СЛОВО ЯК СЕМАНТИКО-ФУНКЦІОНАЛЬНА ОДИНИЦЯ В СТРУКТУРІ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОПОВІДІ

Краткое описание

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені М.П.ДРАГОМАНОВА

На правах рукопису

ПАВЛОВА ІРИНА ГРИГОРІВНА

УДК 811.161.2'42

СЛОВО ЯК СЕМАНТИКО-ФУНКЦІОНАЛЬНА ОДИНИЦЯ В СТРУКТУРІ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОПОВІДІ

10.02.01 — українська мова

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Мацько Любов Іванівна,
доктор філологічних наук,
професор, дійсний член АПН України

Київ - 2005

ЗМІСТ
Вступ.................................................................................................................... 3
Розділ І. Теоретичні засади дослідження......................................................... 18
1. Богословська термінологія в мові проповіді.......................................... 18
2. Текстотвірні властивості лексики старослов'янського походження...... 29
Розділ ІІ. Системні зв'язки слова як семантико-функціональної одиниці в структурі проповіді........................................................................................... 31
1. Специфіка вияву лексичної антонімії у структурі проповіді................. 31
1.1. Опозиції антонімів у мові проповіді. Опозиції комплементарних антонімів 39
1.2. Синтагматичні опозиції контрарних антонімів.............................. 55
1.3. Синтагматичні опозиції векторних антонімів та антонімів-конверсивів 63
1.4. Специфіка контекстуальної антонімії у структурі проповіді......... 71
1.5. Явище переходу в системі лексичної антонімії та особливості його відображення в мові проповіді........................................................ 78
2. Специфіка вияву лексичної синонімії у структурі проповіді................. 84
2.1. Особливості контекстуального вживання синонімів............................................ 84
2.2. Семантико-функціональні особливості перифраз у церковних промовах..... 111
3. Полісемія як складник образної системи проповіді............................. 127
4. Особливості вияву лексичної сполучуваності у структурі проповіді. 161
4.1. Специфіка лексичної сполучуваності антонімів у мові проповіді......................... 161
4.2. Вплив лексичної сполучуваності на формування й актуалізацію значень лексичних синонімів у церковних промовах.................................................. 167
4.3. Особливості лексичної сполучуваності багатозначних слів..................................... 193
Розділ ІІІ.Культова символіка та її семантико-функціональні особливості у структурі проповіді......................................................................................... 205
Висновки.......................................................................................................... 225
Список використаної літератури.................................................................... 232
Список використаних джерел......................................................................... 258
Перелік умовних скорочень........................................................................... 259

