ТРАНСФОРМАЦІЯ ЖАНРІВ АНТИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ У ТВОРЧОСТІ НЕОКЛАСИКІВ

Краткое описание

Запорізький національний університет

На правах рукопису

ІВАНЮХА ТЕТЯНА ВАЛЕРІЇВНА

УДК: 82-1/ -9.0265”

ТРАНСФОРМАЦІЯ ЖАНРІВ АНТИЧНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
У ТВОРЧОСТІ НЕОКЛАСИКІВ
Спеціальність 10.01.01 українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Хом’як Тамара Володимирівна
кандидат філологічних наук, доцент

Запоріжжя 2007

ЗМІСТ

ВСТУП ..........................................................................................................................3
РОЗДІЛ 1 Природа жанру у світлі сучасних літературознавчих
концепцій ......................................................................................................................9
РОЗДІЛ 2 Основні аспекти спорідненості української неокласики
з античним класицизмом...........................................................................................38
2.1 Українська неокласика й античний класицизм: типологічні
паралелі ............................................................................................................40
2.2 Традиціоналізм як домінантна риса української неокласики ...............51
РОЗДІЛ 3 Трансформація античних жанрових структур в оригінальній поезії неокласиків ...............................................................................................................133
3.1 Жанр елегії у творчості поетів «п’ятірного ґрона» ..............................137
3.2 Епіграма та її різновиди ..........................................................................157
3.3 Ідилічний метажанр у поезії неокласиків .............................................171
3.4 Жанри панегіричної типології (ода, епіталама та застільна
пісня) ..............................................................................................................185
ВИСНОВКИ .............................................................................................................194
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.................................................................198

ВСТУП

Українське літературне життя 20-х початку 30-х років ХХ ст., періоду так званого «розстріляного Відродження», вражає своєю поліфонічністю й строкатістю. У цей час поруч із авангардистськими виступами «Нової генерації», неоромантизмом ваплітян, монументальним реалізмом політично заангажованих вусппівців, динамічним конструктивізмом, плужанством і масово твореним примітивом органічно існувала високоінтелектуальна елітарна творчість п’яти київських поетів, що з легкої руки опонентів стали називатися неокласиками. На відміну від представників перерахованих течій і груп із їхнім прагненням творити цілком новаторське мистецтво, мистецтво майбутнього, неокласики М.Зеров, М.Драй-Хмара, М.Рильський, П.Филипович, Юрій Клен (О.Бургардт) з’єднували сучасне з минулим, національне зі світовим, класичне з новітнім, продовжуючи традиції руху до джерел і наближення до Європи, що було характерне для всієї історії вітчизняної літератури. Конденсуючи у своїх творах вершинні здобутки світової культури та письменства (включаючи як міфологічну спадщину, так і набутки епох Античності, Середньовіччя, Відродження, Класицизму, Романтизму, а також Модернізму), неокласики неодноразово і як історики та теретики літератури, критики, і як перекладачі й талановиті поети підкреслювали важливість фахового навчання в класиків, зокрема, в античних.
Закоріненість творчості поетів «ґрона п’ятірного» у глибокі культурологічні шари останнім часом стала предметом зацікавлення багатьох літературознавців. Навіть більше, починаючи приблизно з середини 90-х спостерігаються певні зрушення в тематиці «неокласичних студій»: якщо раніше вітчизняні та навіть діаспорні дослідники сперечалися з приводу наявності неокласичних первнів у творчості М.Рильського, М.Зерова, М.Драй-Хмари, П.Филиповича, Юрія Клена, а то й ставили під сумнів існування неокласики як такої (І.Кошелівець, Ю.Шерех ) (не беручи вже до уваги тих випадків, коли в радянському літературознавстві не було навіть згадки про неокласиків, а тим більше про неокласику загалом), то зараз увагу дослідників все частіше привертають інтертекстуальні зв’язки неокласичних текстів зі світовим культурним метатекстом. Причому сучасні науковці акцентують, як правило, два аспекти: по-перше, традиційне та новаторське в інтерпретації «вічних» образів та сюжетів (дослідження М.Бондаренко [39], О.Гальчук [57], Г.Райбедюк [222], В.Сарапин [234], П.Хропка [282]), а по-друге, особливості культурологічної буттєвої парадигми, що стала основою естетичної платформи цієї групи поетів (О.Астаф’єв [13], М.Богач [37], Е.Соловей [243], Л.Темченко [253]). У більшості з цих досліджень принаймні побіжно окреслюється і роль античності у творчості неокласиків.
Античність мала надзвичайно вагомий вплив на формування художньо-естетичних поглядів та творчої манери українських неокласиків: ознайомлення з давньогрецькими і давньоримськими зразками вони починали як перекладачі, античні образи й мотиви, сюжети й форми пронизують і їхню оригінальну творчу спадщину. Можна сказати, що саме в неокласиці 20-х років ХХ століття відбулося грандіозне «виверження» тих «покладів» античних тем і сюжетів, образів і форм, ідей і жанрів, що накопичувалися ще від часів Київської Русі й перекладної латинської літератури. Однак повноцінний розгляд рецепції поетами-неокласиками античної культури неможливий без виходу на генологічний рівень, оскільки саме літературний жанр «відбиває найбільш усталені, віковічні тенденції розвитку літератури» [19; 178-179], абсорбує й зберігає художній досвід попередників.
