Шевченко Данило Андрійович. Принцип індивідуалізації покарання у кримінальному праві України

Краткое описание

Шевченко Данило Андрійович. Принцип індивідуалізації покарання у кримінальному праві України.- Дисертація канд. юрид. наук: 12.00.08, Харків. нац. ун-т внутр. справ. - Харків, 2014.- 222 с.

Міністерство освіти і науки України

Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди

На правах рукопису

ШЕВЧЕНКО ДАНИЛО АНДРІЙОВИЧ

УДК 343.24 (477)

ПРИНЦИП ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ ПОКАРАННЯ
У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

12.00.08 – кримінальне право та кримінологія;
кримінально-виконавче право

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник:
Шинкарьов Юрій Вікторович,
кандидат юридичних наук, доцент

Харків – 2014
ЗМІСТ

ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРИНЦИПУ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ ПОКАРАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ 13
1.1 Сучасний стан наукової розробки принципу індивідуалізації покарання в науці кримінального права 13
1.2 Місце принципу індивідуалізації покарання в системі принципів кримінального права 32
1.3 Значення принципу індивідуалізації у досягненні мети покарання 51
Висновки до розділу 1 70
РОЗДІЛ 2. РЕАЛІЗАЦІЯ ПРИНЦИПУ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ ПОКАРАННЯ 72
2.1 Реалізація принципу індивідуалізації при побудові системи покарань та системи кримінально-правових санкцій 72
2.2 Суспільна небезпека особи в аспекті реалізації принципу індивідуалізації покарання 89
2.3 Індивідуальні особливості особи, яка вчинила злочин, як передумова реалізації принципу індивідуалізації у кримінальному праві 113
Висновки до розділу 2 129
РОЗДІЛ 3. ЗАСОБИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПУ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ ПОКАРАННЯ НА СТАДІЯХ ЙОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ТА ВИКОНАННЯ 132
3.1 Інформація про особу, що вчинила злочин, як підстава для реалізації принципу індивідуалізації при призначенні покарання 132
3.2 Принцип індивідуалізації та його реалізація на етапі виконання покарання 155
Висновки до розділу 3 173
ВИСНОВКИ 175
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 182
ДОДАТКИ 209

