Творчість Модеста Левицького в контексті української прози кінця ХІХ – початку ХХ

Краткое описание

Н А Ц І О Н А Л Ь Н И Й П Е Д А Г О Г І Ч Н И Й У Н І В Е Р С И Т Е Т
І М Е Н І М. П. Д Р А Г О М А Н О В А

Л І П Н И Ц Ь К А І н н а М и к о л а ї в н а

УДК 821.161.1.09 [Левицький]

Творчість Модеста Левицького в контексті
української прози кінця ХІХ початку ХХ ст.

С п е ц і а л ь н і с т ь 10.01.01 українська література

Д И С Е Р Т А Ц І Я
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник -
Погребенник Володимир Федорович,
доктор філологічних наук, професор

Київ 2004

ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ І. Формування літературно-естетичних принципів
М. Левицького-епіка _________________________ 14
Розділ П. Жанрово-типологічні особливості малої прози
М. Левицького 79
Розділ Ш. Стильові компоненти образного синтезу прози
М.Левицького 139
Висновки 181
Список використаної літератури 187

ВСТУП
Літературний процес кінця ХІХ початку ХХ ст., прикметний оновленням образно-стильових форм зображення, естетико-гносеологічним багатством способів освоєння дійсності, універсальністю образної системи, динамічною контровертністю реалізму і модернізму, традиційності і новаторства, становить досить складне і неоднорідне явище в історії розвитку українського мистецтва слова.
Особливість літературного процесу цього періоду в Україні полягає в тому, що, хоча українська література об’єктивно вписується в ту діалектику зміни типів мислення, художніх систем та естетичних структур, якою відзначається історико-літературний процес майже всіх європейських (у тому числі й слов’янських) літератур цього періоду” [34, 3], все ж становлення модернізму в принципі суперечило розвитку одноцілої” літературної традиції, на яку досить довго була орієнтована українська суспільність. Мистецтво бездержавного народу мало виконувати функції держави під тягарем колоніального гноблення забезпечувати ідентичність нації, зберігати і розвивати її мову, звичаї, обряди, традиції, рятувати культуру” [203, 36]. Таку місію могла успішно здійснити реалістична література.
Криза народницької естетики і стилістики наприкінці ХІХ ст. спричинила очевидну невідворотність та неминучість внутрішнього оновлення літератури, необхідність емансипації національної культури від полегшено-етнографічного побутопису і пошуків нових форм художнього вислову. Дослідники українського письменства межі століть (І.Денисюк, Л.Гаєвська, Н.Шумило, В.Моренець та ін.) наголосили на модернізації та диференціації класичного народницького реалізму в зв’язку з зародженням українського модернізму, декларованого молодою” генерацією українських митців.
Літературна школа, орієнтована на пріоритет розвитку традиційної культури як гаранта збереження етнічної ідентичності, не відступаючи від своїх основних ідеологічних принципів, зазнала в 90-900-х роках відчутних змін на формально-стильовому рівні: в ідейно-естетичних параметрах народництва досить вільно почувалися прийоми натуралізму, визрівав перехід до імпресіонізму (М.Коцюбинський), неоромантизму, символізму (Леся Українка, Олександр Олесь), неореалізму (В.Винниченко) тощо. І хоча еволюція художнього мислення народництва не мала кардинального значення для розвитку української літератури, все ж знімати її з терезів історичного поступу української культури небезпечно, бо як неонародницька, так і новітня модерністська література відбивали загальну картину органічного розвитку літературного процесу, зумовленого як політичними ситуаціями, так і наявністю різних соціальних груп читачів” [216, 68]. Таким чином, неонародництво” (Т.Гундорова,) чи пізнє народництво” (І.Миронець, Н.Шумило) виступило проміжною ланкою між старою” та новою” літературними школами, певною мірою готувало широкого читача до сприйняття європейського мистецтва.
Неонародницька література представлена палітрою письменників, твори яких на початку ХХ ст. сприймались негативно уже тогочасною опозиційною критикою, що орієнтувалась на європейські зразки мистецтва, а самі вони обвинувачувались у гальмуванні розвитку національної культури, її поступу до світового рівня. Тож не дивно, що пересічна критична опінія віднесла їх до другорядних” письменників. Радянські літературознавці з подачі вульгарних соціологів кінця 20-х років наклали на цих митців ще й тавро буржуазних націоналістів”, віднісши їх до ліберально-народницького реакційного напряму, інкримінуючи їм заперечення революційної боротьби” тощо [5; 8; 50; 71].
Серед незаслужено забутих і затаврованих письменників, що прийшли в українську літературу на зламі ХІХ-ХХ століть, особливе місце належить Модесту Пилиповичу Левицькому (1866 1932) досить популярному літератору початку ХХ ст., енергійному громадському і політичному діячеві, невтомному трудівникові на ниві відродження української державності, відомого під псевдонімами Пилипович, Виборний Макогоненко, П.Рогаль, Сагайдачний та ін.
