Протоколи слідчих дій як джерела доказів у кримінальному процесі

Краткое описание

ЗМІСТ
ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ НА ТЕМУ:
“ПРОТОКОЛИ СЛІДЧИХ ДІЙ ЯК ДЖЕРЕЛА ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ”.

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ, СКОРОЧЕНЬ І ТЕРМІНІВ 3
ВСТУП .....................................................................................……..... 4

1. ПІЗНАННЯ ОБ’ЄКТИВНОЇ РЕАЛЬНОСТІ – МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА ПРОТОКОЛЮВАННЯ ФАКТИЧНИХ ДАНИХ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ...……. 17
1.1. Правова природа протоколів слідчих дій в світлі філософської теорії відображення .................................................… 17
1.2. Поняття процесуальних джерел доказів у кримінальному судочинстві .......................................................................................… 29
1.3. Протокол слідчої дії та його відмінність від інших письмових джерел доказів .....................……………………….…… 42
1.4. Додатки до протоколів слідчих дій .......……………………… 53

2. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ, ЩО РЕГЛАМЕНТУЮТЬ СКЛАДАННЯ ПРОТОКОЛІВ СЛІДЧИХ ДІЙ ………..................... 64
2.1. Класифікація протоколів слідчих дій ......................................... 64
2.2. Функції протоколів слідчих дій ................................................. 76
2.3. Загальні правила протоколювання слідчих дій .…................... 91
2.4. Учасники протоколювання слідчих дій ...........…................... 99

3. ПРОЦЕСУАЛЬНА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ПРОТОКОЛЮВАННЯ ОКРЕМИХ ВИДІВ СЛІДЧИХ ДІЙ ................…….......................…. 110
3.1. Процесуальні правила складання протоколів, що фіксують показання допитуваних осіб ..........................................................…. 110
3.2. Процесуальні правила складання протоколів, що фіксують відомості, безпосередньо сприйняті слідчим та іншими суб’єктами протоколювання…….………………………………….. 121
3.3. Дотримання морально-етичних правил під час протоколювання слідчих дій .............................................................. 131
3.4. Бланки протоколів слідчих дій ..............................................…. 146

ВИСНОВКИ …..…………….............................................................. 160
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …….................................... 169
ДОДАТКИ……………………………………………………………. 193

ВСТУП
Актуальність теми. Охорона прав та законних інтересів учасників кримінального судочинства, швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний, є основними завданнями кримінального процесу. Їхня успішна реалізація неможлива без ефективної протидії злочинності без досконалої, встановленої законом, процесуальної форми як важливого юридичного чинника.
Протоколювання – одне з обов’язкових процесуальних правил провадження слідчої дії (ст. 84 КПК України) [1]. Кожний протокол слідчої дії є результатом багатоетапного пізнавального процесу, який включає виявлення різноманітних за природою та походженням обставин, що входять у предмет доказування. У комплексі всі дані про хід і результати слідчої дії, оформлені відповідно до вимог КПК, утворюють зміст протоколу, який є, з одного боку, самостійним джерелом доказів (ст. 82 КПК України), а з іншого – засобом фіксації інформації, отриманої з інших джерел.
Аналіз практики протоколювання слідчих дій вможливлює висновок, що в цій галузі діяльності існує чимало вад, які зумовлені недосконалістю юридичної регламентації протоколювання в чинному кримінально-процесуальному законодавстві. Певні хиби виникають через недосконалість організації роботи слідчих та дізнавачів, помилки у застосуванні науково-технічних засобів.
Існує також ряд теоретичних проблем, вирішення котрих потребує подальшого наукового вивчення й осмислення. До них належать процесуальні та криміналістичні аспекти застосування певних методів і засобів фіксації фактичних даних, їх впливу на структуру і зміст протоколу і додатків до нього тощо.
До них, зокрема, відносяться процесуальні аспекти застосування конкретних методів і засобів фіксації доказової інформації та їх вплив на структуру і зміст протоколу та додатків до нього, а також розвиток на цій основі належного правового регулювання в чинному законодавстві.
Проблемам протоколювання слідчих дій у вітчизняній літературі приділялася належна увага в роботах науковців: Ю.П. Аленіна, М.І. Бажанова, В.П. Бахіна, В.В. Бірюкова, В.Г. Гончаренка, Ю.М. Грошевого, І.А. Гельфанда, З.Т. Гулкевича, А.Я. Дубинського, В.С. Зеленецького, В.М. Іщенка, В.П. Колмакова, В.К. Лисиченка, З.М. Ломака, Г.А. Матусовського, М.М. Михеєнка, О.Р. Михайленка, П.П. Михайленка, Г.І. Сисоєнка, З.Д. Смітієнко, С.М. Стахівського, В.М. Тертишника, Г.І Чангулі, В.Ю. Шепітька, В.П. Шибіка, М.Є. Шумила та інших вчених.
Вагомий внесок у розробку криміналістичних та процесуальних проблем закріплення доказів зробили вчені дореволюційної Росії: С.В. Вікторський, А.Ф. Коні, Н.С. Познишев, Н.Н. Розін, В.К. Случевський, І.Я. Фойницький та інші.
Питання протоколювання фактичних даних в протоколах слідчих дій і додатках до них висвітлювали також процесуалісти колишнього СРСР та країн СНД: Г.А. Абдумаджидов, В.Д. Антонов, В.Д. Арсеньєв, Д.І. Бєдняков, Р.С. Бєлкін, І.Є. Биховський, О.М. Васильєв, Л.В. Вороніна, Н.І. Гапанович, Г.Ф. Горський, В.І. Громов, А.П. Гуляєв, А.А. Давлєтов, Є.А. Доля, В.Я. Дорохов, А.В. Дулов, О.О. Ексархопуло, П.С. Елькінд, С.П. Єфімічев, В.І. Зажицький, Л.М. Карнєєва, А.Н. Копйова, О.М. Ларін, О.А. Леві, М.М. Лисов, І.М. Лузгін, О.І. Михайлов, Н.Г. Муратова, І.М. Петрухін, Б.І. Пінхасов, Є.Є. Подголін, М.І. Порубов, Ю.Н. Прокоф’єв, А.Р. Ратінов, О.П. Рижаков, Я.С. Сапошинський, М.О. Сєліванов, О.Ф. Соколов, О.Д. Соловйов, М.С. Строгович, В.Т. Томін, А.І. Трусов, Д.А. Турчин, Ф.Н. Фаткуллін, О.О. Чувільов, В.Ю. Шабалін, Б.М. Шавер, М.П. Шаламов, В.І. Швецов, С.А. Шейфер, С.П. Щерба, М.П. Яблоков, І.М. Якимов, М.Л. Якуб, Н.А. Якубович та інші вчені.
Водночас складність і багатоаспектність проблеми протоколювання і далі зумовлює нагальну потребу належного регулювання в законодавстві порядку закріплення фактичних даних у судочинстві.
Серед учених і практиків немає єдиної думки про загальне поняття джерел доказів, протоколів вербальних і невербальних слідчих дій, а також додатків до них. Не достатньо чітко або взагалі не врегульовані чинним КПК України процесуальні правила протоколювання змісту і результатів окремих слідчих дій (наприклад, порядок пред’явлення для впізнання трупу, тварин або птиці; заміна псевдонімом біографічних даних осіб, що перебувають під загрозою розправи; пред’явлення для впізнання поза візуальним спостереженням осіб, які пред’являються для впізнання; прослуховування телефонних розмов і зняття інформації з каналів зв’язку тощо).
Існує необхідність з’ясування питання про те, яким процесуальним документом слід оформляти процедуру прийняття предметів і документів, що містять можливу доказову інформацію, але отриману до порушення кримінальної справи непроцесуальним шляхом.
Крім цього, необхідно дати правову оцінку протоколам вилучення, що складаються посадовими особами податкової інспекції, в різноманітних юридичних осіб їхніх фінансових документів, що свідчать про правопорушення.
Залишається також не з’ясованим до кінця питання про надання самостійного доказового значення матеріалам кіно-, фото- і відеозйомки, а також звукозапису, що додаються до протоколів слідчих дій.
