ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПОЗЕМЕЛЬНОГО КРЕДИТУ (в українських губерніях Російської імперії у другій половині ХІХ – початку ХХ століть)

Краткое описание

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ВНУТРІШНІХ СПРАВ

На правах рукопису

КИРИЧЕНКО Володимир Євгенійович

УДК 347.734 (477) ”18/19”

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПОЗЕМЕЛЬНОГО КРЕДИТУ
(в українських губерніях Російської імперії
у другій половині ХІХ – початку ХХ століть)

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень

Д и с е р т а ц і я
на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Науковий консультант:
доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент НАПрН України
Ярмиш Олександр Назарович

Харків - 2010

З М І С Т

Вступ ……………………………………………………………………… 4
Розділ 1. Теоретико-методологічні засади та джерела дослідження … 17
1.1. Стан наукової розробленості проблеми ………………………… 17
1.2. Теоретико-методологічне підґрунтя дослідження ……………… 39
1.3. Джерельна база дослідження …………………………………….. 66
Висновки по розділу ………………………………………………. 74
Розділ 2. Приватні установи довгострокового кредиту на українських землях – організаційна будова та правове забезпечення діяльності …………………………………………

77
2.1. Правові умови виникнення і розвитку приватних земельних банків на українських землях до початку 90-х рр. ХІХ ст. ……..
77
2.2. Організаційне та правове забезпечення приватного поземельного кредиту на рубежі ХІХ–ХХ ст. …………………...
97
2.3. Законодавчо-правова регламентація діяльності приватних земельних банків за часів Столипінських реформ ……………....
111
2.4. Організаційно-правові засади діяльності приватних установ довгострокового кредитування під час Першої світової війни ....
132
Висновки по розділу ………………………………………………. 151
Розділ 3. Державні іпотечні установи – організаційно-правові засади діяльності на українських землях ……………………………...
155
3.1. Селянський поземельний банк …………………………………… 155
3.1.1. Селянський поземельний банк – правові умови заснування та діяльності його українських відділень до середини 90-х рр. ХІХ ст. ...............................................................................................

155
3.1.2. Реформа станової селянської кредитної установи та правове регулювання її діяльності напередодні революції 1905–1907 рр.
178

3.1.3.
Зміна правового статусу Селянського банку під час Столипінської аграрної реформи ………………………………....

194
3.1.4. Законодавчо-правова регламентація діяльності банку в умовах Першої світової війни ……………………………………………...
219
3.2. Державний дворянський земельний банк ……………………....... 241
3.2.1. Правові умови виникнення і розвитку установи дворянського земельного кредиту та його українських відділень ……………..
241
3.2.2. Організаційно-правове забезпечення діяльності Дворянського земельного банку на рубежі ХІХ – ХХ ст. ……………………....
269
3.2.3. Державний дворянський земельний банк в умовах Столипінських реформ та Першої світової війни: правова характеристика діяльності ………………………………………...

286
Висновки по розділу ………………………………………………. 306
Розділ 4. Ліквідація установ довгострокового кредиту в Україні ……. 316
4.1. Ліквідація державних земельних банків …………………………. 316
4.2. Ліквідація приватних установ поземельного кредиту …………... 338
Висновки по розділу ………………………………………………. 360
Висновки ……………………………………………………………………… 361
Список використаних джерел………………………………………………. 375

