СТРУКТУРНІ ЗМІНИ У ПІЗНЬОЛАТИНСЬКОМУ РЕЧЕННІ

Краткое описание

Міністерство освіти і науки України
Львівський національний університет імені Івана Франка
На правах рукопису
Василевська Олена Петрівна
УДК 811.124’03’367
Структурні зміни у пізньолатинському реченні
10.02.14 класичні мови; окремі індоєвропейські мови
дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
науковий керівник
кандидат філологічних наук
Домбровський Роман Остапович
Львів 2005

Зміст
ВСТУП............................................................................................................... 5
1. ВЧЕННЯ РИМСЬКИХ ТЕОРЕТИКІВ КРАСНОМОВСТВА І ГРАМАТИКІВ ПРО ПОРЯДОК СЛІВ............................................................................................. 18
1.1. Вчення римських теоретиків красномовства........................................ 19
1. 2. Вчення римських граматиків............................................................... 24
1. 3. Висновки............................................................................................... 34
2. МІСЦЕ ДІЄСЛОВА ПРИСУДКА В ПІЗНЬОЛАТИНСЬКОМУ РЕЧЕННІ 36
2. 1. Положення дієслова-присудка у головному реченні.......................... 39
2. 2. Положення дієслова-присудка в головному реченні, якому передує інше речення 42
2. 3. Положення дієслова-присудка в підрядному реченні........................ 44
2. 4. Складні форми дієслова....................................................................... 50
2. 5. Послідовність елементів складеного присудка.................................... 53
а) Послідовність у конструкції інфінітив особова форма дієслова....... 53
б) Послідовність у конструкції іменна частина особова форма дієслова. 56
2. 6. Положення складних дієслівних форм і форм складеного присудка у реченні 58
2. 7. Висновки............................................................................................... 60
3. ПОЛОЖЕННЯ ПІДМЕТА, ПРЯМОГО ТА НЕПРЯМОГО ДОДАТКІВ У ПІЗНЬОЛАТИНСЬКОМУ РЕЧЕННІ............................................................. 64
3. 1. Положення підмета щодо дієслова-присудка у головному реченні.. 65
3. 2. Положення підмета щодо дієслова-присудка у підрядному реченні. 68
3. 3. Положення прямого додатка щодо дієслова-присудка в головному й підрядному реченні........................................................................................................... 71
3. 4. Послідовність підмет, прямий додаток, присудок у головному реченні 77
3. 5. Послідовність підмет, прямий додаток, присудок у підрядному реченні 83
3. 6. Положення непрямого додатка щодо дієслова присудка................... 86
3. 7. Висновки............................................................................................... 92
4. МІСЦЕ ОБСТАВИН У пізньолатинському РЕЧЕННІ.................. 95
4. 1. Положення відносно дієслова-присудка обставин місця.................... 98
4. 2. Положення щодо дієслова-присудка обставин часу........................... 99
4. 3. Положення щодо дієслова-присудка обставин способу дії.............. 101
4. 4. Обставина та інверсія......................................................................... 102
4 .5. Послідовність елементів при сполученні обставин різного типу..... 106
4. 6. Висновки............................................................................................. 107
5. ІМЕННИК ТА ЙОГО ОЗНАЧЕННЯ........................................................ 109
5. 1. Іменник і його означення-прикметник............................................... 111
5. 2. Іменник і його означення-займенник................................................. 120
5. 3. Іменник і його означення дієприкметник та числівник.................. 131
5. 4. Іменник і його неузгоджене означення.............................................. 133
5. 5. Висновки............................................................................................. 139
ВИСНОВКИ.................................................................................................. 140
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ................................................ 144

УМОВНІ СКОРОЧЕННЯ
Apoph. Patrum Les Apophtegmes des Pères. Collection systematique.
August. Confess Augustin Aurèle S-t. Confessiones.
DVSR De Vita Sanctae Rodagundis.
Fr. Chr Fredegarii Chronica.
GTHF Gregorii Turonensis Historia Francorum.
LHF Liber Historiae Francorum.
Marc. Euangelium secundum Marcum.
Matth. Euangelium secundum Mattaeum.
PAM Passio Acaunensium Martyrum.
Peregr. Silviae vel potius Aetheriae peregrinatio ad loca
sancta.

