ПРОБЛЕМА СТАТІ У РОМАНАХ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА 1911-1916 РОКІВ

Краткое описание

Національна академія наук України
Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка

На правах рукопису
УДК 821.161.2-3.09

Кошова Інна Олексіївна

ПРОБЛЕМА СТАТІ
У РОМАНАХ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА 1911-1916 РОКІВ

10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник
доктор філологічних наук, академік НАН України
Жулинський М.Г.

Київ 2002

ЗМІСТ

Вступ.......................................................................................................................4

Розділ 1. Володимир Винниченко: місце і роль в історії української літератури початку ХХ століття:
1.1. Особливості літературного процесу на зламі віків. Традиційництво і новаторство; ...............................................................11
1.2. Винниченків шлях у мистецтві. .......................................................26

Розділ 2. Художнє дослідження психології любові у романах В.Винниченка:
2.1. Епоха статевого буму”. В.Винниченко і російська література початку ХХ століття; ...............................................................................38
2.2. Трансформування соціалістичних ідей статевого кохання” у творчій лабораторії В.Винниченка .........................................................49
2.3. Твори О.Кобилянської, Лесі Українки і В.Винниченка у світлі проблеми статі; .........................................................................................58
2.4. Володимир Винниченко і західноєвропейські літератури початку століття: творчий полілог. .......................................................................65

Розділ 3. Мистецьке потрактування питань шлюбу, стосунків між статями, дітонародження у доеміграційній романістиці В.Винниченка:
3.1. Шлюб як об’єкт соціально-філософського осмислення; ...............78
3.2. ...Закономірність хоч для нещасливих шлюбів”; ..........................84
3.3. Естетичний шлях до вічних істин. Тема небажаних дітей у творчості В.Винниченка. .......................................................................108

Розділ 4. Фройдівська теорія сексуальності і її художнє інтерпретування у романах В.Винниченка 1911-1916 років:
4.1. Світоглядна амбівалентність як ознака епохи модернізму. Психоаналіз З.Фройда і його вплив на творчість В.Винниченка; .....126
4.2. Романи 1911-1916 років у світлі фройдівської теорії сексуальності...........................................................................................136

Висновки............................................................................................................173

Список використаних джерел..........................................................................184