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Період історії українських земель між Великими реформами 1861 р. та українською революцією 1917–1921 рр. має, безсумнівно, першорядне значення для розуміння сучасної України. Історичний вибір українського народу в 1991 р. зумовив капіталістичний вектор розвитку країни, і ця перебудова дозволяє провести певні паралелі з пореформеним розвитком наших земель у складі Російської імперії. Утвердження капіталістичних відносин спричинило руйнування традиційних як соціальних, так і економічних структур; появу нових господарських форм; індустріалізацію; перебудову державного апарату; реформування фінансової системи та розбудову банківництва; позбавлення від феодальних моральних устоїв та форм мислення; поширення раціоналізму та утилітаризму в суспільній свідомості – усе це прояви капіталістичної модернізації суспільства.
У сучасній Україні тривають перманентні реформи, і її становище подібне до пореформеного не лише за формою, але й змістовно, бо в обох випадках ми маємо справу з переходом до капіталістичного типу суспільства. Як у другій половині ХІХ ст. в Росії, так і сьогодні в Україні сутність перебудови аграрних відносин зводиться до перетворення землі на особливий товар. Певна свобода відчуження і придбання, рух і мобілізація землі – основні риси капіталістичної земельної власності, землі як товару. У процесі цього перетворення формується земельний ринок, який, розвиваючись, стає єдиним, національним, державним ринком. Проте розпад великого радянського сільськогосподарського виробництва і неможливість швидкого формування широкого прошарку фермерських господарств створюють загрозу перетворення України на ресурсну, продовольчо залежну державу. Реформування земельних правовідносин, що триває в нашій країні вже друге десятиліття, не привело до позитивних наслідків, аграрна криза, що виникла із розпадом СРСР, лише посилилась. Фінансово-банківська криза 1993 р. наочно продемонструвала, до яких тяжких наслідків може призвести структурно-функціональна недосконалість банківської системи та хиби в чинному банківському законодавстві. І сьогодні вже вкотре світ поглинула глобальна структурна криза, що у своїй першооснові базується на фінансових проблемах. За оцінкою фахівців, поштовхом для фінансової кризи стала криза «саб-прайм» – під цим англійським терміном економісти розуміють надання іпотечних кредитів для позичальників низької кредитоспроможності.
Наша історія містить приклади неодноразових спроб перебудови аграрного сектора економіки. Усі вони залишили по собі значний слід, змінивши устої землеволодіння і землекористування, а разом із ними – систему фінансових установ, яка їх обслуговувала. Ці суспільні відносини були предметом дослідження багатьох науковців. Наукові та літературні джерела, які становлять історіографію проблеми і в яких так чи інакше порушувалися питання, пов’язані з діяльністю іпотечних банків, доволі різноманітні за походженням, тематикою, жанром, рівнем дослідження. Саме обсяг історіографії, що непрямо стосується предмета дослідження, зумовив виділення окремого розділу в дисертації, присвяченого стану вивченості проблеми та джерельній базі. Здійснений нами аналіз підтвердив відсутність у вітчизняній і зарубіжній історіографії досліджень, що висвітлюють правові аспекти діяльності земельних банків Російської імперії загалом та їх відділень в українських губерніях зокрема.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до «Пріоритетних напрямків наукових і дисертаційних досліджень, що потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004–2009 років», затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України № 755 від 5 липня 2004 р., пп. 2, 4, 7, Пріоритетних напрямків розвитку правової науки на 2005–2010 роки, затверджених постановою загальних зборів відділень Академії Правових Наук України № 20/4-2 від 18 червня 2004 р., а також «Пріоритетних напрямків досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006–2010 рр.», затверджених Вченою радою ХНУВС протокол № 13 від 23 грудня 2005 р.
Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає в тому, щоб, ґрунтуючись на системному аналізі законодавчих та нормативних актів, уже відомих та нещодавно виявлених і ще маловідомих джерел, спираючись на останні розробки істориків права, запроваджуючи нові методологічні досягнення сучасної наукової думки, концептуально та системно відтворити правове регулювання поземельного кредиту та процесу утворення, розвитку і ліквідації установ довгострокового кредиту Російської імперії в Україні, виявити організаційно-правові засади їх діяльності, яка супроводжувала реформування аграрних відносин, узагальнити актуальний для сучасної нормотворчої і правозастосовної практики історичний досвід їх функціонування.
Мета зумовила наступні завдання дослідження: виявити масив історико-правової, спеціально-юридичної, економічної, загальноісторичної літератури, у якій відображено окремі аспекти історії земельних банків Російської імперії в Україні, та визначити ступінь наукової дослідженості проблеми; на підставі доробків вітчизняних і зарубіжних науковців, опрацювання наявних історичних джерел сформувати теоретичне підґрунтя та джерельну базу дослідження; враховуючи історіографію проблеми, здобутки науковців у галузі теорії наукового знання, кількісну та якісну складову виявлених джерел, розробити методологічну базу дослідження; розширити межі та систематизувати існуючі правові знання щодо установ довгострокового кредиту та їх участі у реформуванні аграрних відносин; визначити співвідношення між приватноправовими та публічноправовими підходами до влаштування іпотечного кредитування; розкрити правовий статус та організаційну будову установ приватного земельного кредиту на українських землях, простежити динаміку їх функціонування, зв'язок з іншими комерційними банками та фінансово-промисловими групами; окреслити правове становище державних кредитних установ в українських губерніях Російської імперії, їх організаційну будову та діяльність; відновити історико-юридичну картину процесів ліквідації державних установ земельного кредиту, їх осередків на території України; розкрити особливості діяльності установ приватного земельного кредиту в умовах української революції 1917–1921 рр. та юридичну процедуру їх ліквідації у міру того, як відбувалося встановлення радянської влади в Україні; надати оцінку ролі установ поземельного кредиту та сформулювати рекомендації щодо впровадження довгострокового кредитування в Україні.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини у сфері довгострокового кредитування в Російській імперії у другій половині ХІХ ст. – на початку ХХ ст.
Предметом дослідження є правове регулювання поземельного кредиту, що надавався установами довгострокового кредитування Російської імперії в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ століть та особливості правозастосовної діяльності цих установ на українських землях в умовах реформування поземельних відносин.
Досліджуваний період хронологічно обмежений другою половиною ХІХ ст., коли розпочалися Великі реформи, а також початком ХХ ст., точніше його 20-ми роками, коли в Радянській Україні відбулася остаточна ліквідація приватних установ довгострокового кредиту – акціонерних земельних банків. Такі межі необхідні для того, щоб комплексно і послідовно з’ясувати правові аспекти процесів заснування, розвитку та ліквідації іпотечних банків, виявити закономірності, що супроводжували цей рух. У викладенні матеріалу допускається вихід за межі означених рамок, якщо це обумовлено логікою дослідження.
Територія, що студіюється в роботі, є усталеною для такого роду історико-правових і загальноісторичних досліджень. Вона включає дев’ять губерній, які адміністративно сформувались в імперії на початку ХІХ ст.: Київська, Подільська, Волинська; Херсонська, Таврійська, Катеринославська; Чернігівська, Полтавська і Харківська. Термін «Україна» використаний у назві та тексті представленого дослідження як у державно-правовому, так і в географічно-етнографічному значенні.
Методи дослідження. Методологічна база дослідження формувалась на трьох рівнях – філософському, загальнонауковому та спеціально-науковому. У її основу було покладено гносеологічні принципи як базові для аналізу правових явищ і такі, що утворюють спільність теоретичного підґрунтя наукових досліджень, а саме: єдності історичного й логічного; системності; методологічного плюралізму; єдності предмета й методу дослідження; конкретності та об’єктивності.
Щодо філософського рівня, то в дослідженні застосовувалось кілька епістемологічних підходів, насамперед традиційний у юриспруденції метод філософської матеріалістичної діалектики, також синергетичний, антропосоціокультурний, аксіологічний та інституціональний підходи.
Наступний рівень методології цього дослідження становить система загальнонаукових методів, яка традиційно для юриспруденції охоплює переважно методи формальної та діалектичної логіки. До них належать способи оброблення інформації, за допомогою яких можна робити висновки зі знань, отриманих за допомогою інших методів.
На спеціальному рівні використовувався методологічний інструментарій двох наук – історичної та юридичної. Так, методологія історичної науки спрямована на пізнання минулого, що до законодавства, то під час його дослідження застосовувались суто юридичні методи. Особливості застосування методів дослідження докладніше розкрито в окремому підрозділі дисертації.
Наукова новизна одержаних результатів визначається як характером обраної теми, так і новим концептуальним підходом до її висвітлення. У дисертації вперше у вітчизняній та зарубіжній історико-правовій науці вирішено важливу наукову проблему – розроблено і обґрунтовано концепцію структурного і функціонального правового регулювання поземельного кредиту в українських губерніях Російської імперії та відповідно до концепції здійснено комплексний аналіз організаційно-правових засад діяльності системи установ довгострокового поземельного кредиту Російської імперії на теренах України впродовж другої половини ХІХ століття до моменту їх остаточної ліквідації в 20-х роках ХХ століття; уперше виявлено особливості законодавчого регулювання іпотечного банківництва, та його виплив на реформування аграрних відносин, реконструйовано еволюцію правового забезпечення діяльності різних видів поземельних банків. Наукова новизна дослідження та особистий внесок автора зосереджені в наступних висновках та положеннях:
1. У ході дослідження здійснено постановку проблеми, сформовано теоретичну, методологічну та джерельну бази, а саме:
– уперше обґрунтовано актуальність проблеми та потребу в комплексному дослідженні історичного досвіду правового регулювання довгострокового кредиту на українських землях у складі Російської імперії;