Перераховані та деякі інші процесуальні та криміналістичні проблеми вказують на необхідність визначення в кримінально-процесуальному законі критеріїв оцінки доказів за ознаками їх належності, допустимості, достовірності й достатності. Одночасно слід з’ясувати, яке значення має участь понятих у провадженні слідчих дій для оцінки за вказаними ознаками фактичних даних, закріплених у протоколах. Усе це разом і зумовило вибір теми дисертаційного дослідження.
Проблеми протидії злочинності, особливо організованій, не дозволяють ігнорувати значення даних, одержуваних у ході ОРД. З огляду на їх специфіку вони вимагають опрацювання законодавчої регламентації і практичної реалізації. КПК України не містить норм, які регулюють відносини, що виникають у судочинстві з приводу використання в доказуванні даних, отриманих у ході ОРД. Правові аспекти використання оперативно-розшукових даних в судочинстві потребують окремих досліджень і залишаються за межами цієї дисертації, тому автором не розглядалися питання протоколів оперативно-розшукових заходів з відповідними додатками.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження пов’язана з п. 13 розділу 4.8. “Пріоритетних напрямків фундаментальних та прикладних досліджень навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 1995-2000 р.” [2], “Комплексною програмою кадрової політики в органах та підрозділах внутрішніх справ та забезпечення законності і дисципліни” [3], “Програмою розвитку системи відомчої освіти та вузівської науки на період 2001-2005 роки”, п. 2.1.1. “Організаційно-тактичних заходів МВС України в 2002 році”. Дисертація включена до планів наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України (м. Київ) і Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ України (м. Дніпропетровськ).
Мета і задачі дослідження полягають у створенні теоретичної моделі закріплення фактичних даних у протоколах слідчих дій і розробці на цій основі науково обґрунтованих положень і рекомендацій, реалізація яких сприятиме належній правовій регламентації протоколювання слідчих дій і додатків до них у КПК України, підвищенню ефективності діяльності органів досудового розслідування зі збирання і фіксації доказів.
Для досягнення поставленої мети автор намагався вирішити основні наукові завдання дослідження:
1) з’ясувати сучасний стан досліджень теоретичних і практичних проблем та суперечливі питання, пов’язані з визначенням у сучасному кримінальному судочинстві поняття протоколів слідчих дій як джерел доказів;
2) розкрити суть загального поняття кримінально-процесуальних джерел доказів;
3) проаналізувати практику застосування чинного законодавства, що регулює складання, оцінку та використання протоколів слідчих дій з додатками в доказуванні в кримінальних справах;
4) з’ясувати чинний порядок складання протоколів слідчих дій, визначити їх місце серед інших видів джерел доказів;
5) сформулювати загальне поняття протоколу процесуальних і, зокрема, слідчих дій;
6) визначити особливості перевірки й оцінки відомостей, що містяться у протоколах вербальних та невербальних слідчих дій;
7) удосконалити форму роз’яснення процесуальних прав і обов’язків суб’єктам судочинства в цілях забезпечення процесуальної економії робочого часу та матеріальних витрат;
8) вдосконалити чинне кримінально-процесуальне законодавство України;
9) опрацювати рекомендації для вдосконалення слідчої практики.
Об’єктом дослідження є сукупність наукових поглядів, ідей, уявлень та понять про наявну систему правових норм, кримінально-процесуальних і організаційних відносин, які виникають, розвиваються і припиняються в процесі діяльності співробітників підрозділів досудового розслідування під час протоколювання перебігу та результатів слідчих дій.
Предметом дослідження є норми кримінально-процесуального права, що регулюють порядок виявлення, дослідження і закріплення фактичних даних у протоколах слідчих дій з додатками до них, можливості використання їх у судочинстві, структура і зміст протоколів слідчих дій з додатками, в яких фіксуються результати процесуальної діяльності суб’єктів, що ведуть процес на досудових стадіях, та інших учасників процесу.
Методи дослідження обрано, виходячи з поставленої мети та з огляду на об’єкт, предмет і задачі дослідження. Методологічною основою дисертації є загальні закони і категорії теорії пізнання.
У роботі застосовувались загальні наукові методи: статистичні, системний, історичний, порівняльно-правовий, формально-логічний, структурно-функціональний тощо.
Історичний метод використовувався для аналізу розвитку норм КПК України; порівняльно-правовий – для порівняння норм КПК України і КПК інших країн; статистичні методи – для аналізу і узагальнення даних практики протоколювання слідчих дій у різні періоди в певних регіонах країни; логіко-порівняльний – для правильного розмежування змісту і структури постанов та протоколів, обґрунтування необхідності створення окремих норм, що формулюватимуть загальні поняття протоколів процесуальної дії та слідчої дії; за допомогою соціологічного методу досліджувалися думки слідчих, дізнавачів і начальників слідчих підрозділів щодо протоколювання (див. додаток А); системний – для аналізу норм різних галузей права, що дозволило дійти висновку про міжгалузеву правову природу псевдоніма, який забезпечує безпеку окремих суб’єктів судочинства тощо.
Теоретичною базою дослідження є положення наукових праць вітчизняних та зарубіжних учених з філософії, логіки, теорії управління, кримінального процесу, криміналістики, кібернетики, загальної та юридичної психології, юридичної деонтології та етики, інформатики та інших наук.
Правовою базою дослідження є Конституція та чинне законодавство України і країн СНД, у тому числі нормативно-правові акти, що містять кримінально-процесуальні правила закріплення фактичних даних у протоколах слідчих дій станом на 15.10.2001 р.
Проект КПК України використовувався станом на 01.03.2001 р.
Емпіричною базою дослідження стали матеріали вивчення за спеціальними анкетами 569 кримінальних справ, розглянутих судами Автономної республіки Крим, м. Києва, Київської, Дніпропетровської, Донецької та Запорізької областей в 1985-2000 рр., результати інтерв’ювання 357 слідчих, а також опубліковані матеріали практики МВС України.
Одночасно результати, одержані дисертантом, порівнювалися з узагальненнями слідчої практики, які проводилися в свій час І.Г. Басецьким, Л.В. Вороніною, З.Т. Гулкевичем, В.М. Іщенком, А.Н. Копйовою, О.Р. Михайленком, Н.Г. Муратовою, Є.Є. Подголіним, Ю.Н. Прокоф’євим, Л.І. Родевич, Г.І. Сисоєнком, О.Ф. Соколовим, О.Д. Соловйовим, С.М. Стахівським, Л. Черечукіною, В.Ю. Шабаліним та іншими авторами.
Наукова новизна одержаних результатів. У результаті проведеного дослідження запропоновано авторське розв’язання багатьох дискусійних питань у теорії кримінального процесу щодо загального визначення процесуальних джерел доказів, поняття протоколів та додатків до них, кримінально-процесуальних аспектів протоколювання фактичних даних тощо. Висунуто й аргументовано такі найбільш значущі пропозиції, що вирішують наукову задачу і визначають новизну дослідження:
• з огляду сучасного розвитку вчення про докази і доказування внесено нові пропозиції надати визначення загального поняття кримінально-процесуальних джерел доказів і додатково визначено їх регламентацію;
• надано визначення загального поняття не тільки протоколу процесуальних дій, а й протоколів слідчих дій в кримінально-процесуальному законодавстві;
• додатково визначено особливості перевірки й оцінки протоколів різних видів вербальних і невербальних слідчих дій;
• додатково обґрунтовано необхідність відмови від інституту понятих під час протоколювання фактичних даних у кримінальному процесі;
• вперше сформульовано вимоги до “сторонньої особи”, яку запрошують для засвідчення неможливості учасника слідчої дії підписати протокол, і внесено пропозиції щодо доповнення ч. 4 ст. 85 КПК України в частині засвідчення факту відмови учасника слідчої дії підписати протокол;
• додатково обґрунтовано потребу уточнення багатьох процесуальних правил складання різних протоколів слідчих дій залежно від особливостей сприйняття і відображення даних різними суб’єктами протоколювання;
• вперше у цілях процесуальної економії запропоновано уніфікувати регламентацію процесуального порядку роз’яснення прав і обов’язків різним учасникам слідчих та інших процесуальних дій;внесено пропозицію включити комп’ютерні засоби до переліку процесуальних джерел доказів, зазначених у ч. 2 ст. 65 КПК України;
• вперше обґрунтовано висновок про міжгалузеву правову природу поняття псевдоніма, що фіксується у протоколах слідчих дій (ст. 533 КПК України) і оперативно-розшукових заходів (п. 8 ст. 8 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”, п. 1-3 ст. 13 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”) для удосконалення чинного законодавства й практики його застосування;
• вперше запропоновано в ст. 14, 141 КПК закріпити гарантії збереження таємниці заощаджень і банківських вкладів, а також додатково обґрунтовано необхідність встановлення правил, які регламентуватимуть порядок розкриття з дозволу суду ощадного вкладу чи банківського рахунку слідчим (органом дізнання), про що повинен складатися відповідний протокол у трьох примірниках;
• дістало подальший розвиток правило про заміну справжніх установчих даних про учасників судочинства не тільки в протоколах слідчих дій, як уже закріплено в законі, а й в інших документах, що можуть бути залучені до матеріалів кримінальної справи або знаходитися поза нею (запропоновано внести доповнення до ст. 523 КПК України);
• вперше внесено пропозицію щодо закріплення в законі правила про фіксацію вступної (анкетної) частини протоколів на окремому аркуші для уможливлення її зручної заміни в разі необхідності (у випадках заміни справжніх установчих даних про учасника слідчої дії на псевдонім);
• удосконалено правила пред’явлення для впізнання трупу, тварин і птиці, а також вперше запропоновано включити в КПК України порядок пред’явлення для впізнання особи за допомогою відеозображення.
