ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАЦІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ У 1917-1939 рр.

Краткое описание

ЗМІСТ
Перелік умовних скорочень 3
Вступ 5
Розділ 1. Теоретико-методологічна, історіографічна та джерельна
база дослідження 16
1.1. Правове регулювання міжнаціональних відносин як предмет
історико-правового дослідження 16
1.2. Історіографія проблеми 37
1.3. Джерельна база 75
Висновки до розділу 1 104
Розділ 2. Правові форми та практика регулювання міжнаціональних відносин на етапі становлення Української радянської державності (1917 – початок 1920-х рр.) 108
2.1. Передумови виникнення Української радянської державності 108
2.2. Державне будівництво та національна політика в Радянській
Україні часів громадянської війни 135
2.3. Особливості правового регулювання міжнаціональних відносин в Україні на початку 1920-х рр. 162
Висновки до розділу 2 182
Розділ 3. Правове регулювання міжнаціональних відносин в контексті реалізації політики коренізації (1920-ті рр.) 186
3.1. В політично-управлінській сфері 186
3.2. В соціально-економічній сфері 225
3.3. В соціально-культурній сфері 252
3.4. В сфері охорони суспільного порядку 278
Висновки до розділу 3 299
Розділ 4. Специфіка правового регулювання міжнаціональних відносин в період утвердження тоталітаризму (кінець 20-х – 30-ті рр.) 303
4.1. В політично-управлінській сфері 303
4.2. В соціально-економічній сфері 326
4.3. В соціально-культурній сфері 338
4.4. В сфері охорони суспільного порядку 359
Висновки до розділу 4 382
Висновки 385
Список використаних джерел 399

ВСТУП

Актуальність теми. Україна, як і більшість країн сучасного світу, є поліетнічною державою, на теренах якої проживають представники понад 130 національностей та народностей. Багатонаціональний склад населення країни вимагає проведення виваженої етнополітики, метою якої є гармонізація міжнаціональних відносин, недопущення протиріч і конфліктів на етнічному ґрунті. Основою національної політики держави повинна стати турбота про соціальний комфорт усіх етнічних груп населення України, створення сприятливих умов для їх національного розвитку. Головні засади цієї політики визначені Конституцією України (28 червня 1996 р.) [1], Декларацією прав національностей України (1 листопада 1991 р.) [2], Законом України «Про національні меншини в Україні» (15 червня 1992 р.) [3], Рамковою конвенцією Ради Європи «Про захист національних меншин» (ратифікована 9 грудня 1997 р.) [4] та іншими нормативно-правовими актами. Проголошені стандарти національної політики вимагають створення чітких організаційних та правових механізмів її реалізації. У зв’язку з цим є актуальним історичний досвід правового регулювання міжнаціональних відносин в Україні. Аналіз минулих досягнень та помилок дає змогу більш аргументовано формулювати завдання сьогодення, уникати кризових явищ у майбутньому, удосконалювати правову базу регулювання міжнаціональних взаємин. Тому вивчення досвіду правового регулювання міжнаціональних відносин має не лише наукову, але й практичну цінність.
На особливу увагу заслуговує досвід регулювання міжнаціональних відносин часів глибоких системних соціальних перетворень. Такими для України були роки становлення та розвитку української радянської державності у 1917-1939 рр. В історії держави та права України цей період посідає особливе місце та характеризується складністю і суперечливістю. На цьому етапі не лише сформувалася та утвердилася радянська форма української державності, на основі якої у 1991 р. відродилася незалежна Україна, але й поступово напрацьовувалася традиційна для соціалістичного типу правової системи модель регулювання суспільних відносин, у тому числі й міжнаціональних. Загалом на відносно короткому історичному проміжку були випробувані різні типи та моделі регулювання міжнаціональних взаємин. Відтак, комплексне вивчення різнопланового досвіду правового регулювання міжнаціональних відносин в Радянській Україні у 1917-1939 рр. є надзвичайно актуальним для сьогодення.
Зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, темами. Тема дослідження цілком узгоджується з «Пріоритетними напрямами наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004-2009 років» (п.п. 5, 10, 19, 179, 181, 189 та ін.), що затверджені Наказом МВС України № 755 від 5 липня 2004 р., органічно поєднується з «Пріоритетними напрямами розвитку правової науки на 2005-2010 рр.», котрі схвалені 18 червня 2004 р. на Загальних зборах Академії правових наук України (п.1.3), та перебуває у межах цільової комплексної програми наукових досліджень Одеського державного університету внутрішніх справ «Роль і місце ОВС у розбудові демократичної правової держави» (державний реєстраційний номер 0103U002568). Дисертаційна робота є складовою частиною наукових досліджень кафедри теорії та історії держави і права ОДУВС на тему «Формування національної правової системи в умовах становлення громадянського суспільства». Тема дисертації розглянута та схвалена у 2007 р. Академією правових наук України [5, с.5].
Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі всебічного вивчення відповідних нормативно-правових актів, архівних матеріалів, наукової літератури й інших джерел визначити основні тенденції, закономірності та особливості правового регулювання міжнаціональних відносин в Радянській Україні у 1917-1939 рр.
Вирішенню поставленої мети були підпорядковані наступні дослідницькі завдання:
- з’ясувати теоретико-методологічну, історіографічну та джерельну базу дослідження проблем правового регулювання міжнаціональних відносин в Радянській Україні у 1917-1939 рр.;
- розглянути процес становлення української радянської державності крізь призму реалізації національної політики більшовиків та визначити динаміку правового статусу Української радянської республіки, окресливши межі її компетенції щодо проведення власної етнополітики;
- розкрити організаційно-правові засади політики коренізації та проаналізувати її ідеологічні принципи і законодавче оформлення;
- висвітлити процес становлення та розвитку спеціальних органів державної влади і громадських інституцій, покликаних безпосередньо брати участь у регулюванні міжнаціональних відносин в Радянській Україні;
- простежити динаміку правового регулювання міжнаціональних відносин в соціально-економічній сфері;
- охарактеризувати нормативно-правову базу та особливості її застосування в процесі реалізації національної політики в соціально-культурній сфері;
- виявити вплив національної політики на функціонування правоохоронних та судових органів, а також збройних сил на території Радянської України;
- проаналізувати зміни у правовому регулюванні міжнаціональних відносин на етапі утвердження тоталітарного ладу;
- визначити, опираючись на вітчизняний досвід, шляхи подальшого удосконалення нормативно-правової бази регулювання міжнаціональних відносин у сучасній Україні.
Об’єктом дослідження є міжнаціональні відносини та національна політика радянської влади в Україні.
Предметом дослідження є основні тенденції, закономірності та особливості процесу правового регулювання міжнаціональних відносин в Радянській Україні у 1917-1939 рр.
Хронологічні рамки дисертаційної роботи охоплюють період 1917-1939 рр. Вибір хронологічного періоду обумовлений переломними для вітчизняного досвіду правового регулювання міжнаціональних відносин історичними подіями. За вихідний рубіж дослідження обрано процес утворення у грудні 1917 р. Української радянської республіки, органи державної влади якої втілювали у життя національну політику, що витікала із загальних принципів РКП(б). Верхня межа роботи окреслена остаточною ліквідацією у квітні 1939 р. національних районів та сільрад в УРСР, що стало завершальним кроком на шляху цілковитої уніфікації політико-правової життєдіяльності національних меншин України. Тобто досліджуваний період у сфері правового регулювання міжнаціональних відносин являє собою цілісний історичний процес становлення, розвитку та знеособлення української радянської національної політики.
