Щиголь Ірина Василівна Українське письменство як соціально-професійна група: історико-соціальна динаміка становлення (кінець XVIII – початок ХХ століття)

Краткое описание

Щиголь Ірина Василівна, старший лаборант лабораторії прикладних соціологічних досліджень при кафедрі методології та методів соціологічних досліджень, Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Назва дисертації: «Українське письменство як соціально-професійна група: історико-соціальна динаміка становлення (кінець XVIII початок ХХ століття)». Шифр та назва спеціальності 22.00.04 спеціальні та галузеві соціології.Спецрада Д26.001.30 Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова праця
на правах рукопису
УДК 316.7: 316.35
Щиголь Ірина Василівна
УКРАЇНСЬКЕ ПИСЬМЕНСТВО ЯК СОЦІАЛЬНО-ПРОФЕСІЙНА ГРУПА:
ІСТОРИКО-СОЦІАЛЬНА ДИНАМІКА СТАНОВЛЕННЯ
(кінець XVIII – початок ХХ століття)
22.00.04 – спеціальні та галузеві соціології
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук.
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і
текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
Науковий керівник:
Жлудько Едуард Михайлович
кандидат педагогічних наук, доцент,
Малес Людмила Володимирівна
доктор соціологічних наук, доцент
Київ – 2021

ЗМІСТ
ВСТУП................................................................................................................................ 13
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ СОЦІОЛОГІЧНИХ
ДОСЛІДЖЕНЬ ПИСЬМЕНСТВА ................................................................................... 23
1.1. Письменство в проблемному полі соціологічних досліджень .............................. 25
1.1.1. Дослідження письменства в парадигмальних контекстах класичної соціології
соціальних та професійних груп...................................................................................... 35
1.1.2. Письменство та художня література в «полі літератури» та теорії капіталів
П.Бурд’є.............................................................................................................................. 44
1.1.3. Письменництво в контексті сучасних соціологічних досліджень соціальнопрофесійних груп .............................................................................................................. 49
1.2. Біографічний метод у соціогуманістиці................................................................... 53
1.2.1. Біографічний метод в соціології............................................................................ 56
1.2.2. «Колективна біографія» письменства як соціально-професійної групи ........... 65
Висновки до розділу 1....................................................................................................... 67
РОЗДІЛ 2. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА
ЯК СОЦІАЛЬНО-ПРОФЕСІЙНОЇ ГРУПИ.................................................................... 69
2.1. Соціально-історичні передумови становлення українського письменства як
соціально-професійної групи ........................................................................................... 69
2.2. Соціально-економічна проблематика літературно-видавничих відносин ........... 79
2.3. Динаміка соціально-професійного становлення українського письменства ....... 88
2.3.1. Загальна характеристика соціально-професійного становлення українського
письменства ХІХ ст....................................................................................................... 88
2.3.2. Українське письменство ХІХ ст.: особливості становлення письменниць як
соціально-професійної групи ..................................................................................... 101
Висновки до розділу 2..................................................................................................... 112
12
РОЗДІЛ 3. УКРАЇНСЬКЕ РАДЯНСЬКЕ ПИСЬМЕНСТВО ЯК СОЦІАЛЬНОПРОФЕСІЙНА ГРУПА: СОЦІОЛОГІЧНИЙ ПОРТРЕТ (1920-30-ТІ РР.)................ 115
3.1. Політико-соціальна ситуація на теренах радянської України в 1920-1930-х роках
........................................................................................................................................... 115
3.2. Літературно-біографічний портрет українського письменства як соціальнопрофесійної спільноти (1920-30-ті рр.)......................................................................... 126
3.3. «Суспільний запит» та художньо-літературна творчість українських
письменників 1920-1930-х рр......................................................................................... 137
1.3.1. Письменство Радянської України: соціо-літературний аналіз............... 137
3.3.1. Українські радянські авторки 1920-30-х років в контексті соціальнопрофесійної спільноти ................................................................................................ 159
Висновки до розділу 3..................................................................................................... 165
ВИСНОВКИ..................................................................................................................... 169
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ....................................................................... 174
ДОДАТКИ........................................................................................................................ 207
Додаток А. Відомості про життєвий і творчий шлях українських письменників, котрі
творили у 20-30-х рр. ХХ ст., і чиї біографії використані у дослідженні. ................ 208
Додаток В. Список українських літературних організацій 20-30-х років ХХ ст.,
членами яких були досліджувані письменники:.......................................................... 229
Додаток С. Список опублікованих наукових праць за темою дисертації................. 230

