т. В. Комунікація в науці: проблема ідентичності: Автореф. дис... канд. філос. наук: 09.00.09 / Харківський національний ун-т ім. В. Н. Каразіна. – Х., 2000. – 20 с.
47. Бусова Н. А. Делиберативная модель демократии и политика интересов // Вопросы философии. – 2002. – №5. – С. 87 – 93.
48. Бутенко И. А. Постмодернизм как реальность, дання нам в ощущениях. // Социс. – 2000. – № 4. – С. 3 – 11.
49. Василенко И. А. О возможности политической герменевтики // Вопросы философии. – 1999. – №6. – С. 14 – 18.
50. Ващенко К. О. Політичні технології як чинник демократичного розвитку суспільства: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.02 / Одеська держ. юридична академія. – О., 1999. – 19 с.
51. Ведение политических дискуссий: психологический анализ конфликтных выступлений / Отв. ред. Т.Н. Ушакова. – М.: ACADEMIA, 1995. – 155 с.
52. Волков А. Г. Прагматика политического текста. – Запорожье: Просвіта, 2003. – 112 с.
53. Габермас Ю. Дії, мовленнєві інтеракції та життєвий світ // Єрмоленко А. Н. Комунікативна практична філософія. Підручник. – К.: Лібра, 1999. – С. 287 – 325.
54. Габермас Ю. Комунікативна дія і дискурс / Пер. з нім. // Ситниченко Л. А. Першоджерела комунікативної філософії. - К.: Либідь, 1996. – С. 89 – 95.
55. Габермас Ю. Мораль і моральність. Чи стосуються гегелівські заперечення Канта також і дискурсивної етики? // Єрмоленко А. Н. Комунікативна практична філософія. Підручник. – К.: Лібра, 1999. – С. 325 – 346.
56. Габермас Ю. Єдність розуму в розмаїтті його голосів // Єрмоленко А. Н. Комунікативна практична філософія. Підручник. – К.: Лібра, 1999. – С. 255 – 287.
57. Габермас Ю. Про суб’єкта історії. Деякі міркування щодо хибних альтернатив // Єрмоленко А. Н. Комунікативна практична філософія. Підручник. – К.: Лібра, 1999. – С. 346 – 355.
58. Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості. - Львів: Літопис, 2000. – 318 с.
59. Габермас Ю. Філософський дискурс Модерну. – К.: Четверта хвиля, 2001. – 424 с.
60. Габермас Ю. Філософія як берегиня та інтерпретатор // Після філософії: кінець чи трансформація? – К.: Четверта хвиля, 2000. – С. 260 – 280.
61. Гавришина И. Н. Типы и формы аргументации (на материале политического дискурса) // Смысл текста в процессе коммуникации. – М.: Знание, 1990. – С. 11 – 26.
62. Гаджуров Ю. Діалогова комунікація в парламентській демократії // Віче. – 2003. – №10. – С. 32 – 34.
63. Гаджуров Ю. Парламентські дебати в системі політичної комунікації // Віче. – 2003. – №4. – С. 20 – 23.
64. Гаєвська С. Р. До проблеми ціннісних орієнтацій в межах комунікативної парадигми // Запорізька державна інженерна академія : Гуманітарний вісник. – 2003. – Вип. 12. – С. 97 – 102.
65. Гарник А. В. Проблема теоретико-легитимационной аргументации в “Метафизических началах учения о праве” И.Канта // Вісник Дніпропетровського університету. – Філософія. Соціологія. Політологія. – Вип.4. – Д: РВВ ДДУ, 1999. – С. 121 – 129.
66. Гарник А. В. Жизненный мир в контексте современной философско-правовой проблематики // Вісник Дніпропетровського університету. – Філософія. Соціологія. Політологія. – Вип.6. – Д: РВВ ДДУ, 2000. – С. 146 – 155.
67. Гайденко В. О. Феміністська епістемологія як постнекласичний феномен: Автореф. дис... канд. філос. наук: 09.00.02 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2000. – 18 с.
68. Грачев М. Н. Политика, политическая система, политическая коммуникация. – М.: НОУ МЭЛИ , 1999. – 166 с.
