Становлення та особливості розвитку народного хорового виконавства в Україні /кінець ХІХ - ХХ століття/

Краткое описание

Київський національний університет культури і мистецтв

На правах рукопису

УДК 784. 4 (398. 8)

Скопцова Олена Михайлівна

Становлення та особливості розвитку народного хорового виконавства в Україні
/кінець ХІХ - ХХ століття/

17.00.01 теорія та історія культури

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата мистецтвознавства

Науковий керівник Рубаха Олена Олегівна
кандидат мистецтвознавства, доцент

Київ 2005

ЗМІСТ

ВСТУП 2
РОЗДІЛ І
ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДНОГО ХОРОВОГО ВИКОНАВСТВА 10

РОДІЛ ІІ
КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДНОГО
ХОРОВОГО ВИКОНАВСТВА

2.1.Становлення пісенно-виконавської традиції в українській музичній культурі 53

2.2.Гуртовий спів як основа народного хорового виконавства 70

2.3.Народне багатоголосся як стильова ознака фольклорного виконавства 86

РОЗДІЛ ІІІ
Становлення і професіоналізація українського народного хорового мистецтва наприкінці ХІХ ХХ столітті

3.1.Художньо-організаційні засади розвитку
народного хорового виконавства наприкінці ХІХ ст.
першій половині ХХ ст. 99

3.2.Новаторська діяльність Г. Верьовки як фундатора
професійного народного хорового виконавства 117

3.3.Художньо-стильова багатоманітність професійного
народного хорового мистецтва другої половини ХХ ст. 136

ВИСНОВКИ 166

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 179

ДОДАТОКИ 199

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. У Законі України Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки” пріоритетними напрямами культурного розвитку українського суспільства визначено культурну самореалізацію особистості, надання їй вільного доступу до культурних цінностей та участі у культурному житті. Скарбницею духовних, художніх цінностей є українська пісенна культура як одне із найцінніших духовних надбань народу.
В сучасних умовах народне хорове мистецтво завдяки своїй глибокій духовній сутності відіграє важливу роль у відродженні та актуалізації художніх цінностей, в інтеграції та культурному розвитку українського суспільства.
Незважаючи на проблеми фінансово-економічного характеру, відсутність регіональних програм культурного розвитку та комплексу державних інформаційно-культурних заходів, сфера сучасного народного хорового мистецтва характеризується інтенсифікацією музично-концертного життя, заснуванням нових професійних та аматорських колективів, зростанням рівня їх виконавської майстерності, активізацією професійної композиторської творчості для народного хорового виконавства.
Водночас аналіз художньої діяльності окремих народних хорових колективів дозволив виявити негативні тенденції до уніфікації репертуару, стереотипності виконання, стилізації фольклорних джерел, поверхового відтворення етнорегіональних пісенно-виконавських традицій та звукової фоносфери пісенного фольклору України.
Все це зумовлює актуальність наукових досліджень, які мали б не лише теоретичне, а й практичне значення, що можливо на основі комплексного вивчення історико-теоретичних аспектів народного хорового мистецтва та узагальнення мистецького досвіду народних хорових колективів в контексті закономірностей національних культуротворчих та музично-фольклорних процесів.
Українське народне хорове виконавство традиційно досліджується в системі музичної фольклористики (С. Грица, А. Іваницький, М. Молдавін, Л. Ященко), що істотно розширює межі мистецтвознавчої проблематики. Поглиблення наукового інтересу до проблем народного хорового виконавства припадає на 80-90-і роки ХХ століття.
У працях авторитетних українських дослідників (О. Бенч-Шокало, Т. Булат, С. Грици, Є. Єфремова, А. Іваницького, А. Ляшенка, Л. Пархоменко І. Юдкіна та ін.) з’ясовуються питання етнокультурних витоків хорового співу, форм його побутування, спадкоємності фольклорних музичних традицій, етнохудожніх цінностей української пісенної культури, співвідношення фольклору та фольклоризму тощо.
Специфіка сучасних культуротворчих процесів, особливості розвитку музичної культури, і виконавства зокрема, зумовлюють потребу науково осмислити феномен українського народного хорового виконавства з позиції системно-цілісного та еволюційно-процесуального підходів. Цим і зумовлений вибір теми дослідження - Становлення та особливості розвитку народного хорового виконавства в Україні (кінець ХІХ ХХ століття)”.
Зв’язок роботи з програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося відповідно до програм наукових досліджень та планів наукової діяльності кафедри теорії та історії культури, кафедри народного пісенного та інструментального виконавства Київського національного університету культури і мистецтв протягом 20012006 років.
Об’єкт дослідження українське народне хорове виконавство.
Предмет дослідження особливості становлення та розвитку народного
хорового виконавства в Україні наприкінці ХІХ ХХ столітті.