– уперше відібрано та систематизовано масив історико-правової, спеціально-юридичної, економічної, загальноісторичної літератури, у якій відображено окремі аспекти історії земельних банків Російської імперії в українських губерніях. Загальна характеристика цієї історіографії за наслідками аналізу була системно викладена в окремому підрозділі, що дозволило зробити висновок про недостатній ступінь наукової дослідженості проблеми;
– уперше введено в науковий обіг значний масив архівних джерел, завдяки яким розкрито: особливості заснування та функціонування приватних установ довгострокового кредиту; специфіку координації та державного контролю за діяльністю акціонерних земельних банків; умови формування нормативно-правової бази, що унормовувала діяльність держаних земельних банків; специфіку функціонування установ довгострокового кредиту в умовах Першої світової війни; особливості існування установ довгострокового кредиту під час української революції 1917–1921 рр. та умови їх ліквідації;
– з огляду на історико-правовий предмет дослідження, враховуючи виявлену історіографію проблеми, здобутки науковців у галузі теорії наукового пізнання, кількісну та якісну складову виявлених джерел, керуючись методологічним плюралізмом та інтегративним підходом сформовано власну методологічну базу дослідження.
2. Уперше висвітлено процес унормування державою приватної ініціативи українського дворянства та буржуазії щодо заснування приватних установ довгострокового кредиту, на підставі аналізу, включаючи й порівняльно-правовий, надано характеристику організаційно-правовим засадам, що базувались на дозвільній системі засновництва та приматі сепаратного акціонерного законодавства над загальноправовими нормами, що дозволило державі впровадити дієвий контроль над корпоративним середовищем та ринком цінних паперів.
3. Запропоновано змішаний підхід до визначення станового положення засновників-аціонерів приватних установ довгострокового кредиту, доведено, що представники капіталу привносили у банківську справу і сам капітал, і свій досвід, і ділові зв’язки, однак умови успішного ведення бізнесу в імперії з абсолютистською монархічною формою правління вимагали обов’язкової участі дворянства, яке забезпечувало лобіювання інтересів банківництва у владних колах. Щодо національної складової, дістала подальшого розвитку думка, відповідно до якої серед засновників банківської справи домінували особи німецького, єврейського та грецького походження і лише одиниці – російського та українського.
4. Відзначено дуальний характер урядової політики щодо акціонерних іпотечних банків, що було обумовлено правовим становищем цих фінансових установ. Саме іпотечно-правовий механізм фінансово пов’язав капіталістичну банківську установу із феодальним поміщицьким господарством. Отримавши в заставу дворянський маєток, банк ставав заінтересованим у його збереженні, бо предмет застави був джерелом платежів за отриманою позикою. Такі правові умови забезпечували уряду надійний контроль за приватними іпотечними установами, якщо він був поміркованим і не виходив за межі комерційного зиску.
5. Уперше на ґрунті аналізу нормативно-правових актів відтворено механізм державного контролю за діяльністю приватних установ довгострокового кредиту; за допомогою архівних джерел встановлено особливості функціонування цього механізму в умовах різних державних утворень: Російської імперії, Української Народної Республіки, Гетьманату П. П. Скоропадського, Директорії УНР.
6. Висвітлено організаційно-правові засади діяльності унікальної для світової практики державної установи довгострокового кредиту – Селянського поземельного банку та його відділень, перші з яких, враховуючи соціально-політичне становище на Правобережній Україні та інтенсивність соціально-економічного розвитку Лівобережжя, з’явилися саме в українських губерніях Російської імперії. Уперше це було зроблено комплексно та на проміжку часу від зародження ідеї заснування цієї банківської установи до її остаточної ліквідації. Доведено, що внаслідок інтенсивного соціально-економічного розвитку українських земель саме тут одними з перших проходили апробацію та впроваджувались в життя кредитні проекти, проте вони не відображали національної та регіональної специфіки, а становили собою передові елементи уніфікаторської політики царату.
7. Реформи змінювали правове становище Селянського поземельного банку і саме з ними, зокрема, пов’язана періодизація цієї установи. Так, на підставі введення в науковий обіг нових відомчих нормативних актів, і особливо архівних документів, отримали подальший розвиток:
– положення про те, що прийняття нового статуту банку 1895 р. хоча й не вирішило всіх проблем, що виникли в перше десятиріччя правозастосовної практики, проте розширили можливості банку, наділили його не властивими кредитним установам господарськими функціями, зорієнтували на нові виді діяльності, озброїли банк власним капіталом, тим самим ще міцніше закріпивши дуальність кредитної установи, посиливши її комерційні можливості, у той же час перетворивши банк на знаряддя вирішення політичних завдань, потужний фінансовий інструмент ручного керування земельним ринком та аграрною політикою.
– положення про те, що комплекс політико-правових заходів, відомий як столипінська аграрна реформа, відвів Селянському поземельному банку суттєву роль у справі мобілізації землі з метою створення прошарку заможних селян-власників – додаткової, поряд із дворянством, опори державно-монархічного правопорядку. Прийнятий пакет нормативних актів скоригував діяльність банку в нових політико-економічних умовах, змінивши його правовий статус. За допомогою такої унікальної іпотечної установи уряд зміг запустити правовий механізм мобілізації земельної власності, спрямований на заміну феодальних форм землеволодіння приватновласницькими. Саме інститут державного іпотечного кредитування надав можливість в умовах нереволюційної трансформації провести перебудову поміщицького землеволодіння, створивши на його тлі буржуазну земельну власність, що ґрунтувалася на найманій праці, конкуренції та ринкових відносинах.
8. Підтверджена та дістала подальшого розвитку теза про те, що під час проведення столипінської реформи Селянський банк остаточно позбувся статусу пасивного знаряддя консервації системи поземельних відносин, що існувала наприкінці ХІХ ст. Починаючи з 1906 р. банк виходить на перше місце за обсягом операцій серед усіх іпотечних установ імперії, відбувшись як урядовий інструмент формування нестанового землеволодіння. Саме розпродаж банківського «земельного резерву» забезпечив появу справжніх хуторів та відрубів, власники яких не були залучені до общини – низової ланки селянського самоуправління.
9. Уперше на підставі аналізу архівних документів простежено заходи самодержавства з ліквідації іноземного землеволодіння та землекористування під час Першої світової війни, їх юридичне забезпечення та діяльність Селянського поземельного банку як провідної державної установи цієї ліквідаційної компанії. Селянський банк становив собою кредитну установу, зорієнтовану державою на досягнення цілей публічного права, і діяв як орган державної влади, а не як уповноважений казни з управління її майном. Тому саме цей іпотечний банк з особливим правовим статусом міг вирішити проблему ліквідації німецького земельного засилля, що постала перед державою, не допустивши можливих спекуляцій та зловживань.
10. Уперше, на підставі системного підходу, висвітлено організаційно-правові засади виникнення, функціонування та ліквідації останньої ланки в правовому механізмі кредитування суб’єктів земельної власності імперії – Державного дворянського земельного банку, покликаного забезпечити державну охорону помісного землеволодіння й політичної влади поміщиків шляхом створення сприятливих умов залучення капіталу в їх феодальні маєтки.
11. Зроблено висновок про те, що фінансова підтримка держави через Дворянський земельний банк дозволила дворянському землеволодінню чинити ефективний спротив процесу земельної мобілізації, особливо в Малоросійських та Південно-Західних губерніях, де висока прибутковість земель у поєднанні зі значним рівнем розвитку сільськогосподарської промисловості забезпечували земельним власникам фінансову сталість.
12. Простежено урядові заходи щодо використання Дворянського земельного банку в аграрній політиці задля вирішення так званого «польського питання». Законодавчо розширивши цільове призначення позик, банку було дозволено надавати кредити російському помісному дворянству на придбання нерухомих маєтків від осіб неросійського походження в губерніях Південно-Західного краю імперії, що, по суті, стало чинником анексіоністської політики царату.
13. Уперше проаналізувавши останні роки існування Державного дворянського земельного банку, що припали на Першу світову війну та Лютневу революцію 1917 р., діяльність якого відбувалась в умовах законодавчого обмеження, доведено, що банк неухильно дотримувався статутних цілей, забезпечуючи дворянство дешевим кредитом, та продовжував справу мобілізації землі в умовах відносно еволюційної трансформації, формування земельного ринку, тим самим сприяючи аграрно-буржуазному розвитку країни. Не ставши на заваді процесу розорення помісного дворянства, як це визначали статутні норми, Дворянський банк надав можливість усім землевласникам за правом народження, які не змогли адаптуватися до капіталістичних умов господарювання, за допомогою інституту іпотеки позбутися успадкованих маєтків з вигодою для себе.
14. Системний підхід до дослідження інституту довгострокового кредитування, насамперед двох державних земельних банків – Селянського та Дворянського, дозволив за допомогою порівняльно-правового методу здійснити компаративістський аналіз нормативних актів, що регулювали їх діяльність, та виявити особливості правового положення, роль цих банківських установ в урядовій аграрній політиці, відмінності в умовах кредитування.
15. Уперше на підставі дослідження архівних джерел було встановлено особливості ліквідації відділень Дворянського та Селянського земельних банків в Україні, простежено законодавчу реакцію урядів Української Народної Республіки, Гетьманату П. П. Скоропадського, Директорії УНР на діяльність відділень державних іпотечних установ на українських землях.
16. Відтворено нормативно-правові умови діяльності приватних установ довгострокового кредиту за часів державних утворень доби української революції 1917–1921 рр., а також визначено особливості більшовицької ліквідаційної процедури приватних іпотечних банків в Україні.
17. За наслідками порівняльного аналізу правового становища установ довгострокового кредиту низки європейських держав дістало подальшого розвитку положення, що процеси його розвитку в Російській імперії визначалися внутрішніми чинниками соціально-економічного і політико-правового характеру і не збігалися з подібними у державах, які перебували на тому ж рівні розвитку, та різнились від загальних закономірностей тою публічною складовою, яка була присутня не лише в державних установах (котрі як такі взагалі відсутні в зарубіжній історії), а й у суто приватних установах довгострокового кредиту. Також уперше відзначено, що ця публічна складова була присутня в акціонерних земельних банках не всупереч бажанням приватних власників, а завдяки їм, саме вона дозволяла ефективно долати негативні наслідки конкурентної боротьби.