ВСТУП
Проблема порядку слів у реченні є однією з основних проблем синтаксису і саме тому досить широко досліджується в сучасній лінгвістичній науці. За визначенням В. Е. Шевякової, порядок слів це ніби «каркас» найменшої комунікаційної одиниці речення, в який вкладаються «цеглини» слова [49; c.35]. Р. Е. Келлер зазначав, що порядок слів, або, радше, розташування елементів у реченні, звичайно, розрізняють за чотирьома ознаками: 1) він може бути абсолютним, тобто граматично визначеним: як, наприклад, у деяких сучасних європейських мовах, таких як німецька, англійська, французька тощо; 2) порядок слів може визначати логічний наголос, і тут завжди необхідно робити розмежування між нейтральним порядком слів та наголошеним; 3) він може бути зумовлений вимогою ритму. 4) нарешті, порядок слів може залежати від довжини слова [93, с. 113 114].
Аналіз послідовності елементів у реченні може проходити у двох напрямках: формально-граматичному й семантико-синтаксичному. Ці два напрямки представлені різними школами й теоріями, про які йтиметься згодом. Тобто порядок слів може функціонувати на двох рівнях на рівні його синтаксичної структури та на рівні актуального членування, і саме на рівні синтаксичної структури речення йдеться про правила розташування синтаксичних компонентів речення [26, c. 12].
Інтерес до вивчення цього питання зародився ще в античні часи. До цієї проблеми зверталися Платон, Анаксімен, Аристотель, Діонісій Галікарнасський, Аполлоній Дискол, Цицерон, Елій Стілон, Квінтіліан та інші, проте їхні теорії щодо цього питання значно відрізняються від сучасних і є дещо обмеженими. Ця обмеженість насамперед пов’язана з відсутністю в порядку слів граматичного значення. Розвинута флективна система латинської мови дозволяла розташовувати слова в реченні у довільному порядку, не було потреби в контактному розташуванні двох взаємопов’язаних елементів, тому питання про порядок слів стосувалося, головним чином, сфери стилістики.
Спеціальні прагнення надати теоретичну базу для граматичної науки вперше зустрічаються у ХІІІ XIV ст. [63]. Однак вчення про порядок слів, які можна розглядати як базові теорії сучасної синтаксичної науки, постають лише в першій половині ХІХ сторіччя. Значного прогресу у вивченні синтаксису було досягнуто у межах празького функціоналізму й американської дескриптивної лінгвістики. У теоріях мовознавців відобразилися два різних види діяльності мовця, які відповідали двом видам членування речення: актуальному (поділ на тему і рему) і граматичному (поділ на підмет, присудок тощо) [43, c. 25]. У ХІХ сторіччі з’являється теорія функціонально-синтаксичної перспективи, яку згодом розробили лінгвісти празької школи, основоположником якої був Г. Вайль (1844). Учений вважав, що порядок слів необхідно зарахувати до складу граматики, окрім цього він шукав принципи закономірності розвитку порядку слів, незалежні від синтаксису. Г.Вайль стверджував, що в процесі комунікації є певний початковий момент, своєрідна точка виходу, а інша частина містить власне висловлювання чи повідомлення. Цей поділ на точку виходу” та мету висловлювання” став основою його теорії про порядок слів [115, c. 7]. Власне цей розподіл на точку виходу” тему і мету висловлювання” рему став базою актуального членування, до якого звертаються численні лінгвісти.
У ХІХ сторіччі з′являється сучасне поняття про члени речення [48, с.37], і лінгвісти починають звертати значну увагу на вивчення граматичної форми мови, на визначення її структурних одиниць та на їхнє відношення у системі мови. Тут слід виділити роботи Ф.Ф.Фортунатова, засновника московської лінгвістичної школи, який звернувся до вивчення формальної структури мови. Його ідея структурного вивчення мови, системний підхід при дослідженні морфологічних та синтаксичних мовних фактів, виявлення причин їхнього виникнення, зразки чіткого аналізу формальної структури мови вивели науку про мову на більш високий рівень розвитку [48, с. 61].
Наступний напрямок у дослідженні порядку слів у реченні пов’язаний з роботою автора концепції структурного синтаксису Л.Тен’єра, у якій мовознавець розробив універсальну модель речення, що спиралася на деякі принципово важливі простулати: загальність і односпрямованість синтаксичного зв’язку [43, c. 26]. Його праця Основи структурного синтаксису” ґрунтується на вербоцентричній теорії [42], згідно з якою центром речення є дієслово, що може приєднувати до себе до трьох актантів, крім актантів, Л. Тен’єр виділяв сірконстанти обставинні слова, які є атрибутами ситуації” [39, c. 16]. Ця теорія сприяла виникненню іншої граматики залежності, яка, однак, не є єдиною цілісною теорією чи моделлю, що служить для опису речення. Під цією назвою розуміється декілька версій, які хоча й оперують поняттям залежності як основним, проте у деяких аспектах відрізняються одна від одної [40, c. 111]. Граматика залежності представляє речення як ієрархічну структуру з лінійною послідовністю компонентів, із центральним елементом дієсловом-присудком. Так, У. П. Леман стверджував, що типологію мови визначає саме положення дієслова [100, c.269].