Практичне значення одержаних результатів полягає: у науково-дослідній сфері матеріали дисертації можуть використовуватися для подальшого опрацювання теорії доказів.
У законотворчому процесі результати дослідження можна використовувати для підготовки проекту Кримінально-процесуального кодексу України та удосконалення регламентації протоколювання слідчих дій у чинному законодавстві.
Дисертантом на основі особисто одержаних результатів були підготовлені й подані на розгляд Комісії Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією пропозиції на вдосконалення кримінально-процесуального законодавства України та проекту КПК України. Вони були використані при опрацюванні ряду законопроектів щодо змін і доповнень до КПК України (див.: Довідку Комісії Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією за № 06-19/24-170 від 2 червня 1995 року – додаток Б).
У сфері застосування кримінально-процесуальних норм права одержані результати дисертаційного дослідження можуть використовуватися для вдосконалення і підвищення ефективності діяльності органів досудового розслідування щодо закріплення фактичних даних у протоколах слідчих дій та додатках до них; у навчальному процесі – для викладання курсу кримінального процесу і спецкурсів з криміналістики, дізнання і застосування норм кримінально-процесуального права у правоохоронній діяльності, в науково-дослідній діяльності студентів, слухачів і курсантів, а також у процесі підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації фахівців юридичного профілю у вищих навчальних закладах.
Крім цього деякі положення дисертації можна використовувати для підготовки методичних рекомендацій, навчальних посібників, підручників та інших робіт.
Висновки і пропозиції, наведені в дисертації, теоретичні і практичні рекомендації щодо протоколювання слідчих дій відображають нагальні потреби слідчої практики. Реалізація запропонованих автором пропозицій є перспективним напрямком у вдосконаленні діяльності органів досудового розслідування в кримінальних справах, ставить її на якісно новий рівень.
Особистий внесок здобувача полягає в тому, що в результаті проведеного дисертаційного дослідження запропоноване розв’язання багатьох дискусійних питань, які продовжують існувати в теорії кримінального судочинства, щодо сутності та змісту процесуальних джерел доказів і, зокрема, протоколів слідчих дій. З кола питань, які раніше не досліджувалися або досліджувалися недостатньо глибоко і всебічно, зроблені висновки та внесені пропозиції щодо вдосконалення норм чинного кримінально-процесуального законодавства України, які регламентують провадження слідчих дій, складання протоколів та виготовлення додатків до них. Запропоновано бланк протоколу роз’яснення процесуальних прав і відмови від дачі пояснень або показань. На базі одержаних власних результатів автором були внесені пропозиції щодо удосконалення чинного кримінально-процесуального законодавства та проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України.
Всі сформульовані положення і висновки є результатом особистих досліджень автора.
Ідеї та розробки, що належать науковому керівнику – шановній З.Д. Смітієнко, у співавторстві з якою підготовлені 2 наукові статті (див.: список опублікованих праць), у дисертації здобувачем не використовувалися.
Апробація результатів. Основні положення дисертації, теоретичні висновки та практичні результати знайшли своє відображення в публікаціях у збірниках наукових праць, а також у навчальних та практичних посібниках.
Результати і теоретичні висновки та практичні результати відображені у збірниках наукових праць, доповідались автором під час роботи 22 конференцій, 4 семінарів і круглих столів, зокрема: на конференції, присвяченій 80 річниці юридичного факультету Дніпропетровського державного університету (м. Дніпропетровськ, 1999), на міжнародних науково-практичних конференціях “Актуальні проблеми діяльності ОВС по попередженню, розкриттю та розслідуванню злочинів” (м. Одеса, 19-20 жовтня 2000 р.), “Органи внутрішніх справ на початку третього тисячоліття: проблеми протидії злочинності” (м. Дніпропетровськ, 27-28 жовтня 2000 р.), “Пріоритетні напрямки діяльності органів внутрішніх справ у боротьбі зі злочинністю” (м. Дніпропетровськ, 25-26 жовтня 2002 р.), “Актуальні проблеми підготовки кадрів і роботи з персоналом оперативних служб міліції” (м. Київ, 27-28 березня 2003 р.), на міжнародній науковій конференції “Проблеми права на зламі тисячоліть” (м. Дніпропетровськ, 13-14 лютого 2001 р.), на міжнародному науково-практичному семінарі “Автоматизація дактилоскопічних обліків органів внутрішніх справ України: проблеми та шляхи вдосконалення” (м. Київ, 28-30 листопада 2001 р.), всеукраїнських науково-практичних конференціях “Україна між минулим і майбутнім (до 10 річниці незалежності України)” (м. Івано-Франківськ, 20 квітня 2001 р.), “Боротьба з наркобізнесом: проблеми та шляхи вирішення” (м. Одеса, 17-18 жовтня 2002 р.), на міжвузівських науково-практичних конференціях “Актуальні проблеми криміналістики” (м. Донецьк, 2 березня 2001 р.), “Захист прав, свобод і законних інтересів громадян України в процесі правоохоронної діяльності” (м. Донецьк, 27 квітня 2001 р.), “Молода українська держава на межі тисячоліть: погляд в історичне майбутнє демократичної, правової держави Україна” (м. Львів, 4-5 травня 2001 р.), “Проблемы унификации правовых систем Республики Беларусь и Российской Федерации” (м. Брест, 14-15 листопада 2001 р.), на науково-практичних конференціях “Митна справа в Україні: сучасні проблеми та шляхи вдосконалення” (м. Дніпропетровськ, жовтень 2000 р.), “Юридична освіта і правоохоронна діяльність: перспективи нового тисячоліття” (м. Дніпропетровськ, 30-31 травня 2001 р.), “Митна політика України на сучасному етапі” (м. Дніпропетровськ, 8-9 листопада 2001 р.), “Оперативно-розшукова діяльність як основа підвищення ефективності боротьби з організованою злочинністю і корупцією та забезпечення безпеки професійної діяльності працівників ОВС у сучасних умовах” (м. Львів, 23-24 листопада 2001 р.), “Актуальні проблеми профілактики правопорушень підрозділами міліції громадської безпеки” (м. Івано-Франківськ, 24-25 травня 2002 р.), “Насильство щодо жінок та чоловіків як прояв порушення прав людини” (м. Дніпропетровськ, 10 грудня 2002 р.), “Взаємодія слідчих і експертів у процесі боротьби зі злочинністю: проблеми та шляхи подолання” (м. Львів, 24-25 січня 2003 р.), міжнародній науково-методичній конференції “Співдружність вченого і студента у підвищенні якості освіти в умовах реформування вищої школи” (м. Дніпропетровськ, 6-7 листопада 2001 р.), науково-методичних конференціях “Проблеми вищої юридичної освіти в Україні” (м. Харків, 18-19 грудня 2001 р.), “Актуальні проблеми підготовки фахівців з митної справи” (м. Дніпропетровськ, 23-24 листопада 2000 р.); на всеукраїнському семінарі “Проблеми кадрового забезпечення судів та шляхи їх вирішення” (м. Дніпропетровськ, 11 жовтня 2002 р.); на міжвідомчому науково-практичному семінарі “Проблеми використання спеціальної техніки: навчальний процес, зв’язок науки та практики” (Київ, 31 травня 2002 р.); на науково-практичному семінарі “Проблемні питання судово-економічної експертизи” (м. Дніпропетровськ, 5-6 липня 2001 р.), а також під час роботи круглого столу “Громадські ініціативи в сфері попередження домашнього насильства та торгівлі жінками: співпраця з правоохоронними органами” (м. Дніпропетровськ, 5 квітня 2000 р.) і в ході інших наукових заходів.