ВСТУП

Актуальність теми. У процесі формування правової демократичної держави цілком обґрунтованим є вихід на перший план проблем охорони правопорядку, зокрема, вдосконалення законодавства про кримінальну відповідальність. Ці питання визначаються наукою кримінального права як основні напрями досліджень, серед яких ключовою є проблема кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочин. Тому для розбудови в Україні демократичної, соціальної, правової держави зусилля законодавця мають бути спрямовані, насамперед, на юридичне закріплення концепції пріоритетного захисту прав і свобод людини. Для такої держави обов’язковим є визнання, дотримання і захист невід’ємних прав і свобод людини та громадянина, як незалежного і вільного індивіда, наділеного природними, невідчужуваними правами, що належать йому від народження. Дослідження принципу індивідуалізації покарання в кримінальному праві України набуває особливого значення в силу конституційного положення, закріпленого у ст. 61 Основного Закону, згідно з яким юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Зважаючи на те, що на сьогодні призначення покарання залишається найпоширенішою формою реалізації кримінальної відповідальності, всебічне теоретичне дослідження принципу індивідуалізації покарання є вкрай важливим.
Крім того, актуальність дослідження принципу індивідуалізації покарання обумовлена тим, що на практиці зазначений конституційний принцип не завжди дотримується. Зокрема, частіше за все, порушення цього принципу допускається при відправленні правосуддя, і особливо, при призначенні покарання. Так, проведеним дослідженням визначено недоліки, що притаманні інформаційній складовій призначення покарання на засадах його індивідуалізації, а саме: недостатня увага до проблеми вивчення особи обвинуваченого та всіх обставин кримінального провадження; у матеріалах деяких проваджень відсутні характеристики особистості, частина характеристик мають ознаки неповноти, формального підходу, у вироках має місце відсутність аналізу особистості підсудного, що фактично повністю його знецінює і створює підстави для оскарження судового рішення. Мають місце і недоліки реалізації принципу індивідуалізації на етапі виконання покарання, що виявляються у відсутності законодавчо регламентованої системи критеріїв і показників ступенів виправлення засуджених, як формально визначених орієнтирів зміни правового статусу засуджених, у яких найбільш повно виявляється принцип індивідуалізації покарання.
Належна реалізація цього принципу має на меті максимальне забезпечення досягнення цілі покарання щодо певної особи в силу законодавчого закріплення тріади її елементів, а саме: кара, виправлення засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів (ч. 2 ст. 50 КК України). Саме тому провідну роль у правовій оцінці злочину, і особливо його суб’єкта, виконує реалізація цього принципу. У зв’язку зі зміною пріоритетів щодо урахування особистості, її якостей, особливостей як таких, що відіграють вирішальну роль у механізмі протиправної поведінки особи, актуальними є як теоретичні, так і практичні питання застосування цього принципу при призначенні покарання. Тільки через індивідуалізацію покарання може бути досягнута справедливість як при призначенні, так і при виконанні цього заходу державного примусу, що в підсумку сприятиме досягненню мети як покарання, так і кримінально-виконавчого законодавства.
Дослідженню питань призначення покарання на засадах індивідуалізації в різні періоди розвитку кримінально-правової науки займалися такі вітчизняні та зарубіжні вчені, як: Ю. В. Александров, П. П. Андрушко, В. В. Антипов, А. А. Арямов, М. І. Бажанов, О. М. Бандурка, Ю. В. Баулін, І. Г. Богатирьов, Є. В. Благов, К. А. Бузанов, В. Н. Бурлаков, В. М. Бурдін, К. А. Вакаріна, С. А. Велієв, П. А. Воробей, Г. С. Гаверов, А. П. Гуськов, В. К. Грищук, Т. А. Денисова, С. Ф. Денисов, О. О. Дудоров, О. О. Житний, О. В. Євдокимов, Т. І. Іванюк, І. І. Карпець, О. О. Книженко, Л. Л. Кругліков, В. М. Кудрявцев, Н. Ф. Кузнецова, Г. К. Курашвилі, О. М. Литвинов, В. В. Мальцев, М. І. Мельник, О. Ф. Мицкевич, О. С. Міхлін, І. С. Ной, В. І. Осадчий, М. С. Пузирьов, О. Л. Ременсон, А. В. Савченко, З. М. Сайфутдінов, Т. В. Сахарук, С. В. Сахнюк, О. Є. Скакун, В. М. Трубников, А. І. Чучаєв, П. Л. Фріс, М. І. Хавронюк, В. Б. Харченко, М. Д. Шаргородський, Ю. В. Шинкарьов, Н. М. Ярмиш та ін.