Мета дослідження: з’ясувати особливості становлення й еволюції українського народного хорового мистецтва в історичному і соціокультурному контекстах.
Мета дослідження зумовила такі завдання:
- узагальнити теоретичні підходи до вивчення українського народного хорового мистецтва; класифікувати народне хорове виконавство за формами та художньо-структурними типами, розробити критерії мистецького професіоналізму та виявити специфіку виконавської манери як важливої складової народного хорового мистецтва;
- систематизувати і узагальнити відомості про історико-художні витоки українського народного хорового виконавства та становлення етнорегіональних пісенно-виконавських традицій у тісних зв’язках з музичним фольклором, народним гуртовим виконавством та народним багатоголоссям;
- проаналізувати діяльність відомих аматорських народних хорових колективів (П. Демуцького, О. Кошиця, К. Стеценка) з погляду специфіки їх функціонування, репертуару, виконавської стилістики;
- виявити особливості формування професійних засад українського народного хорового виконавства;
- здійснити аналіз творчості Державного українського народного хору під керівництвом Г. Верьовки, з’ясувати його роль у розвитку українського народного хорового мистецтва другої половини ХХ ст.;
- виявити специфіку творчості професійних народних хорових колективів другої половини ХХ століття за їх ставленням до національної пісенно-виконавської традиції, до інтерпретації фольклорних джерел, пошуком нових сценічно-виконавських форм та музично-стилістичних засобів; узагальнити провідні тенденції розвитку українського народного хорового мистецтва.
Теоретичну основу дисертаційного дослідження становлять історичні, культурологічні, лінгвістичні, фольклористичні, мистецтвознавчі праці українських і зарубіжних вчених, матеріали періодики та конкурсів, оглядів, фестивалів народного хорового мистецтва.
У вивченні філософсько-естетичних та історико-теоретичних аспектів проблеми ми спиралися на теоретичні положення про національну специфіку та самобутність розвитку української фольклорної культури, концепції історизму музично-фольклорного процесу та традиціоналізму пісенної культури, на теорії про цілісність пісенної парадигми” в просторово-часовому континіумі та генетичну спадкоємність музично-фольклорних традицій які репрезентовані в наукових працях авторитетних українських музикознавців О. Бенч-Шокало, З. Василенко, К. Василенка, С. Грици, А. Гуменюка, А. Іваницького, О. Ільченка, Л. Ященка, у колективній праці Українська художня культура” (за редакцією І. Ляшенка).
У дисертаційному дослідженні використано такі методи: системний для взаємодії теоретичних та історичних аспектів, визначення цілісності народного хорового мистецтва як етнокультурного явища; теоретичний для узагальнення теоретичних підходів до вивчення народного хорового виконавства, його класифікації за формами та художньо-структурними типами з уточненням змісту основних понять; історично-порівняльний та історико-типологічний для реконструкції історичних реалій, політичних, соціальних та загальнокультурологічних процесів досліджуваної доби з визначенням історичної типології народного хорового виконавства; біографічний для виявлення та систематизації фактів біографій фундаторів української народної хорової справи; а також принципи мистецтвознавчого аналізу для розкриття особливостей національного музично-фольклорного процесу, виявленні специфіки фольклорного гуртового виконавства і пісенно-виконавської традиції в її етнорегіональних виявах, аналізу творчості аматорських і професійних народних хорових колективів.
Використання комплексного підходу зумовлене багатоаспектністю проблематики дисертаційного дослідження і спробою цілісного висвітлення явища українського народного хорового виконавства.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній вперше:
- здійснено аналіз наукових праць й узагальнено теоретичні підходи до досліджуваної проблеми; уточнено зміст основних понять: народне хорове виконавство”, народна виконавська манера”, народний хор”, ансамбль пісні і танцю”, театр пісні і танцю”, фольклорний ансамбль”; розкрито особливості й національні стилістичні ознаки народного хорового виконавства; запропоновано його класифікацію за формами та художньо-структурними типами; розроблено критерії виконавського професіоналізму;
- виявлено генетичний зв’язок народного хорового виконавства з пісенно-обрядовим фольклором і народним гуртовим виконавством, в лоні якого відбулося становлення етнорегіональних пісенно-виконавських традицій і різновидів народного багатоголосся;
- на основі аналізу діяльності хорів-ланок, співацьких артілей і аматорських народних хорових колективів виявлено особливості становлення сценічно-виконавських форм, художньо-організаційних засад творчості, принципів обробки фольклорних джерел, системи музично-стилістичних засобів;
- узагальнено мистецький досвід ранніх професійних хорових колективів і зокрема Державного українського народного хору, визначено роль Г. Верьовки в розвитку професійного народного хорового мистецтва;