Матеріали дослідження і практичні рекомендації здобувача апробовані в процесі підготовки курсових робіт, читання лекцій, проведення семінарських і практичних занять на кафедрах кримінального процесу Національної академії внутрішніх справ України (м. Київ), Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ (м. Дніпропетровськ), на юридичних факультетах Дніпропетровського національного університету й Академії митної служби України (м. Дніпропетровськ), у Донецькому інституті внутрішніх справ при Донецькому національному університеті та у Львівському інституті внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ України (див. додатки В-З до дисертації).
Публікації. Основні положення дисертації містяться у 25 публікаціях: шість із них – у фахових виданнях, затверджених ВАК України, дві статті – у співавторстві, де участь дисертанта становить 50%.
Структура дисертації, обсяг якої становить 168 аркушів, визначається відповідно до мети і завдань дослідження і складається з вступу, трьох розділів, що охоплюють дванадцять підрозділів, списку використаної літератури (231 найменувань) та додатків.

Список литературы

Висновки
Процес пізнання в кримінальній справі є окремим видом пізнання об’єктивної реальності. Він має об’єктивний характер і спрямований на встановлення об’єктивної істини в кримінальній справі.
Будь-який злочин – це взаємодія, що відбувається в умовах дійсності матеріального світу. Звідси механізм кожного злочину являють собою взаємодіючі матеріальні об’єкти, що відображаються один до одного й утворюють численні “сліди-відбитки”, що і формують згодом різноманітні джерела доказів.
Результати пізнавальної діяльності суб’єктів доказування знаходять свій відбиток у процесуальних документах, серед яких більшу частину займають протоколи слідчих дій, які є джерелом доказів у кримінальних справах.
Передати зміст сліду пам’яті комуніканту можна тільки під час спілкування. Передати зміст слідів пам’яті – це значить перекласти їхній зміст на рівень матеріального відображення, а засобом для цього служить мова. Звідси усна та письмова промова, жести і міміка представляються інструментами спілкування для передачі інформації зовні, тобто матеріалізації слідів пам’яті.
У зв’язку з цим протоколи вербальних слідчих дій являють собою матеріалізоване закріплення слідів пам’яті. Саме таким шляхом вони одержують можливість бути доступними для стороннього спостерігача (суб’єкта доказування в кримінальному судочинстві) і використовуються в процесі доведення в кримінальних справах у якості самостійних джерел доказів нарівні з протоколами невербальних слідчих дій.
На основі проведеного дослідження літературних джерел і практики автор пропонує в проект КПК України ввести норму, що містила б таку дефініцію: “Процесуальне джерело доказів – це об’єкт матеріального світу, що містить у вигляді матеріальних або ідеальних слідів відомості про злочин та інші пов’язані з ним обставини, які підлягають доказуванню, котрі виявляють, закріплюють і досліджують суб’єкти кримінально-процесуального доведення у встановленому законом порядку з пізнавальною метою для прийняття законного рішення в кримінальній справі”.
Базуючись на загальноприйнятій в літературі класифікації джерел доказів на початкові і похідні дисертант вважає, що протоколи, у яких фіксуються перебіг і наслідки слідчих дій, є похідними джерелами доказів тому, що вони завжди містять перетворену у свідомості суб’єкта протоколювання інформацію про злочин, яку сприйняв у вигляді повідомлення від допитуваної особи або виявив на іншому об’єкті.
Визначення поняття “протоколу”, закріплене в п. 20 ст. 32 чинного КПК України, не є повним та універсальним. Воно не охоплює протоколи, у яких фіксують результати іншої процесуальної і оперативно-розшукової діяльності. Пропонується в проект Кримінально-процесуального кодексу України ввести норму такого змісту: “Протокол – це кримінально-процесуальний документ, у якому в установленому законом порядку описуються і посвідчуються зміст і наслідки будь-якої дії, що здійснюється органом дізнання, слідчим, прокурором або судом”.
Це дозволить складати універсальний документ до прийняття рішення про порушення кримінальної справи, а також під час фіксації доказової інформації в ході оперативно-розшукової діяльності.
Виходячи із запропонованого нами загального поняття протоколу, в КПК України доцільно сформулювати норму, у якій розкривався б зміст поняття протоколу слідчої дії.
Під протоколами слідчих дій слід розуміти письмові документи, що складаються у передбаченому КПК України порядку, у яких посадові особи, що ведуть кримінальний процес, фіксують і засвідчують умови і зміст слідчих дій, встановлені фактичні дані про подію злочину, причетність до нього конкретних осіб та інші обставини, що мають значення для справи.
Статтю 82 КПК України слід викласти у такій редакції: “Протоколи слідчих і судових дій та оперативно-розшукових заходів, складені й оформлені в порядку, встановленому Законом, є джерелом доказів, оскільки в них підтверджуються обставини і факти, що мають значення для вирішення справи”.
Таким чином, проблеми забезпечення законності та використання досягнень науки і техніки під час протоколювання слідчих дій потребують подальшого розв’язання, а нові положення щодо нього – законодавчого закріплення у відповідних нормативних актах.
Пропонується уточнити ч. 2 ст. 65 КПК України і викласти її у такій редакції: “Ці дані встановлюються: показаннями свідка; показаннями потерпілого; показаннями підозрюваного; показаннями обвинуваченого; показаннями підсудного; висновком експерта; речовими доказами; протоколами слідчих, судових і оперативно-розшукових дій, носіями комп’ютерної інформації, а також матеріалами фотозйомки, кінозйомки, звукозапису і відеозапису та іншими документами”.
Одночасно, з урахуванням розвитку науково-технічного прогресу і виникнення нових науково-технічних способів і засобів фіксації інформації, пропонується останні два речення у ч. 4 ст. 85 КПК України викласти у такій редакції: “До протоколу можуть бути додані фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відеозапису, плани, схеми, зліпки, носії комп’ютерної інформації та інші матеріали, які пояснюють його зміст.
Під час складання протоколу можуть використовуватися науково-технічні засоби, друкарські машинки, стенографування, комп’ютерні засоби і програми, а також інше обладнання”.
Аналіз різних класифікацій протоколів, уведених у науковий обіг вченими процесуалістами у юридичній літературі, дає підстави стверджувати, що запропонована В.К. Лисиченком класифікація протоколів за способом відображення в них інформації є найбільш вдалою і такою, що має теоретичне і практичне значення. Отже зафіксована інформація в протоколах перевірчих дій на дослідчій стадії має доказове значення в кримінальних справах.
Як джерела доказів протоколи слідчих дій мають складну юридичну природу. Формування протоколів включає, з одного боку, віддзеркалення встановлених у процесі слідчих дій фактичних даних про обставини розслідуваної події, а з іншого боку – відповідну процесуальну форму і встановлений для неї режим фіксації і засвідчення змісту і результатів кожної слідчої дії. В зв’язку з цим здобувач підтримує висновок вчених юристів про поліфункціональність протоколів слідчих дій.
Поліфункціональність протоколів пояснюється тим, що у змісті протоколу відображаються: а) докази (фактичі дані) та б) інформація, що засвідчує будь-які обставини, які мають кримінально-процесуальне значення в справі. Наприклад, факт роз’яснення учасникам слідчої дії їхніх процесуальних прав і обов’язків, підписи цих осіб після ознайомлення з текстом протоколу тощо.
