СЕМАНТИЧНЕ УЗГОДЖЕННЯ МІЖ КОМПОНЕНТАМИ СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Краткое описание

Черкаський національний університет
імені Богдана Хмельницького
На правах рукопису

Денисенко Зоя Миколаївна
УДК 811.161.2’371

СЕМАНТИЧНЕ УЗГОДЖЕННЯ
МІЖ КОМПОНЕНТАМИ СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ
В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

10.02.01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Мацько Любов Іванівна,
дійсний член АПН України,
доктор філологічних наук,
професор

Черкаси 2005

ЗМІСТ
Перелік умовних скорочень і позначок.........................................................4
Вступ.................................................................................................................5
Розділ1.Семантичнеузгодженняякмовнеявище. ................................. 12
1.1. Семантична і формально-граматична природа валентності.....................12
1.2. Витоки вчення про смисловий зв’язок слів............................................. ..15
1.3. Механізм взаємодії компонентів лексичного значення
слів як основа семантичного узгодження...................................................25
1.4. Макро- і мікрокомпонентний опис лексичного значення........................31
1.5. Класифікації сем у семантичній структурі семеми...................................37
1.6. Смисл слова як актуальне значення............................................................42
1.7. Семантичні процеси при семному варіюванні значення слова....................46
1.8. Сучасні дослідження проблеми семантичного узгодження......................56
Висновки до розділу 1...............................................................................63
Розділ 2. Семантичне узгодження компонентів словосполучення
на денотативно-сигніфікативному рівні......................................................67
2.1. Сема і семема як функціональні одиниці структури лексичного значення....67
2.2. Повторенняденотативно-сигніфікативнихядернихсем......................................76
2.2.1. Входження семеми одного компонента на правах
семи в тлумачення іншого................................................................................76
2.2.2.Тавтологічнаітераціяядернихсемкомпонентівсловосполучення........91
2.2.3.Повтореннясемиобохкомпонентівсловосполучення............................112
2.2.4. Синонімічний повтор ядерних сем у тлумаченнях
компонентів словосполучення.......................................................................118
2.3. Семантичне узгодження у словосполученні на рівні периферії
денотативно-сигніфікативного компонента...................................125
2.4. Оксиморон як засіб семантичного розузгодження
між компонентами словосполучення.............................................................128
Висновки до розділу 2.............................................................................133
Розділ 3. Семантичне узгодження на граматичному та
конотативному рівнях..................................................................................136
3.1. Поняття категорійної семи................................................................................136
3.2. Питання конотації в аспекті семантичного узгодження.................................143
3.3.Інтегральнаролькласемусловосполученні....................................................150
3.4.Складанняадитивних смислів.у словосполученні..........................................166
3.5. Категорія відмінка як засіб вираження взаємоспрямованих
формальних і смислових зв’язків поєднуваних слів......................................173
3.6. Категорійні семні зв’язки при транспозиції в іншу частину мови
одного з компонентів словосполучення..........................................................178
3.7. Конотативне семантичне узгодження..............................................................182
Висновки до розділу 3..............................................................................200
Загальні висновки.....................................................................................203
Список використаної літератури............................................................212
Список використаних джерел.................................................................241

ВСТУП
Проблема взаємодії синтаксису й лексичної семантики, зокрема тієї, що виникає при сполучуваності слів і форм, одна з актуальних проблем сучасної лінгвістики, оскільки її вирішення дає змогу виявити ті семантичні нюанси, які іншим аспектом дослідження виявити важко. Початок вивчення лексико-граматичної сполучуваності як лінгвістичного феномена покладено М. В.Ломоносовим.
Посилений інтерес до вивчення сполучувальних властивостей слова зумовлюється активними розробками в галузі валентності лінгвістичних одиниць, представленими у дослідженнях багатьох лінгвістів. У радянському мовознавстві вперше застосував поняття валентності у кінці 40-х років С. Д.Кацнельсон.
Як відомо, вчення про валентність спочатку розроблялося на суто синтаксичному рівні стосовно дієслова (Л. Теньєр), що пояснюється лесико-граматичним статусом цієї частини мови: вона є найцентральнішим членом речення” [66, 110], арматурою”, яка об’єднує слова в реченні [325, 138]. Подальший розвиток теорія валентності знайшла у працях вітчизняних і зарубіжних мовознавців (Б.А.Абрамов, Ю. Д. Апресян, Н. Д. Арутюнова, Р. Ф.Газизова, Р. М. Гайсіна, Ю.С.Долгов, Г. О.Золотова, М. М. Копиленко, Н. З.Котєлова, Е. М. Мєднікова, О.І.Москальська,М. Д. Степанова, Н. Ю. Шведова та інші). На матеріалі української мови ця проблема відображена в дослідженнях Й. Ф.Андерша, І. Р.Вихованця, А.П.Грищенка, А. П. Загнітка, М. П.Кочергана, Т. Є. Масицької, М. Я. Плющ, І.І.Слинька, М. І. Степаненка, Н. І. Тарасової, Г. М.Удовиченка та інших.
Сфера валентного аналізу поступово розширюється. Об’єктом дослідження служить не лише дієслово, а й інші частини мови. Погляд на валентність як на властивість слова певним чином реалізуватися в реченні і вступати в певні комбінації з іншими словами” [155, 132], тобто його здатність вибірково сполучатися з іншими словами в мовленнєвому ланцюгу” [10, 9; ], простежується у лінгвістичних розвідках Ю. Д. Апресяна [8], Н. Д.Арутюнової [17 20], В. В. Виноградова [61], І.Р.Вихованця [64 69], А. П.Грищенка [105 107], А. П.Загнітка [139], М.Д.Степанової [292 295] та ін.