Всебічний аналіз існуючих наукових напрацювань з обраної тематики вказує на те, що до теперішнього часу в кримінально-правовій науці немає узгодженої позиції з ряду принципових питань, пов’язаних із теоретичним осмисленням поняття та змісту принципу індивідуалізації покарання, його значення і місця серед інших принципів кримінального права та реалізації вказаного принципу в законотворчій та правозастосовній діяльності. Водночас потребує вивчення питання щодо виокремлення підстав, передумов та засобів забезпечення належної реалізації принципу індивідуалізації покарання в умовах запровадження кримінально-правової політики, спрямованої на гуманізацію кримінальної відповідальності. Вищезазначене вказує на актуальність названої проблеми, що й обумовило вибір теми дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження ґрунтується на положеннях Концепції реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень на період до 2015 р. (розпорядження Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2011 р. № 1209-р); Концепції розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні (Указ Президента України від 24 травня 2011 р. № 597/2011); Пріоритетних напрямів розвитку правової науки на 2011–2015 рр. (постанова загальних зборів Національної академії правових наук України від 24 вересня 2010 р. № 14-10). Дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідної роботи Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди за темою «Шляхи протидії злочинності в Україні» (державний реєстраційний номер 0111U006435), в межах якої досліджено принцип індивідуалізації покарання в кримінальному праві України, обґрунтовано низку пропозицій щодо вдосконалення реалізації цього принципу.
Тема дисертації затверджена на засіданні вченої ради Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди 24 червня 2011 року (протокол № 3).
Мета і задачі дослідження. Метою роботи є вирішення конкретного наукового завдання щодо розроблення питань реалізації принципу індивідуалізації покарання та формування науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення норм вітчизняного законодавства про кримінальну відповідальність в частині призначення покарання та правозастосовної діяльності.
Для досягнення зазначеної мети були поставлені такі задачі:
– розглянути сучасний стан наукової розробки принципу індивідуалізації покарання в науці кримінального права;
– визначити поняття та з’ясувати внутрішню побудову принципу індивідуалізації покарання в системі принципів кримінального права;
– розкрити значення належної реалізації правового механізму індивідуалізації покарання в аспекті більш ефективного досягнення його мети;
– визначити рівень взаємозв’язку між належною реалізацією принципу індивідуалізації покарання та побудовою системи покарань і системи кримінально-правових санкцій;
– вивчити значення суспільної небезпеки особи, яка вчинила злочин, в аспекті реалізації принципу індивідуалізації покарання;
– розкрити значення індивідуальних особливостей особи, яка вчинила злочин, як передумови реалізації принципу індивідуалізації покарання;
– проаналізувати засоби забезпечення реалізації принципу індивідуалізації покарання при його призначенні та виконанні;
– виробити конкретні пропозиції з удосконалення законодавства про кримінальну відповідальність із метою більш повної реалізації принципу індивідуалізації покарання.
Об’єкт дослідження – правовідносини, що виникають у процесі нормативно-правового забезпечення та застосування принципу індивідуалізації покарання.
Предмет дослідження – принцип індивідуалізації покарання в кримінальному праві України.
Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети й вирішення задач дослідження застосовано загальнонаукові та спеціальні методи, зокрема: діалектичний метод пізнання – при аналізі загальнотеоретичних підстав призначення покарання із застосуванням принципу індивідуалізації покарання (підрозділи 1.1, 1.2, 2.3); формально-логічний і системний аналіз – при визначенні місця принципу індивідуалізації серед інших принципів кримінального права, аналізу механізму його функціонування (підрозділ 1.3); порівняльно-правовий метод – при дослідженні зарубіжного досвіду реалізації принципу індивідуалізації покарання; історичний метод – у процесі дослідження стану наукової розробки із зазначеної проблематики (підрозділи 1.1, 2.3, 2.2); соціологічні методи (опитування, аналіз документів) – з метою аналізу реального стану закріплення принципу індивідуалізації в сучасному законодавстві, для виявлення прогалин і реальних проблем, які існують у сфері практичного застосування принципу індивідуалізації при призначенні та виконанні покарань (підрозділи 2.2, 3.1, 3.2).