69. Гилье Н., Скирбек Г. История философии. – М.: Академия – 2000. – 590 с.
70. Горбатенко В. П. Модернізація українського суспільства у контексті сучасних цивілізаційних процесів: Автореф. дис... док. політ. наук: 23.00.02 / Національна академія наук, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького – К., 1999. – 37с.
71. Горбатенко В. П. AB OVO: друге народження ідеї постмодернізації, або синтагма постмодернізації. // Людина і політика. – 1999. – № 1. – С. 29 – 33.
72. Гулак Т. В. Оценочная составляющая политического дискурса как одно из средств убеждения адресата // Вісник Харківського національного ун-ту. – №520 – Серія Філологія. – Випуск 33. – Філологічні аспекти дослідження дискурса. – Харків, 2001. – С. 261 – 267.
73. Гулыга А. В. Что такое постсовременность? // Вопросы философии. – 1988. – №12. – С. 153 – 159.
74. Гурко Е. Деконструкция: тексты и интерпретация. - Минск: Экономпресс, 2001. – 320 с.
75. Гьосле В. Трансцендентальна прагматика як фіхтеанство інтерсуб’єктивності // Єрмоленко А. Н. Комунікативна практична філософія. Підручник. – К.: Лібра, 1999. – С. 455 – 478.
76. Даниелян Н. В. Философские основания научной рациональности: Автореферат дисс. ...канд. филос. наук / 09.00.01 Московский государственный технический университет экономики транспорта – Москва, 2002. – 19 с.
77. Дегтярев А. А. Основы политической теории: Учебник. – М.: Высшая школа, 1998. – 239 с.
78. Дейк Т. ван. Анализ новостей как дискурса // Язык. Познание. Коммуникация / Сб. статей / Сост. В.М. Петрова / Пер. с англ. – М.: Прогресс,1989 – С. 111 – 160.
79. Дейк Т. ван. Когнитивные модели этнических ситуаций. // Язык. Познание. Коммуникация / Сб. статей / Сост. В. М. Петрова / Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1989. – С. 161 – 190.
80. Делез Ж. Что такое философия? / Пер. с франц. – М.: «Институт экспериментальной социологии»; СПб.: Алетейя, 1998. – 288 с.
81. Делез Ж. Логика смысла / Пер. с франц. – М.: Academia, 1995. – 304 с.
82. Демидов А. Д. Понимание в политике // Полис. – 1999. – №3. – С. 131 – 137.
83. Денисенко В. М. Проблеми раціоналізму та ірраціоналізму в політичних теоріях нового часу Європейської історії: Автореферат дис. ... д-ра політ. наук: 23.00.01 / Львівський державний ун-т ім. Івана Франка – Львів, 1998. – 34 с.
84. Дещиця А. Б. Трансформація тоталітарного режиму в Україні: теорія і практика: Автореф. дис. ...канд. політ. наук: 23.00.01 / Львівський державний ун-т ім. Івана Франка. – Львів, 1995. – 23 с.
85. Дмитриев А. В. Неформальная политическая коммуникация. – М.: РОССПЭН, 1997. – 199 с.
86. Дридзе Т. М. К преодолению иррационального кризиса в социологии // Общественные науки и современность. – 2000. – № 5. – С. 129 – 146.
87. Дридзе Т. М. Социальная коммуникация и фундаментальная социология на рубеже 21 столетия // Вестник Московского университета. – Серия 18. Социология и политология. – 1999. – № 4. – С. 90 – 98.
88. Домб Г. І. Логічне слідування і когнітивна комунікація // Філософська думка. – 1986. – №1. – С. 100 – 107.
89. Дніпренко Н. К. Комунікаційна та комунікативна визначеність: тотожність та відмінність. Теоретико-етимологічний аналіз // Вісник УАДУ. – 2001. – №4. – С. 31 – 38.
90. Донець І. В. Природа людської суб’єктивності в дискурсі комунікативної парадигми // Філософська думка. – 2001. – №6. – С. 25 – 34.
91. Дьякова Е. Г. Массовая политическая коммуникация в форме установления повестки дня: от эффекта к процессу // Полис. – 2003. – № 3. – С. 109 – 119.
