Семантичні параметри функціонування перформативних речень у сучасній українській мові

Краткое описание

Прикарпатський університет
імені Василя Стефаника

На правах рукопису

Твердохліб Юрій Григорович

УДК 811.161.2’367.372

Семантичні параметри функціонування перформативних речень у сучасній українській мові

Спеціальність: 10.02.01 українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Кононенко Віталій Іванович
Академік АПН України, доктор філологічних наук, професор

Івано-Франківськ - 2004

ЗМІСТ
стор.
Вступ....................................................................................................... 4
Розділ 1. ВІДМІННІСТЬ ПЕРФОРМАТИВІВ ВІД
ІНШИХ ТИПІВ РЕЧЕНЬ.................................................... 19
1.1. "Експліцитний" і "первинний" перформатив..................... 28
1.2. Ілокутивні сили перформативного речення............................ 34
1.2.1. Структура ілокутивних актів.................................................... 36
1.2.2. Роль значення речення у визначенні ілокутивної сили...... 44
1.2.3. Роль контексту у визначенні ілокутивної сили речення......... 51
Розділ 2. ПЕРВИННА ТАКСОНОМІЯ ПЕРФОРМАТИВНИХ
ДІЄСЛІВ З ЕЛЕМЕНТАМИ ЇХ АНАЛІЗУ
2.1. Семантичні властивості перформативних дієслів та ілокутивна
функція речення.......................................................................... 57
2.2. Критерій аналізу....................................................................... 60
2.3. Первинна таксономія перформативних дієслів...................... 65
2.4. Доповнення як поширювач перформативного дієслова... 75
2.5. Деякі невивчені аспекти функціонування перформативних
дієслів у різних мовних актах..................................................... 77
Розділ 3. СЕМАНТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ
ПЕРФОРМAТИВНИХ РЕЧЕНЬ
3.1. Перформативність частин "включеного" типу в семантичній
репрезентації складного речення........................................... 81
3.2. Ілокутивна сила чи перлокутивний ефект......................... 87
3.3. Перформативність доповнень матричних структур із
предикативами типу "радий", "шкодую" тощо......................... 93
3.4. Семантична позиція перформативних частин зі словами
типу тим самим”............................................ 94
3.5. Рефлексії перформативних частин на рівні
семантичної структури речення................................................ 96
3.6. Особливості семантичної структури
перформативних речень зі вставними словами....................... 100
3.7. Семантичні особливості функціонування перформативних
речень із модальними словами.
3.7.1. Загальна характеристика "обмежених” перформативів....... 107
3.7.2. Таксономія ілокутивних актів............................................. 109
3.7.3. Перформативні речення з модальним словом "повинен"..... 112
3.7.4. Модальне слово "можу" у структурі перформативного
речення.................................................................................... 120
3.7.5. Перформативи з модальними словами "хочу","хотів би",
"мені б хотілося".......................................................................... 123
3.7.6. Перформативи зі словами "маю намір","збираюсь" і
майбутнім часом дієслова-присудка...................................... 127
3.7.7. Перформативні речення, що містять умовний спосіб
дієслова........................................................................................ 131
Розділ 4. ЛОГІЧНІ АСПЕКТИ СЕМАНТИЧНОЇ
РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ РЕЧЕННЯ
4.1. Категорія істинності перформативних речень......................... 135
4.2. "Перформативні антиномії"................................................... 144
4.3. Форми синтаксичної і семантичної
аргументації для перформативного аналізу........................ 147
4.4. Мовні імплікатури як різновид семантичного наслідку........... 150
4.5. Контекстуально незалежний наслідок.................................. 154
4.6. Перформативний, прагматичний і металінгвістичний
аналіз речення
4.6.1. Перформативний аналіз речення........................................ 159
4.6.2. Прагматичний аналіз речення і його переваги....................... 162
4.6.3. Металінгвістичний аналіз речення.......................................... 165
4.6.4. Правило перформативної презентації................................. 169
Висновки............................................................................................... 175
Використана література....................................................................... 180