Територіальні межі дисертації окреслені адміністративними кордонами Української РСР у досліджуваний період. Разом з тим у роботі аналізуються спроби партійно-державного керівництва Радянської України захистити національні права та інтереси українського населення СРСР, що проживало поза кордонами УРСР. Це вимагало певного розширення географічних меж дослідження на території СРСР, які були компактно заселені українцями.
Методи дослідження. Різноплановість окреслених завдань дисертації зу-мовила необхідність комплексного поєднання філософських, загальнонаукових та спеціальних методів дослідження, пізнавальний потенціал яких був спрямований на досягнення поставленої мети.
У колі філософських методів базовим став метод матеріалістичної діалектики, який дозволив розглянути досліджувану проблему у її динаміці, зокрема: простежити єдність і боротьбу протилежностей у реалізації національної політики радянської держави; визначити крізь призму наростання кількісних змін якісно нові етапи досліджуваного процесу; пояснити за допомогою діалектичного закону заперечення заперечення кількаразову зміну стратегії та тактики партійно-державного керівництва на шляху унормовування міжнаціональних взаємин.
В дисертації широко застосовувалися й загальнонаукові методи дослідження (аналіз та синтез, індукція та дедукція тощо). Так, використовуючи метод аналізу було виділено складові частини процесу правового регулювання міжнаціональних відносин, вивчено їх характерні ознаки та властивості, зв’язки і взаємостосунки, виявлено їх роль у системі цілого. Водночас метод синтезу дозволив скласти нове уявлення про досліджуваний процес, яке спирається на більш глибоке знання його внутрішньої природи. Разом з тим завдяки методу індукції, в основі якого лежить накопичення окремих фактів, вибудовувалися проміжні та загальні ви-сновки дисертації. У нагоді став і метод дедукції, котрий дозволив із усталених в юридичній науці загальних положень виводити конкретні висновки дослі-дження.
Поряд із філософськими та загальнонауковими методами в роботі використовувалися також і спеціальні методи дослідження, у тому числі, формально-юридичний, порівняльно-правовий, історико-правовий, метод тлумачення правових норм та ін. Так, формально-юридичний (догматичний) метод використовувався для формально-логічного тлумачення відповідних законодавчих актів, визначення використаних законодавцем юридичних принципів, виявлення тенденцій законодавчого процесу тощо. Порівняльно-правовий (компаративістський) метод сприяв виявленню особливостей законодавства Української РСР з питань регулювання міжнаціональних відносин. Історико-правовий метод дозволив простежити закономірності становлення та розвитку нормативно-правової бази регулювання взаємин поміж національними спільнотами. Метод тлумачення правових норм (герменевтичний) допоміг досягти ясності в прочитанні текстів відповідних правових актів, розуміння їх внутрішнього змісту тощо. Ефективним інструментом вивчення проблеми слугував також статистичний метод, що базується на використанні кількісних показників, котрі об’єктивно відображають стан, динаміку та тенденції процесу правового регулювання міжнаціональних відносин.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є першим у вітчизняній та зарубіжній історико-правовій науці комплексним дослідженням складного та суперечливого процесу правового регулювання міжнаціональних відносин в Радянській Україні у 1917-1939 рр. В результаті проведеного дослідження сформульовано низку нових для історії держави та права України ідей, висновків та рекомендацій. Зокрема в дисертації:
уперше:
- в ході відтворення цілісної картини становлення і розвитку Української радянської державності крізь призму реалізації національної політики більшовиків документально доведено, що незважаючи на закріплення в декретах ІІ Всеросійського з’їзду рад і в Декларації прав народів Росії права народів на самовизначення, уряд Радянської Росії всіляко протидіяв практичній реалізації цього права. І лише тривала та жорстка національно-визвольна боротьба українського народу змусила керівництво РСФРР змиритися з проголошенням та формальним існуванням Української державності у так званій радянській формі;
- висвітлено процес формування нормативно-правової бази регулювання міжнаціональних відносин в Радянській Україні та встановлено, що в її основі переважно лежить рецепція відповідних нормативно-правових актів РРФСР;
- узагальнено практичний досвід роботи спеціальних органів державної влади, що були безпосередньо покликані регулювати міжнаціональні відносини та захищати права й інтереси національних меншин України (Народний секретаріат міжнаціональних справ, Відділ національних меншин НКВС, Центральна комісія з українізації при РНК УСРР, Центральна комісія національних меншин при ВУЦВК, Рада національних меншин при НКО, Підвідділ національних меншин Відділу агітації та пропаганди ЦК КП(б)У та ін.);
- на розширеній джерельній базі реконструйовано процес правового оформлення кордонів Української РСР у досліджуваний період та встановлено, що у відповідних нормативно-правових актах не були належною мірою враховані національний фактор, економічна доцільність та зручність адміністративного управління, внаслідок чого мільйони компактно проживаючих українців, незважаючи на їх протести, залишилися на безпосередньо дотичній до Радянської України території РСФРР;
- простежено ґенезу адміністративно-територіального устрою УРСР у досліджуваний період та визначено вплив адміністративно-територіальних реформ на соціально-економічне та національно-культурне становище національних меншин; відтворено розвиток нормативно-правової бази формування, функціонування, а також ліквідації національних районів та сіль-рад;
- проаналізовано процес становлення та розвитку у складі Радянської України Молдавської АРСР та обгрунтовано, що на реалізацію національної політики щодо молдавського населення значною мірою впливали зовнішньополітичні чинники, насамперед так зване «Бессарабське питання»;
- простежено динаміку правового регулювання міжнаціональних відносин в соціально-економічній сфері та з’ясовано, що в добу коренізації органи державної влади переважно враховували особливості соціально-економічного розвитку різних національних груп, диференціюючи у підзаконних нормативних актах практичні заходи щодо вирішення соціально-економічних проблем різних національних меншин (землевпорядкування в німецьких колоніях, аграрне переселення єврейської містечкової бідноти, специфічне кредитування процесу переведення циган до осілого способу життя тощо). Однак у 1930-х рр. домінуючим став уніфікаційний підхід до задоволення соціально-економічних потреб різних національних груп;
- цілісно проаналізовано нормативно-правову базу й особливості її застосування в процесі реалізації національної політики в соціально-культурній сфері та зроблено висновок, що реалізація політики коренізації сприяла напрацюванню цілісної системи нормативно-правових актів, котра гарантувала право громадян республіки різних національностей здобувати освіту рідною мовою, забезпечила можливість функціонування спеціальних культурно-просвітницьких закладів, сприяла видавництву періодичної та неперіодичної літератури для національних меншин тощо. Проте на етапі утвердження тоталітаризму, закріплені на законодавчому рівні норми та принципи були перекреслені низкою партійних постанов та відомчих підзаконних актів, відповідно до яких зазнали ліквідації навчальні заклади, періодичні видання, а також книгодрукування мовами національних меншин. Крім того, було знищено україномовну школу, україномовну періодику та книгодрукування поза межами УРСР;
- охарактеризовано вплив національної політики на функціонування правоохоронних та судових органів, а також збройних сил на території Радянської України, який упродовж 1920-х років виявився у врахуванні національного чинника у їх діяльності. Однак у 1930-х рр. відбувся перехід до політики уніфікації, що вилилося у ліквідацію національних правоохоронних та судових установ, а також національних військових підрозділів;