ВСТУП

Володимир Винниченко є однією з найбільш значних, популярних і водночас трагічних постатей у нашій літературі та історії українського національно-державного відродження. Він письменник-романіст, автор новел та драматичних творів, поет, філософ, публіцист, митець-маляр. Крім того, В.Винниченко один із найвідоміших і найвидатніших громадсько-політичних діячів. Він не лише мистецьки зобразив свою добу, а й був активним її творцем. Винниченкові судилося долею бути розіп’ятим на хресті політики та літератури”(М.Жулинський). З думкою про возвеличення нашої нації, піднесення України на рівень європейських держав писав В.Винниченко свої твори, боровся за державну незалежність, прожив понад три десятки років у забутті й вигнанні на чужій французькій землі. Повернення в Україну його імені означало не лише відновлення історичної справедливості, а й збагачення культурної скарбниці нашого народу.
Та й сьогодні, коли ми відзначили стодвадцятиріччя народження митця, все ж змушені зізнатися, що до кінця Винниченка не знаємо. На початку ХХ століття він був надзвичайно популярним і читаним автором, кожен його твір викликав жваві дискусії, позитивну чи негативну критику. Художній доробок митця знала не тільки українська публіка, а й російська, італійська, норвезька, чеська, німецька. Одними з перших відгуків на появу прозових творів В.Винниченка були літературно-критичні статті І.Франка та Лесі Українки. Про доробок письменника писали К.Арабажин, О.Грушевський, М.Данько, М.Євшан, С.Єфремов, М.Жученко, І.Кончіц, В.Коряк, М.Могилянський, А.Ніковський, А.Річицький, І.Свєнціцький, М.Сріблянський, Ю.Тищенко, П.Христюк та інші. В.Винниченко ніколи не міг поскаржитися на неувагу до своєї творчості (виняток становлять хіба роки останньої еміграції). У добу терору 30-х років творчість В.Винниченка на Батьківщині була піддана анафемі. Його книжки вилучені з бібліотек, нові твори не видавалися, критика під тиском влади спочатку ганила, а потім замовчувала й іґнорувала письменника.
На сучасному етапі розвитку у винниченкознавстві помітні досить позитивні і значні зрушення. Пріоритет у вивченні творчого спадку митця належить Г.Костюку, який вивіз із Франції до США архів письменника і створив Комісію УВАН для вивчення і публікації спадщини В.Винниченка. У своїх працях професор Г.Костюк дослідив різноманітні аспекти творчості українського письменника, а також визначив програму дій у царині винниченкознавства для нових поколінь дослідників. Літературну спадщину В.Винниченка вивчали за кордоном Д.Гусар-Струк, Л.Залеська-Онишкевич, І.Качуровський, М.Мольнар, С.Погорілий, В.Ревуцький.
В Україні на початку 1990-х років почали з’являтися публікації нарисового характеру, монографічні дослідження. Назвемо працю Л.Мороз ...Сто рівноцінних правд”. Парадокси драматургії В.Винниченка”(К, 1994), де авторка детально аналізує драматичні твори письменника у їх зв’язку з філософськими ідеями доби, дослідження В.Панченка Будинок з химерами. Творчість Володимира Винниченка 1900-1920 р. р. у європейському літературному контексті”(Кіровоград, 1998). Проза і драматургія Винниченка 1900-1920 р. р. розглянута тут у зв’язку з тенденціями розвитку та найбільш яскравими явищами європейської літератури кінця ХІХ початку ХХ століть. В.Панченко доклав неабияких зусиль для повернення на Батьківщину особистих речей письменника, що залишилися у Закутку”. Всі вони тепер зберігаються у Кіровоградському обласному музеї.
Особливої уваги заслуговують праці М.Жулинського, який першим отримав доступ до Винниченкового архіву у США. Перу дослідника належить велика кількість статей, у яких докладно проаналізовано життєвий і творчий шлях письменника. Крім того, М.Жулинський надрукував фрагменти Щоденника”, а праця, що незабаром побачить світ (В.Винниченко. Архів. Нотатки дослідника”, створена на матеріалах архіву письменника у Колумбійському університеті, США), познайомить читачів зі структурою архіву В.Винниченка, представить копії цінних листів та документів, спогади, думки письменника, щоденник Розалії Винниченко Кому повім печаль свою” та багато інших цікавих матеріалів.
Крім уже згаданих дослідників у 90-х роках про В.Винниченка писали А.Блажко, О.Векуа, Н.Висоцька, І.Водолажченко, О.Гнідан, О.Гожик, Н.Гусак, Л.Дем’янівська, І.Дзеверін, Л.Йолкіна, В.Лозицький, Г.Лукаш, С.Михида, П.Федченко, К.Фоменко, В.Хархун, С.Черняк та інші.
Молоде покоління науковців поповнює скарбницю винниченкознавства новими дослідженнями. Як бачимо, зрушення значні. Але це лише перші кроки. Спадщина митця (а це більше ста оповідань, п’єс, сценаріїв, величезна кількість статей, рецензій, памфлетів, виступів, 14 романів, етико-філософська праця Конкордизм” і сорок записних книжок за сорок років надзвичайно складного, багатого на події життя В.Винниченка) потребує ґрунтовного вивчення і аналізу.
Романна творчість письменника 1911-1916 років видатне, яскраве явище в українському та загальноєвропейському літературному просторі, матеріал цікавий і малодосліджений. Вона є відсвітом характерних особливостей творчості митця і основних тенденцій модерного мистецтва рубежу ХІХ ХХ віків. Романістика письменника криє у собі ще велику кількість загадок, нових відкриттів. На прозу В.Винниченка вплинули ідеї А.Берґсона, В.Вундта, Ж.-М.Гюйо, Г.Лебона, Ф.Ніцше, А.Пуанкаре, З.Фройда та інших мислителів, праці яких містили ознаки нового світосприймання. Виявляючи постійний інтерес до різних філософських, психологічних, естетичних напрямів, В.Винниченко все ж прагнув сформувати свою історіософську концепцію, вибудувати нову мораль, яка згодом отримає назву конкордистської.
Отже, актуальність нашого дослідження зумовлена потребою всебічного, глибокого дослідження мистецького спадку Володимира Винниченка, зокрема романів, які характеризуються гостротою, актуальністю ідей, незвичайною постановкою проблем моралі, любові, шлюбу, батьків і дітей, стосунків між статями, сексу; зображують психологічну складність людини, боже і диявольське, тваринне і людське начало в ній; крім того, засвідчують зв’язок творчості українського митця з найкращими літературними зразками Європи. Більше того, написане В.Винниченком і сьогодні не втратило своєї вартості, адже порушені питання є актуальними й вічними для кожного покоління. Саме тому Винниченко як письменник заслуговує на увагу і поцінування.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов’язане з тематикою комплексних наукових розробок, які проводяться відділом української літератури ХХ століття Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.