ВСТУП

Історія лінгвістичних досліджень у ХХ столітті відображає посилення тенденції до розвитку теорії різних, але взаємозалежних підсистем, які могли б пояснити ще не з¢ясовані мовні феномени. В міру удосконалення теоретичної бази, основи якої були закладені в працях українського філолога О.О.Потебні (Потебня 1941), а також у дослідженнях із семантики (Ю.Д.Апресян, Г.П.Арполенко, Н.Д.Арутюнова, І.Р.Вихованець, В.Г.Гак, А.П.Грищенко, Н.В.Гуйванюк, С.Я.Єрмоленко, Н.Л.Іваницька, М.П.Кочерган, В.Т.Павлов, В.І.Кононенко, В.М.Русанівський, О.В.Падучева, О.С.Снітко, І.І.Слинько, К.Ф.Шульжук, Дж.Лейкоф, Дж.Росс, Д.Сейдок) рівень робіт із функціонального синтаксису поглибився, а діапазон їх розширився.
Однак протягом останніх тридцяти років семантика часто залишалася зручним прикриттям, що дозволяло будь-які мовні феномени переводити в галузь синтаксичних описів, принаймні доти, доки синтаксис і семантика вивчалися окремо. Природно, що прийшов час, коли семантика вже не могла пояснювати всю розмаїтість аномалій і протиріч, які нагромадилися навіть у найбільш відомих дослідженнях у цій галузі. З'явилася можливість нового підходу до пояснення мовних явищ з урахуванням досягнень прагматики. Синтаксико - семантико - прагматична трихотомія відома ще з роботи К.Морріса Foundations of the theory of sings” (Morris 1938). Однак якщо галузі семантики і синтаксису були досить чітко визначені, межі прагматики залишалися неокресленими. Прагматика має справу з біотичними аспектами семіосісу, тобто з усіма психологічними, біологічними і соціологічними феноменами, що виявляються у функціях знаків (Morris 1938,с.108).
Р.Карнап іноді ототожнює прагматику з тим, що зараз прийнято називати соціолінгвистикою. Ми можемо вивчати перевагу, яку віддають різні соціальні , вікові і географічні групи при виборі тих чи інших висловів. Ми досліджуємо роль мови в різних соціальних зв'язках тощо..., прагматика...складається з усіх перелічених і схожих до них досліджень" (Carnap 1938, с.148). Водночас Р.Карнап (Carnap 1955) відносить семантику до дисципліни, що вивчає такі поняття, як намір і висловлювання, і ще більшою мірою обмежує сферу застосування прагматики. Д.Каліш пише: "Прагматика, треба думати, є просто поширеним семантичним визначенням істинності для формальних мов, які містять індексальні терміни" (Kаlish 1967, с.356). К.Сейворд (Sayward 1974) переконливо доводить, що первісне визначення Карнап-Морріса є незадовільним у різних аспектах. На його думку, не витримує критики й варіант визначення, запропонований Д.Калішем.
Одна з найважливіших причин існуючої невизначеності в окресленні сфери прагматики пов'язана з тим, що протягом тридцяти років з часу появи монографії К.Морріса і до публікації книги Р.Монтегю "Прагматика" (Montague 1974) поглиблене дослідження прагматичних аспектів було обмежене. У нашому дослідженні точка зору на прагматику ґрунтується на лінгвістичних дослідженнях останніх років, насамперед працях Ю.Д Апресяна (Апресян 1990), Н.Д.Арутюнової (Арутюнова 1988, 1998), Г.П.Арполенко (Арполенко, Забєліна 1982), І.Р.Вихованця (Вихованець 1992), О.В.Падучевої (Падучева 1985), І.І.Слинько і Н.В.Гуйванюк (Слинько, Гуйванюк, Кобилянська 1994), Ю.С.Степанова (Степанов 1981), Л.Картунена, Р.Сталмакера і Р.Томпсона.
Прагматика пов'язана з тими аспектами значення речення, які не можна пояснити безпосереднім зверненням до умов істинності висловленого речення. Схематично це розуміння може бути зображене таким способом: ПРАГМАТИКА = ЗНАЧЕННЯ + УМОВА ІСТИННОСТІ. Оскільки індексні висловлювання звичайно й природно пов'язані з умовами істинності, то пропозиції Д.Каліша в цій галузі є неприйнятними. Як стає все більш очевидним, індексні вислови пронизують природну мову. Якщо прийняти термінологію Д.Каліша, то виявиться, що природні мови включають тільки синтаксис і прагматику. У цьому зв'язку більш логічно визначати галузь, окреслену Д.Калішем і Р.Монтегю, як "семантику", а для "прагматики" залишити предмет дослідження, вказаний вище.
У ряді досліджень сфера застосування прагматики ще більше звужується. Тому доцільно розглянути й деякі інші точки зору для уникнення термінологічної непослідовності. Д. Вільсон (Willson 1975) прирівнює семантику до тих аспектів слів і конструкцій, що з ними конвенціонально асоціюються.
Прагматика, отже, прирівнюється до тих аспектів значення, що походять від загальних принципів поліпшення інтерпретації. Р.Кемпсон (Kempson 1975) проводить розмежування, аналогічне попередньому,однак допускає, що існують й інші аспекти конвенціонального значення, які не можна визначити з позиції умов істинності. Далі вона розглядає прагматичні теорії презентації. Питання про те, чи існують конвенціональні, не обмежені умовами істинності аспекти значення, є емпіричним.
Як і Р.Кемпосон, Дж.Кац (Kats 1977) розглядає прагматику як частину презентації, але додає свій критерій "анонімного листа": "Ситуація анонімного листа являє собою випадок, коли той, хто говорить певною мовою, одержує анонімного листа, що містить тільки одне речення...без якого-небудь повідомлення про мотивацію, обставини чи повідомлення яких-небудь інших фактів, релевантних розумінню цього речення..." (Kats 1977, с.14).
Звідси видно, що критерій Каца обмежений у практичному плані. Для прикладу розглянемо два "анонімних листи":

(1) Петин котик подряпав Олесі ручку .
(2) Петин кіт подряпав Олесі руку.

Речення (1) і (2) з погляду умов істинності є синонімічними, однак застосування до них критерію Дж.Каца робить їх семантично несинонімічними: одержавши такі листи, той, що говорить українською мовою, зробить висновок, що автором першого (1) є чи дитина, чи той, хто звертається до дитини. Цей висновок можна зробити при відсутності контекстуальної інформації про автора чи реципієнта, а також діючих осіб: Петі, Олесі й кота. Схожих висновків не можна зробити з речення (2). Отже, з погляду розмежування семантики й прагматики даний принцип навряд чи може бути використаний повною мірою.
Таким чином, актуальність цього дослідження полягає в необхідності вирішення проблеми більш чіткого визначення меж прагматики. Очевидно, завданням прагматики можна було б вважати забезпечення функції приведення до відповідності набору речень природної мови, взятого у всіх його можливих контекстах, до набору можливих контекстів, розглядаючи значення висловлювання як різницю між оригінальним контекстом речення й контекстом, що виникає при реалізації цього речення. Вказаний підхід закладено в основу цього дослідження.
У зв'язку з тим, що в процесі окреслення меж і визначення головного завдання прагматика не перестала бути предметом дискусій для філософів і лінгвістів, предметом дослідження в цій роботі є вивчення мовних актів, оформлених у вигляді перформативних речень.
Книга Дж.Серля "Мовні акти" (Searle 1969) є в основному трактатом з філософії мови. Серль як філософ до характеристики мови підходить з цієї позиції, але він також знайомить із сучасною лінгвістичною теорією, зокрема з трансформаційною граматикою. Незважаючи на те, що останнім часом з'явилась низка робіт, присвячених мовним актам, його книга і сьогодні залишається вагомим теоретичним дослідженням у цій галузі, що визначає наступні проблеми:

--Що є головною характеристикою ілокутивного акту?
--Яка внутрішня структура ілокутивного акту?
--Який взаємозв¢язок між значенням речення й ілокутивним актом,
що звичайно використовується для презентації?

