ПРОЦЕС ДОКАЗУВАННЯ У СПРАВАХ З ПРОТОКОЛЬНОЮ ФОРМОЮ ДОСУДОВОЇ ПІДГОТОВКИ МАТЕРІАЛІВ

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………..….
… 3
РОЗДІЛ 1.

1.1.

1.2.

1.3.

РОЗДІЛ 2.

2.1.
2.2.

РОЗДІЛ 3.

3.1.

3.2.
Протокольна форма досудової підготовки матеріалів: суть, юридична природа, процес доказування…………….

Суть та історичні витоки спрощеної форми провадження в кримінальному процесі України ……………………………....
Підстави диференціації кримінального процесу України. Юридична природа протокольної форми досудової підготовки матеріалів ..………………………………………....
Суть і значення кримінально-процесуального доказування….

Особливості процесу доказування під час досудової підготовки матеріалів у протокольній формі ...…………...

Особливості збирання доказів органом дізнання ..……………
Особливості перевірки та оцінки доказів органом дізнання та прокурором ...……………………………………………………

Особливості процесу доказування у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів у суді……………………………………………………………..

Особливості доказування у стадії попереднього розгляду кримінальної справи суддею …………..……..………………..
Особливості доказування у стадії судового розгляду ………..
…

…

..
...

…

…

…

…

…
…
15

15

46
72

78

78

107

122

122
140

ВИСНОВКИ..……………………………………………………………..….

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………….…….…………..