Втім, попри важливість з’ясування «жанрових джерел» і «жанрових контактів» (М.Бахтін) митців, жанровий аспект творчості неокласиків ще й досі системно не висвітлений, хоча окремі питання привертали увагу дослідників. Так, аналіз формування поетики М.Зерова, М.Рильського, П.Филиповича, М.Драй-Хмари, Юрія Клена з окремими спорадичними заувагами стосовно динаміки їхньої жанрової майстерності зустрічаємо у працях Г.Білик [34], М.Бондаренко [39], М.Борецького [41], В.Брюховецького [43], Г.Вервеса [48], С.Гречанюка [67], Я.Дмитріва [71], І.Заславського [85], Н.Костенко [142-144], Г.Кочура [145], Г.Райбедюк [221], В.Сарапин [234], Л.Таран [250]. Зовсім нечисленними є дослідження, що глибше торкаються специфіки генології української неокласики. Маємо на увазі дослідження сонетної спадщини неокласиків літературознавцями М.Сіробабою [238], В.Чобанюк [290], неокласичної елегії О.Гальчук [56], Р.Мниха [186], О.Ткаченко [258]. Сприйняття й переосмислення неокласиками інших традиційних жанрів і форм, у тому числі й античних, залишається поза увагою літературознавців.
Отже, актуальність дослідження визначається давно назрілою необхідністю здійснення, по-перше, всебічного системного аналізу жанрової структури лірики М.Зерова, М.Рильського, П.Филиповича, М.Драй-Хмари, Юрія Клена, по-друге, виявлення спільної класицистичної основи античного класицизму та української неокласики; по-третє, з’ясування античних жанрових джерел поезії цих митців. Адже дослідження впливів античної «літературно-жанрової атмосфери» (М.Бахтін) на творчі пошуки цієї групи поетів є необхідним і невідкладним з огляду на те, що як поети, перекладачі та критики неокласики мали за еталон античне мистецтво і постійно підкреслювали важливість фахового навчання у класиків, засвоєння найвищої культури «не тільки в її останніх вислідах, а і в її основах» [101; 275]; завжди надавали жанрової ідентифікації своїм творам, тобто ставили їх у відповідний «жанровий ряд» (Н.Копистянська), а майже всі жанрові ряди корінням своїм сягають античності. Ще одне дослідження античних традицій у творчості неокласиків розширить уявлення сучасників про шляхи збагачення вітчизняного письменства, дасть підстави побачити, наскільки поети «ґрона п’ятірного» розширили обрії художнього мислення українців.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що твори поетів „ґрона п’ятірного” вперше обираються об’єктом системного генологічного аналізу, спрямованого на виявлення їхніх жанрових джерел, традицій і новаторства. А значна питома вага античних структур, особливо жанрових, у спадщині цих поетів, самобутність жанрових моделей, створених ними на основі античних зразків, зумовили те, що основна увага в цій роботі концентрується саме на тих творах неокласиків, які найбільше увібрали в себе античне світосприйняття й античні принципи художнього моделювання.
Мета роботи виявити античні жанрові традиції у ліриці українських поетів-неокласиків шляхом простеження її руху від стилізації та наслідування окремих античних жанрових моделей до розмаїтої й складної їх трансформації.
На реалізацію поставленої мети орієнтоване розв’язання таких завдань:
- визначити категоріальний апарат, що стане теоретичним підґрунтям дослідження жанрової спадкоємності поезії неокласиків;
- на основі дослідження конкретних історико-літературних та поетологічних сходжень між українською неокласикою та античним класицизмом довести фундаментальну класицистичну основу неокласики ХХ століття;
- з’ясувати роль канонізованих жанрів і форм у неокласичній поетиці М.Зерова, М.Драй-Хмари, М.Рильського, П.Филиповича, Юрія Клена;
- окреслити причини та способи засвоєння античного сюжетно-образного матеріалу київськими поетами-неокласиками;
- виявити основні шляхи рецепції та трансформації античних жанрових моделей (елегійної, епіграматичної, екфрастичної, ідилічної, панегіричної та інших) в оригінальній спадщині неокласиків;
- розглянути випадки та напрямки жанрової дифузії у творчості цієї групи поетів.
Об’єктом літературознавчого аналізу став увесь обсяг оригінальної поетичної спадщини неокласиків: як твори, видані за життя авторів (збірки «Камена» М.Зерова, «Проростень» М.Драй-Хмари, «Каравели» Юрія Клена, «Земля і вітер» П.Филиповича, «Під осінніми зорями», «Синя далечінь», «Тринадцята весна», «Крізь бурю і сніг», «Де сходяться дороги» М.Рильського), так і ті, що з’явилися вже у сучасних виданнях, ненадруковані свого часу з ідеологічних причин поезії (з архівів, наприклад, М.Зерова), як україномовні, так і російськомовні. В окремих випадках залучаються теоретико- й історико-літературні, літературно-критичні праці поетів-науковців, їхня епістолярна та перекладацька спадщина.