- здійснено аналіз творчості сучасних професійних народних хорових колективів у загальному контексті розвитку української хорової культури і композиторської творчості другої половини ХХ ст.; висвітлено провідні тенденції розвитку народного хорового мистецтва.
- систематизовано, науково інтерпретовано й введено в культурологічний і науковий обіги матеріали з історії української хорової культури; уточнено історичні назви і хронологію.
Практичне значення результатів дослідження. Основні теоретичні положення й висновки, сформульовані в дисертації, можуть бути використані в науковій роботі, у розробці лекційних курсів та спецкурсів, навчальних програм з культурології, мистецтвознавства, музичної фольклористики, теорії та історії народного хорового мистецтва, у виконавській діяльності і практичній роботі з професійними й аматорськими народними хоровими колективами.
За матеріалами дисертації розроблені і впроваджені в навчальний процес КНУКіМ лекційні курси: Хоровий клас”, Методика роботи з народним хором”.
Результати дослідження використані у практичних навчальних курсах, що викладаються для студентів спеціалізації: Хорове диригування”, Народний спів”, Диригування, Читання хорових партитур”, Хорове аранжування та обробка народної музики”, Диригентсько-хоровий практикум”, а також у виконавській діяльності студентського хору КНУКіМ, з яким автор дисертаційного дослідження підготувала цілий ряд тематичних концертних програм, зокрема:
- Наша пісня, наша дума не вмре, не загине” (2003);
- Любіть народну пісню” (2004);
- Пісня чистого поля” (2005);
- програм, присвячених творчості О. Білаша, П. Демуцького, Р. Кириченко, П. Майбороди, І. Шамо тощо (2003-2005).
Апробація результатів дослідження. Основні положення й висновки дослідження апробовані у формі наукових доповідей на науково-практичних конференціях у Київському національному університеті культури і мистецтв (20002005), на науково-практичній конференції Інтеграція українського мистецтва у європейський та світовий культурний простір” (Київ, 2005).
Публікації. Концептуальні положення дисертаційного дослідження викладено у чотирьох працях, одна з них у співавторстві, надрукованих у фахових виданнях.
Структура дисертації. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатка. Загальний обсяг роботи 178 сторінок, у томі числі список використаних джерел (208 найменувань) 20 сторінок, додаток 10 сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Проблема розвитку українського народного хорового виконавства одна з актуальних в сучасному мистецтвознавстві. Аналіз наукових праць переконує, що окремі аспекти цієї проблеми досліджуються в контексті національної музичної, зокрема хорової культури та музично-фольклорних процесів (О. Бенч-Шокало, Т. Булат, А. Гуменюк, А. Іваницький, С. Грица, А. Лащенко). Теоретичні положення цих праць дозволили визначити завдання і розробити концептуальні засади дисертаційного дослідження.
Аналіз теоретичних аспектів проблеми дозволив уточнити основні поняття і терміни, класифікувати народне хорове виконавство за формами й художньо-структурними типами, визначити критерії професіоналізму та їх втілення у мистецтві професійного народного хору, узагальнити характерні ознаки ансамблю пісні і танцю, театру пісні і танцю та фольклорного гурту, виявити особливості народної виконавської манери як важливої складової народного хорового виконавства.
Результати аналізу узагальнено в таких тезах:
- народне хорове виконавство є своєрідним соціокультурним феноменом, що має історико-еволюційний характер, національно-стильову визначеність і виявляє свою специфіку в художньо-сценічній діяльності, виконавських інтерпретаціях на основі музичного фольклору та у відповідній виконавській стилістиці;
- для усвідомлення сутності, специфіки та національної своєрідності народного хорового виконавства важливе значення має народна виконавська манера, особливості якої зумовлені її тісними зв¢язками з українськими мовними діалектами (лексикою, орфоепією), ладово-інтонаційною специфікою українського народного пісенного мелосу, характером звукоутворення, використанням тембрів народних” голосів, спиранням на етнорегіональні й локальні виконавські традиції тощо, становленням на цій основі системи художньо-виконавських засобів та прийомів;
- народне хорове виконавство функціонує в художніх формах професійній, аматорській та експериментальній;
- в контексті професійного народного хорового виконавства окреслюються провідні критерії мистецького професіоналізму - державне фінансування, фаховий підхід до організації хорової справи, наявність керівного складу, формування художньо-естетичних засад мистецької діяльності та орієнтація на національні фольклорно-музичні традиції, жанрово-стильова багатоманітність репертуару, високий рівень виконавської майстерності, зростання ролі музично-теоретичної підготовки виконавців, індивідуалізація виконавських стилів;