92. Еемерен ван Франс Х., Гроотендорст Р. Аргументация, коммуникация и ошибки / Пер. с англ. – СПб.: Васильевский остров, 1992. – 207 с.
93. Ермоленко А. Н., Райда К. Ю. Превращенные формы социальной рациональности. – Киев: Наукова думка, 1987. – 164 с.
94. Єрмоленко А. Н. Комунікативна практична філософія. Підручник. – К.: Лібра, 1999. – 488 с.
95. Жалова С. А. Медиариторика как метод политической PR- коммуникации // Вестник Московского университета. – Серия 10. Журналистика. – 2003. – № 4. – С. 49 – 60.
96. Здоровега В. Й. Пошуки істини, утвердження переконань. Деякі гносеологічні та психологічні проблеми публіцистики. – Львів.: Радянська освіта, 1975. – 174 с.
97. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості. – Львів: ПАІС, 2000. – 180 с.
98. Зиммель Г. Общение. Пример чистой, или формальной социологии // Зиммель Г. Избранное. – М.: Юрист, 1996. – Т. 2. Созерцание жизни.– С. 486 – 500.
99. Зимовець Р. В. Конфлікти та протести у постіндустріальному суспільстві. (До питання про актуальність дослідницької парадигми Ю.Хабермаса) // Філософська думка. – 2001. – №3. – С. 93 – 114.
100. Иванов А. Ф., Казаринов М. Ю., Радишевцев М. М. Логические аспекты коммуникации: Учеб. пособие / под ред. М. Ю. Казаринова. – СПб.: Изд-во СПбГЭТУ «ЛЭТИ», 2000. – 80 с.
101. Ивин А. А., Никифоров А. Л. Словарь по логике. – М.: Гуманит. изд. центр Владос, 1997. – 384 с.
102. Иноземцев В. Л. Современный постмодернизм: конец социального или вырождение социологии. // Вопросы философии. – 1998. – №9. – С. 27 – 38.
103. Инглхарт Р. Постмодерн: меняющиеся ценности и изменяющиеся общества // Полис. – 1997. – №4. – С. 9 – 15.
104. Иолон П. Ф. Рациональность в науке и культуре. – К.: Наукова думка, 1989. – 286 с.
105. История философии: Энциклопедия. – Минск: Интерпрессервис, 2002. – 1376 с.
106. Капустин В. Г. Различия и связь между политической и частной моралью // Вопросы философии. – 2001. – №9. – С. 65 – 73.
107. Касавин И. Т., Сокуляр З. А. Рациональность в познании и практике: критический очерк / Отв. ред. В. А. Лекторский. – М.: Наука, 1989. – 191 с.
108. Касавин И. Т. Язык повседневности: между логикой и феноменологией // Вопросы философии. – 2003. – №5. – С. 14 – 30.
109. Кащавцева С. А. Политическая коммуникация: проблемы, ожидания, возможности // Социология: теория, методология, маркетинг. – 2002. – № 1. – С. 101 – 108.
110. Кащавцева С. А. Политическая коммуникация в Украине // Персонал. – 2002. – № 4. – С. 21 – 24.
111. Кирилюк Ф. М. Політологія Нової доби: Посібник. – К.: Академія, 2003. – 303 с.
112. Клименко О. А. Трансформація політичної культури перехідних суспільств: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.04 / НАН України; Інститут світової економіки і міжнародних відносин. – К., 1999. – 20 с.
113. Клямкин И. М., Лапкин В. В. Социально-политическая риторика в постсоветском обществе // Полис. – 1995. – №4. – С. 98 – 120.
114. Кобозева И. М. Семантические проблемы анализа политической метафоры // Вестник Московского государственного университета. – Серия 9: Филология. – 2001. – №6. – С. 132 – 149.
115. Ковалевська Т. Ю. Психолінгвістичні особливості політичного дискурсу // Вісник Харківського Національного Університету. – №520. – Філологічні аспекти дослідження дискурсу. – Серія: філологія. – Випуск 33. – Харків: 2001. – С. 237 – 242.