Практичне значення одержаних результатів. Висновки, положення та узагальнення дисертаційної роботи можуть бути використані у: правотворчій діяльності з метою вдосконалення вітчизняного законодавства, що регулює відносини з іпотечного кредитування, створення окремих установ довгострокового кредитування та використання їх при реформуванні аграрних відносин; правозастосовній діяльності банківських установ, що практикують іпотечне кредитування, Міністерства фінансів України, Національного банку України та їх органів на місцях, контрольно-ревізійних органів; навчальному процесі для підготовки нормативних та спеціальних курсів з історії держави і права України, історії України, фінансового та банківського права (вони, зокрема, використовуються в навчальному процесі в Харківському національному університеті внутрішніх справ та його відокремлених підрозділах); правовиховній сфері для підвищення рівня правової культури службовців органів управління фінансами, банкірів, а також населення.
Апробація результатів дисертації. Основні висновки, пропозиції і практичні рекомендації, одержані у процесі дисертаційного дослідження, доповідались і обговорювались на: засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Харківського національного університету внутрішніх справ, на межкафедральному семінарі цієї ж кафедри та кафедри теорії і історії права Навчально-наукового інституту права та масових комунікацій ХНУВС. Вони були оприлюднені на низці наукових та науково-практичних конференцій: VІІ ежегодных историко-правовых чтениях «История государства и права Украины и России: взгляд из ХХІ века» (17–18 мая 2002 г. г. Курск, РФ); Х Міжнародній історико-правовій конференції (далі – МІПК) «Історико-правові проблеми автономізму та федералізму» (21–24 вересня 2003 р., м. Севастополь, АРК); ХІ МІПК «Місцеві органи державної влади та самоврядування: історія, сучасність, перспективи» (16–18 квітня 2004 р., м. Суми); ХІІ МІПК «Етнонаціональні чинники в історії державно-правового будівництва» (11–13 вересня 2004 р., м. Бахчисарай, АРК); ХІІІ МІПК «Право в системі соціальних норм: історико-юридичні аспекти» (20–22 травня 2005 р., м. Чернівці); XIV МІПК «Міграційні процеси в Україні і світі: історико-юридичні аспекти» (4–7 вересня 2005 р., м. Севастополь, АРК); XVI МІПК «Природа, право і держава: історико-юридичні аспекти» (15–18 вересня 2006 р., м. Ялта, АРК); ХVII МІПК «Регіональні аспекти історико-правових досліджень» (31 травня – 3 червня 2007 р., м. Донецьк); ХХ МІПК «Земля і земельні відносини в історії права, держави і юридичної думки» (25–28 вересня 2008 р., м. Судак, АРК); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Наукова спадщина академіка О. О. Малиновського і сучасність» (4–6 грудня 2008 р., м. Рівне); ХХI МІПК «Категорії, поняття і терміни історико-юридичної науки» (23–26 квітня 2009 р., м. Миколаїв); МІПК, присвяченій пам’яті віце-президента Міжнародної асоціації істориків права професора О. В. Тимощука (17–20 вересня 2009 р., смт. Миколаївка, АРК); Міжнародній науково-практичній конференції «300 років Конституції Гетьмана України Пилипа Орлика: проблеми становлення і розвитку українського державотворення» (14 травня 2010 р., м. Львів); Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми правового регулювання фінансово-кредитних відносин в умовах кризи: практика застосування і шляхи її вдосконалення» (4–5 червня 2010 р., м. Суми); ХХІІI МІПК «Методологічні проблеми історико-правових досліджень» (24–26 вересня 2010 р., м. Алушта, АРК);
Публікації. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження викладені в індивідуальній монографії і 32 наукових статтях, з яких 24 статті вміщені у виданнях, визнаних ВАК України як фахові з юридичних наук, 22 статті є одноосібними.
Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 517 сторінок, з них основного тексту 374 сторінок, список використаних джерел нараховує 1538 найменувань і становить 143 сторінки.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Аграрний розвиток Російської імперії в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. характеризується станом перманентного реформування в контексті загальної капіталістичної перебудови. Буржуазна еволюція багаторегіональної країни (де лише в європейській її частині налічувалося 13 економіко-географічних районів) відбувалась нерівномірно з огляду на різні економічні рівні окремих територій. У більшості українських губерній Південно-Західного краю, Степового Півдня та частини Лівобережної України мала перевагу саме капіталістична система господарювання, що спричинило значну виразність суспільних відносин у такому крупному районі, як Україна.
Важливим механізмом, що інтегрував сільське господарство в єдину, капіталістично орієнтовану економіку країни, виступало кредитування, особливо така його складова, як інститут довгострокового іпотечного кредиту. Ліквідована феодальна кредитна система та пореформений розвиток ринкових відносин обумовили відбудову капіталістичного іпотечного банківництва, зорієнтованого, проте, переважно на еволюцію поміщицького господарства. В умовах інтенсивного розвитку буржуазних відносин землевласники відчували нагальну потребу в грошових коштах, які є посередником у русі капіталу і виступають загальним еквівалентом у процесі обміну товарів, робіт та послуг. Запроваджена державною владою аграрна реформа 1861 р. дала життя земельному ринку імперії та перетворила землю на товар, і, власне, за допомогою іпотечної системи кредитування царський уряд розраховував впливати на подальші процеси мобілізації земельної власності.
Державно-правова концепція щодо іпотечного кредитування не була незмінною протягом усього часу існування цього інституту. У 60-х рр. ХІХ ст. загальне сприйняття владою правової моделі організації довгострокового кредиту ґрунтувалось на ліберальних засадах, що передбачали приватну ініціативу та безстановість. Кредитна спілка землевласників визнавалась найбільш вдалою та фінансово безпечною організаційно-правовою формою для установ довгострокового кредиту завдяки круговій поруці за емітованими цінними паперами, яку передбачала ця правова конструкція. Проте урядова позиція не знайшла свого підтвердження в правозастосовній практиці. Кризовий стан казни не дозволив державі фінансово підтримати губернські товариства поземельного кредиту, забезпечивши їх достатнім первісним капіталом. Земський банк Херсонської губернії виявився майже єдиним в імперії товариством поземельного кредиту що витримав випробування часом. Певною мірою це можна пояснити сприятливими умовами, що існували в Херсонській губернії і, зокрема, в Одесі: грошові потоки, наявність біржі, розвинутого ринку та високого рівня товарного сільського господарства.
Небажання землевласників позичати гроші в товариствах поземельного кредиту, острах кругової поруки, яка в будь-який час могла призвести до зростання платежів за отриманою позикою, змусили Департамент державного майна Державної Ради звернутися до акціонерної форми засновництва іпотечних банків, яка дозволяла обмежити відповідальність учасників та позбавитися страхів, що переслідували позичальників товариств поземельного кредиту.
Початок 70-х рр. ХІХ ст. відзначився нечуваною підприємницькою активністю. Поряд із представниками помісного дворянства ініціаторами заснування акціонерних земельних банків виступили зацікавлені фінансові кола – відомі банкіри та банківські доми. Урядовий експеримент, що розпочався із Харківського земельного банку, за оцінкою можновладців, завершився вдало. Із 10 банків, які пройшли процедуру акціонування та отримати урядове затвердження статуту, чотири було засновано в українських губерніях.
За відсутністю в Російській імперії спеціального законодавства, спрямованого на регулювання відносин у галузі іпотечного банківництва, закладення акціонерних банків відбувалось за допомогою дозвільної (привілейованої) системи засновництва на підставі норм загального цивільного законодавства. Останнє виходило із системних принципів регулювання іпотечних відносин, які були закріплені ще в римському праві, а саме: речова природа іпотеки; передання маєтку в заставу без його передання у володіння кредитору; акцесорний характер іпотеки, яка існує доки чинне забезпечене нею зобов’язання; право кредитора продати заставлене майно для задоволення непогашеної боржником вимоги; право боржника отримати суму, що перевищує виручку від продажу предмета іпотеки над розміром забезпеченого зобов’язання. Не обходилось і без безпосередньої участі верховної влади, завдяки чому такі локальні нормативні акти, як банківський статут, перетворювались на складові частини сепаратного законодавства держави. І лише після того, як правозастосовна практика виправдовувала дозволену приватну ініціативу, влада внормовувала ці відносини шляхом прийняття спеціальних законодавчих актів.
За специфікою своєї діяльності банківські земельні установи трансформують короткострокові депозитні активи в довгострокові кредитні ресурси, а відтак є дуже вразливими до проблем ліквідності та неплатоспроможності. Вони кредитують широке коло позичальників з різним рівнем кредитоспроможності. Отже, важливість цього фінансового інституту для економіки країни, потреба в зниженні кредитних ризиків обумовлюють необхідність впровадження механізму безпеки іпотечної системи, який являє собою низку фінансово-правових норм та організаційних заходів, спрямованих на забезпечення належного функціонування кредитних установ. У владних колах інститут іпотеки сприймався не лише як фінансовий інструмент, а і як один із дієвих засобів регулювання поземельних відносин, і ця друга функціональна складова іпотеки в країні, де не завершилось реформування земельної власності, була не менш важливою, ніж перша. Тому уряд, дозволяючи появу приватних установ довгострокового кредиту, потурбувався, щоб на законодавчому рівні закріпити правові важелі впливу на їх діяльність. Урядовий контроль здійснювався у двох площинах: по-перше, у суто адміністративній, де його було покладено на Особливу канцелярію з кредитної частини Міністерства фінансів, по-друге, у самоврядній, де контроль здійснювався за допомогою міжбанківської представницької установи – З’їзду представників установ російського земельного кредиту та його постійно діючого виконавчого органу – Комітету з’їзду.