- відтворено процес формування нормативно-правової бази та розкрито механізми її застосування у ході реалізації репресивної політики влади по відношенню до представників національних меншин у 1930-х рр. (етнічні депортації, національні операції НКВС тощо);
удосконалено:
- методологію історико-правового дослідження процесу правового регулювання міжнаціональних відносин. В її основі лежить потреба у системному аналізі процесу унормовування міжнаціональних взаємин у чотирьох важливих соціальних сферах (політично-управлінській, соціально-економічній, соціально-культурній та сфері охорони суспільного порядку) крізь призму врахування особливостей історичної епохи та розвитку правової системи суспільства;
- систематизацію історіографії з проблем правового регулювання міжнаціональних відносин. За основний критерій систематизації було обрано соціальне буття дослідників та акцент на домінуванні тих чи інших суб’єктивних (ідеологічний тиск та ін.) та об’єктивних (доступ до історичних джерел тощо) факторів, що визначали дослідницький процес та його результати. Це дало змогу не лише згрупувати наукові публікації за темою дослідження у декілька великих масивів літератури (праці радянських вчених; зарубіжні видання 1920-1980-х рр.; сучасні як вітчизняні, так і зарубіжні дослідження), але й визначити малодосліджені аспекти проблеми;
- комплексний аналіз джерельної бази дослідження, основу якої становлять відповідні нормативно-правові акти, діловодна документація державних закладів і громадських організацій, статистичні матеріали й офіційні довідникові видання, матеріали періодичної преси, документи особистого походження (мемуари, щоденники, листування). Введено до наукового обігу значний масив маловідомих підзаконних нормативно-правових актів, опублікованих у відомчих виданнях, а також архівні матеріа-ли 55 фондів 11 центральних і обласних державних архівів України та Російської Федерації (досліджено документи близько 500 архівних справ);
- періодизацію радянської національної політики та процесу правового регулювання міжнаціональних відносин в Радянській Україні у 1917-1939 рр. Виокремлено три основних періоди, що вирізнялися характерними особливостями. Їх внутрішніми межами є початок 1920-х рр. (створення СРСР і запровадження політики коренізації) та початок 1930-х рр. (колективізація і голодомор);
дістало подальший розвиток:
- відтворення ґенези правового статусу Української радянської республіки, в результаті якого виявлено тенденцію поступового обмеження компетенції республіканських законодавчих та виконавчих органів державної влади щодо проведення власної етнополітики, яка набрала особливих обертів з часів голодомору;
- обґрунтування необхідності подальшого реформування як інституціональної, так і нормативно-правової бази регулювання міжнаціональних відносин у незалежній Україні.
Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає у можливості їх використання як у науково-теоретичній, так і в безпосередньо практичній площині: у подальших наукових дослідженнях; у правотворчій діяльності щодо вдосконалення законодавчої бази регулювання міжнаціональних відносини; у правозастосовній практиці органів виконавчої влади щодо забезпечення національних прав та інтересів громадян України різних національностей; у навчально-виховному процесі та при підготовці відповідних підручників і навчально-методичних посібників.
Основні положення дисертації були використані співробітниками управління у справах національностей та релігій Одеської обласної державної адміністрації (акт впровадження від 3 грудня 2009 р.) під час розробки Програми підтримки розвитку національних меншин та діяльності національно-культурних товариств Одеської області, а також у практичній діяльності консультативно-дорадчого органу, що діє при вказаному управлінні – Ради представників національно-культурних товариств Одеської області.
Матеріали дисертаційного дослідження використовуються у навчальному процесі Одеського державного університету внутрішніх справ (акт впровадження від 12 листопада 2009 р.) під час проведення занять з курсантами та студентами при вивченні навчальних курсів «Історія держави і права України», «Історія держави і права зарубіжних країн», «Теорія держави і права», «Конституційне право України» та «Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні».
Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійно ви-конаною науковою працею, підготовленою автором переважно на основі першоджерел, значний масив яких уводиться до наукового обігу вперше. При використанні матеріалів інших дослідників зроблено відповідні посилання. Усі праці, опубліковані за темою дисертації, підготовлені здобувачем одноосібно.
Апробація результатів дисертації. Основні ідеї, положення та висновки дисертаційної роботи були оприлюднені у доповідях і повідомленнях на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, зокрема на: всеукраїнській науково-практичної конференції «Актуальні проблеми кримінального судочинства України» (Донецьк, 21 листопада 2003 р.; тези опубліковано); ХІІ міжнародній історико-правовій конференції «Етнонаціональні чинники в історії державно-правового будівництва» (Бахчисарай, 10-13 вересня 2004 р.; тези опубліковано); міжнародній науково-практичній конференції «Управління адміністративно-політичною діяльністю у сфері захисту прав і свобод громадян та забезпечення правопорядку» (Одеса, 3-4 червня 2005 р.; тези опубліковано); І та ІІ міжнародних наукових конференціях «Революції в Україні у ХХ-ХХІ століттях: співзвуччя епох» (Одеса, 18-19 листопада 2005 р. та 6 жовтня 2006 р.; тези опубліковано); міжнародній науково-практичній конференції «Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення» (Львів, 7-8 квітня 2006 р.; тези опубліковано); І міжнародній науково-практичній конференції «Від громадянського суспільства – до правової держави» (Харків, 28-29 квітня 2006 р.; тези опубліковано); V всеросійській науково-практичній конференції «Актуальные проблемы российского права на современном этапе» (Пенза, 11-12 травня 2006 р.; тези опубліковано); щорічній міжнародної науково-практичної конференції «Запорізькі правові читання» (Запоріжжя, 18-19 травня 2006 р.; (тези опубліковано); І всеросійському конгресі з кримінального права «Конституционные основы уголовного права» (Москва, 25-26 травня 2006 р.; тези опубліковано); всеукраїнському науковому симпозіуму «Державотворення та місцеве самоврядування в Україні в контексті сучасного конституційного процесу» (Одеса, 23 червня 2006 р.; тези опубліковано); ХVІ міжнародній історико-правовій конференції «Природа, право і держава: історико-юридичні аспекти» (Ялта, 15-18 вересня 2006 р.; тези опубліковано); міжнародній науково-практичній конференції «Криміналістичні і процесуальні проблеми, що виникають під час проведення слідчих дій» (Донецьк, 24 листопада 2006 р.; тези опубліковано); міжнародній науково-практичній конференції «Другі Прибузькі юридичні читання» (Миколаїв, 24-25 листопада 2006 р.; тези опубліковано); міжнародній науково-практичній конференції «Обеспечение законности в российском уголовном судопроизводстве» (Саранськ, 7-8 грудня 2006 р.; тези опубліковано); міжнародній науково-практичній конференції «Проблемы борьбы с преступностью и подготовки кадров для органов внутренних дел Республики Беларусь» (Мінськ, 24 січня 2007 р.; тези опубліковано); ХVІІ міжнародній історико-правовій конференції «Регіональні аспекти історико-правових досліджень» (Донецьк, 31 травня – 3 червня 2007 р.; тези опубліковано); міжнародній науково-практичній конференції «Роль і місце ОВС у розбудові демократичної правової держави» (Одеса, 10 квітня 2009 р.; тези опубліковані).