Крім поняття валентності, в лінгвістиці використовується поняття сполучуваність”, що, як і перше, стосується процесу поєднання мовних одиниць. У спеціальних дослідженнях ще й нині не досягнуто повної згоди стосовно цих термінів. На нашу думку, валентність це глибинна властивість мови як системи, сполучуваність же конкретна реалізація валентності в мовленнєвій діяльності. Валентність це характеристика мови, сполучуваність характеристика мовлення. Валентність і сполучуваність перебувають у такому взаємозв’язку, як загальне й окреме. Валентність матеріалізується у сполучуваності, а сполучуваність у свою чергу залежить від валентних можливостей [286, 7 10].
Г. О. Золотова підкреслює, що залежність правил побудови синтаксичних конструкцій від лексико-синтаксичних характеристик їх компонентів стала тією очевидністю, яка не потребує доведення, але вимагає обов’язкової систематизації матеріалу” [494]. На думку Ю. С. Долгова, закони побудови словосполучень залежать від внутрішніх мовних законів, які виявляють внутрішні потенції словоформ, а речення не впливає на дію цих законів, і лише словосполучення встановлює, формує, зберігає зв’язки слів [121, 45]. Детерміновані компоненти підрядної конструкції вимагають відповідних контекстних партнерів із відповідними семантичними ознаками” [295, 55].
Досить традиційною для сучасного мовознавства є думка про те, що компоненти словосполучення повинні пов’язуватися між собою граматично, інтонаційно та за змістом. Але при вивченні словосполучення в курсах української мови в середній та вищій школах основна увага акцентується на розгляді саме формальних способів поєднання слів, тобто на суто граматичних зв’язках (узгодженні, керуванні, приляганні). Інтонація згадується побіжно, а завдання змістового характеру часто обмежують визначенням семантико-синтаксичних відношень між компонентами словосполучення. Змістовий зв’язок у цьому випадку сприймається як щось саме по собі зрозуміле й тому практично не розглядається.
Водночас у дослідженнях останніх десятиліть відзначено, що семантика слова та його сполучувальні властивості взаємодіють. Обсяг і специфіка лексичного значення зумовлюють ту чи іншу синтаксичну і лексичну сполучуваність, а лексичне значення відповідно виявляється на синтагматичній осі, тобто в конкретних синтаксичних і лексичних зв’язках [2; 6; 10 11; 41; 44; 67 69; 86; 107; 126; 139; 179 181; 212; 281; 286 287; 311; 325; 349].
Отже, головною метою досліджень постає не тільки вивчення синтаксичної сполучуваності, а й одержання даних про те, які ознаки слів зумовлюють їхню здатність граматично і семантично сполучатися з іншими словами.
Посилений інтерес до семантичної валентності пов’язаний з ученням про семантичне узгодження слів (термін Л. і А. Вунджеймерів, 1957 рік). Зазначене явище співвідноситься з такими назвами: сполучення смислів” [367, 24], ”семантична конгруентність” [23; 375], узгодження на рівні смислу” [135 136], семантична вибірковість” [2], смислова сполучуваність” [50], семантична сполучуваність” [86, 375], смислова координація” [146, 56], лексико-семантичне узгодження” [312, 252], семантичне узгодження” [290, 250; 349; 375], смислова сумісність” [50], ”узгодження за смислом” [281], лексико-синтаксична координація” [284]. Семантичне узгодження апелює до валентності слів у широкому їх вияві, тобто до їхньої сполучуваності в межах словосполучення, речення, надфразної єдності, тексту.
У вітчизняному мовознавстві існують окремі спостереження щодо смислових зв’язків так чи інакше сполучуваних слів, але спеціального дослідження цього явища немає. Ще порівняно недавно терміни узгодження на рівні смислу”, ”смислове узгодження”, семантичне узгодження” здавалися новими й незвичними, в окремих перших дослідженнях навіть бралися в лапки, але зараз вони вже встигли увійти в лінгвістичний вжиток і закріпилися в ньому. У сучасному мовознавстві з’явилося немало розвідок з компонентного (семного) аналізу, серед яких чільне місце, на наш погляд, посідають праці Ю. Д. Апресяна, І. В. Арнольд, Л. М.Васильєва, А.М.Кузнецова, Л. О. Новикова, З. Д. Попової, Й.О.Стерніна та інших. На матеріалі української мови ця проблема відображена в дослідженнях Л. А. Лисиченко, В.М.Русанівського,Ж. П.Соколовської, Т.М.Шипіциної та ін. Це дає можливість вивчати семну комбінаторику лексико-семантичного варіанта (далі ЛСВ) у процесі функціонування, оскільки в мовленні семантична структура вступає у взаємодію із семантичною структурою висловлювання (В. Г. Гак) і глобальною семантикою та смислом тексту.
Таким чином, актуальність обраної теми дисертації визначається загальним спрямуванням сучасних лінгвістичних розвідок на вивчення семантичного складу компонентів словосполучення та характеру семантичного зв’язку між ними, необхідністю системного дослідження семантичного узгодження компонентів словосполучення з позицій семасіології в українській мові.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження відповідає науковій проблемі кафедри українського мовознавства Черкаського національного університету іменіБогданаХмельницького Українська мова в парадигмальному просторі сучасної лінгвістики” (протокол №3 від 25. 12. 2003 р.). Тему дисертації затверджено Вченою радою Черкаського державного університету імені Богдана Хмельницького (протокол № 4 від 21. 02. 1997 р.) та закоординовано бюро Наукової ради Закономірності розвитку мов і практика мовної діяльності” (протокол № 1 від 10. 02. 2000 р.).