Дж.Серль, услід за Дж.Остіном, допускає, що при виголошенні речення мовець презентує висловлювання, пропозиційний та ілокутивний акти і досить часто -- перлокутивний акт. Оскільки найбільша увага в теоретичних дослідженнях Дж.Серля присвячена ілокутивним актам і тому, як вони подаються, то логічно з'ясувати, що являє собою ілокутивний акт.
Згідно з Дж.Серлем, ілокутивні акти є закономірностями, що керують мовними актами і надають їм форму обіцянки, твердження, заяви, прохання і т.д. Вони відмінні від актів висловлювання, правильно оформлених речень мови, пропозиційних актів, актів висловлювання пропозиції і перлокутивних актів. Дж.Серль пише: "При ілокутивних актах ми намагаємося змусити аудиторію визнати те, що ми намагаємося робити. Але "ефект" звертання до слухача не приведе до переконаності чи відповіді, він полягає просто в досягненні розуміння слухачем висловлювання того, хто говорить. Це те, що я називаю ілокутивним ефектом" (Searle 1969, с.47). І далі: "Якщо я намагаюся сказати кому-небудь що-небудь, то як тільки він зрозуміє, що я намагаюся йому сказати, я досягаю успіху в спробі сказати йому це. Крім того, доти, доки він не зрозуміє, що я намагаюся йому сказати щось, я не можу стверджувати, що досяг успіху в спробі сказати йому що-небудь" (Searle 1969, с.47).
Дж.Серль не намагається визначити природу ілокутивного акту більш повно. Однак необхідно хоча б інтуїтивно окреслити ті явища, що належать до ілокутивних актів (наприклад, обіцянка, заява, прохання, вимога, подяка). Відокремивши згадані акти від інших, ми одержимо набір неілокутивних актів, наприклад, перлокутивні (переконання, вияв страху), акти, що визначають спосіб, яким мовець висловлюється (м'яко кажучи, бурмочучи і т.п.), акти, що визначають частину речення, яка була вимовлена (наприклад, диктуючи текст), акти, що визначають те, що мовець намагається зробити, вживаючи те чи інше висловлювання (намагаючись попросити, намагаючись переконати), що той, хто говорить, робив чи зробив (починаючи бесіду, закінчуючи лекцію) і, зрештою, ті акти (побитися об заставу), з яких слухач повинен тільки довідатися про намір мовця, але коли від слухача потрібен вияв певного бажання.
Ґрунтуючись на висновках Дж.Серля і природі актів, включених і не включених у перелік, поданий вище, можна запропонувати наступний набір умов, що визначає ілокутивний акт як такий. Акт є ілокутивним (коли йдеться про акти, здійснені при виголошенні речень, хоча цей термін не слід тлумачити настільки вузько), якщо виконуються такі умови:

УМОВА НАМІРУ: той, хто говорить, коли презентує акт, прагне, щоб слухач зрозумів ставлення мовця до конкретної пропозиції, що висловлюється в реченні.

УМОВА УСПІШНОСТІ: існують об'єктивні критерії для визначення (хоча б у принципі) того, чи досяг успіху той, хто говорить, у реалізації свого наміру під час висловлювання.

Таким чином, виходячи з умови наміру, пропозицію типу "Приходь завтра на роботу раніше" можна витлумачити як відповідь на яке-небудь висловлення і вважати, що наміром мовця є презентувати акт відповіді. Крім того, дане висловлювання може служити виявом наказу чи побажання.
Як вважає Б.Фрейзер (Fraser 1973), існує кілька основних типів актів для визначення різних намірів того, хто говорить:
-ілокутивні акти, що відображають ступінь переконаності того, хто говорить, в істинності пропозиції;
-акти, що відображають оцінку тим, хто говорить, істинності пропозиції;
-акти, що відображають прохання;
-акти, що відображають пропозиції, рекомендації і т.д.

Назви деяких ілокутивних актів служать найменуванням двох і більшe ілокутивних актів. Це явище пояснюється тим, що для ідентифікації ілокутивного акту використовуються перформативні дієслова, які нерідко мають багатозначну інтерпретацію. Б.Фрейзер також припускає, що всі ілокутивні акти можна класифікувати за принципом ставлення до навколишньої дійсності.
Пропозиція, яку висловлює мовець, може бути і "невисловленою", оскільки той, хто говорить, і той, хто слухає, вже знають зміст пропозиції або той, хто говорить, впевнений, що слухач може зробити правильний висновок з її змісту (Seаrle 1969 ; Grice 1967).
Умови успішності передбачають наявність умов ( і для висловлювання пропозиції, і для контексту, в якому вона висловлюється), необхіднимих і достатніх для успішної презентації конкретного ілокутивного акту.
Вирішення даної проблеми пов'язано з питанням про структуру ілокутивного акту. Дж.Остін (Austin 1962) і Дж.Серль (Serle 1969) розмежовують"успішний" і "достатній" акт, а також "успішний", але "недостатній". Дж.Серль пише: "Існують різні види можливої недостатності ілокутивних актів, але не всі з них призводять до недійсності ілокутивного акту в цілому. У деяких випадках умови можуть бути властиві дійсним актам, але не достатніми для конкретного випадку, проте акт буде представлений. У подібних випадках я кажу, що акт є недостатнім" (Serle 1969, с.54).
Відповідно до цього підходу нещира обіцянка є успішним, хоча і недостатнім актом. Той, хто висловлює намір узяти на себе зобов'язання виконати що-небудь, може бути визначений як той, хто дав обіцянку, незалежно від наміру виконати її чи ні.
Дж.Серль (Serle 1969), аналізуючи структуру ілокутивного акту, виділяє основні типи умов, кожна з яких є необхідною для успішної й достатньої презентації акту. Звертання з проханням, наприклад, аналізується таким чином:
Умова пропозиційного змісту: пропозиція визначає акт, що буде представлений реципієнтом у майбутньому.
Попередня умова:
а) Слухач може виконати певну необхідну дію. Той, хто говорить, знає, що слухач у змозі зробити цю дію.
б) Для слухача і того, хто говорить, не є очевидним те, що слухач виконає цю умову, якщо до нього не звернутися з проханням.