Проте навіть такий подвійний контроль не дає підстав стверджувати, що акціонерні земельні банки виступали сліпим знаряддям уряду в його аграрній політиці. Аналіз відносин влади і банків свідчить про наявність взаємовигідного компромісу, відповідно до якого уряд створював сприятливі правові та економічні умови для отримання іпотечними банками стабільного прибутку, останні, у свою чергу, надавали можливість землевласникам долучитися до доступного кредитного ресурсу, а в разі потреби, то й вигідно позбутися землі, яка не виправдала сподівань своїх власників у нових умовах господарювання.
Незважаючи на позастановий правовий статус установ приватного іпотечного кредиту, їх основними клієнтами ставало помісне дворянство, що обумовлювалось, з одного боку, структурою земельного ринку (на якому була присутня лише приватновласницька земля і на який не допускалася надільна), з іншого – комерційною вигодою (бо обслуговування віп–клієнтів надавало банку більший зиск, ніж робота із дрібними позичальниками). Проте правозастосовна практика мала й винятки: вищий рівень комерціалізації демонстрував Полтавський земельний банк, який своїми операціями доводив, що отримувати прибуток можна і від співпраці з селянами. Однак така толерантність не була загальною, притаманною для всіх банків, і не кожний селянин був бажаним клієнтом.
Невдоволених станом організації справи довгострокового кредиту не бракувало у певному сенсі офіційну дискусію щодо влаштування поземельного кредиту для селян уперше порушили земства, найбільша активність була проявлена з боку Таврійських та Херсонських установ. Зважаючи на зростання селянського малоземелля, земські діячі прагнули заснування акціонерної кредитної установи, заточеної на фінансову підтримку селянства у справі здолання нестатку землі. Проте опоненти закидали, що там, де треба задовольняти громадські інтереси, ті форми, які на перше місце ставлять комерційний зиск, не прийнятні, а тому акціонерам тут нема чого робити.
Кризові явища в сільському господарстві, неспроможність селян викупити надільні землі, відсутність доступних фінансових ресурсів як для придбання землі, так і для влаштування прибуткового господарства змусили владу долучитися до участі в розбудові іпотечного кредитування. Від західної правової моделі, за якою держава не брала участі в установах довгострокового кредиту, віддаючи все на відкуп приватній ініціативі, уряду довелося відмовитись. Поява нової державної станової іпотечної установи супроводжувалась потужним протистоянням ліберальних і консервативних владних і навколовладних кіл та припала на початок царювання Олександра ІІІ, з ім’ям якого багато дослідників пов’язують епоху контрреформ. Селянський поземельний банк, за задумом уряду, повинен був слугувати консервації станових елементів у пореформеній системі землеволодіння. Проте, як наслідок компромісу у владних структурах, банк було утворено за зразком звичайної іпотечної установи, не позбавленої комерційної складової.
Невиправданість сподівань, що покладалися на реформу 1861 р., а також на те, що все владнається само собою, занепад поміщицького господарства, прискорений світовою аграрною кризою, обумовили перемогу консервативного урядового крила і в питанні дарування помісному дворянству пільгового поземельного кредиту. Держава пішла на матеріальні жертви створивши Державний дворянський земельний банк. За висловлюванням С. Ю. Вітте, було запроваджено суцільний ланцюг всіляких клопотань щодо пільг Дворянського банку на користь клієнтів-дворян. Це був других крок після заснування Селянського банку у втіленні нової концепції розбудови іпотечної кредитної системи, де держава із стороннього спостерігача перетворилась на провідного учасника.
Разом із тим, було завершено й створення системи іпотечного банківництва та правового механізму кредитування суб’єктів земельної власності. У країні, де сільське господарство займало домінуючі позиції в економіці, довгострокове кредитування відігравало суттєву роль у загальній кредитній системі. Друга половина ХІХ ст. відзначилась інтенсивним розвитком поземельного кредиту, який в умовах відсутності вільного капіталу був пов’язаний із надзвичайною кількістю приватновласницьких земель, які представляли собою основний актив тогочасної економіки. Не останню роль у цьому процесі відіграв головний його учасник – держава, яка, окрім суто фінансових питань, за допомогою кредитних установ намагалася здійснювати регулювання поземельних відносин. Саме дуальність урядової політики в аграрному питанні, спроба в умовах розвитку капіталістичних відносин здійснити консервацію феодальних устоїв у сільському господарстві, обумовили присутність двох складових: приватної і державної – у системі земельних банків імперії. Фінансовими інструментами консервативно-протекціоністського вектора урядової політики виступили станові державні іпотечні установи, що ж до нестанової земельної власності, поява і розвиток якої відбувалися в пореформені часи, то її фінансове обслуговування взяли на себе приватні земельні банки під пильним державним наглядом.
Проте неприродні зусилля державних земельних банків лише загальмували процес скорочення дворянського землеволодіння, хоча й не зупинили його. У той же час зростання обсягу операцій Селянського поземельного банку, його тісна співпраця із Дворянським земельним банком щодо отримання у своє володіння поміщицьких маєтків – усе це, всупереч владним намаганням, сприяло формуванню безстанового приватного землеволодіння. Активний мобілізаційний рух землі, попри статутні станові обмеження, приводив до того, що серед клієнтів Дворянського банку виник прошарок позичальників, які не належали до служилого стану. Разом із тим, діяльність Селянського банку, зі свого боку, руйнувала становий характер землеволодіння.
Становість двох державних іпотечних банків мала політичну обумовленість та юридичну оболонку, проте за своєю суттю це були два аспекти однієї медалі. Спільна організаційно-правова будова (при наявності окремих регіональних винятків), спільне, на засадах сумісництва, керівництво двома банками (як на рівні центрального управління, так і на містах) – усе це обумовлювало більш ніж погоджену діяльність цих двох різностанових установ на земельному і фінансовому ринках.
Значних масштабів згладжування станових меж стало набувати після революційних подій 1905–1907 рр. та впровадження в життя Столипінської програми дій. Саме в цей час відбувається зміна правового статусу Селянського банку, який перестає бути суто кредитною установою та набуває землевпорядкувальних функцій. Змінюється і його цілеспрямування – створення прошарку заможних селян-власників. Становлення буржуазних відносин в аграрному секторі економіки та створення сприятливих умов для розвитку аграрного капіталізму неможливе без іпотечного кредитування. Перебудова системи феодального землеволодіння на капіталістичний лад, виникнення буржуазної власності на землю поза революційними подіями можливі лише за умов наявності розгалуженої мережі установ довгострокового кредиту, яка буде сприяти мобілізації земельної власності шляхом створення правових умов придбання землі без залучення значних грошових ресурсів. Саме іпотечний механізм забезпечував перерозподіл земельної власності та її концентрацію в руках ефективного власника.
Селянський банк за час втілення в життя програмних настанов Столипінської реформи накопичив цінний досвід не лише в галузі фінансових операцій, а й в землевпорядкувальній справі, окрім того він довів, що зміг впоратися зі значним власним земельним фондом. Тому з початком Першої світової війни, яка на порядок денний поставила питання безпеки в державі, уряд уже мав у своєму розпорядженні «зброю» для боротьби із засиллям іноземної земельної власності. Присутність землевласників чужинців спостерігалась у всіх українських губерніях, проте в передвоєнні часи їх кількість відчутно зросла у Південно-Західному краї. Для зупинки німецького землеволодіння вистачило одного царського указу, однак юридична складність питання – позбавлення підданих ворожих держав набутої земельної власності – вимагала певного часу для напрацювання відповідних законодавчих норм та запуску багатовідомчого ліквідаційного механізму. Складність законотворчого процесу в умовах парламентаризму полягала в його тривалості в часі, а також у тому, що бачення й оцінка ситуації урядом не завжди сприймалися законодавчим органом. Отже, більша частина нормативних актів набувала юридичної сили в надзвичайному порядку (за допомогою ст. 87 Основних Державних Законів), що дозволяло зберегти певну динаміку урядових заходів у галузі безпеки.
Сформована нормативна база передбачала декілька правових режимів, що різнились між собою ступенем жорсткості правового регулювання, залежно від того, на якій відстані від кордону з Німеччиною та Австро-Угорщиною знаходились маєтки. Враховувалась і стратегічна складова, як це мало місце із Харківською губернією, на яку поширили режим прикордонних територій. За цих правових умов на Селянський поземельний банк було покладено специфічну місію –контролювати ліквідаційний процес, який повинен був відбуватися на добровільних засадах, і в разі політичної та економічної доцільності брати в ньому участь, сприяючи найбільш оптимальній мобілізації землі, що належала іноземним підданим та вихідцям з ворожих держав. Незважаючи на бюрократичні традиції, з певним зволіканням уряд все ж зміг напрацювати ліквідаційне законодавство, проте налагодити ефективну роботу відомчого механізму так і не вдалося. Інспектування українських прикордонних губерній у 1916 р. засвідчило нехтування на містах встановленими законодавством строками, що знайшло відображення у банківській звітності.
Окрім використання Селянського банку в урядових заходах щодо забезпечення безпеки держави під час Першої світової війни, мали місце й спроби, якщо не позбутися станового статусу установи, то хоча б розширити його. Проте парламентська ініціатива наштовхнулася на нездоланне протистояння фінансового відомства імперії, яке вважало, що під час війни сили державного кредиту повинні спрямовуватися виключно на потреби воєнного часу. Банк продовжував виконувати програму Столипінської аграрної реформи щодо мобілізації землі в руках спроможних та відповідальних господарів, міцних хліборобів, яка з розумінням сприймалася в багатьох українських губерніях. Разом із Дворянським земельним банком Селянський банк допомагав дворянам, що не адаптувались до нових умов господарювання, без зайвих фінансових потрясінь відійти від землі, яка потрапляла в безстановий вільний обіг.
Лютнева революція, взагалі-то надавши динаміку суспільним відносинам імперії, внесла певну паузу в діяльність іпотечних установ. Так, Тимчасовий Уряд призупинив дію ліквідаційного законодавства щодо іноземних землевласників, пов’язавши його подальшу долю з рішеннями Установчих Зборів і саме від цього ж органу нова влада очікувала вирішення головного питання – земельного, від якого безпосередньо залежало майбутнє іпотечних банків. Проте вирішилось воно не Установчими Зборами, а ІІ Всеросійським з’їздом Рад із прийняттям декрету «Про землю».