М.Левицький прийшов у літературу в когорті української інтелігенції, яка намагалася витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоєння собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків” [193, 1-2]. Незважаючи на складні суспільно-політичні умови, завантаженість професійною (за основним фахом Левицький лікар), освітньою, громадською та політичною діяльністю, письменник мав вагомі здобутки в різних сферах літератури. Він був популярним автором десятків збірок оповідань, драм, укладачем і редактором багатьох шкільних підручників, навчальних посібників, актуальних статей, нарисів, фейлетонів та ін. Левицький ще 1918 р. планував видати п’ятитомне зібрання своїх творів, але через громадянську війну в Україні світ побачив лише перший том. Частина творів, відредагована автором і готова до друку, залишилася в архівах письменника, частина, очевидно, не збереглась.
Художня спадщина М.Левицького є прикладом трансформації традиційної художньої системи на засадах стильової синкретичності. Творчість письменника тісно пов’язана з естетико-філософським поступом доби, тому в ній яскраво виявилася тенденція синтезу різних стильових систем. Модернізаційну еволюцію народницьких естетичних традицій репрезентує мала проза письменника, позначена глибинним психологізмом і ліризмом.
Досі творчість М.Левицького комплексно не досліджувалась, а твори його в радянський час видавались невеличкими добірками лише тричі [92; 101; 107]. Вони репрезентували обмежене число текстів, написаних до революції 1917 року, хоч сам автор активно публікувався за кордоном аж до 1927 року. Тож художня спадщина М.Левицького залишалася довгий час невідомою ні сучасному науковому колу, ні читачам, до яких досліджуваний автор із ідеологічних причин був недопущений радянською владою. Все це позбавляло можливості скласти справді повне уявлення не лише про творчий доробок непересічного майстра, а й про складність і розмаїтість мистецького процесу періоду розмежів’я. Отже, актуальність дисертаційного дослідження продиктована науковою потребою повного й адекватного відтворення літературного руху кінця ХІХ - початку ХХ ст., необхідністю системно дослідити й прокоментувати належним чином неординарність творчої постаті та еволюцію художнього мислення М.Левицького.
Аналіз художньої спадщини митця у вимірах найновіших досягнень сучасного літературознавства передбачає відтворення історичного контексту і самого літературного процесу, в якому активну участь брав М.Левицький, висвітлення його громадсько-політичної і творчої діяльності. Ідейно-естетичні переконання і активна позиція письменника щодо становлення і розвитку української державності, збереження і культивування її історично-культурних цінностей, мови та духовних надбань не втратили своєї злободенності і на сучасному етапі утвердження незалежності України в політичному, економічному і духовному житті громадян.
Насущними залишаються погляди М.Левицького на необхідність національного, морального і духовного виховання підростаючого покоління. Актуальними є його прагнення підняти національний рівень свідомості українців, висміяти примітивну психологію тожемалоросів”, принижуючу статус українців. Самим часом актуалізовані підходи М.Левицького до проблеми русифікації, державного статусу української мови, явищ національного ренегатства тощо.
Визріла потреба наукового дослідження особливостей світосприймання та специфіки творчості М.Левицького-епіка (жанри малої прози), яка полягає у синтезі традиційного народницького реалізму з тенденціями модерністського художнього відображення дійсності (зокрема елементів імпресіонізму, натуралізму, сентименталізму).
Вперше об’єктом літературознавчого аналізу стала сатирична творчість М.Левицького, представлена гумористично-сатиричними оповіданнями, в яких автор викрив шовіністську імперську політику царату, висміяв політичне лицемірство представників української інтелігенції, враженої духовною ерозією байдужості, конформізму і продажності.
Ступінь вивченості проблеми. Літературна діяльність М.Левицького впродовж принаймні чверті століття (1901-1927) привертала увагу літературознавців і критиків. На жаль, через історичні обставини (громадянська війна 1918-1922 рр., еміграція мистецької еліти) у більш-менш повному обсягові творчість письменника не була відома ні його сучасникам, ні наступним поколінням. Його оповідання, новели, нариси, фейлетони, публіцистичні виступи, переклади творів відомих європейських і американських письменників, що з’являлися в часописах Киевская старина”, Літературно-науковий вісник”, Нова громада”, Сяйво”, Дніпрові хвилі”, Село”, в газеті Рада”, були невідлучним компонентом історико-культурного та літературного процесу України початку ХХ ст.
Творчість письменника мала широкий резонанс в українській критиці. Про оригінальність прози М.Левицького як своєрідного літературного явища свідчать літературно-критичні розвідки і рецензії С.Єфремова, О.Грушевського, О.Пчілки, Л.Пахаревського, О.Ходзинського та ін. Перші відгуки про творчість М.Левицького стосувались його публікації в збірнику На вічну пам’ять Котляревському” (1903 р.). І.Франко у своїй рецензії на цей збірник підкреслив майстерність Левицького-епіка у змалюванні страшенної нужди і розпачливої та не раз геройської боротьби за життя” маленької людини” [190, 231].