Жанровий архетип реконструювався на основі дослідження творів антиків, переважно давньоримських поетів елегій Катулла та Овідія («Скорботні елегії», «Листи з Понту»), епіграм Катулла та Марціала, буколік Вергілія («Еклоги») та од Горація («Оди»), а також поезії представників олександрійської елліністичної школи (Феокріта, Каллімаха).
Предметом наукового дослідження є жанрологічні особливості поезії неокласиків. Зважаючи на знакову природу жанру, нами проаналізовано такі домінантні матричні ознаки неокласичних текстів, як тематика, проблематика, інтенсивність відтворення художнього світу, жанрова модальність, ейдологічна організація, форми хронотопу, інтонаційно-мовленнєве та ритміко-строфічне оформлення, на основі чого робляться узагальнення стосовно шляхів трансформації античних жанрових моделей. Комплексність дослідницького погляду забезпечується тим, що творча спадщина розглядається нами, з одного боку, в контексті класицистичної мистецької парадигми, а з іншого, у літературно-мистецькому континуумі 20-х років ХХ ст.
Дослідницька методологія ґрунтується на використанні структурно-семіотичного підходу, а також елементів порівняльно-типологічного та генетичного аналізу, що дозволяє на основі розгляду інтертекстуальних зв’язків поезії неокласиків з античністю глибше зрозуміти сутність української неокласики і вписати її у світовий культурний контекст.
Відповідно, теоретичну базу роботи складають праці структуралістів, семіотиків і діалогістів О.Астаф’єва, Ц.Тодорова, В.Топорова (зокрема, положення про знакову природу жанру), Р.Барта, У.Еко, Ю.Лотмана (їхні дослідження семантики й прагматики канонічних моделей, ідея про включеність одних текстів у тканину інших феномен «відкритого твору», «тексту в тексті»), М.Бахтіна (цілий ряд положень про ключовий статус категорії жанру в поетиці, ідея змістовності жанрових форм, семіотичний потенціал окремих образів, жанрів), Б.Іванюка, О.Киченка, О.Фрейденберг (постулат про генезу жанру з архаїчних ритуально-обрядових дійств), Ю.Крістевої (розвинена дослідницею концепція діалогізму М.Бахтіна), Н.Лейдермана (зокрема, розроблена ним структурна модель жанрової матриці), Є.Мелетинського, В.Проппа (думка про знаковий характер ситуацій, мотивів, образів міфологічних і літературних). У ході роботи використовується науковий доробок дослідників античності та античних традицій у сучасних літературах С.Аверінцева, В.Антофійчука, М.Гаспарова, М.Грабар-Пассек, В.Дурова, Г.Кнабе, П.Левека, О.Лосєва, Ю.Микитенка, Н.Моревої-Вулих, А.Нямцу, Г.Підлісної, А.Тахо-Годі, О.Турган, О.Циганок, Н.Чистякової, а також істориків українського літературного процесу 20-30-х рр. ХХ ст. С.Білоконя, В.Брюховецького, С.Гречанюка, М.Ільницького, І.Качуровського, Н.Костенко, Л.Куценка, Ю.Лавріненка, М.Ласло-Куцюк, М.Моклиці, Д.Наливайка, М.Неврлого, В.Панченка.
Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати і висновки, які увиразнюють загальну картину інтертекстуальних зв’язків української літератури з античністю, можуть бути використані при викладанні курсів української та світової літератур, у подальших дослідженнях з проблем української літератури та компаративістики.
Апробація результатів дисертаційної роботи проводилася на 6 міжнародних конференціях «Література в контексті культури» (м. Дніпропетровськ, листопад 2001 р.), «Традиція і сучасне в українській літературі» (м. Харків, грудень 2002 р.), «Українська література: духовність і ментальність» (м. Кривий Ріг, жовтень 2002 р.), «Проблеми жанру, стилю, літературного напряму» (м. Запоріжжя, жовтень 2003 р.), «Глобалізація і проблеми вітчизняного медіапростору» (м. Запоріжжя, травень 2005 р.), «Східнослов’янська філологія: від Нестора до сьогодення» (м. Горлівка, квітень 2006 р.) та V Всеукраїнській науково-теоретичній конференції молодих науковців (м. Київ, червень 2002р.). Результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедр теорії літератури та журналістики й української літератури Запорізького національного університету, а також заслуховувались на щорічних науково-практичних конференціях викладачів та студентів Горлівського державного педагогічного інституту іноземних мов (1998-2000 рр.) і Запорізького національного університету (2004-2006 рр.). Основні положення та висновки дисертації висвітлені у 9 публікаціях автора, 7 з яких вміщені у виданнях, затверджених ВАК України.
Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел (305 позицій).

Список литературы

ВИСНОВКИ

Естетико-поетологічні корені української неокласики сягають глибин духовної культури людства. У творчості київських поетів М.Зерова, М.Рильського, П.Филиповича, М.Драй-Хмари, Юрія Клена (О.Бургардта) знаходимо надзвичайно плідне злиття національної української та інонаціональної античної основ, яке дає підстави стверджувати типологічну спільність неокласичної поетики з антикою, засвідчує роль ще одного потужного джерела збагачення української літератури й розширення обріїв художнього мислення всіх українців.