Мета дисертації: зосередитися на вивченні проблеми статі у романістиці Володимира Винниченка 1911-1916 років.
Для цього необхідно розв’язати такі завдання:
1. розкрити ті якості романістики В.Винниченка, які роблять її цілком новим явищем в українській літературі зламу віків, невід’ємною складовою модерного мистецтва;
2. здійснити аналіз романів В.Винниченка 1911-1916 років у світлі проблеми статі;
3. простежити зв’язок цих романів з творами українських попередників;
4. проаналізувати романи митця на тлі російських та західноєвропейських літературних зразків межі століть;
5. з’ясувати вплив соціалістичної утопічної ідеї на В.Винниченка;
6. виявити та проаналізувати основні ідеї філософів та психоаналітиків кінця ХІХ початку ХХ століть, які у складному взаємопереплетенні наявні у романістиці В.Винниченка і вписують” її до мистецького контексту доби модерну.
Методи дослідження:
культурно-історичний (романи В.Винниченка аналізуються у суспільно-політичному та філософському контексті доби); психоаналітичний (за допомогою цього методу досліджується внутрішній світ персонажів, розглядається їх поведінка і вчинки, їхня психологічна мотивація, з’ясовуються засоби, за допомогою яких письменник відтворив психічні стани своїх героїв. У процесі аналізу романів були залучені психологічні та психоаналітичні терміни, як-то: метапатології”, метапотреби”, сублімація”, свідомість”, лібідо”, обмеження інцесту”, спадковість”, позасвідоме” та інші); системно-естетичний (зосереджена увага на естетико-стильовій, художній специфіці романної прози В.Винниченка); компаративний (романи В.Винниченка порівнюються з творами інших українських, російських та західноєвропейських письменників. Ми зіставляємо образну систему, вказуємо на близькість сюжетів, тем, проблем, ідей). У роботі використані традиційні методи дослідження, але враховані й ґендерні принципи аналізу тексту, що сьогодні активно розвиваються у нашому літературознавстві.
Значною мірою на напрямок дисертаційного дослідження вплинули ідеї М.Монтеня, Ф.Ніцше, З.Фройда, О.Вейнінгера, М.Бердяєва. Дисертантка спиралася на наукові роботи В.Агеєвої, Т.Гундорової, Д.Гусара-Струка, М.Жулинського, Г.Костюка, Л.Мороз, С.Павличко, В.Панченка, В.Пахаренка, С.Погорілого та ін.
Об’єктом дослідження є тексти романів В.Винниченка 1911-1916 років (Чесність з собою” (1911), Рівновага”(1912), По-свій!”(1913), Божки”(1914), Заповіт батьків”(1914), Хочу!”(1915), Записки кирпатого Мефістофеля”(1916), а також щоденники, листи митця та твори українських, російських та західноєвропейських письменників кінця ХІХ початку ХХ століття. Предмет дослідження проблема статі у романах Володимира Винниченка 1911-1916 років.
Наукова новизна одержаних результатів. Романи В.Винниченка 1911-1916 років стали об’єктом дослідження у працях І.Айзенштока, В.Василенка, О.Грушевського, М.Євшана, О.Парадиського, А.Річицького, І.Свєнціцького, М.Сріблянського, П.Христюка. Жодний дослідник творчого здобутку митця не обминув увагою проблему статі”. Деякі оцінки були справедливими, але часто необ’єктивними, позбавленими глибокого аналізу. Про полову повабу двох осіб ріжних полів”[53, 63] пише М.Данько, аналізуючи п’єсу Щаблі життя”. М.Зеров відмічав, що у центрі всієї письменницької творчості В.Винниченка стоїть тема про любов та полові проблеми”[72, 440]. І.Очинський статеву мораль” у творах письменника називає хисткою, хоробливою, дикою”, такою, що доводить людину до самозневаги, до відчаю”[116, 142]. Тему проституції, родини, венеричних хвороб (на матеріалі п’єс В.Винниченка) розглядає О.Омельченко. М.Рудницький про питання полової моралі” у творах письменника говорить як про запозичене з літератури російської, але називає великою заслугою Винниченка показ поза механічно повторюваним сентиментальним словом кохання” полового питання, яке в суспільній громаді має більшу силу, ніж т. зв. ідеали”[133, 310]. Дослідники з діаспори також не обминають увагою проблему статі” у зв’язку з цим слід згадати Р.Багрій, Д.Гусара-Струка.
Сучасні винниченкознавці вивчають різні аспекти романістики письменника, багатоманіття ідейних та мистецьких особливостей. Так, Т.Гундорова зазначає, що еротика у В.Винниченка є не лише елементом віталістичного потоку життя, а ще й моментом щастя, рівноваги[48, 45]. В.Панченко проблемі статі” присвятив один із розділів монографії Будинок з химерами”. В.Хархун, досліджуючи поетику Записок кирпатого Мефістофеля”, вказує на присутність заборонених сексуальних тем у творах В.Винниченка, визначає наявність у творчості митця ідей фройдистського зразка[173, 60]. І.Дробот робить спробу прочитати” Винниченка з позицій власне феміністичної методології”[55, 54].
Однак усе це не вичерпує глибини порушеної проблеми. Наукова новизна дисертаційної праці полягає у спробі представити романи В.Винниченка у світлі проблеми статі, у намаганні декодувати метафоричні образи позасвідомого (застосовуючи психоаналіз З.Фройда), використані письменником, проаналізувати твори митця у широкому контексті світової літератури.
Особистий внесок здобувача полягає в тому, що дисертаційна робота є результатом самостійних студій, роздумів і узагальнень. Вона становить собою концептуальо ориґінальне дослідження авторське за своєю суттю.
Практичне значення одержаних результатів. Дослідження може сприяти поглибленому висвітленню історико-літературного процесу кінця ХІХ початку ХХ століття. Ця робота розширює межі розуміння мистецького світу Володимира Винниченка. Дисертація може стимулювати дослідників до нових пошуків у царині винниченкознавства.
Апробація результатів дослідження.
Дисертація обговорена й рекомендована до захисту на засіданні відділу української літератури ХХ століття Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (протокол №10 від 25.06.2002 року). Певні аспекти її знайшли своє втілення у виступі на Міжнародній науковій конференції Літературна і політична спадщина Володимира Винниченка на тлі ХХ століття” у Кіровоградському державному педагогічному університеті ім. В.Винниченка (вересень 2000 р.). Розділи дисертаційної праці обговорювалися на засіданні кафедри історії та філософії Інституту соціального управління, економіки і права (м. Черкаси). За темою дисертації видано 7 статей.
Структура дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Обсяг роботи 196 сторінок. Список використаної літератури складає 183 найменування.

