РЕЛІГІЯ І АТЕЇЗМ У АКСІОЛОГІЧНИХ ВИМІРАХ РОСІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ (ХІХ – ПЕРША ТРЕТИНА ХХСТ.)

Краткое описание

Київський національний торговельно-економічний університет

На правах рукопису

МАСЛОВ ВОЛОДИМИР ВОЛОДИМИРОВИЧ

УДК 008(091)

РЕЛІГІЯ І АТЕЇЗМ У АКСІОЛОГІЧНИХ ВИМІРАХ
РОСІЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ (ХІХ ПЕРША ТРЕТИНА ХХСТ.)

17.00.01 теорія та історія культури

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук

Науковий керівник
Бровко Микола Миколайович,
доктор філософських наук, професор

Київ - 2002

ЗМІСТ

ВСТУП 3

РОЗДІЛ 1. КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ
РЕЛІГІЇ ТА АТЕЇЗМУ ....21

1.1. Релігія та атеїзм як феномени духовної
культури ....21
1.2. Ціннісні системи релігії та атеїзму в соціокультурному
процесі 38

РОЗДІЛ 2. ЗІТКНЕННЯ РЕЛІГІЇ І АТЕЇЗМУ В УМОВАХ
САМОДЕРЖАВСТВА ТА ПАНУВАННЯ
ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
(ХІХ ПОЧАТОК ХХ СТ.).....59

2.1. Атеїзм як альтернатива духовній монополії
православ’я ..59
2.2. Православні оцінки релігії та атеїзму в
контексті духовної культури .78

РОЗДІЛ 3. ВЗАЄМОВІДНОШЕННЯ АТЕЇЗМУ І РЕЛІГІЇ В
УМОВАХ ВІДОКРЕМЛЕННЯ ЦЕРКВИ ВІД ДЕРЖАВИ
І ЗДІЙСНЕННЯ КУЛЬТУРНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
(20—30 -ТІ РОКИ ХХ СТ.) ........96

3.1. Релігія і атеїзм у концепції культурної
революції ...96
3.2. Боротьба за поширення атеїстичних цінностей у ході
культурної революції ........131
ВИСНОВКИ ...155