Умова щирості: той, хто говорить, хоче, щоб слухач виконав певну дію.
Умова необхідності: висловлювання розглядається як спроба змусити слухача виконати цю дію.

Мета цього дослідження полягає у з¢ясуванні співвідношення між значенням перформативного речення й ілокутивною силою речення (ілокутивним актом, що виявляється за допомогою речення).
Деякі дослідники (Дж.Серль, Б.Фрейзер, Дж.Росс) розрізняють пропозицію, висловлену в реченні, і показники ілокутивної сили, тобто ті аспектами речення, що визначають, як досліджувати те чи інше речення, який ілокутивний акт мовець має намір зробити. Граматичним показником визначення сили речення є граматичний час, спосіб, семантичний тип речення, інтонація, наголос і перформативні дієслова типу "обіцяю", "заявляю", що надають ілокутивній силі речення абсолютну експліцитність. Завдання полягає в тому, щоб створити необхідні й достатні умови для успішної й достатньої презентації ілокутивного акту. Хоча ці дослідники вважають, що речення без перформативних дієслів володіють комбінованою ілокутивною силою (наприклад, "Я хочу, щоб ви пішли" можна розглядати як прохання, наказ, констатацію факту і т.п.), вони не визначають правила для аналізу речень вказаного типу.
Один зі шляхів підходу до вирішення даної проблеми пов¢язаний з використанням перформативного аналізу, запропонованого Дж.Россом (Ross 1980), відповідно до якого кожне речення має стільки глибинних структур, скільки ілокутивних сил входить до його реалізації. Таким чином, якщо речення "Я обов'язково відповім тобі" розглядати як обіцянку, попередження чи передбачення, воно матиме три глибинних репрезентації: "Я (обіцяю, що) обов'язково відповім тобі", "Я (попереджаю, що) обов'язково відповім тобі", "Я (передбачаю, що) обов'язково відповім тобі".
Разом з технічними труднощами, пов'язаними з подібним підходом (Anderson 1981; Fraser 1981), існують і труднощі наступного характеру: якщо позиція "глибинного" дієслова "прошу" може бути синонімічно мотивованою для речення типу "Заходьте, якщо зможете, завтра", то дана мотивація навряд чи прийнятна для речення типу "Мені б хотілося, щоб ви зайшли завтра" чи "Вам варто було б зайти завтра", що теж можуть бути витлумачені як прохання. Але якщо мотивація не є синтаксичною і якщо речення можна використати для презентації численного ряду мовних ілокутивних актів за певних умов, то кожне речення повинно мати кілька глибинних репрезентацій. Цей висновок припускає пошук альтернативного пояснення даного явища.
На нашу думку, більш обґрунтованим є підхід Г.Грайса (Grice 1977), побудований на використанні мовних імплікатур. М. Грайс не розглядає безпосередньо проблему детермінації ілокутивних сил речення (висловлювання), але доводить, що якщо двоє співрозмовників перебувають один з одним у раціональних взаєминах, то вони доходять до неекспліцитної угоди в досягненні комунікативних цілей і дотримуються таких максим:

МАКСИМА КІЛЬКОСТІ -- повідомити стільки інформації, скільки потрібно, і не більше .
МАКСИМА ЯКОСТІ -- повідомити інформацію першорядної важливості.
МАКСИМА РЕЛЕВАНТНОСТІ -- повідомити інформацію, яка безпосередньо стосується теми розмови.
МАКСИМА СПОСОБУ ДІЇ -- повідомити інформацію ясним, доступним способом.

М.Грайс не пробує окреслити детальніше основні принципи використання мовних імплікатур, а також пов'язати значення речення безпосередньо зі значенням висловлювання, уникаючи будь-яких проміжних побудов із використанням ілокутивних актів.
Розвиток теорії мовних актів безпосередньо пов'язаний із вивченням речень, що одержали назву "перформативних". Зростанню наукового інтересу до цієї теорії сприяло дослідження Дж.Остіном (Austin 1962) "перформативних речень", розповідних за формою, які, однак, із семантичної точки зору істотно відрізняються від звичайних розповідних речень. Дж.Лайонз (Lyons 1977) здійснив кількісний аналіз перформативних дієслів, які складають ядро перформативного речення, дійшовши висновку, що в англійській мові їх налічується кілька сотень. Праця Л.Картунена (Karttunen 1978) присвячена вивченню істинністного аспекту перформативних речень.
Різні аспекти дослідження перформативних речень висвітлені у працях Р.Лейкофа, Дж.Сейдока, Б.Фрейзера, Ч.Кейтона, Дж.Росса (Lakoff 1975; Sadock 1977; Fraser 1974; Caton 1966; Ross 1975) , а також О.О.Красіної, Ю.Б.Грязнової, О.Г.Романової, Н.В.Готліб (Красина 1999, Грязнова 1998, Романова 1997, Готліб 1998) та деяких інших учених, які так чи інакше досліджували мовні акти. Деякі "нетрадиційні" семантичні властивості перформативних дієслів і речень розглядаються в працях Ю.Д. Апресяна (Апресян 1980). Пропоноване дослідження присвячено аналізу різних аспектів перформативних речень у сучасній українській мові.
Наукова новизна дослідження полягає у визначенні особливостей функціонування і семантичної репрезентації перформативних речень у сучасній українській мові і може бути конкретизована в положеннях, що виносяться на захист:

1. Перформативність речення безпосередньо пов'язана з його ілокутивною
силою. При цьому саме перформативне речення являє собою
своєрідний підклас розповідних речень, для характеристики якого
необхідно визначити комплексний критерій.
2. У сучасній українській мові існує низка спеціальних перформативних
дієслів, що здатні забезпечувати перформативне використання того чи
іншого речення.
3. Синтаксична й фонологічна варіативність перформативного речення не
призводить до варіативності його ілокутивної сили, що формується за
допомогою самого речення.
4. Поверхнево включені перформативи походять від глибинних у
семантичному плані вищих структур. Включеність перформативної
частини не пов'язується з тезою про те, що перформативні частини
завжди співвідносяться з вищою семантичною репрезентацією тільки
тому, що вони можуть викликати перлокутивний ефект.
5. Модальні с