Значний вплив на розвиток лінгвістичної науки мала теорія Н.Хомського, автора генеративної граматики. Його праця Аспекти теорії синтаксису” [46; 66] стала новим етапом дослідження мови. Вона сприяла появі нового підходу до вивчення мови: переходу від переважно дескриптивної методології до методології пояснювальної. Н. Хомський показав, що використання формально суворих понять і математичних моделей при вивченні мови покращує якість мовознавчих досліджень. На його думку, таке формальне моделювання мало б виявити ті фундаментальні принципи мовної структури, які часто залишаються поза увагою при інтуїтивному вивченні [43, c. 26]. Звертаючись до проблем синтаксису, він представляє речення як своєрідну бінарну структуру, де базовим компонентом є інфлекційна фраза (ІР), яка є не лексичною, а суто граматичною категорією [70, c. 69]. Ця інфлекційна фраза представляє собою розгалуження: визначник (SPEC) [71, c. 20] комплементатор (COMP), а речення складається з іменної фрази (NP), дієслівної фрази (VP) тощо [47, с. 115].
Мовознавці нерідко зверталися і до питання про порядок слів у латинській мові. Тут слід виділити декілька робіт та напрямків дослідження, пов’язаних із цією проблематикою. Насамперед, ґрунтовним дослідженням, в якому йшлося про порядок слів у латинській мові була чотирьохтомна праця Ж.Марузо [103; 104; 105; 106]. Ця робота дає досить важливий фактичний матеріал, який стосується творів класичного періоду, однак тут вивчення порядку слів ведеться лише з точки зору стилістики. Звичайно, такий метод дослідження класичної латини, де автори здебільшого звертали увагу на стиль мови, на її гармонію, видається нам доцільним, проте він є недостатнім щодо вивчення усієї сукупності факторів, що впливали на положення слів у реченні. Подібний метод при вивченні порядку слів у латинській мові використовував і Й. Мір [110]. М. Канингхем [72], Ф.Ф.Зелінський [21], Дж. Даніель [73] досліджували його з точки зору просодичних факторів. Зокрема, М.Канингхем, досліджуючи роботи Цицерона, Квінтіліана, розбиває мову їхніх творів на синтагми, розуміючи під цим терміном групи слів, об’єднаних при вимові, й виділяє декілька, найбільш загальних способів вимови синтагм. Шведський мовознавець Т. Скьольд при дослідженні порядку слів спирається на теорію позиційної моделі. Використовуючи різноманітні умовні позначення, вчений на матеріалі твору Ю.Цезаря De bello Gallico” створює своєрідні схеми речень, намагаючись виділити модель, яка би найбільше відповідала всім розглянутим реченням [1

Список литературы

ВИСНОВКИ
Проведене дослідження свідчить про те, що в пізньолатинському реченні вже відбулися зміни, пов’язані з поступовим переходом від синтетичної до аналітичної конструкції. Однак варто зазначити, що не всі структурні зміни, що відбулися у реченні, можна пояснити лише еволюційним розвитком мови, а деякі з них можуть навіть йому суперечити. Отож можемо визначити такі основні чинники, що вплинули на будову речення у мові пізньолатинських творів:
1) структура класичної літературної мови, яка виступає у творах більш освічених авторів;
2) розвиток прогресивної конструкції у тогочасних романських мовах, що перебували у процесі формування, тобто конструкції, пов’язаної з поступовим відмиранням флексій та виникненням у порядку слів нової, ще невідомої латинським граматикам, граматичної функції;
3) християнська традиція, пов’язана з появою великої кількості перекладної літератури, зокрема, Біблії, в якій зберігалася топіка першоджерела, тобто грецької або семітських мов.
На жаль, межу кожного з тих чинників визначити неможливо. По-перше, тому що ми можемо лише робити припущення стосовно того, якою була розмовна мова класичної чи пізньої доби, бо ж цілком ймовірно, що навіть у класичну добу могли вже існувати певні елементи, яких уникала літературна мова і які ми сприймаємо як новотвір. По-друге, ми можемо з впевненістю говорити про вплив грецької та інших мов лише стосовно нетипових для латинської мови сполучень, хоча, можливо, вони могли, до деякої міри, сприяти розвитку тієї чи тієї конструкції.