Унаслідок проведеного дослідження генологічного аспекту творчості поетів-неокласиків доведено, що декларована багатьма дослідниками їхньої спадщини спорідненість з античністю спостерігається не тільки й не стільки на ейдологічному та сюжетному рівнях, а закорінена значно глибше в архітектоніці та жанровій матриці неколасичних текстів.
Типологічно досягнення античного класицизму елліністичної та римської діб позначилися на цілій низці рис українського неокласицизму як зовнішнього, так і внутрішнього плану. По-перше, спостерігаються зовнішні паралелі в літературно-мистецькому житті Риму «золотого» віку Августа (І ст. до н. е. І ст. н. е.) та на Україні в 20-х рр. ХХ ст., періоду «розстріляного Відродження»: тенденція до гуртківства, потужний риторичний потенціал, домінування образу поета-вченого, наукові студії та мистецькі пошуки якого взаємопов’язані. По-друге, естетико-поетологічна спадкоємність українського неокласицизму відносно античного має прояв на всіх рівнях художнього тексту: починаючи від прагнення давніх і сучасних митців подати синтез усього досягнутого попередниками (вторинна знаковість римської та неокласичної поезії), побудови творів за принципами «осьової», «кільцевої» композиції, схильності до поляризації, антитетизму концептів і художніх засобів і закінчуючи «жанровістю» їхнього художнього мислення, тенденцією до використання найусталеніших, «віковічних» (М.Бахтін) поетичних жанрів і форм.
Творчий пошук усіх поетів-неокласиків характеризується інтенційованістю вглиб світових літературних традицій. Спостереження за рухом естетико-літературних уподобань М.Зерова, М.Рильського, М.Драй-Хмари, П.Филиповича, Юрія Клена переконують, що з кожним новим етапом їхнього творчого шляху посилюється неокласичний струмінь, панівною стає тенденція до прищеплення традиційного сюжетно-образного матеріалу, канонічних жанрово-строфічних моделей на українському ґрунті .
Інтертекстуально оригінальна поезія неокласиків пов’язана з усіма культурними епохами людства і містить елементи біблійного, античного (давньогрецького та давньоримського) кодів, давньоєгипетської й східної культур, діб Середньовіччя й Ренесансу, текстів французьких трубадурів, парнасців і модерністів, російських символістів у вигляді відповідних ремінісценцій, алюзій, діалогу з окремими авторами (Гомером, Сапфо, Катуллом, Вергілієм, Горацієм, Данте, Шекспіром, Ґете та іншими), жанрового синтезу. Жанрова структура лірики неокласиків надзвичайно розмаїта і відзначається високим рівнем використання канонічних форм і жанрів, починаючи з античного походження, а також середньовічного (олександрійський вірш), ренесансного (сонет, секстина, літературна балада, октава, терцет), барокового (пентина). Кількісний аналіз показав, що найактивніше до традиційних жанрових кодів зверталися М.Зеров і М.Рильський.
Вплив античної спадщини на українську неокласику джерелом мав перш за все ретельне студіювання поетами «ґрона п’ятірного» античного письменства ще в студентські роки, позначилися і їхні перекладацькі вподобання, порівняльні літературознавчі дослідження. Неокласична естетика та поетика живиться ідеями античної філософії, образами й мотивами давньогрецької міфології та римської історії, йде від міфологічних ремінісценцій до трансформації античних образів і сюжетів й авторської міфотворчості, у межах традиційних жанрів пізнішого походження (зокрема, сонета) переймає композиційну структуру античної елегії та епіграми (антитетична й градаційна побудова).
Найбільше з усіх рівнів неокласичного поетичного дискурсу у вир художнього експерименту втягується генологічна сфера. Загальною є тенденція руху лірики неокласиків від жанрової стилізації (найчастіше це карнавально-пародійна інтерпретація античних жанрових моделей) у ранній творчості до їхньої повноцінної рецепції та трансформації. Варто зауважити, що не українські поети були наслідувачами канонічних, «знакових» форм і структур, а ці структури, маючи вже подвійний семіотичний заряд, універсальний зміст і випробувану ще століттями античності (не кажучи вже про пізніші трансформації жанрових інваріантів) архітектоніку, примножили свої інтерпретації у творчості тих, хто на фоні загальної культурної амнезії 20-х років ХХ ст. ризикнули не відцуратися ні спадщини класиків-співвітчизників, ні віддаленіших у часі та просторі античних попередників.
У ліриці неокласиків встановлено наявність і проаналізовано такі напрямки трансформації жанрів античної літератури:
- стилізація (ода);
- карнавально-сміхова стилізація та пародія (епітафія, елегія, станси);
- наслідування (епіталама, сколій, мім, буколіка);
- архаїзуючі інновації суміщення античної жанрової домінанти із молодшими жанрами сонета (у випадку елегії) та сонетоїда (епіграма);
- інтерсеміотична інтерпретація жанрів включення нелітературних дискурсів (архітектурного, скульптурного тощо) у тканину літературного твору (екфрасис).