Більш детальні відгуки дістала перша збірка оповідань, котра вийшла 1907 року [98]. Домінували огляди (С.Єфремова, А.Крушельницького, О.Грушевського), журнально-газетні рецензії (Олени Пчілки, Л.Пахаревського, О.Ковалевського та ін.), в яких слушно підкреслювалось: джерелом оповідань і нарисів М.Левицького були його спостереження над суспільно-політичними процесами в Україні на рубежі ХІХ-ХХ ст. На передньому плані зображальності М.Левицького - приватні випадки”, дрібниці”, випадковості” повсякденного життя, буденність існування малих, сірих людей, відтворення складних екзистенцій і своєрідної філософії маргінальної особистості. Олена Пчілка підкреслила, що його твори з’явище надто значне”, тому що автор привернув суспільну увагу до проблем буденного життя, щоденних, непомітних явищ, з яких складається в своїй загальній картині те, що зветься реальним життям людини”, рецензент вказала на надзвичайну правдивість малюнка”, як на головну прикмету таланту М.Левицького [157, 13].
Галицька критика в особі А.Крушельницького солідаризувалася з наддніпрянською у визнанні індивідуальної виразності стилю епіка: Мало у якого письменника проявляється в кождому творі так виразно і одноцільно його письменницька фізіономія, як у збірці оповідань Модеста Левицького. Усі його малюнки основані на тлі життя того народу, що, занедбаний під зглядом просвіти, залишений рідною інтелігенцією, загуканий чиновниками, б’ється, як та птаха у клітці і ніяк не може потрапити у відкриті дверці” [77, 191].
С.Єфремов побачив майстерність письменника у вмінні створити малюнок, що, не вважаючи на мініатюрність свою, відбиває життя так, як не може іноді відбити й велике полотно, хоч гарно вимальоване, але позбавлене загального погляду на життя”, підкреслив, що автор має великий хист увійти в душу своїх героїв, переболіти їх горем і показати його читачеві”, відзначив, що прикметною рисою оповідань М.Левицького є легка архітектура” композиційної структури. І разом з тим усі перші поціновувачі погоджувалися, що твори М.Левицького наповнені надзвичайно чулою щирістю і щиролюдським гуманізмом” [54, 2].
Серед дослідників початку ХХ ст., котрі відгукнулись на вихід І тому творів М.Левицького 1918 р. під назвою Оповідання”, - О.Павловський, О.Грушевський, О.Ходзинський та ін. Детальна характеристика творчого набутку М.Левицького в Історії українського письменства” С.Єфремова вписала письменника у канон майстрів: Сердечний талант автора, його вміння промовляти від серця, писати кров’ю його підносять їх (оповідання І.Л.) на височінь літературних творів неабиякої вартості” [53, 551].
О.Дорошкевич у Історії української літератури” відвів М.Левицькому проміжне місце між старою” і новою” літературними школами на межі століть, підкресливши, що в творах автора відтворюється в модернізованому вигляді народницька ідеологія” [50, 239].
І.Миронець поставив творчість М.Левицького в контекст еволюційних процесів помежів’я віків: автор, як і більшість його сучасників, що розпочали писати в стилі реалістично-побутової школи, з часом наближаються до модерну, більше або менше вливаються в нього, дістаючи нових мотивів, відчуваючи ламання психіки свого оточення, перебудування його світогляду. Тим самим вони входять у межі українського літературного переламу 90-900 років” [127, ХХ].
Критики-сучасники М.Левицького відзначили художню еволюцію його творчості від літературних традицій реалістично-побутової школи до естетичного психологізму, індивідуалізму та ліричності, що в основному характеризує весь модерний напрямок на Україні 90-900 років” [126, ХХХ-ХХХІ], вказали на еклектичні стильові особливості” його прози, які полягають у синтезі формально-стильових елементів модерної та традиційно-народницької літератури.
Радянська вульгарно-соціологічна критика 30-х рр. ХХ ст. віднесла прозаїка до буржуазно-націоналістичного табору”, тому творчість письменника впродовж багатьох років замовчувалась. Лише в 60-х роках прізвище М.Левицького почало згадуватись у зв’язку з інтересом до українського літературного процесу кінця ХІХ початку ХХ ст., хоча в цілому творчість М.Левицького трактувалася літературознавцями у вульгарно-соціологічних вимірах, а значення художнього набутку прозаїка зводилось до чіпляння принизливого ярлика письменника надкласового гуманізму, буржуазного об’єктивізму”, у якого класове зникає у загальнолюдському” [61, 338].