Мета дисертації: використавши теоретичні розробки у галузі семасіології, зокрема компонентний аналіз, виявити типи семантичного узгодження між компонентами словосполучення в українській мові.
Реалізація поставленої мети передбачає виконання таких завдань:
§ систематизувавши й узагальнивши загальнотеоретичні підходи до вивчення проблеми семантичного узгодження, обґрунтувавши доцільність виокремлення макро- і мікрокомпонентного опису лексичного значення, розкрити механізм сполучуваності смислів слів на основі повторення сем різного характеру, які належать до денотативно-сигніфікативного, граматичного та конотативного макрокомпонентів семантичної структури слова;
§ проаналізувати семантичні процеси при семному варіюванні значення слова;
§ визначити й описати різновиди повторення (ітеративності) денотативних ядерних і периферійних сем семантичної структури компонентів словосполучень;
§ виявити процеси семної перебудови одного з компонентів оксиморонного словосполучення при зіткненні слів із контрарними семами;
§ описати категорійні семні зв’язки при транспозиції в іншу частину мови одного з компонентів словосполучення;
§ охарактеризувати дію конотативного семантичного узгодження між компонентами словосполучення.
Об’єктом дослідження є підрядні словосполучення (Розгляд семантичного узгодження відразу на рівні речення, на нашу думку, порушував би логіку вивчення цього лінгвістичного явища).
Предмет дослідження становлять семантичний склад компонентів словосполучення та характер семантичного зв’язку між ними.
Матеріал дослідження: українська усна народна творчість, тексти української художньої літератури ХІХ ХХІ ст., мова сучасних засобів масової інформації, усне розмовне мовлення. Тлумачення значень компонентів словосполучення здійснено за Словником української мови” в 11-ти томах, Великим тлумачним словником сучасної української мови”, Новим тлумачним словником української мови” в 4-х томах та іншими лексикографічними працями.
Методи дослідження. Дослідження семантичного узгодження між компонентами словосполучення проведено із залученням методу компонентного аналізу, дистрибутивної методики, методів опису і зіставлення мовних явищ, аналізу словникових дефініцій, асоціативного експерименту, анкетування.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше в українській лінгвістиці подано системний опис різноманітних типів семантичного узгодження. При дослідженні матеріалу оперовано не смислами окремих слів, а їхніми складниками елементарними одиницями смислу семами. Це дало змогу точніше простежити характер смислового зв’язку й об’єктивно описати його на якісно новому рівні з позицій семасіології, яка справедливо вважається найперспективнішим відгалуженням лінгвістичної семантики, оскільки послуговується найтоншим інструментом із усіх можливих на сучасному етапі розвитку мовознавства семою.
Теоретичне значення дослідження полягає в тому, що висновки й узагальнення, обґрунтовані аналізом фактичного матеріалу, поглиблюють теорію
семасіології, принципи формування семантичної структури компонентів унаслідок їх поєднання у словосполученні, формують нові засади для комплексного вивчення семантичної сполучуваності.
Практичне значення дисертації визначається можливістю застосування її теоретичних узагальнень, методики аналізу і самого фактичного матеріалу у написанні підручників і посібників з лексикології, граматики, стилістики, у лекційних курсах із сучасної української літературної мови, а також у спецкурсах і спецсемінарах із проблем семантичного синтаксису, лексичної і граматичної семантики, у науково-дослідній роботі студентів вищої школи, а також у практиці укладання словників словосполучень та нових тлумачних словників.
Особистий внесок здобувача. Основні результати дослідження є наслідком самостійної роботи дисертантки.
Апробація та впровадження результатів дослідження. Розділи роботи і дисертація обговорювалися на засіданнях кафедр загального та російського мовознавства, українського мовознавства Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Окремі положення роботи висвітлені у доповідях на Всеукраїнській науковій конференції Олесь Гончар і шістдесятництво” (Дніпропетровськ, 21 22 квітня 1998 р.), VМіжнародній конференції Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур” (Дніпропетровськ, травень 1998 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції Соціально-педагогічне забезпечення гуманітарної освіти спеціаліста технічного профілю” (Черкаси, лютий 1999 р.), Всеукраїнській науковій конференції Актуальні проблеми менталінгвістики” (Черкаси, 20 22 травня 1999 року), Всеукраїнській науковій конференції Граматичні одиниці і категорії української мови” (Луцьк, 10 13 травня 2000 р.), ІІ Всеукраїнській науковій конференції Актуальні проблеми менталінгвістики” (Черкаси, 13 15 листопада 2001 р.), Всеукраїнській науковій конференції Граматика української мови у функціональному висвітленні” (Полтава, 20 23 листопада 2001 р.), Міжнародній науковій конференції Мова у слов’янському культурному просторі” (Умань, 23 25 травня 2002 р.), ІІІМіжнародній науковій конференції Актуальні проблеми менталінгвістики” (Черкаси, 8 9 квітня 2003 р.), Всеукраїнській науковій конференції Актуальні проблеми сучасної лінгводидактики вищої школи” (Черкаси, 19 21 жовтня 2003 р.). Матеріали дисертаційного дослідження використовувалися в лекційних і практичних курсах з сучасної української літературної мови в Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини (довідка про впровадження № 884/03 від 09.11.2004), Черкаському державному технологічному університеті (довідка про впровадження №1513 / 12.04 від 17.11.2004).
Публікації. Основні теоретичні положення та результати дисертації викладено у 15 статтях, 8 з яких опубліковано у фахових та інших виданнях, а також у матеріалах всеукраїнських та міжнародних конференцій.
Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох основних розділів, висновків, списку скорочених джерел 107 позицій, списку використаної літератури (387 позицій) та списку умовних скорочень. Повний обсяг дисертації 246с., обсяг її без списку використаної літератури 211с.

Список литературы

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Критичний аналіз наукової літератури з історії проблеми семантичного узгодження показав, що вчення про семантичне узгодження розвивалося послідовно в аспекті розробки питань валентності, сполучуваності та семантичного поля, що і стало його підґрунтям.
Валентність є однією з найважливіших структурних характеристик лексичних одиниць: вона фіксує сполучуваність цієї одиниці з іншими і всю дистрибуцію цієї одиниці, тобто сукупність усіх сполучень (оточень, контекстів), у яких відповідна одиниця виявляється. Між значенням слова та його сполучуваністю функціонує двобічна залежність: семантика слова зумовлює сполучувальні можливості, а сполучуваність відповідно впливає на значення слова. У зв’язку з цим розширення або звуження сполучуваності слова сигналізує про зрушення в його семантиці. Сполучуваність слів пов’язана із загальнолінгвістичною тенденцією пошуку в мові правил, які організовують її елементи у висловлювання. Сполучувальні властивості слова зароджуються” в акті номінації, відображаючи логіко-предметні (логіко-понятійні) зв’язки і відношення позначуваних об’єктів. Семантична й асоціативна реалізація окремого слова можлива тільки в його сполучуваності з іншими словами в межах певної синтагми. У реченні, як одиниці комунікації, сполучувальні властивості вступають у сферу мовленнєвомислительних процесів, оскільки у цьому випадку вибір і комбінація завдань залежать від комунікативної діяльності мовців. Взаємодія факторів сполучуваності слів відображається і у структурі словосполучень, які утворюються відповідно до комунікативних завдань у процесі лексико-граматичної побудови речення, правильна організація якого вимагає дотримання законів комбінації слів. Слово як носій пучка смислів, що виробляються в процесі колективного сприймання дійсності, саме у словосполученні, у синтагматичному ланцюжку, реалізує свою конкретність, позначаючи предмети, явища, їх ознаки, і зберігає у своїй внутрішній формі денотативно-сигніфікативний зміст як член парадигматичного ряду. Розмежовуючи валентність і сполучуваність, слід ураховувати дихотомію мови й мовлення: валентність явище мови; сполучуваність явище мовлення, актуалізована в мовленні валентність. Домінантну роль у семантико-граматичному механізмі валентності відіграє план змісту, що фокусує в собі власне семантичні, лексико-фразеологічні і стилістичні характеристики.
Здатність чи нездатність одиниць мови, які наділені планом змісту, вступати в регульовані семантичною нормою зв’язки з іншими одиницями становить сутність семантичної валентності. Саме семантична валентність ґрунтується на семантичному узгодженні.
У процесі становлення вчення про семантичне узгодження сформувалися різні підходи до його вивчення. Виокремлюються два напрями дослідження семантичної сполучуваності: аналітичний та синтетичний, що в єдності формально-логічного та філолого-філософського аспектів досить повно представляють це складне семантико-синтаксичне явище сучасного мовознавства. Уже в класичних граматиках відбито зародження ідей семантичного узгодження імені та дієслова в синтагмі, ідея довгого компонента”, що проходить через усю синтагму, а отже, й ідея семантичної класифікації синтагми.
Як свідчить аналіз наукової літератури з проблеми, умовно можна виділити чотири етапи розвитку вчення про семантичне узгодження:
1) ХVП ХХ століття, пов’язаний з витоками вчення про семантичну сполучуваність;
2) початок ХХ століття (Л. В. Щерба, В. В. Виноградов);
3) середина ХХ століття (розвиток досліджень семантичної сполучуваності, пов’язаний із семною структурою лексичного значення);
4) кінець ХХ початок ХХІ століття формулювання закону семантичної сполучуваності; поглиблене вивчення семантичного узгодження.
У науковій літературі автором ідей про існування правил поєднання значень слів вважають Л. В. Щербу, проте ще наприкінці 70-х початку 80-х років ХІХ століття аналогічну думку було висловлено А. В.Добіашем, який підмітив існування смислового зв’язку за допомогою однакових частинок значення слів”. Отже, можна вважати, що саме А. В. Добіаш започаткував майбутнє вчення про семний склад слова, вчення про семантичне узгодження, не вживаючи безпосередньо терміна сема.
Вчення про семантичне узгодження пов’язане з розвитком теорії семної структури семеми. Лексичне значення визначалося як складна ієрархічна структура. Спочатку вона розумілася як набір елементарних змістових компонентів, або однорівневих семантичних множників (сем). Це дало змогу уявити її як комбінацію семантичних множників. У такому разі сполучуваність кожного окремого слова всередині заданої синтаксичної структури залежить від часткового збігу / незбігу семем. Коли уявляли семему у вигляді набору сем, які перебувають на одному рівні, то питання про лексичну сполучуваність зводилося до підбору таких синтагм, сусідні члени яких мали хоча б один спільний семантичний множник (сему).
Унаслідок глибшого вивчення структури семеми дослідники Б.Потьє та А.Греймас дійшли висновків, що внутрішньо семи неоднорідні, що вони різнопланові і що всередині існує складний ієрархічний характер їхніх відношень. Учення Б.Потьє та А.Греймаса про семний склад слова розвинув В. Г.Гак. Він спрямував його на дослідження семних зв’язків між семемами компонентів, що сприяло формулюванню основного закону семантичного узгодження, згідно з яким, щоб два слова утворили правильне сполучення, вони повинні мати, окрім специфічних, розрізнювальних сем, одну спільну сему.