Крім того, проведене дослідження показує, що в досліджуваний період існувала чітка різниця між мовними особливостями різних творів. З одного боку, це були твори авторів, що мали уявлення, якою має бути структура нормативного речення в латинській мові, й намагалися її відтворити якнайточніше. З іншого боку, постають твори, автори яких знали латинську мову лише з джерел, перекладених з інших мов, переважно з грецької. Тому не дивно, що структура їхньої мови більше нагадує мову першоджерела й що в мові цих творів спостерігаються явища не характерні як для класичної латини, так і для романських мов.
Наводимо основні особливості структури пізньолатинського речення, які вдалося виділити завдяки проведеному дослідженню.
1) дієслово-присудок із кінцевої позиції у класичній латині поступово пересувається у середину або на початок речення, і нерідко таку зміну в його положенні спричиняють вжиті на початку речення обставинні слова, конструкції, передування іншого головного чи підрядного речення. У творах авторів, які знали латинську мову лише з перекладів (взірцем такого твору може бути Паломництво”) дієслово-присудок нерідко пересувається на початкову позицію;
2) у підрядних реченнях дієслово-присудок у більшості авторів все ще зберігає кінцеву позицію, однак там, де відбувається зміна його положення, перевага надається початковому;
3) серед підрядних речень, структура яких зазнала найбільших змін в усіх розглянутих творах, можна виділити підрядні речення додаткові, мети, причини й часу. В цих реченнях вже чітко спостерігається переміщення дієслова-присудка з кінцевої у початкову або серединну позицію;
4) у складних часових формах при поєднанні дієприкметника з особовою формою дієслова перевагу надано конструкції дієприкметник особова форма, яка була характерною для класичної мови, а при поєднанні інфінітива з особовою формою дистантній постпозиції інфінітива, конструкції, що була новою для латинської мови;
5) підмет у пізній латині вживається у препозиції щодо дієслова-присудка та додатка, причому на початку речення підмет уживається не так часто й передування йому інших частин мови здебільшого не викликає інверсії. Однак при порівнянні статистичних даних, можна зауважити дещо більший, порівняно з класичною латиною, відсоток змін порядку слів, і особливо це стосується підрядних речень;
6) існує тенденція до контактного розташування підмета й присудка, особливо помітна у підрядних реченнях;
7) прямий додаток поступово починає переходити у контактну постпозицію щодо дієслова-присудка, тобто можна вже говорити про перехід від схеми підмет додаток присудок, характерної для класичної мови, до схеми підмет присудок додаток, що вважається ознакою прогресивної послідовності;
8) непрямий додаток, порівняно з класичною мовою, все більше наближується до дієслова-присудка, однак ще не можливо визначити тенденцію до якоїсь певної позиції щодо нього;
9) обставини різного типу майже не змінюють свого положення щодо дієслова-присудка. Однак можна вже говорити про помітне переміщення обставин різного типу в постпозицію;
10) зміна порядку слів значно частіше відбувається після обставин часу, проте обставина може бути лише додатковим її чинником;
11) у вживанні прикметників спостерігається поступовий перехід у постпозицію до іменників, причому цей перехід можна пояснити як розвитком прогресивної конструкції, так і впливом мови Біблії, де таке положення було звичайним;
12) чітко встановлене місце щодо іменника мають лише прикметники sanctus та beatus;
13) більшість займенників уживаються у препозиції щодо іменника, проте слід виділити присвійні й деякі вказівні займенники (ille, iste), позиція яких є дещо нетиповою. Це явище можна пояснити відсутністю чітких правил щодо позиції тих займенників відносно іменника у класичній латині, здатністю при нетиповій постпозиції виділити значення іменника та впливом перекладених християнських творів;
14) дієприслівники й числівники у функції означення не змінюють своєї позиції щодо іменника, зберігаючи своє положення в літературній мові. В пізній латині та в сучасних романських мовах;
15) неузгоджене означення, або атрибутивний генетив, частіше вживається у постпозиції, хоча у деяких авторів можна зустріти використання препозиції, що пов’язане з існуванням подібної конструкції в класичній латинській мові.
Отже, дослідження структурних змін у пізньолатинському реченні, що відображають перехідний період від синтетичної до аналітичної конструкції, дозволяють зробити висновок, що порядок слів ще не набув граматичного значення. Члени речення все ще не мають чітко закріпленого положення, ще нерідко спостерігається дистантне розміщення двох взаємозв’язаних елементів, а залежне слово може все ще займати будь-яку позицію щодо головного. Проте, спираючись на проведену роботу, вже можна стверджувати, що у структурі речення у пізній латині відбулися досить суттєві зміни, пов’язані з розвитком аналітичної конструкції та поступовим переходом до прямого порядку слів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Адмони В. Г. Формы, факторы и функции порядка слов // Грамматическое описание славянских языков. М.: Наука, 1974. С. 199 208.
