Сірош Тетяна Олександрівні. Оцінка заставного майна в системі кредитування

Краткое описание

Сірош Тетяна Олександрівні. Оцінка заставного майна в системі кредитування : Дис... канд. наук: 08.00.08 2009

Сірош Т.О. Оцінка заставного майна у системі кредитування. Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук за спеціальністю 08.00.08 гроші, фінанси і кредит. Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки» УААН, Київ, 2009.
Дисертаційна робота присвячена дослідженню теоретичних основ і методичних підходів до визначення оцінки вартості заставного майна в системі кредитування.
Подано визначення предмета застави як майна, яке може бути передано в заставу, що не суперечить законодавству України, і за своїми кількісними та якісними характеристиками задовольнить інтереси кредитора у разі неповернення позики; класифікацію предметів застави доповнено новою класифікаційною ознакою за важливістю для позичальника”. Надано рекомендації щодо визначення вартості предметів застави шляхом застосування витратного, дохідного та порівняльного підходів, з урахуванням мети і принципів оцінки, обсягів, рівня достовірності вихідних даних та іншої інформації, яка впливає на вартість предмета застави.
Здійснено критичний аналіз методів оцінки різних видів заставного майна, у тому числі, біологічних активів. Представлено розроблену автором функціональну модель заставної вартості, обґрунтовано найоптимальніші підходи та критерії щодо визначення ліквідаційної вартості заставного майна й удосконалено методику оцінки вартості основних видів заставного майна. Визначено проблеми в оцінці заставного майна й обґрунтовано пропозиції щодо напрямів вдосконалення процесу організації оцінки застави для лімітування розмірів кредитів та мінімізації ризиків кредитних операцій, у тому числі через удосконалення методичних рекомендацій щодо оцінки майна аграрних підприємств.

На основі конструктивного осмислення основних теоретичних концепцій, підходів і методичного апарату з питань оцінки вартості заставного майна, виявлено та обґрунтовано механізми ефективного використання оцінки в системі кредитування. Одержані результати свідчать про досягнення поставленої мети та завдань дослідження і дають підстави сформулювати узагальнюючі висновки:

Доведено, що заставу слід розглядати не як спосіб, а як інструмент (засіб) забезпечення зобов’язання, який має вартість, достатню для покриття витрат кредитора, пов’язаних із неповерненням позики, переважно перед іншими кредиторами. Це твердження базується на тому, що спосіб забезпечення оцінити неможливо. Таким чином, в основу економічної сутності застави закладається вартісний підхід, який дає можливість стверджувати, що майно позичальника може стати предметом застави, якщо відповідає двом критеріям: прийнятності та достатності. Критерій прийнятності відображає якісну визначеність предмета застави, а критерій достатності кількісну. Загальними вимогами до кількісної визначеності предметів застави є перевищення вартості заставленого майна порівняно з основним зобов’язанням, яке має заставодавець по відношенню до заставодержателя, тобто вартість заставленого майна має бути більшою суми позики і відсотків, що належить сплатити по ній.
Запропоновано визначення поняття предмета застави - майна, яке може бути передано в заставу, що не суперечить законодавству України, і за своїми кількісними та якісними характеристиками задовольнить інтереси кредитора у разі неповернення позики, також запропоновано авторський підхід до класифікації. Виявлено нову класифікаційну ознаку застави за важливістю для позичальника.Звернення стягнення на важливе” майно може ініціювати відносно власника майна процедуру банкрутства, яка у свою чергу може привести до втрати власником контролю над підприємством або його ліквідації. З цієї точки зору така застава є додатковим чинником дії на боржника, стимулюючим повернення кредиту.
Обґрунтовано власний підхід до трактування поняття застави”. Застава, як інструмент управління кредитними ризиками, повинна визначатися виходячи з її функцій, а саме як: вторинне джерело повернення кредиту; стимул для позичальника до повернення заборгованості; джерело інформації про стан бізнесу позичальника; чинник, що обмежує нарощення забезпеченої кредиторської заборгованості.
На основі проведеного дослідження удосконалено систематизацію та конкретизацію змісту інструментів оцінки застави, а саме: принципи оцінки, методичні підходи до оцінки застави, виявлено особливості процесу та методики оцінки вартості основних видів заставного майна (нерухомості, обладнання, машин тощо) через застосування витратного, дохідного та порівняльного підходів, з урахуванням мети та принципів оцінки, обсягів, рівня достовірності вихідних даних, які впливають на вартість предметів застави. Це дало змогу розробити рекомендації щодо проведення експертної оцінки предметів застави, що сприятиме точнішому визначенню вартості та значно полегшить роботу підрозділів банку з заставним майном.
Запропоновано використовувати функціональну модель заставної вартості, за базу якої обирається ринкова вартість майна на момент оцінки, з наступним прогнозування її можливих змін протягом строку дії кредитного договору та наступного періоду стягнення заборгованості, а також оцінки впливу неринкових умов реалізації на вартість продажу майна.
З’ясовано, що основними факторами в оцінці застави є час і ризик. Час, протягом якого повинні бути виплачені або отримані кошти, має першочергове значення в процесі оцінки. Ринкова вартість будь-якого об’єкта, у тому числі застави, змінюється в часі під впливом багатьох факторів, тому вона може бути точно розрахована лише на певний момент часу. Отже, вартість предмета застави має бути визначена з урахуванням змін у майбутньому. Саме це положення в оцінці має бути вирішальним, оскільки для кредитора, який приймає рішення про доцільність кредитування під заставу майна, цікавить вартість майна у майбутньому (на кінець строку кредитування).
Доведено, що при оцінці заставного майна необхідно враховувати критерій ліквідності застави через ліквідаційну вартість, сутність якої полягає у тому, що реалізація об’єкта є вимушеною, тобто недобровільною, це є головною характерною особливістю поняття ліквідаційної вартості заставного майна. Обґрунтовано, що визначення ліквідаційної вартості у разі оцінки заставного майна має бути наступним: вартість, за якою об’єкт оцінки (предмет застави) міг би бути проданий саме кредитором на відкритому конкурентному ринку, якщо термін реалізації об’єкта був би коротший розумно довгого” для певного типу об’єктів на даному ринку.
Встановлено, що ключовими проблемами поліпшення якості оцінки застави є відсутність незалежної та професійної оціночної діяльності на ринку оцінки застави, кваліфікації співробітників банку та низький рівень звітів, крім того прогалини у законодавчій базі, що регулює оціночну діяльність. Для вдосконалення діяльності банків у сфері оцінки заставного майна запропоновано: а) сформувати ефективні взаємовідносини з оціночними компаніями через їх акредитацію. При цьому розробити чіткі вимоги до договорів на проведення оцінки застави та звітів про оцінку заставного майна, моніторингу порядності та компетентності діяльності оціночних компаній; б) налагодити внутрішньобанківську діяльність з оцінки заставного майна через реєстрацію банку як суб’єкта оціночної діяльності, створення відділів з оцінки заставного майна, підготовку сертифікованих спеціалістів з оцінки різних видів майна та розробку методичних рекомендацій з оцінки заставного майна і моніторингу застави.