Трансформуючи елегійну та ідилічну жанрові моделі у кількох напрямках тематичному (актуалізація старих тем і мотивів), стильовому (імпресіоністичне забарвлення ідилічних творів і філософське елегійних), хронотопному (стирання часових меж і кордонів, універсалізація часопростору), композиційному (від антитетичного / градаційного, паралельного типів побудови переходять до притчевого), М.Зеров, Юрій Клен і М.Рильський прийшли до створення неокласичної елегії та ідилії. Отож, можемо говорити не тільки про талановите наслідування давніх жанрових традицій, а й про жанротворчість неокласиків.
Неокласична поетика у її найвищих проявах, у творчості провідних неокласиків М.Зерова та М.Рильського, реципіювала і цілий ряд версифікаційних досягнень античних майстрів: давні метри та строфіку (гекзаметр, елегійний дистих, сапфічна строфа, логаеди), окремі особливості античного віршування (епізація лірики, міжрядкові та міжстрофні переноси-enjambeman’и, лексико-синтаксичні конструкції тощо).
Саме поети-неокласики першими в українській літературі почали формування того інтертексту, про який літературознавці заговорять у повний голос лише у другій половині, а то й наприкінці ХХ ст. Поети й дослідники літератур, неокласики ще у 20-30-тих рр. у своїх художніх і літературознавчих працях мислили універсальними категоріями прототексту / архетексту, метатексту тощо. Розпочавши як перекладачі з дешифрування текстів зарубіжних, у тому числі й античних літератур, вони в оригінальній творчості талановито, креативно й багатовекторно реконструювали античні жанрові коди й цим збагатили скарбницю вітчизняного письменства, продовжили справу, розпочату П.Кулішем, І.Франком, Лесею Українкою, А.Кримським.
Українська література, якій свого часу не довелося особливо глибоко пережити період класицизму, вже у ХХ ст. завдяки неокласикам компенсувала цей пробіл, зміцнила зв’язки з культурним фондом минулого, поповнила репертуар канонічних форм, зазнала стабілізуючого, гармонізуючого, дисциплінуючого впливу класики, чітко усвідомила себе однією зі світових літератур, що було надзвичайно актуально для тієї епохи епохи розповсюдження маскульту та авангардистської деструкції.
У цілому трансгресія античного тексту в різні шари неокласичного метатексту характеризує його як відкриту гетерогенну систему, багату на асоціації та алюзії, здатну до реконфігурації числених культурних пластів, що потребує подальшого серйозного вивчення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аверинцев С. Античная риторика и судьбы античного рационализма // Античная поэтика. Риторическая теория и литературная практика. М.: Наука, 1991. С.3-26.
2. Аверинцев С. Славянское слово и традиции Эллинизма // Вопросы литературы. 1976. № 11. С. 152-162.
3. Аверинцев С. Жанр как абстракция и жанр как реальность: диалектика замкнутости // Взаимосвязь и взаимовлияние жанров в развитии античной литературы. М.: Наука, 1989. С. 3-22.
4. Аверинцев С. Историческая подвижность категории жанра: опыт периодизации // Историческая поэтика. Итоги и перспективы изучения: Сб. ст. М.: Наука, 1986. С. 104-116.
5. Аверинцев С. Римский этап античной литературы // Поэтика древнеримской литературы. М.: Наука, 1989. С.5-22.
6. Аверинцев С., Андреев М., Гаспаров М., Гринцер П., Михайлов А. Категории поэтики в смене литературных эпох // Историческая поэтика. Литературные эпохи и типы художественного сознания. М.: Наследие, 1994. С. 3-38.
7. Антична література / За ред. А. Тахо-Годі. К.: Видавниче об’єднання «Вища школа». Головне видавництво, 1976. 440с.
8. Антофійчук В., Нямцу А. Проблеми поетики традиційних сюжетів та образів у літературі. Чернівці: Рута, 1997. 200 с.
9. Арістотель. Поетика. К.: Мистецтво, 1967. 135 с.
10. Архипова Л. Переклад як інтерпретація // Записки Перекладацької майстерні 2000-2001”. Т. 3. Львів, 2002. С. 19-48.
11. Астаф’єв О. Візії Сковороди в поемі Юрія Клена «Попіл імперій» // Українська мова та література. 2000. № 7. С. 5.
12. Астаф’єв О. Інтертекстуальність як літературна стратегія // Дивослово. 2000. № 2. С. 5-7.
13. Астаф’єв О. Лірика української еміграції: еволюція стильових систем: Дис... д-ра філол. наук: 10.01.06/ НАН України. К., 1999. 401 с.
14. Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика: Пер. с фр. М.: Прогресс, 1989. 616 с.
15. Барт Р. Текстуальний аналіз «Вальдемара» Е. По // Антологія світової літературно-критичної думки. Львів: Літопис, 2001. С. 497-522.
16. Бахтін М. Висловлювання як одиниця мовленнєвого спілкування // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття. Львів: Літопис, 2001. С. 406-415.
17. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики: Исследования разных лет. М.: Худож. лит., 1975. 502 с.
18. Бахтін М. Проблема тексту у лінгвістиці // Антологія світової літературно-критичної думки. Львів: Літопис, 2001. С. 416-422.
19. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. М.: Худож. лит., 1972. 470с.
20. Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. М.: Худож. лит., 1990. 541 с.
21. Бахтин М. (Медведев П.) Элементы художественной конструкции // Бахтин М.М. Фрейдизм. Формальный метод в литературоведении. М.: Лабиринт, 2000. С. 306-318.