2. Алисова Т. Б. Введение в романскую филологию: Учебник. М.: Высш. школа, 1987. 344 с.
3. Алпатов В. П. Опыт построения типологии порядка слов // Теоретические и эксперементальные исследования в области структурной и прикладной лингвистики. М., 1973. Вып. 6. С. 5-20.
4. Античные теории языка и стиля: Антология текстов / Общ. ред. О.М.Фрейдберг. М. - Л.: Соцэкгиз, 1936. 341 с.
5. Аполлонская Т. А. Порядок слов и его речевая реализация. Автореф. диссканд. филол. наук. Л., 1976. 19 с.
6. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. М., 1955. 416 с.
7. Бобырева М. М. Порядок слов в простом и сложном предложении во французском языке. М.: Наука, 1965. 171 с.
8. Будагов Р. А. К теории отношений между словом, словосочетанием и предложением в латинском языке // Исследования в области латинского и романского языкознания. Кишинев, 1961. С. 5 36.
9. Бурсье Э. Основы романского языкознания. М.: Изд-во иностр. лит., 1952. 672 с.
10. Виноградов В. С. Грамматика испанского языка: Практический курс. М.:Высш. шк., 1990. 432 с.
11. Григорий Турский. История франков [Перевод с лат. В. Д. Савуковой] М.: Наука, 1987. 463 с.
12. Гринберг Дж. Некоторые грамматические универсалии, преимущественно касающиеся порядка значимых элементов // Новое в лингвистике. М.: Прогресс, 1970. Вып. 5. С. 114 162.
13. Грошева А. В. Структура и объём группы существительного в латинском языке // Структура и объём предложения в индоевропейских языках. Л., 1981. С. 139 198.
14. Гурычева М. С. Народная латынь. М.:Изд-во лит. на иностр. яз., 1959. 190 с.
15. Гусейнова Ч. О. Сопоставительное изучение места прямого дополнения в современном французском и азербайджанском языках. Автореф. дисс...канд. филол. наук. Баку, 1972. 27 с.
16. Дворецкий И. Х. Латинско-русский словарь. М.: Рус. яз., 1986. 840 с.
17. Добиаш А. В. Синтаксис Аполлония Дискола // Известия историко-филологического института в Нежине. 1881. С. 1 66. Т. VІ. 1883. т. VІІ. С. 67 184.
18. Дрбоглав Д. А. Учебное пособие по средневековой латыни. М.: изд-во моск. ун-та, 1993. 142 с.
19. Дынников А. Н., Лопатина М. Г. Народная латынь. М.: изд-во моск. ун-та, 1976. 314 с.
20. Звегинцев В. А. Теоретическая и прикладная лингвистика. М.: Просвещение, 1968. 336 с.
21. Зелинский Ф. Ф. Ритмика и психология художественной речи // Мысль. 1922. № 2. с. 68-86.
22. Иванова Л.С. Сопоставительное исследование порядка слов в простом повествовательном предложении латинского и русского языков: Дисс. ... канд. филол. наук. Алма-Ата, 1985, 190 с.
23. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства: Підручник. К., Одеса: Либідь, 1991. 280 с.
24. Касаткин Л. Л., Клобуков Е. В., Лекант П. А. Краткий справочник по современному русскому языку. М.:Высш. шк., 1991. 383 с.
25. Ковтунова И. И. Порядок слов в русском литературном языке XVIII первой трети XIX в. М.: Наука, 1969. 231 с.
26. Ковтунова И. И. Современный русский язык: Порядок слов и актуальное членение предложения. М.: Просвещение, 1976. 239 с.
27. Корлэтяну Н.Т. Исследование народной латыни и её отношение с романскими языками. М.: Наука, 1974. 304 с.
28. Корсунская М. В. Сложные атрибутивные словосочетания с несколькими прилагательными неоднородными определениями в современном французском языке. Автореф. диссканд. филол. наук. М., 1981. 20 с.
29. Костецкая Е. О., Кондрашевский В. И. Практическая грамматика французского языка. М.: Высш. шк., 1973. 278 с.
30. Малинаускене Н. К. Введение в историю латинского языка: общие вопросы и доклассический период. Курс лекций. М.: Греко-латинский кабинет Ю. А. Шичалина, 2001. 156 с.
31. Мейе А. Введение в сравнительное изучение индоевропейских языков. М.: Соцекгиз, 1938. 511 с.
32. Мейе А. Основные особенности германской группы языков. М.: Изд-во иностр. лит., 1952. 168 с.
33. Новий завіт з коментарем. Львів: Стрім, 1994. 670 с.