116. Кононов О. О. Ірраціональне як феномен свідомості людини: Автореф. дис... канд. філос. наук: 09.00.04 / Харківський держ. ун-т. – Х., 1997. – 18 с.
117. Королько В. Г. Основы паблик рилейшнз. – К.: Ваклер, 2001. — 348 с.
118. Корчевська А. Л. Поняття політичної комунікації // Вісник Київського університету. – Філософія. Політологія – К.: 2003. – Вип.51 – 61. – С. 154 – 157.
119. Костенко Н. В. Масова комунікація // Социология: теория, методы, маркетинг. – 1998. – №6. - С. 127 – 151.
120. Кривошеїн В. В. Політичне світосприйняття: спроба побудови елементарної системи // Людина і політика. – 2001. – №5. – С. 58 – 72.
121. Кривошеїн В. В. Парадигма політичного світосприйняття: структура елементарного рівня // Світова цивілізація та міжнародні відносини. – 2001. – №2. – С. 121 – 141.
122. Кривошеїн В. В. Політичне світосприйняття як система: структурно-компонентний аналіз: Автореф. дис. ... канд. політ. наук: 23.00.01 / Дніпропетровський національний ун-т. – Д., 2003. – 18 с.
123. Курбатов В. И. Социально-политическая аргументация (Логико-методологический анализ). – Ростов-на-Дону: Изд-во Ростовского университета, 1991. – 144 с.
124. Ларцев В. С. Общество как коммуникативная система формирования личности // Ларцев В. С. Социальные и культурные детерминанты формирования личности. – К.: Принт-Экспресс, 2002. – С. 127 – 145.
125. Левінас Е. Етика і безкінечність: Діалоги з Філіппом Немо. – К.: PORT- ROYAL, 2001. – 139 с.
126. Ледяев В. Г. О сущностной оспариваемости политических понятий // Полис. – 2003. – №2. – С. 86 – 95.
127. Лекторский В. А. Эпистемология классическая и неклассическая. – М.: Эдиториал УРСС, 2001 – 256 с.
128. Ленуар Р. Социальная власть публичного выступления // Поэтика и политика: альманах российско-французского центра философии Института социологии РАН. – М, СПб.: Институт экспериментальной социологии: Алетейя, 1999. – С.167 – 192.
129. Литовченко А. Д. Декларативность как черта официального политического дискурса Украины // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. – Харків: Просвіта, 2001. – С. 217 – 223.
130. Лобовикова Е. А. Коммуникативный процесс как объект социологического исследования // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства, Харків, 2001. – С. 144 – 148.
131. Локофф Дж., Джонсон М. Метафоры, которыми мы живем //Язык и моделирование социального взаимодействия: Сб. статей [Перевод] - Сост. В. М. Сергеева, П. Б. Паршина; Общ. ред. В. В. Петрова. – М.: Прогресс, 1987. – С. 126 – 132.
132. Лях В. В. Рационализм и иррационализм в современной буржуазной социальной философии. – К.: Наукова думка, 1986. – 188 с.
133. Мангейм Б. Д., Рич Р. К. Анализ общественной политики и оценка программ // Полис. – 1991. – № 3. – С. 172 – 180.
134. Мангейм Д., Рич Р. Политология: методы исследования : Пер. с англ. – М.: Весь мир, 1997. – 544 с.
135. Мейзерский В. М. Философия и неориторика. – К.: Лыбидь, 1991. – 192 с.
136. Мерло – Понте М. Феноменологія сприйняття / Пер. з франц. – К.: Український центр духовної культури, 2001. – 552 с.
137. Морська Н. Л. Ірраціональне пізнання в філософській думці України: Автореф. дис... канд. філос. наук: 09.00.05 / Львівський національний ун-т ім. І.Франка. – Львів, 2003. – 20 с.
138. Назарчук А. В. Язык в трансцендентальной прагматике К.-О. Апеля // Вопросы философии. – 1997. – №1. – С. 81 – 86.
139. Наука и ценности: проблемы интеграции естественно-научного и социогуманитарного знания / Под ред. М. С. Кагана, Б. В. Маркова. – Л.: Изд. ЛГУ, 1990. – 182 с.
