Співак Володимир Васильович Філософські погляди Антонія Радивиловського в контексті української духовної культури XVII ст.

Краткое описание

Співак Володимир Васильович, докторант кафедри теорії та історії культури Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського: «Філософські погляди Антонія Радивиловського в контексті української духовної культури XVII ст.» (26.00.01 - теорія та історія культури - філософські науки). Спецрада Д 26.001.28 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка МОН України

Національна музична академія України імені П.І. Чайковського
Міністерство культури України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Міністерство освіти і науки України
Кваліфікаційна наукова
праця на правах рукопису
СПІВАК ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ
УДК 130.2(477)"17"
ДИСЕРТАЦІЯ
ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ АНТОНІЯ РАДИВИЛОВСЬКОГО В
КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ XVII СТ.
26.00.01 – теорія та історія культури (філософські науки)
Подається на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук
Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,
результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело
___________________В.В. Співак
Науковий консультант – Довга Лариса Михайлівна, доктор філософських
наук, старший науковий співробітник
Київ – 2018

ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………..19
РОЗДІЛ 1. ЖИТТЯ ТА СПАДЩИНА АНТОНІЯ
РАДИВИЛОВСЬКОГО ЯК ОБ’ЄКТ ДОСЛІДЖЕННЯ…………………..38
1.1. Методологічні підходи до вивчення української філософської
думки епохи бароко……………………………………………………………...38
1.2. Стан та перспективи дослідження проповідей Антонія
Радивиловського…………………………………………………………………55
1.3. Життєвий шлях та творчість Антонія Радивиловського…………..66
1.4. Спадщина Антонія Радивиловського в контексті філософської
культури………………………………………………………………...………..74
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1…………………………………………….95
РОЗДІЛ 2. ФІЛОСОФСЬКА СКЛАДОВА ПРОПОВІДЕЙ
АНТОНІЯ РАДИВИЛОВСЬКОГО…………………………………………..96
2.1. Філософська лексика в текстах Антонія Радивиловського………..97
2.2. Реінтерпретація філософії Аристотеля в проповідях Антонія
Радивиловського………………………………………………………………..112
2.3. Вплив римського стоїцизму на погляди проповідника…………..131
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 2…………………………………………...149
РОЗДІЛ 3. ХРИСТИЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО В ТЕКСТАХ
АНТОНІЯ РАДИВИЛОВСЬКОГО…………………………………………152
3.1. Суспільні позиції індивіда в проповідях Радивиловського: ескапізм
та соціальна активність………………………………………………………...156
3.2. Принципи суспільних відносин в повчаннях Антонія
Радивиловського (на прикладі взаємин господарів та слуг)………………...171
3.3. Служіння Вітчизні: морально-етичний образ християнського
воїна……………………………………………………………………………..180
3.4. Політико-правові орієнтири Антонія Радивиловського………….201
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 3…………………………………………...220
18
РОЗДІЛ 4. МЕТА ЖИТТЯ ЛЮДИНИ У РЕЦЕПЦІЇ АНТОНІЯ
РАДИВИЛОВСЬКОГО………………………………………………………224
4.1. Історія розвитку феліцитарного аспекту уявлень про мету життя у
європейській традиції…………………………………………………………..228
4.2. Семантичне поле лексеми «щастя» у проповідях Антонія
Радивиловського………………………………………………………………..254
4.3. Блаженство як остаточна мета життя в спадщині
проповідника…..................................................................................................269
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 4…………………………………………...295
РОЗДІЛ 5. УЯВЛЕННЯ ПРО ЗЕМНЕ ЩАСТЯ У ТВОРАХ
АНТОНІЯ РАДИВИЛОВСЬКОГО…………………………………………299
5.1. Благословенність християнина та світський успіх……………….299
5.2. Радість та задоволення як суб’єктивний аспект щастя…………..325
5.3. Уявлення про фортуну в спадщині Антонія Радивиловського…..350
ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 5……………………………...……………369
ВИСНОВКИ……………………………………………………………...373
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………….382
ДОДАТОК 1. Список праць опублікованих за темою дисертації……422

Список литературы

ВИСНОВКИ
Розглянувши низку проблем, пов’язаних із присутністю елементів
філософської культури в проповідях Антонія Радивиловського, можна
зробити наступні висновки.