Теоретичну основу дослідження становлять праці вітчизняних і зарубіжних вчених у галузі загальної теорії права, кримінального права, кримінально-виконавчого права, кримінології, соціології, психології тощо.
Нормативно-правовою основою дослідження є Конституція України, Кримінальний кодекс України, Кримінально-виконавчий кодекс України, Кримінальний процесуальний кодекс України, рішення Конституційного Суду України, міжнародно-правові акти в галузі кримінального права, ратифіковані Україною.
Емпіричною базою дослідження є дані судової статистики про кількість зареєстрованих злочинів в Україні за 2008–2012 роки, дані вивчення і узагальнення слідчої та судової практики (122 кримінальні справи, розглянуті судами м. Харкова та Харківської області протягом 2008-2012 років, з них 39 справ, рішення по яких були оскаржені); результати опитування 200 співробітників правоохоронних та судових органів.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим в Україні комплексним монографічним дослідженням питань реалізації принципу індивідуалізації покарання та його практичного впровадження на сучасному етапі розвитку кримінального права України. У проведеному дослідженні обґрунтовано та сформульовано положення і висновки, що є новими для науки кримінального права або наділені істотними ознаками новизни, зокрема:
вперше:
– сформульовано поняття «індивідуалізація покарання в кримінальному праві»: це принцип кримінального права, метою якого є забезпечення у кожному конкретному випадку відповідності покарання характеру, обставинам вчинення і ступеню суспільної небезпеки злочину з урахуванням особистісних ознак особи винного для досягнення мети покарання й відновлення соціальної справедливості;
– визначено зміст принципу індивідуалізації покарання, який полягає у необхідності урахування при призначенні покарання характеру й ступеня суспільної небезпеки злочину, обставин його вчинення, особистісних властивостей підсудної особи для максимально ефективного досягнення мети покарання;
– запропоновано авторське визначення поняття «особа винного» в контексті обрання міри покарання, як прийому його індивідуалізації: це особа, яка винна у вчиненні злочину і підлягає кримінальній відповідальності за вчинений злочин з усією сукупністю властивих тільки їй істотних особистісних ознак;
– наведено алгоритм поетапного вивчення індивідуальних рис особи, яка вчинила злочин, з метою призначення покарання, що відповідає принципу індивідуалізації, а саме: 1) встановлення індивідуального ступеня суспільної небезпеки злочину; 2) оцінка ступеня суспільної небезпечності особи; 3) індивідуалізація призначення покарання для осіб, які вперше вчинили злочин, для неповнолітніх та жінок, які мають юридичні «привілеї» перед раніше засудженими особами, чоловіками та повнолітніми; 4) співвіднесення суб’єкта злочину з типологією особи злочинця; 5) суб’єктивне співвіднесення покарання з можливостями виправлення злочинців; 6) урахування інших рис (наприклад, обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання тощо);
– узагальнено зарубіжний досвід реалізації принципу індивідуалізації покарання, на підставі чого зафіксовано, що у сучасному законодавстві багатьох країн офіційно визнано наявність небезпечного типу злочинця («природжений злочинець», «небезпечний злочинець» або «злочинець за звичкою»), виправити якого неможливо, відповідно до таких злочинців повинні застосовуватися радикальні засоби кримінальних покарань з урахуванням їхньої кримінальної індивідуальності або, точніше, «кримінальної унікальності»;
удосконалено:
– наукові засади індивідуалізації покарання, встановлено алгоритм його застосування від загальних вказівок кримінального законодавства про необхідність індивідуалізації призначення покарання до конкретного врахування індивідуальних рис особи винного;
– роль принципу індивідуалізації покарання в системі принципів кримінального права та в досягненні мети покарання, на підставі чого констатовано, що цей принцип тісно пов’язаний з іншими принципами кримінального права, є похідним від принципу справедливості покарання, найбільш тісно пов’язаний із принципом диференціації; вони похідні від принципу справедливості, але не збігаються з ним, а розвивають і доповнюють його;