У сучасному літературознавстві з’явилася розвідка Ю.Покальчука про життєвий і творчий шлях М.Левицького [154] та огляд життєвого шляху А.Болабольченка [14]. Останній у дослідженні біографії письменника спирається на відомі сьогодні публікації спогадів сучасників про Левицького, зокрема Є.Чикаленка та В.Дорошенка, а також сина Віктора Левицького. На жаль, автор не брав до уваги листування та архівні документи Левицького, архіви С.Єфремова, В.Дурдуківського, Б.Грінченка, які зберігаються в Інституті рукопису НБУ ім. Вернадського, тому громадсько-політична, культурно-освітня праця в руслі національно-визвольних змагань в Україні до 1918 року висвітлена не повно.
Ю.Покальчук виокремив лише певні тенденції творчості письменника. Солідаризувавшись із позицією І.Миронця щодо належності Левицького до когорти письменників, котрі відчули недостатність традиційних методів українського письменства”, дослідник підкреслив майстерність автора у відтворенні складних станів людської душі, психічних зрушень під впливом несподіваних подій, у досягненні особливого емоційного напруження, глибокої психологічності образу. Саме глибокий психологізм, на думку Покальчука, зближує прозу Левицького з новітньою школою новелістики” та своєрідною поетикою Коцюбинського” [154, 6-10].
Отже, в сучасному літературознавстві відсутній всебічно-науковий аналіз художнього доробку М.Левицького. Серед студій та розвідок учених немає спеціального дослідження ідейно-тематичного новаторства, специфіки жанрової структури, формально-стильових особливостей прози письменника. Звідси мета роботи проаналізувати в синхронно-діахронних аспектах епічну спадщину М.Левицького, ввести її в культурний арсенал, з’ясувати особливості синтезування традиційних та модерних літературних тенденцій у прозі письменника, що виявилися на ідейно-тематичному та образному рівнях, у сюжетно-композиційній структурі художніх творів. Це передбачає вирішення таких дослідницьких завдань:
- висвітлення суспільно-політичної діяльності та ролі М.Левицького в українському культурно-освітньому русі кінця ХІХ початку ХХ ст. (на основі архівних джерел);
- з’ясування ідейно-естетичних витоків та інтелектуально-гуманістичних джерел творчості митця;
- дослідження кола олітературених” тем, мотивів, образів Левицького-епіка на тлі літературного процесу кінця ХІХ початку ХХ ст.;
- аналіз концепції персонажів і засобів її художньої реалізації;
- вивчення поетики жанрово-типологічних особливостей та стильової специфіки малої прози митця, виявів її новаторства;
- висвітлення творчої еволюції прозаїка його індивідуального внеску в процес модернізації реалістичного письма, дослідження самобутності індивідуальної творчої манери цього автора;
- визначення місця і значення творчості М.Левицького в історії української літератури початку ХХ ст.
Предметом дослідження є мала проза Модеста Левицького, яка розглядається в зв’язку із світоглядними і естетичними концептами письменника та в контексті української літератури на межі століть, особливості ідейного змісту й художньої форми белетристики, специфіка синтезу традиційних та модерністських композиційно-сюжетних і стильових прийомів, їхня соціально-естетична природа й зумовленість у творах прозаїка.
Матеріалом дослідження є прижиттєві публікації М.Левицького в раритетних виданнях початку ХХ ст., (оповідання, новели, нариси, есе, тощо), типологічно й генетично зіставлені з ними аналоги з тогочасної української та інших літератур.
Теоретичну основу роботи складають літературознавчі концепції та літературно-критичні праці І.Франка, О.Потебні, С.Єфремова, М.Бахтіна, О.Білецького, І.Денисюка, М.Ласло-Куцюк, С.Скварчинської, С.Сєротвінського, В.Фащенка тощо, дослідження з історії українського літературного процесу кінця ХІХ початку ХХ ст., зокрема В.Агеєвої, Ф.Білецького, Л.Гаєвської, О.Гнідан, Т.Гундорової, Н.Калениченко, Ю.Кузнецова, П.Хропка, Д.Чижевського, Н.Шумило та ін., праці із загальних проблем психології, філософії, культурології, історії А.Камю, О.Лосєва, Ж.-П.Сартра, Е.Фромма, А.Шлегеля та ін.
Наукова методологія. Відповідно до завдань дослідження застосовано історико-порівняльний, системний, історико-генетичний, типологічний і біографічний методи дослідження, що дають можливість виокремити особливості творчої лабораторії письменника, результативність участі М.Левицького в літературному процесі початку ХХ ст.
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що в ньому вперше здійснено спробу комплексного й контекстуального аналізу художньої спадщини М.Левицького. Монографічний аналіз суспільно-політичної діяльності та літературної спадщини замовчуваного письменника зосереджено навколо проблем індивідуальної своєрідності й еволюції творчої манери письма, розширення прозаїком жанрово-стильової парадигми новітнього письменства. Жанрові і стильові особливості малої прози М.Левицького осмислюються в їх взаємозумовленості, з урахуванням форм вираження авторської позиції. Уперше вводяться в літературознавчий обіг проаналізовані мемуарні оповідання Шкільні товариші”, цикл спогадів Казенні діти”, цикли оповідань з часів національно-визвольних змагань Gloria victis”, Червоний жах”. Синтетично-аналітичне розкриття внеску М.Левицького-сатирика, фейлетоніста й нарисовця дозволило виокремити його сатирико-гумористичний образний інструментарій, засоби вираження комічного. Визначено місце і роль творчості М.Левицького в українському літературному процесі кінця ХІХ початку ХХ ст., що дозволило переглянути стереотипи радянських часів.