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ..165

ВСТУП

Одним з найважливіших чинників вирішення науково-практичних питань розвитку духовної культури суспільства є дослідження функціонування релігійних та атеїстичних цінностей у соціокультурному процесі.
Кризові явища у духовному житті українського суспільства, які виникли в історично перехідний період, з особливою гостротою вказують на актуальність культурологічних досліджень взаємовідношень релігії та атеїзму, важливість критичного аналізу конкретно-історичного досвіду цієї сфери духовної культури суспільства.
Будь-яка нова ідея, коли необхідно розв’язувати проблеми, що з нею пов'язані, потребує порівняння з історичним досвідом. Людська культура, яка є історичним продуктом творчої діяльності людей по освоєнню навколишнього світу та внутрішнього світу самої людини, віддзеркалює і ступінь освоювання досвіду минулих поколінь на цьому шляху, здобування з цього досвіду необхідних уроків.
На шляху до духовної свободи завжди виникають різні перепони, у тому числі такі, які пов'язані з ціннісними орієнтаціями. В історії нашого суспільства не один раз траплялось, коли право на свободу совісті, свободу думки підмінювали претензією на «єдино вірне вчення», на ідеологічну догму. Це негативно впливало на розвиток як релігійних, так і атеїстичних поглядів. У сучасну епоху, коли розвиток цивілізації набув складності та кризовості, людська культура підлягає переоцінці цінностей. Поступово виробляються загальнолюдські орієнтири та форми взаємодії, які здатні вирішити гострі світоглядні суперечності. Людство йде шляхом, який веде до свободи совісті. Обидві світоглядні системи релігійна і атеїстична формують свої вищі духовні цінності, які виступають у ролі ідейно-морального імперативу. Кожна з них грає свою роль і має певне значення у розвитку духовної культури суспільства. Тому питання, які пов'язані з їх взаємодією, повинні вирішуватися на науковому рівні.
Проблеми розвитку духовної культури завжди притягували та продовжують притягувати суспільну думку. У ряді цих проблем особливе місце належить взаємовідношенням релігії та атеїзму. Конструктивне розв’язання цієї проблеми можливе, на наш погляд, шляхом наукового дослідження соціокультурної динаміки, тобто вияву ціннісних орієнтацій суспільних груп, аналізу функціонування релігійних та атеїстичних ідей як духовних цінностей, порівняння думок про значення релігії та атеїзму в духовному житті мислителів різних напрямків. При цьому особливо важливо дослідити такі історико-культурні періоди у житті суспільства, які характеризуються процесом переоцінки цінностей, намаганнями розв’язати проблему релігії та атеїзму на теоретичному рівні, а також за допомогою практичних виховних заходів, що впливають на формування світогляду людей. Люди самі творять свою історію і кожний раз прагнуть у певному соціально-класовому та культурному контексті через минуле зрозуміти та виправдати існуюче, проникнути у майбутнє. В реальному житті суспільства культурні проблеми переплітаються іноді дуже тісно з економічними, політичними, юридичними, ідеологічними питаннями. Все це, як показує історія суспільної думки, ускладнює наукову постановку та розв’язання культурних проблем.
В історії культури існують періоди, в які найбільш виразливо проявляють себе ті чи інші тенденції духовного життя суспільства. Такі періоди складають певні культурні епохи, багаті на значні соціокультурні феномени. Порівняльний аналіз даних періодів виявляє актуальні проблеми духовного розвитку. Це стосується, зокрема, проблем релігії та атеїзму. Інтерес до них в українському суспільстві очевидний, але помітна також і певна суб’єктивна тенденція в тлумаченні питань, пов’язаних з ними.
Загальноприйнятною в українському суспільстві є думка про необхідність духовного відродження, без якого неможливо подолати суспільно-політичну і економічну кризу в Україні. Дехто у зв’язку з цим намагається представити релігію та церкву як панацею від усіх бід. Це, безумовно, ненауковий погляд. На нашу думку, поняття духовного відродження містить у собі всі найважливіші елементи високої світоглядної культури: наукові знання з історії та філософії ( в тому числі з історії та теорії релігії та атеїзму), критичне і аналітичне мислення, самоаналіз, свободу совісті та думки, плюралізм, толерантність, гуманізм, творчість. Поняття духовного відродження віддзеркалює процес діалектичного подолання суперечностей, що виникають на шляху до духовної свободи, процес пошуку істини і духовного зростання завдяки кожному відкритому моменту істини. Як бачимо, це дуже складний і напружений процес внутрішнього світу людини, який не має нічого спільного з черговими ідеологічними (і, як правило, демагогічними) гаслами будь-яких політичних режимів, партій, класів, соціальних груп і організацій. І якщо мати на увазі ці високі критерії культурного прогресу, то стає зрозумілим, чому на тлі постійних розмов про духовне відродження спостерігаємо глибоку духовну кризу в сучасному суспільстві. Тому дуже важливо, щоб історична пам’ять сучасного суспільства збагатилась науковими знаннями, зокрема, про релігію і атеїзм. Причому особливо важливо показати їх роль і значення в розвитку духовної культури суспільства.
Актуальність теми. Українська культурологія перебуває у стані наукових пошуків і розроблення нових концепцій функціонування релігії та атеїзму в духовному житті суспільства, що обумовлене реаліями, з якими стикається зараз розбудова демократичної української держави. Сучасне українське суспільство є, з одного боку, багатоконфесійним, а з іншого секуляризованим, світським. Проте в ньому ще не стала загальною нормою культура світоглядного плюралізму і толерантності. Амплітуда коливань соціального маятника у сфері взаємодії релігії та атеїзму настільки широка, що мить істини часто-густо зникає з поля зору людей. З’являються ненаукові, кон’юнктурні оцінки та однобічні тлумачення цих складних соціокультурних явищ. В суспільстві спостерігаються впадання від однієї крайності (атеїзму радянських часів) до іншої (пострадянської «християнізації»). Духовна криза, яка виникла в історично перехідний пострадянський період, лише підкреслює актуальність аксіологічного аналізу конкретно-історичного досвіду взаємовідношень релігії та атеїзму.
Особливої уваги потребує культурологічне осмислення процесу переоцінки цінностей, який тривав протягом ХІХ початку ХХ ст. у Російській імперії, а з часом у СРСР (20 30-ті роки), коли в радянських республіках, зокрема в Україні, здійснювалася культурна революція під гаслами антирелігійної пропаганди. Тогочасні події відбилися на свідомості мільйонів людей, їхньому культурному способі життя. У деяких аспектах стан сучасного українського суспільства подібний до того, що мався у 20 30-ті роки ХХ ст. Зараз так само відбувається перехід від одного державного устрою до іншого, від однієї системи цінностей до іншої. Ця історична паралель у просторі вітчизняної культури посилює важливість вивчення взаємодії релігії та атеїзму саме в аксіологічних вимірах. Її доводить і відсутність спеціальних наукових досліджень, присвячених аналізу особливостей функціонування релігії та атеїзму в конкретно-історичному контексті як соціокультурних явищ, що відображують динаміку духовних змін, які переживає суспільство.
Це вимагає наукового аналізу взаємовідношень релігії та атеїзму з позицій сучасних духовних запитів та відмови від партійного підходу, який проголошувався радянською наукою як визначальний методологічний принцип в обґрунтуванні будь-яких культурних процесів (В.І. Гараджа, М.С. Гордієнко, М.Я. Горбач, В.А. Зоц, А.Ф. Окулов, Д.М. Угринович та ін.). У наукових працях радянських дослідників атеїзм і релігія в аспекті розвитку духовного життя соціалістичного суспільства протиставлялись як культурні та антикультурні явища. За умов панування партійної ідеології атеїзм розглядався як прогресивна тенденція, а релігія як така, що заперечується всім прогресивним розвитком культури. Дана позиція не сприяла вивченню питань культурогенезу релігії та атеїзму, гальмувала впровадження культурологічного аналізу їхньої взаємодії в соціокультурному процесі.
Інтерес філософської науки до цієї важливої сфери духовної культури суспільства посилюється у 80 90-ті роки, коли відбувалося становлення теорії культури та відповідної до цього напрямку наукових знань методології дослідження. З’явилися праці, у яких відображені окремі аспекти функціонування релігії та атеїзму в культурно-історичному просторі (В.С. Абросімов, С.Д. Безклубенко, В.А. Гура, П.С. Гуревич, Є.К. Дулуман, Ю.А. Калінін, В.І. Корнєєв, Б.О. Лобовик, А.С. Попов, А.Д. Сухов). Цього часу уточнюється зміст категорій, які окреслюють функціонування релігійних та атеїстичних цінностей (А.В. Арістова, М.Ю. Бабій, М.М. Закович, А.М. Колодний, П.І. Косуха, М.П. Новіков, П.Ю. Саух, А.М. Черній), визначаються особливості культурного діалогу релігійного і атеїстичного світоглядів (Ю.Ф. Борунков, В.Н. Савельєв, А.А. Радугін). Проте ці дослідження не висвітлюють повністю усіх питань, пов’язаних із соціокультурними аспектами функціонування релігії та атеїзму. В них майже не приділяється уваги вивченню механізмів, що спричиняють переоцінку цінностей духовної культури у переломні моменти людської історії у вимірах цих важливих чинників духовного життя.
Найбільш характерними для розуміння проблеми взаємовідношень релігії та атеїзму в аспекті розвитку духовної культури є два історичні періоди, коли на терені Російської імперії, а потім СРСР, отже, і в Україні, відбувався процес переоцінки цінностей: ХІХ початок ХХ ст. і 20 30-ті роки ХХ ст.