ДОДАТКИ……………………...…..…………………………………………
…

…

… 170

189

210

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Конституція України проголосила, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави
(ст. 3) [5]1.
Без сумніву, серйозної шкоди цій цінності завдає злочинність, боротьба з якою продовжує залишатися досить серйозною проблемою. Офіційна статистика, яка, зрозуміло, не враховує латентної злочинності, свідчить про те, що, незважаючи на певне зниження злочинності в останні роки, її рівень продовжує залишатися досить високим. Так, у 1999 році на території України було зареєстровано 558716 злочинів, у 2000 році – 553594, у 2001 році – 503676. Проте, за результатами опитування експертів, у країнах СНД поза реєстрацією залишаються від 40% (загальнокримінальні) до 95 % (економічні, посадові) злочинів [122; 104]2.
Хоча проблема протидії злочинності є багатогранною, саме в кримінальному процесі вирішуються питання щодо наявності події злочину, винності осіб, які вчинили злочин, їх кримінальної відповідальності, покарання, запобігання вчиненню злочинів у майбутньому.
Важливого значення у зв’язку з цим набуває питання про найбільш ефективну форму кримінального процесу, яка б, з одного боку, забезпечувала з’ясування істини у кожній кримінальній справі, а з іншого, – захист прав та законних інтересів суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності. Особливого значення це питання набуває з огляду на те, що Україна, ратифікувавши Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод 1950 року [3]1, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року [2]2 та інші міжнародно-правові акти у галузі прав людини і судочинства, визнала і закріпила в своєму Основному законі головним обов’язком держави утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ч. 2
ст. 3 Конституції України).
Неабияку актуальність має дане питання у зв’язку з вирішенням однієї з найгостріших проблем сучасної науки і практики кримінального процесу, що пов’язана з концептуальним визначенням, яким же бути новому кримінально-процесуальному законодавству України, з розробкою на основі положень Конституції України проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України, реформуванням кримінального процесу, в якому можуть бути істотно обмежені права особи.
При цьому досить актуальним є й питання про диференціацію кримінального процесу з урахуванням тяжкості злочинів, складності їх розкриття, можливості певного прискорення і спрощення провадження за умови достатньої забезпеченості прав суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності в одних справах і додержання повної процедури провадження в інших.
Значний теоретичний і практичний інтерес у цьому плані становить питання про долю протокольної форми досудової підготовки матеріалів у новому КПК України на фоні суперечливих думок, оцінок і пропозицій, що висловлювалися під час неодноразових тривалих дискусій в юридичній літературі, що велися теоретиками і практиками щодо розширення чи, навпаки, звуження сфери її застосування або навіть неприйнятності як такої, що неспроможна забезпечити належне з’ясування обставин справи і захист прав суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності з огляду на труднощі у здійсненні доказування у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів. Із зазначених міркувань протокольна форма досудової підготовки матеріалів не була передбачена жодною редакцією проекту нового КПК України, підготовленого робочою групою Кабінету Міністрів України. Водночас законодавець, вносячи 12 липня 2001 р. досить істотні зміни до чинного КПК України у зв’язку з закінченням дії Перехідних положень Конституції України, не ліквідував цю форму, а передбачив у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів порушення прокурором кримінальної справи і складання обвинувального висновку [25]1.
До проблеми протокольної форми досудової підготовки матеріалів зверталися у своїх наукових працях, зокрема, такі вчені, як: Р.Д. Аширов,
В.Г. Білоусенко, А.П. Гуляєв, В.Д. Даєв, І.Ф. Демідов, П.С. Елькінд,
А.П. Євсютіна, В.О. Єфанова, С.П. Єфімічев, В.С. Зеленецький,
Ц.М. Каз, А.І. Козаков, А.І. Лубенський, С.А. Маршев, В.М. Махов,
М.Д. Метлін, О.Р. Михайленко, Т.А. Михайлова, І.Д. Перлов,
В.Г. Очередін, Р.Д. Рахунов, М.К. Свірідов, А.В. Смірнов, І.О. Степанова,
М.Л. Якуб.
Окремі особливості процесу доказування за протокольною формою досудової підготовки матеріалів розглядали: Р.С. Абдрахманов, М.С. Алексеєв,
В.Д. Арсеньєв, В.І. Басков, О.В. Баулін, Ю.М. Бєлозеров, Н.А. Власова,
О.В. Волинська, Ю.М. Грошевой, А.М. Денисюк, В.І. Дяченко, Л.М. Карнєєва, В.М. Кобяков, В.К. Коломеєць, М.П. Кузнєцов, А.В. Ленський, М.М. Михеєнко,
О.І. Поповченко, А.А. Рзаєв, В.В. Рябоконь, К.У. Ташибаєв, С.М. Стахівський,
Т.В. Трубнікова, Д.В. Філін, П.В. Цимбал, М.Є. Шумило, Ю.К. Якимович та ін.
Проте проблема особливостей протокольної форми досудової підготовки матеріалів, зокрема істотних особливостей доказування у цьому провадженні з урахуванням положень Конституції України і ратифікованих Україною міжнародно-правових актів у галузі прав людини і судочинства, які вимагають всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин кримінальної справи, з’ясування істини і забезпечення прав та законних інтересів людини у кожній кримінальній справі, а також суттєвих змін, внесених до статей КПК України 21 червня 2001 р., які визначають особливості порядку провадження у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів, на рівні монографічного, дисертаційного дослідження не розроблялась.
На заповнення цієї прогалини у науковому просторі і спрямував своє дослідження дисертант.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження виконане відповідно до Пріоритетних напрямків фундаментальних і прикладних досліджень навчальних закладів науково-дослідних установ МВС України на 1995-2000 роки (додаток № 2 рішення колегії МВС України
від 28.02.95 р.), а також до наказу МВС України “Про затвердження Програми розвитку системи відомчої освіти і вузівської науки на період із 2001 до 2005 року” від 11.05.01 р. № 356, включено до планів науково-дослідних робіт Національної академії внутрішніх справ України і кафедри кримінального процесу названого закладу.
Мета і завдання дослідження. Мета даного наукового дослідження полягає у визначенні суті, юридичної природи, основних засад, змісту протокольної форми досудової підготовки матеріалів, обґрунтуванні необхідності і доцільності існування в новому кримінально-процесуальному законодавстві України протокольної форми досудової підготовки матеріалів, удосконаленої з урахуванням вимог Конституції України та міжнародно-правових актів у галузі прав людини щодо дотримання прав суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності.
Для досягнення цієї мети автором були поставлені і вирішувались такі завдання:
1. Дослідження історії виникнення та розвитку спрощеного провадження у кримінальному процесі України.
2. Визначення суті і юридичної природи протокольної форми досудової підготовки матеріалів та її місця серед інших форм кримінального процесу.
3. Дослідження особливостей процесу доказування – збирання, перевірки та оцінки доказів у протокольній формі досудової підготовки матеріалів, виявлення недоліків цієї форми у плані з’ясування обставин кримінальної справи та забезпечення прав суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності і можливих шляхів їх усунення.
4. Дослідження особливостей процесу доказування у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів у судовому провадженні, вивчення практики вирішення судом можливих проблемних питань, які створюються для суду саме спрощеною формою досудової підготовки матеріалів.
5. Розроблення і внесення пропозицій для законодавця України щодо сфери застосування і вдосконалення протокольної форми досудової підготовки матеріалів з урахуванням вимог забезпечення прав людини в сфері кримінального процесу.
Об’єктом дослідження є теоретичні і практичні проблеми доказування під час досудового провадження у протокольній формі.
Предметом дослідження є норми чинного кримінально-процесуального законодавства України, практика його застосування, історичні пам’ятки права України, чинне кримінально-процесуальне законодавство окремих зарубіжних держав, статистичні дані, а також наукові публікації з питань теми даного дисертаційного дослідження, дані анкетування практичних працівників, які здійснюють провадження у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів – суддів, прокурорів, начальників органів внутрішніх справ, дізнавачів, дільничних інспекторів міліції.
Методи дослідження. Для досягнення поставленої в роботі мети використано загальний діалектичний метод наукового пізнання дійсності, спеціальні теоретичні та емпіричні методи дослідження.
Спеціальними теоретичними методами дослідження, використаними в дисертації, є: методи структурного і системного аналізу правових норм, які використовувалися, зокрема, в процесі порівняння норм, що визначають форму і зміст загального, ускладненого і спрощеного проваджень у кримінальному процесі України; історико-правовий метод, використання якого дало змогу показати історичні витоки і розвиток спрощеного провадження, визначити шляхи вдосконалення спрощеного провадження у новому кримінально-процесуальному законодавстві України; порівняльно-правовий метод, який застосовувався в процесі порівняння спрощеного провадження за КПК України з кримінально-процесуальним законодавством зарубіжних держав, що дало можливість внести пропозиції щодо удосконалення чинного КПК України і проекту нового КПК України; статистичний метод, який використано для обґрунтування теоретичних положень роботи даними судової статистики та іншою статистичною інформацією щодо діяльності суду, прокуратури і органів дізнання у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів; метод соціометрії, який використано при визначенні параметрів анкетування серед суддів і працівників правоохоронних органів та при обробці отриманих даних.
Емпіричну базу дослідження становлять дані, одержані внаслідок вивчення 302 кримінальних справ, досудове провадження в яких здійснювалось у протокольній формі.