Теоретичне значення дослідження. Системне прочитання малої прози М.Левицького, залучення до аналізу невідомих художніх текстів дає змогу адекватніше і глибше пізнати процес становлення багатофункціональної синтетичної художньої системи новітнього письменства, розширює уявлення про шляхи модернізації української літератури початку ХХ ст. в цілому. Результати і висновки дисертації значущі для дослідження теоретико-літературних проблем жанрово-тематичного розмаїття прози означуваного періоду, її стилістичної неоднорідності та поетичних особливостей.
Практична цінність роботи. Результати, отримані в процесі дослідження, можуть бути використані і вже апробовуються при читанні нормативних історико-літературних та теоретичних курсів, спецсемінарів та спецкурсів з історії української літератури кінця ХІХ- початку ХХ ст., на уроках позакласного читання в середній школі, написанні курсових, дипломних, магістерських робіт, у створенні підручників і посібників для студентів вищої школи.
Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження було викладено у доповідях на щорічних науково-практичних конференціях Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова у 1996-2004 рр., апробовано на Всеукраїнській науковій конференції (Чернівці, 1994). Результати дисертаційного дослідження впроваджувались в лекційному курсі Історія української літератури кінця ХІХ початку ХХ ст.” та спецкурсу Неонародництво і модернізм в літературному процесі початку ХХ ст.” кафедри української літератури Київського інституту східної лінгвістики для студентів П курсу (довідка № 28 від 10.02.2004 р.), курсі історії української літератури початку ХХ ст.” Київського механіко-металургічного технікуму (довідка № 14 від 26.01.2004 р.), на уроках української літератури Борівської загальноосвітньої школи І-Ш ступенів Фастівського району Київської області (довідка № 22 від 03.02. 2004 р.).
Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 7 статей, що відбивають основний його зміст і структуру.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та архівних матеріалів. Загальний обсяг тексту 201 сторінка.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Художня творчість М.Левицького, розглянута на тлі розвитку української літератури кінця ХІХ початку ХХ ст., свідчить, що письменник тісно й органічно контактував з етико-філософським поступом своєї доби, бо належав до тієї когорти діячів української літератури, які, продовжуючи розвивати традиції своїх попередників, розширювали ідейно-естетичні обрії літератури, шукали нових способів художнього осмислення дійсності, нових підходів до зображення суспільного життя, передусім людини в цілому.
М.Левицький був одним із найактивніших громадських діячів, всупереч політичній негоді відстоював право українців на власну культуру, освіту, духовний світ, національні цінності, протистояв процесові денаціоналізації співвітчизників, підтримував зневірених, висміював відступників національного відродження. Він належав не до політичних фанатиків, яким програма дорожча за рідний край”, а до справжніх патріотів, тих, у кого ще не атрофувалося почуття національної гідності; до тих, хто щиро, не за гроші або владу любить батьківщину, любить її не по партійній програмі, а всім єством своїм” [100, 112]. Внести національну і соціальну свідомість в народні маси, надихнути їх на боротьбу за свої права, пробудити в них розуміння свого історичного значення, освітлити їм сяйвом демократичного ідеалу шлях до майбутнього саме в цьому полягає основний ідейний зміст всієї літературної діяльності М.Левицького. Прагнення письменника активно втручатися в суспільно-політичну боротьбу яскраво відобразилось і на жанровій структурі його творчості.
Творчість М.Левицького була органічною частиною літературного процесу початку ХХ ст., суттєвою ознакою якого був бурхливий процес естетизації літератури, що вплинув у першу чергу на розширення її тематичного обрію. Мала проза М.Левицького доповнила тематичну палітру творів української літератури соціального змісту, відтворивши специфічно авторське її розуміння. Він письменник дещо тенденційний, гостропроблемний, але не односторонній. Його творчості притаманна проблемна комплексність, поєднання соціальних, психологічних та морально-етичних проблем. Левицький акцентував увагу на огидності суспільства у його байдужості до знедоленої людини, котра потребує допомоги, людини, замкнутої в своїй безвихідності. Митець створив галерею смирних, плохих, нужденних”, котрих доля ставить віч-на-віч з якоюсь сліпою фатальною силою, що спокійно, не помічаючи навіть, перейде собі над людиною, розтрощить її й так само спокійно піде собі далі трощити знов таких плохих”[53, 550].