Список литературы

ВИСНОВКИ
Загальне уявлення щодо проробленої роботи та отриманих висновків можна
отримати на підставі наступних висновків:
1. У дисертаційному дослідженні здійснено аналіз теоретичних наробок з
соціології культури та соціології літератури зокрема, а також аналіз застосування
біографічного методу в соціології та суміжних наукових галузях.
2. У представленій роботі запропоновано та відпрацьовано один з
різновидів реконструювання соціального минулого (становлення та утвердження)
доволі специфічної соціально-професійної групи (в термінах Beruf М.Вебера) –
українського письменства.
3. У той час як для літературознавства та історії культури (літератури)
використання особистих документів, зокрема щоденників та приватного листування,
є доволі звичним та відносно надійним джерелом інформації, в соціології мало
наробок в цьому напрямку. Для заповнення цієї лакуни в якості джерельної бази
були взяті листи українських письменників кінця XVIII – початку ХХ століття, в
яких підіймалися питання оплати за їхні твори.
4. На засадах використаних в дисертації теоретичних наробок
аргументовано, що отримання матеріальних благ за відповідну діяльність (грошових
коштів, зокрема гонорарів) є однією з ознак професійної групи. За результатами
проведеного якісного контент-аналізу листів українських письменників
досліджуваного періоду можна зробити висновок, що українські літератори вже у
ХІХ столітті сформувалися як соціально-професійна група, а остаточне її
закріплення відбулося у 1920-1930-х роках, коли радянський уряд визнав
письменство як професію на державному рівні.
5. Під час роботи над дисертацією було з’ясовано, що теоретичні наробки
постструктуралістів частково можна застосовувати для аналізу і вивчення
становлення українського письменства як соціально-професійної групи. Передусім
це соціо-політичні причини: проаналізовані у першому розділі праці
170
постструктуралістів стосуються панівної у відповідному суспільстві літератури та її
продукту, в той час як українська література – література колоніальної країни, яка
розвивалася в інших умовах, аніж та ж французька чи англійська чи навіть
російська.
6. Взаємодія полів влади і літератури в українській літературі кінця XVIII
– початку ХХ століття (до 1917 року) була неоднозначною: з одного боку, постійні
заборони на використання української мови, з іншого – відносно толерантне
ставлення та мінімізоване невтручання в процеси становлення українського
письменства як соціальної групи. А ось після встановлення на території України
радянської влади прагнення поля влади розширити свої межі й поглинути повністю
(чи майже повністю) поле літератури, контролювати його, бути домінантним –
знайшло підтвердження в авторському дослідженні.
7. Виявлено, що теорія капіталів, особливо символічного та культурного,
гарно накладається на контекст дискурсу українського письменства кінця XVIII –
початку до 1910-х – переважна більшість письменників того часу отримали як
мінімум домашню освіту, як максимум – мали наукові звання. І економічний
(матеріальний) капітал також відігравав суттєву роль як у становленні окремої
особистості як письменника, так і українського письменства в цілому, оскільки
видання творів українською мовою було переважно економічно невигідним.
Водночас теорія капіталів П.Бурд’є не повністю спрацьовує у трансформаційних
суспільствах (особливо внаслідок силової зміни влади), де набуті за попереднього
політичного режиму капітали (в усіх сенсах) втрачають свою вагу і знецінюються.
Це знайшло підтвердження в проведеному авторкою дослідженні походження
українських письменників, які творили у 1920 – 1930-х роках.
8. Метод колективної біографії варто застосовувати в соціології та
міждисциплінарних дослідженнях для вже сформованих соціально-професійних
груп, оскільки цей метод передбачає аналіз групи як такої, а не окремих її
представників. Водночас, традиційний біографічний метод приносить більшу
користь у випадку вивчення становлення та інституціоналізації соціальних,
професійних і т.д. груп.
171
9. До ХІХ століття українське письменство не існувало як соціальнопрофесійна група (в класичному розумінні цього терміну). Звісно, були вже
передумови для цього, але консолідованою силою, зв’язками між собою,
об’єднаними спільною ідеєю українське письменство стало лише у ХІХ столітті
завдяки виданню українських періодичних видань. Найбільш знаковими такими
періодичними виданнями стали: «Основа», «Літературно-науковий вісник»,
«Киевская Старина». Не зважаючи на доволі невеликий період існування більшості
українських періодичних видань (причини закриття були від нестачі коштів на
видання до прямої заборони з боку цензури), вони були «центрами тяжіння» для
письменників, їхніми творчими платформами. Видання творів в книжках та у
періодичних виданнях українською мовою протягом всього ХІХ століття було
майже неприбутковою справою для авторів (за виключенням перерахованих вище
журналів), проте вони дозволили їм згрупуватися і утворити свою соціальну групу –
українське письменство. Гонорари дописувачів служили більше як додаткове
джерело прибутку, хоча в житті проаналізованих авторів вони були основним
доходом у визначені періоди життя, що дає змогу говорити про формування
професійної страти – українського письменства. Окрім того, українські