Проаналізовано матеріали опублікованої судової практики і статистики, статистичні дані Головного штабу МВС України “Криміногенна ситуація в Україні (1995-1999 р.р.)” й Управління оперативної інформації МВС України “Інформаційний бюлетень про результати роботи по розкриттю та розслідуванню злочинів на території України за 12 місяців 2001 року”. За спеціально розробленими дисертантом анкетами було опитано 164 судді районних (міських) судів; 124 районних (міських) прокурорів та їх заступників; 144 начальників районних відділів (управлінь) ОВС; 448 співробітників органів внутрішніх справ, які здійснюють досудову підготовку матеріалів у протокольній формі.
Автор використав цілий ряд ідей, узагальнень і висновків вітчизняних та зарубіжних вчених у галузі філософії, теорії держави і права, кримінального права, кримінального процесу, криміналістики, кримінології та інших наук.
Правовою базою дослідження стали Конституція України, Загальна декларація прав людини 1948 року, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року, інші міжнародно-правові акти у галузі прав людини, судочинства, Кримінально-процесуальний кодекс України, Кримінальний кодекс України, інші законодавчі та підзаконні нормативно-правові акти, які були чинними на території України з давніх часів і до сьогодення; постанови Пленуму Верховного Суду України, які стосуються кримінального судочинства в цілому і спрощеного досудового провадження, зокрема. Використано відповідне законодавство СРСР, країн близького і далекого зарубіжжя, проект нового КПК України тощо.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в даній роботі вперше в Україні проведено комплексне, системне дослідження особливостей процесу доказування у протокольній формі досудової підготовки матеріалів з урахуванням положень Конституції України, міжнародно-правових актів у галузі прав людини і судочинства у період розроблення проекту нового КПК, де мають бути визначені сучасні ефективні форми провадження у кримінальних справах.
Найбільш вагомі результати дослідження, які характеризують особистий внесок автора в розробку зазначеної проблеми, полягають у наступних положеннях, висновках і пропозиціях:
1. Обґрунтовано об’єктивну потребу кримінального процесу у диференціації, у зв’язку з чим законодавець у всі періоди історії кримінального процесу вдавався до такої диференціації, передбачаючи і спрощене як досудове, так і судове провадження, а при цьому і певні гарантії прав учасників процесу і правильного вирішення справи;
2. Конкретизовано критерії (підстави) диференціації, якими є: 1) ступінь суспільної небезпечності злочину; 2) ступінь складності з’ясування фактичних обставин справи; 3) наявність певних властивостей в особи, щодо якої ведеться провадження, або у особи, яка постраждала від злочину;
3. Визначено юридичну природу протокольної форми досудової підготовки матеріалів як самостійного виду досудового провадження поряд із досудовим розслідуванням, що являє собою врегульовану нормами кримінально-процесуального права діяльність, спрямовану на з’ясування обставин вчинення злочину і встановлення особи, яка вчинила злочин, та часові параметри процесу доказування у цілому;
4 Обґрунтовано, що предмет і межі доказування у протокольному досудовому провадженні мають більш широкий зміст, ніж у стадії порушення кримінальної справи, що обумовлено юридичною природою протокольної форми як самостійного виду досудового провадження;
5. Аргументовано, що, незважаючи на обмежені можливості у проведенні слідчих дій, процес доказування під час досудового провадження у протокольній формі має всі основні елементи: збирання, перевірку і оцінку доказів та їх процесуальних джерел з врахуванням специфіки кожного з цих елементів;
6. Зроблено висновок про особливість оцінки доказів у протокольному провадженні, суть якої полягає у тому, що вона не остаточна, правильність зробленого висновку перевіряється прокурором, а також у суді; особливістю перевірки доказів є те, що вона за чинним законодавством не може проводитись за допомогою слідчих дій за винятком огляду місця події;
7. Доведено, що у стадії попереднього розгляду справи суддею можливості для процесу доказування обмежені витребуванням додаткових доказів або ж прийняттям їх від учасників процесу, інших громадян, підприємств, установ та організацій. Завданням цього етапу провадження є підготовка належних умов для повномасштабного доказування у стадії судового розгляду справи, змістом же оцінки доказів суддею є визначення їх належності, допустимості і достатності для призначення справи до розгляду в судовому засіданні, при цьому достовірність доказів визначається в судовому засіданні;
8. Показано критичне ставлення автора до виключення зі ст. 296 КПК положень про витребування доказів з ініціативи суду, що є виявом того загального підходу законодавця до ролі суду в кримінальному процесі, за яким суд звільнено від обов’язку (і права також) всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи;
9. Наводяться аргументи щодо неприпустимості поширення на справи, досудова підготовка в яких проводилася у протокольній формі, положень ч. 3
ст. 299 КПК, які наділяють суд правом, якщо проти цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким не заперечуються;
10. Зроблено висновок про те, що процес доказування під час судового розгляду даної категорії справ, носить такий же характер, як і у звичайних справах, але він має деякі особливості, а саме:
- доказове значення зберігається за фактичними даними, які є в протоколі огляду місця події, заявах та повідомленнях про злочини, інших документах отриманих під час досудової підготовки матеріалів;
- більш стислими є строки, протягом яких справи даної категорії повинні бути розглянуті судом;
- предмети, отримані в протокольному досудовому провадженні, підлягають огляду в судовому засіданні та приєднанню до справи (якщо цього не зробив суддя під час попереднього розгляду справи), і тільки після цього можуть бути використані як докази;
- фактичні дані, які є в поясненнях, не можуть служити достатніми доказами в стадії судового розгляду: суд має допитати як підсудного, як потерпілого, як свідків осіб, чиї пояснення є в поданих до суду матеріалах;
11. Обґрунтовано необхідність:
- визначення в окремих статтях КПК України переліків процесуальних прав осіб, які в першу чергу залучаються до процесу доказування у досудовому провадженні у протокольній формі;
- передбачити в законі можливість проведення до порушення кримінальної справи огляду предметів і документів, судово-медичної експертизи для з’ясування характеру і ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, а також порядок отримання пояснень, прийняття від громадян і організацій предметів і документів.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані автором висновки та пропозиції, які містяться в дисертації, можуть бути використані:
а) у законотворчій роботі – при внесенні змін і доповнень до чинного КПК, при доопрацюванні проекту нового КПК України, при прийнятті постанов Пленуму Верховного Суду України в частині доказового права в цілому і процесу доказування у протокольній формі досудової підготовки матеріалів, зокрема; б) у практичній діяльності органів дізнання, прокуратури і суду; в) у науково-дослідницьких цілях – для подальшої розробки науково-обґрунтованих положень і рекомендацій щодо проблем диференціації кримінального процесу, доказування у різних видах проваджень з урахуванням положень Конституції України; г) у навчальному процесі – при вивченні слухачами, курсантами і студентами юридичних закладів освіти курсу “Кримінальний процес України”.
На базі основних положень і висновків дисертації підготовлені і передані до Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності пропозиції щодо удосконалення розділу про протокольну форму досудової підготовки матеріалів та інших розділів КПК України.
Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації оприлюднені у виступах автора на засіданнях кафедри кримінального процесу Національної академії внутрішніх справ України і наукових конференціях: Міжнародна науково-практична конференція студентів і аспірантів “Правові проблеми сучасності очима молодих дослідників”, м. Київ, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 29-30 листопада 2001 року; Науково-практична конференція “Теорія та практика застосування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах”, м. Київ, Національна академія внутрішніх справ України, 25 квітня 2002 року.
Основні теоретичні положення, висновки та рекомендації, сформульовані в дисертації, викладені автором у п’яти наукових працях (три з яких без співавторів – у фахових виданнях ВАК України) одна із праць – у співавторстві, де участь дисертанта становить 25%.
1. Савицький Д.О. Особливості процесу збирання доказів у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 131: Правознавство. – Чернівці: Рута, 2002. – С. 111-114.
2. Савицький Д.О. Підстави диференціації процесуальних форм і їх реалізація у провадженні зі спрощеною формою // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України: Науково-теоретичний журнал – 2002. – №2. – С. 214-223.
3. Савицький Д.О. Спрощене досудове провадження у кримінальному процесі України: питання історії // Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях учених: Науково-практичний збірник. Додаток до журналу “Міліція України” – 2002. – №13. – С. 16-24.
4. Поповченко О.І., Савицький Д.О. Протокольна форма досудової підготовки матеріалів: історія, проблеми, досвід. – К.: Вид-во Держ. ком. стат. України, 1997. – 41 с.
5. Савицький Д.О. Проблеми диференціації досудового провадження у кримінальному процесі // Теорія та практика застосування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах: Тези доп. наук.-теорет. конф.: У 2-х ч. – Ч. 1. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2002. – С. 214-216.
Структура дисертації обумовлена метою і предметом дослідження, відповідає логіці наукового пошуку і вимогам ВАК України і складається із вступу, трьох розділів, які включають сім підрозділів, висновків, списку використаних літературних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 258 сторінок рукописного тексту, з них основний текст дисертації 186 сторінок, список літературних джерел на 21 сторінці (241 найменування), додатки на 49 сторінках, з них: п’ять анкет, узагальнені результати вивчення справ та опитування, дві таблиці, акти впровадження.