ВСТУП

Серед жанрів церковно-релігійного красномовства особливе місце належить проповіді-промові (рідше казанню), яка виголошується в церкві під час Богослужіння. Вона є основним джерелом релігійної інформації, найдієвішим засобом навернення до віри в Господа, збудження почуття послуху, вдячності, любові і братолюбності, піднесення ідеї терпимості й духовного спасіння. Завдання християнської проповіді, виголошеної в храмі чи пропонованої для самостійного осмислення, — виховувати повагу до християнських цінностей, шанобливе ставлення до слова; позитивно впливати на душевні сили людини, діючи на розум, збуджуючи почуття, схиляючи волю; формувати особливу національну моральність — духовну, автентичну, безкорисливу доброчинність, яка є самодостатньою винагородою для суб'єкта, оскільки доброчинні акти самі собою без жодної зовнішньої платні приносять йому вдоволення, радість.
Богом об'явлена істина, що становить зміст церковного повчання, може висвітлюватись у різних аспектах, тому проповіді й поділяються на догматичні, морально-повчальні, літургічні та історичні.
Кожна проповідь незалежно від предмета обговорення має струнку композиційну організацію. Її формують вступ, виклад предмета (трактат) та закінчення (епілог). Вступ у свою чергу складається з тексту (епіграфа), функції якого у випадку опущення перебирає на себе назва промови. Зрідка епіграф і назва поєднуються, що виступає дієвим стилістичним засобом у друкованих творах.
Відомо, що історія християнської гомілетики починається з проповіді Іоана Предтечі. Основу його промов складали короткі вислови-повчання, вислови-пророцтва, які хвилювали слухачів, викликали в них довіру й налаштовували на щире спілкування: "Нічого не вимагайте більше того, що призначено вам"; "Нікого не кривдіть, не обмовляйте й задовольняйтесь платнею вашою". Іоан готував народ до сприймання Ісуса Христа, який гряде (Мв. 3: 1-12; Мк. 1:1-18; Лк. 3:1-18; Ін. 1:15-28). Вчення про Царство Боже Христос викладав у притчах, висловах афористичного характеру — логіях, що відрізнялись від традиційних греко-римських промов і спочатку передавались усно, а пізніше знайшли відображення в Новому Заповіті. Після обрання апостолів, яких Христос послав на проповідь Науки Божої й продовження розпочатої справи, мудрий проповідник дав християнам дев'ять заповідей блаженства, вчення про Провидіння Боже, про неосудження інших, про силу молитви, про милостиню та інше — нагірну проповідь — Новозавітній закон любові. "Логії Христа складені так, що дають теологам, мирянам простір проникнути в глибини їх змісту і в цьому просторі вибудувати свої асоціативні ряди розуміння. Церква Христова одержала такі основоположні начала, на яких уже третє тисячоліття росте й розвивається церковна риторика: усне й писемне проповідництво, канонічна й неканонічна християнська література" [148, с.221].
Проповідник діє на душу передусім за допомогою слова. Тому від вдалого його підбору, глибокого змісту, способу виголошення залежить сприйняття науки Божої, наснаження на духовний подвиг у повсякденному житті. Слово єднає священнослужителя з віруючим, віруючого з Богом. Цей зв'язок тісніший, якщо слово проповіді — рідне. Рідна мова є однією з головних ознак національної церкви, її конститутивною рисою. Церква завжди впливала на мову, а від мови у свою чергу значною мірою залежало її буття. Аналізуючи мовне питання, дослідники, як правило, застосовують поняття "гідності" мови та її норми, ритуальної (богослужбової) мови та "апостольської". Під поняттям "гідності" розуміють культурну прийнятність мови, її здатність служити мовою церкви, суспільства й літератури. Ритуальною в політиці церкви вважається та мова, яка має високий рівень "гідності", віковічні традиції й усталену норму, що дозволяє використовувати її для священних і наукових цілей. Інші мови з неусталеними нормами не мають достатньої "гідності" й можуть бути придатними для певних, неритуальних, тобто "апостольських" цілей: навертати простих людей до віри та поширювати серед народів Боже слово [171, с.8].
Українська мова, маючи міцні корені тисячолітньої історії, гідна назавжди зайняти почесне місце в Українській церкві. І одну з основних функцій у цьому процесі повинна виконувати церковна проповідь, оскільки саме вона разом з іншими жанрами церковного письменства підняла кілька століть тому нашу мову на рівень богословський, а почасти й на філософський. Українські православні проповіді, які утверджували християнство на українських землях і разом з ним мали неперервну традицію свого розвитку, виборюючи право українського народу на Службу Божу національною мовою, стали матеріалом для дисертаційного дослідження. Не можна применшувати й ролі греко-католицьких церковних промов у боротьбі за національну церкву з українською мовою в Богослужінні, але вони формувалися в інших умовах, під впливом інших суспільних і релігійних факторів, тому мають деякі суттєві відмінності в характері проповідуваних істин.
Сучасна українська православна проповідь пройшла складний багатовіковий шлях розвитку разом з розвитком Української православної церкви. В історії церкви українського народу можна виділити такі основні періоди:
1) доба християнізації українського народу (зародження й утвердження Української церкви) (988-1240 рр.);
2) доба боротьби за митрополичу православну кафедру (від занепаду Київської держави до поділу Київської митрополії на Київську і Московську) (1240-1458 рр.);
3) доба боротьби за збереження давніх національно-церковних традицій (православна церква в Польсько-Литовській державі до підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії) (1458-1686рр.). У цій добі доцільно виокремити період розвитку православної церкви до Берестейської унії (1458-1596 рр.) та період її еволюції від унії до кінця ХVІІст. (1596 - 1685-1686 рр.).
4) доба денаціоналізації й російщення Української православної церкви (Українська церква під юрисдикцією Московського патріархата; закінчення доби "автокефалія Української церкви де факто" і початок доби наступу на Українську православну церкву як церкву національну) (1686-1917 рр.); Цю добу можна поділити на 2 періоди. Перший охоплює час від 1686 р. до кінця ХVІІІ ст., хронологічні межі другого — ХІХ поч. ХХ ст. (до революції 1917 року).
5) доба відродження Української православної церкви (розпад Російської імперії і національне відродження українського народу) (від 1917р. до наших днів).
Характеризуючи цю добу, виділимо період боротьби за встановлення автокефалії Української церкви в Україні під радянською владою (1917-1930рр.); період активізації церковного руху на західноукраїнських землях під Польщею (1921-1939 рр.); період занепаду національно-церковного життя на землях Західної України і Західної Білорусі після приєднання до Радянського Союзу (1939-1941 рр.); період нового церковного розбрату в Українській церкві (1941-1944 рр.); період суворого обмеження законом діяльності церкви в Україні без відкритої антирелігійної пропаганди (1944-1959 рр.); період створення українських православних парафій в еміграції (з 1944 року); період жорстокої антирелігійної пропаганди (з 60-х рр. до 1988р.); період третього відродження Української автокефальної православної церкви (1988-1990 рр.); період перебування Української православної церкви у складі Московського патріархату (1990-1992 рр.); період розквіту Української православної церкви після створення Київського патріархату (з 1992 року).
Українська православна церква зберегла неперервність своєї еволюції завдяки одному з визначальних факторів її ідентифікації — мові, яка, незважаючи на жахливі періоди в житті Церкви, продовжувала церковну історію в проповіді.