Покладаючи великі надії на духовну культуру народу, М.Левицький, де в чому повторюючи ідеї народницької літератури, зробив у порівнянні зі своїми сучасниками крок уперед зумів показати обмеженість патріархальних форм селянської громади, уникнувши властивої народникам її ідеалізації. Разом з тим новим в опрацюванні селянської теми було те, що розгорталася вона не описово, з хронологічним викладом життя героя, як у традиційній народницько-етнографічній літературі, а висвітлювалася екзистенційно, як фрагмент життя. У ньому автор шукав заховані таємниці, приховані від ока байдужого спостерігача. Саме в зв’язку з такою переорієнтацією на новітні школи, на інваріанті селянської теми М.Левицького позначився ухил до естетичного психологізму, індивідуалізму і ліричності, що в основному характеризує весь модерний напрямок української літератури 90 900-х років.
В основі творів М.Левицького - екзистенційна проблематика. Домінантною є проблема відчуження людини. В основі її творчого осягнення - дослідження життя соціуму в усій характерності побуту, звичаїв, поведінки, взаємовідносин, психофізичних, національних та релігійних особливостей, соціальної атрибутики та показ складнощів і значимості життя у незначних чи, навпаки, надзвичайних подіях повсякденності. Метою його творчості було відтворення драматичного процесу руйнації усталеного ладу і ритму життя маленької” людини, нищення її мрій і, як наслідок, викривлення морально-етичних чинників її поведінки. Письменник часто пояснював вчинки людей не раціональними чинниками, а емпіричними, зокрема емотивною, чуттєвою діяльністю людини. На відміну від романтиків в основі чуттєвого стрижня ставлення до світу його маленької” людини лежить відчуття страху: перед майбутнім, перед зверхниками, страх за дітей тощо.
Предметом дослідження М.Левицького став антилюдський порядок” життя, який не дає виборсатися людині з тенет злиднів, безталання, не дає можливості досягти омріяного (Пенсія”, Перша льгота”, Пачкар” та ін.). Герої його творів потрапляють у безвихідь, часто знаючи її причини, але не маючи сил із нею порвати, бо занадто зжилися з нею. Письменник поставив у центр своїх творів людину, сил якої вистачає тільки на те, щоб існувати, і яка переслідує єдину мету зовнішньо і внутрішньо справитись з тягарем долі” (А.Камю).
Левицький привертав увагу до проблеми індивідуальної відповідальності людини за все, що відбувається з нею і з іншими людьми. Порушуючи комплекс морально-етичних проблем (Очі”, Злочинниця”, Стаття 182”, Коляда” та ін.), автор заперечив фаталістичний вплив на людину оточення як єдиноформуючої інстанції. Він був щиро переконаний, що вплив середовища не звільняє людину від моральної відповідальності перед іншими людьми, перед світом.
М.Левицький загалом багато уваги приділяв морально-етичним стосункам, кантівському моральному імперативові, широко трактованим у його творчості. Духовна любов виступає для письменника однією з головних цінностей життя. Митець умів побачити пробудження християнського співчуття і милосердя у людей, які здаються холодними і байдужими. Він прагнув пробудити докори сумління у своїх героїв. Так, у оповіданні Тяжкий хрест” наївні міркування маленької дівчинки виявляють заховані почуття провини командира карального загону і примушують його відчути на собі кров розстріляних на демонстрації студентів і нещадно битих селян. А жандарм, що обшукує квартиру відомого українського драматурга І.Тобілевича (Карпенка-Карого), починає сумніватись у справедливості режиму царату (Коляда”).
Динамічні зміни в світовій літературі, що влилися в український літературний процес означуваного періоду, позначились і на творчій манері М.Левицького. Художній метод М.Левицького еволюціонував, вбирав у себе нові мистецькі надбання, вписуючись в атмосферу естетичних пошуків белетристів зламу століть. У творчості письменника яскраво виявилася тенденція синтезу різних стильових систем. Стиль письменника поєднував народницькі тенденції з елементами імпресіонізму, сентименталізму, натуралізму, навіть експресіонізму.
Звернення до малих форм прози дало можливість письменнику відгукуватись на злободенні теми дня, подаючи людину в різних ракурсах буття, з різноманітним спектром вчинків, думок, почуттів, емоцій тощо. Митець використав різноманітні художні засоби у власному моделюванні дійсності. У своїх творах він вдавався до змалювання реальних явищ, процесів несвідомого і підсвідомого, прихованих за діями, рухами, вчинками, емоційно-фізіологічним станом персонажів. Увагу письменника привертають духовно-ідеальні начала людського характеру (Злочинці”, Хрест і півмісяць”). Ці ідеальні пориви людини Левицький пов’язував з перспективами соціального і національного відродження.
М.Левицький виявив особливу увагу до злободенності, правдивості деталей світоглядних позицій героїв, що сприяло філософському насиченню творів. Письменник творчо сприймав тогочасні суспільні новації, поєднуючи їх з традиційними способами художнього відтворення життя. Поєднання в його малій прозі визначальних спільних і диференційованих ознак реалізувалось навколо загальнолюдських і особистісних якостей морально-етичної сфери людини тогочасного складного і багатоликого суспільства. Окремі розрізнені елементи, творчо наслідувані автором, були трансформовані, перетворені в його творчості у власну цілісну художню систему, яку можна вважати перехідною від народницької” до модерної.