Список литературы

Висновки

1. Законодавство України йде в руслі тенденцій світової процесуальної культури. Характерні риси спадкоємності в галузі диференціації кримінально-процесуальних форм, зокрема, й інституту спрощених проваджень, простежується протягом усього шляху розвитку й удосконалення кримінального процесу в нашій країні. У зв’язку з цим видається необґрунтованими твердження окремих авторів про те, що спрощене провадження в кримінально-процесуальному законодавстві України існує лише з 1967 р., коли у КПК УРСР було передбачено окремим розділом VII особливості провадження у справах про хуліганство.
Дослідження кримінально-процесуального законодавства і кримінально-процесуальної думки різних держав і різних епох дає, на нашу думку, підставу для висновку про те, що в диференціації кримінально-процесуальних форм є об’єктивна потреба і законодавець у всі періоди історії кримінального процесу вдавався до такої диференціації залежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину, складності справи, віку особи, яка вчинила злочин, передбачаючи і прискорене та спрощене як досудове, так і судове провадження, а при цьому і певні гарантії прав учасників процесу і правильного вирішення справи.
Спрощене і прискорене провадження у кримінальних справах неминуче пов’язане із спрощенням процесуальних гарантій всебічного, повного і об’єктивного з’ясування обставин кримінальної справи, забезпечення прав та законних інтересів учасників кримінального процесу. Тому законодавець, допустивши по чітко і вичерпно визначених злочинах, які не являють великої суспільної небезпеки, прискорене і спрощене провадження у вигляді протокольної форми досудової підготовки матеріалів, і, враховуючи трагічні наслідки спрощення процесуальної форми у 30-50-ті роки ХХ століття, забороняє вводити спрощене провадження навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану.
2. Кримінально-процесуальна форма – це визначена кримінально-процесуальним правом і регламентована законом система процесуальних правил, послідовність стадій кримінального процесу та сукупність процесуальних вимог, що ставляться до учасників судочинства.
Процесуальна форма встановлює способи та строки здійснення процесуальних дій, пов’язаних із збиранням, дослідженням та оцінкою доказів, порядок прийняття і оформлення рішень і засади найбільш доцільної процедури здійснення повноважень учасників кримінального судочинства. Додержання процесуальної форми не є самоціллю. Воно забезпечує здійснення всіх завдань кримінального судочинства в цілому, а також спеціальних завдань кожної стадії та інститутів кримінального процесу.
3. Підставами диференціації кримінально-процесуальних форми є:
а) кримінально-правова (ступінь суспільної небезпечності злочину);
б) кримінально-процесуальні (ступінь складності з’ясування фактичних обставин справи; наявність певних властивостей у особи, відносно якої ведеться провадження, або у особи, яка постраждала від злочину; суспільна значущість справи).
Зазначені підстави диференціації можуть бути використані лише для розмежування основних проваджень за ступенем складності процесуальних форм у цілому, і за необхідності заміни в конкретних випадках одного виду провадження іншим. При цьому повинна допускатися заміна лише менш складного провадження більш складним, але не навпаки.
4. Завдання включення конкретних статей КК у перелік ст. 425 КПК істотно спроститься, якщо в кримінальному законодавстві буде встановлений перелік злочинів, що не являють великої суспільної небезпеки. Саме до цих діянь і слід потім застосовувати кримінально-процесуальні підстави диференціації для того, щоб виділити ті з них, по яких можливе спрощене провадження.
Слід виключити протокольне провадження у справах, хоч і не складних (з точки зору встановлення фактичних обставин), але “громіздких”, в яких необхідний великий обсяг матеріалів, і відповідно більше часу піде на їх підготовку.
Якщо у двадцятиденний строк неможливо з’ясувати істотні обставини вчинення злочину, начальник органу дізнання порушує кримінальну справу й у справі проводиться дізнання. Протокольне провадження, таким чином, замінюється дізнанням, коли у конкретному випадку, через складність встановлення фактичних обставин, виконати завдання досудового провадження, використовуючи протокольну форму неможливо; необхідна більш складна процесуальна форма досудового провадження – дізнання з подальшою передачею для провадження досудового слідства.
5. Під час вирішення питання про досудове протокольне провадження враховуються й інші обставини, зокрема така підстава диференціації, як суспільна значущість справи. Саме на цій підставі не допускається спрощене провадження у справах про злочини, передбачені ст. 445 КК України (незаконне використання символіки Червоного Хреста і Червоного Півмісяця), ст. 339 КК України (незаконне підняття Державного Прапора України на річковому чи морському судні) та іншими аналогічними статтями. Навряд чи справи про ці злочини складні з точки зору встановлення фактичних обставин. Однак для держави вони набувають особливого політичного значення і тому вимагають особливого кримінально-процесуального забезпечення.
Особливого суспільного значення може набути і конкретний злочин з тих, за якими можливе спрощене протокольне провадження. Коли, наприклад, такого роду злочин учинений особою, яка займає відповідальне становище. У зв’язку з цим у кримінально-процесуальному законодавстві, на наш погляд, має бути норма, відповідно до якої:
- протокольне провадження не допускалося б щодо депутатів усіх рівнів, а також суддів, народних засідателів і присяжних у період виконання ними обов’язків у суді;
- за рішенням прокурора, суду (ст. 111 КПК України), а також начальника органу дізнання, протокольне провадження замінювалося б досудовим розслідуванням у випадку, коли конкретна справа про злочин, за яким можливе протокольне провадження, набувала б особливого суспільного значення.
6. Має своє вираження і такий критерій диференціації відносно протокольного досудового провадження як наявність певних властивостей в особи, стосовно якої ведеться провадження. Протокольне провадження цілковито виключається (незалежно від складності встановлення фактичних обставин) відносно особи, яка не досягла повноліття на момент учинення злочину, а також особи, яка в силу своїх фізичних або психічних вад не може сама здійснювати своє право на захист.
7. У законі про провадження з протокольною формою досудової підготовки матеріалів не передбачено такої підстави диференціації як думка особи, відносно якої ведеться провадження, і особи, яка постраждала від злочину. Для реалізації цієї підстави у провадженні з протокольною формою досудової підготовки матеріалів необхідно закріпити у кримінально-процесуальному законі правило, відповідно до якого протокольне досудове провадження на вимогу особи, відносно якої воно здійснюється, чи на вимогу особи, яка постраждала від злочину, має бути замінено на провадження у звичайному порядку.