Вихідна позиція при розробці методології дослідження полягала у
подальшому розвиткові тих підходів, що дозволяють органічно
впроваджувати тексти релігійного характеру в контекст культурологічного та
історико-філософського дослідження. Використання та подальший розвиток
концепту «філософської культури» як феномену, властивого в тому числі
конфесійному середовищу, дозволило розглянути твори Антонія
Радивиловського як джерело для дослідження окремих елементів барокового
філософування, уникнувши модернізації уявлень автора чи штучного
накидання проповідницькій літературі не властивих їй суто філософських
дискурсів.
Звернення до ціннісної парадигми та розвиток концептів
«благодатності/благословенності», «щастя», «знання» як віртуальних
цінностей, властивих українській спільноті XVII ст., дозволило включити
тексти Радивиловського у ширший соціальний, культурний, конфесійний
контексти епохи, врахувати богословську специфіку його творів та
виокремити в них основні смислові зрізи: 1) дискурс, пов’язаний із
конфесійною заангажованістю автора; 2) безпосередню реакцію автора на
виклики часу, зокрема на потреби/переживання/зацікавлення мирян;
3) квазіфілософський дискурс, пов’язаний із прагненням автора збагатити
арсенал своїх аргументів, вмонтувавши у тіло проповідей філософські
знання, засвоєні ним у Києво-Могилянській академії. Таке розмежування
смислових полів, своєю чергою, спонукало до застосування семантиколінгвістичного аналізу праць Антонія Радивиловського, тобто до
виокремлення в них лексичних засобів філософського мовлення, визначення
374
джерел їх походження та принципів вживання (смислове поле лексем, мета,
доречність та послідовність їх вживання тощо).
У ході дослідження та реконструкції життєвого шляху Антонія
Радивиловського вдалося з’ясувати низку важливих фактів його біографії. На
противагу хрестоматійній тезі М. Марковського про чернігівське походження
проповідника висунуто та обґрунтовано гіпотезу про те, що місцем його
народження могла бути Волинь. Доведено, що під час навчання у Київській
колегії проповідник опанував курс риторики Лазаря Барановича та філософії
Інокентія Ґізеля, що стало фундаментом його творчості, вплинуло на стиль
мовлення, стилістику, літературний хист, розуміння мети проповідництва
тощо. Також у науковий обіг упроваджено нові факти з життя Антонія
Радивиловського, які показують, що він був не лише талановитим
проповідником, але й впливовим церковним ієрархом, який справив вагомий
вплив на культурний розвиток Київської Митрополії. З’ясовано, що Антоній
Радивиловський як представник інтелектуального кола «могилянської
вченості» є водночас творцем та носієм української барокової культури.
Зацікавленість Антонія Радивиловського здобутками західної культури,
зокрема, античною літературою, творами західних схоластів та ренесансних
гуманістів, призвела до розширення кола обговорюваних ним проблем та
збагачення його словництва латинською філософською/богословською
лексикою, адаптованою до українського мовного узусу. Переклад латинських
філософських понять староукраїнською мовою та вплітання латиномовної
лексики в український текст з відповідними поясненнями є надзвичайно
важливим свідченням свідомого ставлення Антонія Радивиловського до
філософського лексичного інструментарію та джерелом до вивчення історії
українського філософського мовлення ранньомодерного часу. Також
поєднання староукраїнських та латинських мовних кодів, приміряння й
адаптація до власних потреб чужого лексичного апарату є проявом властивих
українській бароковій культурі відкритості, поліморфізму, діалогізму.
375
Антоній Радивиловський був ґрунтовно обізнаний з латинськими
перекладами Аристотеля та працями римських стоїків (Цицерона й Сенеки).
Однак частину відомостей про вчення даних мислителів він запозичує з
інших джерел: праці Діогена Лаертського, коментарів Юста Ліпсія.
Ймовірним є ознайомлення із вченням Аристотеля під час вивчення курсу
філософії в Київській колегії.
Використовуючи здобуті знання у проповідях, Радивиловський досить
творчо переосмислює тексти античних мислителів, припасовуючи їхні ідеї до
потреб та специфіки проповідництва. Ця особливість спадщини мислителя
яскраво виражає здатність вітчизняної культури XVII ст. до відбору й
адаптації зовнішніх культурних впливів.