Результати дисертаційної роботи обговорювалися на щорічних звітних конференціях науково-педагогічного складу Одеського державного університету внутрішніх справ, на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права та на засіданні Вченої ради ОДУВС (протокол №14 від 24 грудня 2009 р.).
Публікації. Основні результати дисертації відображені у 48 публікаціях, серед яких монографія «Радянська Україна: проект і реалізація. Специфіка державотворення крізь призму національної політики більшовиків (1917-1924 рр.)» (Одеса, 2008 р.), монографія «Міжнаціональні відносини в Радянській Україні (1917-1939 рр.): правові аспекти» (Одеса, 2009 р.), 26 наукових статей у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, а також у 20 інших наукових публікаціях з проблем історії право-вого регулювання міжнаціональних відносин в Україні.

Список литературы

ВИСНОВКИ

В історії держави та права України період 1917-1939 рр. посідає особливе місце та характеризується складністю і суперечливістю. На цьому етапі не лише сформувалася та утвердилася радянська форма української державності, на основі якої у 1991 р. відродилася незалежна Україна, але й поступово напрацьовувалася традиційна для соціалістичного типу правової системи модель регулювання суспільних відносин, у тому числі й міжнаціональних. Загалом на відносно короткому історичному проміжку були випробувані різні типи та моделі регулювання міжнаціональних взаємин, зокрема: на етапі становлення радянської влади домінували переважно позаправові методи регулювання, що опиралися на “революційну свідомість мас”, а також методи імперативного регулювання; на етапі розвитку нової економічної політики в системі правового впливу поряд з імперативними методами поважне місце займають і диспозитивні методи регулювання; на етапі утвердження тоталітаризму панівним став імперативний метод регулювання. Тому різноплановий досвід регулювання міжнаціональних відносин в Радянській Україні в окреслений період є досить повчальним.
Однак, незважаючи на це, проведений аналіз наукових праць за темою дисертації засвідчив, що процес правового регулювання регулювання міжнаціональних відносин в Радянській Україні у 1917-1939 рр. ще й досі не був предметом спеціального комплексного історико-правового дослідження. Водночас окремі аспекти зазначеної проблеми вже частково знайшли відображення у працях провідних вітчизняних та зарубіжних істориків і теоретиків держави та права, зокрема: С.С. Алєксєєва, О.М. Атоян, В.Д. Гончаренка, О.В. Зайчука, В.П. Колісника, О.Л. Копиленка, В.С. Кульчицького, В.С. Макарчука, О.М. Мироненка, В.В. Мицика, Н.М. Оніщенко, В.Д. Пєревалова, П.М. Рабіновича, Ю.І. Римаренка, А.Й. Рогожина, В.О. Рум’янцева, Л.І. Рябошапка, О.Ф. Скакун, В.Д. Сорокіна, В.Я. Тація, О.В. Тимощука, Б.Й. Тищика, І.Б. Усенка, А.С. Чайковського, В.А. Чеховича, А.Є. Шевченка, Ю.С. Шемшученка, О.Н. Ярмиша та ін.
Рівень дослідження заявленої теми обумовив необхідність використання в роботі широкої джерельної бази, основу якої становлять насамперед нормативно-правові акти (закони, підзаконні нормативні акти) та інші актові матеріали, що були покликані регулювати міжнаціональні відносини в Радянській Україні у 1917-1939 рр. Поряд з ними в дисертації активно використовувалися: діловодна документація державних закладів та громадських організацій; статистичні матеріали та офіційні довідникові видання; періодична преса; документи особистого походження (мемуари, щоденники, листування). Значна кількість документів, передусім архівних, на сторінках дисертації була введена до наукового обігу вперше.
Досліджуючи вітчизняний досвід правового регулювання міжнаціональних відносин окресленого періоду, вважаємо за необхідне враховувати наступні теоретико-методологічні засади:
по-перше, що взаємини між національними спільнотами становлять собою один із важливих різновидів соціальної взаємодії, мають комплексний інтегральних характер і охоплюють усі сфери життєдіяльності суспільства, а, відтак, унормовування міжнаціональних відносин знаходить відбиток як у всіх традиційних сферах правового регулювання соціальних відносин (політично-управлінській, соціально-економічній, соціально-культурній та сфері охорони суспільного порядку), так, відповідно, й у всіх галузях права;
по-друге, що розвиток нормативного регулювання міжнаціональних відносин в Радянській Україні був значною мірою пов’язаний з попереднім накопиченням відповідного казуального (індивідуально-визначеного) досвіду регулювання аналогічних поодиноких випадків, а, тому, на початковому етапі існування радянської влади, в умовах домінування індивідуального правового регулювання, практику регулювання міжнаціональних відносин ще досить важко систематизувати за традиційними сферами правового регулювання;
по-третє, що динаміка правового регулювання міжнаціональних відносин була тісно пов’язана, як з розвитком української радянської державності, так і з еволюцією політичного режиму в Країні Рад.
Зважаючи на вищесказане, у процесі правового регулювання міжнаціональних відносин в Радянській Україні у 1917-1939 рр. необхідно виокремити три основних етапи, на кожному з яких цей процес набував якісно нових специфічних рис. Внутрішніми межами цих періодів є початок 1920-х рр. (створення СРСР та запровадження політики коренізації) та початок 1930-х рр. (колективізація та голодомор). Водночас у кожному із визначених вище періодів процес правового регулювання міжнаціональних відносин доцільно досліджувати за стрункою логічною схемою, послідовно аналізуючи регулювання взаємовідносин поміж національними спільнотами у чотирьох важливих сферах: політично-управлінській, соціально-економічній, соціально-культурній та сфері охорони суспільного порядку. Щоправда, зважаючи на домінування практики позаправового та індивідуального правового регулювання міжнаціональних відносин, а також її несистемність на етапі становлення радянської влади, вивчати регулювання взаємин між національними спільнотами в цей період варто опираючись, передусім, на хронологічний принцип.
Загалом на етапі утвердження радянської влади реалізація національної політики характеризувалася певною декларативністю та недостатньою розробкою законодавцями механізмів втілення проголошених національних прав та свобод. Намагаючись привернути симпатії поневолених Російською імперією народів, більшовики включили в програму партії, а здобувши владу відразу законодавчо закріпили у Декларації прав народів Росії та у декретах ІІ Всеросійського з’їзду рад право народів на самовизначення. Однак у дійсності керівництво Радянської Росії всіляко перешкоджало практичній реалізації цього права. Так, оприлюднення ІІІ Універсалу Центральної Ради та створення Української Народної Республіки змусило керівництво Радянської Росії вдатися до більш витонченої тактики у боротьбі за контроль над українською територією та її ресурсами. В опанованому військами Раднаркому м. Харкові 11-12 грудня 1917 р. було формально проведено так званий І Всеукраїнський з’їзд рад, що проголосив Українську радянську республіку. Після чого, за спиною створеного маріонеткового українського радянського уряду, керівництво Радянської Росії повело боротьбу на зни-щення Української Народної Республіки. Тобто Радянська Україна створювалася більшовиками не у розвиток проголошеного права на самовизначення поневолених колишньою Російською імперією народів, а скоріше навпаки, щоб за жодних обставин не допустити його практичної реалізації.