22. Бахтин М. Эстетика словесного творчества: Сб. избр. тр. М.: Искусство, 1979. 423 с.
23. Башманівський В. Традиції та новизна у сонетах Миколи Зерова // Вісник Житомирського педагогічного університету. Вип. 16. 2004. С. 199-201.
24. Безсмертні: Збірник спогадів про М.Зерова, П.Филиповича і М.Драй-Хмару/ Редакція текстів та примітки М.Ореста. Інститут літератури ім. М.Ореста, Мюнхен, 1963. 334 с.
25. Белецкий А. Зерову Н. Письмо 2 июня 1927г. Архів Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. Інститут рукописів (Далі НБУ. ІР.). Фонд XXXV. № 438.
26. Белецкий А. Зерову Н. Письмо 10 марта 1928г. НБУ. ІР. Фонд XXXV. № 448.
27. Белецкий А. Зерову Н. Письмо 16 декабря 1929г. НБУ. ІР. Фонд XXXV. № 449.
28. Белецкий А. Зерову Н. Письмо 6 ноября 1929г. НБУ. ІР. Фонд XXXV. № 450.
29. Бенвенист Э. Общая лингвистика. М.: Прогресс, 1974. 446 с.
30. Бернштейн Б. Традиция и канон. Два парадокса // Современное искусствознание. 1980. № 2. С. 112-153.
31. Білецький О. Зібрання творів: В 5-ти т. Т. 5. Зарубіжна література. Літературознавство. К., 1966. 605 с.
32. Білецький О. Лист до М. Зерова від 2 черв. 1927р. НБУ. ІР. Фонд XXXV. № 438.
33. Білецький О. Творчість Максима Рильського // Білецький О. Літературно-критичні статті. К.: Дніпро, 1990. С. 186-218.
34. Білик Г. «Камена» Миколи Зерова: спроба наближення до смислів // Слово і час. 1999. № 8. С. 82-85.
35. Білодід І. Поетична мова М.Рильського // Білодід І. Вибрані праці: У 3-х т. К.: Наукова думка, 1986. Т. 3. С. 267-390.
36. Білокінь С. Микола Зеров // Письменники Радянської України. 20-30-ті роки. К.: Рад. письменник, 1989. С. 35-64.
37. Богач М. Світогляд і поетика Юрія Клена. Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.01/ НАН України. К., 1998. 24 с.
38. Бондар М. Поезія пошевченківської епохи: Система жанрів. К.: Наукова думка, 1986. 328 с.
39. Бондаренко М. Поетичне осмислення Ю.Кленом світової культурної спадщини // Українська мова та література. 2000. № 7. С. 6-7.
40. Борев Ю. Эстетика: В 2-х т. Т. 2. Смоленск: Русич, 1997. 640 с.
41. Борецький І. Функції астральних образів у поетичному світі М.Зерова // Вісник Черкаського університету. Вип. 7 «Філологічні науки». 1998. С. 129-133.
42. Бродский И. Письмо к Горацию/ Пер. с англ. М.: «Наш дом-Ltd», 1998. 304 с.
43. Брюховецький В. Микола Зеров: Літ.-критич. нарис. К.: Рад. письменник, 1990. 309 с.
44. Булаховська Ю. Про типологію стилю в поезії Максима Рильського та Ярослава Івашкевича 50-х рр. // Слово і труд. К.: Наукова думка, 1976.
С. 123-130.
45. Буслаєва К. Трансформація античних мотивів і образів у творчості Н.Королевої: Автореф. дис...канд. філол. наук: 10.01.01/ Дніпропетровський нац. ун-т. Дніпропетровськ, 2005. 19 с.
46. Вейман Р. История литературы и мифология: Очерки по методологии и истории литературы: Пер. с нем. М.: Прогресс, 1975. 344 с.
47. Вервес Г. В інтернаціональних літературних зв’язках. Питання контексту. К.: Дніпро, 1983. 383 с.
48. Вервес Г. Максим Рильський в колі слов’янських поетів. К.: Наукова думка, 1972. 312 с.
49. Вергилий Марон П. Буколики. Георгики. Энеида: Пер. с латин. М.: Художественная литература, 1971. 447 с.
50. Верли М. Общее литературоведение: Пер. с нем. М.: Изд. иностр. лит., 1957. 243 с.
51. Веселовский А. Историческая поэтика. М.: Высшая школа, 1989. 404с.
52. Вишневська О. Рецепція античності у творчості неокласиків, акмеїстів і скамандритів: Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.05/ Тернопільський держ. пед. ун-т. Тернопіль, 2001. 20 с.
53. Волков А. Наскрізні сюжети і образи в літературах Європи. Чернівці К., 1998. 64 с. (Бібліотека тижневика «Зарубіжна література»)
54. Гадзінський В. М.Рильський (уваги до збірки віршів № 4 «Тринадцята весна») // Зоря. 1926. № 23. С. 25-28.
55. Галич О. Бароко, рококо і класицизм в історії літературознавчої думки // Актуальні проблеми слов’янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст. К. Ніжин: ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2006. Вип. ХІ: Лінгвістика і літературознавство. Частина ІІ. С. 6-13.