Описуючи семантичні зв’язки слів у синтагматиці, В. Г.Гак вказує на повторювальну (ітеративну) функцію сем. Він одним з перших звернувся до вивчення семантичної сполучуваності. В. Г. Гак виходить з того, що у значенні поєднаних між собою слів повинен бути присутній один і той самий смисловий компонент спільна сема, або синтагмема, повторне вживання якої організує змістовий план висловлювання.
Сучасний рівень дослідження структури лексичного значення слова, його семного складу дає підстави і достатні аргументи для вивчення семантичного узгодження.
Для аналізу слова в комунікативному акті необхідно поєднувати макро- і мікрокомпонентний опис значення. Макрокомпонентний аналіз не виключає мікрокомпонентного і не замінює його обидва підходи передбачають один одного. Загальна ідея ієрархічної структури семеми розвинулася в новому вченні про існування в ній функціонально близьких сем, які утворюють її макрокомпоненти. Макрокомпоненти відображають структурування значення за типами передаваної інформації. Вони можуть бути ізольованими у структурі значення і виділені через семантичні опозиції лексичних значень. До семантичної структури слова входять три основні макрокомпоненти: денотативно-сигніфікативний, граматичний та конотативний. Сучасний розвиток вчення про семну структуру слова як комбінацію сем з урахуванням їхнього групування в макрокомпоненти дає змогу створити класифікацію семних зв’язків у словосполученні, що ґрунтується на характері сем, які повторюються. Відбувається повторення денотативних сем різних рівнів і якостей, категорійних сем (класем) і конотативних сем у семемі одного з членів словосполучення.
Комбінаторика сем має місце в будь-якому словосполученні, утворення смислів можливе лише в контексті. Словосполучення вважається мінімальним контекстом. Утворення актуального смислу слова являє собою контекстуально зумовлене семне варіювання значення слова, що полягає в актуалізації комунікативно релевантних компонентів системного значення слова. Семне варіювання відбувається на рівні окремої семеми і пов’язане з вибором семантичних компонентів, які підлягають актуалізації у зв’язку з певним комунікативним завданням, шляхом ряду семантичних процесів (актуалізації семи, посилення і послаблення семи, розщеплення семи, наведення семи, модифікації, конкретизації, підтримки, погашення, нейтралізації), що діють у семемі на рівні окремих сем. Кожен з цих процесів може бути одним із засобів семантичного узгодження між компонентами словосполучення.
Оскільки у значенні слова виділяються семантичні компоненти різних типів і різної складності, а кожну сему можна характеризувати з різних причин, для практичного опису структури значення в комунікативному акті нами здійснено такий підхід до характеристики сем, який дав змогу узагальнено і водночас конкретно визначити місце і роль тієї чи іншої семи у структурі семеми. Такий підхід досягнуто в термінах ядра і периферії значення: сема кваліфікується як ядерна або периферійна. Розмежування ядра і периферії значення економний спосіб опису структури лексичного значення. Ядерні семи обов’язково відображаені у словникових дефініціях.
Механізм семної ітерації, або семантичного узгодження, полягає в повторенні однакових сем у групах сполучувальних слів.
Смисловий зв’язок між компонентами словосполучення на рівні денотативно-сигніфікативного макрокомпонента здійснюється в цілому спектрі конкретних виявів, який має градаційну структуру. За принципом поступового зниження частоти вияву повторення ядерних денотативних сем репрезентоване в таких різновидах:
а) входження семеми одного компонента на правах семи у тлумачення іншого компонента;
б) тавтологічна ітерація ядерних сем компонентів словосполучення;
в) повторення семи обох компонентів словосполучення;
г) синонімічний повтор ядерних сем у тлумаченнях компонентів словосполучення;
д) повторення цілого семантичного блоку у тлумаченнях компонентів словосполучення.
Аналіз різновидів семантичного узгодження денотативних ядерних сем здійснювався на матеріалі словосполучень різної структури, утворених за такими моделями: AN, A(v)N, NN2, N(v)N2, VN4, VN5, NN(id), AdvV. Кожна модель має конкретні реалізації, за нею в мові закріпилося певне лексико-семантичне наповнення з боку детермінованого і детермінуючого членів, унаслідок взаємодії яких встановлюються ті або інші семантико-синтаксичні відношення.
Як свідчить результат аналізу семантичного узгодження у фактичному мовному матеріалі української мови, найтісніший зв’язок між компонентами словосполучення виявляється через посередництво перш за все основних, денотативно-сигніфікативних, а також конотативних сем, які входять до ядра семеми на правах одного з її компонентів. У словосполученнях моделі AN, A(v)N компонентний склад репрезентований конкретними іменниками та якісними і відносними прикметниками, дієприкметниками. Зв’язки між їхніми значеннями найповніше виражають суть атрибутивних відношень тому, що значення конкретних іменників безпосередньо спрямоване на відображення предметів навколишнього світу, а значення залежних слів називають властивості, ознаки цих предметів. За допомогою входження ознакового слова у функції залежного компонента на правах семи до ядра структури лексичного значення іменника відбувається ідентифікація, конкретизація, звуження, уточнення та підсилення значення останнього, ітероване означення може знімати багатозначність та омонімію. Ознакова сема структури лексичного значення іменника об’єктивована у змісті залежного прикметника чи дієприкметника. Це виявляється в лексичній проекції, яку підтверджує граматичне уподібнення. Семантика атрибутивності маркована синтаксичним зв’язком узгодження. На рівні конкретних іменників та прикметників і дієприкметників простежується повне узгодження (лексичне та граматичне).