Мова Української церкви мала національну своєрідність іще від давніх часів, про що свідчать руські переклади Біблії ще до появи перекладів Костянтина (Кирила), адже в Києві вже за 150 років до офіційного прийняття християнства, твердив І.Огієнко, не могли не використовувати місцеву розмовну мову (койне) для релігійних цілей : "Безумовно, християни в Києві мали свої Богослуження — бодай у приватних домах — із дуже давнього часу, але вже, певне, у першій половині ІХ-го віку. Думаю, що ці Богослуження правилися грецькою мовою і їх зовсім не розуміли київські християни. Ті священики, що жили в Києві, мали за обов'язок не тільки правити Богослуження, але й навчати нової віри. Отож у Києві християни мусили мати й живу доповідь місцевою полянською мовою" [Там само, с.8].
Проповідь ХІ століття ґрунтувалась на візантійській проповіді VІІІ-ІХ століть і була представлена двома типами: моральними промовами, призначеними для широкого загалу, та догматичними творами, або догматично-історичними, призначеними для освіченого громадянства. Перший тип проповідей, які є простими за будовою, мовою та стилем, репрезентують повчання преподобного Феодосія Печерського, звернені до братії Печерського монастиря, і повчання для мирян, де авторство Феодосія залишається дискусійним питанням.
Від татарської доби залишилось кілька повчань морального змісту, автори яких невідомі. Особливе місце серед них займає "Слово христолюбця і ревнителя правої віри". Представниками догматичної проповіді, яка відповідала правилам церковного вітійства, була красномовна за стилем, є митрополит Київський Іларіон та єпископ Кирило Туровський. Від митрополита Іларіона дійшло до нас "Слово про Закон і Благодать" ("Про закон, даний Мойсеєм, і про благодать та істину, що з'явились через Ісуса Христа, і як закон відійшов, благодать же та істина всю землю наповнили, і віра між всіма народами поширилась і між нашим народом руським, і похвала князеві нашому Володимирові, що нас охрестив, і молитва до Бога від усієї землі нашої"). Від Кирила Туровського до нас дійшло 8 проповідей— на Вербну неділю, Великдень, на Фомину неділю та ін. Проповідник наслідував зразки і правила візантійської церковної проповіді ХІІ століття, яка мала в собі багато штучності, риторики, словесного красномовства, що передусім повинно було дати художню насолоду, збудити уяву виразними образами, символами, риторичними фігурами й не мало глибокого впливу на душу.
Вторгнення татар на київські землі знайшло відбиток у проповідях того часу. Так, промови єпископа Володимирського Серапіона вирізнялися високою поетичністю форми, а за змістом являли собою відгомін тяжких вражень від руїн Київської держави (збереглось лише 5 промов). Від митрополита Григорія Цамблака залишилось 6 проповідей, у яких автор наслідує зразки візантійського риторства.
В історії проповіді були періоди уповільнення її розвитку, що ніколи не завмирав остаточно. Особливим для поступу церковних промов стало ХVІІст. Про проповідь дбали і церковно-ієрархічна влада, і церковні братства, чия роль помітно зросла в часи наступу на православ'я. Православні ієрархи, які зрадили свою віру, боролися з православним проповідництвом. Але, незважаючи на перешкоди, українська проповідь рухалася вперед. Так, "Учительні Євангелії" з популярними проповідями, уміщеними після тексту денного читання з Євангелія, що беруть свій початок із ХVІ ст., друкуються й у ХVІІ столітті (1619 року стараннями Кирила Транквіліана Ставровецького в Рахманові надруковане "Учительне Євангеліє" із збіркою проповідей патріарха Філофея).
Проповідь цього часу характеризується як схоластична. Її теоретиком вважають архімандрита Іоаникія Ґалятовського з відомою "Наукою, албо Способом зложення казання" (1659 р.). Праця була визнана в українській богословській літературі першим підручником гомілетики. Представниками схоластичної проповіді є архієпископ Лазар Баранович та ігумен Антоній Радивиловський. Існує два збірники проповідей Лазаря Барановича: "Меч духовний" (55 проповідей на неділі й рухомі свята) (1666 і 1686 рр.) і "Труби словес" (80 проповідей на дні святих і нерухомі свята) (1674, 1679 рр.). Збірники проповідей Радивиловського — "Городець Марії Богородиці" (1676р.) та "Вінець Христов" (1688р.). У ХVІІІ столітті проповідництво мало характер спорадичний. Сформульовані Феофаном Прокоповичем рекомендації для проповідників ("Духовний Регламент")стали своєрідним продовженням "Ключа розуміння" Іоаникія Ґалятовського. У цей час з'являються шкільні проповідники. Їхню функцію виконували духовні або світські учителі семінарій.
При імператриці Єлизаветі виникає інститут придворних проповідників. Проповідницький талант допомагав деяким священнослужителям швидко підніматися ієрархічними сходами. Так, наприклад, упродовж усього ХVІІІ століття найбільш визначним проповідником був Феофан Прокопович. У його промовах висвітлювались важливі події державного, громадського життя та життя царської родини.
Складним у справі проповідництва вважається і ХІХ століття. Великих зусиль доводилось докладати до видання Святого Письма українською мовою. Така ж ситуація склалась і з виданням духовної, церковно-релігійної літератури рідною мовою. Незважаючи на цензурні заборони, з'являються поодинокі видання проповідей Василя Грегулевича, Івана Бабченка, Степана Опатовича.
Якісно новим етапом в історії розвитку української проповіді став початок ХХ століття, ознаменований діяльністю автокефальної церкви. Церковну проповідь почали виголошувати рідною (українською) мовою. Але, на жаль, занедбана за довгі роки теорія і практика церковного проповідництва гальмувала належний поступ проповіді в тепер уже природних і нібито сприятливих умовах українського відродження. Повинна була вироблятись сама проповідницька українська мова, досі не унормована богословська термінологія. В УАПЦеркві проповідництву надавали особливо великого значення. З'явились так звані "благовісники" (колишні протопопи), які допомагали священикам у справі проповіді. "Мистецтво проповіді в Українській Церкві, — писав 1927 року В.Чехівський, — визнають навіть її супротивники" [257, с.8-9]. У цей час удосконалюються форма і зміст проповіді, виникають проповідницькі відправи. Короткий час відродження дав Церкві й українській історії сильних промовців: митрополита Василя Липківського, архієпископа Олександра Ярещенка, архієпископа Нестора Шараївського, архієпископа Йосифа Оксіюка, митрополита Миколу Борецького, архієпископа Івана Теодоровича та ін. Не маємо відомостей про долю їхніх проповідницьких творів: в Україні з огляду на об'єктивні політичні умови вони не виходили та вже й не могли вийти. Лише через багато десятків років стараннями українців у діаспорі та за їх матеріальної підтримки в самостійній Україні з'явилось унікальне репринтне видання проповідей митрополита В.Липківського "Проповіді на неділі й свята. Слово Христове до українського народу" (1996 р.).
За часів Радянського Союзу проповідництво неоднаково розвивається в Східній і Західній Україні. Наприклад, на Холмщині Синод Російської Православної Церкви задля збереження населення від покатоличення не переслідував уживання в проповіді рідної мови, тоді як у Східній Україні рідну мову надовго "вигнали" з Церкви.
Українське проповідництво відроджується з проголошенням незалежності нашої держави, особливо в єпархіях Київського патріархату. Цьому сприяє видання українською мовою всіх богослужбових книг, Закону Божого (підручника для сім'ї та школи) (1996 р., 2003 р.), двотомного зібрання проповідей Святійшого Патріарха Філарета, регулярне друкування проповідей українських священнослужителів у таких періодичних виданнях, як "Голос православ'я", "Православний вісник", "Полтавські єпархіальні відомості", "Добродій" та ін. Сучасні проповіді, зберігаючи багатовікові традиції проповідництва, вирізняються тематичною розмаїтістю, багатством і вдалим добором мовних засобів, порушенням і накресленням шляхів подолання болючих для теперішньої історії людства проблем.