Список литературы

ВИСНОВКИ

1. У світовій літературі, мабуть, мало знайдеться імен рівновеликих і значних в історії народу та в історії літератури. Володимир Винниченко один із тих, кому судилася доля і політика, і письменника. Його не було серед розстріляних чи закатованих у таборах, Винниченко не покінчив життя самогубством, він помер своєю смертю у забутті і вигнанні. Протягом багатьох років ім’я письменника всіляко очорнювалося, вживалося у сполученні з ганебними політичними наличками. Ленін і його поплічники намагалися зробити все, аби назавжди стерти ім’я В.Винниченка з пам’яті українського народу, зі сторінок його історії та літератури.
2. Бунтарський дух, екстравагантний виклик, неприйняття всього загальноприйнятого, боротьба все це риси психологічного портрета В.Винниченка, які виявили себе і в літературній діяльності, і в політиці.
В.Винниченко досить суперечлива натура. Возвеличення українського” стало єдиною метою його життя. За переконаннями Винниченко соціал-демократ. Йому був близьким ідеал щасливого суспільства свободи і рівності, запропонований вченням соціалізму, уява митця завжди балансувала між утопією та антиутопією. Але соціалістична ідея у світогляді Винниченка поєднувалася з ідеєю національно-державного відродження. Це стало трагедією митця, адже гармонія між соціальним і національним у соціалізмі була неможливою, вона існувала лише у Винниченковому бажанні.
Ціннісні орієнтації письменника визначалися бажанням піднести рівень української літератури на рівень першої ліпшої літератури європейської”. Це змушувало Винниченка студіювати філософські, етичні, естетичні, психологічні праці та вести полілог з кращими митцями світової літератури.
3. Діярхія стилів” (М.Зеров), що утвердилася в українській літературі на початку ХХ століття, не була заслугою В.Винниченка. Це був органічний процес розвитку нашої літератури, розпочали який Винниченкові попередники: О.Кобилянська, І.Франко, В.Стефаник, Леся Українка. Винниченко ж, ніби підсумувавши усі попередні надбання, оголосив бунт застарілим художнім формам, повстав проти віджилої українофільської” традиції, а натомість продемонстрував сміливість у засобах зображення, у підході до гострої морально-філософської проблематики, у впровадженні модерного типажу.
Творчість В.Винниченка стала своєрідною перехідною ланкою між реалізмом і модернізмом. Дебют письменника у 1902 році засвідчив народження у нашій літературі нової стильової течії неореалізму. В.Винниченко вплинув на формування цілої плеяди письменників 20-х років (М.Хвильовий, М.Куліш, Г.Косинка, В.Підмогильний, Б.Антоненко-Давидович, А.Любченко, І.Дніпровський).
Але рамки одного напряму були затісні для В.Винниченка. Його творчість стала взаємопереплетенням ознак натуралізму, неоромантизму, символізму.
Бажання піднести українську літературу на європейський рівень, розбити старі українофільські канони, використання досвіду західноєвропейських літератур все це зробило творчість В.Винниченка невід’ємною часткою не лише фонду українського модерного мистецтва початку ХХ століття, спадщина письменника давно вже належить до здобутків літератури світової. Час першої третини ХХ століття, писав С.Погорілий, цілком заслужено може бути названий винниченківським періодом української літератури”[128, 164].
4. В.Винниченко був першим українським письменником, який широко увів до нашої літератури еротику. Саме у другому періоді творчості (1907-1920) він розбудовує свою художню лабораторію психологічного аналізу. Письменник експериментує у царині моралі, досліджує сферу позасвідомого, у новому світлі розглядає питання шлюбу, дітей, родини, стосунків між статями тощо.
Така увага до природи людини була зумовлена, з одного боку, впливом тієї атмосфери, що склалася після революції 1905 року, соціалістичними утопічними моделями нового життя, а з іншого літературною атмосферою початку століття, особливо уважною до проблеми статі. Все це поставило В.Винниченка в один ряд із занадто відвертими” письменниками російської літератури, викликало критику, а разом і популярність митця.
5. Смілива постановка недозволених” питань зближувала В.Винниченка з Л.Андреєвим, М.Арцибашевим, Ф.Сологубом. Винниченкові герої, подібно до героїв Л.Андреєва, часто опиняються над прірвою позасвідомого, яке нагадує про себе жахливими образами сновидінь і штовхає людину до неврозу. Винниченко зосереджував увагу не на фактах неадекватної поведінки людей, а на причинах таких явищ. У його зображеннях людської психіки виявляється симбіоз художника слова, психолога, лікаря, філософа. Письменник не ставить за мету розшифрувати прихований зміст снів-жахів, а намагається передати болісні пошуки героєм самототожності.
Увага до сили статевого потягу зближує В.Винниченка з Ф.Сологубом. Владу фізичної чуттєвості відчуває майже кожен Винниченків герой. Голос плоті намагається перебороти Андрій Халепа (Хочу!”), але сила розумових настанов банкрутує перед некерованою біологією. Ніну Сосненко (Хочу!”) безликий інстинкт робить коханкою чоловіка рідної сестри.
В.Винниченко один з перших у нашій літературі показав внутрішню колізію у душі людини, зудар суспільних моральних норм, самозаборон і могутньої сили лібідо, яка породжує стан безумства, поєднує людину зі світом тварин.