Потрібен критичний науковий аналіз історичної культурної спадщини з позицій усвідомленого, творчого розвитку духовних цінностей, які сприяють духовному прогресу суспільства.
Тому слід виходити з історичних реалій та враховувати дію традиційної релігійної та атеїстичної свідомості в українському суспільстві. Сучасне релігієзнавство зробило висновок, що «процес секуляризації досяг такого моменту, коли можна казати про наявність масового, співставимого з релігійним, нерелігійного секулярного світогляду» [33, 129]. Тільки враховуючи все це, можливо на науково-практичному рівні розв’язувати проблеми свободи совісті, духовного відродження, виховання громадян на принципах свободи совісті, засвоєння спадщини гуманістичної культури, обгрунтування ціннісних орієнтацій, прищеплення культури толерантності та плюралізму.
У радянські часи виникали і розповсюджувались навіть у науковій літературі міфи про «неминуче відмирання релігії» та водночас про «необхідність активної боротьби з релігією», про «першу в світі державу масового атеїзму», про «соціалістичну культуру як вищий етап розвитку світової культури» тощо. Так, наприклад, стверджувалося, що ключем до розуміння цінності атеїзму є ленінське положення про те, що необхідна така культура, яка допомагає будувати нове суспільство[147, 88]. Пропонувалося виключити релігію зі сфери духовної культури [83, 73]. При вивченні культури робилися необгрунтовані висновки про те, що за своїм походженням та змістом релігія не може бути компонентом, а тим більше основою культури [54, 24]. В радянській історичній та філософський літературі атеїзм розглядався як важливий компонент духовного життя і напряму пов'язувався з поняттям соціалістичної культури. Підкреслювалось, що «духовне життя соціалістичного суспільства може удосконалюватися тільки на основі прогресивних, революційних традицій народу, до яких відноситься атеїзм, що проявився в різноманітних областях духовного життя минулого» [177, 18]. Робився висновок, що саме в аспекті історичної спадкоємності культури, з точки зору її вищого ступеню соціалістичної культури, стає зрозумілою роль атеїзму в системі духовної культури як обов'язкового компоненту духовного розвитку [82, 17]. Феномен масового атеїзму в радянських республіках розглядався як продовження і творчий розвиток вільнодумства, атеїзму, які багаторазово посилили свою дію в період соціалістичної революції та в роки будівництва соціалізму [57, 139]. В зв'язку з цим, однозначну оцінку в радянській науковій літературі отримала діяльність масової суспільної організації атеїстів 20-30-х років «Спілки войовничих безвірників». Її діяльність розглядалась як така, що відповідала об'єктивним історичним потребам нового суспільства, зробила великий внесок в поглиблення антирелігійної пропаганди і надання їй різноманітних форм, сприяла розвитку масового атеїзму, атеїстичному вихованню населення і залученню трудящих до цінностей соціалістичної культури. Згадані праці мали, безумовно, також і важливий науковий матеріал, який свого часу сприяв висвітленню певних аспектів проблеми релігії та атеїзму. Але їх методологічний підхід до явищ духовної культури, зокрема релігії та атеїзму, не давав можливості розкрити культурологічний аспект цих проблем.
Точка зору радянського релігієзнавства на місце і роль релігії в історії культури міститься в праці Д.М.Угриновича «Вступ до релігієзнавства» [235, 107-115]. Релігію, вважає автор даної книги, слід розглядати як елемент людської культури, який в певних історичних умовах грав у системі духовної культури суттєву, а інколи і домінуючу роль. Це, безперечно, правильний погляд. Він знаходить фактичне підтвердження в історії культури людства і, зокрема, нашої країни. Далі вказується, що до поняття духовної культури входять не тільки істинні уявлення, ідеї та ідеали, а також і хибні. Тому, незважаючи на гносеологічну специфіку релігії, неможливо винести її «за дужки» людської культури і розглядати її як своєрідну «антикультуру». Але визнання релігії елементом духовної культури не знімає питання про те, який вплив чинила релігія на розвиток культури. Для того, щоб дати відповідь на це питання, слід, на думку автора, користуватися таким критерієм прогресу культури, як розвиток особистості. Тоді питання буде сформульоване таким чином: чи сприяла релігія розвитку особистості, тобто збагаченню її знань, удосконаленню її вмінь і здібностей, розширенню і піднесенню її духовних потреб та інтересів? «Загальна відповідь на це питання, пише Д.М.Угринович, якщо дотримуватись об’єктивних наукових позицій, може бути тільки заперечливою» [235, 112]. Однак, при цьому він зауважує, що ця загально негативна відповідь не вирішує всіх проблем щодо ролі релігії в історії культури. Дійсно, сам автор зазначеної праці не торкнувся проблеми духовних цінностей, без наукового рішення якої, на нашу думку, неможливо розкрити головного питання.
В указаній праці релігія розглядається як репродуктивний, нетворчий елемент культури зі специфічною консервативною системою цінностей, що виходять із віри в існування надприродного світу та підкоряє реальні потреби вигаданим. Тому культурні досягнення в період панування релігії не були її досягненнями, а виникали і розвивалися поза межами релігійної ідеології, в інших сферах духовного і матеріального життя. Релігія пов’язана з культурою через нерелігійні функції церкви. Сама ж релігія не відповідає критеріям прогресу культури, бо не сприяє, в основному і цілому, розвитку особистості. Д.М.Угринович приходить до висновку, що «у цілому релігія в соціалістичному суспільстві є пережитковим позасистемним створенням і грає негативну роль в його розвитку. Звідси витікає необхідність поступового подолання впливу релігії на трудящих, її визволення від релігійних вірувань» [235, 117]. Мабуть саме така ідеологічна настанова зашкодила Угриновичу включити до теоретичного релігієзнавства культурологічний аналіз релігії, а у розділі «Філософські проблеми вивчення релігії» нічого не сказати про проблему цінностей.
Таким чином, ми бачимо, що радянське релігієзнавство, визнаючи релігію побічним елементом культури, довгий час обминало культурологічну проблематику щодо функціонування релігії в суспільстві.
Досягненням радянської науки можна вважати почату у 80-ті роки розробку методологічних проблем взаємовідносин культури, атеїзму і релігії. Але дослідження з цієї проблематики базувались на принциповому партійному підході до оцінки культурної спадщини, який проголошувався визначальним методологічним принципом марксистського аналізу культури [185, 5]. До того ж наголошувалось на «співпадінні історичної місії атеїзму і культури у визволенні суспільства і людини від панування зовніх по відношенню до неї сил, рутинних форм соціальної регламентації, що обумовлені безсиллям людини перед оточуючим його світом». В цьому контексті релігія, якщо і розглядалась як культурне явище, то тільки в аспекті історично безперспективної та суперечливої форми виразу культури, яка заперечується прогресивним розвитком людської культури [185, 3-4].
На початку періоду так званої перебудови в радянському суспільстві з’явилась праця В.А.Зоца «Православ’я і культура: факти проти домислів». Але і в даній праці стверджується, що науковий аналіз духовної культури «можливий тільки з позицій марксистсько-ленінської методології» [84, 3]. Щодо точки зору на культуру православних богословів, то автор даної праці вважає, що «і сьогодні, як і в минулому, православно-богословська концепція культури є глибоко антинауковою» [84, 208]. Критичний аналіз ролі релігії та церкви в історії культури підкріплюється в книзі багатьма фактами. Однак автор книги не ставив задачі розглянути аксіологічні проблеми в межах обраної теми. Він тільки підкреслив різницю між релігійною системою цінностей та атеїстичною системою цінностей та вказав на їх принципову несумісність. В книзі відмічається, що в релігійній свідомості вищі цінності створюють ілюзії надприроднього, вигаданого. По суті такі цінності стають псевдоцінностями, бо в них переважає відчуження людського, і це перешкоджає суспільному розвитку та прояву творчих сил людини. Тільки в окремих соціально-історичних умовах у релігійних цінностях проявляється на передньому плані людський зміст, хоча і в межах релігійної сюжетної основи [84, 130-131]. В цілому ж «у релігійній системі цінностей на першому місці опиняються цінності ілюзорні, вигадані, а реальні цінності, які відповідають потребам і запитам життя людини на землі, відтискаються на другий план» [84, 163-164]. Атеїзм характеризується в книзі як цінність, яка повертає людям віру у власні сили, сприяє прилученню до досягнень духовної культури.