8. Прийняттю прокурором рішення про порушення кримінальної справи та складанню ним обвинувального висновку передує кримінально-процесуальна діяльність, що регламентована ст. 426 КПК. Така діяльність, на нашу думку, також є кримінально-процесуальним доказуванням, оскільки являє собою збирання, перевірку та оцінку відомостей про факти, які мають значення для правильного вирішення справи.
9. На наш погляд, назва “правопорушник“ не є вдалою, бо вона ніби констатує вчинення злочину певною особою ще до того, як порушено за цим злочином кримінальну справу, що суперечить принципу презумпції невинності, відповідно до якого особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України). Доцільніше цього учасника було б іменувати “особою, відносно якої ведеться досудове протокольне провадження”.
10. У КПК України окремо необхідно визначити перелік прав осіб, які у першу чергу залучаються до процесу доказування під час досудового провадження у протокольній формі – особи, відносно якої досудове провадження здійснюється у протокольній формі; особи, яка постраждала від злочину, та інших осіб, які викликаються для дачі пояснень. Це можна було б викласти у статтях 427-429 чинного КПК України, які раніше були виключені з Кодексу.
“Стаття 427. Права особи, відносно якої ведеться досудове провадження у протокольній формі
Особа, щодо якої ведеться протокольне провадження, має право: знати, з приводу причетності до якого кримінально-караного діяння їй пропонується дати пояснення; давати пояснення; відмовлятися давати пояснення щодо себе, членів своєї сім’ї чи близьких родичів; мати захисника і побачення з ним з моменту ознайомлення з протоколом про обставини вчиненого злочину, зазначеного у ст. 425 цього Кодексу; подавати докази; заявляти клопотання і відводи; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії, дізнавача, а за наявності відповідних підстав – на забезпечення безпеки; вимагати заміни досудового провадження у протокольній формі на досудове розслідування; ознайомлюватись з протоколом про обставини вчиненого злочину, затвердженим начальником органу дізнання, а також з усіма матеріалами і списком осіб, які підлягають виклику в суд, які додаються до протоколу.
Про роз’яснення прав особі, щодо якої ведеться протокольне провадження, дізнавач складає протокол, який підписується цією особою і дізнавачем.”
У зв’язку з наданням особі, щодо якої ведеться досудове провадження у протокольній формі, права мати захисника необхідно доповнити ст. 44 КПК України новою п’ятою частиною такого змісту:
“У справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів особа, щодо якої здійснюється досудова підготовка, має право запросити захисника з моменту ознайомлення її з протоколом про обставини вчинення злочину та усіма матеріалами і списком осіб, які підлягають виклику в суд, що додаються до протоколу.”
Частину п’яту вважати відповідно частиною шостою.
“Стаття 428. Права особи, яка постраждала від злочину
Особа, яка постраждала від злочину має право: давати пояснення відносно обставин вчинення злочину, яким їй завдано шкоду; відмовитися давати пояснення щодо себе, членів своєї сім’ї чи близьких родичів; мати представника; подавати докази, заявляти клопотання і відводи; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії, дізнавача, прокурора, а за наявності відповідних підстав – на забезпечення безпеки; вимагати заміни досудового провадження у протокольній формі на досудове розслідування; ознайомитися з протоколом про обставини вчинення злочину, затвердженим начальником органу дізнання, а також з усіма матеріалами і списком осіб, які підлягають виклику в судове засідання, що додаються до протоколу.
Про роз’яснення прав особі, яка постраждала від злочину, і заявлені нею клопотання дізнавач складає протокол, який підписується цією особою і дізнавачем.”
У зв’язку з наданням особі, яка постраждала від злочину, права мати представника необхідно доповнити ст. 52 КПК новою другою частиною в такій редакції:
“У досудовому провадженні в протокольній формі представниками особи, яка постраждала від злочину, можуть бути адвокати, близькі родичі, законні представники, а також інші особи за постановою дізнавача або прокурора.”
Частини другу і третю вважати відповідно частинами третьою і четвертою.
“Стаття 429. Права інших осіб, які дають пояснення під час досудового провадження у протокольній формі
Інші особи, крім особи, відносно якої здійснюється досудове провадження, і особи, яка постраждала від злочину, викликані для дачі пояснень, мають право: давати пояснення щодо обставин вчинення злочину і особи, яка його вчинила; відмовитись давати пояснення щодо себе, членів своєї сім’ї чи близьких родичів; подавати скарги на дії та рішення дізнавача, прокурора, а за наявності відповідних підстав – на забезпечення безпеки.
Про роз’яснення прав цим особам зазначається в протоколах усних пояснень або в окремих протоколах, якщо пояснення цими особами викладені власноручно.”
11. Як і при провадженні досудового розслідування, у досудовому провадженні в протокольній формі не може бути поєднання в одній особі декількох процесуальних функцій, тобто не можна, щоб досудову підготовку матеріалів у протокольній формі здійснювали особи, які безпосередньо виявили злочин, або які є його очевидцями, а саме функції свідка і посадової особи, яка здійснює досудове протокольне провадження. Отже, правила про відводи мають поширюватися і на осіб, які здійснюють досудову підготовку матеріалів в протокольній формі, про що має бути зазначено і в ст. 60 КПК України.
12. Процес доказування у досудовому провадженні в протокольній формі, як і дане провадження в цілому, обмежене часовими параметрами – строком 10, а у виняткових випадках – 20 днів. На нашу думку, початком строку протокольного провадження слід вважати момент реєстрації заяви чи повідомлення про злочин, коли орган дізнання офіційно розпочинає процесуальну діяльність з конкретної заяви чи повідомлення про злочин. Днем закінчення строку досудової підготовки матеріалів у протокольній формі, як це видно зі змісту ст. 426 КПК є день, коли затверджений начальником органу дізнання протокол про обставини вчинення злочину з усіма матеріалами, надсилається органом дізнання прокурору для вирішення питання про порушення кримінальної справи і складання обвинувального висновку.
Доцільно передбачити в ст. 426 КПК право прокурора, як виняток, продовжувати строк досудового провадження до 30 діб, коли є підстави вважати, що у цей строк передбачені законом процесуальні дії дадуть можливість закінчити досудове провадження.
13. Предмет і межі доказування у протокольному досудовому провадженні значно ширші, ніж у стадії порушення кримінальної справи.
Це обумовлено юридичною природою протокольної форми досудової підготовки матеріалів, як особливого виду досудового провадження поряд з досудовим розслідуванням у формі досудового слідства і дізнання.
У стадії порушення кримінальної справи процесуальна діяльність спрямована лише на з’ясування наявності чи відсутності ознак злочину у події, про яку стало відомо органам кримінального судочинства. Підставою прийняття рішення про порушення кримінальної справи є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину (ч. 2 ст. 94 КПК).