6. Поетизація любові, почуття аристократичного, романтичного і разом трагічного, рідкісної квітки, що гине у сірій буденності, зближує В.Винниченка з творчістю О.Купріна (повість Суламіф”) та І.Буніна.
Кохання” і любов” це поняття, що їх чітко розмежовує В.Винниченко у своїй філософії. Герої його творів тільки ідуть до вимріяного ідеалу гармонійних стосунків, долаючи хвилеву закоханість, голос плоті, навіть трупи і кров. Лише любов-вростання, любов-просякнення до найтемніших куточків одної істоти другою” освітлює душі героїв і поєднує назавжди. Згадаймо надзвичайно привабливого у момент одкровення Мирона Купченка чи Хому, якого любов виводить з барлога” холодної замкнутості, Якова Михайлюка, що почував у любові рідну руку, яку подав йому увесь світ.
7. Винниченкове бажання перебудови всього і вся стимулювалося реформаторськими ідеями соціалізму, що на межі століть отримали неабияку популярність і пророкували революційні зміни у галузі стосунків між статями. У творчій фантазії Винниченка-митця дивним чином співіснували ідеї А.Бебеля, Ф.Енгельса, Л.Троцького і Е.Золя, Г.Ібсена, Г. де Мопассана, К.Гамсуна, С.Пшибишевського.
8. Винниченкові попередники в українській літературі (О.Кобилянська, Леся Українка, В.Стефаник) теж прорубували вікно в Європу”. А тому такі аспекти у їх творчості, як увага до позасвідомого, боротьба божого й диявольського начал в людині, виокремлення індивідуальності з маси, туга за ідеалом, гармонія природи й дисгармонійність цивілізації, руйнування традиційних ґендерних ролей, зближували романи В.Винниченка із художніми надбаннями його попередників.
9. Хвиля статевого буму”, що докотилася до російської та української літератур, мала початок у літературах західноєвропейських (Ібсен, Гамсун, Золя, Пшибишевський, Мопассан, Д’Аннунціо).
У розробленні Винниченком тем кохання, шлюбу, спадковості є чимало зближень з Г.Ібсеном. Прихована батьком венерична хвороба, ілюзія порядного шлюбу приводить до катастрофи у родині Гарбузенкових (Заповіт батьків”) та до смерті Освальда Алвінга у Привидах” Г.Ібсена. Ідея пробного шлюбу”, проголошена Освальдом, вельми схожа до бажання Ріни Задорожної (Божки”) спробувати себе на життя удвох.
На проблемі пробного шлюбу”, розробленій Винниченком, позначилася подвійна орієнтація” письменника (на західноєвропейські літератури і на ідеї соціалізму). Соціалістична модель стосунків між статями передбачала існування любові-гри”, яка б стала школою у майбутніх тривалих стосунках, але яка ними могла і не закінчуватися.
10. Трансформування досвіду західноєвропейських літератур позначилося на творчому діалозі В.Винниченка з К.Гамсуном. Мрії Вадима Стельмашенка й Модеста Микульського про ідеальний світ природи, позбавлений манірності та лицемірства нагадують побожне схиляння перед природою лейтенанта Глана (Пан” К.Гамсуна). Любов, що стала головною темою і для Гамсуна, і для Винниченка, пробуджує у душах героїв самоповагу, сміливість, перетворює з покірних істот на індивідуальностей (Наташа в По-свій!”, Єва в Пані”). Обох письменників хвилювала дисгармонія людських душ і лицемірство суспільства, яким вони протиставили простоту і довершеність природи. Отже, тонкі психологічні картини людських почувань, тема любові, поетизація природи все це зближує В.Винниченка з К.Гамсуном і засвідчує творчий діалог між ними.
11. Шукаючи рецепт щасливого облаштування життя, В.Винниченко збирає велику колекцію нещасливих шлюбів, де партнери перетворилися на каторжан, навіки закутих у ланцюги дітей. Шлюб у Винниченкових романах отримує визначення боротьби, вічної тягливої війни”. У кожному варіанті подружніх стосунків письменник вказує на можливу причину фатальної помилки. Це і підміна понять фізичне бажання” і любов” (прикладом є шлюб Дари і Сергія Кисельського у Чесності з собою”), і випадкова близькість з наслідками”, що вимагала обов’язкового покривання гріха” (Модест і Діна (По-свій!”), Юрій і Галя (Божки”), Яків Михайлюк і Клавдія Петрівна Записки кирпатого Мефістофеля”), і корисливе використання економічної забезпеченості партнера (Валя і Микола Водосвятський (Божки”), і втрата романтики, інтересу, бажання (Клим Піддубний і Тота (Божки”), навіть національна приналежність визнається одною з ймовірних причин (Олена Андріївна і Тимофій Чупрун (Хочу!”).
12. Однією з найбільш значних у творчості В.Винниченка є тема дітей, яка органічно переплітається з темою шлюбу. Діти найчастіше стають наслідками випадкових стосунків, а далі об’єктами експериментів батьків, що після скоєних помилок намагаються вчинити насильство над життям. Тут слід знову згадати про зв’язки із західноєвропейськими літературами. Винниченко часто вдавався до запозичень (йдеться, як справедливо стверджує В.Панченко, не про простолінійне засвоювання, а лише про зовнішній стимул, трансформацію відомого задля нових художніх вартостей). Так, у його творах (спочатку у драмі Memento”, а далі у романах По-свій!” та Записки кирпатого Мефістофеля”) з’являється сюжет, пов’язаний з убивством батьком власної дитини. Стимулювали письменника популярні у той період новела Гі де Мопассана Сповідь” та роман Габріеля Д’Аннунціо Невинна жертва”.