Пропонується до проекту КПК України ввести самостійну норму, в якій поряд із загальними правилами складання протоколів слідчих дій слід передбачити вимоги щодо обов’язково включення в структуру вступної частини протоколу найменування здійснюваної процесуальної дії, а також вказівки на строки складання протоколу і тривалість виконуваної процесуальної дії.
Необхідність такої інформації в протоколі обумовлена дослідженням практики провадження слідчих дій органами досудового розслідування. Несвоєчасне складання протоколів слідчих дій призводить до втрати цінної доказової інформації, яку не завжди вдається відновити або одержати іншим шліхом. Цей висновок ґрунтується як на результатах опитування практичних працівників і вивчення кримінальних справ, розглянутих судами України, так і на власному досвіді роботи дисертанта на посаді слідчого.
Отже приходимо до висновку, що тимчасове затримання особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, є процесуальним рішенням (ст. 106, 1061 КПК України), яке повинно фіксуватися в постанові органу дізнання або слідчого, слід відрізняти від слідчої дії щодо доставляння особи до правоохоронного органу при наявності певних підстав і умов. Ця слідча дія повинна фіксуватися протоколом, який є самостійним джерелом доказів.
У новий Кримінально-процесуальний кодекс України слід включити не тільки спеціальний розділ або главу про дослідчий процес і порядок процесуального оформлення його реалізації, а й правила складання конкретних документів, в яких слід фіксувати перебіг і наслідки дослідчих дій суб’єктів правовідносин.
Пропонуємо документ, в якому закріплюється факт і наслідки відмови особи від дачі пояснення або відмови від видачі на вимогу правоохоронного органу предмета чи документа, назвати “протоколом роз’яснення процесуальних прав і відмови від дачі пояснення” (“протоколом роз’яснення процесуальних прав і відмови видати документ або предмет”).
В новому Кримінально-процесуальному кодексі України слід ввести статтю, у який поряд із загальними правилами складання протоколу будь-якої слідчої дії необхідно передбачити всі можливі реквізити протоколів слідчих дій: найменування процесуальної дії; місце і час складання (початок і закінчення протоколювання); установчі дані про всіх учасників процесуальної дії; роз’яснення їм процесуальних прав і обов`язків; перебіг і наслідки процесуальної дії; які додатки долучені до протоколу тощо.
Виходячи із загальних вимог закону про те, що протоколи слідчих дій є джерелами доказів тільки за умов дотримання процесуальних правил їх оформлення, дисертант пропонує можливим у ряді випадків з дотриманням тих же процесуальних правил завершувати фрагменти зафіксованих слідчих дій і пізніше використовувати зафіксовану у такий спосіб інформацію як чинний доказ. Це може відбуватися під час виконання слідчої дії внаслідок настання темноти, погіршення погодних умов або внаслідок стихійних сил природи, а також у випадках перерви при довготривалому виконанні слідчих дій.
На основі аналізу практики проведення і фіксації слідчих дій зроблено висновок про те, що участь понятих у проведенні слідчих дій і протоколюванні їх наслідків є недоцільною тому, що їх діяльність, як правило, носить формальний характер і недвозначно визначає наперед недовіру до слідчого (дізнавача) як суб’єкта доказування, зобов’язаного встановлювати об’єктивну істину в кримінальній справі.
Тенденція, яка намітилася і простежується в чинному кримінально-процесуальному законодавстві України, показує, що законодавець виправдано дозволив слідчим на свій розсуд запрошувати понятих під час проведення освідування або проводити цю слідчу дію без їх участі (ч. 2 ст. 127 КПК України). Це підтверджується результатами проведеного нами анкетування слідчих працівників, вивчення кримінальних справ, а також власним досвідом роботи на посаді слідчого.
На ґрунті матеріалів практики автор пропонує чітко визначити правовий статус сторонньої особи, яка запрошується слідчим для підтвердження неможливості через фізичні вади або з інших причин особисто підписати протокол учасником слідчої дії (ч. 4 ст. 85 КПК ).
Показання допитаних осіб є складовою частиною протоколів допитів (описової частини) і набувають статусу процесуальних джерел доказів після ознайомлення з текстом протоколу в остаточному вигляді й посвідчення записів у ньому підписами особи, що проводила допит, і допитаної особи.
Протоколи одержують своє остаточне оформлення тільки після того, коли всі особи, що брали участь в проведенні слідчих дій, засвідчаться в правильності і повноті протокольних записів і підпишуть протокол.
Автор на основі порівняльного аналізу чинного законодавства дійшов до висновку про міжгалузеву правову природу інституту псевдоніму, що використовується у кримінальному судочинстві (ст. 533 КПК України) і оперативно-розшуковій діяльності (п. 8 ст. 8 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”, п. 1-3 ст. 13 Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”). Пошукувач стверджує, що запропонований в кримінально-процесуальному законі термін “псевдонім” є невдалим і пропонує замість нього в КПК України називати низку процесуальних та інших організаційних заходів, спрямованих на збереження в таємниці достовірних установчих даних про особистість суб’єкта кримінально-процесуальних відносин, взятого під захист, “заміною достовірних даних про особистість суб’єкта правовідносин”.
Ст. 172 КПК України, викласти в такій редакції: “Слідчий має право провести очну ставку між двома раніше допитаними в справі особами з метою перевірки правдивості раніше отриманих від них показань, подолання протиріч у показаннях шляхом з’ясування причин цих протиріч або помилок і спростування неправдивих показань”.
На підставі викладеного слід визнати те, що гарантією забезпечення достовірності інформації, яка залучається в сферу кримінального судочинства у відповідності з правилами ст. 66 КПК України, могло б служити складання відповідного протоколу. Тому ст. 66 КПК України необхідно доповнити правилом про складання протоколу, який можна було б назвати або “протоколом добровільної видачі”, або “протоколом подання доказів”.
Статтю 65 КПК доповнити частиною 3 такого змісту: “Зібрані у справі докази повинні відповідати ознакам належності, допустимості, достовірності та достатності”.
Частину 2 статті 66 КПК України після слів: “установами і організаціями” доповнити словами: “про що складається протокол”.
Пропонується ч. 6 ст. 143 КПК України викласти у такій редакції: “На початку допиту слідчий повинен запитати обвинуваченого, чи згоден він з пред’явленим обвинуваченням, а якщо так, то цілком чи частково, після чого пропонує йому дати показання по суті обвинувачення”. Таке формулювання цілком відповідатиме вимогам конституційних принципів презумпції невинуватості та визнання особи винною у вчиненні злочину тільки судом, а також не змушуватиме обвинуваченого вдаватися до самообмови.
У ст. 14, 141 КПК до 10.01.2002 року містилася прогалина, яку треба було надолужити, вказавши, що таємниця заощаджень і банківських вкладів охороняється законом. У новому КПК додатково слід закріпити правила, які регламентуватимуть порядок розкриття ощадного вкладу чи банківського рахунку з метою відшкодування завданої злочином шкоди, забезпечення можливої конфіскації та цивільного позову. Тому здобувач пропонує доповнити правила накладення арешту на майно спеціальною нормою про розкриття ощадного вкладу та банківського рахунку слідчим (органом дізнання) з дозволу суду, про що повинен складатися відповідний протокол у трьох примірниках.
У результаті аналізу зразків процесуальних документів, розроблених вченими і практичними працівниками, а також на основі дослідження протоколів у кримінальних справах, розглянутих судами України, приходимо до висновку про необхідність прийняття міжвідомчої інструкції, у якій були б розроблені критерії складання бланків кримінально-процесуальних документів, в тому числі і протоколів слідчих дій. У відповідності з правилами цієї інструкції заінтересовані міністерства і відомства (МВС України, Служба безпеки України, Державна митна служба України, Генеральна прокуратура України, Державний комітет у справах охорони державного кордону України, Державна податкова адміністрація України, Міністерство оборони України, Міністерство юстиції України, Міністерство охорони здоров’я України тощо) далі розроблятимуть і виготовлятимуть уніфіковані бланки кримінально-процесуальних документів.
Реалізація запропонованих автором пропозицій є перспективним напрямом удосконалення діяльності органів досудового розслідування і ставить її на якісно новий рівень.