140. Ніколаєва М. І. Політична система сучасної України: процеси інституціональних змін і стабілізації: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.02 / Одеська національна юридична академія. – О., 2003. – 18 с.
141. Нугаев Р. М. Смена базисных парадигм: концепция коммуникативной рациональности // Вопросы философии. – 2001. – №1. – С. 47 – 56.
142. Ойзерман Г. И. Критика „ критического рационализма ”. – М.: Знание, 1988. – 63 с.
143. Окоpоков В. Б. Метафизика эпохи тpансцендентального мышления: специфика, сущность и тенденции pазвития. – Дніпpопетpовськ: Вид-во ДНУ, 2000. – 262 с.
144. Пархоменко Т. С. Социокультурный дискурс морали. (Современные англо-американские философские школы). – К.: Наукова думка, 1995. – 166 с.
145. Петренко В. В. Політична мова як засіб маніпулятивного впливу: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.02 / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – К., 2003. – 17 с.
146. Перельман Х., Ольбрехт-Титека М. Из книги “Новая риторика: трактат об аргументации”/ Перевод с франц. //Язык и моделирование социального взаимодействия. – М.: Наука, 1987. – С. 207 – 264.
147. Платон. Апология Сократа. Критон, Ион, Протагор. – М.: Мысль, 1999. – 864 с.
148. Платон. Диалоги. – М.: Мысль, 1998. – 608 с.
149. Поздняков Э. А. Политика и нравственность. – М.: Изд. группа „Прогресс” – „Культура”, 1995. – 112 с.
150. Пойченко А. М. Теорія політики і політична діяльність: проблеми взаємозв'язку, розробки і застосування іноваційних технологій в сучасній Україні: Автореф. дис... д-ра політ. наук: 23.00.02 / НАН України; Інститут національних відносин і політології. – К., 1996. – 68 с.
151. Поппер К. Р. Открытое общество и его враги. – М.: Изд. Международный фонд “ Культурная инициатива”, 1992. – 376 с.
152. Посикера Л. Р. Политическая коммуникация в условиях избирательных кампаний. Анализ концепций и технологий : Автореферат дис. … канд. полит. наук : 23.00.02 – М., 1994. – 16 с.
153. Постмодернизм. Энциклопедия. (Сост. Грицанов А. А., Можейко М. А.). – Минск: Интерпрессервис, 2001. – 1040 с.
154. Почепцов Г. Г. Информационные войны. – М.: Рефл-букс – К.: Ваклер, 2000. – 157 c.
155. Почепцов Г. Г. Коммуникативные технологии двадцатого века. – М.: Рефл-букс – К.: Ваклер, 2000. – 238 c.
156. Почепцов Г. Г. Паблик рилейшнз для профессионалов. – М.: Рефл-букс – К.: Ваклер, 2000. – 259 с.
157. Почепцов Г. Г. Профессия: имиджмейкер. – К.: Ваклер, 1998. – 196 с.
158. Почепцов Г. Г. Спиндоктор. – М.: Рефл-букс, 1999. – 184 с.
159. Почепцов Г. Теория коммуникации. – К.: Ваклер, 2001. – 656 с.
160. Примуш М. В. Політичні партії: механізми індустріалізації і структурної трансформації: Автореф. дис... д-ра політ. наук: 23.00.02. – Львівський національний ун-т ім. І. Франка. – Львів, 2003. – 35 с.
161. Пригожин И., Стрингерс И. Порядок из хаоса: новый диалог человека с природой / Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1986. – 431 с.
162. Приходько С. М. Теорія еліти в українській суспільнополітичній думці: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.01 / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. – К., 1999. – 18 с.
163. Расторгуев С. П. Философия информационной войны. – М.: Астропринт, 2000. – 250 с.
164. Рещетниченко А. В., Распопов И. В. картина мира в системе познания. – Днепропетровск: Изд-во ДГУ, 1992. – 136 с.
165. Ролз Джон. Політичний лібералізм. – К. : Основи, 2000. – 382 с.
166. Ролз Джон. Теорія справедливості. - К. : Основи, 2001. – 822 с.
167. Рокмор Т. К критике этики дискурса // Вопросы философии. – 1995. –
- Стоимость доставки:
- 150.00 грн