13. В.Винниченко часто ставить своїх героїв у ситуацію морального вибору: з одного боку теоретичні настанови, схема життя, а з іншого перешкода такому схематизмові небажана дитина. У романі По-свій!” на вівтар безжалісній принциповості була покладена некохана жінка і її дитина, що стала випадковим наслідком виправлення помилок природи”. Головний герой Записок кирпатого Мефістофеля” ледь не скоїв злочину дитина у цьому романі перемагає і холод морозяного повітря, і холод логічних настанов. Людські життя, ранена душа, сльоза дитини” все це ціна експерименту, легковажності.
Але не лише мотив убивства дитини зацікавив В.Винниченка у творах Гі де Мопассана та Г.Д’Аннунціо. Найбільше привабили його позасвідомі глибини психіки, моменти роздвоєння душі, переплітання бісівського й божого начал у людині.
14. Крім уже згаданих творів західноєвропейських письменників, стимулювали В.Винниченка (можливо, навіть більшою мірою!) події реального життя (за словами Г.Сиваченко, більшість Винниченкових творів це сам Винниченко”[137, 78]). Йдеться не лише про драматичну історію з дитиною В.Винниченка і Люсі Гольдмерштейн. Біль на все життя дав письменникові факт неможливості мати дітей з Розалією Яківною жінкою-вибраницею, яку він надзвичайно любив. Митець у своїй художній лабораторії сміливо експериментував з людьми і дітьми, виправляв природу, філософствував, але втрата дитини, нещаслива вагітність Кохи у 1916 році отверезили сміливого експериментатора. Яків Михайлюк у Записках” жертвує коханням і казкою заради дитини тільки тому, що жертва навпаки була б занадто болючою для В.Винниченка.
15. Роль біологічних начал у людині цікавила В.Винниченка і у зв’язку з проблемою неврозу. Загалом невротичність стала ознакою модерної епохи. На межі століть особливо популярними були роботи австрійського психіатра З.Фройда, який сексуальність визнав головним інстинктом. Зі сторінок європейської літератури почали промовляти численні невротики (згадаймо Привиди” Г.Ібсена), не відстала й наша література. Своєрідним виявом моди на невроз” стала збірка І.Франка Зів’яле листя”, твори О.Кобилянської, Блакитна троянда” Лесі Українки тощо.
Цілу галерею нервово хворих образів представили романи В.Винниченка. Потяг чоловіка до жінки, інстинкт любові до дітей показані письменником як основні у житті людини. Осмислюючи проблему індивідуального буття, В.Винниченко доходить висновку, що не розум керує людським життям, а інстинкти. Конфлікт між раціональним та ірраціональним письменник підносить на вищий рівень стосунків між статями. Відступивши від попередньої традиції, митець руйнує опозицію пасивне-активне як опозицію жіноче-чоловіче. Жінки у його романах мають надзвичайну силу, керують чоловіками. Жінки-вамп використовують сексуальну привабливість, жінки-матері інстинкт батьківської любові, нові” жінки синтезують красу і материнську ніжність.
Отже, віталістична перевага інстинкту показана Винниченком не лише на рівні індивідуальному, а й ширше на рівні ґендерних стосунків.
16. Письменник часто вдається до використання образів-символів, розшифрування яких, знову за фройдівською теорією, допомагає проникнути у глибини позасвідомого, виявити боротьбу Я і Воно, пояснити причини неадекватної поведінки чи неврозу у Винниченкових героїв.
17. Романістика В.Винниченка 1911-1916 років стала новим явищем у нашій літературі зламу віків. Центральними образами у його творах є звичайні люди, але позбавлені шаблонності, наділені глибокими, складними душевними переживаннями. Розробляючи проблему статі, письменник послуговувався жанром роману, бо на відміну від малих форм чи п’єс, які вимагали швидкої дії, у романах було більше простору для Винниченкового слова, для філософствування, для словесних поєдинків героїв. Йому часто дорікали за перевагу ідей над образами, але Винниченкові твори це зразки літератури-як-філософії”[104, 147], де за зовнішньою видимою формою захований глибокий внутрішній зміст зображуваних явищ.
Душі Винниченкових героїв обплутані тенетами внутрішніх і зовнішніх привидів (внутрішні це некеровані інстинкти, а зовнішні канони моралі, громадська думка). Письменник крок за кроком добирається” до глибин психіки своїх персонажів. Герої ведуть дискусії навколо різних моральних категорій та принципів, намагаються довести істинність своїх думок (кожен має свою правду), а відтак зіткнення кількох істин приводить до парадоксу, змушує думати, не дає єдиного висновку, а скоріше ставить нові знаки питання. Така гра протилежностей ніби стирає грані добра і зла, істини і брехні, заперечує вічні закони буття та мислення (про це див.: [102, 18]).
Парадокс (у перекладі з грецької означає несподіваний, дивовижний, той, що суперечить здоровому глуздові”[94, 534]) художній засіб, який найчастіше використовує В.Винниченко. Пригадаймо романні схеми: Винниченкові герої, не кохаючи, живуть подружнім життям; не знаючи одне одного, випадково зійшовшись фізично, народжують дітей; маючи непереборний потяг до одних, родини творять з іншими, чужими і некоханими.
Дуже часто В.Винниченко використовує засіб контрасту. Так, у романах ідеальному світові природи протистоїть цивілізація; чистоті, показовій моральності, вищості, ідейності жахливо-брудна розпуста, рукоблудіє”, хіть”; реальному (громадському) життю особистості її затаєні мрії, внутрішні приховані бажання; любові, що відкриває найтонші грані людської душі, протистоїть фізичне задоволення за гроші; поезії, ідеальності тваринна хіть.