Особливе ставлення до слова, його змісту у сфері релігійно-церковного культу стало поштовхом до мовознавчого зацікавлення питаннями взаємодії слова і релігійного контексту, роллю останнього (як і у світському мовленні) у відборі значення, його актуалізації, модифікації смислу (уточненні значення шляхом розширення або обмеження класу денотатів), формуванні значення слова, синкретизму полісемантичних слів, десемантизації й гіперсемантизації лексичної одиниці.
Відомо, що релігійна (фідеїстична) комунікація відрізняється від інших типів спілкування, оскільки є глибоко символічною системою, яка ґрунтується на Божому одкровенні.
Основною ознакою фідеїстичного слова як складника мовного коду релігійної комунікації є "неконвенціональне розуміння мовного знака, тобто сприйняття слова не як умовного позначення предмета, а як його складову або навіть сутність. Звідси віра в те, що словом можна зашкодити людині або врятувати її, створити потрібну річ, відвести неприємність тощо; помилка ж у словесному ритуалі може прогнівити вищі сили, а тим самим зашкодити людині. Іншими словами, слово ототожнюється з річчю, яку воно називає. Неконвенціональне сприйняття слова в релігіях Писання створює атмосферу особливого ставлення до мовлення, спілкування з Богом" [20, с.143]. Слово в культовому спілкуванні наділене святістю, магічністю, незалежно від того позначає воно релігійно-церковне поняття, тобто є функціонально маркованим, чи характеризується поліфункціональністю. Такі риси слова зумовлюються його здатністю переконувати, хвилювати, навіювати.
Проповідь поряд із Одкровенням і молитвою належить до первинних жанрів релігійної комунікації і являє собою "поєднання різних елементарних жанрових структур" [151, с.146]. Українська православна проповідь як релігійний текст характеризується такими жанровими особливостями: 1)як результат і засіб спілкування з непізнаваним Богом — це завжди прецедентний текст, тобто має особливе значення в житті людини; 2)прецедентність проповіді зумовлюється й посилюється тим, що в основі її створення лежить один або кілька інших прецедентних текстів (Святе Писання, молитви, національно значущі твори художньої літератури, інші проповіді); 3)проповідь має вищу, ніж у звичайному мовленні, формально-смислову організацію, яка зумовлює семантичний паралелізм, образність, таємничість слова, його смислову невичерпність; 4)проповідь на відміну від більшості фідеїстичних текстів створюється щоразу заново. Цей процес може відбуватися кількома шляхами: текст → дискурс; дискурс → текст; текст → дискурс → текст; дискурс → текст→ дискурс; 5)усна проповідь (рідше друкована) пов'язана з невербальною комунікацією (одяг, оформлення храму, відповідні жести тощо); 6)проповідь залежно від теми і мети виголошується неоднаково, вимовляння її відрізняється від інших релігійних текстів, вона може включати елементи останніх, що, звичайно, ускладнює манеру виголошення, але в цілому має позитивний психологічний вплив на реципієнтів.
Найважливішими складниками виявлення закономірностей функціонування мовних одиниць у процесі комунікації є поняттєва природа слова, характер відображення пізнавального змісту в мовних одиницях, правила складання значень, семантичні основи вживання і сполучуваності слів, модальна рамка значення, яка, крім встановлення семантичного навантаження слова, сприяє стилістичній виразності, служить засобом виявлення стильової приналежності лексичної одиниці, її емоційно-експресивного забарвлення.
У науці про мову відбувається переосмислення нагромаджених раніше фактів, перегляд старих концепцій, пошуки нових підходів до проблеми значення й смислу в мові і мовленні.
У дослідженні лексичні одиниці аналізуються у зв'язку з контекстом, оскільки поза ним слово несе невизначену інформацію й має лише потенційне значення. Під контекстом розуміється не лише безпосереднє мовне оточення, а й усі інші фактори (мовленнєва ситуація, культурно-історичний фактор, релігійно-догматичні чинники і т.ін.), що впливають на розуміння мовної одиниці.
Отже, проблема "слово і контекст" є центральною в семантиці, тому від її розв'язання залежить вирішення багатьох питань, зокрема й аналіз семантико-функціональних особливостей термінів і термінологічних сполук лексичних антонімів, синонімів, полісемічних слів, перифраз та слів-символів.
У вітчизняному і зарубіжному мовознавстві семантико-функціональні аспекти слова знайшли висвітлення у працях Ю.Д.Апресяна (1967, 1974), О.С.Ахманової (1950, 1957, 1977), В.В.Виноградова (1953, 1959, 1977, 1980), Л.О.Новикова (1973, 1979, 1982), Ж.П.Соколовської (1985), М.П.Кочергана (1980), Л.А.Лисиченко (1977, 1997), В.М.Русанівського (1988, 1989), В.С.Ващенка (1981), А.П.Коваль (1987), Л.О.Пустовіт (1983), Л.І.Мацько (1996, 2003), М.І.Голянич (1997), Н.Ф.Клименко (1982), А.Й.Багмут (1991), С.І.Терещенко (1996) та інших. Прикметно, що системному обстеженню піддавалися тексти художнього, публіцистичного, наукового, офіційно-ділового стилів.
Проблемі функціонування слова в конфесійному стилі присвячені лише окремі наукові розвідки, які стосуються здебільшого аналізу маркованих елементів сфери релігійного культу (С.В.Бібла (1997), О.Горбач (1965), Н.Дзюбишина-Мельник (1994, 1998, 1999), Г.Наконечна (1998, 2000), О.І.Нечитайло (1993) та ін.). Тому-то й проповідь до цього часу лінгвістично не обстежувалась. Отже, актуальність пропонованого дослідження не викликає сумніву.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження відповідає науковій програмі координаційної ради Інституту української мови НАН України, пов'язане з науковим напрямком Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова "Дослідження проблем гуманітарних наук", входить до плану науково-дослідної роботи кафедри стилістики української мови, виступає складником комплексної теми "Проблеми формування й розвитку функціональних стилів". Тема дисертаційної роботи затверджена вченою радою Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова (протокол № 11 від 29 червня 2000 року).
Основною метою роботи є з'ясування лексико-семантичних особливостей церковних промов, функціонального навантаження термінологічної лексики, лексичних антонімів, синонімів, багатозначних слів, перифраз, слів-символів в їх структурі.
Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:
вилучення корпусу термінів і термінологічних сполук із текстів та розподіл їх за лексико-семантичними і функціональними ознаками;
характеристика текстотвірних властивостей конфесійних термінів і термінологічних сполук, що закріплені за проповіддю;
з'ясування синонімічних можливостей слів у структурі проповіді;
характеристика антонімічних можливостей слова в мові проповіді;
виявлення особливостей функціонування полісемантичних слів у структурі церковної промови;
опис синтагматичних властивостей слова на рівні синонімії, антонімії, полісемії;
аналіз специфіки вияву загальномовних і контекстуальних синтагматичних зв'язків слова у структурі проповіді;
виділення найуживаніших у проповіді слів-символів і перифраз та встановлення їхньої семантичної і функціональної специфікації.
Об'єктом дослідження є лексичні засоби мовної організації українських проповідей.
Предмет дослідження — семантико-функціональні особливості слова у структурі проповіді.
Методи дослідження. У роботі використовуються синхронний, описовий, зіставний методи, елементи статистичного, структурного методу, який у дисертаційному творі реалізовано методикою компонентного та дистрибутивного аналізу.
Основним матеріалом для дослідження послужили казання (близько 100 творів) проповідників Української православної церкви ХХ і початку ХХІ століття: митрополита Василя Липківського ("Проповіді на неділі і свята. Слово Христове до українського народу"); митрополита Іларіона (Івана Огієнка) ("Навчаймо дітей своїх української мови!"); протопресвітера Теодора о.Форостія ("Недільні проповіді з додатком Різдва і Богоявлення"); Святійшого Патріарха Філарета (Денисенка) (Проповіді. Т. 1-2); Блаженнійшого митрополита Володимир