Більше того, упродовж громадянської війни та на початку 1920-х рр. керівництво Радянської Росії декілька разів намагалося повністю ліквідувати українську державність, навіть у так званій радянській формі, зокрема: після “першого” опанування української території на початку 1918 р. більшовики реалізували план розчленування України на кілька адміністративно-територіальних одиниць (Донецько-Криворізька республіка, Одеська республіка та ін.), що формувалися як частини РСФРР та не мали безпосереднього відношення до Української радянської республіки з центром у Києві; після “другого” оволодіння Україною навесні 1919 р. при Всеросійському ЦВК було створено так звану “Комісію Камєнєва”, метою діяльності якої було “повне злиття України з Росією”; “обережна підготовка планів злиття України і Росії” здійснювалася, відповідно до рішення політбюро РКП(б) від 21 листопада 1919 р., і після “третього” завоювання більшовиками української території; і, нарешті, останній проект ліквідації Української СРР був розроблений Держпланом РСФРР та схвалений ВРНГ наприкінці 1921 р., відповідно до якого територію України передбачалося поділити на дві автономні в економічному та адміністративно-політичному відношенні області, підпорядковані безпосередньо Москві. І лише тривала та жорстка національно-визвольна боротьба українського народу змусила керівництво РСФРР тимчасово змиритися з формальним проголошенням незалежності Української радянської держави, що було закріплено у Конституції УСРР 1919 р.
Щоб завадити перспективам перетворення формального суверенітету Української СРР у реальний, керівництво РКП(б) здійснювало своєрідну селекцію управлінських кадрів для України. Виконувати управлінські функції в Україні дозволялося, переважно, лише тим більшовикам, в яких почуття українського патріотизму було відсутнім апріорі. Внаслідок реалізації такої політики Кремля відсоток представників титульної нації у середовищі управлінської еліти республіки був мізерним. На початку 1920-х рр. лише 6,7 % керівників вищого та середнього рівня в УСРР володіли українською мовою. Відповідно, мовою діловодства органів державної влади республіки у зазначений період стала, переважно, російська мова.
Загалом на цьому етапі розвитку радянської державності в Україні влада виявляла своє відверто нігілістичне ставлення не тільки до національних прагнень українського народу, але й до реалізації законних прав та інтересів національних меншин. Лише у короткий період існування Радянської УНР (грудень 1917 – квітень 1918 рр.) український радянський уряд у своєму складі, за аналогією з Генеральним секретаріатом, створив спеціальний орган – Народний Секретаріат з міжнаціональних справ, покликанням якого було сприяння гармонізації міжнаціональних відносин в Україні. Надалі, під час наступних походів в Україну, більшовики на вищому урядовому рівні вже не створювали спеціальних органів влади, котрі б опікувалися проблемами національних меншин та сприяли задоволенню їх законних інтересів.
Разом з тим об’єктивна потреба більш пильного контролю за процесами, що протікають у порівняно замкнутому середовищі національних меншин, змусили керівництво Радянської України у квітні 1921 р. закріпити функції роботи серед національних меншин за Народним комісаріатом внутрішніх справ УСРР, у структурі якого було сформовано Відділ національних меншин. Цей відділ переймався насамперед “боротьбою з дрібнобуржуазними клерикальними організаціями й спілками національних меншин”. Поряд з ним певну роботу у середовищі національних меншин здійснювали сформовані під час громадянської війни національні секції при комітетах КП(б)У, функції яких переважно вичерпувалися агітаційною роботою, котра проводилася рідною для нацменшин мовою. Крім того, організаційну та контролюючу роботу в сфері освіти національних меншин здійснювала утворена влітку 1921 р. безпосередньо при Народному комісаріаті освіти УСРР Рада у справах освіти національних меншин (Раднацмен), у складі якої діяли відповідні національні бюро (єврейське, німецьке та ін.).
На протидію процесу самовизначення українського народу була спрямована й соціально-економічна політика уряду Радянської Росії, який всіляко намагався ліквідувати економічну базу для формування політичного суверенітету Радянської України. Розглядаючи територію України, передусім, як джерело матеріальних (продовольчих, паливних, сировинних) ресурсів Раднарком РСФРР послідовно та наполегливо проводив лінію на встановлення повного контролю над українською економікою. Безпосереднє підпорядкування ключових галузей народногосподарського комплексу України російським урядовим структурам знайшло своє юридичне закріплення у низці нормативно-правових актів.
Незважаючи на декларування права народів колишньої Російської імперії на вільний культурно-національний розвиток, на практиці радянська влада в цей період не сприяла розвою національних культур. Бажаючи перемоги соціалізму в усьому світі та побудови “Єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки”, більшовики вважали шкідливим усе, що могло роз’єднувати пролетаріат у цій боротьбі. На перший план висувалися ідеї інтернаціоналізму, основою для якого, очевидно, мала стати російська культура. Саме прагнення до розвитку української культури та мови нерідко кваліфікувалося керівниками різних рангів як прояв націоналізму, що тягло за собою відповідні репресивні наслідки. Так, вже за часів громадянської війни зазнали значних переслідувань, а на початку 1920-х рр. суцільної ліквідації, українські громадські культурно-освітні товариства Просвіти. Вороже ста-влення партійно-державне керівництво УСРР демонструвало також і до просвітницьких організацій національних меншин, іноді навіть випереджаючи у цьому своїх російських колег. Зокрема, у 1922 р. в Українській СРР було заборонено діяльність осередків міжнародної єврейської просвітницько-господарчої спілки Гехолуц, яка на території РСФРР легально діяла аж до 1926 р.
Разом з тим діяльність правоохоронних та судових органів Радянської України була спрямована на викорінення в українському суспільстві “залишків буржуазного націоналізму”, під яким вони вбачали будь-який суспільний рух, що мав на меті створення суверенної Української держави. Характерно, що одним із перших законодавчих актів Тимчасового робітничо-селянського уряду України став декрет від 13 лютого 1919 р. “Про покарання агітації, спрямованої до розпалювання національної ворожнечі”, на підставі якого, місцеві органи державної влади, зазвичай, видавали підзаконні нормативно-правові акти на зразок наказу Бахмутського повітового військово-революційного комітету “Про боротьбу з ворожою агітацією і контрреволюційною пропагандою на користь бандита Петлюри; про припинення національної ворожнечі”. Водночас, щоб полегшити реалізацію завдання боротьби з українським “самостійництвом”, правоохоронні та судові органи, а також розміщені в Радянській Україні збройні сили, переважно, комплектувалися з неукраїнських кадрів.