- форми народного хорового виконавства репрезентовані різноманітними художньо-структурними типами (народний хор, ансамбль пісні і танцю, театр пісні і танцю, фольклорний гурт), що мають характерні особливості, а під впливом соціокультурних чинників можуть трансформуватися, утворюючи нові типи;
- характерним виразником української хорової культури та продовжувачем національних фольклорно-пісенних традицій є професійний народний хор, якому притаманні культивування народної виконавської манери, синтез хорового співу, народної хореографії та музично-інструментального мистецтва, широка жанрово-стильова палітра репертуару, тембральна своєрідність, використання різних форм народного багатоголосся, виконавський професіоналізм, використання традиційних українських строїв, атрибутів та ін.
Визначені тези є необхідними теоретичними засадами для розкриття історико-художніх аспектів досліджуваної проблеми.
Науковою основою вивчення витоків українського народного хорового мистецтва стали праці видатних українських вчених М. Брайчевського, М. Грушевського, В. Данилейка, М. Драгоманова, М. Марченка, М. Семчишина, В. Хвойки, М. Чубатого та ін. Систематизація історичних, археологічних, лінгвістичних, фольклористичних джерел та відомостей з історико-порівняльного мовознавства дозволила дійти висновку про генетичний зв’язок народного хорового виконавства з пісенними традиціями язичницької та християнської культур. Зазначені традиції формувались впродовж історико-культурних епох, в тісній взаємодії з культурно-мовними та музично-фольклорними процесами.
Становлення давньоукраїнської пісенно-виконавської традиції припадає на добу палеоліту і визначається тісним зв’язком з релігійними культами, ритуалами, обрядами, приуроченими до певних подій. Розвиток пісенно-виконавської традиції в добу неоліту пов’язаний з формуванням фонетичних норм праслов’янської мови, виокремленням східнослов’янського та західнослов’янського мовних діалектів, становленням системи обрядових наспівів та ранньофольклорного інтонування, використанням язичницької тематики та символіки.
Язичницькі культи (коляда, купало, замовляння, магічні закляття, ігрища) водночас були ранніми формами фольклорної творчості, оскільки завжди супроводжувались піснями і танцями. Релігійні вірування давніх українців знайшли відбиття в пісенно-обрядовому фольклорі, що вже на той час відзначався жанровою багатоманітністю (колядки, щедрівки, гаївки, веснянки, купальські, обжинкові, весільні пісні, поховальні голосіння тощо) та сформованістю характерних ознак ранньофольклорного виконавського стилю.
Язичницька обрядовість ґрунтувалась на стабільності календарного циклу, а дотримання обрядів вимагало від їх хранителів збереження та закріплення традиції, в тому числі виконавської. Характерними ознаками календарно-обрядових пісень були: строгість та простота ритмо-інтонаційної структури наспівів, вузький діапазон поспівок, використання модальних ладів, органічна єдність співу, тексту, рухів. Ритуальна обрядовість (жанр поховальних голосінь) представлена наспівами у формі плачу” з притаманними імпровізаційним розспівом та інтонаційно-мелодичним розвитком. За різними пісенними жанрами закріпляється система сталих виконавських прийомів, зумовлених певними темпо-ритмічними структурами, формами, мелотипами. Провідною стильовою ознакою є використання специфічного, сильного, напруженого тембру голосу.
Пісенно-виконавська традиція доби християнства пов’язана з впровадженням нових релігійних світоглядних уявлень, тематичною еволюцією обрядової пісенності, формуванням багатоманітної жанрової палітри пісенно-обрядового фольклору, формуванням різноманітних виконавських стилів, органічним синтезом поетичного, музичного, танцювального, театрально-драматичного елементів, розвитком традиції антифонного співу, становленням ранніх форм багатоголосся, формуванням традиційного українського музичного інструментарію (бубон, сопілка, пищалі, гуслі). У процесі колективної імпровізації формуються основи народнопісенної мелодики, ритміки, ладу, музичної форми, а також система художньо-виконавських засобів.
Становлення пісенно-виконавської традиції відбувається в лоні фольклорного гуртового виконавства, що має етнорегіональні та локальні вияви. Гуртовий спів - своєрідне явище української фольклорної культури, що відображає потребу українців у культурній комунікації, колективному співпереживанні на основі музичного мистецтва. З іншого боку, гуртовий спів постає важливою етнопсихологічною характеристикою українського народу.
Етнорегіональна специфіка гуртового співу зумовлена особливостями природного середовища, господарського устрою, родинно-побутовими традиціями, інонаціональними культурними впливами тощо. Це позначилося на переважанні певних різновидів співочих гуртів (чоловічого, парубочого, жіночого, дівочого, мішаного), на формуванні локальних виконавських стилів (гуцульського, закарпатського, степового, наддніпрянського, подільськоготощо), тематичній різноманітності репертуару гуртів, на тісному зв’язку виконавських манер з мовними діалектами (говорами), мовними інтонаціями, пісенною лексикою, на особливостях звукоутворення (сильний, м’який або легкий звук), акустичних якостях і тембральному забарвленні голосів, на різновидах гуртового розспіву і т.ін. Поряд з цим регіональні та локальні співочі гурти об’єднує: колективний характер виконання, наявність лідера, заспівувача, виводчика та їх функціональне розмежування, імпровізаційність виконання. Основою фольклорного гуртового співу є вивід, що зумовлює особливості виконавської інтерпретації народної пісні, визначає емоційний тонус, темп та характер виконання. Використання певного типу виводу (сопранового, альтового, фальцетного, тенорового) безпосередньо залежать від виду, складу співочого гурту, жанру народної пісні.