На підставі ж матеріалів протокольної форми досудової підготовки вирішується питання не лише про порушення кримінальної справ, але й про складання обвинувального висновку прокурором.
Зміст ст. 426 КПК свідчить про те, що до предмета доказування під час здійснення досудового провадження у протокольній формі, входять, з урахуванням специфіки даного провадження, такі ж обставини, як і до загального предмета доказування у будь-якій кримінальній справі (ст. 64 КПК): обставини вчиненого злочину, особа правопорушника, а конкретніше: час і місце вчинення злочину, його способи, мотиви, наслідки та інші істотні обставини, винність правопорушника, дані про особу правопорушника.
Оскільки порядок провадження у справах про злочини, зазначені у ст. 425 КПК, визначається загальними правилами КПК за винятками, встановленими статтями глави про протокольну форму, то й “інші істотні обставини” мають визначатися з урахуванням положень ст. 64 КПК та конкретних особливостей злочину, за яким здійснюється провадження у протокольній формі.
Якщо між порушенням кримінальної справи і розглядом справи в суді є ще досудове провадження у формі досудового розслідування, під час якого повною мірою здійснюється доказування у всіх його елементах – збирання (виявлення і фіксація в процесуальних документах) перевірка і оцінка доказів та їх процесуальних джерел і формулювання та обґрунтування на основі цього доказування рішень у справі, то в даному провадженні обвинувальний висновок із зазначенням обставин вчинення злочину конкретною особою і доказів, на яких вони ґрунтуються, складається прокурором саме за результатами досудового провадження у протокольній формі.
Під час досудового провадження у протокольній формі процес доказування має всі свої елементи: збирання, перевірку і оцінку доказів та їх процесуальних джерел з урахуванням специфіки кожного з цих елементів, що визначається, зокрема обмеженими можливостями протокольної форми у проведенні слідчих дій.
14. Згідно зі ст. 190 КПК за наявності підстав кримінальна справа порушується негайно після огляду місця події. При протокольному провадженні це неможливо, оскільки огляд здійснює дізнавач, а кримінальну справу порушує прокурор після надходження матеріалів, затверджених органом дізнання, тобто в строк до 10 днів, а у випадку продовження строку – до 20 днів, протягом яких ведеться протокольне провадження. Виходячи з цього, ми підтримуємо пропозицію, яка раніше висловлювалась у літературі, про необхідність внесення змін до ч. 2 ст. 190 КПК відповідно до яких, вимога про негайне порушення кримінальної справи після проведеного огляду місця події не поширювалась на досудову підготовку матеріалів у протокольній формі.
15. Згідно з ч. 1 ст. 190 КПК оглядатись можуть різні об’єкти: місцевість, приміщення, предмети, документи, місце події. До порушення ж кримінальної справи, а отже й під час досудового провадження у протокольній формі, можливе проведення лише огляду місця події (ч. 2 ст. 190 КПК).
На наш погляд, доцільно закріпити в законі (ч. 2 ст. 190 КПК) положення, відповідно до якого до порушення кримінальної справи може бути проведено огляд предметів і документів, витребуваних за ініціативою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також поданих особою, яка заявила про злочин, або іншими особами.
Також доцільно було б передбачити в КПК можливість призначення судово-медичної експертизи для з’ясування характеру і ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.
Тому на підставі викладеного (у п. п. 14, 15) пропонуємо викласти частину 2 статті 190 КПК України в такій редакції:
“Огляд місця події, предметів і документів, витребуваних за ініціативою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також поданих особою, яка заявила про злочин, або іншими особами у невідкладних випадках може бути проведено до порушення кримінальної справи. У цих випадках, при наявності для того підстав, кримінальна справа порушується негайно після проведеного огляду, крім випадків протокольного провадження.”
Доповнити статтю 196 КПК України новою частиною п’ятою в такій редакції:
“До порушення кримінальної справи відповідно до частини 4 статті 97 цього Кодексу допускається призначення судово-медичної експертизи для з’ясування ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.”
Доповнити частину 4 статті 97 КПК України після слів “… чи посадових осіб,” словами “…витребування необхідних документів, отримання висновків експертів, огляду місця події, предметів і документів, витребуваних за ініціативою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду, а також поданих особою, яка заявила про злочин, або іншими особами.”
16. Необхідно, на наш погляд, детальніше регламентувати в законі процедуру одержання пояснень у ході досудової підготовки матеріалів у протокольній формі, слід більш докладно визначити реквізити пояснень, відомості, які повинні міститися в них.
У зв’язку з цим, на наш погляд, слід доповнити КПК України новою статтею такого змісту:
“Стаття 4261. Отримання пояснень
Пояснення можуть бути отримані особою, яка провадить дізнання від будь-якої особи, яка має відомості про вчинений злочин чи злочин, що готується, без яких неможливо вирішити питання про порушення чи відмову в порушенні кримінальної справи.
Перед отриманням пояснень особі роз’яснюється право відмовитись давати пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів.
Пояснення можуть бути написані власноручно особою, яка дає пояснення або записані особою, яка провадить дізнання у протоколі пояснення. У поясненнях мають бути відображені: час і місце їх отримання, ким відібране пояснення, відомості про особу, яка дає пояснення (прізвище, ім’я, по батькові, дата народження, місце роботи, проживання чи перебування). Особа, яка отримує пояснення, може ставити запитання, спрямовані на уточнення та доповнення пояснень.
Особою, яка дає пояснення, можуть бути виготовлені плани, схеми, креслення, малюнки, які приєднуються до пояснень, про що зазначається у поясненнях, написаних власноручно або в протоколі пояснень.
Пояснення пред’являються для прочитання особі, яка дала пояснення або оголошуються за її проханням. Вимога особи, яка дала пояснення, внести доповнення та уточнення до пояснень підлягає обов’язковому виконанню.
Протокол пояснень підписує особа, яка їх дала і яка їх отримала.”
17. Для забезпечення можливості використання отриманих предметів і документів як доказів, необхідно, на наш погляд, закріпити в законі порядок прийняття цих об’єктів.
У зв’язку з цим пропонуємо доповнити статтю 66 КПК України новою частиною третьою такого змісту:
”Особа, яка подала предмет чи документ, має бути допитана про обставини його виявлення. Якщо предмет отриманий при протокольному провадженні або в стадії порушення кримінальної справи, то у цієї особи слід одержати відповідне пояснення. Факт передачі об'єкта має фіксуватися в протоколі із зазначенням, ким, коли і який документ чи предмет (з докладним його описом) подано в орган внутрішніх справ. Якщо предмет чи документ виявлено працівником органу дізнання при провадженні оперативно-розшукових дій, він може бути поданий з рапортом цієї особи, в якому мають бути зазначені час, місце й обставини виявлення предмета чи документа, що подається. У ході досудового розслідування чи судового розгляду оперативний працівник може бути допитаний як свідок про обставини, пов’язані з виявленням предмета чи документа.”