Список литературы

ВИСНОВКИ

Аналіз семантико-функціональних особливостей слова в структурі української проповіді дозволяє зробити такі узагальнені висновки:
1. Сучасна українська православна проповідь — це результат багатовікової історії розвитку та удосконалення форми й змісту творів церковно-релігійного красномовства, історії вироблення індивідуальних стилів проповідників, їх взаємодії й формування загальних мовно-мовленнєвих вимог до складання церковних промов.
2. Богословська термінологія в проповіді неоднорідна за походженням, структурою, характером репрезентованого значення, функціональною активністю. Серед богословських термінів і термінологічних сполук фіксуються одно- та багатозначні одиниці. Полісемантизм у богословській термінології — це результат становлення терміносистеми й відображення конкретних фактів функціонування термінів. Оскільки проповідь репрезентує публіцистично-художній різновид конфесійного стилю, то використовувані в її структурі богословські терміни й термінологічні сполуки піддаються частковій детермінологізації.
3. Лексичні антоніми в мові проповіді мають найвищу функціональну активність. Вона зумовлюється завданнями проповідника та його промови навертати до віри чи утверджувати її шляхом зіставлення та протиставлення духовного й матеріального світів. Лексико-семантична протилежність представлена комплементарними, контрарними, векторними антонімами та антонімами-конверсивами. Найпродуктивнішу групу утворюють антоніми, що виражають комплементарність і виступають спеціалізованим засобом вираження протилежності в релігійно-церковному мовному середовищі, оскільки комплементарність у логічному плані характеризується жорсткою двобічною імплікацією. Регулярними реалізаторами комплементарності в церковних промовах є іменники, прикметники, спорадичними — прислівники, частки, представлені різнокореневими лексемами і рідше — однокореневими антолексемами.
3.1. Характерною рисою антонімів з контрарною протилежністю є градуальність опозицій і відсутність директивності. Розгорнуті парадигми контрарних антонімів фіксуються дуже рідко й використовуються з відповідною стилістичною метою — максимально увиразнити описувані події й посилити вплив на реципієнтів. В аналізованих текстах представлено лише фрагменти антонімічної градації — крайні члени або їх синонімічні дублети чи антонім з мезонімом, найчастіше семантично найближчий до використаного антоніма. Найрегулярніше контрарну протилежність представляють однокореневі та різнокореневі якісні прикметники, іменники, прислівники, рідше — відносні прикметники, займенники.
3.2. Антоніми, що виражають значення протилежної спрямованості й експлікують векторний різновид протилежності в текстах промов функціонують не як самостійні лексеми, а як компоненти антосинтаксем, виконують у їх складі не тільки функцію детермінованого члена, а й виступають смисловою домінантою. Вони є одиницями синсемантичними, тому характеризуються обов'язковою валентністю з іншими словами. Найчастіше векторний різновид антолексем фіксується в системі дієслів, рідше — у системі прикметників, прислівників, іменників. Роль поширювача дієслівної семантики виконують кілька аргументів, що репрезентують суб'єкт дії, об'єкт дії, знаряддя дії, адресат, місце дії (напрям руху: вихідний і кінцевий пункт). Кількість валентних партнерів, які заповнюють придієслівну позицію в кожній комунікативній ситуації, є неоднаковою. Вона коливається від двох до п'яти аргументів з обов'язковим лексичним представленням першого аргумента, інколи з іншими аргументами, й залежить від теми та мети проповіді, семної структури дієслова, його валентного потенціалу. Значною мірою синсемантична природа компонентів антонімічної пари визначається ситуативно-прагматичними факторами. Найтиповішими для проповіді є дієслівні сполуки з двома та трьома аргументами, серед яких найбільшою активністю в семантичній структурі речення характеризуються суб'єкт дії, об'єкт дії, адресат. Векторні дієслівні антоніми здатні включати до своєї структури чотири та п'ять аргументів. Розширення дієслівних сполук у таких випадках відбувається за рахунок локатива та інструменталя. Перший аргумент, який реалізує лівобічну валентність дієслова, найчастіше є діючою особою або дієвим складником цієї особи, рідше — предметом, оскільки дії різного характеру, що знаходять відображення в проповіді й підлягають аналізові, породжуються живими істотами. Дієслова, які творять векторну протилежність, мають однакове співвідношення валентних гнізд. Вони можуть заповнюватись асиметрично. Векторна антонімія представлена різнокореневими дієсловами, спорадично прикметниками, простими прийменниками зі значенням вказівки на місце чи напрямок руху.
3.3. Антоніми-конверсиви щодо кількості помітно поступаються одиницям інших класів. Рідко фіксується їх контактне вживання і регулярно — вербальна експлікація одного з конверсивів. Конверсиви репрезентують пряму й зворотну функції: суб'єкт і об'єкт здійснюють у реченні рольовий обмін. Типовим морфологічним засобом вираження конверсивної протилежності виступають дієслова, зокрема ті, які актуалізують семи "давання", "забирання". Зрідка в ролі конверсивів виступають віддієслівні іменники, прикметники, прислівники та прийменники у сполученні з іменниками або займенниками.
3.4. Основною формою вираження протилежності в проповіді є ті антонімічні пари, між якими встановлюються контактні відношення.
3.5. Комплементарні, контрарні, векторні антоніми та антоніми-конверсиви синтагматично репрезентуються у кількох структурно виражених та в цілому ряді структурно не виражених опозицій, що експлікують різноманітні семантичні відношення. Найхарактернішими для одиниць майже всіх класів антонімів є функції об'єднання (Х і У; то Х, то У), протиставлення (не У, а (але) Х; Х, а не У; Х, але У), порівняння (Х > , ніж У), диз'юнкції (Х або (чи) У). Контрарні антоніми активно виконують функцію перетворення (У → Х (Х → У), охоплення всього класу предметів (і Х, і У; всі: і Х, і У (всі: Х і У); від Х до У).
3.6. Серед антонімів квазі-типу в проповіді зафіксовано кілька груп антолексем. Перша об'єднує лексеми, які хоч і мають контекстно-ситуативний характер, проте в релігійному середовищі через регулярне вживання сприймаються як протилежні й поза контекстом (мир меч). У другу групу входять одиниці, антонімічність яких обмежена ситуацією й контекстом (дикий добрий, бідний чоловік найвищий Суддя).
3.7. Окреме місце займають антоніми на зразок небо земля, душа тіло, Бог диявол, рай пекло і под. Зарахування їх до розряду антолексем зумовлюється частотою й регулярним відтворенням у структурно експліцитних та структурно імпліцитних опозиціях.