Фольклорний гуртовий спів за особливостями хорової фактури поділяється на унісоний та багатоголосний. Становлення різноманітних типів народного багатоголосся (унісонно-гетерофонічного, підголоско-поліфонічного, гомофонно-гармонічного, змішаного) тісно пов’язане з гуртовим виконавством та історичним розвитком пісенно-виконавської традиції.
Унісонно-гетерофонічне багатоголосся є однією з ранніх форм багатоголосся, воно притаманне ранньофольклорному виконавству та жанрам календарно-обрядових пісень. Гетерофонічний принцип складає основу веснянок, петрівських пісень, для яких характерні вузький діапазон наспіву, використання модальних ладів, інтонаційна нестійкість.
Ранніми формами багатоголосся є також октавне, квінтове (стрічкове”), бурдонне багатоголосся, терцеві паралелізми, характерні для жанрів календарних пісень, зокрема гаївок. Проте більшість жанрів українського пісенно-обрядового фольклору характеризується поєднанням принципів гетерофонії, октавного двоголосся, підголоскової поліфонії.
Підголосково-поліфонічне багатоголосся, становлення якого припадає на ХІХ-ХХ ст., є самобутньою формою українського народного співу, яскравим виявом етнорегіональної специфіки фольклорного виконавства і тісно пов’язане з появою жанру ліричної пісні й кристалізацією в її лоні характерних музично-стилістичних ознак: імпровізаційності, варіантного розвитку голосів, смислово-фактурного протиставлення основного наспіву та підголосків, ладової модальності, індивідуалізації пісенно-виконавської форми.
Найбільш розгалуженим за видами є гомофонно-гармонічне багатоголосся: триголосся, терцеве двоголосся, чотириголосся, змінне багатоголосся. Під випливом аматорського музикування у фольклорному виконавстві ХVІІ-ХІХ століть набуває поширення триголосся в традиції канту, що має такі ознаки: підпорядкування пісенної форми композиційній будові тексту, переважання мажорного ладу, кварто-квінтових співвідношень, автентичних кадансів.
Отже, народне багатоголосся в багатомантіності його форм є провідною ознакою української пісенно-виконавської традиції та фольклорного гуртового виконавства. Становлення й розвиток підголосково-поліфонічного багатоголосся є свідченням високого рівня розвитку української пісенно-виконавської традиції. Комплекс музично-стилістичних ознак народного багатоголосся (імпровізаційна основа розспіву, варіантний розвиток мелодії, паралелізми інтервалів та акордів, характерне співвідношення консонансів і дисонансів, специфіка голосоведення, важлива роль грудного та фальцетного підголосків, мелодична виразність басового голосу та ін.) набув вияву в аматорському та професійному народному хоровому виконавстві.
Таким чином, історико-художні витоки українського народного хорового виконавства глибоко закорінені у фольклорному гуртовому виконавстві та етнорегіональній пісенно-виконавській традиції, що відзначається національною самобутністю, історичною динамічністю, канонічною сталістю, та водночас внутрішньою змінністю. Становлення української пісенної традиції є процесом взаємодії соціально-історичних, етнопсихологічних, загальнокультурних та художньо-естетичних чинників. Важлива роль у цьому процесі належить обрядовому фольклору календарним та родинним жанрам, тісно пов’язаним з комплексом символічних, традиційно-умовних дій, що супроводжували певні події в житті українців. Взаємодія фольклорних жанрів, традиції гуртового виконавства та локального середовища мала вплив на формування системи художньо-виконавських засобів, а саме: імпровізаційність виконання, поліваріантність виконавських інтерпретацій, специфіку звукоутворення, художньо-виражальні функції тембрів співацьких голосів тощо.
Становлення нових форм фольклорного гуртового виконавства (хори-ланки, співацькі артілі) пов’язане з суспільно-політичними, соціально-економічними та культурними процесами в Україні початку ХХ ст. Це питання є одним із складних через відсутність та розпорошеність джерел. На основі систематизації одиничних фактів ми дійшли висновку про важливу роль цих форм у становленні сценічно-виконавської практики та аматорського хорового мистецтва. Характерними ознаками хорів-ланок та співацьких артілей були: тісний зв’язок з традицією гуртового співу, спирання на співаків-носіїв пісенно-виконавської традиції певного регіону (місцевості), відтворення специфічної виконавської манери, тембральна узгодженість голосів.