Контрасти використовує письменник, зображуючи несумісність людей, поєднаних шлюбним обов’язком. Зовнішня протилежність часто засвідчує непоєднуваність внутрішню. У Чесності з собою” контрастно зіставлені портрети Сергія і Дари (вона струнка, сильна, сяюча, випромінює життєву енергію, він фізично слабкий, жалюгідний). У По-свій” самовпевненій оживленій Діні автор протиставляє трухлявого”, безнадійно розгубленого” Модеста. Величній Варварочці” у Записках...” протистоїть благообразний” Панас Павлович і т. д.
Контрастно подає Винниченко відчуття, переживання, поведінку героїв. Картини природи і кольорова гама також відповідають внутрішнім почуванням персонажів.
У поетиці Винниченкових романів важливу роль відіграють тропи. Вони характеризують психологічні стани героїв, використовуються у пейзажних, портретних замальовках. Прочитаймо порівняння: хмари, неначе велетенські кішки”[31, 26], вітер иноді вищав, як змерзлий пес за дверима”[31, 266], млини на обрію, немов попи з піднесеними догори благословляючими руками в широких рукавах”[20, 52], Мирон вуса зроблені неначе з кінського хвосту іржавого кольору”[31, 5], губи у Дари щільно стиснуті, неначе рішилися не випускати з уст того, що ховалося в грудях”[31, 37], шкіра на обличчі Зінаїди Василівни дрібно всіяна зморшками, ніби обліплена волосинками”[27, 38], Шурка щулився, наче йому поволі і непомітно видирали по одному волося”[28, 65], Саня думки в неї стрибали швидко й несподівано, як блохи”[23, 13], Марія Панкратівна опуклість лиця була така гладенька, як вимиті морем круглі камінчики”[23, 22], Лі Баранова позирала... зорястими й бездоганними, як у фігур з воску, що на вітринах парикмахерів, очима”[30, 6], Сосницький ніс неначе зав’яв, як недостигла зірвана груша”[19, 39].
Винниченкові романи багаті на епітети. Найчастіше уживані жовтий, золотий, іржавий, сірий, блідий (жовто-золоте, мите волосся”[19, 22], волосся жовта шапочка”, жовтява грива на голові”, бліде обличчя, бліда тонка рука, вуса іржавого кольору тощо).
Особливої уваги заслуговують деталі портрета у Винниченкових творах. Уста і очі найголовніші риси. Безкінечні варіанти погляду очей і руху губів є яскравими засобами психологічного малюнка душі персонажів (очі моргають з-за пенсне напружено й розгублено, немов туди попала порошинка”[18, 33], губи запеклися, очі фосфорично блискають”[18, 38], очі стають зляканими і кліпають непорозуміло”[19, 23], в очах іскри захвату”[19, 34], круглі оченята стають колючими, косими”[19, 42], зла, покривлена усмішка”[19, 79], пукаті, як у вівці, очі”[20, 47], похнюплені вниз уста”[27, 8], невиразна насмішкувата ухмілка”[27, 8], прудкі липкі погляди”[27, 9], раптово усміхався, неначе вишкиряв зуби”[31, 230] тощо).
Винниченкові романи мають експериментальний характер. Автор, випробовуючи своїх героїв і їхні теорії, вдається до сміливих психологічних і художніх експериментів. За допомогою своєї мистецької лабораторії письменник намагався перевірити питання рівноправності статей, ролі інстинктів і позасвідомого у поведінці людини, можливості існування духовної любові за межами фізичної, питання народження дітей, проституції тощо. Душа кожного Винниченкового героя перебуває під збільшувальним склом експерименту. Митець безліч разів доводить, що гординя, егоїзм і нечесність породжують світове зло. Найціннішим же скарбом є чесна людська душа, позбавлена кривизни, бруду, негармонійності.
18. Підводячи підсумок, запитаємо себе, чи ж знайшов В.Винниченко формулу щастя”, чи вивів рецепт, чи визначив правила, керуючись якими, кожна людина змогла б бути щасливою? І так, і ні. Споглядаючи життя, студіюючи праці мислителів і філософів, звертаючись до досвіду письменників чужих літератур, провівши тисячі експериментів у своїй уявній психологічній лабораторії, В.Винниченко не вивів чітких постулатів, а лише виявив причини нещасливства людини у світі. Це і неправильно укладені шлюби, легковажність, гра в життя і з життям, нелюбов і багато інших. Але в основі всього стоїть нечесність з собою. Показна правдивість часто обертається жахливою катастрофою внутрішньої дисгармонії. Саме такий стан породжує відчуття нещастя, а відтак неврози, істерії, самогубства.
Життя то ціла гама компонентів, неприйняття хоч одного з них веде до дисбалансу внутрішніх сил. Розлад внутрішній дає проекцію на світ зовнішній: через дисгармонію мікрокосму маємо негармонійний макрокосм. Чаша життя людини має безліч краплин-компонентів. Любов, потяг людей одне до одного, непереможний поклик плоті, народження дітей все це також елементи життя, не розгадані, не пояснені до кінця, не вміщені у чіткі межі формул і теорій. Хоч би яку пораду чи правило вивів розумний учений, життя завжди виб’ється” з цієї норми, волохатими руками переверне раціональну теорію й рушить своїми, тільки ним знаними законами.
Оце ж і є життя, писав В.Винниченко у Щоденнику”. Стій, подумай це життя, ти живеш у цю хвилину. З таких хвилин складається вся чаша твого життя. Не пий її, заплющивши очі й жадібно прагнучи все далі й далі в неусвідомленій надії, що попереду буде щось, що дасть тобі справжню радість. Не на дні чаші є життя, а в кожній краплині її. Отже, пий її помалу, пам’ятаючи про те, що робиш”(15.ХІ.1914)[32, 119].