Обґрунтовано доцільність внесення до Закону України Про оцінку майна, майнових прав і професійну оціночну діяльності в Україні”, що дозволить банкам стати повноцінними суб’єктами оціночної діяльності. З цією метою у ст. 8 Обмеження щодо проведення оцінки майна” перший підпункт першого абзацу, викласти у такій редакції: проведення суб’єктом оціночної діяльності суб’єктом господарювання оцінки майна, що належить йому або оцінювачам, які працюють у його складі, на праві власності або на яке зазначені особи мають майнові права, за винятком кредитних установ”.
Запропоновано з метою реформування земельних відносин і пожвавлення ринку землі здійснити такі заходи: формування мережі земельних (іпотечних) банків

за активної участі держави; здійснення кадастрової і ринкової оцінки земельних ресурсів; створення системи законодавчого захисту прав на земельну власність; формування єдиної системи державного земельного кадастру і реєстрації прав на нерухомість; формування кредитних ресурсів за рахунок залучення коштів населення через механізм зниження норми позичкового відсотка і росту норми відсотка за депозитами, а також коштів українських та іноземних інвесторів і на цій основі трансформацію кредитних ресурсів у головне джерело інвестицій.

Доведено, що удосконалення заставного механізму в аграрній сфері необхідно здійснювати з урахуванням зарубіжного досвіду, зокрема США, де: ринок кредитних ресурсів має добре розвинену інфраструктуру щодо заставного майна, представлену приватними та державними агенціями, які виконують різні функції, але разом утворюють єдиний механізм застави; політика заставних закупівель спрямована на підтримку цін та доходів фермерів та запобіганню перевиробництву зерна (перенасиченню ринку); у заставному механізмі держава виконує функції законодавчого регулювання взаємовідносин між позичальниками та кредиторами, контролю щодо дотримання умов договорів захисту прав власників зерна (заставна ціна встановлюється не нижче рівня середньої ринкової ціни на продукцію протягом останніх 5 років).
Обґрунтовано, що для подальшої активізації кредитних відносин в аграрній сфері необхідно створити ефективний механізм професійної оцінки майна сільськогосподарського призначення, стрижнем якого має стати розроблений на основі Міжнародного правила оцінки № 10 Оцінка майна сільськогосподарського призначення” Національний стандарт оцінки майна аграрних підприємств, основою якого мають бути загальноприйняті принципи оцінки (GAVP), в яких оцінювачу необхідно враховувати специфіку майна аграрних підприємств, в першу чергу, фактори, що впливають на їхню вартість.
Запропоновано, при оцінці за ринковим підходом біологічних активів враховувати, що їхня вартість ґрунтується на цінах активного ринку. Оцінювач має оцінювати біологічні активи виходячи з цін, що склались на них на звітну дату на активному ринку. Довгострокові біологічні активи, вартість яких за ринкового підходу достовірно визначити неможливо, необхідно оцінювати за витратним підходом, а саме, від первісної вартості довгострокових біологічних активів віднімати їх знос та втрати від зменшення їх корисності. Доходний підхід в оцінці біологічних активів використовується нечасто, проте у випадку застосування, оцінювачу необхідно врахувати те, що грошовій потік пов’язаний із майном сільськогосподарського призначення.