В результаті проведеного дисертаційного дослідження вирішено важливу науково-практичну задачу створення алгоритму закріплення фактичних даних в протоколах слідчих дій та додатках до них, тобто кримінально-процесуальної регламентації протоколювання у кримінальних справах.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. В.Ю. Шепітько визначає протоколювання як відбиття у протоколі слідчої дії; основний спосіб фіксації доказів. Див.: Шепітько В.Ю. Криміналістика. Енциклопедичний словник (українсько-російський і російсько-український)/ За ред. акад. НАН України В.Я. Тація. – Харків: Право, 2001. – С. 181, 414.
2. Пункт 13 “розробка та удосконалення процесуальних актів, здійснюваних при попередньому розслідуванні та дізнанні” розділу 4.8. “Проблеми діяльності органів внутрішніх справ по розкриттю злочинів” Пріоритетних напрямків фундаментальних та прикладних досліджень навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 1995-2000 рр. Див.: Збірник нормативних актів та методичних рекомендацій з питань планування, проведення та впровадження в практику науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт у ВЗО та НДУ України: Довідник науковця, ад’юнкта, винахідника / За заг. ред. проф. О.Н. Ярмиша. – Харків: Університет вн. справ, 1997. – С. 123.
3. Комплексна програма кадрової політики в органах та підрозділах внутрішніх справ та забезпечення законності і дисципліни // Наказ МВС України № 515 від 30 червня 2001 р.
4. Михеенко М.М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. – Київ: Вища школа, 1984. – С. 4.
5. Башкатов Л.Н., Ветрова Г.Н., Донценко А.Д., Зажицкий В.И., Шестаков В.И. Уголовный процесс. – М.: Издательская группа НОРМА–ИНФРА•М., 2000. – С. 86.
6. Пізнання – це такого роду функціонування свідомості, яке звернене до зовнішнього об’єкта для людини, що пізнає, і має завдання отримання нових знань (нової інформації). Див.: Логика научного исследования. – М.: Наука, 1965. – С. 22.
7. Якубович Н.А. Теоретические основы предварительного следствия: Учебное пособие. – М.: НИ и РИО ВСШ МВД СССР, 1971. – С. 7.
8. Лузгин И.М. Методологические проблемы расследования. – М., 1973. – С. 82-83.
9. У будь-якій кримінальній справі в принципі можливо достовірно пізнати всі важливі фактичні обставини, необхідні для вирішення справи по суті. Методологічну основу цієї можливості складає діалектика як вчення про розвиток, взаємозв’язки і взаємообумовленості всіх явищ. Див.: Пионтковский А.А. К вопросу о теоретических основах советской криминалистики. // Советская криминалистика на службе следствия. М.: Госюриздат, 1955. – С. 38.
10. Якубович Н.А. Познание в предварительном расследовании преступлений // Сов. гос-во и право. – 1970. – № 11. – С. 106.
11. Бела Фогараши. Логика. – М., 1959. – С. 428.
12. Гмирко В.П. Структура діяльності з доказування. // Вісник Дніпропетровського університету: Правознавство. – Вип. 2. –1994. – С. 54.
13. Белкин Р.С, Винберг А.И. Криминалистика и доказывание. – М., 1969. – С. 6, 7.
14. Зеленецкий В.С. Общая теория борьбы с преступностью. 1. Концептуальные основы. – Харьков: Основа, 1994. – С. 25.
15. Никитин Е.П. Метод познания прошлого. / Вопросы философии. – 1966. – № 8. – С. 34-35.
16. Муравин А.Б. Уголовный процесс. Учебное пособие. – Харьков: ООО “Одиссей”, 2000. – С. 113.
17. Старченко А.А. Логика в судебном исследовании. – М., 1958. – С. 6.
18. Трусов А.И. Основы теории судебных доказательств. – М., 1960. – С. 10.
19. Арсеньев В.Д. Вопросы общей теории судебных доказательств. – М.: Юрид. лит., 1964. – С. 9-10.
20. Теория доказательств в советском уголовном процессе. Часть общая. – М., 1967. – С. 37.
21. Ларин А.М. Работа следователя с доказательствами. – М.: Юрид. лит., 1966. – С. 78.
22. Украинцев Б.С. Информация и отражение. / Вопросы философии. – 1966. – №2. – С. 31.
23. Украинцев Б.С. Отображение в неживой природе. – М., 1969. – С. 86.
24. Тюхтин В. Информация, отражение, познание. / Наука и жизнь. – 1966. – № 1. – С. 17.
25. Жуков Н.И. Информация. – Минск, 1966. – С. 15.
26. Георгиев Ф.И. Гносеологические проблемы диалектического материализма. – М.: Высшая школа, 1974. – С. 14.
27. Афанасьев В.Г. Основы философских знаний. – М.: Мысль, 1977. – С. 51.
28. Судаков К.В. Доминирующая мотивация как ведущий компонент функциональной системы в мобилизации приобретённых навыков. // Теория функциональных систем в физиологии и психологии. – М.: Наука, 1978. – С. 205, 206.
29. Судаков К.В. Доминирующая мотивация как ведущий компонент функциональной системы в мобилизации приобретённых навыков. // Теория функциональных систем в физиологии и психологии. – М.: Наука, 1978. – С. 191-194.
30. Специализированный курс криминалистики для слушателей вузов МВД СССР, обучающихся на базе среднего специального юридического образования: Учебное пособие. – Киев, 1987. – С. 76.
31. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. – М., 1958. – С. 153.
32. Фаткуллин Ф.Н. Доказательства и их источники: анализ содержания // Сов. гос. и право. – 1973. – № 1. – С. 73, 74.
33. Фаткуллин Ф.Н. Общие проблемы процессуального доказывания. – Казань, 1973. – С. 123-131.
34. Дорохов В.Я. Протоколы следственных и судебных действий как вид доказательства // Сов. гос. и право. – 1979. – № 3. – С. 83.
35. Див.: Гмирко В.П. Кримінально-процесуальні докази: поняття, структура, характеристики, класифікація. Конспект проблемної лекції. – Дніпропетровськ: Академія митної служби України, 2002. – С. 55.
36. Галкин Б.А., Калашникова Н.Я. Уголовный процесс. – М., 1949. – С. 38.
37. Винберг А.И., Миньковский Г.М., Рахунов Р.Д. Косвенные доказательства в советском уголовном процессе. – М., 1956. – С. 5.
38. Перлов И.Д. Об Основах уголовного судопроизводства Союза СССР и союзных республик // Важный этап в развитии права. – М., 1960. – С. 57.
39. Галкин В.М. Средства доказывания в уголовном процессе. Часть I. – М., 1967. – С. 6.
40. Арсеньев В.Д. Вопросы общей теории судебных доказательств в советском уголовном процессе. – М., 1964. – С. 85, 99.
41. Божьев В.П., Лубенский А.И. Источники доказательств по уголовно-процессуальному законодательству СССР и других социалистических стран. – М., 1981. – С. 26.
42. Карнеева Л.М. Доказательства и доказывание при производстве расследования. – Горький, 1977. – С. 6, 7.
43. Теория доказательств в советском уголовном процессе. – М., 1973. – С. 213-214.
44. Хохрина Т.В. Источники доказательств в судебном праве // Совершенствование законодательства о суде и правосудии. – М., 1985. – С. 133.
45. Треушников М.К. Относимость и допустимость доказательств в гражданском процессе. – М., 1981. – С. 11.
46. Зелингсон Э.С. Доказывание как деятельность субъектов уголовного судопроизводства: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук. – Алма-Ата, 1973. – С. 6.
47. Копьева А.Н. Спорное в понятии источника доказательств по уголовным делам // Оптимизация расследования преступлений. – Иркутск, 1982. – С. 111-112.
48. Шейфер С.А. Собирание доказательств в советском уголовном процессе. Методологические и правовые основы. – Саратов, 1986. – С. 157.
49. Цыкунова И.Н. Теоретико-прикладные аспекты доказывания в уголовном процессе: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – Минск, 2003. – С. 13.
50. Копьева А.Н. Спорное в понятии источника доказательств по уголовным делам // Оптимизация расследования преступлений. – Иркутск, 1982. – С. 111-112.
51. Хмыров А.А. О системе доказательств по уголовному делу // Вопросы борьбы с преступностью. – Вып. 4. – М., 1985. – С. 43.