Спираючись на національну ліричну традицію, М.Левицький відтворював потік світосприйняття, stream of consciousness героя, переорієнтовуючись на кут зору персонажа, що надавало його прозі живописності (Злочинниця”, Забув”, Союзниця тощо). Піддаючи героїв більш глибокому психологічному аналізові, М.Левицький вдавався до форм внутрішнього монологічного мовлення, як складової частини психологічної характеристики персонажів, своєрідного способу мовлення героїв, що допомагало заглибитися у видаленні схованки людської психіки, свідомості, передати непростий процес думки, що сприяє прозрінню людини, примушує її по-новому, осмисленіше поглянути на себе, оточуючих, на світ. Автор таким чином виявляв екзистенціали суб’єкта, чиї душевні стани з’ясовуються тією мірою, якою виражалися в слові (за О.Потебнею), одночасно саме з народженням слова набуваючи самостійного існування.
Синхронний аналіз епіки М.Левицького та окремих творів Д.Марковича, М.Коцюбинського, Л.Пахаревського, В.Стефаника, Л.Яновської дає підстави стверджувати близькість мистецького пошуку письменника до тенденцій українського модернізму і в той же час доводить оригінальність сюжетно-композиційних вирішень ним традиційних тематичних інваріантів. Художньо-естетичне поцінування жанрової природи малої прози М.Левицького доводить, що вона поповнила українську новелістику в значному генологічному діапазоні від дрібних” оповідань (Перша льгота”, Пенсія”), до новел акції, психологічних студій, лірико-психологічних, сатиричних (Злочинниця, Союзниця”, Законник” тощо) та зразків фраґментарної прози: образків (Коляда”, Тяжкий хрест”), нарисів та спогадів (цикли Казенні діти”, Gloria victis”, Людина звір”, Шкільні товариші”) тощо.
В оповіданнях автор творив сповнений конфліктами та контрастами сюжет, підносив його до символічного звучання історії маленької” людини. Цілісність твору часто формується категорією трагічного, але перипетії боротьби людини з нещасливою долею втілено в трагікомічному вигляді, зі співчуттям до відчайдушних зусиль персонажа, з гірким гумором щодо його життєвих планів.
Еволюція малих форм художньої прози М.Левицького виявилась у наполегливому переборюванні об’єктивації жанрів малої прози, наближенні до новелістичного типу оповідань. Якщо новели Тяжкий хрест”, Коляда” кристалізують художню правду, ідею твору в максимально об’єктивованій авторській манері, то в таких творах, як Злочинниця”, Союзниця”, Хрест і півмісяць” та ін., автор моделює подію через монопереживання, монобачення героя, а отже, виходить із самоцінності суб’єктивного.
У розвитку сугестивної природи новели Левицького позначився вплив імпресіонізму. Це зокрема виявилося в лаконічному змалюванні миттєвості психічного стану героїв, заміні великих інформативних описів місткими художніми деталями портрета, інтер’єра, пейзажу, що беруть участь не стільки в розвитку зовнішнього сюжету, скільки в зображенні внутрішнього світу героїв та його змін. Художні деталі здебільшого відтворюють саме внутрішній психодуховний процес, який визначає семантичну структуру оповідань М.Левицького. В центрі більшості оповідань еволюція почуття, внутрішній стан героїв. Письменник ставив героїв у такі ситуації, котрі ставали імпульсом до розкриття їх душевного стану (Тяжка дорога”, Забув”). Епічно-об’єктивна манера письма таких творів забарвлена емоційною схвильованістю, ліризмом та нахилом до драматизації зображуваного через інтенсивне використання внутрішнього мовлення героя та діалогів.
Отже, дослідження творчості Модеста Левицького дозволяє вважати його оригінально-самобутнім художником слова перехідної доби. Письменник витворив якісно новий рівень художнього синтезу, різноманітності і виразності образного світу. Своєрідно вписавшись у контекст українського літературного процесу кінця ХІХ - початку ХХ ст., творчий доробок митця став вагомим внеском у розвій української літератури, її змагання за ідеали суспільного прогресу, національного та соціального визволення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Агеєва В.П. Українська імпресіоністична проза. К.: Наукова думка, 1984. 159 с.
2. Аничков Е. Литературные образы и мнения. СПб, 1903. 67 с.
3. Антонов С.П. Я читаю рассказ. М.: Молодая гвардия, 1973. 255 с.
4. Астаф’єв О.Г. Ліричний герой (до проблем типізації) // Радянське літературознавство. 1988. - № 10. С. 3-12.
5. Бабишкін О.К. Боротьба за реалізм в українській літературі. К.: вид-во АН УРСР, 1961. 171 с.