Створення Союзу РСР та проголошення політики коренізації (українізації) започаткувало новий етап в процесі правового регулювання міжнаціональних відносин. Упродовж 1920-х рр. активно напрацьовувалася нормативно-правова база реалізації нової національної політики радянської влади, послідовно розвивалися й конкретизувалися норми законодавства, що забезпечували більш повну реалізацію інтересів та прав різних національних груп республіки. Правову базу нової національної політики було закладено у низці республіканських законодавчих актів, прийнятих на основі рішень ХІІ з’їзду РКП(б), зокрема, в декреті РНК УСРР від 27 липня 1923 р. “Про заходи у справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ”, постанові ВУЦВК і РНК УСРР від 1 серпня 1923 р. “Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу розвиткові української мови”, постанові РНК УСРР від 16 липня 1925 р. “Про практичні заходи з українізації ра-дянського апарату”, постанові ВУЦВК та РНК УСРР від 6 липня 1927 р. “Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвитку української культури” та ін. Упродовж 1920-х на початку 1930-х рр. ці та інші законодавчі акти були доповнені чисельними підзаконними нормативно-правовими актами, котрі забезпечили повноцінне використання української мови в республіці, а в місцях компактного проживання національних меншин їх рідної мови; сприяли розвитку національних культур народів України. Характерно, що в цей період ухвалювалися навіть такі специфічні відомчі підзаконні нормативні акти, які регламентували особливості проведення національної політики серед правопорушників, зокрема, обіжник НКЮ УСРР від 20 травня 1932 р. “Про розгортання політосвітньої роботи серед праволомців з нацменшостей”.
Розгортанню політики коренізації значною мірою сприяло створення спеціальних органів влади, котрі були покликані здійснювати організаційні та контролюючі функції. Так, для планомірного та масштабного проведення українізації республіканського державного апарату при усіх відомствах, установах та закладах організовувалися комісії з українізації, діяльність яких спрямовувалася Центральною всеукраїнською комісією з українізації радянського апарату при РНК УСРР. Водночас з метою сприяння соціально-економічному та соціально-культурному розвитку національних меншин України, задоволенню їх національних запитів тощо, було утворено Центральну комісію національних меншин при ВУЦВК та її місцеві органи.
Для більш повного забезпечення інтересів та прав національних меншин у місцях їх компактного проживання виділялися окремі національні адміністративно-територіальні одиниці (райони та сільради), органи державної влади та культурно-освітні установи яких функціонували рідною для більшості населення мовою. Загалом внаслідок проведеного національного адміністративно-територіального реформування в Українській СРР на початку 1930-х рр. існувало 26 національних районів, близько 100 національних селищних рад та понад 1000 національних сільрад. Крім того, у складі УСРР було утворено Автономну Молдавську СРР.
Політика коренізації актуалізувала також проблему забезпечення національних інтересів та прав українського населення, яке проживало в СРСР поза межами УСРР. Необхідно визнати, що органи влади РСФРР досить неуважно ставилися до задоволення національних запитів українців, активно піддаючи їх русифікації. І лише завдячуючи величезному ентузіазму та самовідданій праці місцевих українців, при значній допомозі інтелектуальних сил УСРР, процес українізації на українських етнічних територіях в РСФРР розвивався. Упродовж 1920-х рр. українці Російської Федерації активно відстоювали своє конституційне право на вільне корис-тування рідною мовою у приватному житті та у спілкуванні з органами державної влади, створюючи національні культурні товариства, сприяючи українізації школи, середніх спеціальних закладів та вузів, розвиваючи українську періодику, утворюючи український аматорський театр тощо.
Зважаючи на те, що понад двох мільйонів українців (із понад семи мільйонної української східної діаспори) проживало на безпосередньо дотичних до УСРР землях, а також враховуючи виявлену громадську ініціативу українського населення прикордонних територій РСФРР щодо входження їх земель до складу Радянської України, республіканським керівництвом упродовж 1920-х рр. кілька разів ініціювалося питання про необхідність справедливого врегулювання кордонів з Російською Федерацією. Однак у вирішенні цього питання керівництво Союзу РСР завжди перебувало на боці РСФСР, яка не бажала втрачати частину українських етнічних тери-торій.
Реалізація політики коренізації позначалася й на функціонуванні соціально-економічної сфери суспільства. З метою подолання міжнаціональної напруги в середині 1920-х рр. у місцях компактного проживання національних меншин, передусім німецької, було проведено спеціальне землевпорядкування, що враховувало особливості їх традиційного ведення господарства. Тоді ж органами державної влади УСРР здійснювалися заходи щодо переселення містечкової єврейської бідноти на вільні колонізаційні фонди та залучення її до землеробської праці. Певна увага влади приділялася також проблемам залучення до «виробничої» діяльності циганського насе-лення.
Значні позитивні зрушення відбулися у соціально-культурній сфері регулювання міжнаціональних відносин. Упродовж 1920-х рр. було прийнято низку нормативно-правових актів, що в основному забезпечили право громадян республіки різних національностей здобувати початкову та середню освіту рідною мовою. Розвитку мережі шкільних закладів для обслуговування національних меншин значною мірою посприяла закріплена на законодавчому рівні можливість скорочення обов’язкового мінімуму школярів однієї національності (удвічі в порівнянні з українськими) для утворення академічної групи з рідною мовою викладання. Поряд з цим, активно формувалася мережа спеціальних навчальних закладів та відділень, в яких представники національних меншин здобували вищу освіту рідною мовою. Позитивні тенденції також спостерігалися й у виданні періодичної та неперіодичної літератури мовами різних національних груп УСРР, зростанні чисельності клубів, бібліотек та сільбудів, що проводили свою діяльність рідною для національних меншин мовою, збільшенню чисельності державних та аматорських національних театрів тощо.
Політика коренізації значною мірою позначилася й на функціонуванні правоохоронних та судових органів України, а також розташованих на території УСРР частин Червоної армії. Її реалізація, передусім, виявилася у більш чіткому регламентуванні мови судочинства в Радянській Україні. Українська мова, як мова абсолютної більшості населення республіки, стала основною мовою провадження судових процесів. Водночас усім учасникам процесу гарантувалося право вільного користування рідною мовою, яке забезпечувалося як розбудовою інституту судових перекладачів, так і створенням у місцях компактного проживання національних меншин національних камер народного суду, що вели судочинство рідною для меншин мовою.
Упродовж 1920-х рр. певних змін зазнала й система організації та специфіка діяльності органів внутрішніх справ УСРР. Зокрема, коренізація державного апарату Української СРР актуалізувала проблему залучення до роботи в органах внутрішніх справ місцевих кадрів, що призвело до значного збільшення відсотку українців у лавах міліції та сприяло поступовій її українізації. Для забезпечення прав національних меншин у спілкуванні з органами внутрішніх справ, у місцях компактного проживання національних меншин утворювалися спеціальні підрозділи міліції, що використовували в офіційному спілкуванні та діловодстві мову більшості населення території своєї дислокації. Дещо меншою мірою зміни пов’язані з політикою коренізації охопили органи державної безпеки, що й надалі продовжували активно боротися з будь-якими потенційними проявами «українського буржуазного націоналізму».