– підходи щодо оцінки небезпечності особи злочинця при призначенні покарання, зокрема встановлено, що оцінка ступеня суспільної небезпечності особи, яка має прогностичну спрямованість, має виражатися у пізнанні потенційної можливості детермінувати той чи інший вид кримінально караного діяння з можливою (особистісно допустимою) вагою завданої шкоди;
– засади кримінологічної теорії про типологію особи злочинця, у зв’язку з чим дисертант сформулював власне бачення класифікації типів особи злочинців, а саме: 1) «класичний» тип; 2) «ситуативний» злочинець; 3) «нестійкий» тип;
– перелік ознак, що характеризують особу винного і мають значення при призначенні покарання в сучасних соціально-економічних умовах (а саме: стать, вік, освіта, злочинна та інша протиправна поведінка, соціально-демографічні характеристики особи, індивідуально-психологічні та інші особливості особи, умови життя, роботи, найближче оточення);
– теоретичний підхід до визначення суспільної небезпечності та соціальної шкідливості суспільно небезпечного діяння: додатково обґрунтовано позицію, згідно з якою не слід ототожнювати ступінь тяжкості вчиненого злочину з характером і ступенем суспільної небезпеки вчиненого злочину;
– характеристику індивідуального і типового ступенів суспільної небезпеки злочинів, зокрема зафіксовано, що типовому ступеню відповідає диференціація покарання, а індивідуальному – його індивідуалізація;
дістали подальший розвиток:
– положення, що дозволяють відокремлювати принцип індивідуалізації покарань від принципу диференціації покарань;
– наукові позиції щодо розмежування категорій «небезпечності особи злочинця» й «тяжкості вчиненого злочину»;
– загальноправові засади вдосконалення механізму індивідуалізації покарання при його призначенні, зокрема доведено, що шлях індивідуалізації покарання йде від абстрактного до конкретного, від загальних вказівок законодавства про кримінальну відповідальність, від індивідуалізації складу злочину до особи винного;
– положення щодо співвідношення індивідуалізації покарання в загальній системі принципів кримінального права та його роль у досягненні мети покарання.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що наведені в дисертаційному дослідженні висновки, пропозиції та рекомендації можуть бути використані:
 у науково-дослідній діяльності – як теоретична основа, підґрунтя для подальшого опрацювання дискусійних питань принципу індивідуалізації покарання в кримінальному праві;
 у правотворчій діяльності – для вдосконалення законодавства України про кримінальну відповідальність;
 у правозастосовній діяльності – у слідчій та судовій практиці для вирішення конкретних питань кваліфікації злочинів та індивідуалізації покарання (довідка про впровадження результатів дисертаційного дослідження у практичну діяльність Красноградського районного суду Харківської області від 5 жовтня 2012 р.);
 у навчальному процесі – при викладанні навчальних дисциплін «Кримінальне право» та «Кримінологія» (довідка про впровадження результатів дисертаційного дослідження у навчальний процес юридичного факультету Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди від 15 жовтня 2014 р. № 01/10-892).
Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри кримінально-правових дисциплін юридичного факультету Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди; оприлюднені на п’яти міжнародних науково-практичних конференціях: «Від громадянського суспільства до правової держави. Актуальні проблеми конституційного реформування в Україні» (м. Харків, 23 квітня 2010 р.), «Від громадянського суспільства до правової держави: Теорія та практика протидії злочинності» (м. Харків, 15 квітня 2011 р.), «Реформування національного та міжнародного права: перспективи та сьогодення» (м. Одеса, 29–30 вересня 2011 р.), «Майбутнє правової системи України очима науковців» (м. Одеса, 01–02 листопада 2011 р.), «Проблеми правотворчості очима науковців» (м. Одеса, 23 грудня 2011 р.).
Публікації. Основні результати дослідження відображено у дванадцяти наукових працях, у тому числі шести наукових статтях, опублікованих у наукових виданнях України, визнаних фаховими з юридичних наук, одній статті, опублікованій у науковому виданні іноземної держави, п’ятьох тезах наукових доповідей.