письменники гуртувалися навколо видань, утворювали своєрідну професійну
спільноту, допомагаючи один одному як з рецензуванням творів, так і їхньої
публікацією.
10. 1920-ті рр. стали часом небаченого розвитку української культури,
періодом культурної революції або т.зв. «українським відродженням». Це стало
можливим завдяки тому, що після національно-визвольних змагань в Україні (кінець
1910-х рр.) та встановлення радянської влади (з 1921 р.) діячі культури могли, з
одного боку, сподіватися в т.ч. на підтримку державних органів, а з іншого –
відносно вільно проголошувати свої програми розвитку культури та сподівання.
Різноманіття літературних течій та професійних літературних угрупувань було
примусово зупинено на початку 1930-х років. Багато видатних діячів виїхало в
еміграцію, але почала з’являтися нова плеяда діячів культури, вихованих на
революційних переконаннях, свідомих комуністів.
172
11. В загальному контексті вертикальної мобільності у 1920-30-х рр.
підвищувався загальний рівень освіченості населення, змінювалося матеріальне та
соціальне становище великої кількості його прошарків. Зростав попит на
літературну продукцію, оскільки збільшувалася кількість письменних людей, – а,
отже, виникала потреба у збільшенні «виробників» цієї продукції – письменників
(показовою є кампанія тих років з "призову робітників-ударників до літератури").
Основна професійна діяльність тогочасних митців мала значний вплив на вибір
ідей/сюжетів та тем/тематик серед письменників. Різноманіття літературних
напрямів та течій, яке було характерне для України початку ХХ століття, було
згорнуте внаслідок дії партійних та державних органів. Утвердження канону
соцреалізму (з 1934 р.) і створення єдиної літературної організації в СРСР (з філіями
в республіках) остаточно поставило крапку в творчих пошуках літераторів, які з
«митців слова» та «провісників» соціальних настроїв перетворилися на «інженерів
людських душ» (в термінах «гвинтиків» радянської системи) – і писали відповідно
вивірені (в т.ч. на рівні самоцензури) літературно-художні тексти.
12. Жінки-літераторки як дедалі значущий, поступово демаргіналізований
елемент соціально-професійної групи, почали своє формування ще у ХІХ столітті, а
остаточно закріпилися у 1920-1930-х роках, коли на більшій території України було
встановлено радянську владу.
13. Задекларована радянською владою боротьба з неписемністю позитивно
вплинула як на рівень освіченості в цілому по Україні, так і на її рівень серед жінок
зокрема. Також позитивно на становлення та закріплення статусу повноцінних
учасниць літературно-художнього процесу вплинула практична діяльність
радянського уряду щодо ширшого залучення жінок в усі сфери народного
господарства. Походження та (само)освіта були одними з визначальних факторів,
які допомогли жінкам зайняти свою нішу у відповідному полі художньої літератури.
Урівняння жінок та чоловіків в соціально-економічних правах остаточно закріпило
за жінками право на отримання гонорарів за свою літературну та іншу працю. Тим
не менше, жінкам (як і чоловікам) зазвичай доводилося суміщати літературну
творчість з іншою роботою, щоб забезпечувати себе та сім’ю.
173
14. Не зважаючи на те, що номінально жінка мала ті ж самі права і стартові
можливості, в українській художній літературі загалом переважали чоловіки, в т.ч. і
в професійних художньо-літературних угрупуваннях. В творчому доробку жіноклітераторок тих часів переважає жіноча та дитяча тематики. В історико-соціальному
сенсі це є в т.ч. певним «феміністичним викликом», оскільки переважна більшість
головних соціально активних героїв творів того і ранішого часів були чоловіками, а
жінки або доповнювали їх, або лише формувалися як особистості, часто маючи
лише завдатки до саморозвитку і соціальної активної позиції. Саме тому роль Жінки
з великої букви в творах письменниць того періоду є одним з проявів боротьби
жінок за свої права (пом’якшений варіант руху суфражисток). Оскільки самим
жінкам-авторесам довелося пройти через немало життєвих колізій (від об’єктивних
до суб’єктивних), то зацікавленість жіночою тематикою є закономірним. Також тоді,
як і наразі, більша частина часу, присвяченого на виховання дітей, покладена на
жінку, то розуміння і глибоке знання дитячої психології та етапів їхнього розвитку
(як соціального, так і фізіологічного) допомагало письменницям глибоко й
переконливо описувати дитячі проблеми та мрії, а також писати глибокореалістичні
твори про і для дітей.
15. Не зважаючи на позитивні зрушення в соціальному становищі та житті
жінок, вони все ж таки мали менше шансів пробитися до «літературного клубу» як
формалізованої соціально-професійної групи, аніж чоловіки. Нарівні з чоловіками
вони потрапляли під лещата репресивного пресу і були змушені рятувати своє життя
чи рідних шляхами еміграції чи повної/часткової відмови від літературної
діяльності.
16. Українське письменство ХІХ – початку ХХ ст. йшло в загальному руслі
тогочасних світових соціально--культурних, зокрема художньо-літературних
процесів, а саме: все активніше долучало до публічності (публікувало) твори,
написані жінками. Відповідно, гендерний вимір такої проблематики становить
окремий перспективний, але поки що вкрай малодосліджений, пласт історикокультурних (в т.ч. історико-соціологічних) досліджень.