Неповторний, яскравий світ художнього слова залишив по собі В.Винниченко. Спадщина митця то багатий скарб української літератури. Його талант небуденного письменника, публіциста й політичного діяча, його складна й суперечлива особистість залишили свій нестертий, яскравий слід на всій нашій культурі і політичній історії нового часу”[81, 14]. Без В.Винниченка духовне життя України початку ХХ століття немислиме.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Агеєва В. Українська іпресіоністична проза: М.Коцюбинський, Г.Косинка, А.Головко. К., 1994. 159 с.
2. Айзеншток І. В.Винниченко. Записки Кирпатого Мефістофеля. Харків: Книгоспілка, 1928// Червоний шлях. 1928. №8. С. 194-195.
3. Андреев Л. Избранное. М.: Сов. Россия, 1988. 332 c.
4. Арабажинъ К. В.Винниченко// Новая жизнь. 1911. №9. С. 114-141.
5. Багрій-Пікулик Р. Розум та інстинкти у Винниченковому романі Записки Кирпатого Мефістофеля”// Сучасність. 1987. №4. С. 11-22.
6. Багрій Р. Записки кирпатого Мефістофеля”, або секс, подружжя і ще деякі проблеми// Всесвіт. 1990. №11. С. 166-171.
7. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 424 с.
8. Бебель А. Женщина и социализм. М.: Государственное издательство политической литературы, 1959. 591 с.
9. Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма. М.: Наука, 1990. 224 с.
10. Бердяев Н. О самоубийстве. М.: Изд-во Моск. университета, 1992. 24 с.
11. Бердяев Н. Самопознание: Опыт философской автобиографии. М.: Мысль, 1990. 220 с.
12. Бердяев Н. Философия свободы. Смысл творчества. М.: Правда, 1989. 607 с.
13. Бичко І. Ніцше в Україні// Філософська і соціологічна думка. 1994. №9-10. С. 154-177.
14. Бунин И. Грамматика любви. К.: Україна, 1995. 462 с.
15. Василенко В. Про Сонячну машину” В.Винниченка. (Спроба критичної аналізи). Харків.: Пролетарий, 1928. 120 с.
16. Вейнингер О. Пол и характер: Принцип. исследование: Пер. М.: Терра, 1992. 480 с.
17. Винниченко В. Божки// Винниченко В. Твори: У 10 т. Київ Відень.: Дзвін, 1919. Т. 8. 356 с.
18. Винниченко В. Записки кирпатого Мефістофеля// Прапор. 1989. № 1. С. 10-43.
19. Винниченко В. Записки кирпатого Мефістофеля// Прапор. 1989. № 2. С. 20-84.
20. Винниченко В. Записки кирпатого Мефістофеля// Прапор. 1989. № 3. С. 47-101.
21. Винниченко В. Записки кирпатого Мефістофеля// Прапор. 1989. № 4. С. 11-47.
22. Винниченко В. Записки кирпатого Мефістофеля// Прапор. 1989. № 5. С. 17-58.
23. Винниченко В. Заповіт батьків. К.: Київ-Друк, 1919. 200 с.
24. Винниченко В. Memento// Винниченко В. Вибрані п’єси/ Упоряд.: М.Г.Жулинський, В.А.Бурбела. К.: Мистецтво, 1991. 605 с.
25. Винниченко В. О морали господствующих и морали угнетенных. (Открытое письмо моим читателям и критикам). Львів, 1911. 92 с.
26. Винниченко В. Оповідання. Братіслава.: Словацьке педагогічне видавництво, 1968. 302 с.
27. Винниченко В. По-свій!”// Винниченко В. Твори: У 10 т. Київ Відень.: Дзвін, 1919. Т. 7. 208 с.
28. Винниченко В. Рівновага// Винниченко В. Твори: У 10 т. Київ Відень.: Дзвін, 1919. Т. 6. 274 с.
29. Винниченко В. Розлад і погодження. (Відповідь моїм прихильникам і неприхильникам). Без вказівки на місце і рік видання.: Наша Боротьба. 32 с.
30. Винниченко В. Хочу. К.: Рух, 1928. 306 с.
31. Винниченко В. Чесність з собою// Винниченко В. Твори: У 10 т. Київ Відень.: Дзвін, 1919. Т. 10. 268 с.
32. Винниченко В. Щоденник 1911-1920. Едмонтон Нью-Йорк.: Канадський Інститут Українських Студій, Комісія УВАН у США, 1980. Т. 1. 500 с.
33. Винниченко В. Щоденник 1921-1925. Едмонтон Нью-Йорк.: Канадський Інститут Українських Студій, 1983. Т. 2. 700 с.
34. Винниченко Р. Як писав свої літературні твори Володимир Винниченко// Україна. 1992. №11. С. 14 15.
35. Володимир Винниченко. Анотована бібліографія/ Упор. В.Стельмашенко. Академія наук у США. Канадський інститут українських студій. Альбертський університет. Едмонтон; Альберта, 1989. 760 с.
36. Володимир Винниченко: повернення// Рад. літературознавство. 1989. №7. С. 69-74.
37. Вороний М. Винниченко. Твори// Літературно-науковий вісник. 1912. Т. 58. Кн. 4. С. 179-181.
38. Гаєвський С. Фрайдизм у літературознавстві// Життя і революція. 1926. №10. С. 70-75.
39. Гамсун К. Собрание сочинений: В 6 т. М.: Худож. лит., 1991. Т. 1: Голод; Мистерии; Пан: Романы: Пер. с норв. 560 с.
40. Гинзбург Л. О психологической прозе. Ленинград: Советский писатель, 1971. 464 с.
41. Гнідан О., Дем’янівська Л., Гуляк А., Володимир Винниченко; Грицько Григоренко: Штрихи до портретів: Навчальний посібник. К.: Вища школа, 1995. 223 с.
42. Гожик О.І. Проза В.Винниченка 20-х років ХХ століття: утопічний та антиутопічний дискурси: Дис... канд. філолог. наук: 10.01.01. К., 2001. 176 с.
43. Гречанюк С. Володимир Винниченко: доба і доля// Гречанюк С. На тлі ХХ ст.: Літературно-критичні нариси. К.: Радянський письменник, 1990. 311 с.
44. Грушевський О. З останніх оповідань В.Винниченка// Літературно-науковий вісник. 1918. №2-3. С. 240-248.
45. Грушевський О. З сучасної української літератури. Начерки і характеристики. К.: Криниця, 1918. 209 с.
46. Гундорова Т. Погляд на Марусю”// Слово і час. 1991. №6. С. 15-22.
47. Гундорова Т. Проявлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів: Літопис, 1997. 297 с.
48. Гундорова Т. Станіслав Пшибишевський і Володимир Винниченко: Еротика модерного// Journal of Ukrainian Studies. Summer-Winter. 1995. Vol. 20.