В науковій атеїстичній літературі радянського періоду високу оцінку отримала діяльність Спілки войовничих безвірників по розвитку масового атеїзму. Б.Н.Коновалов, досліджуючи теорію та практику атеїзму в 20-30-ті роки, зробив висновок, що Спілка войовничих безвірників «явище дійсно народне, яке свідчить про глибокі зрушення та зміни, що відбувалися в свідомості широких трудящих мас» [112, 84]. А.Т.Вещиков у дисертації, присвяченій вивченню атеїстичного руху в СРСР, підкреслив, що Спілці войовничих безвірників «належить величезна роль в атеїстичному русі у народів СРСР» і що «розвиток та діяльність цієї організації займає цілу смугу в атеїстичному русі» [40, 207]. В.А.Зоц вважає, що «період діяльності Спілки войовничих безвірників без перебільшення можна назвати найважливішим етапом розвитку масового атеїзму в СРСР» [82, 74]. Г.В.Воронцов писав, що Спілка войовничих безвірників «зіграла важливу роль в атеїстичному вихованні мас в роки соціалістичного будівництва» [46, 88]. Е.Г.Філімонов відмітив заслуги Спілки у формуванні та розповсюдженні атеїстичної суспільної думки в період будівництва соціалізму [241, 35]. М.І.Кирюшко писав, що Спілка войовничих безвірників на перших етапах культурної революції зробила вагомий внесок у створення нової світоглядної бази культури, що «головний культурний рух СВБ боротьба проти релігії, яка перешкоджала прилученню до культури широких мас трудящих» [98, 32]. Таким чином, у радянській науковій літературі була висловлена єдина думка про суттєвий позитивний вплив Спілки войовничих безвірників на різні аспекти формування і функціонування масової атеїстичної свідомості та на розвиток духовної культури взагалі. Але в указаний період не з’явилось жодної наукової праці, де б досліджувався процес формування атеїстичних цінностей у членів даної організації та аналізувався рівень їх атеїстичної свідомості в контексті духовної культури особистості та суспільства. Тоді не зверталося уваги на проблему цінностей духовної культури, що виникла внаслідок діяльності цієї організації.
У сучасному українському релігієзнавстві (мається на увазі світська наука про релігію та навчальна дисципліна) культурологічний аспект вивчення функціонування релігії та атеїзму ще залишається майже недослідженим. Так, наприклад, у навчальному посібнику «Лекції з релігієзнавства» (Київ, 1996 р.) проблемі «Релігія і культура» присвячено тільки півсторінки тексту. Те, що там написано, скоріше нагадує тези, які віддзеркалюють власну думку авторів, ніж обгрунтовані результати об’єктивних наукових досліджень. Особливо викликає заперечення положення, що «людське суспільство виникло на підставі спільної релігії, тоді як всі інші об’єднання (держава, господарство, культура) мають вже похідний, вторинний характер» [3, 7]. Якщо автори даного навчального посібника стверджують, що релігійна свідомість виникла раніше за культуру, то що ж тоді вони розуміють під поняттям культури? Релігія проголошується «основою будь-якої соціальності», людської свободи і творчості. Вищою цінністю людського життя в цьому контексті постає «служіння Абсолюту, а не якимось відносним цінностям» державі, народу, ідеї тощо. Служіння подібним «відносним цінностям» виправдовується тільки у тому разі, якщо воно грунтується на служінні Божій волі. І вже зовсім безпідставно, всупереч фактам з історії культури наголошується, що «поза служінням Богові взагалі немає нічого такого, що могло б змусити людину служити правді і правдою». У зв’язку з цим суспільні вади кар’єризм, користолюбство, корупція, бюрократизм приписуються тільки безвір’ю(!). Взагалі автори сповідують релігійну концепцію культури, повторюючи за богословами тезу, що саме релігійний культ створив культуру. Цілком зрозуміло, чому тоді релігійні (абсолютні) цінності називаються «головними», «справжніми, а не вигаданими». Але при цьому зовсім не пояснюється що ж таке релігійні цінності та що таке взагалі цінності культури (чомусь взаємовідносини релігії з мораллю, філософією, наукою розглядаються окремо від поняття культури). Можна тільки погодитися зі слушною думкою авторів навчального посібника, що певний потяг в сучасному суспільстві до релігійних цінностей, до релігії та церкви, «здебільшого не відповідає глибині та силі свого предмета значною мірою це лише мода, в кращому випадку пошук віри зневірених людей, в якому дуже дається взнаки невігластво, малоосвіченість в релігійних справах, невміння жити релігійним життям»[3, 3-4].
Отже, культурологічні аспекти функціонування релігії та атеїзму в певні історичні періоди є актуальними як предмет наукових досліджень.
При написанні дисертації автор використав широку джерелознавчу базу. З метою найбільш повного дослідження питань обраної теми науковому аналізу були піддані різноманітні літературні матеріали. Важливу роль у теоретичному обгрунтуванні теми зіграло вивчення праць сучасних культурологів, філософів та релігієзнавців: В.С. Абросімова, С.Ф. Анісімова, В.П. Андрущенка, А.В. Арістової, С.Д. Безклубенка, В.Д. Бондаренка, Г.В.Воронцова, М.С.Гордієнка, М.Я.Горбача, П.С.Гуревича, Е.К.Дулумана, М.М.Заковича, В.А.Зоца, Н.С.Злобіна, Ю.А.Калініна, Ю.А.Кімелева, М.І.Кирюшко, А.М.Колодного, Б.М.Коновалова, В.І.Корнеєва, П.І.Косухи, І.А.Кривєлева, Б.А.Лобовика, Л.Н.Мітрохіна, А.С.Оніщенка, В.Д.Плахова, В.Н.Савельева, П.Ю.Сауха, Е.В.Соколова, А.Д.Сухова, В.О.Суярка, В.К.Танчера, Д.М.Угриновича, М.В.Філоненка, А.М.Чернія, П.Л.Яроцького та інших.
Автор дисертації ретельно ознайомився з матеріалами, що документально віддзеркалюють рівень релігійної та атеїстичної свідомості у дореволюційному і післяреволюційному суспільстві. Автором вперше вводяться у науковий обіг архівні документи, які показують ціннісні орієнтації в сфері релігії та атеїзму певних верств населення, а також деякі матеріали з'їздів «Спілки войовничих безвірників», пленумів її Центральної Ради, методичні та інструктивні документи, архівні матеріали про діяльність «Спілки войовничих безвірників» України.
Важливе значення в дослідженні наукових проблем релігії та атеїзму мав критичний аналіз книг і статей, що вийшли друком в період 20-30-х років. Це праці, які написані істориками, теоретиками і пропагандистами атеїзму: Н.А.Амосовим, И.П.Вороніциним, М.Горєвим (М.В.Галкіним), А.И.Клибановим, И.А.Кривелєвим, А.Т.Лукачевським, А.В.Луначарським, Н.М.Маторіним, Н.В.Нікольським, Ф.Н.Олещуком, Ф.М.Путінцевим, А.Б.Рановичем, В.С.Рожициним, Н.В.Румянцевим, С.А.Токаревим, М.І.Шахновичем, Єм. Ярославським. Були проаналізовані також матеріали періодичної преси того часу: газети «Безбожник», «Войовничий безвірник»; журнали «Атеист», «Воинствующий атеизм», «Антирелигиозник», «Безбожник», «Безвірник».
Належна увага була приділена вивченню праць відомих мислителів XIX та XX столітть М.О.Бакуніна, С.М.Булгакова, М.О.Бердяєва, П.О.Лаврова, М.О.Лосського, І.О.Ільїна, Г.В.Плєханова, В.В.Розанова, Ю.В.Самаріна, В.С.Соловьова, Є.Н.Трубецького, Г.П.Федотова, П.О.Сорокіна, П.А.Флоренського, С.Л. Франка, О.С.Хомякова.
У даній дисертаційній праці досліджуються два історичні періоди, які є найбільш характерними для розуміння взаємовідношень релігії та атеїзму в аспекті функціонування духовних цінностей у суспільстві. Обидва періоди об’єднує процес «переоцінки цінностей».
На нашу думку, «переоцінка цінностей» є діалектичним етапом подолання суперечностей, що виникають у соціокультурному процесі зі зміною історичних умов і обставин. Історичні зміни включають зміни соціокультурної діяльності людей. Це приводить до появи нових артефактів, які суперечать існуючій парадигмі духовної культури і потребують від людей визначення своєї світоглядної позиції щодо їх ролі та місця в існуючій системі цінностей. Причому внаслідок певних об’єктивних і суб’єктивних причин одна частина суспільства буде намагатися зберегти існуючу ієрархію цінностей, відкидаючи нові артефакти, а інша частина суспільства, навпаки, буде утверджувати нову ієрархію цінностей, спираючись на нові артефакти. В результаті в суспільній думці виникає проблема цінностей духовної культури.
У ХІХ столітті в суспільній думці Росії виникає увага до релігії та атеїзму в аспекті їх цінності для соціокультурного розвитку. В умовах царського самодержавства і державного православ’я, відсутності свободи совісті так зване релігійне питання набуло ідеологічного загострення; атеїзм став свідомо розглядатись його прихильниками як альтернатива духовному диктату православної церкви, як один з факторів розбудови нового суспільства і нової культури. Після падіння царського самодержавства і здійснення Жовтневої революції 1917 року почався другий етап переоцінки цінностей в сфері релігії та атеїзму. Він проходив в умовах відокремлення церкви від держави, проголошення свободи совісті та практичної розбудови нового суспільства і його культури. Як на першому, так і на другому етапах переоцінки цінностей в сфері релігії та атеїзму виникли суттєві суперечності і питання, які з культурологічної точки зору склали проблему релігійних і атеїстичних цінностей в духовному житті суспільства.
Актуальність культурологічного дослідження ціннісних взаємовідношень релігії та атеїзму в умовах самодержавства, державної релігії та церкви, а потім в умовах відокремлення церкви від держави і здійснення культурної революції полягає у показі генезису проблеми релігії та атеїзму як проблеми цінностей духовної культури, форм і змісту, яких вона набула у суспільній думці, значення історичного досвіду її розв’язання для вирішення науково-практичних питань розвитку сучасної культури, для того, щоб робити вірні висновки, а не нові помилки, щоб розв’язувати проблеми духовності на високому культурному рівні. Про актуальність даної проблеми свідчить той факт, що в сучасному українському суспільстві в 90-ті роки почався новий період переоцінки цінностей, в тому числі в сфері релігії та атеїзму.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема є складовою планів науково-дослідницької роботи Київського національного торговельно-економічного університету (КНТЕУ) і кафедри філософських та соціальних наук. Напрямок дослідження суголосний з курсом держави на духовне відродження українського суспільства і з концепцією Державної національної програми Освіта” (Україна ХХІ століття), в