Частину третю відповідно вважати частиною четвертою.
18. Необхідно також закріпити в законі те, що вимога про надання предмета чи документа повинна мати письмову форму (постанова). Це дозволить уточнити, який саме предмет чи документ витребовується, які саме дані і за який період необхідно надати тощо. Крім того, наявність у справі письмового запиту пояснює шляхи появи доказів, без чого неможливо судити про їх допустимість.
У зв’язку з цим пропонуємо доповнити частину 1 статті 66 КПК України після слів ”…для дачі висновків;” словами “… за клопотанням сторін або за власною ініціативою, шляхом винесення постанови, …”
19. Таким чином, збирання доказів як елемент процесуального доказування існує і в досудовому провадженні, яке здійснюється в протокольній формі. Його зміст складають огляд місця події, а також сукупність інших процесуальних дій, які дають можливість органу дізнання з’ясувати обставини вчинення злочину і особу, яка його вчинила. Беручи до уваги, що на основі матеріалів, зібраних під час досудового провадження у протокольній формі, прокурором складається обвинувальний висновок, можливість такого з’ясування доцільно було б розширити, дозволивши шляхом внесення до КПК України змін під час протокольної форми досудової підготовки матеріалів провадити ще й інші слідчі дії, зокрема огляд предметів і документів, а також призначення експертиз, які б не обмежували права учасників процесу (зокрема судово-медичної для з’ясування характеру і тяжкості тілесних ушкоджень).
20. На наш погляд, ототожнення понять дослідження доказів і їх перевірки не зовсім вірне. Видається, що дослідження доказів – це одержання відповідним суб’єктом інформації, яка міститься в них, (фактичних даних), її сприйняття (прийом) і опрацювання. Найпростішим способом дослідження доказів є безпосереднє сприйняття суб’єктом інформації (одержання показань). У цьому випадку дослідження доказів поєднується з їх збиранням. Найелементарнішим дослідженням, візуальним оглядом, супроводжується також збирання речових доказів (при огляді місця події).
На відміну від дослідження, перевірка доказів – це діяльність, спрямована на підтвердження або спростування інформації, яка міститься в них. Перевірити доказ означає проаналізувати зміст даних, на основі яких можна судити про його достовірність і допустимість. Докази можуть бути перевірені також за допомогою процесуальних дій чи оперативно-розшукових заходів.
21. Ми приєднуємось до визначення оцінки доказів, яке дав
М.М. Михеєнко і за яким оцінка доказів та їх джерел являє собою розумову, логічну діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суддів, врегульовану в певних межах нормами кримінально-процесуального права. Вона супроводжує кожен крок осіб і органів, які ведуть кримінальний процес, по збиранню і перевірці доказів та їх джерел. Як окремий, самостійний елемент процесу доказування оцінка чітко виявляється тоді, коли необхідно прийняти (а у випадках, передбачених законом, і письмово обґрунтувати) процесуальне рішення – проміжне (етапне) чи підсумкове для даної стадії, окремої особи або всього провадження по справі.
Особливістю оцінки доказів у протокольному провадженні є те, що оцінка доказів, що передує порушенню кримінальної справи, не є остаточною, правильність зробленого висновку перевіряється прокурором, а також у суді, особливістю ж перевірки доказів є те, що вона за чинним законодавством не може провадитися за допомогою слідчих дій, за винятком огляду місця події.
22. У справах про злочини, підготовка матеріалів в яких здійснювалась в протокольній формі, коло питань, що підлягають вирішенню у зв’язку з підготовкою справи до розгляду в судовому засіданні, має свої особливості. Можливості для процесу доказування у всіх його елементах (збирання, перевірка та оцінка) обмежені, суддя може лише витребувати додаткові докази або ж приймати їх від учасників процесу, а також від інших громадян, підприємств, установ, організацій.
Важливим завданням цього етапу провадження є підготовка належних умов для повномасштабного доказування у стадії судового розгляду кримінальної справи, зокрема витребування доказів; виклик осіб, які дають показання; виклик експерта, перекладача, сторін тощо.
На наш погляд, якщо досудова підготовка здійснювалась у протокольній формі, суддя, готуючи справу до розгляду в судовому засіданні, повинен вирішити такі питання про:
* визнання потерпілою особу, якій злочином заподіяна моральна, фізична або майнова шкода, тому що при проведенні досудової підготовки матеріалів у протокольній формі органи дізнання не можуть винести відповідної постанови;
* визнання особи цивільним позивачем, якщо особа, якій була заподіяна матеріальна шкода, пред’явила цивільний позов. Суддя зобов’язаний повідомити їй про це і роз’яснити її права та обов’язки;
* визнання предметів, що вилучені у правопорушника чи з місця вчинення злочину, речовими доказами і приєднання їх до справи.
23. Після вирішення питань, пов’язаних з підготовкою справи до розгляду в судовому засіданні, і тих, що стосуються саме протокольного провадження, суддя починає розгляд більш загальних питань про:
* участь прокурора в судовому засіданні;
* участь захисника в судовому засіданні;
* список осіб, які підлягають виклику в судове засідання;
* витребування додаткових доказів;
* обрання запобіжного заходу;
* клопотання, заявлені обвинуваченим, його захисником чи законним представником, потерпілим або його представником;
* розгляд справи у відкритому чи закритому судовому засіданні.
* заходи для забезпечення цивільного позову;
* виклик у необхідних випадках перекладача, спеціаліста, експерта;
* день і місце слухання справи в судовому засіданні;
* всі інші питання, які стосуються підготовчих до суду дій.
Вважаємо, що зазначені вище питання, які підлягають вирішенню суддею при підготовці справи до судового засідання і які стосуються саме протокольного провадження, мають знайти своє чітке законодавче закріплення в главі 35 КПК України.
24. На наш погляд, підсудному вручається тільки копія обвинувального висновку і повідомлення про день розгляду справи в суді, про що прямо зазначається в ч. 1 ст. 254 КПК України. З протоколом правопорушнику надається можливість ознайомитися і зробити відповідні виписки після затвердження його начальником органу дізнання (ч. 4 ст. 426 КПК України).
25. Початком стадії попереднього розгляду справи суддею є надходження матеріалів протокольного провадження, в яких протокол затверджено начальником органу дізнання, а прокурором порушено кримінальну справу і складено обвинувальний висновок. Даний висновок підтверджується наступним. З моменту надходження протокольного провадження до суду у суду (судді) виникає обов’язок належним чином вирішити поставлені перед стадією попереднього розгляду справи суддею завдання, жоден інший орган протокольного провадження не вправі прийняти по зазначених матеріалах ніяких рішень, стосовно матеріалів починають діяти правила, що відповідають саме стадії попереднього розгляду справи суддею. Крім того, саме з моменту надходження до суду матеріалів провадження обчислюється 10-денний строк для судового розгляду таких справ.