52. Теория доказательств в советском уголовном процессе. Часть общая. – М., 1966. – С. 267.
53. Советский уголовный процесс. – М., 1988. – С. 82.
54. Советский уголовный процесс / Под ред. Божьева В.П. – М., 1990. – С. 88.
55. Ларин А.М. Проблемы расследования в советском уголовном процессе: Автореф. … дисс. докт. юрид. наук. – М., 1970. – С. 20.
56. Белкин Р.С. Собирание, исследование и оценка доказательств. Сущность и методы. – М., 1966. – С. 29.
57. Колбая Г.Н. Соотношение предварительного следствия и судебного разбирательства в советском уголовном процессе. – М., 1978. – С. 80-81.
58. Кримінально-процесуальний кодекс України (із змінами і доповненнями станом на 15 вересня 2001 року). – Харків: Гриф, 2001. – 320 с.
59. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Беларусь / Вступ. ст. Л.Л. Зайцевой. – 2-е изд., испр. и доп. – Мн.: Тесей, 2001. – 306 с.
60. Уголовно-процессуальный кодекс Грузинской ССР. – М.: Юрид. лит., 1987. – С. 35.
61. Уголовно-процессуальный кодекс Литовской ССР. – М.: Юрид. лит., 1985. – С. 23.
62. Уголовно-процессуальный кодекс Туркменской ССР. – М.: Юрид. лит., 1988. – С. 15.
63. Уголовно-процессуальный кодекс Республики Казахстан от 13 декабря 1997 года № 206-1 (с изменениями, внесенными Законами РК от 09.12.98 г. № 307-1; от 29.03.2000 г. № 42-II; от 05.05.2000 г. № 47- II). – Алма-Аты: Аян Эдет, 1998. – С. 33.
64. Альшевский Т.В. Процессуальные документы уголовного судопроизводства. – М., 1983. – С. 32.
65. Юридичний словник / За ред. акад. АН УРСР Б.М. Бабія, В.М. Корецького, члена-кореспондента АН УРСР В.В. Цвєткова. – Київ: Головна редакція Української радянської енциклопедії академії наук УРСР, 1974. – С. 639.
66. Юридичний словник-довідник: За ред. Ю.С. Шемшученка. – К., Феміна, 1996. – С. 558.
67. Копьева А.Н. Роль протоколов следственных и судебных действий в процессе доказывания // Сибирские юридические записки. – Вып. 4. – Иркутск, Омск, 1974. – С. 165.
68. Закон України № 2533-ΙΙΙ від 21 червня 2001 року “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” // Урядовий кур’єр. – 10 липня 2001 р. – № 120.
69. Подголин Е.Е. Теория и практика фиксации доказательств на предварительном следствии: Автореф. дисс. … канд. юрид. наук. – М., 1970.
70. Шабалин В.Е. Документальная фиксация доказательств (криминалистический и процессуальный аспекты). Автореф. дисс. ... канд.юрид. наук. – М., 1975.
71. Воронина Л.В. Протоколы и иные документы как источники доказательств в советском уголовном процессе: Автореф. … канд. юрид. наук. – Л., 1987. – С. 7.
72. Прокофьев Ю.Н. Понятие и сущность документов как доказательств в советском уголовном процессе. – Иркутск, 1978. – С. 13, 14.
73. Полный сборник кодексов Российской Федерации: Официальные тексты по состоянию на 15 февраля 1999 года / Под общей ред. Ю.Н. Власова. – М., 1999. – 758 с.
74. Карнеева Л., Мусиенко А. Доказательственное значение материалов, полученных в результате применения киносъемки, видео- и звукозаписи / Сов. юстиция. – 1983. – № 3. – С. 11.
75. Резникова Е.Э. К вопросу об оформлении звукозаписи следственных действий. // Проблемы предварительного следствия. Вып. 4. – Волгоград, 1975. – С. 216.
76. Лисиченко В.К., Гулкевич З.Т. Об условиях формирования и правовой природе приложений к протоколам следственных действий. // Крим-ка и суд. экспертиза. Вып. 32. – Киев, 1986. – С. 3-6.
77. Тертышник В.М., Слинько С.В. Теория доказательств. – Харьков: Арсис, 1998. – С. 39-41.
78. Тертышник В.М. Уголовный процесс: Учебник. – Харьков, 1997. – С. 161-165.
79. Тертишник В.М. Гарантії істини та захисту прав і свобод людини в кримінальному процесі: Монографія. Дніпропетровськ: Юрид. акад. МВС, 2002. – С. 313-319.
80. Леви А.А. Вопросы правовой регламентации применения научно-технических средств в уголовном судопроизводстве // Теория и практика собирания доказательственной информации техническими средствами на предварительном следствии. – К., 1980. – С. 16.
81. Кримінально-процесуальний кодекс України. Проект, підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України (за станом на серпень 1996 року). – Київ, 1996. – С. 84.
82. Кримінально-процесуальний кодекс України: Проект, підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України (за станом на 1 травня 1999 року). – Київ, 1999. – С. 54.
83. Кримінально-процесуальний кодекс України: Проект, підготовлений робочою групою Кабінету Міністрів України (за станом на 1 березня 2001 року). – Київ, 2001. – С. 42.
84. Див.: ст. 29 Закону Союзу РСР “Про внесення змін і доповнень в Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік” від 12.06.1990 року.
85. Бирюков В.В., Коваленко В.В. Криминалистическое исследование документов: Монография. – Луганск: РИО ЛИВД, 1999. – 164 с.
86. Бирюков В.В. Возможности использования компьютерных технологий для составления планов и схем места происшествия // Адміністративно-правові та кримінологічні аспекти діяльності органів внутрішніх справ прикордонних районів // Вісник ЛІВС МВС України. Спеціальний випуск. – Луганськ: РВВ ЛІВС, 2000. – С. 150-154.
87. Бирюков В.В. Возможности использования электронных изображений для повышения эффективности сравнительных исследований в экспертной практике // Вісник ЛІВС МВС України: Науково-теоретичний журнал. Вип. 3. – Луганськ: РВВ ЛІВС, 2000. – С. 212-222.
88. Бирюков В.В. Информационная сущность протокола осмотра места происшествия // Вісник ЛІВС МВС України: Науково-теоретичний журнал. Вип. 2. – Луганськ: РВВ ЛІВС, 2000. – С. 146-149.
89. Бирюков В.В. Использование компьютерных технологий для повышения информационной емкости протокола осмотра места происшествия // Криминалистика: актуальные вопросы теории и практики. Всероссийский “круглый стол” 15-16 июня 2000 года. Сборник тезисов. – Ростов-на-Дону: РЮИ МВД России, 2000. – С. 83-86.
90. Бирюков В.В. Компьютерная техника для обнаружения и обработки криминалистически значимой информации в полевых условиях // Информатизация правоохранительных систем: Сборник трудов IX международной научной конференции 7-8 июня 2000 г. – М., 2000. – С. 455-459.
91. Бирюков В.В. Компьютерные технологии и классификация форм фиксации криминалистически значимой информации // Вісник ЛІВС МВС України: Науково-теоретичний журнал. Вип. 1. – Луганськ: РВВ ЛІВС, 2000. – С. 182-186.
92. Бирюков В.В. Наглядно-образная информация в криминалистической деятельности. Проблемы и перспективы. – Луганск, 1996.
93. Бирюков В.В. Некоторые проблемы использования возможностей компьютерных технологий при расследовании преступлений // Тенденции развития правовых систем стран СНГ. Материалы международной научной конференции 22-23 апреля 1998 г. Часть 2. – Ростов-на-Дону, 1999. – С. 196-201.
94. Бирюков В.В. О содержании понятия “вид” в криминалистической фотографии // Вісник ЛІВС МВС України: Науково-теоретичний журнал. Спеціальний випуск. Частина 4. – Луганськ: РВВ ЛІВС, 1999. – С. 48-51.
95. Бирюков В.В. Процессуальные и криминалистические аспекты применения цифровых изображений // Вісник ЛІВС МВС України: Науково-теоретичний журнал. Вип. 4. – Луганськ: РВВ ЛІВС, 1998. – С. 148-156.