У словосполученнях моделі NN2, N(v)N2 повторення диференційної семи залежного компонента компенсує інформативну недостатність головного, у тім числі семантичну пустоту іменників типу сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, мета, причина, стан, можливість тощо. Чим загальніше значення має такий іменник, тим менше сем містить його семема. Бідні семами смислові структури головного компонента таких словосполук у функції семи входять до смислової структури залежного компонента і забезпечують семантичне узгодження між ними.
Частотно вираженою є відповідна ітерація у словосполуках моделі VN4, залежний компонент яких визначається як засіб оформлення об’єкта, на який спрямована безпосередньо дія, позначувана перехідним дієсловом. Об’єктні синтаксичні відношення зумовлені не тільки морфологічною валентністю дієслова, а й смисловим значенням дієслів. Форма знахідного відмінка номінує предмети, людей, тварин, органів відчуття і частин тіла людини чи істоти взагалі, які на правах семи містяться у структурі лексичного значення дієслів.
Конкретне реальне значення знаряддя дії виражає залежний компонент словосполуки моделі VN5. У структурі лексичного значення дієслова вже міститься інструментальна сема, актуалізація назви знаряддя відбувається при різних порушеннях нормативного користування ним, в усіх інших випадках у цьому немає необхідності.
Входження залежного компонента словосполуки на правах семи у структуру головного моделі AdvV дає кількісну та якісну характеристику певної дії.
Тавтологічна ітерація репрезентована цими самими моделями. Вона не завжди створює інформативну надлишковість. Функціонуючи як стилістична фігура, тавтологія збагачує вислів додатковими нюансами змістовими і конотативними. Якщо відсутні конотативні відтінки, то доцільність повторення тавтологічної групи зумовлена необхідністю переосмислення залежного або обох компонентів. Повторення однакової та синонімічної семи в певній формі компонентів словосполук як механізм семантичного узгодження засвідчене у фактичному мовному матеріалі досить часто. Залежно від ступеня близькості смислів зіставлюваних компонентів синонімічний повтор можна подати за двома групами, що різняться за обсягом виражених понять і перебувають у гіпо- чи гіперонімічних відношеннях: ітерація власне синонімічних і градуально-синонімічних ядерних сем.
Периферійні семи, що забезпечують семантику ядра і входять до денотативно-сигніфікативного макрокомпонента, але не відображені у словникових дефініціях, також включаються до механізму семного повторення шляхом своєї актуалізації.
При взаємодії контрарних сем діє протилежне закону семантичного узгодження явище розузгодження, внаслідок чого створюються оксиморонні словосполучення зі значенням-гібридом, який сполучає змістове ядро одного слова з невластивим йому імплікаціоналом, тобто периферією семантичних ознак, яку він позичає в іншого слова, хоч обидва компоненти словосполуки поєднують однакові архісеми.
Семантичний зв’язок на рівні денотативно-сигніфікативних сем підсилюють категорійні семи. Взаємозв’язки лексичного і граматичного у слові це спрямованість слова у сполучення слів на рівні класів. Солідарність граматичних смислів забезпечує конкретні форми реалізації такої спрямованості і сполучуваність лексичних смислів. Семантичне узгодження елементів словосполучення здійснюють категорійні семи ‘предметність’, ‘ознаковість’, ‘процесійність’, ‘істота’, ‘неістота’, ‘рід’, ‘число’. Інтегральну роль класем у словосполученні репрезентують власне-категорійні та образні категорійні семи.
Менш тісним зв’язком є адитивний, оскільки в семемах лексичних одиниць, залучених до словосполучення, спільних компонентів немає. Поєднання смислів стає можливим завдяки актуалізації однієї з потенційних сем. Цим способам зв’язку відповідає різний ступінь невизначеності іншого компонента, що зростає в ході послаблення питомої ваги елемента (денотативна сема класема потенційна сема). Важливим фактором, який впливає на ступінь передбачуваності семантики іншого компонента, є частиномовна семантика першого.
При транспозиції одного з компонентів словосполучення в іншу частину мови ядерна категорійна сема не зникає, а нейтралізується, залишаючись в новоутвореному на периферії, і може повторюватися з аналогічною ядерною категорійною семою іншого компонента, забезпечуючи смисловий зв’язок на граматичному рівні.
Семантико-смисловою за своєю природою є конотативна зв’язність (оцінна, емоційна, експресивна, стилістична), що спирається на оцінку і емотивність інформаційного простору автора, тексту, читача і частково відображена в конотаті мовленнєвих засобів. Конотативні семи здатні також виконувати єднальну функцію у словосполученні, тобто кожне слово потенційно може мати конотативну валентність. Конотативна валентність є дальшим розвитком тези про закономірності емоційно-експресивного та експресивно-стилістичного узгодження мовних одиниць у мовленнєвій ланці. Конотативне семантичне узгодження відбувається внаслідок актуалізації потенційної конотативної семи під дією зовнішніх факторів, у тому числі за допомогою індукування конотативних сем. Існування оказіональних словосполук можливе лише завдяки потенційній конотативній валентності їх компонентів за принципом аналогії, асоціативних зв’язків.