Аматорський хоровий рух активізується наприкінці ХІХ початку ХХ століття завдяки ініціативі відомих українських музичних діячів, фольклористів, композиторів: П. Демуцького, О. Кошиця, К. Стеценка. Аматорське народне хорове виконавство характеризується становленням художньо-структурних типів хорових колективів (народний хор, фольклорний ансамбль, гурт), відтворенням специфіки етнорегіональної пісенно-виконавські традиції, формуванням жанрово-стильової палітри репертуару (хорові обробки, аранжування, оригінальні вокально-хорові твори), спробами досягти в сценічних умовах звучання, адекватного звучанню фольклорних співочих гуртів у природному середовищі (Охматівський народний хор, Українська республіканська капела), поєднанням народної та академічної виконавських манер (театр української пісні Жінхоранс”). Нові умови функціонування аматорських хорових колективів (концертно-сценічні) зумовили формування нових підходів до організації народної хорової справи, становлення засад виконавських інтерпретацій фольклорних джерел, вироблення критеріїв добору репертуару, усвідомлення важливої ролі музично-теоретичної підготовки співаків, популяризацію музичного фольклорного мистецтва в Україні та за її межами. В лоні аматорського хорового руху відбувається активна музично-етнографічна діяльність (записи та систематизація українських народних пісень П. Демуцьким та О. Кошицем). У 30-х роках ХХ століття аматорський народний хоровий рух набуває масштабності, масовості, організованих форм, про що свідчать численні фестивалі, огляди, конкурси, декади аматорського мистецтва.
Отже, доба кінця ХІХ першої третини ХХ століття є важливим етапом професіоналізації народного хорового мистецтва, становлення сценічно-виконавських форм, репертуару та системи виконавсько-стилістичних засобів.
Початок ХХ ст. позначений заснуванням професійних народних хорових колективів (театр українського танцю Жінхоранс”, ансамблі пісні і танцю Подолянка” та Донбас”, Гуцульський ансамбль пісні і танцю). Особливості їх творчості зумовлені історичним контекстом, що характеризується істотними змінами в суспільно-політичній та соціально-економічній сферах, колективізацією та індустріалізацією народного господарства, підпорядкуванням культури та мистецтва державній політиці й ідеології, заснуванням культурно-освітніх установ, будинків культури, державною підтримкою та фінансуванням культурно-мистецьких заходів, в тому числі народного хорового мистецтва. Професіоналізація народного хорового виконавства тісно пов’язана з появою нових художньо-структурних типів (ансамбль пісні і танцю, театр українського танцю), індивідуалізацією виконавських стилів на основі відтворення етнорегіональних пісенно-виконавських традицій (гуцульської, закарпатської, східної, степової тощо), розширенням репертуарної та виконавської палітри художньо-виражальних засобів шляхом поєднання співу, театральної гри, народної хореографії, поетичного мистецтва та нових принципів сценічної обробки народних танців (театр танцю Жінхоранс”), використання етнічних строїв та музичного інструментарію (Гуцульський ансамбль пісні і танцю), становленням етнохореознавства (праці В. Верховинця). Поряд з цим мали місце окремі негативні тенденції до заідеологізованості та уніфікації репертуару, художньо невибагливих стилізацій фольклорних джерел, нівелювання виконавської манери та ін.
Вершиною української професійної хорової культури ХХ ст. є Державний український народний хор, заснований та очолюваний відомим українським диригентом, хормейстером, композитором Г. Верьовкою.
Творчі здобутки цього колективу зумовлені художніми принципами Г. Верьовки, його фаховим підходом до організації колективу, добору співаків та репертуару, усвідомленням визначної культурно-просвітницької місії народного хорового мистецтва.
Головними художньо-естетичними засадами народного хору були: орієнтація на національну пісенно-виконавську традицію та український музичний фольклор; органічний синтез хорового співу, народно-хореографічного та музично-інструментального мистецтв; жанрово-стильова різноманітність репертуару; культивування виконавської манери, притаманної фольклорному виконавству центрального регіону України. Поєднання у складі колективу мішаного хору, оркестру народних інструментів та хореографічної групи сприяло розширенню його виконавських можливостей та репертуару, збагаченню музичної стилістики. Використання специфічних тембрів етнічних музичних інструментів (най, сопілка, дримба) та лексичних, стилістичних особливостей народних танців поглиблювало локальний колорит фольклорних джерел.
Репертуар Державного українського народного хору, основу якого складали хорові обробки та аранжування українських народних багатоголосних пісень, вокально-хорові твори українських композиторів, музично-інструментальні сюїти на основі народних танців, вокально-хореографічні композиції, побутові та сюжетні танці з елементами театралізації тощо, є свідченням високого рівня виконавської культури та технічної майстерності колективу.