Завершальним моментом будь-якої стадії кримінального судочинства є винесення певного правозастосовчого акту, який за допомогою вирішення спеціальних завдань забезпечує реалізацію у відповідному обсязі конкретних норм кримінального закону. Виходячи з отриманих при вирішенні спеціальних завдань результатів, а також з тяжкості вчиненого злочину, характеристики правопорушника та інших обставин справи, законодавець передбачив для кожної процесуальної стадії кілька видів правозастосовчих актів. Це положення поширюється і на стадію попереднього розгляду справи суддею у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів, завершальним моментом якої слід визнати факт винесення одного з наступних правозастосовчих актів:
а) постанова про призначення справи до судового розгляду;
б) постанова про повернення кримінальної справи для провадження в ній досудового розслідування;
в) постанова про закриття кримінальної справи як за реабілітуючими, так і за нереабілітуючими підставами;
г) постанова про зупинення провадження у кримінальній справі чи направлення її за підсудністю.
26. У стадії попереднього розгляду справи суддею процес доказування у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів характеризується обмеженими можливостями збирання нових доказів і перевірки наявних у матеріалах кримінальної справи, а змістом оцінки доказів суддею є визначення їх належності, допустимості і достатності для призначення справи до розгляду в судовому засіданні; достовірність доказів буде визначена вже в судовому засіданні.
27. Законодавець окремо не передбачив ніяких винятків із загальних правил здійснення правосуддя у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів, за винятком скорочених строків розгляду подібного роду справ судом першої інстанції. Тому суд, під час судового розгляду справ зазначеної категорії, зобов’язаний суворо дотримуватись всіх правил, закріплених в гл. 23-28 КПК України.
28. Вважаємо за доцільне у підготовчій частині судового засідання при розгляді справ з протокольною формою не обмежуватися тим переліком питань про особу підсудного, який наведений у ст. 286 КПК України. Необхідно при встановленні особи правопорушника з'ясувати, чи притягувався він до адміністративної відповідальності, а якщо так, то коли саме і за яке правопорушення. Думається, що при розгляді всіх справ даної категорії необхідно ставити підсудному запитання, чи є він працездатним, оскільки основною мірою покарання за злочини, перелічені у ст. 425 КПК України, є виправні роботи і штраф. Також головуючий, відповідно до ч. 2 ст. 286 КПК України, має з'ясувати у підсудного, чи отримав він і коли саме, копію обвинувального висновку.
29. Виключення з ст. 296 КПК положень про витребування доказів за ініціативою суду є на нашу думку виявом того загального підходу законодавця до ролі суду в кримінальному процесі, за яким суд звільнено від обов’язку (і права також) всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи. Законом України від 21 червня 2001 р. суд (суддю) виключено з числа суб’єктів цього обов’язку, передбачених ст. 22 КПК, а виключенням з ст. 296 КПК частин 5 і 6 його позбавлено також права вживати заходів до всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи в судовому засіданні.
Така позиція законодавця України видається необґрунтованою, непереконливою навіть з точки зору його прагнення забезпечити здійснення принципу змагальності сторін, позбавляючи при цьому суд, після роз’яснення прав сторонам, процесуальної активності у з’ясуванні обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
30. На нашу думку, неприпустимо поширювати на справи, досудова підготовка в яких проводилась у протокольній формі, положення ч. 3 ст. 299 КПК, які наділяють суд правом, якщо проти цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким не заперечуються. Адже при протокольному провадженні слідчі дії не проводяться (за винятком огляду місця події), і її результати мають перевірятися хоча б провадженням слідчих дій у суді. Якщо відповідно до вищенаведених положень суд обмежить дослідження фактичних обставин справи допитом підсудного, тоді після виконання вимог ст. 317 КПК він повинен перейти до судових дебатів (ст. 3011 КПК) так і не дослідивши по суті жодного доказу.
У зв’язку з цим статтю 431 КПК необхідно доповнити частиною другою такого змісту:
“Під час розгляду цих справ не застосовуються положення частин 3 і 4 статті 299 та статті 3011 цього Кодексу в частині можливості обмеження судом дослідження фактичних обставин справи допитом підсудного. Судове слідство проводиться у повному обсязі.”
31. На наш погляд, дослідження доказів у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів завжди треба починати з допиту підсудного, тому що до початку дослідження доказів у справі ще немає його показань, хоча відносно нього вже сформульоване обвинувачення. Такий порядок дослідження доказів при розгляді справ, при якому досудове розслідування не проводилося, дозволить:
а) допитати підсудного до того, як відносно нього будуть давати викривальні показання особи, викликані у судове засідання як свідки і потерпілі;
б) вже на початку судового слідства з’ясувати, що саме підсудний протиставляє висновкам органу дізнання. Це, у свою чергу, обумовлює цілеспрямованість процесуальних дій, всебічність, повноту й об'єктивність дослідження обставин кримінальної справи;
в) підвищити активність підсудного в судовому розгляді, що має сприяти встановленню істини в кримінальній справі.
32. Судовий розгляд у даній категорії справ провадиться за загальними правилами кримінального судочинства, за винятками, зазначеними у главі 35 КПК України. Отже, процес доказування носить такий же характер, як і у звичайних справах, але він має свої особливості.
В стадії судового розгляду, за умови безпосереднього дослідження в судовому засіданні, доказове значення зберігається за фактичними даними, які є в протоколі огляду місця події, заявах та повідомленнях про злочини, інших документах отриманих при досудовій підготовці матеріалів. Більш стислими є строки, протягом яких справи даної категорії мають бути розглянуті судом
(ст. 431 КПК України).
Предмети, отримані в протокольному досудовому провадженні, підлягають огляду в судовому засіданні та приєднанню до справи (якщо цього не зробив суддя під час попереднього розгляду справи), і тільки після цього можуть бути використані як докази для обґрунтування судом своїх висновків. Фактичні дані, які є в поясненнях, не можуть служити достатніми доказами в стадії судового розгляду: суд має допитати як підсудного, як потерпілого і як свідків осіб, чиї пояснення є в поданих до суду матеріалах.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. // Права людини. Міжнародні договори України, декларац