34. Оленич Р. М. Прісціан і антична граматика. Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1973. 214 с.
35. Орос М. В. Визначення речення у античному мовознавстві // Інозем. філологія. 1973. Вип.. 32. с. 33-39.
36. Орос М. В. Проблемы синтаксиса в трудах римских грамматиков. Диссканд. филолог. наук. М., 1979. 218 с.
37. Пиотровский Р. Т. Формирование артикля в романских языках. М.-Л.: изд-во Акад. Наук СССР, 1960. 163 с.
38. Реферовская Е.А. Истоки аналитизма романских языков (Очерки по синтаксису раннесредневековой латыни). М.-Л.: Наука, 1968. 152 с.
39. Скрипкина Г. В. Валентные свойства глагольных фразеологических единиц современного немецкого языка. Дисс. ... канд. филол. наук. М., 1994. 183 с.
40. Современные зарубежные грамматические теории // Сборник научно аналитических обзоров. М., 1985. 250 с.
41. Степанов Ю. С. Относительное подчинение в старофранцузском и староиспанском языках ІХ ХІІІ вв. Автореф. дисс... канд. филол. наук. М., 1956. 16 с.
42. Теньер Л. Основы структурного синтаксиса. М.: Прогресс, 1988. 656 с.
43. Тестелец Я. Г. Введение в общий синтаксис. М.: Российский Государственный Гуманитарный институт, 2001. 798 с.
44. Холодович А. А. К вопросу о группировках слов в предложении // Холодович А. А. Проблемы грамматической теории. Л.: Наука, 1979. с. 244 254.
45. Холодович А. А. К типологии порядка слов // Холодович А. А. Проблемы грамматической теории. Л..: Наука, 1979. с. 255 268.
46. Хомский Н. Аспекты теории синтаксиса. М.: изд-во моск. ун-та, 1972. 259 с.
47. Хомський Н. Роздуми про мову. Львів: Ініціатива, 2000. 352с.
48. Шадури Т. Н. Общее языкознание. Тбилиси, 1983. 548 c.
49. Шевякова В.Е. Современный английский язык: Порядок слов, актуальное членение, интонация. М.: Наука, 1980. 380 с.
50. Adams J. N. The Text and Language of a Vulgar Latin Chronicle (Anonymous Valesianus II) London: Institute of Classical studies, 1976. XXV, 189 p.
51. Adams J. M. A Typological Approach to Latin Word Order // Indogermanische Forschungen. T. 81. 1977. pp. 70 99.
52. Les Apophtegmes des Pères. Collection systematique. Paris, 1993. Chapitres I IX. 451 p.
53. Augustin Aurèle S-t. Oeuvres complètes. Paris, 1870. T. II. X, 627 p.
54. Bakker C. de. Germanic and Romance Inversion in French: A Diachronic Study. Amsterdam, 1997. 120 p.
55. Barwick K. Probleme der stoischen Sprachlehre und Rhetorik. Berlin, 1957. 111 p.
56. Bauer B. L. M. The Emergence and Development of SVO Patterning in Latin and French. New-York, Oxford, 1995. XVI, 242 p.
57. Becker K. F. Organism der Sprache (als Einleitung zur deutschen Grammatic). Frankfurt/M.:Kettembeil, 1841. 252 s.
58. Berneker E. Die Wortfolge in der slawischen Sprachen. Berlin, 1900. 147 p.
59. Bichakjian B.H. The evolution of Word order: A Paedomorphic Explanation” // Papers from the 7th International Conferense on Historical Linguistics. Amsterdam. Benjamins, 1987. pp. 87-107.
60. Bolkstein M. A. Parameters in the expression of embedded predications in Latin // Subordination and other Topics in Latin. Amsterdam-Philadelphia, 1983. pp. 23-36.
61. Bourciez, E. Eléments de linguistique romane. Paris, 1956. XXX, 783 p.
62. O’Brien S. J., Richard J. A descriptive grammer of ecclesiastical Latin based on modern structural analysis. Chicago, 1965. 388 p.
63. Bursii-Hall G.L. Some notes of the grammatical theory of Boethius of Dacia // History of Linguistic Theory and Contemporary Linguistics. Berlin, New York, 1976. pp. 164-188
64. Buck C. D. A Grammar of Oscan and Umbrian: with a collection of inscriptions and a glossary. Hildeshein, New York: Olms, 1979. XVI, 371 p.
65. Charisii Flavii Sosipatri Artis gramaticae libri V // Grammatici Latini ex recensione H.Keili. Lipsiae, 1875. Vol. I. pp. 1 296.