Революційні події 1917 р. не лише створили правові підстави для ліквідації системи іпотечного банківництва Російської імперії, а й дали поштовх до складного процесу державотворення в Україні. Розгалужена мережа іпотечних банків опинилась на території різних державних утворень, що й обумовило ускладнення ліквідаційної процедури.
За своєю організаційно-правовою будовою державні іпотечні банки представляли собою дві юридичні особи з власними мережами відокремлених підрозділів – місцевих відділень. І хоча на практиці й головний офіс, і більшість відділень обох банків були об’єднані, з формально-юридичної точки зору це були окремі установи. Процедуру ліквідації колишніх Дворянського земельного та Селянського поземельного банків було покладено на колишній Державний банк, що в новій державі отримав назву Народного банку Російської Республіки.
Окрім звичайних процедур ліквідаторам треба було впорядкувати земельні фонди, що перебували в розпорядженні банків, а також вирішити питання щодо зобов’язань за емітованими банками цінними паперами, що мали гарантії держави. І якщо перша проблема після оголошення соціалізації землі була вирішена доволі просто: землі було конфісковано, а ліквідаційній комісії залишилося лише виправити папери, то із зобов’язаннями банків було дещо складніше. Хоча й тут соціалізація земель позичальників звільнила останніх від їх зобов’язань за кредитами, проте проблемою виявилось скасування радянською владою боргів селян, переважно бідняків і середняків, землі яких були придбані за допомогою банківських позик, однак вони не були соціалізовані, а залишилися у власників. Проте всупереч позиції ліквідаційної комісії, яка намагалась дотримуватись юридичних формальностей, радянський уряд прагнув невідкладного завершення ліквідації зайвих банківських установ. І ті дрібні виплати за банківськими цінними паперами, що проводились у межах ліквідаційної процедури до осіні 1920 р., було припинено, завдавши «чергового удару по міжнародному банківському та фінансовому капіталу».
Що ж до українських відділень колишніх державних земельних банків, то разом з приватними земельними банками їх майбутнє визначалось насиченими подіями доби української революції 1917–1921 рр. Так, за прикладом російського робітничо-селянського уряду, що обрав за мету ліквідацію державних іпотечних банків, Центральна Рада пішла тим же шляхом, прийнявши рішення щодо ліквідації місцевих відділень Дворянського та Селянського банків. Проте часу на реалізацію цього рішення історія не відвела.
У новій державі гетьмана П. П. Скоропадського дещо по-іншому ставились до вирішення земельного питання. І на відміну від Російської Республіки та Української Народної Республіки, Українська Держава відчувала потребу в іпотечному кредитуванні. Тому й було обрано стратегію не ліквідації, а реорганізації царського надбання. Відділення Державного дворянського земельного банку, його Особливого відділу та Селянського поземельного банку було реорганізовано в безстанову іпотечну установу – Державний земельний банк, що функціонував на зразок Селянського банку.
Проміжній добі Директорії був притаманний переважно декларативний характер, її нормативно-правові акти безпосередньо не торкнулися іпотечного кредитування, уряд встиг лише проголосити скасування гетьманського та відновлення законодавства УНР і був змушений поступитися більшовикам у боротьбі за владу. Перемога радянської влади обумовила поновлення дії резолюцій І з’їзду Рад України про визнання Української республіки федеративною частиною Російської республіки та поширення на її територію декретів і розпоряджень робітничо-селянського уряду Російської Федерації.
Поновлення ліквідаційної процедури щодо відділень колишніх державних земельних банків наштовхнулося на певні юридичні труднощі. Основні заходи з ліквідації двох юридичних осіб зосередились у Петрограді та Москві й проходили в межах загальної програми націоналізації банківської справи. Знаходження окремих відділень державних банків на території інших держав не засмучувало відповідальних осіб, адже для збереження цілісної картини, попри очевидні факти, ці відокремлені підрозділи увійшли до ліквідаційної маси та знайшли своє відображення в зведеному ліквідаційному балансі.
Тому українські відділення довелось ліквідовувати двічі, хоча на час другої ліквідації вони вже існували в реорганізованому вигляді – як Державний земельний банк. Саме тому, з формальної точки зору, українські відділення не зазнали націоналізації з подальшою ліквідацією, як це мало місце в Росії, а були просто ліквідовані.
На відміну від українських відділень державних земельних банків, які юридичною пуповиною були пов’язані з материнськими установами, акціонерні земельні банки за своїм правовим статусом були юридичними особами. Відтак, у ці державотворчі часи їх існування напряму залежало від того, у якій державі вони опинялись, а також від того, яка політична сила отримувала в ній владу. Так, утворення УНР та функціонування її владних інституцій призвело до ліквідації поміщицького землеволодіння, скасування приватної власності на землю та заборони операцій із нею. Політика Центральної Ради зруйнувала земельний ринок та створила правові умови, які унеможливлювали використання іпотечних кредитних установ.
Надія на майбутнє у фінансових колах, пов’язаних з акціонерними земельними банками, з’явилася після проголошення Української Держави та приходом до влади консервативно налаштованого уряду гетьмана П. П. Скоропадського. Гетьман сподівався повернутися до дореволюційної аграрної моделі, що базувалась на непорушності приватної власності та законодавстві Столипінської реформи. Новий політичний курс, зорієнтований на підтримку землевласника, цілком поділявся банкірами: було відновлено проведення зборів представників установ земельного кредиту; засновано Бюро з’їздів представників земельних банків, що діяли в Україні; налагоджувалась співпраця із Державним земельним банком; докладалися зусилля щодо стабілізації діяльності банків.
Однак чергова зміна влади після зречення П. П. Скоропадського позбавила акціонерів та банкірів будь-яких сподівань на подальше існування, бо дві політичні сили – націоналістична, репрезентована Директорією, та радянська, представлена з’їздом Рад України, – що продовжили змагання за владу на теренах України, не були прихильниками збереження приватної власності на землю. І новий землепорядок, що почав запроваджуватися за допомогою нормативних актів на підконтрольній території, в умовах відсутності ринку землі не передбачав місця для іпотечних установ. Акціонерні земельні банки були покликані забезпечити функціонування земельного ринку, проте зі скасуванням приватної власності на землю та втратою останньою якості товару зупинявся її комерційний обіг. Тим не менш у цих нових незвичних правових умовах українські банкіри продовжували працювати. Надія трималась на тому, що за ці декілька років багато чого зазнало змін. Проте більшовицька влада невідворотно встановлювала контроль над українськими землями. Відновлені ліквідаційні роботи навряд чи можна назвати вдалими. Народний комісаріат фінансів та Держконтроль, надаючи оцінку ліквідаційній комісії, зазначали, що видатки на забезпечення її діяльності в 3,5 рази перевищували надходження від боржників, які вдалося повернути комісії. Травневим декретом 1920 р. влада поклала край розрахункам у межах ліквідаційної процедури і вже через кілька місяців затвердила ліквідаційні баланси.
Так, на тривалий час в Україні припинив існування один із важливих інститутів банківництва – інститут іпотечного кредитування. Його відродження розпочалося із здобуттям Україною незалежності та відновленням приватної власності. Проте впродовж значного часу законодавче регулювання іпотеки мало ознаки фрагментарності та відсутності системного підходу. Закладаючи основні принципи регулювання інституту іпотеки як способу забезпечення виконання кредитних зобов’язань, український законодавець відійшов від концепції цілісності нерухомості як предмета застави. Це призвело до суттєвих ускладнень при правозастосуванні. Між тим досвід діяльності установ довгострокового кредиту Російської імперії свідчить про ефективне застосування саме концепції цілісності землеволодіння, яке включало в себе всі без винятку елементи – будівлі, споруди і навіть хліборобний інвентар. Не менш цікавим є й дореволюційний досвід мобілізації землі за допомогою кредитних установ у межах земельної реформи в умовах несформованого земельного ринку та правових обмежень щодо обігу селянської землі.
Сьогодні в Україні збудовано одноріневу модель іпотечного кредитування, що існує виключно в площині відносин між комерційними банками та їх позичальниками. В умовах недостатньої ліквідності банківських установ фінансування довгострокових активних операцій за рахунок короткострокових пасивів є вкрай ризикованою діяльністю, бо завжди існує загроза нездатності банку своєчасно виконувати свої грошові зобов’язання перед власними кредиторами. Саме в таких ризикованих умовах опинились перші приватні установи довгострокового кредиту пореформеної Російської імперії. Тоді лише втручання держави та використання її фінансових ресурсів дозволило забезпечити стабільність функціонування іпотечної системи. Сьогодні, окрім історичного досвіду, ми маємо приклади світової практики, де широко використовується дворівнева модель іпотечного кредитування, яка за допомогою інвесторів забезпечує рефінансування операцій іпотечного кредитора, тобто банку, за рахунок довгострокових фінансових ресурсів. Проте зазначена модель потребує наявності розвинутої ринкової інфраструктури, фінансових інструментів та механізмів. У пореформені часи брак цих речей компенсувала держава, створивши одну з найефективніших систем довгострокового кредитування земельних власників, що базувалась на класичних принципах римського приватного права.
Однак на відміну від західного світу, де іпотека розглядалась як засіб на шляху набуття власності, у суспільній думці Російської імперії довгостроковий кредит сприймався як лихо, що перетягувало на себе земельну ренту. Неоднозначність обумовлювалась не стільки суперечливим характером самого поземельного кредиту, скільки складністю аграрного розвитку самої держави, перманентною незавершеністю земельних реформ.
На жаль, сучасний стан справ як в аграрній реформі, так і у сфері організації довгострокового кредиту для сільського господарства в Україні залишає бажати кращого. Відсутність чіткої програми дій, занадто значна лібералізація умов діяльності кредитних установ, небажання держави задавати та витримувати суспільно орієнтований вектор розвитку в цих відносинах, брак запобіжних механізмів – усе це вкотре формує негативне ставлення в суспільстві до банківництва взагалі та іпотечного зокрема. Відтерміновувати ці питання вже неможливо, вони потребують негайного вирішення. Історичний досвід та світова практика є в нашому розпорядженні – справа за політичним консенсусом.