Конотативна смислова зв’язність між компонентами словосполук досягається шляхом повторення одновидових конотативних сем (емоційних, експресивних, оцінних, стилістичних) або їхніх комбінацій із залученням словотвірного засобу, зокрема часто за допомогою ізосемічних суфіксів. Звичайно, суфікси компонентів, виражених різними частинами мови, матеріально не збігаються, але за смислом вони синонімічні, оскільки є показниками однієї і тієї самої конотативної семи. Дія закону конотативного семантичного узгодження поширена й на атрибутивні сполуки із залежним компонентом, вираженим відносним прикметником, якісним прикметником певного ступеня порівняння, займенником або числівником. Більшою силою конотативного семантичного узгодження наділені тексти, пронизані наскрізною конотативною семою. На фоні словосполучень із конотативним семантичним узгодженням функціонують оксиморонні словосполуки з розугодженням. Таким чином, семантичне узгодження забезпечує кореляція різнорівневих мовних ресурсів.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Абрамов Б. А. Синтаксические потенции глагола (в сопоставлении с другими частями речи) // НДВШ. Филологические науки. 1966. № 3. С. 34 44.
2. Абрамов Б. А. О понятии семантической избирательности слов // Инвариантные синтаксические значения и структура предложения. М.: Наука, 1969. С. 5 15.
3. Агамджанова В. И. Контекстуальная избыточность лексического значения слова: На материале английского языка. Рига: Зинатне, 1977. 123 с.
4. Акимова Г. Н. Новое в синтаксисе современного русского языка: Учебное пособие. М.: Высш. шк., 1990. 168 с.
5. Андерш Й. Ф. Про співвідношення інтенційної і валентної структур дієслова: На матеріалі української мови // Українське мовознавство. 1980. Вип. 8. С.6265.
6. Андерш Й. Ф. Типологія простих дієслівних речень у чеській мові у зіставленні з українською. К.: Наук. думка, 1987. 191 с.
7. Апресян Ю. Д. Лексическая семантика: Синонимические средства языка. М.: Наука, 1974. 367 с.
8. Апресян Ю. Д. Избранные труды: В 2 т. Москва: Языки русской культуры, 1995. Т. 1. 690 с.; Т. 2. 650 с.
9. Апресян Ю. Д. Интегральное описание языка и толковый словарь // Вопросы языкознания. 1986. № 2. С. 57 69.
10. Аракин В. Д. О лексической сочетаемости // К проблеме лексической сочетаемости: Сборн. ст. М., 1972. С. 5 12.
11. Аракин В. Д. Лексическая сочетаемость как один из компонентов словарной статьи// Актуальные проблемы учебной лексикографии. М.: Русский язык, 1977. С. 245 254.
12. Аристотель. Сочинения: В 4-х томах. М.: Мысль, 1975. Т.1. 550 с.
13. Арнольд И. В. Семантическая структура слова в современном английском языке и методика её исследования. Л.: Просвещение, 1966. 192 с.
14. Арнольд И. В. Потенциальные и скрытые семы и их актуализация в английском художественном тексте // Иностр. яз. в ср. шк. 1979. № 5. С.10 14.
15. Арнольд И. В. Стилистика современного английского языка (Стилистика декодирования). М.: Просвещение, 1990. 301 с.
16. Арутюнова Н. Д. Семантическое согласование слов и интерпретация предложения// Грамматическое описание славянских языков. Концепции и методы. М.: Наука, 1974. С. 158 171.
17. Арутюнова Н. Д. Предложение и его смысл. Логико-семантические проблемы. М.: Наука, 1976. 383 с.
18. Арутюнова Н. Д. К проблеме функциональных типов лексического значения//Аспекты семантических исследований. М.: Наука, 1980. С. 156 249.
19. Арутюнова Н. Д. Аномалии и язык // Вопросы языкознания. 1987. № 3. С.3 18.
20. Арутюнова Н. Д. Типы языковых значений: Оценка. События. Факт. М.: Наука, 1988. С. 76 77.
21. Ахманова О. С. Синтаксис как диалектическое единство коллигации и коллокации: Учебн. пособие. М.: Изд-во Москов. ун-та, 1969. 183 с.
22. Ахманова О. С. Словарь лингвистических терминов. 2-е изд., стереотип. М.: Советская энциклопедия, 1969. 607 с.
23. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка: Перев. с 3-го франц. изд. Е. В. Вентцель, Т. В. Вентцель. М.: Изд-во иностр. лит., 1955. 416 с.
24. Балли Ш. Французская стилистика: Перев. с французского. М.: Изд-во иностр. лит., 1961. 395 с.
25. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник. К.: Видавничий центр Академія”, 2004. 344 с.
26. Бацевич Ф. С., Космеда Т. А. Очерки по функциональной лексикологии. Львов: Свит, 1997. 392 с.
27. Безпояско О. К. Іменні граматичні категорії (функціональний аналіз) / АНУкраїни; Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Відп. ред. Й. Ф. Андерш. К.: Наук. думка, 1991. 172 с.
28. Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее языкознание. М.: Наука, 1979. 416 с.
29. Безпояско О. К., Городенська К. Г., Русанівський В. М. Граматика української мови: Морфологія. К.: Либідь, 1993. 336 с.
30. Бессонова О. Л. Оценка как семантический компонент лексического значения слова (на мат. существительных наименований лица в англ., франц. и укр. языках): Дис. ... канд. филол. наук: 10.02.19 / Донецкий университет. Донецк, 1995. 184 с.
31. Бєлова А. Д. Індивідуальна картина світу: інтерпретація і використання лінгвістичних ідей в НЛП // Мовні і концептуальні картини світу. Зб. наук. праць. К.: Вид-во Київського нац. ун-ту імені Т. Г. Шевченка, 2002. С. 36 43.
32. Бобух Н. Н. Оксюморон у мові художньої літератури // Культура слова. К., 1988. Вип. 35. С. 6 8.
33. Бойко Н. І. Типи лексичної експресивності в українській мові // Мовознавство. 2002. № 2 3. С. 10 21.