В окреслений період відбулися також значні зрушення в організації збройних сил Радянського Союзу. Істотне зменшення чисельності Червоної армії та створення у її лавах територіальних військових частин об’єктивно призвели до концентрації в них відносно однорідного за національним складом контингенту, що заклало підґрунтя для законодавчого визнання так званих національних військових формувань. Упродовж 1920-х рр. в УСРР було українізовано кілька дивізій, керівні кадри для яких успішно готувала “Школа червоних старшин ім. ВУЦВК”. Разом з тим значна частина призовників із числа національних меншин мала можливість проходити військову службу у спеціально виділених національних полках, батальйонах та ротах.
Розбудова тоталітарного режиму в СРСР упродовж 1930-х рр. призвела до кардинальних змін у всіх сферах життя радянського суспільства, у тому числі й у сфері національної політики: поступово згортається українізація, змінюється ставлення влади щодо прав національних меншин тощо. Значних зрушень зазнала також і правова система, розвиток якої загалом був спрямований на зміцнення командно-адміністративної системи управління, подальшої її централізації. В цей період все більша сфера суспільних відносин регулювалася загальносоюзним законодавством, яке поволі витісняло республіканські закони. Водночас поважне місце у колі джерел права займають партійні постанови, передусім, рішення ЦК ВКП(б), які на практиці набувають сили законів. Крім того, зростає роль індивідуального правового регулювання, що іноді встановлює правові приписи, які грубо порушують права та свободи громадян, закріплені у нормативно-правових актах.
Вказані зміни безпосередньо позначилися на функціонуванні спеціальних органів влади, які були покликані координувати та спрямовувати реалізацію національної політики радянської влади. Вже на початку 1930-х рр. припиняють свою діяльність комісії з українізації держапарату УСРР, зазнає певної реорганізації апарат ЦКНМ, ліквідовуються національні секції при партійних комітетах. Крім того, в процесі адміністративно-територіальних реформ 1930 та 1932 рр. було розформовано низку національних районів. Остаточна ліквідація національних адміністративно-територіальних одиниць в Україні відбулася на вимогу ЦК ВКП(б) наприкінці 1930-х рр.
На початку 1930-х рр. істотно змінилося правове становище українців в СРСР поза межами УСРР. Протидія українського населення сталінській політиці колективізації з примусовими хлібозаготівлями спонукала застосування репресивних акцій щодо українців Кубані (масових арештів у середовищі української інтелігенції та суцільну депортацію жителів десятків українських станиць). З цього часу по відношенню до українського населення СРСР, що проживало поза межами УСРР, було припинено реалізацію політики коренізації. Ліквідації зазнали усі українські національні райони та сільради, навчальні заклади з українською мовою навчання, україномовні періодичні видання.
Мотивуючи необхідністю укріплення кордонів, упродовж 1930-х рр. політичним режимом широко застосовувалася практика примусового суцільного виселення з прикордонних територій у глиб країни представників національних меншин, передусім, німців та поляків. Звільнені від представників «шкідницьких націй» прикордонні території УРСР планомірно заселялися «кращими колгоспниками та партактивістами» з економічно відсталих районів України. Характерно, що нормативно-правові акти вищих органів законодавчої влади, на основі яких здійснювалися депортації представників різних національностей, не підлягали оприлюдненню у джерелах офіційного опублікування.
На початку 1930-х рр. кардинальних змін зазнала соціально-економічна політика держави. Колективізація сільського господарства, що здійснювалася примусовим чином, знищення куркульства як класу та непосильні хлібозаготівлі, призвели до глибокої деградації продуктивних сил села і врешті-решт до голодомору 1932-1933 рр. Голод загнав у могилу мільйони громадян республіки різних національностей. Внаслідок планомірно здійсненого керівництвом Радянського Союзу вбивства мільйонів людей голо-дом, Україна вперше за свою історію потребувала зовнішніх трудових ресурсів. У середині 1930-х рр. у вимерлі під час голодомору українські села було переселено десятки тисяч жителів Російської Федерації. Здійснена у такий спосіб зміна етнічного обличчя низки місцевостей України об’єктивно сприяла напруженню міжнаціональних відносин.
В процесі утвердження тоталітарного режиму зазнала змін і соціально-культурна політика Країні Рад. Незважаючи на закріплення у Конституції СРСР (1936 р.) та Конституції УРСР (1937 р.) права громадян на отримання освіти рідною мовою, наприкінці 1930-х рр. в Українській РСР, відповідно до рішення ЦК ВКП(б), було повністю ліквідовано розгалужену мережу національних навчальних закладів. З цього часу представникам національних меншин України залишалася можливість реалізувати своє право на освіту лише українською або російською мовою. Водночас за ініціативою вищого партійного керівництва в Україні було ліквідовано усі періодичні видання мовами національних меншин.
Поряд з цим у другій половині 1930-х рр. партійно-державне керівництво СРСР взяло курс на безпосередню русифікацію населення. Обраний шлях був законодавчо затверджений низкою нормативно-правових актів, які закріплювали домінуючий статус російської мови в СРСР. Російська мова стала панівною в офіційних відносинах. Її в обов’язковому порядку вивчали в усіх навчальних закладах, причому на вивчення російської мови і літератури навчальним планом відводилося більше годин, ніж на вивчення рідної.
Розвиток у 1930-х роках загальнодержавних процесів уніфікації, пов’язаних з утвердженням тоталітаризму в країні, безпосередньо позначився і на діяльності правоохоронних та судових органів. Наприкінці 1930-х рр. в Україні було ліквідовано мережу національних камер народного суду, що вели судочинство мовами національних меншин. Реорганізації зазнала також і мережа відділень органів внутрішніх справ, що функціонували у місцях компактного проживання національних меншин. Крім того, у процесі реформування системи військового будівництва (остаточного переходу до кадрової армії з екстериторіальним принципом формування) в СРСР було ліквідовано національні військові підрозділи.
Таким чином, проведений на сторінках дисертації аналіз свідчить, що досвід правового регулювання міжнаціональних відносин в Радянській Україні у 1917-1939 рр. є неоднозначним. З одного боку, упродовж всього досліджуваного періоду в республіці поступово (з більшою чи меншою ступеню інтенсивності на визначених етапах розвитку української радянської державності) напрацьовувалася ґрунтовна законодавча база регулювання міжнаціональних взаємин, яка була покликана сприяти належному забезпеченню національної рівноправності, захисту національних прав та інтересів різних національних груп, гарантувати їм вільний національно-культурний розвиток тощо.