Список використаних джерел

1. Конституция Української Соціалістичної Радянської Республіки (14 марта 1919 г.) // Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-крестьянского правительства Украины. – 1919. – № 19. – С. 275–282.
2. Конституція України прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141, зі змінами та доповненнями.
3. Закон України Про банки і банківську діяльність // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 5–6. – Ст. 30.
4. Закон України Про іпотеку // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 38. – Ст. 313.

Свод законов Российской империи (СЗ РИ).
5. Законы о состояниях // СЗ РИ. – Т. ІХ. – 1899. – Ст. 822.
6. Устав гражданского судопроизводства // СЗ РИ. – Т. Х. – Ч. 1. – 1900.
7. Устав кредитный // СЗ РИ. – Т. ХІ. – Ч. 2. – 1903. – Розд. Х.
8. Устав Крестьянского поземельного банка // СЗ РИ. – Т. ХІ. – Ч. 2. – 1903. – Ст. 58.
9. Устав пошлинный // СЗ РИ. – Т. V.
10. Правила о крестьянских товариществах, приобретающих земли при содействии Крестьянского Поземельного Банка / Устав Кредитный, изд. 1903 г., Прилож. к ст. 45, прим. // СЗ РИ. – Т. ХІ. – Ч. 2. – 1903. – С. 160–161.
11. Высочайший манифест «О дарованных купечеству новых выгодах, отличиях, преимуществах и новых способах к распространению и усилению торговых предприятий» // СЗ РИ. – Т. ХІ. – Ч. 2. – Ст. 55–78 (93).
12. Свод Законов Гражданских [изд. 1900 г. по Прод. 1906 и 1908 гг.] // СЗ РИ. – Т. X. – Ч. 1.
13. Свод Законов Гражданских [изд. 1914 г.] // СЗ РИ. – Т. Х. – Ч. І.
14. СЗ РИ. – Т. Х. – Ч. 1. – Ст. 2139–2198.