3.8. Антоніми в текстах проповідей (як і в позаконфесійному мовленні) вступають у відношення семантичного взаємовпливу та взаємодоповнення. Найактивніша взаємодія й функціональна трансформація спостерігається між комплементарними та контрарними антонімами, причому окресленим є й характерний для світського мовлення перехід одиниць другого класу до розряду першого, і більш типове для релігійного мовлення вживання комплементарних антонімів у функції контрарних.
4. Лексичні синоніми найвиразніше представлені групами семантичних та стилістичних синонімів. Домінантна роль у промовах відводиться семантичним синонімам, що зумовлюється завданням виразно представити денотати, які виступають об'єктом найпильнішої уваги промовця. Лексична синонімія представлена іменниками, прикметниками, дієсловами, спорадично в синонімічні відношення вступають прислівники.
4.1. Майже всі семантичні синоніми мають більш чи менш виражену конотацію, яка детермінується сферою конфесійного мовлення й особливостями християнського світогляду.
4.2. Як і у світському мовленні, у проповіді синоніми виконують важливі функції уточнення, підсилення, заміщення, оцінки (позитивної чи негативної). Найтиповішими структурними типами їх репрезентації є X, Y, Z; Х і У; Х=У; Х, або (тобто)У. Саме особливим статусом синонімів уточнювати зумовлено активне використання ампліфікаційних рядів семантичних синонімів. Ця ампліфікація градаційно структурована. Другий член ряду, включаючи значеннєвий обсяг першого, містить нову сему, яка є смисловою домінантою висловлювання.
4.3. Оскільки проповідь поєднує елементи власне конфесійного стилю, публіцистичного, художнього й нерідко навіть розмовного, у ній вживаються слова-синоніми всіх названих різновидів, які, взаємодіючи зі стилістично нейтральними одиницями, формують мову проповіді. Контактне вживання різностильових синонімів — поширений прийом. Так, слова з нейтральною оцінкою мають здебільшого інформативний характер, вони менш впливові психологічно; слова, чиї значення характеризуються позитивною оцінкою, залежно від денотатів, з якими вони пов'язуються, можуть виконувати роль схвалення, заохочення чи возвеличення; одиниці ж із негативно забарвленим змістом — роль осудження або попередження.
4.4. Високий ступінь поширеності мають синоніми з родо-видовими відношеннями лексичних одиниць. Перехід від гіпероніма до гіпонімів мотивуються потребою одержання додаткової інформації та конкретизації позначуваного.
4.5. Специфічною рисою мови проповіді є використання квазісинонімів контекстуального типу. Вони характеризуються тотожною референцією, однак не мають необхідної семантичної (сигніфікативної) подібності. Контекстуальні синоніми використовуються промовцем зрідка, передусім тоді, коли треба поглибити експресію.
4.6. Особливості релігійного світобачення зумовлюють появу семантичних зсувів у плані змісту мовних одиниць та нових значень, відмінних від світських, що сприяє розширенню синонімічних меж відомих слів.
4.7. Перифрази як складник смислової та стилістичної організації тексту вирізняються тематичною й семантичною розмаїтістю, особливостями внутрішньої будови, структурними рисами зовнішнього порядку, а також функціональним призначенням. Найвиразніше в проповіді представлені констатаційні, усталені перифрази, складені народні назви. Одиниці всіх груп перебувають у взаємодії, між ними спостерігаються перехідні явища. Умовно перифрастичні одиниці всіх груп розподіляються між окремими підгрупами.
4.8. Перифрази характеризуються складною семною і семемною будовою. Їм властиві такі семемні поєднання: Д1Д1; Д1Д2; Д2Д2; К1Д1(Д1К1); К1К1. Формування значення перифрази пов'язується з процесом прирощування смислу, під час дії якого в результаті активного взаємовпливу компонентів актуалізуються потенційні семи, важливі для розвитку значення слова або словосполуки та утворення переносних значень.
4.9. Перифрастичні звороти в проповіді вирізняються й неоднорідною зовнішньоструктурною організацією. Основні моделі перифраз: "слово + слово", "слово + лексичне словосполучення", "(постійний епітет + слово) + лексичне словосполучення", "епітет + слово", "перифраза + перифраза".
5. Однією із суттєвих особливостей багатозначності в мові проповіді є регулярність вияву тих самих значень слова не тільки на рівні творів одного священнослужителя, а й у проповіді в цілому. Це свідчить про важливість порушуваних проблем та пояснюваних істин.
5.1. Серед багатозначних слів найвищу функціональну активність мають лексеми з радіальним типом зв'язку значень, рідше представлена ланцюгова полісемія та ланцюгово-радіальна. Остання частіше фіксується в словах із чотирма й більше значеннями. Змішаний тип полісемії вирізняється непередбачуваністю семантичної мотивації та графічного її відтворення (чесний, служити, тіло, свобода).
5.2. Прикметною рисою проповіді є вживання слів зі значеннями, що виникли на основі метафоричного та метонімічного переносу. Вони мають регулярний характер відтворення, роблять висловлювання зрозумілим без надмірного навантаження на розум та емоції слухачів. У структурі полісемантичної одиниці при формуванні метафоричного значення найчастіше встановлюється така взаємодія: ав → а, ав → ас, ав (d) → cd. З огляду на постійне протиставлення духовного і матеріального в текстах домінують лексеми з метафоричним значенням, яке розглядається під кутом зору прагматики. У його основі висвітлення метафоричного розвитку за оцінною шкалою "хороше погане".
5.3. Високу продуктивність уживання мають переноси значення з одного явища на інше за ознакою кількісного відношення між ними (синекдоха). Це, зокрема, уживання частини замість цілого, множини замість однини, однини замість множини, цілого замість частини. Синекдоха фіксується майже в кожній проповіді.
6. Важливим текстотвірним засобом є лексична сполучуваність, яка знаходить вияв на синонімічному, антонімічному, полісемічному рівнях. Їй властиві індивідуальна природа, у кожному окремому випадкові вживання вона має своє призначення.
7. Слова-символи у сфері релігійного культу й у проповіді зокрема — це репрезентанти релігійних символів — одного з давніх здобутків людської підсвідомості, яка виявляється у створенні архетипів, що продукують символіку. Релігійна символіка має регулярний характер репрезентації, усталену природу, причому сталість — невід'ємна риса й тих символів, значення яких ускладнилось національними нашаруваннями. Доведено, що максимальне сприймання віруючими змісту слова-символу досягається тотожністю фонової інформації в слухача (читача) й промовця та існуванням вертикального контексту, представленого найчастіше цитатним мовленням.
8. Усі вилучені лексичні засоби діють у проповіді сукупно, роблять її семантично й функціонально виразною, служать засобом творення індивідуального проповідницького стилю священнослужителя і сприяють особливому статусу проповіді в системі жанрів релігійно-церковного красномовства.