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження було присвячене аналізу семантичної структури перформативів, які становлять в українській мові своєрідний підклас розповідних речень, які не є розповідними по суті. Труднощі виділення перформативів призводять до необхідності визначення надійних критеріїв їхньої оцінки. Встановлено, що (1) такі критерії знаходяться поза граматикою чи лексикою, тому що залишають поза аналізом конкретний висловлювання, що у випадку з перформативами неприпустимо. Пошуки більш комплексного критерію для визначення перформативних речень призводять до виділення так званих "імпліцитних" і "експліцитних" перформативів. Передбачається, що (2) "імпліцитні" (чи "первинні") перформативи є більш ранніми мовними утвореннями в порівнянні з "експліцитними" і становлять компонент їхньої структури. Однак існує загроза будь-яке речення, для уникнення двозначності, репрезентувати у вигляді експліцитного перформатива, що робити, очевидно, не слід через сумніви у правомірності конкретизації ілокутивної функції речення там, де вона не до кінця конкретизована.
(3) Одним із основних структурних компонентів перформатива є перформативне дієслово, що визначає ілокутивну силу речення і "робить" речення перформативним. У счасній українській мові є низка дієслів, які при вживанні в першій особі теперішнього часу в незаперечних реченнях дозволяють тому, хто говорить, у процесі самого акту висловлювання презентувати дію, позначену дієсловом.
Оскільки використання перформативного дієслова дозволяє мовцеві експліцитно позначати дію під час висловлювання, (4) вивчення перформативних дієслів дає змогу проникнути у структуру ілокутивних актів, а також встановити відповідність конкретного перформативного дієслова тому чи іншому типу ілокутивного акту. Якщо розповідне речення містить перформативне дієслово, його пропозиційний акт визначається цим перформативним дієсловом і типом ілокутивного акту. Виходячи з цього, перформативні дієслова можна згрупувати відповідно до цілей, які мовець визначає, коли презентує відповідний акт, у вісім основних класів. У зв'язку з тим, що перформативні дієслова становлять інтерес насамперед з погляду мети їхнього вживання, а не синтаксичної функції, яку вони виконують, (5) немає потреби розглядати їх синтаксичні характеристики, як і припускати, що мовні явища, зафіксовані з позицій семантики, характеризуватимуться фіксованими синтаксичними властивостями. Спроба встановлення синтаксичних корелятів поданих класів перформативних дієслів на прикладі дієслівного доповнення виявилася невдалою. Дослідження насамперед стосувалося ролі значення дієслова, зокрема того, як значення дієслова впливає на реалізацію визначеної мовцем мети при створенні перформативного речення. Відзначено, що, хоча практично завжди можна інтуїтивно визначити тип ілокутивного акту, його формальна ідентифікація залишається не зовсім чіткою, і хоча в принципі кожному ілокутивному акту відповідає перформативне дієслово, (6) сучасна українська мова має меншу кількість перформативних дієслів, ніж ілокутивних актів. Тому розглядалися найбільш очевидні випадки використання перформативних дієслів, що демонструють типові відношення між перформативними дієсловами і відповідними ілокутивними актами.
Дослідження так званих "включених" перформативів базувалося на одній з основних умов перформативного аналізу, яка полягає в тому, що перформативна частина, в якій сконцентрована ілокутивна сила всього речення, повинна бути вищою в семантичній структурі цього речення. Однак низка фактів суперечить цьому. Одним із засобів вирішення проблеми пов´язаний із можливістю інтерпретації поверхнево- включених перформативів як похідних від глибинних семантичних вищих структур, оскільки важко по-іншому пояснити вплив, наприклад, модальних слів на значення "включених" частин без припущення про те, що деякі з них за своєю природою є неперформативними. (7) Визнаючи саме існування "включених" перформативів, не слід пов'язувати "включеність" перформативних частин з тезою про те, що перформативна частина завжди знаходиться у вищій позиції семантичної репрезентації тільки тому, що може викликати перлокутивний ефект.
Взаємодія перформативних дієслів з модальними словами в структурі перформативного вислову є ще маловивченим аспектом функціонування вказаного виду дієслів у різних типах ілокутивних актів. На підставі дослідження ролі і значення модальних слів у перформативному реченні встановлено, що модальні компоненти виконують складну функцію, пов'язану з презентацією ілокутивного акту того чи іншого типу, сполучуваністю модального слова з певним класом перформативних дієслів та окремих його представників і характером взаємодії значення перформативного речення, до складу якого входить даний структурний компонент, з певними мовними принципами. Найбільш очевидним виявом функції модальних слів є їхній вплив на ступінь перформативності речення і зміну його ілокутивної функції.
Якщо розглядати перформативні речення з погляду категорії істинності, то варто зробити висновок, що (8) до перформативів недоцільно застосовати поняття "істинний" чи "неістинний" у традиційному розумінні. Це значить, що перформативні речення не можуть бути ні "істинні", ні "хибні" з погляду логіки. Тому, виходячи з традицій формальної семантики, термін "істинний" перетворюється стосовно перформативів на "істинний у моделі" і припускає існування певних достатніх умов для логічно прийнятного використання речення в мові.