Полное собрание законов Российской империи. Собрание 1-е (ПСЗ. – І).
15. Учреждения для управления губерниями Всероссийской империи // ПСЗ. – І. – Т. ¬¬¬ХХ. – 1775. – № 14392.
16. Именной данный Сенату манифест. – О переименовании Санктпетербургского банка для дворянства, Государственным заемным банком // ПСЗ – І. – Т. ¬¬¬ХХІІ. – 1786. – № 16408.
17. Манифест и Положение о Совете Государственных кредитных установлений // ПСЗ. – І. – Т. ХХХIV. – 1817. – № 26834.
18. Устав Государственного коммерческого банка // ПСЗ. – І. – Т. ХХХІV. – 1817. – № 26837.

Полное собрание законов Российской империи. Собрание 2-е (ПСЗ. – ІІ).
19. Высочайше утвержденное Положение о компаниях на акциях // ПСЗ. – ІІ. – Т. ХІ. – 1836. – № 9763.
20. Именной, данный Сенату указ. – О предоставлении крестьянам имений, продающихся с публичных торгов за долги, права выкупать себе землю // ПСЗ. – ІІ. – Отд. І. – Т. ХХІІ. – 1847. – № 21689.
21. Положение О порядке описи, оценки и публичной продаже имуществ // ПСЗ. – ІІ. – Отд. І. – Т. ХХІV. – 1849. – № 23405.
22. Указ Правительствующему Сенату и Высочайше утвержденное Положение о государственных пятипроцентных банковых билетах и о вкладах в государственных банковых установлениях // ПСЗ – ІІ. – Т. ХХХІV. – 1859. – № 34852;
23. Указ Правительствующему Сенату. – О прекращении приема вкладов в Заемном банке, Сохранных Казнах и Приказах Общественного Презрения, и о продолжении такового в Коммерческом Банке по 1 июля 1860 года // ПСЗ – ІІ. – Т. ХХХІV. – 1859. – № 35287.
24. Устав Государственного Банка // ПСЗ. – ІІ. – Т. ХХХV. – 1860. – № 35847.
25. Общее Положение о крестьянах, вышедших из крепостной зависимости // ПСЗ. – ІІ. – Т. XXXVI. – 1861. – № 36657.
26. Высочайше утвержденное Положение. – О выкупе крестьянами, вышедшими из крепостной зависимости, их усадебной оседлости, и о содействии Правительства к приобретению сими крестьянами в собственность полевых угодий // ПСЗ – ІІ. – Т. XХХVІ. – 1861. – № 36659.
27. Высочайше утвержденное, 1 января 1864 г., Положение о губернских и уездных земских учреждениях // ПСЗ. – ІІ. – Т. ХХХІХ. – 1864. – № 40457.
28. Высочайше утвержденный Устав Земского Банка Херсонской губернии // ПСЗ. – ІІ. – Т. ХХХІХ. – 1864. – № 40898.
29. Сенатский, по Высочайшему повелению. – Об условиях ссуды Херсонскому земскому Банку из продовольственного капитала Херсонской губернии 100.000 рублей серебром // ПСЗ. – ІІ. – Т. ХХХІХ. – 1864. – № 41248.
30. Высочайше утвержденное 13 ноября 1864 г. Положение о внутреннем пятипроцентном, с выигрышами, займе // ПСЗ. – ІІ. – Т. ¬¬¬ХХХІХ. – Отд. ІІ. – 1864. – № 41449
31. Высочайше утвержденный Устав Товарищества Поземельного Банка // ПСЗ. – ІІ. – Т. ХL. – 1865. – № 41928.
32. Высочайше утвержденный Устав Общества Поземельного Кредита // ПСЗ. – ІІ. – Т. ХL. – 1865. – № 42280.
33. Именной, объявленный Сенату министром юстиции указ. – О воспрещении лицам польского происхождения вновь приобретать помещичьи имения в девяти Западных губерниях; о предоставлении высланным из Западного края владельцам секвестрованных имений права продать или променять, в двухгодичный срок, свои имения в этом крае лицам русского происхождения, и вообще о порядке совершения актов на переход имений в Западном крае к русским владельцам // ПСЗ. – ІІ. – Т. ХL. – Отд. ІІ. – 1865. – № 42759.
34. Именной, объявленный Сенату министром юстиции указ. – О пояснении и дополнении постановления касательно обязательной продажи или промена польских имений в Западном крае // ПСЗ. – ІІ. – Т. ХL. – Отд. ІІ. – 1865. – № 42760.
35. Высочайше утвержденное Положение о льготах, преимуществах и денежных ссудах, предоставляемых при покупке казенных и частных имений в Западных губерниях // ПСЗ. – ІІ. – Т. ХLІ. – 1866. – № 40656а.
36. Именной, объявленный Сенату министром юстиции указ. – О правилах, каким порядком присутственные места, совершающие крепостные акты, должны удостоверяться в том, что покупающие имения в Западных губерниях не есть лицо польского происхождения // ПСЗ. – ІІ. – Т. –ХLІ. – 1866. – № 42971.
37. Высочайше утвержденное 14 февраля 1866 г. Положение о втором внутреннем, пятипроцентном, с выигрышами, займе 1866 года в 100 000.000 рублей // ПСЗ. – ІІ. – Т. ¬¬¬ХLІ. – 1866. – № 43006.
38. Высочайше утвержденное положение Главного Комитета об устройстве сельского состояния. – О порядке выдачи выкупных ссуд помещикам польского происхождения Западных губерний, окончательно продавшим все свои имения лицам не польского происхождения // ПСЗ. – ІІ. – Т. ХLІ. – 1866. – № 43091.
39. Высочайше утвержденное мнение Государственного Совета. – О некоторых изменениях в Устав Общества Поземельного Кредита // ПСЗ. – ІІ. – Т. ХLІ. – 1866. – № 43103.
40. Повторно, Высочайше утвержденный Устав Товарищества Поземельного Банка // ПСЗ. – ІІ. – Т. ХLІ. – 1866. – № 43268.
41. Высочайше утвержденный Устав Общества взаимного поземельного кредита // ПСЗ. – ІІ. – Т. ХLІ. – 1866. – № 43361.
42. Высочайше утвержденный устав Товарищества приобретателей имений в Западных губерниях // ПСЗ. – ІІ. – Т. ХLІ. – 1866. – № 43547.
43. О прекращении существования Товарищества Поземельного Банка // ПСЗ. – ІІ. – Т. ХLІІ. – 1867. – № 44197.
44. Высочайше утвержденное мнение Государственного Совета. – Об изменении Устава Херсонского земского банка // ПСЗ. – ІІ. – Т. ХLІІ. – 1867. – № 44755.
45. Высочайше утвержденный Устав Харьковского земельного Банка // ПСЗ. – ІІ. – Т. ХLVІ. – 1871. – № 49556.
46. Высочайше утвержденное, 17 мая 1871 г., мнение Государственного Совета. – О главных основаниях устройства земских кредитных учреждений // ПСЗ. – ІІ. – Отд. 2-ое. – Т. ХLVІ. – 1871. – № 49609.
47. Высочайше утвержденный Устав Тульського земельного Банка // ПСЗ. – ІІ. – Т. ХLVІІ. – 1872. – № 50707.
48. Высочайше утвержденный Устав Полтавского земельного Банка // ПСЗ. – ІІ. – Т. ХLVІІ. – 1872. – № 50708.
49. Высочайше утвержденное мнение Государственного Совета. – Об учреждении частных кредитных установлений // ПСЗ. – ІІ. – Т. ХLVІІ. – 1872. – № 50913.
50. Высочайше утвержденный Устав Московского