Особливо продуктивно ідеї античних філософів використовуються
Антонієм Радивиловським для підкріплення міркувань про моральну
поведінку християнина, належний порядок у суспільстві, соціальну
справедливість тощо, набуваючи моралістичного, богословського та
епідейктичного характеру.
Для повчань Антонія Радивиловського характерною є певна
релятивність його етики. Зокрема, у дусі могилянського богослів’я
проповідник проводить розрізнення моральних вимог, які висуваються до
поведінки представників духовенства і чернецтва та до мирян. У руслі
потридентської моральної казуїстики, ефективно розвинутої Інокентієм
Ґізелем у трактаті «Мир з Богом чоловіку», Радивиловський формулює такі
рекомендації щодо належної поведінки людини в різних ситуаціях, які
знімали із вірян «страх діяння», спонукали до активної життєвої позиції та
дозволяли ефективно виконувати свої соціальні функції, не втрачаючи надії
на «царство небесне».
У поглядах проповідника на суспільство домінують дві точки зору
щодо стратегії поведінки християнина в соціумі: аскетичний ескапізм та
активна життєва позиція, у т.ч. служіння інтересам громади та церкви.
Зазначені погляди досить часто переплітаються між собою,
376
використовуються автором залежно від мети повчання чи ситуації. Заклики
до втечі від мирського життя, що присутні у творчості проповідника, – це
прояв монашого етосу та лояльності до традиційних східнохристиянських
цінностей. Натомість, вибудовуючи реальні, у тому числі власні життєві
стратегії, проповідник дотримувався позиції активного «діяння» та вимагав
цього ж від пастви.
Служіння інтересам суспільства, церкви та держави, на думку
Радивиловського, є одним з головних обов’язків доброго християнина. Таке
служіння може відбуватися шляхом сумлінного виконання покладеного на
людину обов’язку, специфіка якого обумовлюється приналежністю до
певного соціального стану, фізичними та інтелектуальними можливостями й
талантами індивіда. Недбале ставлення до своїх суспільних обов’язків чи
зловживання можливостями, які дає соціальна приналежність, та пов’язані з
цим порушення норм моралі, призводять до руйнування гармонії в організмі
християнської спільноти, церкви та держави й уважаються проповідником за
гріх.
Служіння християнській громаді може відбуватися також через
здобуття та розвиток освіти, до якої в текстах Антонія Радивиловського
досить неоднозначне ставлення. Служіння пером трактується всіма
церковними мислителями як почесна справа, хоч, як і служіння мечем,
пов’язується ними з рядом ризиків. Освіта визнається українськими
церковними мислителями XVII ст. корисною чи шкідливою для окремої
людини чи її оточення залежно від того, чи вона застосовується на благо, чи
на злі речі, спрямовує на шлях спасіння, чи віддаляє від нього. Поруч із
піднесенням у ранг чесноти здатності ефективно користуватися власним
розумом присутнє апелювання до християнської «благочестивої простоти».
На прикладі аналізу уявлень про ідеальні стосунки господаря та слуги
вдалося виявити, що основними принципами організації суспільства, з
погляду Антонія Радивиловського, є: а) ієрархічність, пов’язана з
субординацією та органічним виконанням кожним станом своїх соціальних
377
функцій; б) взаємність, яка проявляється у взаємодоповненні функцій різних
суспільних станів за принципом «служіння – опіка»; в) відповідальність, що
характеризує окреслене в повчаннях проповідника суспільство як
християнську громаду, де представники вищих станів відповідають за усіх
інших.
Міркуючи про обов’язки християнина в суспільстві, Антоній
Радивиловський звертається до військового стану, у якому досить виразно
кристалізувався ідеал активного служіння вірі та Батьківщині. Крізь призму
розкриття обов’язків військового стану Антоній Радивиловський підіймає
питання цінності Вітчизни та громадянських свобод у житті християнина. У
морально-етичному вченні проповідника Вітчизна є однією з найвищих
цінностей, а піклування про неї та захист – одним з головних обов’язків
християнина. У проповідях Антонія Радивиловського головними
принципами, на яких мають будуватися відносини «людина – Вітчизна»,
постають любов та справедливість. Любов люди повинні плекати щодо
Вітчизни, оскільки вона є джерелом і матеріальним втіленням особистого й
спільного «земного» добра, а справедливість має проявлятися насамперед
тоді, коли йдеться про відсіч ворогу задля захисту «Вітчизни і Церкви».