Список литературы

ВИСНОВКИ

У дисертаційному дослідженні здійснено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання, яке полягає у комплексному дослідженні питань реалізації принципу індивідуалізації покарання в кримінальному праві України та формуванні теоретичних положень і рекомендацій, що відповідають вимогам новизни, мають значення для науки і практики, зокрема:
1. Розглянуто наукові засади аналізу та визначення принципу індивідуалізації покарання в науці кримінального права та запропоновано розглядати цей принцип як фундаментальне положення вітчизняного кримінального права, метою якого є забезпечення у кожному конкретному випадку відповідності покарання характеру, обставинам вчинення й ступеню суспільної небезпеки злочину, з урахуванням особистісних ознак винного з метою досягнення мети покарання й відновлення соціальної справедливості. Уточнено позицію, що дозволяє відокремлювати принцип індивідуалізації покарання від принципу диференціації покарання, зокрема за такими критеріями: за суб’єктивним та правовим складом; за часовою ознакою; за підставою. Установлено, що диференціація покарання є основою його індивідуалізації, а індивідуалізація покарання полягає насамперед у виборі форми державного реагування на вчинений злочин, яка має найбільш повно відповідати вимогам справедливості, урахуванню якостей особи, що вчинила злочин, превентивним цілям покарання.
2. Сформульовано науково обґрунтоване визначення поняття «індивідуалізація покарання в кримінальному праві» – це принцип кримінального права, метою якого є забезпечення у кожному конкретному випадку відповідності покарання характеру, обставинам вчинення і ступеню суспільної небезпеки злочину, з урахуванням особистісних ознак особи винного з метою досягнення мети покарання й відновлення соціальної справедливості. Обґрунтовано, що принцип індивідуалізації покарання є тією ідеєю, яка в правовідносинах відповідальності уособлює засади гуманізму і справедливості, а його наявність в системі принципів кримінального права дозволяє усунути протиріччя, що виникають між рівністю перед законом та індивідуалізацією. Доведено, що принцип індивідуалізації покарання в сучасному кримінальному праві має самостійне значення, оскільки його застосування забезпечує досягнення мети покарання, яке має бути справедливим.
3. Розкрито значення належної реалізації правового механізму індивідуалізації покарання в аспекті більш ефективного досягнення його мети, на підставі чого доведено, що змістом індивідуалізації покарання є юридична конструкція індивідуального правового регулювання, яка заснована на взаємодії норм права, що діють у державі і визначають міру покарання за злочин, вчинений особою, із особистісними властивостями індивіда, які визначають як саму можливість призначення покарання, так і його обсяги. Для більш ефективного досягнення мети покарання на стадії його призначення дисертантом запропоновано алгоритм поетапного вивчення індивідуальних рис особи, яка вчинила злочин, з метою призначення покарання, що відповідає принципу індивідуалізації, а саме: 1) встановлення індивідуального ступеня суспільної небезпеки злочину; 2) оцінка ступеня суспільної небезпечності особи; 3) індивідуалізація призначення покарання для осіб, які вперше вчинили злочин, для неповнолітніх та жінок, які мають юридичні «привілеї» перед раніше засудженими особами, чоловіками та повнолітніми; 4) співвіднесення суб’єкта злочину з типологією особи злочинця; 5) суб’єктивне співвіднесення покарання із можливостями виправлення злочинців; 6) урахування інших рис (наприклад, обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання).
4. Визначено взаємозв’язок та взаємозалежність між належною реалізацією принципу індивідуалізації покарання та побудовою системи покарань і системи кримінально-правових санкцій. У контексті взаємозв’язку принципу індивідуалізації покарання та побудовою системи покарань запропоновано враховувати такі критерії: наявність факту ізоляції від суспільства та її потенційний вплив на досягнення мети покарання, вік засудженого, можливість чи неможливість застосування того чи іншого покарання до певних категорій осіб та ін. В аспекті взаємозв’язку принципу індивідуалізації покарання та побудовою системи кримінально-правових санкцій на підставі аналізу норм КК України доведено, що в ньому існує широка межа санкцій, яка дає змогу на практиці реалізовувати принцип індивідуалізації, але ця «широта» несе в собі і потенційну небезпечність у виді різного роду зловживань під час призначення покарань. На цій основі запропоновані межі санкцій, які, з одного боку, дадуть змогу уникнути зловживань, забезпечити рівність усіх обвинувачених перед законом, а з іншого боку, на практиці більш повно реалізувати принцип індивідуалізації покарання.