Результати дослідження підтверджують доцільність застосування перформативного аналіу речення, що дозволяє уникнути введення додаткових координат для того, хто говорить, того, хто слухає, часу і місця, а також необхідність розробки додаткової прагматичної теорії з метою пояснення мовних актів та мовних імплікатур. Крім того, використання перформативного аналізу дає можливість деякою мірою уніфікувати мовні акти, а також встановити семантичні відповідності між деякими типами декларативів і перформативів. Перформативний аналіз дозволяє також уникнути пояснення лінгвістичних категорій за допомогою немовних засобів, хоча з власне лінгвістичного погляду слід, очевидно, послуговуватися однією з версій перформативного аналізу, що, виходячи з необхідності враховувати ілокутивну функцію речення як компонента його семантичної репрезентації, обмежує його застосування тільки аналізом декларативних речень, оскільки перформативи є різновидом декларативів.
У ході дослідження було обкреслено коло проблем, що виходять за рамки цієї роботи і чекають свого вирішення. Ці проблеми стосуються насамперед визначення рівня релевантності окремих аспектів значення перформативного речення, ступеня генералізації взаємозв´язків між реченням і його ілокутивною силою, способів повного і всебічного аналізу ілокутивних актів. Вимагає також з´ясування питання про використання перформативних дієслів у "нетипових" ілокутивних актах і т.д.
Таким чином, проведене дослідження варто розглядати як спробу дати найбільш загальне уявлення про семантичну структуру перформативних речень і особливості їх функціонування в сучасній українській мові.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Андерш И.Ф. Конструкции с предикатным актантом, выраженным
инфинитивом, в украинском языке//Типология конструкций с
предикатными актантами/ Отв. Ред. В.С.Харковский. −Л: Наука, 1985.
с.130−132.
2. Апресян Ю.Д. Языковая аномалия и логическое противоречие //
Text. Jezyk.Poetyka.Warsawa, Wroclaw−Krakow, 1978.
3. Апресян Ю.Д. Английские синонимы и синонимический
словарь //Англо-русский синонимический словарь.М., 1979.
4. Апресян Ю.Д. Типы информации для поверхностно-
семантического компонента модели смысл-текст//
Wiener Stawisticher Almanach. Wien, Bd.1., 1990.
5.Арват Н.Н. Семантическая структура простого предложения в
современном русском языке. К.: Вища школа, 1984. 155 с.
6. Арполенко Г.П. Структурні типи інфінітивних речень//Укр. Мова і
література в школі. 1977. −№3. −C. 43−51
7. Арполенко Г.П., Забєліна В.П. структурно-семантична будова речення в
сучасній українській мові. К.: Наук.думка, 1982. 130 с.
8. Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл. Логико-семантические
проблемы. М.: Наука, 1976. 383 с.
9. Арутюнова Н.Д. Семантическое согласование слов и
интерпретация предложения // Грамматическое описание
славянских языков. Концепции и методы. −М:Наука, 1974.
10. Арутюнова Н.Д. Типы языковых значений: Оценка. Событие. Факт.
М.:Наука, 1988. 341 с.
11. Арутюнова Н.Д. Язык и мир человека. − М.: Языки русской культуры.
1998. −898 с.
12. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. −М.: Наука, 1966.
−606 c.
13. Белошапкова В.А.Современный русский язык. −М: Высшая школа,
1989.− 430 с.
14. Бенвенист Э. Общая лингвистика. −М:Прогресс, 1974. − 448 с.
15. Брицын В.М. Синтаксис и семантика инфинитива в современном
русском языке. −К.: Наукова думка, 1990. −319 с.
16. Бондарко А.В. Грамматическое значение и смысл. Л.: Наука, 1978.
175 с.
17. Бондарко А.В. Функциональная грамматика. Л.: Наука, 1984. 136 с.
18. Букия Т.Б. Лингво-методические основы составления пособия по
изучению средств выражения долженствования, необходимости и
вероятности английского язика. Тбилиси, 1981. 51 с.
20. Булыгина Т.В., Шмелев А.Д. Концепт долга в поле долженствования //
Логический анализ языка: Культурне концепты / Отв. ред. Н.Я.
Арутюнова. М.: Наука, 1991. С. 14−21.
21. Булыгина Т.В., Шмелев А.Д. Синтаксические нули и их референтне
свойства // Типология и грамматика. М.: 1990. С. 109−117.
22. Булыгина Т.В., Шмелев А.Д. Языковая концептуализация мира (на
материале русской грамматики). − М.: Языки русской культуры.− М.1997. −569 с.
23. Валгина Н.С. Синтаксис современного русского языка. −М.:Высш.
школа, 1973. −423 с.
24. Вейхман Г.А. Новое в английской грамматике. М.: Высш. Школа.
1990. 127 с.
25. Виноградов В.В. Русский язик (Грамматическое учение о слове). М.:
Высш.школа, 1972. 614 с.
26. Вихованець І.Р., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Семантико-
синтаксична структура речення. К.: Наук. думка, 1983.—220 с.
27. Вихованець І.Р. Граматика української мови: Синтаксис.—К.: Либідь,
1993. 368 с.
28. Вихованець І.Р. Нариси з функціонального синтаксису української
мови /АНУ. Інститут укр. Мови. К.: Наук. думка, 1992. − 222 с.
29. Вольф Е.М. Функциональная семантика оценки. М.: Наука, 1985.
227 с.
30. Гак В.Г. Высказывания и ситуация. −В кн.: Проблемы структурной
лингвистики. −М.: Наука, 1972. − С. 81−85.
31. Гак В.Г. О семантической относительности языковых единиц. /
Всесоюзная научная конференция по теоретическим вопросам