66. Chomsky N. Aspects of the theory of Syntax. Cambrige, 1965. 251 p.
67. Cicero M.Tullius. Scripta quae manserunt omnia. Lipsiae, 1908. Pars I. Vol. I. 236 p.
68. Cicero M.Tullius. Scripta quae manserunt omnia. Lipsiae, 1902. Pars I. Vol. II. 449 p.
69. Consentii Ars de nomine et verbo, de barbarismis et metaplasmis // Grammatici Latini ex recensione H.Keili. Lipsiae, 1875. Vol. V. pp. 329 404.
70. Cowper E. A. A concise introduction to syntactic theory: The government-binding approach. Chicago, 1992. 205 p.
71. Culicover P. W. Principles and parameters: an introduction to syntactic theory. New York: Oxford Univ. Press, 1997. 444 p.
72. Cunningham M. Latin word order: The status quaestionis // Year book of the American Philosophical Society for 1954. New York, 1955. pp. 360-370.
73. Dangel J. Les structures de la phrase oratoire chez Tite Live // Revue des études latines: Publiée par la société des études latines. Paris, 1977. T. 54. pp. 221 239.
74. Delbrück B. Germanische Syntax: Zur Stellung des Verbums. Leipzig, 1911. 183 s.
75. Delbrück B. Syntaktische Forschungen die Altindische Wortfolge aus dem Çatapathabrahmana. Halle, 1878. 175 p.
76. Delbrück B. Vergleichende Syntax der indogermanischen Sprachen. 3. Teil. Strasburg, Trubner, 1883. 88 p.
77. Diomedis artis grammaticae libri III // Grammatici Latini ex recensione H.Keili. Lipsiae, 1875. Vol. I. pp. 300 529.
78. Elerick C. Latin Noun / Genetive / Adjective. Serialization and Language Universals. Amsterdam-Philadelphia, 1991. pp. 311 321.
79. Elerick Ch. Phenotypic linearization in Latin, word order universals, and language change // Linguistic studies on Latin. Selected papers from the 6th International colloquium on Latin linguistics. Amsterdam-Philadelphia, 1994. pp. 67 74.
80. Fischer A. Die Stellung der Demonstrativpronomina bei lateinischen Prozaikern. Tübingen, 1908. 154 s.
81. Fredegarii et aliorum Chronica, Vitae Sanctorum // Monumenta Germaniae Historica Scriptores Rerum Merovingicarum. Hannoverae, 1888. T. 2. 579 p.
82. Garvin P. L. A Study of Inductive Method in Syntax // Syntactic theory 1. Structuralist, Middlesex, 1972. pp. 287 300.
83. Gregorii Turonensis Opera // Monumenta Germaniae Historica Scriptores Rerum Merovingicarum. Hannoverae, 1885. T. 1. 964 p.
84. Haida R. Die Wortstellung in der Peregrinatio ad Loca Sancta. Diss. Breslau, 1928. 168 s.
85. Happ H. Gründfragen einer Dependenz-Grammatik des Lateinischen. Göttingen, 1976. 74 p.
86. Hawkins J. A. A performance theory of order and constituency. Cambridge, 1994. 496 p.
87. Heilig E. Zur structur von Senecas 47. Brief an Lucilius. Versuch einer Textlinguistishen Analize und deren Didactische Verwertbarkeit // Subordination and other Topics in Latin. Amsterdam-Philadelphia, 1989. pp. 573 588.
88. Herman J. Recherches sur l’ordre des mots dans les plus anciens textes Français en prose // Acta linguistica Academiae scientiarum. Hungaricae, Budapest, 1954. t. IV. fasc. 1-2. S. 69-94.
89. Hofmann J.B. Lateinische Syntax und Stylistik. München, 1964. Bd. 2. 598 p.
90. History of Linguistics. - London, New York, 1994 Vol II. 624 p.
91. Jeep L. Zur geschichte der Lehre von den Redeteilen bei den lateinischen Grammatikern. Leipzig, 1893. 218 s.
92. De Jong. J. R. Word order within Latin Noun Phrases // Latin linguistics and linguistics theory. Amsterdam-Philadelphia, 1983. Vol. 12. pp. 131 142.
93. Keller R. E. The German Language. London, Boston, 1978. XII, 649 p.
94. Kelly D. H. Transformations in the Latin nominal phrase // Probleme der lateinischen Grammatik. Darmstadt: Wissenschaftliche Buchegesellschaft, 1973. pp. 440 451.
95. Koch J. T. Linguistic Preliminaries to the Dating and Analysis of Archaic Welsh Verse. Ph. D. Diss., - Harvard University, 1985. 267 p.