5. На підставі вивчення значення суспільної небезпеки особи, що вчинила злочин, в аспекті реалізації принципу індивідуалізації покарання обґрунтовано, що індивідуалізація покарання має в практичному аспекті враховувати ступінь суспільної небезпечності особи злочинця, для чого дисертантом запропонована градація типів злочинців за ступенем їх суспільної небезпечності, враховуючи глибину та стійкість антисоціальних проявів у їх поведінці, а саме: 1) «класичний» тип; 2) «ситуативний» злочинець; 3) «нестійкий» тип.
6. За результатами дослідження індивідуальних особливостей особи, що вчинила злочин, як передумови реалізації принципу індивідуалізації покарання, визначено оптимальний набір індивідуально значущих ознак особи злочинця, а також наголошено на необхідності їх абсолютного (підвищення кількісних показників до 100 %) врахування судово-слідчою практикою з метою більш повної реалізації принципу індивідуалізації з подальшим усуненням кількісно-якісних недоліків правозастосовної практики, зокрема: стать, вік, освіта (100 % проаналізованих кримінальних справ, рішення по яким були оскаржені), інші соціально-демографічні характеристики особи – 39 %; індивідуально-психологічні та інші особливості особи – 11,7 %, умови життя та оточення – 7,8 % проаналізованих кримінальних справ. На основі аналізу статистичних даних доведено, що повноцінній реалізації принципу індивідуалізації покарання істотно заважають інформаційні прогалини, які спостерігаються при оцінці індивідуальних рис суспільної небезпечності особи, яка вчинила злочин. Установлено, що в матеріалах деяких кримінальних справ відсутні характеристики особистості, частина характеристик має ознаки неповноти, формального підходу, у вироках відсутній аналіз особи, яка вчинила злочин, що фактично повністю їх знецінює і створює підстави для оскарження судового рішення.
7. Визначено, що підставою для належної реалізації принципу індивідуалізації покарання є інформація про особу, що вчинила злочин. Така інформація має дуалістичний характер, тобто або статичний (набір соціально-демографічних, соціально-рольових, кримінально-правових та кримінологічних ознак на момент вчинення злочину та постановлення вироку), або динамічний (зокрема позитивна посткримінальна поведінка у період між вчиненням злочину та постановленням вироку, або сукупність кримінально-виконавчих ознак, що відображають якісні зміни в особистості засудженого під час відбування покарання). Дослідженням установлено, що данні про особу винного переважно отримуються із наявних в кримінальних справах характеристик, які видавались за місцем навчання – у 4,25 % справ, виданих правоохоронними органами – 10,6 %, з місця роботи засудженого – 29,8 % та за місцем проживання – 55,35 % випадків у досліджених кримінальних справах, що вказує на необхідність оптимізації інформаційної складової забезпечення реалізації принципу індивідуалізації покарання.
8. Проведено аналіз практики реалізації принципу індивідуалізації покарання на етапі його правозастосування (призначення та виконання). Установлено, що існуюча система покарань не враховує повною мірою особистісних якостей осіб, які вчинили злочин, що впливає на ефективність всієї системи покарань, коли його мета в багатьох випадках стає недосяжною. Виявлено проблеми застосування принципу індивідуалізації покарання на етапі його виконання, зауважено, що сучасна система покарань є за своєю суттю досить гуманною, але недостатньою мірою обґрунтованою, що пояснюється неможливістю застосування прогресивної системи для більшості покарань, передбачених ст. 51 КК України, а також відсутністю роздільного тримання за кримінально-правовими й кримінологічними ознаками засуджених до обмеження волі і засуджених у виховних колоніях. Це призводить до «кризи» покарань, і саме індивідуалізація порядку виконання і відбування покарання має сприяти вирішенню цієї проблеми. Для її вирішення доцільно відповідним чином здійснювати класифікацію засуджених (як дієвий засіб для максимальної індивідуалізації порядку виконання і відбування покарань), на підставі чого розробляти заходи індивідуальної роботи при виконанні покарань.
9. Зроблено загальний висновок, що правозастосовною практикою на порядок денний поставлено питання з удосконалення законодавства про кримінальну відповідальність з метою більш повної реалізації принципу індивідуалізації покарання. Серед найбільш суттєвих змін до КК України пропонуються такі:
– ст. 29 КК України доповнити реченням такого змісту: «кримінальна відповідальність співучасників визначається мірою їх участі в досягненні мети злочину, його впливу на характер і розмір заподіяної або можливої шкоди»;