Список литературы

Висновки

Проведене дисертаційне дослідження показало важливість і актуальність наукового вивчення ціннісного аспекту функціонування релігії та атеїзму як чинників розвитку духовної культури суспільства.
Аналіз взаємовідношень релігії та атеїзму в соціокультурному процесі виявив у цій сфері наявність аксіологічної проблеми, яка виводить наукове вивчення релігії та атеїзму на якісно новий рівень. Це проблема цінностей духовної культури суспільства. Її наукове розв’язання пов’язане з новим методологічним принципом, згідно якому релігія та атеїзм розглядаються як діалектично протилежні взаємодіяльні фактори єдиного соціокультурного процесу.
Боротьба релігії та атеїзму в соціокультурному процесі виступає як закономірне явище розвитку людської духовності. Як релігія, так і атеїзм є історично необхідними компонентами формування духовної культури, які суттєво впливають на становлення життєвих цінностей і переконань особистості. В людському суспільстві складаються релігійні та атеїстичні погляди і традиції, за допомогою яких духовні цінності передаються від покоління до покоління.
Ціннісні відношення, що складаються в конкретно-історичній системі суспільних відносин, мають вирішальне значення в розвитку духовної культури людей. Реальне функціонування духовної культури суспільства в її конкретно-історичних формах залежить від того, які духовні цінності та якою мірою засвоюються членами даного суспільства. Тому цінності культури характеризують і культурність кожної окремої особистості і стан духовної культури суспільства в цілому.
З культурологічної точки зору наявність в суспільстві релігійних і атеїстичних цінностей та боротьба за них певних соціальних сил є проявом постійного прагнення людей до духовної свободи. Ціннісні відношення створюють «силове поле» духовної культури, завдяки якому відбувається її подальший розвиток.
Характерні риси функціонування релігійних та атеїстичних цінностей акумулює в собі поняття свобода совісті”, зміст якого обумовлює вектори суспільних оцінок і сутність аксіологічної проблематики.
Характерною ознакою соціокультурного процесу в російському суспільстві на протязі ХІХ першої третини ХХ ст. стає переоцінка цінностей, в ході якої виявляються кризові явища і нові пріоритети, домінанти культурного розвитку. Поступово змінюється і характер взаємовідносин між релігією та атеїзмом.
Дослідження протиборства релігії та атеїзму в російському суспільстві на протязі ХІХ першої третини ХХ століття показало, що саме ціннісний аспект релігії та атеїзму привернув увагу суспільної думки до проблеми цінностей духовної культури. Тобто вперше в історії російської суспільної думки протиборство релігії та атеїзму ставало предметом культурологічного мислення. Процес переоцінки цінностей почав впливати на соціокультурну динаміку суспільства. Але цей процес внаслідок конкретно-історичних обставин супроводжувався гострою політичною та ідеологічною боротьбою, яка перекручувала сутність культурологічної проблеми.
У період царського самодержавства і панування Православної церкви вирішенню питань взаємовідносин між релігією і атеїзмом на культурному рівні заважали відсутність у суспільстві свободи совісті та переслідування атеїстів як злочинців. Таке становище у сфері духовної культури суттєво позначилося на перших спробах у суспільній думці вирішити проблему релігії та атеїзму як проблему духовних цінностей.
Діалогу між релігійним світоглядом і атеїстичним світоглядом не відбулося. У той період це було неможливим, бо у суспільстві не існувало культури толерантності, як не існувало і свободи слова.
Православне «богослов’я культури», що виникло як захисна реакція на поширення атеїстичних цінностей в суспільстві, суто теологічно намагалось вирішити питання взаємовідносин культури і релігії, хоча і розробляло різні варіанти подолання кризових явищ. Ідея «панрелігійності» людської культури в концепції «православної культури» виключала будь-яку можливість визнання культуростворюючої ролі атеїзму. Діячі так званого «релігійно-філософського відродження» принципово не відрізнялися у своїх теоретичних поглядах від православних богословів. Вони тільки більш ретельно розглянули проблему релігії та атеїзму як проблему цінностей духовної культури. Вони зробили першу спробу розглянути проблему релігійних і атеїстичних цінностей в культурологічному аспекті, але з позицій православної ідеології. Тим не менш, і це було кроком вперед про атеїзм релігійні філософи заговорили у категорії «цінність». Вони підкреслили зв’язок атеїзму з нігілізмом та соціалізмом, оцінили його як своєрідну лжерелігію соціалізму. Релігійні цінності розглядались як конструктивні, а атеїстичні як деструктивні для духовної культури.
Представники атеїстичної інтелігенції в цей період почали теоретично обгрунтовувати цінність атеїзму як альтернативу духовній монополії релігії. Оскільки релігія та церква захищали царське самодержавство, атеїстичні ідеї пов’язувались у свідомості революційних народників з ідеєю соціальної революції. Однак атеїстична інтелігенція проявляла у певній мірі толерантність до релігійних вірувань народу, розуміючи причину їх існування.
Найбільш вагомим досягненням суспільної думки на шляху розуміння ціннісних відносин у сфері релігії та атеїзму була ідея повної свободи совісті. Разом з ідеєю відокремлення церкви від держави вона надавала можливість для розбудови культури плюралізму і толерантності в суспільстві. Ці ідеї висунули і відстоювали революційні соціал-демократи, котрі водночас висунули політичний лозунг боротьби з релігією як складовою частиною боротьби за соціалізм. Неприйнятність ідеї свободи совісті з боку царської самодержавності та Православної церкви, впровадження у життя класового підходу до культури з боку РСДРП призвели до ідеологізації та політизації проблеми цінностей духовної культури, до непримиренної конфронтації між атеїзмом і релігією.
Отже, у ХІХ столітті в російській культурі почався процес переоцінки цінностей у сфері релігії та атеїзму: релігійна система цінностей зазнає кризових явищ і як альтернативна їй формується система атеїстичних цінностей. В умовах самодержавства та панування державної церкви і релігії цінність атеїзму пов’язується з революційною боротьбою за визволення від всіляких форм духовного гноблення, що є генезисом феномену войовничого атеїзму”.