языкознания. −М.:Наука, 1974.
32. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования.−
М.:Наука, 1981. −140 с.
33. Гезалова К.М. Повеление и долженствование в системе модальностей
и наклонений в английском и азербайджанском языках: Автореф. дис.
канд. филол. наук. Тбилиси, 1986. 23 с.
34. Гетманова А.Д. Учебник по логике. М.: Наука, 1985. 155 с.
35. Голянич М.І. Внутрішня форма слова і художній текст. − Коломия:
Вік, 1997. − 177 с.
36. Городенська К.Г. Деривація синтаксичних одиниць: − К.: Наук. думка,
1991. − 191с.
37. Готлиб Н.В. Семантико-прагматические особенности высказываний,
не допускающих экспликации перформатива: Автореферат дис... канд.
фил. наук/ Гос. пед. ун-т им. А.И Герцена. С−П. 1998. − 23 с.
38. Грамматика современного русского литературного языка / Под ред.
Н.Ю. Шведовой. М.: Наука, 1970. 767 с.
39. Грамматика русского языка: В 2-х т. М.: Изд-во АН СССР, 1960.—
Т.1: Фонетика и морфология. 720 с.; Т. ІІ, ч.2: Синтаксис. 444 с.
40. Грищенко А.П. Модальність і часова віднесеність як зовнішньо-
синтаксичні ознаки речення // Синтаксис словосполучення і простого
речення. К., 1975. С. 16-17.
41. Грязнова Ю.Б. Перформативные тексты в методологии: Автореф.
дис. канд. философ. наук/ Ин-т истории естествознания и техники.−
М.,1998. − 24 с.
42. Гуйванюк Н.Ф. Формально-семантичні співвідношення в системі
синтаксичних одиниць. − Чернівці: Рута, 1999. − 336 с.
43. Деркач П.М. Короткий словник синонімів української мови.—Львів
Краків Париж: Просвіта, 1993.—209 с.
44. Загнітко А.П. Теоретична граматика української мови. Морфологія.
Донецьк: ДонДУ, 1996. 435 с.
45. Золотова Г.А. Коммуникативные аспекты русского синтаксиса. М.:
Наука, 1982. 368 с.
46. Золотова Г.А. Очерк функционального синтаксиса русского языка.
М.:Наука, 1973. 351 с.
47. Золотова Г.А. О модальности предложения в русском языке // Филол.
науки. −1962. −№4. −СЮ 65−79.
48. Золотова Г.А. Синтаксический словарь: Репертуар элементарных
единиц русского синтаксиса. −М.: Наука, 1988. −440 с.
49. Іваницька Н.Л. Двоскладне речення в українській мові. К.: Вища
школа,1986. 167 с.
50. Ивин А.А. Основания логики оценок. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1970.
229 с.
51. Каранська М.У. Синтаксис сучасної української літературної мови.
К.: НМК ВО, 1992.—399 с.
52. Кібець О.О. Дискурсивні слова действительно, в самом деле, на самом деле, именно як епістемічні та риторичні оператори: прагмасемантичні аспекти їхнього функціонування: Автореферат дис. канд. філол. наук/ Харківський нац. Університет ім. Каразіна В.Н. Х.: 2003 17 с.
53. Кононенко В.И. Синонимика синтаксических конструкций в
современном русском языке. − Київ: Вища школа, 1976. −143 с.
54. Кононенко В.И. Системно-семантические связи в синтаксисе русского
и украинского языков. − Київ: Вища школа, 1976. −209 с.
55. Красина Е.А. Русские перформативы. −М.: Наука, 1999, −180 с.
56. Кучеренко І.К. Теоретичні питання граматики української мови.
Морфологія. Ч.ІІ. К.: Вид-во Київського ун-ту, 1964. 157 с.
57. Мельничук О.С. Розвиток структури слов’янського речення. Л.:
Наукова думка, 1966. 324 с.
58. Некоторые вопросы структуры и семантики предложения в русском
языке: Межвузовский сб. Статей / Л.Д.Беднарская (науч. ред.);
Орловский гос. ун-т.−Орел: ОГУ 2000 75 с.
59. Новикова Р.М. Про особливості вживання імперативних форм (на
матер. української, російської та білоруської мов) / Мовознавство.
1978. - №3. с. 56-61
60. Павлов В.Т., Ишмуратов А.Т., Омельянчик В.И. Модальная логика.
К.: Изд-во Киевск. Ун-та, 1982. 112 с.
61. Пац Л.І. Функціонально-семантчне поле адресатності у сучасній
українській мові: Автореф. дис. ... канд. філол. наук. -Дніпропетровськ,
1998. − 21 с.
62. Падучева Е.В. Высказывание и его соотнесенность с действитель −
ностью.−М.:Наука, 1985. −265 с.
63. Плющ М.Я. Категорія суб’єкта і об’єкта в структурі простого речення.
К.: Вища шк., 1986. 175 с.
64. Потебня А.А. Из записок по русской грамматике. −М.:Учпедгиз. 1958.-
Т.1-2. 536 с.; М.: Просвещение, 1968. Т.3. 551 с.; 1977. Т. 4. − 406 с.
65. Романова Е.Г. Функционально-семантические свойства
перформативных единив ритуальной коммуникации: Диссертация
канд. филол. Наук / Тверская сельхозакадемия. − Тверь.1997.
66. Романюк Т.М. Система парадигматичних видозмін простого речення /
Мовознавство. 1999. − №1.
67. Сімович В. Граматика української мови. К. Ляйпциг: Українська
накладня, 1924. 584 с.
68. Слинько І.І., Гуйванюк Н.В., Кобилянська М.Ф. Синтаксис сучасної
української мови: Проблемні питання. К.: Вища школа, 1994. 670 с.
69. Словник української мови: В 11 т. К.: Наук. думка, 1970-1980.Т.1-11.
70. Средства номинации и предикации в русском языке. Межвузовский
сборник научных трудов/ П.А.Лекант (отв. ред.):Московский пед.
университет. М: МПУ, 2001. −184с.
71. Степанов Ю.С. Имена.Предикаты.Предложения.—М.:Наука. 1981.
360 с.
72. Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П.Грищенка. К.:
Вища школа, 1993. 365 с.
73. Сучасна українська літературна мова: Морфологія / За заг. ред. І.К.
Білодіда. К.:Наук. думка, 1969.—582 с.
74. Сучасна українська літературна мова: Синтаксис / За заг. ред.
І.К. Ділодіда. К.: Наук. думка, 1972. 516 с.
75. Украинская грамматика / Под ред. В.М.Русановского. К.: Наук.
Думка.1986. 360 с.
76. Чабаненко В.А. Основи мовної експресії.К.: вища школа, 1984.165 с.