Література

1. АбрамовичСемен. Риторика та гомілетика. Частина перша: Навчальний посібник для студентів теологічних, філософських і філологічних факультетів університетів. Чернівці: Рута, 1995. 170с.
2. АдмониВ.Г. Завершенность конструкции как явление синтаксической формы // Вопросы языкознания. 1958. № 1. С.110-113.
3. АксамiтаўА.С. Беларуская фразеология. Мiнск: Вышэйшая школа, 1978. 223 с.
4. АмосоваН.Н. К вопросу о лексическом значении слова // Вестник ЛГУ. Серия История языка и литературы. Вып. 1. 1957. № 2. С. 160-163.
5. АпресянВ.Ю. Дистрибутивный анализ значений и структурные семантические поля // Лексикографический сборник. М., 1962. С. 54-67.
6. АпресянВ.Ю., АпресянЮ.Д. Метафора в семантическом представлении эмоций // Вопросы языкознания. 1993. № 3. С. 27-36.
7. АпресянЮ.Д. Лексическая семантика: (синонимические средства языка). М.: Наука, 1974. 367 с.
8. АпресянЮ.Д. Экспериментальное исследование семантики русского глагола. М.: Наука, 1967. 251 с.
9. АрватН.Н. Художественное пространство в структуре текста // Текст и методика его анализа: Материалы VІІ Международной научной конференции по проблемам семантических исследований. Часть II. "Художественный текст: теоретический и лингвометодический аспекты его анализа". Харьков, 1994. С. 6-9.
10. АрнольдИ.В. Потенциальные и скрытые семы и их актуализация в английском художественном тексте // Иностранные языки в школе. 1979. № 5. С. 13-24.
11. АрутюноваН.Д. О синтаксической сочетаемости слов в испанском языке // Филологические науки. 1962. № 2. С. 31-41.
12. АхмановаО.С., Гюббенет И.В. "Вертикальный контекст" как филологическая проблема // Вопросы языкознания. 1977. № 3. С.47-54.
13. АхмановаО.С. К вопросу о словосочетании в английском языке // Изв. АН СССР. Отд. лит и яз. 1950. Т.9. вып. 6. С. 475-481.
14. АхмановаО.С. О психолингвистике. Материалы по курсам языкознания. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1967. 63 с.
15. БабичНадія. Проблеми терміновживання і термінотворення в сучасному конфесійному стилі // Сучасна українська богословська термінологія: Від історичних традицій до нових концепцій. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції (Львів, 13-15 травня 1998 р.). Львів, 1998. С.161-164.
16. БагмутА.Й. Семантика і інтонація в українській мові / АН УРСР. Ін-т мовозн. ім. О.О.Потебні. К.: Наук. думка, 1991. 168 с.
17. БазарскаяН.И. Перифрастическое значение как вид фразеологического значения // Семантика слова и синтаксической конструкции. Межвуз. сб. научн. трудов. Воронеж, 1987. С. 130-135.
18. БаллиШарль. Общая лингвистика и вопросы французского языкознания. М.: Изд-во Иностр. лит., 1955. 416 с.
19. БаллиШарль. Французская стилистика. М.: Изд-во Иностр. лит., 1961. 394 с.
20. БацевичФ.С. Основи комунікативної лінгвістики. К.: Академія, 2004. 342 с.
21. БелыйАндрей. Магия слов // Символизм как миропонимание. М.: Республика, 1994. С.131-142.
22. БіблаС.В. Склад, джерела і шляхи формування української церковної термінології (назви церковних чинів та посад). Автореф. дис канд. філол. Наук: 10.02.01/НАН України, Інститут укр. мови. К., 1997. 20 с.
23. Біблія, або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту Українського біблійного товариства. К.: "Нове життя Україна", 1992. 1155 с.
24. БіленкоТетяна. Феномен слова в християнському культі України. Дрогобич. 1996. 95 с.
25. БіленкоТ.П. Соціальні функції слова (мови) в контексті християнської традиції // Онтологічні проблеми культури. К.: Наук. думка, 1994. С.104-114.
26. БіленкоТ.П., Колодний А.М. Мова як елемент національного релігійно-церковного життя // Колодний А.М. та ін. Релігія в духовному житті українського народу. К.: Наук. думка, 1994. С.154-164.
27. БілоусенкоО. Новий Заповіт. Біблійна історія. К.: Либідь, 1993. 137 с.
28. БілоусенкоО. Старий Заповіт. Біблійна історія. К.: Либідь, 1993. 152с.
29. БогачевскаяБілоусенко О. Новий Заповіт. Біблійна історія. К.: Либідь, 1993. 137 с.И.В. Слово в христианской религиозной традиции // Українське релігієзнавство. Бюлетень Української Асоціації Релігієзнавства Інституту Філософії НАН України. № 7. К., 1998. С.102-108.
30. БогачевскаяИ.В. Язык религии в контексте национального самосознания. К., 1999. 180 с.
31. БудаговР.А. Категория значения в разных направлениях современного языкознания // Вопросы языкознания. 1974. №4. С. 3-12.
32. БуеваЛ.П. Человек: деятельность и общение. М.: Мысль, 1978. 216с.
33. БулашевГ. Український народ у своїх легендах, поглядах та віруваннях. К.: Довіра, 1992. 414 с.
34. ВасильевЛ.М. Современная лингвистическая семантика. М.: Высш. Школа, 1990. 175 с.
35. ВащенкоВ.С. Слово та його значення. Дніпропетровськ, 1976. 38с.
36. ВащенкоВ.С. Українська семасіологія. Типологія лексичних значень: Посібник для студентів-філологівю. Дніпропетровськ, 1981. 67 с.
37. ВведенскаяЛ.А. Проблема сочетаемости антонимов // Актуальные проблемы лексикологии. Минск, 1970. С. 42-43.
38. ВведенскаяЛ.А., ПавловаЛ.Г. Культура и искусство речи. Современная риторика. Ростов н/Дону: Феникс, 1995. 573 с.
39. ВербицькаО.А. Термінологічна лексика і метафоризація // Мовознавство. 1983. № 6. С. 47-50.