Після революції 1917 року і приходу до влади більшовиків церква була відокремлена від держави, а школа від церкви, принцип свободи совісті почав втілюватися у життя. Новий соціальний лад створив реальні умови і можливості для вільного визначення відношення громадян до релігії та атеїзму в цьому його позитивне культурне значення. Але незважаючи на сприятливі об'єктивні умови для подолання конфронтації, проблема цінностей релігії та атеїзму продовжувала розглядатися в політичній площині та вирішуватись у формі ідеологічної боротьби з класових позицій пролетаріату і його партії. Це перетворювало атеїзм на інструмент державної політики. Виникає феномен державно-партійного атеїзму. Атеїзм починає виконувати роль своєрідної державної релігії. Поряд з атеїстичними традиціями починають функціонувати на офіційному рівні антитрадиції атеїзму, які руйнують гуманістичну спрямованість атеїзму. Примат класової ідеології в соціокультурному житті призводить до появи «релігійного фронту». Замість діалогу і толерантності в часи культурної революції проголошується курс на подолання релігії в процесі створення нової соціалістичної культури, а головна роль в цьому відводиться «войовничому атеїзму». Концепція культурної революції виключає релігію із системи культурних цінностей нового суспільства. Офіційною пропагандою атеїзм закріплюється у суспільній свідомості як абсолютна цінність замість релігії. Атеїстичне виховання стає невід'ємною складовою частиною процесу формування світоглядної культури людини нового типу. Але виховання особистості у дусі «войовничого атеїзму» не сприяло, або дуже мало сприяло самостійному осмисленню ролі релігії та атеїзму в духовному житті, свідомому неупередженому ставленню до проблеми співіснування релігійних і атеїстичних цінностей у суспільстві, формуванню атеїстичної культури. Духовні пошуки людини, внутрішній світ особистості з його цінностями фактично ігнорувались державою. Замість створення реальних умов для розв'язання суперечностей між релігією і атеїзмом на культурному рівні створювався ідеологічний міф про «суспільство масового атеїзму».
В 20 30-ті роки XX ст., коли йшло будівництво нового суспільства, атеїзм стає складовою частиною культурної революції. Соціалістична культура розглядалась більшовиками з класових позицій, її сутність зводилась до переміни світогляду населення на базі марксистського вчення. Культурна революція повинна була виховати людину певного ідеологічного типу. З цієї точки зору визначалась цінність атеїзму: вищої формою вважався пролетарський (марксистсько-ленінський) атеїзм.
Проблема взаємовідношень релігії та атеїзму як проблема духовної свободи особистості в умовах культурної революції розглядалась по суті як проблема співвідношення класових інтересів та культурних цінностей. Саме класово-партійні настанови були перенесені в сферу світоглядної культури, свободи совісті. Більшовицька непримиренність до релігії увійшла в очевидну суперечність з завданнями наукової просвіти, виховання світоглядної культури. Намагаючись монополізувати все духовне життя суспільства, як це робила церква за часів самодержавства, нова влада розглядала проблеми релігії та атеїзму з позицій тоталітаризму: атеїзм повинен був стати своєрідною державною релігією замість релігії православної.
Атеїзм набував формального характеру, насаджувався в суспільній свідомості поверхово, в масових формах, тому не пов'язувався, як правило, з внутрішнім світом особистості, не ставав її духовною цінністю на рівні свідомих переконань та ідеалів. Але не можна заперечувати і того факту, що вільний розвиток атеїстичних ідей в новому суспільстві, проголошення повної свободи совісті поступово створювали умови для об'єктивного порівняння та переосмислювання ролі релігії та атеїзму в духовному житті, для самостійного вибору ціннісних орієнтирів. Поряд з ідеологізованою формою «пролетарського атеїзму» існував і атеїзм як вища форма вільнодумства, який традиційно стверджував моральну гідність та духовну свободу особистості. Але його функціонування було обмежене вузьким колом інтелігентів з матеріалістичним світоглядом. В масштабах всього суспільства завдяки державній підтримці функціонував так званий пролетарський атеїзм, хоча він і базувався на вузькокласових позиціях. Такий «парадокс» виник тому, що саме цій класовій формі атеїзму був наданий фактично державний статус. Теоретичним обгрунтуванням такої політики було марксистсько-ленінське положення про необхідність диктатури пролетаріату в перехідний період від капіталістичного до комуністичного суспільства. Тому пролетарський атеїзм перетворювався за часи культурної революції на одну з форм духовної диктатури, що суперечило гуманній сутності атеїзму.
У період культурної революції з’явились перші паростки культури толерантності, спроби налагодити діалог між атеїстами і релігійно віруючими людьми. Це відбувалося у формі диспутів, які проводились у 20-ті роки і набули великої популярності. Вперше в історії взаємовідношень між релігією і атеїзмом їх прихильники отримали можливість висловити один одному свої погляди на актуальні для них питання публічно і вільно, не побоюючись репресій.
Але і в цей історичний період між двома світоглядами релігійним і атеїстичним діалог не відбувся, хоча об’єктивні умови для цього були створені. Була проголошена свобода совісті, церква була відокремлена від держави, а школа від церкви. Однак, водночас правляча партія, керуючись марксистсько-ленінським вченням, оголосила боротьбу з релігією як «ворогом культури і прогресу». Теоретичне положення про подолання релігії в процесі розбудови нового соціалістичного суспільства стало соціокультурною практикою у період культурної революції. В результаті проблема взаємовідношень релігії та атеїзму в аспекті функціонування духовних цінностей культури у суспільстві не знайшла конструктивного розв’язання.
Характерною особливістю процесу переоцінки цінностей у сфері релігії та атеїзму в умовах царського самодержавства, а потім і більшовицького тоталітаризму була ідеологізація ціннісних відносин, яка деформувала ціннісну орієнтацію членів суспільства, переводячи проблему інтеріоризації духовних цінностей (формування внутрішнього світу особистості) в соціально-політичну площину (формування громадянина певного типу).
Отже, дослідження ціннісного аспекту протиборства релігії та атеїзму показало, чому і як виникла проблема цінностей релігії та атеїзму в суспільній думці, як її намагалися сформулювати і розв’язати зацікавлені сторони, яких форм вона набула у соціокультурному процесі у зв’язку з новими історико-культурними тенденціями.
Важливим у цьому плані є розуміння релігії та атеїзму як чинників розвитку духовної культури. Так зване «релігійне питання» в результаті соціокультурних змін стало предметом суспільної думки саме як проблема релігійних і атеїстичних цінностей, тобто як проблема духовної культури. Цей факт виникнення в процесі культурно-історичного розвитку проблеми релігії та атеїзму як проблеми цінностей духовної культури означає початок якісно нового етапу взаємовідношень релігії та атеїзму. Це означає, що об’єктивно обидві системи цінностей визнані складовими компонентами культурного процесу. Але суб’єктивно кожна із зацікавлених сторін по різному оцінює роль та місце релігії та атеїзму в соціокультурному житті. На дані оцінки впливали соціальні, юридичні, політичні, ідеологічні та інші фактори.
У зв’язку з цим важливим і актуальним є питання про формування культурологічного мислення у членів українського суспільства. Це дуже складне завдання для країни, де довгий час не було свободи совісті, де церква була додатком державної машини, де влада нехтувала правами і свободами людини, де після відокремлення церкви від держави намагалися створити «суспільство масового атеїзму». Тому до культурологічного розв’язання проблем релігії та атеїзму ще далеко. Однією з характерних ознак сучасної духовної кризи в українському суспільстві є намагання певних кіл ідеологізувати і політизувати проблему релігії та атеїзму (історія повторюється, але вже у вигляді фарсу). Ідеологічний розгляд даної проблеми віддзеркалює політичні інтереси певних соціальних груп і є по своїй суті вузькокласовим або вузькоконфесіональним. Таке негативне явище знову повертає певні суспільні кола до конфронтації, до хибної точки зору на атеїзм як на абсолютно негативне явище і на релігію як на єдине джерело духовної культури суспільства.