Характерна ознаками Державного українського народного хору - наявність індивідуалізованого виконавського стилю. Що набув назви верьовкинський”. Він викликав численні наслідування в українській хоровій культурі другої половини ХХ ст. Його самобутність зумовлена відтворенням специфіки гуртового співу центрального регіону, імпровізаційної природи українського фольклорного мелосу, переважанням підголосково-поліфонічної хорової фактури, використанням підголосків, багатоголосного розспіву мелодій, насиченістю хорового звучання.
Проаналізувавши мистецтво Державного українського народного хору, ми дійшли висновків про його роль у розвитку професійних основ українського народного хорового виконавства, сценічної практики та композиторської вокально-хорової й музично-інструментальної творчості, у становленні фахової хорової освіти та педагогічних засад керівництва народними хоровими колективами. Крім того, систематична гастрольна діяльність колективу сприяла популяризації кращих досягнень української пісенної культури.
Художньо-естетичні засади діяльності Державного українського народного хору стали основою творчості професійних та аматорських народних хорових колективів різних регіонів України.
Розвиток українського народного хорового виконавства у 90-х роках ХХ ст. відбиває особливості нової культурної реальності, суспільні, суперечності, специфіку функціонування мистецтва в нових історико-культурних умовах, позначених тенденціями до комерціалізації і тиражування фольклорних зразків. З іншого боку, здобуття Україною статусу незалежної держави сприяло активізації інтересу прогресивної громадськості, мистецької еліти до національних культурних традицій та надбань, прагненням відродити та повернути втрачені культурні цінності.
Сучасне народне хорове виконавство відзначається розширенням сфери функціонування, появою нових інституціональних форм (державних центрів фестивалів та культурних програм, центрів сучасного мистецтва тощо), розвитком меценатства, появою експериментальних форм та нових художньо-структурних типів (автентичний гурт, етно-хаус гурт, театр народної музики та ін.), оновленням виконавських традицій, збагаченням жанрово-стильової палітри репертуару, розвитком системи фахової освіти та етномистецтвознавства (видання антологій та праць з фольклорної регіоналістики). Розвитку народного хорового виконавства сприяє проведення всеукраїнських фестивалів, конкурсів пісенної творчості імені П. Демуцького, М. Лисенка, О. Кошиця, Чорнобаївський заспів” та багатьох інших, що привертають увагу оригінальними виконавськими, сценічними інтерпретаціями фольклорних джерел.
Важливого значення набуває тенденція до активного залучення народного хорового мистецтва у сферу композиторської творчості (Ю. Алжнєв, Л. Дичко, Г. Гаврилець, Є. Станкович) і театрально-музичної (Центр сучасного мистецтва Даха”).
Аналіз професійного народного хорового виконавства досліджуваного періоду дозволив виділити такі провідні напрями:
- традиційний, тісно пов’язаний з художньо-естетичними засадами народного хорового виконавства першої половини ХХ ст. (Національний заслужений академічний український народний хор імені Г. Верьовки, Черкаський народний хор, Поліський ансамбль пісні і танцю Льонок”, Чернігівський народний хор, Закарпатський народний хор, Буковинський ансамбль пісні і танцю тощо);
- інноваційний, для якого характерний відхід від традицій попереднього періоду, застосування професійної реконструкції” автентики (фольклорні ансамблі (гурти) Древо”, Кралиця”, Божищі”, Володар”), створення експериментальних сценічно-виконавських форм на основі динамічного синтезу вокально-хорового, пластичного і театрального мистецтв, на поєднанні різних традицій (фольклорної, професійної) та музично-стилістичних засобів академічного, джазового, естрадного мистецтв (театр українського танцю Калина”, ансамбль пісні і танцю Сіверські клейноди”, етно-хаус гурт Даха Браха”).
Все це визначає художню та національну специфіку українського народного хорового виконавства на сучасному етапі.
Таким чином, період кінця ХІХ- ХХ століть відіграв важливу роль в історії українського народного хорового мистецтва. У цей час відбувається перехід від гуртового співу до аматорського народного хорового виконавства з¢являються ранні сценічно-виконавські форми, а згодом професіональне народне хорове виконавство, що відзначається:
- багатоманітністю сценічних форм, художньо-структурних типів, виконавських стилів;
- різноманітністю тематичної, жанрово-стильової палітри репертуару;
- оновленням виконавських традицій та розширенням стильових меж народного хорового мистецтва;
- наявністю художньо значимих виконавських інтерпретацій фольклорного репертуару;
- високим професійним рівнем виконавства.
У процесі професіоналізації народного хорового мистецтва відбувалося становлення фахової хорової освіти як основи для створення національної хорової школи та розвитку етномистецтвознавства.
Це дає підстави визначити народне хорове виконавство як мистецький феномен та самобутній вияв національної культури, прогнозувати його генеруючі можливості та важливу роль у динамічному розвитку української хорової культури.