56. Гальчук О. Дві вічних подруги кохання й розлука... // Зарубіжна література. 1997. № 2. С. 45-47.
57. Гальчук О. Микола Зеров і античність: Навчальний посібник з історії української літератури. К.: Слов’янський університет, 2000. 192 с.
58. Гаспаров М. Литература европейской античности. Введение // История всемирной литературы: В 9 т. М.: Наука, 1983. Т. 1. С. 303-312.
59. Гаспаров М. Овидий в изгнании // Публий Овидий Назон. Скорбные элегии. Письма с Понта. М.: Наука, 1982. С. 189-224.
60. Гаспаров М. Очерк истории европейского стиха. М.: Наука, 1989. 304с.
61. Гаспаров М. Поэт и поэзия в римской культуре // Культура Древнего Рима: В 2 т. М.: Наука, 1985. Т. 1. С. 300-335.
62. Гачев Г., Кожинов В. Содержательность литературных форм // Теория литературы. Основные проблемы в историческом освещении. В 3-х т. Т. 2. Роды и жанры литературы. М: Наука, 1964. 486 с.
63. Геник-Березовська З. Павло Филипович // Дукля. 1967. № 1.
С. 21-24.
64. Горацій К. Твори: З латин. / Пер., передм. та приміт. А.Содомори. К.: Дніпро, 1982. 254 с.
65. Грабарь-Пассек М. Александрийская греческая литература // Александрийская поэзия: Пер. с древнегреч. М.: Художественная литература, 1972. С. 5‑21.
66. Грабарь-Пассек М. Буколическая поэзия эллинистической эпохи // Феокрит. Мосх. Бион. Идиллии и эпиграммы. М.: Издательство Академии наук СССР, 1958. С. 189-229.
67. Гречанюк С. У «гроні п’ятірнім» перший (Штрихи до портрета Миколи Зерова) // Українська мова та література в школі. 1988. № 8. С. 10-17.
68. Гундорова Т. Літературний канон і міф // Слово і час. 2001. № 5.
С. 15-24.
69. 20-ті роки: літературні дискусії, полеміки. Літературно-критичні статті. К.: Дніпро, 1991. 364 с.
70. Державин В. Поезія Миколи Зерова і український класицизм // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття: У 3 кн. К.: Либідь, 1994. Кн. 1. С. 522-544.
71. Дмитрів Я. Сонетарій Миколи Зерова // Слово і час. 1994. № 7.
С. 47-53.
72. Доленго М. Нотатки про сучасну поезію // Культура і побут. 1926. 22 серпня. С. 19.
73. Доленго М. Післяжовтнева українська література // Червоний шлях. 1927. № 11. С. 154-172.
74. Дорошкевич О. Літературний рух на Україні в 1924 р. // Життя й революція. 1925. № 3. С. 61-68.
75. Драй-Хмара М. Вибране / Упоряд. Д.Паламарчука, Г.Кочура. К.: Дніпро, 1989. 542 с.
76. Драй-Хмара М. Вибране: Поезії та переклади. К.: Радянський письменник, 1969. 302 с.
77. Драй-Хмара М. Щоденник // Слово і час. 1990. № 2. С. 13-22.
78. Драй-Хмара-Ашер О. До 100-річчя з дня народження Михайла Драй-Хмари // Сучасність. 1989. № 10. С. 19-25.
79. Дуров В. История римской литературы. СПб.: Филологический факультет Санкт-Петербургского государственного университета, 2000.
624 с.
80. Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литературы: Пер. со словац. М.: Прогресс, 1979. 320 с.
81. Еко У. Поетика відкритого твору // Антологія світової літературно-критичної думки. Львів: Літопис, 2001. С. 525-538.
82. Еко У. Реторика та ідеологія // Антологія світової літературно-критичної думки. Львів: Літопис, 2001. С. 539-548.
83. Ершов Л. Сатирические жанры русской советской литературы (от эпиграммы до романа). М., 1974. 284 с.
84. Забужко О. В поисках утраченного времени // Литературная учеба. 1989. № 4. С. 116-121.
85. Заславський І. З етюдів про неокласиків // Сучасність. 1997. № 7-8. С.87-103.
86. Затонський Д. Сучасне, минуле, майбутнє: Про реалізм, традиції, новаторство в літературі. К.: Дніпро, 1982. 370 с.
87. Зварич В. Стилетворчі функції традиційних образів у поезії неокласиків. Автореф. дис... канд. філол. наук. Тернопіль, 2002. 20 с.
88. Зеров М. Автобіографія // Зеров М. Українське письменство. К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. С. 603-604.
89. Зеров М. Аполог в українській літературі ХІХ-ХХ вв. // Зеров М. Українське письменство. К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002.
С. 918-967.
90. Зеров М. Камена. К.: Слово, 1924. 120 с.
91. Зеров М. Corollarium. Збірка літературної спадщини під ред. М.Ореста. Мюнхен: Інститут літератури, 1958. 225 с.
92. Зеров М. Листи до Павла Тичини // Зеров М. Українське письменство. К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. С. 1041-1043.
93. Зеров М. Листи до Ростислава Олексієва // Зеров М. Українське письменство. К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. С. 1064-1072.