З наукової культурологічної точки зору боротьба релігії та атеїзму на світоглядному рівні є одним із джерел розвитку духовної культури суспільства, бо людська культура є онтологічною основою релігії та атеїзму. Іншими словами, релігія і атеїзм це об’єктивні фактори розвитку духовної культури, які суттєво впливають на такі її ціннісні властивості, як свобода совісті, свобода думки, гуманізм. Треба тільки при цьому мати на увазі, що характер і форми протиборства релігії та атеїзму внаслідок об’єктивних і суб’єктивних причин на кожному конкретно-історичному етапі були різними і що ідеологічні і політичні нашарування завжди цю боротьбу супроводжували. Все це разом призводило до певних криз у духовному розвитку суспільства і до пошуку різних засобів і способів виходу з них.
Довгий час спроби виходу із подібних криз не були адекватними об’єктивним потребам духовного розвитку суспільства, не відповідали ціннісному рівню світоглядної проблеми. І тільки у сучасну епоху завдяки науковим висновкам, зробленим із уроків історії, намітився принципово новий підхід до розв’язання проблеми релігії та атеїзму як проблеми духовної культури. Це діалог світоглядів в умовах реального здійснення у суспільстві свободи совісті. Антагоністичних суперечностей між релігійно віруючими і атеїстами у сфері ціннісних відношень не існує. Існують певні культурологічні по своїй суті проблеми соціокультурного розвитку, ускладнені політичними та ідеологічними впливами з боку держави, церкви, політичних партій, громадських організацій.
Отримані результати мають актуальне значення для розробки і вирішення важливих науково-практичних питань розвитку духовної культури сучасного українського суспільства. Вони надають змогу зробити важливі світоглядні висновки щодо виховання громадян на принципах свободи совісті та толерантності, що є невід'ємною вимогою розбудови демократичної української держави і умовою духовного відродження суспільства.
Боротьба релігії та атеїзму містить в собі проблему духовних цінностей і виступає як діалектично суперечливий процес розвитку духовної культури суспільства. Ані релігія, ані атеїзм самі по собі не вирішують усіх питань, що пов’язані з проблемою духовних цінностей, тому абсолютизація ролі релігії або атеїзму в духовному житті суспільства деструктивно впливає на розвиток культури. Головною аксіологічною проблемою взаємовідношень релігії та атеїзму є проблема свободи совісті як загальнолюдської цінності духовної культури. Сутність аксіологічного підходу до протиборства релігії та атеїзму полягає у розв’язанні проблеми духовної свободи на гуманістичних засадах.
Прогресивний розвиток духовної культури можливий тільки за умови здійснення у суспільстві повної свободи совісті, тобто вільного світоглядного вибору між релігією і атеїзмом, вільним виразом своїх атеїстичних або релігійних переконань кожним громадянином.
Тільки людина високої духовної культури може будувати свої відносини з іншими людьми на принципі свободи совісті та принципі толерантності. Якщо свобода совісті, толерантність і плюралізм у духовному житті суспільства підмінюються якимось «єдино правильним вченням», то це свідчить про відсутність світоглядної культури у певних соціальних груп, політичних партій, представників державної влади. В цьому випадку на зміну принципу свободи совісті приходить принцип духовної диктатури з неминучим насиллям над особистістю. Людина високої духовної культури буде з повагою ставитися до релігійних або атеїстичних переконань іншої людини. Цінності духовної культури обстоюються в діалозі культур, науковому диспуті, а найголовніше власним способом життя, а не насильницькою зміною способу життя інших людей. Коли в суспільстві низькій рівень культури толерантності у багатьох його членів, коли відчувається відсутність традицій гуманізму, тоді встановлюється такий спосіб життя, який призводить до проявів антикультури і антитрадицій, тобто руйнування гуманістичних духовних цінностей. За цих умов внутрішнє (в межах духовного світу особистості) розмежування і протиставлення різних ціннісних систем легко обертається на зовнішню (в межах соціально-політичних відносин) конфронтацію віруючих і невіруючих людей. Оцінювати по-різному атеїзм і релігію, відстоювати свої релігійні або атеїстичні цінності, слідувати їм у своєму житті все це є проявом культурного розвитку членів суспільства, але забороняти робити те ж саме іншим, якщо вони сповідують протилежну систему цінностей, це вже є проявом антикультури.
На нашу думку, розв’язання проблеми духовних цінностей в сфері релігії та атеїзму буде складатися з вирішення питань свободи совісті, вільного вибору і висловлювання релігійних або атеїстичних поглядів та їх реалізації в соціокультурному житті, формуванні культури плюралізму і толерантності, об’єднання віруючих і атеїстів на основі загальнолюдських цінностей. В зв’язку з цим бажано для вирішення означених питань активно впроваджувати в різних формах діалог між носіями релігійного і атеїстичного світоглядів на основі загальнолюдських цінностей; ввести в світських навчальних закладах читання культурологічного курсу Релігія і атеїзм в духовній культурі суспільства” як одного із засобів формування культури плюралізму і толерантності, виховання громадян на принципах свободи совісті.
Проблема релігії та атеїзму в духовному житті суспільства це проблема формування високої світоглядної культури, яка має основою гуманістичний принцип свободи совісті. Тільки розуміння релігії та атеїзму як діалектично пов’язаних протилежних сторін єдиного процесу розвитку духовної культури дозволяє усвідомити сутність аксіологічної проблеми, яку створює їх взаємодія, і обрати адекватні способи і засоби її розв’язання.
Отже, усе це робить актуальним подальше проведення культурологічних досліджень взаємовідношень релігії та атеїзму в духовному житті суспільстві.
Сучасний розвиток наукових знань про людину і суспільство дає сприятливу можливість розглянути проблему релігії та атеїзму в конструктивному плані, у напрямі формування загальнолюдських цінностей гуманістичної культури. З розв’язанням даної проблеми пов'язаний подальший розвиток таких фундаментальних цінностей, як свобода совісті, свобода думки і слова, культурний плюралізм, толерантність, гуманізм.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Абросимов В.С. Культура как основание религии и атеизма // Религия и свободомыслие в культурно-историческом процессе. Межвузовский сборник / Под ред. проф С.Н. Савельева. СПб.: Изд-во СПб. ун-та, 1991. С. 7-16.
2. Аксючиц В. Атеистическая идеология. Государство. Церковь // Русское зарубежье в год тысячелетия крещения Руси: Сборник. М.: Столица, 1991. С.213-233.
3. Аляєв Г.Є., Горбань О.Б., Мєшков В.М. Лекції з релігієзнавства: Навчальний посібник. К.: Українсько-Фінський інститут менеджменту і бізнесу, 1996. 144с.
4. Амосов Н. Антирелигиозная работа на пороге второй пятилетки М.: ОГИЗ-ГАИЗ, 1932. 48 с.
5. Амосов Н. Октябрьская революция и церковь.— М.: ОГИЗ ГАИЗ, 1939. 62с. .