Слід зазначити, що дисертаційне дослідження не претендує на вичерпність розкриття проблеми і накреслює перспективні напрями для майбутніх досліджень, зокрема історичної реконструкції окремих культурно-мистецьких явищ української хорової культури, різних форма побутування фольклорного та аматорського народного хорового виконавства, взаємодії пісенно-виконавських традицій різних народів, становлення народної хорової освіти й педагогіки та ін.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ЖДЕРЕЛ

1. Закон України Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005 - 2007 рр.” // Відомості Верховної Ради України. 2005. - №16. С. 705-711.
2. Алексеев Э.Е. Фольклор в контексте современной культуры: Рассуждения о судьбах народной песни / М-во культуры СССР. - М.: Сов. композитор, 1988. - 237 с.
3. Асафьев Б.В. Музыкальная форма как процесс. Кн. 1 и 2. - 2-е изд. - Л.: Музыка, 1971. - 376 с.
4. Асафьев Б.В. О хоровом искусстве: Сб. - Л.: Музыка. Ленингр. отд-ние, 1980. - 215 с.: нот., ил.
5. Афанасьєв Ю.Л. Професійна самосвідомість як атрибутивна складова професійного гарту митця // Культура і сучасність: Альманах. - К., 2001. - №1/2. С. 8 - 12.
6. Афанасьєв Ю.Л. Художественное воспитание детей и юношества в контексте задач культуросозидания // Сборник материалов семинара педагогов дополнительного образования. - [Б. м.]: Изд-во «Артек», 2001. С. 5 - 8.
7. Безверха Г.І., Логвин В.В. Світоглядні орієнтації в усній творчості українського народу: Навч. посібник / М-во освіти України; Ін-т змісту і методів навчання; Нац. ун-т ім. Т. Шевченка. - К., 1996. - 159 с.
8. Бенч О.Г. Фольклоризм у хоровому виконавстві на Україні у 70 80-ті роки ХХ сторіччя // Українське музикознавство: Респ. міжвід. наук.-метод. зб. К., 1987. Вип. 22. С. 31 37.
9. Бенч-Шокало О.Г. Український хоровий спів. Актуалізація звичаєвої традиції: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. — К.: Ред. ж-лу Український Світ”, 2002. — 440 с.: фотоіл.
10. Березовський І.П. Українська радянська фольклористика: Етапи розвитку і проблематика. - К.: Наук. думка, 1968. - 341с.
11. Бернштейн С.Б. Очерки сравнительной грамматики славянских языков / АН СССР. Ин-т славяноведения и балканистики. М.: Наука, 1974. Т. 1: Чередования. Именные основы. 377 с.
12. Білоус П. Давньоукраїнська література і фольклор: проблема художнього коду // Слово і час. - 2002. - №12. - C. 29 - 35.
13. Бойківщина Історико-етнографічне дослідження. К., 1977. - 264 с.
14. Бойко В.Г. Сучасна народнопоетична творчість на Україні: Основні тенденції розвитку. - К.: Наук. думка, 1973. - 119 с.
15. Брайчевський М.Ю. Конспект історії України. - К.: Знання, 1993. - 205 с. - (Б-ка журн. Пам’ятки України”; Кн.18). - (Сер. 1 Укр. відродження: історія і сучасність”; Вип.5-6).
16. Брайчевський М.Ю. Стародавні східні слов’яни: Нарис з стародавньої історії УРСР. - К.: Вид-во АН УРСР, 1957. 407 с.
17. Брояко Н.Б. Ігрові прийоми виконавської майстерності бандуриста // Вісник КНУКiМ. Мистецтвознавство. К., 2000. Вип.. 3. С. 20 - 29.
18. Брояко Н.Б. Специфіка артикуляційних засобів бандуриста // Музичне виконавство: Наук. вісн. НМАУ ім. П. Чайковського. К., 2000. Вип. 14. С. 24-32.
19. Брояко Н.Б. Теоретичні аспекти виконавської техніки бандуриста. Івано-Франківськ, 2000. 216 с.
20. Булашев Г.О. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні погляди та вірування. К.: Довіра, 1943. 414 с. (Відродження).
21. Бурдо Н. Трипільська культура відкриття і дослідження // Укр. світ. - 1994. - № 3-4. С. 12 13.
22. Василенко З. Дещо про локальні особливості гуртового розспіву народних пісень у сучасному сільському побуті // Сучасна українська музика: 3б. ст. / Під ред. Л.Б. Архиповича, Н.О. Брюхіної, В.Д. Довженко. К.: Мистецтво”, 1965. С. 223 - 242.
23. Василенко К. В. Лексика українського народно-сценічного танцю. - К.: Мистецтво, 1996. 424 с.
24. Василенко К.В. Український танець. К.: ІПКПК, 1997. 281с.
25. Верховинець В.М. Теорія українського народного танцю. - 5-те вид., доп. К.: Муз. Україна, 1990. - 151 с.
26. Верьовка Г.Г. Хори з супроводом. Вип. 2 / Муз. ред. Г. Гемберн, А. Лазаренка; Літ ред. В. Лагоди. К.: Муз. Україна, 1971. 82 с.
27. Верьовка Г.Г. Хори. Вип. 1 / Муз. ред. Г. Гемберн, А. Лазаренка; Літ ред. В. Лагоди. К.: Муз. Україна, 1971. 101 с.
28. Відгуки минулого: О. Кошиць в листах до П. Маценка. Вінніпег: Культура й Освіта”, 1954. 80 с.
29. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. - К.: Оберіг, 1993. - 590 с.: іл.
30. Галицько-руські народні мелодії: Ч. 1 / Зібрані на фонограф Й. Роздольським; Списав і зредаг. С. Людкевич // Етногр. зб. НТШ. Львів: Друк. НТШ, 1906. Т. 21. - 187 с.; Т. 22. 1908. 384 с.
31. Гоголь М.В. Народні пісні в записах Миколи Гоголя / Упоряд., післямова і приміт. О.І. Дея. - К.: Муз. Україна, 1985. - 202 с. - (Укр. нар. пісні в записах письменників).
32. Головинский Г.Л. Композитор и фольклор: Из опыта мастеров XIX-XX веков. Очерки. - М.: Музыка, 1981. - 279 с.
33. Гордійчук М.М. Леся Дичко. - К.: Муз. Україна, 1978. - 77 с.: іл. - (Творч. портр. укр. композиторів).
34. Гордійчук М.М. Фольклор і фольклористика: Зб. статей. - К.: Муз. Україна, 1979. - 251 с.
35. Гошовский В.Л. Украинские песни Закарпатья. М.: Сов. композитор, 1968. - 478 с.
36. Гошовський В.Л. У истоков народной музыки славян: Очерки по музыкальному славяноведению. - М.: Сов. композитор, 1971. - 302 с.
37. Грактов В., Милюков В. Две археологические культуры в Скифии Геродота // Сов. археология. 1953. Т.18. С. 231 248.
38. Грица С. Семантика народного мелосу і конкретне середовище його побутування // Нар. творчість та етнографія. 1976. - №3. С. 40 - 49.
39. Грица С. Фольклорний процес у динаміці // Музика. 1982. - №1. С. 8 11.