96. Koch M. A Demystification of Syntactic Drift” // Montreal Working Papers in Linguistics. 1974. Vol. 3. pp. 63 114.
97. Kühner R. Ausfürliche Grammatik der lateinischen Sprache. Hannover, 1914. 739 p.
98. Latin linguistics and linguistic theory. Amsterdam, Philadelphia, 1983. Vol. 12. 307 p.
99. Lehmann, W. P. Proto-Germanic Syntax // Toward a Grammar of Proto-Germanic. Tübingen: Niemeyer, 1972. pp. 239 268.
100. Lehmann, W. P. Converging Theories in Linguistics // Language, 1974. Vol. 48, pp. 226 275.
101. Lerch E. Historische französische Syntax. Leipzig, 1934. 498 p.
102. Maingain A. Nöe P. De lingua Latine. Pour une grammair nouvelle du Latin. Bruxelles, 1985. 318 p.
103. Marouzeau J. L’adverbe dans la phrase latine // Revue des études latines. Paris, 1946. 23e année, 1945. S. 175 239.
104. Marouzeau J. La Phrase a verbe initial en Latin // Revue des études latines. Paris, 1937. 14e année, 1936. S. 275 307.
105. Marouzeau J. L’ordre des mots dans la phrase latine. Paris, 1922. T.1. 236 s.
106. Marouzeau J. L’ordre des mots dans la phrase latine. Le verbe. Paris, 1938. T.2. 264 s.
107. Mauer Th. H. Grammatica do Latim Vulgar. Rio de Janeiro, 1959. 243 p.
108. Meillet A., Vendryes J. Traité de Grammaire comparée de langues classique. Paris, 1924. 287 p.
109. Miller D.G. Indo-Europian: VSO, SOV, SVO, or All Three?” // Lingua, 1975. pp. 31 57.
110. Mir J. M. De verborum ordine in oratione Latina. Latinus, Vatican City, - XVIII. 1970. T. 1. pp. 32 50.
111. Mir J. M. De verborum ordine in oratione Latina. Latinus, Vatican City, - XVIII. 1970. T. 2. pp. 101 119.
112. North M. A., Hillard A. E. Latin Prose composition. Canada, 1988. 229 p.
113. Novum testamentum Graece et Latine. Stuttgart: Deutsche bibelgesellschaft, 1991. 779 p.
114. P. Ovidi Nasonis. Metamorphoseon. Oxford, 1926. 197 p.
115. Panhuis D. G. J. The Communicative Perspective in the Sentence // A study of Latin Word Order. Amsterdam, Philadelphia, 1982. VIII, 178 p.
116. Passiones vitaeque sanctorum // Monumenta Germaniae Historica Scriptores Rerum Merovingicarum. Hannoverae, 1896. T. 3. p. VIII, 686.
117. Perrochat P. Sur un principe d’ordre des mots: la place du verbe dans la subordinée // Revue des études latines. Paris, 1926. T.4. 459 p.
118. Pinkster H. On Latin Adverbs. Ph. D. Diss., The University of Amsterdam, 1972. XI, 193 p.
119. Pintzuk S. Phrase Structure in Competition: Variation and Change in Old English Word order. New York, London, 1999. XIII, 272 p.
120. Platonis Sophista. Lipsiae, 1897 217 s.
121. Polomé, E. C. The Linguistic Situation in the western Provinces of the Roman Empire // Temporini and Haase eds., 1983. pp. 509 553.
122. Pompeii Commentum artis Donati // Grammatici Latini ex recensione H.Keili. Lipsiae, 1868. Vol. V. pp. 95 312.
123. Prisciani institutionum grammaticarum libri XVIII // Grammatici Latini ex recensione H.Keili. Lipsiae, 1859. Vol. III. XI, 602 p.
124. Probi, Donati, Servii de arte grammatica libri // Grammatici Latini ex recensione H.Keili. Lipsiae, 1864. Vol. IV. LV, 613p.
125. Quintiliani M. Fabii. De institutione oratoria libri duodecim. Lipsiae: Sumtibus Frid. Christ. Cuil. Vogelii, 1821. Vol. II. 429, 137.
126. Richter E. Zur Entwicklung der romanischen Wortstellung aus der lateinischen. Halle, 1903. 124 s.
127. Rozenkranz B. Die Stellung des attributiven Genetivs in Italishen. // Indogermanishe Forsuchungen. 1933. T. 51. Hf. II. S. 131 139.
128. Sasse H.-J. Gedanken über Wortstellungsveränderung”. Papiere zur Linguistik. 1977. S. 9. 82-142.
129. Scaglione A. D. The Theory of German word Order from the Renaissance to the Present. Minneapolis, 1981 241 p.
130.&n