Політико-правові орієнтири Антонія Радивиловського є синтезом
уявлень, що належать до політичного світу Речі Посполитої та Гетьманату.
Балансуючи між звичними цінностями та новими московськими порядками,
мислитель надає перевагу політичним цінностям республіканізму та
громадянських свобод («вольності»).
Порівняно менша кількість посилань у проповідях Антонія
Радивиловського на образи козацько-старшинського політичного життя та
«неувага» до московських порядків свідчить про «річпосполитськість»
політичного світогляду проповідника, з відповідними політико-правовими
уявленнями.
У пошуках підстав для культурної, релігійної та політичної
ідентичності українського народу проповідник звертається до образів
378
Київської Русі, що служить для нього взірцем «золотого століття».
Давньоруські образи використовуються проповідником для популяризації
ряду ідей, що носять морально-етичний та політико-філософський характер.
З історії києворуського періоду Антоній Радивиловський черпає
моральні взірці для наслідування сучасниками, якими у його повчаннях
стають святі князі. Що стосується релігійно-політичного навантаження цих
образів, то вони слугують інтересам української церкви, використовуючись
для підняття її престижу, як такої, що має апостольське походження та
знаходиться на святій землі – Русі, що є другою Палестиною у центрі з
Києвом – другим Єрусалимом.
З певною обережністю можна стверджувати, що в проповідях Антонія
Радивиловського присутня досить детальна розробка соціальної доктрини,
що спирається на вчення Отців Церкви, античних філософів, ранньомодерної
політичної філософії тощо. Вагомим фактором, що вплинув на формування
цієї доктрини, є сучасні проповіднику суспільно-політичні реалії.
До кола центральних проблем моральних повчань Антонія
Радивиловського також належить питання про мету людського життя, що
виражається в уявленнях про щастя та шляхи його досягнення. У цих
уявленнях відбиваються основні характеристики аксіологічної парадигми, що
пропагувалась вітчизняними мислителями українського бароко. Остаточною
метою життя людини проповідник, природно, вважає небесне блаженство.
Особливістю передачі концепту блаженства Радивиловським є
деталізація картини небесного щастя праведників (чого зазвичай уникають як
православні, так і католицькі автори). При цьому проповідник користується
аргументацією, що спирається на іманентні явища, які більш зрозумілі
аудиторії. Так, його міркування стосовно вищого щастя посмертного
існування праведників, насичені образами земного життя, що «перенесені»
на небо. Дану особливість творчості проповідника можна пояснити
застосуванням загального прийому барокової культури – промовляти до
кожного близькою та зрозумілою мовою.
379
Блаженне існування святого на землі проголошується вузьким шляхом
для небагатьох «досконалих» християн. Радивиловський не уважає цей шлях
безумовно необхідним для всіх чи єдиним, котрий веде до спасіння душі.
Погляди мислителя на земне блаженство наближені до католицької позиції.
Так, у його текстах блаженний отримує виразні риси своєрідного мудреця,
що володіє не тільки рисами святості, яка досягається через наслідування
Христа, але й мудрістю. Остання проявляється у пізнанні себе, світу і Бога.
Джерелом такої мудрості є Одкровення та власні зусилля християнина у
справі самовдосконалення.
Характерною рисою поглядів Антонія Радивиловського (як і загалом
усіх представників могилянської вченості) є відсутність уявлень про
юродство як вид блаженства.
Щодо уявлень про причини блаженності християнина українські
церковні мислителі солідарні в тому, що людину на блаженство обирає Бог,
проте Його вибір частково залежить від поведінки індивіда. Усі аналізовані
автори послідовно виступають проти фаталістичного сприйняття природи
блаженства. Зазначені твердження носять яскраво виражений
антикальвіністський характер та загалом вписуються у тогочасну систему
моральних уявлень, згідно з якими щастя людини залежить не лише від
небесної волі, але й від її особистих зусиль.