– у п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України поняття «ступінь тяжкості вчиненого злочину» замінити на «ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину» та викласти його у такій редакції: «враховуючи ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, особу, яка вчинила злочин та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання»;
– внести зміни до ст. 69 КК України та викласти її у такій редакції:
«1. За наявності кількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують суспільну небезпечність вчиненого злочину, при відсутності обставин, що обтяжують покарання, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або переходить до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за цей злочин чи не призначає додаткового покарання, що передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу як обов’язкове.
2. Суд при застосуванні частини першої цієї статті не має права призначити покарання нижче від найнижчої межі, встановленої для такого виду покарання в Загальній частині цього Кодексу»;
– внести зміни до ст. 69-1 КК України та викласти її у такій редакції: «За наявності обставини, що пом’якшує покарання, відсутності обставин, що обтяжують покарання, строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу»;
– доповнити КК України ст. 69-2 «Призначення покарання за наявності обставин, що обтяжують покарання» та викласти її у такій редакції: «За наявності обставини, що обтяжує покарання, відсутності обставин, що пом’якшують покарання, строк або розмір покарання не може бути меншим двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу»;
– доповнити КК України ст. 69-3 «Призначення покарання за наявності обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання» та викласти її у такій редакції: «За наявності одночасно обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання, покарання призначається у межах санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього кодексу, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 70, ч. 2 ст. 71 цього Кодексу».
– доповнити ч. 4, 5 ст. 79 КК положенням такого змісту: «або приймає рішення про призначення більш м’якого покарання» та викласти їх у такій редакції:
«4. Після закінчення іспитового строку суд, залежно від поведінки засудженої, звільняє її від покарання або направляє для відбування покарання, призначеного вироком або приймає рішення про призначення більш м’якого покарання»; «5. У разі, коли звільнена від відбування покарання з випробуванням жінка відмовилася від дитини, передала її в дитячий будинок, зникла з місця проживання, ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, не виконує покладених на неї судом обов’язків або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про її небажання стати на шлях виправлення, суд за поданням контролюючого органу направляє засуджену для відбування покарання згідно із вироком суду або приймає рішення про призначення більш м’якого покарання».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авдюков М. Г. Судебное решение / М. Г. Авдюков. – М. : Юрид. лит., 1959. – 135 с.
2. Азаров Д. С. Диференціація кримінальної відповідальності та судова дискреція: утопія і реальність / Д. С. Азаров // Кримінальний кодекс України: 10 років очікувань : тези доповідей та повідомлень учасників Міжнародного симпозіуму (м. Львів, 23–24 вересня 2011 р.). – Львів : Львівський державний університет внутрішніх справ, 2011. – С. 5–9.
3. Александров А. И. Наркотики в России: преступления и расследование / А. И. Александров, М. Я. Айнбиндер, В .В. Афанасьев и др. ; под ред. В. П. Сальникова. – СПб. : Нева, 1999. – 426 с.
4. Александров Ю. В. Кримінальне право України: Заг. частина : підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Ю. В. Александров, В. А. Клименко. – К. : МАУП, 2004. – 328 с.
5. Алексеев А. И. Криминология : курс лекций / А. И. Алексеев. – М. : Щит-М, 1998. – 340 с.
6. Алексеев С. С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве / С. С. Алексеев. – М. : Юрид. лит., 1966. – 187 c.
7. Алексеев С. С. Общая теория права : курс в 2-х томах / С. С. Алексеев. – М. : Юрид. лит., 1982. – Т. 2. – 360 с.
8. Антипов В. В. Обставини, що виключають застосування кримінального покарання : монографія / В. В. Антипов, В. І. Антипов. – К. : Атіка, 2004. – 208 с.
9. Арямов А. А. Методология назначения наказания по уголовному законодательству Российской Федерации / А. А. Арямов. – СПб. : Юридический центр Пресс, 2002. – 486 с.
10. Астемиров З. А. Уголовная ответственность и наказание несовершеннолетних / З. А. Астемиров. – М. : Юрид. лит., 1970. – 124 с.