34. Бондарко А. В. Грамматическое значение и смысл. Л.: Наука, 1978. 175с.
35. Бондарко А. В. Функциональная грамматика. Л.: Наука, 1984. 136 с.
36. Булаховский Л. А. Введение в языкознание. Ч. ІІ. [Учебное пособие для гос. ун-тов]. М.: Учпедгиз, 1953. 178 с.
37. Булаховський Л. А. Вибрані праці в 5-и т. К.: Наук. думка, 1975 1983 / АНСРСР, АН УРСР, Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. Укр. мова. 1978. Т.2. 631 с.
38. Булыгина Т. В. Грамматические и семантические категории и их связи // Аспекты семантических исследований. М.: Наука, 1980. С. 320 355.
39. Вандриес Ж. Язык: Лингв. введение в историю. М.: Соцэкгиз, 1937. 410 с.
40. Васильев Л. М. Теория семантических полей // Вопросы языкознания. 1971. №5. С. 105 113.
41. Васильев Л. М. Лексическая и синтаксическая семантика. Уфа: Изд-во Башкир. гос. ун-та, 1981. 134 с.
42. Васильев Л. М. Семантика русского глагола. М.: Высш. школа, 1981. 184с.
43. Васильев Л. М. Общие вопросы семантики. Уфа: Изд-во Башкир. гос. ун-та, 1983. 144 с.
44. Васильев Л. М. Семантика слова и сочетание. Уфа: Изд-во Башкир. ун-та, 1984. 148 с.
45. Васильев Л. М. Значение в его отношении к системе языка: Учебн. пособие по спецкурсу. Уфа: Изд-во Башкир. гос. ун-та, 1985. 64 с.
46. Васильев Л. М. Современная лингвистическая семантика. М.: Высш. шк., 1990. 176 с.
47. Ващенко В. С. Мова Тараса Шевченка. Харків: Вид- во ХГУ, 1963. 261 с.
48. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание: Пер. с англ. / М. А.Кронгауз (Отв. ред. и сост.); Е. В. Падучева (вступ. ст.). М.: Русские словари, 1996. 416 с.
49. Вежбицкая А. Семантические универсалии и описание языков / А.Д.Шмелев (пер. с англ.) М.: Языки русской культуры, 1999. 780 с.
50. Вайнрайх У. О семантической структуре языка // Новое в лингвистике: Языковые универсалии. М.: Прогресс, 1970. Вып. № 5. С. 163 249.
51. Вейренк Ж. Синтаксический анализ творительного падежа // Исследования по славянскому языкознанию. М.: Наука, 1971. С. 129 139.
52. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. К.: Ірпінь: ВТФ Перун”, 2004. 1440 с.
53. Вилюман В. Г. Теория и методы семасиологических исследований: Сб.научн. тр. / Ленинград. гос. пед. ин-т им. А. И. Герцена [Научн. ред. В. Г. Вилюман]. Л:ЛГПИ, 1979. 116 с.
54. Виноградов В. В. Стиль Пушкина. М: Гослитиздат, 1941. 618 с.
55. Виноградов В. В. Вопросы изучения словосочетаний // Вопросы языкознания. 1954. № 3. С. 35 42 с.
56. Виноградов В. В. О типах лексического значения слова // Вопросы языкознания. 1955. № 3. С. 3 29.
57. Виноградов В. В. Об экспрессивных изменениях значений и форм слов // Советское славяноведение. 1968. № 4. С. 3 11.
58. Виноградов В. В. Русский язык: Грамматическое учение о слове. 3-е изд. М.: Высш. шк., 1972. 614 с.
59. Виноградов В. В. Синтаксические взгляды А. В. Добиаша // Избранные труды: Исследования по русской грамматике. М.: Наука, 1975. С. 328 356.
60. Виноградов В. В. Лексикология и лексикография. Избранные труды. М.: Наука, 1977. 244 с.
61. Виноградов В. В. Русский язык: Грамматическое учение о слове. М.: Высш.шк., 1986. 649 с.
62. Вітгенштайн Л. Tractatus Logico-Philosophicus; Філософські дослідження / Пер. з нім. Е. Попович. К.: Основи, 1995. 311 с.
63. Вихованець І. Р. Прийменникова система української мови. К.: Наук. думка, 1980 286 с.
64. Вихованець І. Р., Городенська К. Г., Русанівський В. М. Семантична структура речення. К.: Наук. думка, 1983. 219 с.
65. Вихованець І. Р. Система відмінків української мови. К.: Наук. думка, 1987. 231 с.
66. Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. К.: Наук. думка, 1988. 256 с.
67. Вихованець І. Р. Граматика української мови: Синтаксис. К.: Либідь, 1993. 368 с.
68. Вихованець І. Р. Нариси з функціонального синтаксису української мови. К.: Наук. думка, 1992. 220 с.
69. Вихованець І. Р. Теоретична морфологія української мови: Академ. граматика укр. мови / І. Вихованець, К. Городенська; За ред. І. Вихованця. К.: Унів. вид-во Пульсари”, 2004. 400 с.
70. Воїнов В. В., Семенець О. Є. Оцінний компонент значення і його прагматична функція // Мовознавство. 1989. № 1. С. 47 51.
71. Вольперт Р. Х. Коннотативный уровень описания грамматики: на материале художественного текста немецкого языка. Рига: Зинатне, 1979. 159 с.
72. Вольф Е.М. Грамматика и семантика прилагательного (на мат. иберо-романских языков) М.: Наука, 1978. 200 с.
73. Вольф Е. М. Функциональная семантика оценки. М.: Наука,1985. 228с.
74. Воро