96. Бирюков В.В. Совершенствование форм – одно из условий унификации учетно-регистрационных систем // Вісник ЛІВС МВС України: Науково-теоретичний журнал. Вип. 4. – Луганськ: РВВ ЛІВС, 1999. – С. 135-142.
97. Бирюков В.В. Цифровая фотография: перспективы использования в криминалистике: Монография – Луганск: РИО ЛИВД, 2000. – С. 104.
98. Бирюков В.В. Цифровая фотография: перспективы использования в криминалистике: Монография – Луганск: РИО ЛИВД, 2000. – С. 85.
99. Бирюков В.В. Цифровая фотография: перспективы использования в криминалистике: Монография – Луганск: РИО ЛИВД, 2000. – 138 с.
100. Бирюков В.В. Электронная фотография в криминалистике // Вісник ЛІВС МВС України: Науково-теоретичний журнал. Вип. 3. – Луганськ: РВВ ЛІВС, 1998. – С. 144-152.
101. Закон України № 2533-ΙΙΙ від 21 червня 2001 року “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” // Урядовий кур’єр. – 10 липня 2001 р. – № 120.
102. Класифікація (лат. сlasis – розряд і fasere – робити) – особливий випадок застосування логічної операції поділу обсягу поняття, який являє собою деяку сукупність ділень (ділення будь-якого класу на види, ділення цих видів тощо). Див.: Философский словарь. / Под ред. М.М. Розенталя. – Изд. 3-е. – М.: Политиздат, 1975. – С. 177.
103. Васютин А.П., Лившиц Ю.Д. Уголовно-процессуальные акты дознания и предварительного следствия (образцы). – Изд. 2-е, перераб. и доп. – М.: Юрид. лит., 1967.
104. Ларин А.М. Расследование по уголовному делу. Планирование, организация. – М.: Юрид. лит., 1970.
105. Процессуальные акты предварительного следствия: Учебное пособие. – Волгоград: НИ и РИО ВСШ МВД СССР, 1972.
106. Процессуальные документы и деловые бумаги следователя: Учебное пособие / Под общ. ред. С.В. Мурашова. – Волгоград: НИ и РИО ВСШ МВД СССР, 1973.
107. Процессуальные акты предварительного расследования: образцы / Под ред. С.В. Бородина. – 3-е изд. – М.: Юрид. лит., 1983.
108. Біленчук П.Д., Курко М.Н., Стахівський С.М. Процесуальні акти попереднього розслідування. Примірні зразки. – К.: РВВ МВС України, 1995.
109. Лысенко В.В., Гаенко В.И. Основные процессуальные и организационные документы по уголовным делам по делам о преступлениях несовершеннолетних: Практическое пособие. – Харьков: Ун-тет вн. дел, 1995.
110. Михайленко О.Р. Складання процесуальних актів у кримінальних справах. – Юрінком. – Київ, 1996.
111. Михайленко А.Р. Расследование преступлений: законность и обеспечение прав граждан. Научно-практическое издание. – К.: Юринком Интер, 1999.
112. Ларин А.М. Работа следователя с доказательствами. – М.: Юрид. лит., 1966. – С. 66.
113. Уголовно-процессуальный кодекс Украинской ССР. Научно-практический комментарий. / В.Г. Белоусенко, Ю.М. Грошевой, А.Я. Дубинский и др. отв. ред. П.Г. Цупренко. – Киев, 1984. – С. 124, 125.
114. Доречі, деякими авторами налічується понад 40 видів протоколів. Див., наприклад: Михайленко А.Р. Расследование преступлений: законность и обеспечение прав граждан. Научно-практическое издание. – К.: Юринком Интер, 1999. – С. 73.
115. Соловьёв А.Д. Протоколы следственных действий и их значение для установления истины по делу. // Крим-ка и суд. экспертиза. – Вып. 3. – К., 1966. – С. 58.
116. Процессуальные акты предварительного расследования: Примерные образцы / Под ред. С.В. Бородина. – 3-е изд. – М.: Юрид. лит., 1983. – С. 8.
117. О.Ф. Соколов в своїй роботі приводив класифікацію по відношенню до структури КПК Російської Федерації. В КПК України замість слідчого експерименту і перевірки показань на місці передбачена одна слідча дія під іншим найменуванням – відтворення обстановки і обставин події (ст. 194 КПК України).
118. О.Ф. Соколов в іншій роботі виділяє ще й четверту підгрупу – “інші протоколи“ (протоколи прийняття заяви про злочин, явки з повинною), що складаються в стадії порушення кримінальної справи, і які, на його думку, мають доказове значення, оскільки при вирішенні питання про порушення справи враховуються й ті дані, які в них містяться. Див.: Соколов А.Ф. Протоколы следственных действий как доказательства в советском уголовном процессе: Автореф. дисс... канд. юрид. наук. – Саратов, 1982. – С. 6-7.
119. Соколов А.Ф. Протоколы предварительного следствия, их виды и назначение. // Актуальные проблемы отраслевых юридических наук. – Саратов, 1982. – С. 172, 173.
120. Лисиченко В.К. Криминалистическое исследование документов (правовые и методологические проблемы): Автореф. дисс. ... д-ра юрид. наук. – Киев, 1974. – С. 19, 20.
121. Деякі автори не відносять затримання до слідчих дій і не визнають доказового значення протоколу затримання підозрюваного. Див., наприклад: Абдумаджидов Г. Следственные действия и общие условия их производства. // Вопросы криминалистической тактики. – Ташкент, 1978. – С. 10.
122. Фуфыгин Б.В. О доказательственном значении протокола задержания подозреваемого. // Проблемы совершенствования тактики и методики расследования преступлений: Сб. научн. трудов. – Иркутск, 1980. – С. 92-100.
123. Проект Общей части Уголовно-процессуального кодекса Российской Федерации. – М., 1994.
124. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации: Проект. – М.: Мин. юст. РФ, 1995.
125. Ряд авторів, підкреслюючи специфічність такої слідчої дії, як затримання підозрюваного, вважають доцільним в законодавчому порядку дозволити його провадження до порушення кримінальної справи. Див.: Жогин И.В., Фаткуллин Ф.Н. Предварительное следствие в советском уголовном процессе. – М.: Юрид. лит., 1965. – С. 23.
126. Сигалов В.Б. О возможности совершения некоторых следственных действий до возбуждения уголовного дела. // Сб. аспирантских работ. – Вып.9. – Свердловск, 1969. – С. 170.
127. Гаврилов А.К. Классификация сообщений о преступлениях и процессуальные последствия их рассмотрения следователем и органом дознания. // Труды ВСШ МВД СССР. – Вып. 3. – М., 1970. – С. 54-62.
128. Чупахин И.Н. Понятие и методы научной классификации объектов исследования // Вопросы диалектики и логики. – Л., 1964. – С. 64.
129. Гулкевич З.Т. Теоретические вопросы и практика документирования следственных действий (процессуальное и криминалистическое исследование): Автореф. дисс...канд. юрид. наук. – К., 1985.
130. Илюшенко М.П., Кузнецова Т.В., Лившиц Я.З. Документоведение. Документ и системы документации. – М., 1977. – С. 14.
131. Гулкевич З.Т. О функциях протоколов следственных действий в уголовном процессе. // Вестник Львов. ун-та: Сер. юрид. – 1982. – Вып. 21. – С. 89.
132. Див.: Бацько І.М. Принципи кримінального процесу і функції протоколів слідчих дій // Проблеми права на зламі тисячоліть. Матеріали міжнародної наукової конференції. Наукове видання. – Дніпропетровськ: НДУ, Видавництво ІМА-прес, 2001. – С. 186-191.
133. Эйсман А.А. Заключение эксперта в системе судебных доказательств (исследование логической структуры доказывания, методов обоснования выводов эксперта и их оценки в уголовном процессе): Автореф. дисс. ... д-ра юрид. наук. М., 1965. – С. 28.
134. Бацько І.М. Кримінально-процесуальні аспекти затримання підозрюваного // Україна між минулим і майбутнім: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. – К.: Вид-во НАВС України, 2002. – С. 138-145.
135. Бацько І.М. Принципи кримінального процесу і функції протоколів слідчих дій // Проблеми права на зламі тисячоліть. Матеріали міжнародної наукової конференції. Наукове видання. – Дніпропетровськ: НДУ, Видавництво