40. ВиноградовВ.В. Избранные труды. Лексикология и лексикография. М.: Наука, 1977. 312 с.
41. ВиноградовВ.В. О теории художественной речи. М.: Высшая школа, 1971. 240 с.
42. ВиноградовВ.В. О языке художественной литературы. М.: Гослитиздат, 1959. 654 с.
43. ВиноградовВ.В. О языке художественной прозы. М.: Наука, 1980. 360с.
44. ВиноградовВ.В. Основные типы лексических значений // Вопросы языкознания. 1953. № 5. С.3-29.
45. ВиноградовВ.С. Лексические вопросы перевода художественной прозы. ДД. М., 1975. 115 с.
46. ВинокурГ.О. О языке художественной литературы. М.: Высшая школа, 1991. 449 с.
47. ВинокурГ.О. Проблемы культуры речи // Рус. яз. в нац. школе. 1929. № 5. С. 83-92.
48. ВихованецьІ.Р. Таїна слова. К.: Радянська школа, 1990. 284 с.
49. ВласовськийІван. Нарис історії української православної церкви: У 4-хт. К.: Книга, 1998.
50. ВойтовичВ. Українська міфологія. К.: Либідь, 2002. 663 с.
51. ВолодинаМ.Н. Специфика терминологической номинации // Вестник Моск. ун-та. Сер. 9 Физиология. 1981. № 5. С. 38-47.
52. ВоробьеваО.П. Реализация фактора адресата в художественном тексте в аспекте лингвокультурной традиции // Филол. науки. 1992. № 1. С.59-67.
53. ВоропайОлекса. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис. К.: Оберіг, 1993. 590 с.
54. ВыготскийВ.В. Мышление и речь: Психологические исследования. М.: Лабиринт, 1996. 416 с.
55. ГакВ.Г. К проблеме общих семантических законов // Общее и романское языкознание: Сборник статей. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1972. С. 144-157.
56. ГакВ.Г. К проблеме общих семантической синтагматики // Проблемы структурной лингвистики 1971: Сборник статей. М.: Наука, 1972. С. 367-395.
57. ГакВ.Г. К проблеме соотношения языка и действительности // Вопросы языкознания. 1972. № 5. С. 12-22.
58. ГакВ.Г. Сопоставительная лексикология. М., 1977. 263 с.
59. ГельблуЯ.И. Антонимия и антитеза (на материале немецкого языка) // Вопросы общего и германского языкознания. Удза, 1964. С. 153-159.
60. ГинзбургЕ.Л. Конструкции полисемии в русском языке: таксономия и метонимия. М.: Наука, 1985. 223 с.
61. ГнатюкЛідія. Вираження понять "Бог" і "Біблія" у мовній картині світу Григорія Сковороди // Сучасна українська богословська термінологія: Від історичних традицій до нових концепцій. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції (Львів, 13-15 травня 1998 р.). Львів, 1998. С.169-176.
62. ГоловащенкоС.І. Історія християнства: Курс лекцій: Навч. посібник. К.: Либідь, 1999. 352 с.
63. ГоловащенкоСергій. Біблієзнавство. Вступний курс. Навчальний посібник. К.: Либідь, 2001. 496 с.
64. ГоловинБ.Н. Термин и слово // Термин и слово. Межвузовский сборник. Горький, 1980. С. 3-12.
65. ГоляничМ.І. Внутрішня форма слова і художній текст. Коломия: Вік; Івано-Франківськ: Плай, 1997. 178 с.
66. ГонтарТ.Ф. До проблеми валентності мовних одиниць // Мовознавство. 1995. № 2-3. С. 17-24.
67. ГорбачОлекса. З історії української церковно-музичної термінології. Мюнхен, 1965. 58 с.
68. ГорбачОлекса. Української народна релігійно-християнська термінологія й лексика // Зібрані статті. Б.М., 1991. Т.2. Статті до 1000-ліття християнізації Руси-України. С.99-142.
69. ГречкоВ.А. Гиперонимы и гипонимы и их функции в русском языке // Лексика. Терминология. Стили. Вып. 6. Горький, 1977. С. 20-25.
70. ГригорьевВ.П. К проблеме перифразы. Сб. докладов и сообщений лингвистического общества. ІV Калинин, 1974. С.158-174.
71. ГрималовськийІгор. "Наука, альбо Способ зложення казання" І.Галятовського і становлення української релігійної терміносистеми // Сучасна українська богословська термінологія: Від історичних традицій до нових концепцій. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції (Львів, 13-15 травня 1998 р.). Львів. 1998. С. 191-196.
72. ГуляковаИ.Г., ЛейбероваН.М. К проблеме функционирования термина в тексте // Вестник ЛГУ. Сер. 2., 1986, вып. 2. С. 113-118.
73. ГумбольдтВ. Избранные труды по языкознанию. М.: Прогресс, 1984. 397 с.
74. ДащенкоН. Семантичні відношення між близькозвучними словами (на матеріалі української поезії) // Слово. Стиль. Норма: Збірник наук. праць / Відп. ред. Н.М.Сологуб. К., 2002. С. 76-81.
75. Дзюбшина-Мельник Наталя. Конфесійний стиль // Українська мова. Оpole, 1999. С. 184-200.
76. Дзюбишина-Мельник Наталя. Мова релігійної преси з погляду загальнолітературних норм // Сучасна українська богословська термінологія: Від історичних традицій до нових концепцій. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції (Львів, 13-15 травня 1998 р.). Львів, 1998. С. 202-214.
77. Дзюбишина-Мельник Наталя. Ще один стиль української літературної мови // Культура слова. К., 1994. Вип. 45. С. 14-20.
78. ДмитренкоМикола, ІванніковаЛюдмила та ін. Українські символи. К.: Редакція часопису. Народознавство, 1994. 140 с.
79. ДолгихН.Г. Теория семантического поля на современном этапе развития семасиологии // Филол. науки. 1973. № 1. С. 89-97.
80. ДонецкихЛ.И. Слово и мысль в художественном тексте. Кишинев: Штиинца, 1990. 116 с.
81. ДонецкихЛ.И. Эстетичекие функции слова. Кишинев: Штиинца, 1982. 153 с.
82. ДятчукВ.Д., ПустовітЛ.О. Семантична структура і функціонування лексики української літературної мови. К.: Наук. думка, 1983. 156с.
&nbs