Разом з тим на практиці, особливо на етапі утвердження тоталітаризму, закріплені на законодавчому рівні норми та принципи не мали вирішального значення при регулюванні конкретних міжнаціональних відносин. В умовах радянської дійсності закладені у чисельних партійних постановах вимоги були вагомішими за норми закону. Попри проголошену на вищому юридичному рівні “рівноправність громадян СРСР, незалежно від їх національності і раси, у всіх сферах господарчого, державного, культурного і суспільно-політичного життя” та право громадян “на навчання рідною мовою” в Радянському Союзі поза межами УРСР низкою партійних постанов та відомчих підзаконних актів було ліквідовано україномовну школу, знищено україномовну періодику та книгодрукування, а в деяких регіонах, зокрема на Кубані, нащадкам запорізьких козаків під загрозою репресій заборонили навіть називати себе українцями. Водночас на всьому просторі СРСР, разом з ліквідацією національних районів та сільрад, у місцях компактного проживання національних меншин було заборонено провадити діловодство в усіх партійних, державних, господарчих та громадських установах рідною для населення мовою. Поряд з цим знищенню підлягали навчальні заклади, періодичні видання, а також книгодрукування мовами національних меншин. Широкого розповсюдження набули також депортації населення, що проводилися на підставі національної ознаки (українці Кубані, поляки та німці західних регіонів та ін.). Тобто, здійснювані радянською владою організаційно-практичні заходи у сфері регулювання міжнаціональних відно-син, корінним чином суперечили реалізації гарантованих на законодавчому рівні національних прав та свобод громадян.
Сумний та повчальний досвід минулого застерігає, що для утвердження демократичної правової держави надзвичайно важливе значення має формування та реалізація державної етнонаціональної політики, що ґрунтується виключно на законі та спрямована на захист прав та інтересів різних національних груп українського поліетнічного суспільства. Національна політика держави й до сьогодні слугує тим важливим індикатором стану політичного режиму, в якому яскраво відображаються усі його достоїнства та недоліки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - №30. – Ст.141.
2. Декларація прав національностей України. 1 листопада 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - №53. – Ст.799.
3. Закон України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. - №36. – Ст.529.
4. Закон України «Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин» від 9 грудня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. - №14. – Ст.56.
5. Перелік тем дисертаційних досліджень з проблем держави і права (2007 р.): Розглянуті та схвалені відділеннями Академії правових наук України / Упо-ряд.: Д.В. Лук’янов, І.Й. Пучковська – Харків: Право, 2008. – 164 с.
6. Цицерон Марк Тулий. Диалоги / Цицерон Марк Тулий; Изд. подгот. И.Н. Веселовский и др.; [Пер. В.О. Горенштейн]. – М.: Науч.-изд. центр “Ладомир”: Наука, 1994. – 222 с.
7. Колісник В.П. Національно-етнічні відносини в Україні: теоретичні засади та конституційно-правові аспекти: Монографія / В.П. Колісник. – Харків: Фоліо, 2003. – 240 с.
8. Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму : Монографія / Г.В. Касьянов. – К.: Либідь, 1999. – 352 с.
9. Мала енциклопедія етнодержавознавства / [Редкол.: Ю.І. Римаренко (відп. ред.) та ін.] – К.: Видавництво «Генеза», 1996. – 942 с.
10. Сталин И.В. Сочинения: Т.1-18. – М.; Тверь, 1946-2006.
11. Межнациональные отношения. Термины и определения: Словарь-справочник / Киевская высшая школа МВД СССР им. Ф.Э. Дзержинского, Институт национальных отношений и политологии Академии наук Украины; Отв. ред. проф. Ю.И. Римаренко. – К., 1991. – 408 с.
12. Теория государства и права: Учебник для студентов вузов, обучающихся по специальности «Юриспруденция» / [Алексеев С.С., Архипов С.И., Игнатенко Г.В. и др.] Отв. ред. В.Д. Перевалов. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Норма, 2004. – 484 с.
13. Алексеев С.С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве / С.С. Алексеев. – М.: Издательство «Юридическая литература», 1966. – 185 с.
14. Алексеев С.С. Восхождение к праву. Поиски и решения / С.С. Алексеев. – М.: Издательство НОРМА, 2001. – 752 с.
15. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посібник / П.М. Рабінович. – Вид. 6-е. – Харків: Консум, 2002. – 159 с.
16. Оніщенко Н.М. Правове регулювання та правовий вплив: поняття, взаємозумовленість та відмінність / Н.М. Оніщенко // Держава і право. – Вип.25. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. – С.3-7.
17. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Енциклопедичний курс / О.Ф. Скакун. – Харків: Еспада, 2006. – 776 с.
18. Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2001. – 520 с.
19. Грациози А. Новые архивные документы советской эпохи: источниковедческая критика / А. Грациози // Отечественные записки. – 2008. - №4. – С.204-224.
20. Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928) / С.В. Кульчицький. – К.: Основи, 1996. – 397 с.
21. Гринько Г.Ф. Очередные задачи советского строительства в области просвещения / Г.Ф. Гринько. – Харьков, 1920. – 41 с.
22. Затонський В. Національна проблема на Україні: Доп. на пленумі ЦК ЛКСМУ, червень 1926 р. / В. Затонський. – Харків: Держвидав України, 1926. – 64 с.
23. Ряппо Я. Народна освіта на Україні за 10 років революції / Я. Ряппо. – Харків: Держвидав України, 1927. – 125 с.
24. Хвыля А. Национальный вопрос на Украине / А. Хвыля. – Харьков: Госиздат Украины, 1926. – 129 с.
25. Попов Н.Н. Национальная политика Советской власти. Курс лекций, читанных на курсах секретарей укомов при ЦК ВКП(б) / Н.Н. Попов. – М.-Ленинград: Госиздат, 1927. – 101 с.
26. Национальная политика КПСС: Очерк историографии / Бурмистрова Т.Ю., Зайцева Е.А., Захаров И.З., Шурыгин Е.И. – М.: Политиздат, 1981. – 256 с.
27. Островский З. Проблемы украинизации и белорусизации в РСФСР / Под ред. и с предисл. А. Рахимбаева. – М.: Изд-во «Власть советов» при Президиуме ВЦИК, 1931. – 87 с.
28. Скрипник М.О. Статті й промови в справі національного будівництва / М.О. Скрипник. – Т.2. – Ч.1. – Харків: Держвидав України, 1929. – 360 с.
29. Скрыпник Н. Культурное строительство в СССР / Н.А. Скрыпник. – Харьков: ДВОУ «Пролетар», 1931. – 47 с.
30. Скрипник М.О. Нові лінії в національно-культурному будівництві / М.О. Скрипник. – Харків: Державне видавництво України, 1930. – 64 с.
31. Скрипник М.О. Перебудовними шляхами (Проблема культурного будівництва національностей України). Доповідь на І Всеукраїнській конференції культурно-освітніх робітників нацменшостей. 20 травня 1931 року / М.О. Скрипник // Український історичний журнал. – 1989. - №11. – С.107-133.
32. Скрыпник Н. “Украинцы отлично владеют русским языком, а посему не нуждаются ни в каком особом обслуживании на родном ...” так было в России всегда. И будет ? / Н.А. Скрыпник // Зеркало недели. – 1995. - №24. – С.1-3.
33. Попов М.М. Жовтень на Україні / М.М. Попов. – К.: Партвидав ЦК КП(б)У, 1934. – 80 с.
34. Яворський М. Революція на Україні в її головніших етапах / М. Яворський. – Харків: ДВУ, 1923. – 80 с.
35. Баранников О.П. Українські цигани / О.П. Баранников; Всеукраїнська академія наук. Етнографічна комісія. Кабінет циган. – К.: АН УСРР, 1931. – 57 с.
36. Буценко А. К вопросу районирования Украины. Краткий обзор работ по районированию УССР за 1922 – 1925 гг., в связи с переходом на трехстепенную систему управлен