6. Анисимов С.Ф. Духовные ценности: производство и потребление. М.: Мысль, 1988. 253 [2] с.
7. Андрущенко В.П. Идеологическая эффективность культуры. К.: Выща школа. Изд-во при Киев. ун-те, 1998. 191 с.
8. Арнольдов А.И. Социалистическая культура: теория и жизнь. М.: Политиздат, 1984. 174 с.
9. Арнольдов А.И. Теория культуры: историзм и вопросы методологии (Вместо введения) // Культура, человек и картина мира. М.: Наука, 1987. С.5-27.
10.Артемьева Т.В. Общество «массового атеизма», или Что такое «русский бог» // Религия и свободомыслие в культурно-историческом процессе. Межвузовский сборник / Под ред. проф С.Н. Савельева. СПб.: Изд-во СПб. ун-та, 1991. С.133-143.
11.Аскольдов С.А. Религиозный смысл русской революции // Вехи. Из глубины. М.: Правда, 1991. С.210-249.
12.Атеизм в СССР: становление и развитие / Под ред. А.Ф. Окулова. М.: Мысль, 1986. 238 с.
13.Атеизм и духовная культура / Под общ. ред. В.А. Зоца. К.: Вища школа. Изд-во при Киев. ун-те, 1985. 437 с.
14.Бабий М.Е. Проблемы свободы совести в современной идеологической борьбе. К.: Выща школа, 1986. 168 с.
15.Бабій М.Ю. Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення. К.: Вища школа, 1994 186 с..
16.Бакунин М.А. Государственность и анархия // Бакунин М.А. Философия. Социология. Политика. М.: Правда, 1989. С.291-526.
17.Бакунин М.А. Кнуто-германская империя и социальная революция // Бакунин М.А. Философия. Социология. Политика. М.: Правда, 1989. С.188-290.
18.Бакунин М.А. Наука и народ // Бакунин М.А. Философия. Социология. Политика. М.: Правда, 1989. С.125-143.
19.Бакунин М.А. Наука и насущное революционное дело // Бакунин М.А. Философия. Социология. Политика. М.: Правда, 1989. С.144-187.
20.Бакунин М.А. Федерализм, социализм и антитеологизм // Бакунин М.А. Философия. Социология. Политика. М.: Правда, 1989. С.11-124.
21.Баллер Э.А. Социальный прогресс и культурное наследие. М.: Наука, 1987. 157 с.
22.Балычева М.Б. Нравственная ценность атеистической убежденности личности // Вопросы научного атеизма. Вып. 35. Атеизм и проблемы нравственности. М.: Мысль, 1986. С.127-146.
23.Безбожник. 1931. 20 января. №4. С.1.
24.Бердяев Н.А. Духи русской революции // Вехи. Из глубины. М.: Правда, 1991. С. 250-289.
25.Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма. М.: Наука, 1990. 220[2] с.
26.Бердяев Н.А. Русская идея. Основные проблемы русской мысли ХІХ века и начала ХХ века // О России и русской философской культуре. Философы русского послеоктябрьского зарубежья. М.: Наука, 1990. С. 43-271.
27.Бердяев Н.А. Судьба человека в современном мире // Новый мир. 1990. №1. С. 219-230.
28.Берядев Н.А. Философская истина и интеллигентская правда // Вехи. Из глубины. М.: Правда, 1991. С.11-30.
29.Бессмертный А.Р. Национализм и универсализм в русском религиозном сознании // На пути к свободе совести / Сост. и общ. ред. Фурмана Д.Е. и о.Марка (Смирнова). М.: Прогресс, 1989. С. 122-171.
30.Блинков И. На пути к отмиранию религии // Безбожник. 1931. 20 января. №4. С.2.
31.Богданов А. Наука об общественном сознании. М. Пг., 1923. 384 с.
32.Бонч-Бруевич В.Д. Отделение церкви от государства // Деятели Октября о религии и церкви (Статьи. Речи. Беседы. Воспоминания). М.: Мысль, 1968. С.12-13.
33.Борунков Ю.Ф. Философские аспекты диалога мировоззрений // Лекции по религиоведению: Учебное пособие. М.: Изд-во МГУ, изд-во ЧеРо, 1997. С.125-138.
34.Бугреев А.Н. Диалектика стихийности и сознательности в общественном развитии. М.: Мысль, 1982. 199 с.
35.Булгаков С.Н. Героизм и подвижничество. (Из размышлений о религиозной природе русской интеллигенции) // Вехи. Из глубины. М.: Правда, 1991. С. 31-72.
36.Булгаков С. Карл Маркс как религиозный тип // Наш современник. 1990. №11. С.137-144.
37.Бытие человека в культуре (опыт онтологического подхода) / Быстрицкий Е.К., Козловский В.П., Пролеев С.В., Малахов В.А.; Отв. ред. Е.К.Быстрицкий; АН Украины. Ин-т философии. Киев: Наук. думка, 1991. 176 с.
38.Бычков С.С. Размышления о церкви и культуре // Религия и свободомыслие в культурно-историческом процессе. СПб.: Изд-во СПб. ун-та, 1991. С. 45-55.
39.Введенский А.И. Судьбы философии в России // Введенский А.И., Лосев А.Ф., Радлов Э.Л., Шпет Г.Г.: Очерки истории русской философии. Свердловск: Изд-во Урал. ун-та, 1991. С. 26-66.
40.Вещиков А.Т. Атеистическое движение в СССР (Опыт изучения деятельности КПСС и Советского государства по осуществлению марксистско-ленинского учения о преодолении религии). Дис. докт. ист. наук. М., 1972. 391 c.
41.Воинствующее безбожие в СССР за 15 лет. 1917-1932. Сборник. - М.: Огиз-Гаиз, 1932. 293 с.
42.Воробьев А. Религия и пролетарская революция. Издание второе. - Харьков: Издательство «Пролетарий», 1924. 68 с.
43.Вороницын И.П. История атеизма. Издание третье, исправленное и дополненное. - М.: Атеист, 1930. 902 с.
44.Воронкова Л.П. Критика философской догматики православия. М.: Знание, 1984. 64 с.
45.Воронцов Г.В. Ленинская программа атеистического воспитания в действии (1917-1937 гг.). Л.: Изд-во ЛГУ, 1973. 176 с.
46.Воронцов Г.В. Массовый атеизм: становление и развитие. Л.: Лениздат, 1983. 183 с.
47.Воронцов Г.В. Строительство социализма в СССР и массовый отход трудящихся от религии // Вопросы научного атеизма. Вып. 4. Победы научно-атеистического мировоззрения в СССР за 50 лет. М.: Мысль, 1967. С.38-62.
48.Выдержки из стенограммы диспута 20-21 сентября 1925 г. в Ленинграде ( 2-й день доклад Луначарского «Идеализм или материализм») // Наука и религия. 1987. №11. С.44-50.
49.Выжлецов Г.П. Духовные ценности и судьба России // Социально-политический журнал. 1994. №3-6. С. 23-30.
50.Гайденко П.П., Давыдов Ю.Н. История и рациональность: Социология М.Вебера и веберовский ренессанс. М.: Политиздат, 1991. 367 с.
51.Гараджа В.И. Переосмысление // На пути к свободе совести. М.: Прогресс, 1989. С. 19-28.
52.Глаголев В.С. Религиозно-идеалистическая культурология: идейные тупики. М.: Мысль, 1985. 222 с.
53.Гольцман А. Реорганизация человека. М.: Центр. ин-т труда, 1924. 51 с.
54.Горбач Н.Я. Торжество ленінського вчення про культуру. Історико-філософський аспект. Львів: Вища школа, 1986. 151 с.
55.Горбунов В.В. В.И. Ленин и Пролеткульт. М.: Политиздат, 1974. 239 с.
56.Горбунов В.В. Ленин и социалистическая культура. (Ленинская концепция формирования социалистической культуры). М.: Мысль, 1972. 340 с.
57.Гордиенко Н.С. «Крещение Руси»: факты против легенд и мифов. Л.: Лениздат, 1986. 256 с.
58.Грекулов Е.Ф. Церковь, самодержавие, народ (2-я половина ХІХ начало ХХ в.). М.: Наука, 1969. 183 с.
59.Григорьян М.М. Курс лекций по истории атеизма: Учеб. пособие. Изд. 2-е, доп. М.: Мысль, 1974. 309 с.
60.Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. К.: Освіта, 1992. 192 с.
61.Гура В.А. Место и роль религии в системе культуры // Религия и свободомыслие в культурно-историческом процессе. СПб.: Изд-во СПб. ун-та, 1991. С.55-61.
62.Гуревич П.С. Гуманизм и вера (Дискуссионные вопросы взаимоотношений современного религиозного сознания и светской гуманистической традиции). М.: Знание, 1990. 64 с.
63.Гуревич П. Гуманизм как проблема и как ересь // Свободная мысль. 1995. №5. С.56-65.
64. Десятилетие Министерства народного просвещения. 1833-1843. СПб., 1864 86 с.
65.Десять років без бога // Безвірник. 1927. №10. С. 3-6.
66.Договор соцсоревнования между Вороне