77. Чабаненко В.А. Структурно-стилистичні особливості інфінітивни
речен / Синтаксис словосполучення і простого речення. Київ: Наук.
думка,1975. С. 201-212.
78. Шерех Ю. Нарис сучасної української мови. Мюнхен: Молоде життя,
1951. 402 с.
79. Шульжук К.Ф. Складні багатокомпонентні речення в українській
мові.− Київ: Вища школа, 1986. −182 с.
80. Adams E.W. The logic of conditionals. Dordrecht: Reidel, 1975. −102 p.
81. Allwood J. Negations and the strength of presuppositions.
Gothenburg: Logical Grammar Report,Los Angeles, 1972.−270 p.
82. Anderson S.R. On the linguistic status of the performative/constative
distinction. Mimeograph, Indiana University Linguistic Club, 1981. −175 p.
83. Aqvist L. Performatives and verifiability by the use of language.Uppsala:
Filosofska Studier 14, 1972. − P. 27−32.
84. Austin J.L. How to do things with words. Oxford: Oxford University Press,
1962. − 298 p.
85. Bach E. Syntactic theory. New York: Holt, 1974. − 270 p.
86. Bach K. Performatives are statements too. Philosophical Studies 28, 1975. −
P. 229−236.
87. Carden G. Performatives and quantifiers. Linguistic Induiry 8, 1977. −
P. 163−167.
88. Carnap R. On some conceprts of pragmatics. Philosophical Studies 6, 1955.
−P. 89−91.
89. Caton C.E. Epistemic qualification of things said in English.
Foundations of language 2, 1966. −P. 37-66.
90. Chomsky N. Syntactic structures. The Hague: Mouton, 1975. −370 p.
91. Chomsky N. Reflections on language. London: Temple Smith, 6, 1976. −
P. 353−375.
92. Fodor J A. & J.J. Kats (Eds.). The structure of language. Endlewood
Cliffs, N.J.:Prentice-Hall, 1964. − 380 p.
93. Fraser B. (1981) An examination of the performative analysis. Mimeograph,
Indiana University Club, .− Oxford University Press,1981.− 340 p.
94. Fraser B. An analysis of vernacular performative verbs. In Shuy,
R.W.&C.-J.N.Bailey (Eds.) Towards tomorrow'sl inguistics. −
Wachington,D.C.:Georgetown University Press, 1984. − P. 220−226.
95. Gasdar G.J.M. On performative sentences. Semantikov I, 1976.−P. 37−62.
96. Gasdar G.J.M. Conversational analysis and convertational socioliquistics.
Analytical Sociology I, 1977. −370 p.
97. Gordon D.&G.Lakoff. Conversational postulates. Papers from the 7th
Regional Meeting, Chicago Linguistic Society, 1971. −P. 63-84.
98. Green G.M. (1968) On too and not just too and either either. Papers from
the 4th Regional Meeting, Chicago Linquistic Society CLS4, 1968. −P.
35−64.
99. Green G.M. How to get people to do things with words. In P.Cole &
J.L.Morgan (Eds.) Suntax and semantics 3: Speech acts. New York:
Academic Press, 1975. − P. 267−280.
100. Grice H.P. Logic and conversation. In P.Cole&J.L.Morgan (Eds.) Syntax
and semantics 3:Speach acts. New York:Academic Press, 1977. − P. 69-75.
101. Hamblin C.L. Questions in Montague English. Foundations of Language
10, 1973. −P. 26−40.
102. Hankamer J. Unacceptable ambiguity. Linquistic Inquiry 4, 1973. −P. 68-
81.
103. Harman G. If and modus ponens. Mimeograph, Indiana University
Linquistic Club, 1975. −P. 46−65.
104. Harnish R.M.The argument from lurk. Linguistic Inguiry, 6,1975.
−P.102−120.
105. Harris R.J. Memory for presuppositions and implications: a case study of
12 verbs of motion and inception-termination. Journal of Expermental
Psychology 103, 1974. − P. 51−67.
106. Hedenius I. Performatives. Theoria 29, 1963. −P.63−76.
107. Heny F.&H.S.Schnelle (Eds.) Syntax and semantics 10. New York:
Academic Press, 1989. −P.80−95.
108. Heringer J.T. Some grammatical correlates of felicity conditions and
presuppositions. Indiana University Linquistic Club, 1972. −P. 156−185.
109. Heringer J.T. Pre-sequences and indirect speech acts. Southern California
Occasional Papers in Linquistics 5. Los Angeles: University of Southern
California, 1977. −P.45−65.
110. Herzberger H.O. Some results on presupposition and modality. University
of Toronto, 1971. −P. 36−57.
111. Hintikka J. Logic,Language and information. Oxford: Oxford University
Press, 1973. −570 p.
112. Hintikka J. Approaches to natural language. Dordrecht: Reidel, 1973.−
485 p.
113. Horn L.R. On the semantic properties of logical operators in English.
University of California. Los Angeles, 1972. −687 p.
114. Horn L.R. Greek Grice. Papers from the 9th Regional Meeting, Chicago
Linquistic Society, 1973. − P. 75−90.
115. Hudson G. Is deep structures linear? UCLA Papers in Syntax 2, 1972. −P.
98−120.
116. Hurdorf J.R. The significance of linquistic generalizations. Mimeograph,
University of Lancaster, 1976. − 545 p.
117. Jacobs R.A.&P.S.Rosenbaum Reading in English transformational
grammar. Waltham: Ginn, 1970. −P. 69−90.
118. Jespersen O. Selected writings. London: Allen&Unwin, 1962. −470 p.
119. Kalish D. Semantics. In Edwards, D Encyclopedia of philosophy VII.−
New York, 1967. −P. 370−480.
120. Kamp J.A.W. Free choice permission . Aristotelian Society Proceedings
74, 1973. −P. 57−86.
122. Kamp J.A.W. (1976) The formal semantics and pragmatics of non-
indicative sreech acts.Semantics for Natural Languages,Groningen, 1976.
−P.137−160.
123. Karttunen L. Some observations on facility. Papers in Linquictics 4, 1971.
−P. 55−69.
124. Karttunen L. Possible and must. In Kimball, J.P. Syntax and semantics 1.−
New York: Seminar Press, 1972. −P. 269−310.
125. Karttunen L. Presuppositions of compound sentences. Linquistic Inquiry 4,
1973. −P. 130−160.
126. Karttunen L. The last word. −Mimeograph, Texas,1973. −P. 69−75.
127. Karttunen L. Remarks on presuppositions. − Mimeograph, Texas, 1973