94. Зеров М. Літературний шлях Максима Рильського // Зеров М. Твори: В 2-х т. К.: Дніпро, 1990. Т. 2: Історико-літературні та літературознавчі праці. С. 547-562.
95. Зеров М. Наші літературознавці і полемісти // Червоний шлях. 1926. № 4. С. 151-177.
96. Зеров М. Примітки [до збірки «Камена»] // Зеров М. Українське письменство. К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. С. 375-383.
97. Зеров М. [Про латиномовні поезії Григорія Сковороди] // Зеров М. Українське письменство. К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. С.363-364.
98. Зеров М. «Прокуратор Іудеї» і два перекладачі // Зеров М. Українське письменство. К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. С. 515-521.
99. Зеров М. «Руфін і Прісцілла» (До історії задуму і виконання) // Зеров М. Українське письменство. К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. С.863-879.
100. Зеров М. Твори: В 2-х т. К.: Дніпро, 1990. Т. 1: Поезії. Переклади. 843с.
101. Зеров М. Ad fontеs // Зеров М. Твори: В 2-х т. К.: Дніпро, 1990. Т. 2: Історико-літературні та літературознавчі праці. С. 568-588.
102. Зеров Н. Переводы на русский и украинский язык Вергилия, Горация, Катулла, Овидия, Проперция, Тибулла и стихи собственного сочинения. Сборник. 1918 г. Киев. 27 вересня. Фонд XXXV. № 728. 18 арк.
103. Зеров М. Українська література в 1923 р. // Нова громада. 1924. № 17-18. С. 29-31.
104. Зерова С. Спогади про Миколу Зерова // Слово і час. 1995. № 9-10; 1996. №№ 1, 2, 4-5, 7, 8-9.
105. Золоте руно: Збірник античної поезії/ Упор. А.Білецький. К.: Веселка, 1985. 156 с.
106. Иванов Вяч. Очерки по истории семиотики в СССР. М.: Наука, 1976. 303 с.
107. Іванов І. Мій учитель (Зі спогадів про Вчителя. Знайомство з Максимом Рильським) // Народна творчість та етнографія. 1992. № 2.
С. 75-83.
108. Іванюк Б. Жанрологічний словник: Лірика. Чернівці: «Рута», 2001. 92с.
109. Иванюк Б. Метафора и жанр в контексте расподобления мифа // Літературознавство і культурологія: Зб. наук. ст. Вип. 1. Чернівці: «Рута», 2000. С. 59-68.
110. Іванюха Т. Духовний простір лірики П. Филиповича // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук праць. Вип. 14. К.: Твім інтер, 2002. С. 192-201.
111. Іванюха Т. Еволюція жанру античної елегії у ранній поезії М.Рильського// Східнослов’янська філологія. Збірник наукових праць. Вип. 9. Літературознавство. Горлівка: Видавництво ГДПІІМ, 2006. С. 63-68.
112. Іванюха Т. Епіграматичний фон поезій циклу «Сонетоїди» Миколи Зерова// Вісник Запорізького державного університету: Збірник наукових статей. Філологічні науки. Запоріжжя: Запорізький державний університет, 2002. С. 47-50.
113. Іванюха Т. Риторичний дискурс української неокласики й античність // Нова філологія: Збірник наукових праць. Запоріжжя: ЗНУ, 2005. № 3 (23). С. 149-153.
114. Из работ Московского семиотического круга. М.: Языки русской культуры, 1997. 896 с.
115. Ільєнко І. Жага. Труди і дні Максима Рильського: Документальний життєпис. К.: Дніпро, 1995. 413 с.
116. Ильин И. Постмодернизм. Словарь терминов. М.: ИНИОН РАН INTRADA, 2001. 384 с.
117. Ільницький М. Література українського відродження: Напрями і течії в українській літературі 20-х-початку 30-х років ХХ століття. Львів: Львів. обл. наук.-метод. ін-т освіти, 1994. 72 с.
118. Илюшин А. Стих // Введение в литературоведение. Литературное произведение: основные понятия и термины. М.: Высшая школа, 1999.
С. 364-381.
119. Историческая поэтика. Литературные эпохи и типы художественного сознания. М.: Наследие, 1994. 512 с.
120. Капуста В. Різьбяр поетичного слова // Слово і час. 1991. № 9.
С. 32‑35.
121. Кареев Л. Античное искусство звучащего слова // Вопросы композиции в зарубежной литературе: Сб. науч. тр. М.: МГПИ, 1983. С. 166-180.
122. Кассирер Э. Философия символических форм: Введение и постановка проблемы // Культурология. ХХ век: Антология. М.: Юрист, 1995. (Лики культуры) С. 163-212.
123. Катулл В., Тибулл А., Проперций С. М.: Художественная литература, 1963. 512 с. (Библиотека античной литературы).
124. Качуровський І. Відгуки творчості Гете в поезії Юрія Клена // Сучасність. 1983. № 3. С. 18-30.
125. Качуровський І. Строфіка: Підручник. К.: Либідь, 1994. 272 с.
126. Качуровський І. Український парнасизм // Визвольний шлях. 1983. Кн. 4. С. 472-483.
127. Кессиди Ф. От мифа к логосу (Становление греческой философии). М.: Мысль, 1972. 312 с.
128.