6. Багрій Р. Шлях сера Вальтера Скотта на Україну (Тарас Бульба” М.Гоголя і Чорна рада” П.Куліша в світлі історичної романістики Вальтера Скотта). Київ: Всесвіт, 1993. 296 с.
7. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. М.: Художественная литература, 1972. 408 с.
8. Білецький О.І. До питань про періодизацію української літератури // Білецький О.І. Зібр. тв.: У 5-ти т. - К.: Наукова думка, 1965. Т. 2. С. 50-71.
9. Білецький О. Міжнародне значення української літератури // Літературна газета. 1946. 28 березня. С. 2.
10. Білецький Ф.М. Проблеми новаторства сатири початку ХХ ст. та її традиції в радянській літературі. Дніпропетровськ: вид-во Дніпропетр. ун-ту, 1984. 70 с.
11. Білецький Ф.М. Жанрова своєрідність сатиричної прози в українській літературі. Дніпропетровськ: вид-во Дніпропетр. ун-ту, 1974. 100 с.
12. Білецький Ф.М. Оповідання. Новела. Нарис. К.: Дніпро, 1966. 90 с.
13. Бойко Ю. Літературознавча та літературно-критична методологія С.Єфремова // Бойко Ю. Вибрані праці. К.: Медекол, 1992 . С. 182 203.
14. Болабольченко А. Три долі: Модест Левицький, Петро Стебницький, Максим Славинський. Біографічні нариси. К.: Літопис, 1999. 85 с.
15. Борев Ю. О трагическом. М.: Советский писатель, 1961. 302 с.
16. Бордуляк Т. Вибрані оповідання. Львів: Книжково-журнальне видавництво, 1953. 173.
17. Виборний Макогоненко. В суді. К.: Час, 1908. 42 с.
18. Винниченко В. Єврейське питання на Україні // Сучасність. 1992. - № 8. С. 116 125.
19. Войтюк А.Ю. Літературознавчі концепції І.Франка. Львів: Вища школа, 1981. 183 с.
20. Вороний М. Театр і драма: Зб. статей. К.: Мистецтво, 1989. 408 с.
21. Вулис А. В лаборатории смеха. М.: Художественная литература, 1966. 144 с.
22. Гаєвська Л.О. Морально-етична проблематика української новели кінця ХІХ початку ХХ ст. К.: Наукова думка, 1981. 127 с.
23. Гаєвська Л.О. Грінченко і художня еволюція української прози (кінець ХІХ початок ХХ ст.) // Радянське літературознавство. 1989. № 1. С. 50-61.
24. Гегель. Философия религии: В 2-х т. - М.: Мысль, 1977. Т. 2. 573 с.
25. Гинзбург Л.Я. О психологической прозе. М.: Интрада, 1999. 411 с.
26. Герцен А.И. Собр. соч. в 30 т. М.: АН СССР, 1956. Т. 9. 354 с.
27. Гнатюк М. Іван Франко і деякі проблеми життя єврейської людності в Галичині // Літературознавство. Другий міжнародний конгрес українців. Львів, 1993. С. 78-86.
28. Гоголь Н.В. Взгляд на составление Малороссии // Собр. соч: В 6 т. М.: Художественная литература, 1953. Т. 6. С. 22-33.
29. Гончарук М. Українська сатира періоду революції 1905 1907 років. К.: Наукова думка, 1966. 156 с.
30. Грінченко Б. Від редакції // Громадське слово. 1905. - № 1. С. 1.
31. Грінченко Б. Гайдамаччина. Із історії народних рухів на Україні у 18-ім століттю ( написав Мих. Лозинський. Рец.) // Нова громада 1906. - № 12. С. 177-178.
32. Грінченко Б. Нова сім’я. Було, є і буде. К., 1917. 27 с.
33. Грицько Григоренко. Оповідання. К.: Дніпро, 1988. 495 с.
34. Гундорова Т. Ранній український модернізм: до проблеми естетичної свідомості // Радянське літературознавство. 1989. - № 12. С. 3 7.
35. Гундорова Т. Розвиток епічної структури оповідання в українській літературі другої половини ХІХ ст. // Розвиток жанрів в українській літературі ХІХ початку ХХ ст. К.: Наукова думка, 1986. С. 119 157.
36. Гундорова Т. Реалізм і неоромантизм в українській літературі початку ХХ ст. (Теоретико-методологічний аспект) // Проблеми історії та теорії реалізму української літератури ХІХ початку ХХ ст. К.: Наукова думка, 1991. С. 166 191.
37. Денисюк І.О. Жанрові проблеми новелістики // Розвиток жанрів в українській літературі: Зб. наук. праць. К.: Наукова думка, 1986. С. 6 48.
38. Денисюк І. Жанрово-стильові пошуки Михайла Коцюбинського у творах інтернаціональної тематики // Українське літературознавство. 1976. Вип. 27. С. 77 86.
39. Денисюк І. Кілька міркувань щодо висвітлення української літератури (з приводу сучасного підручника). Слово і час. 2003. - № 5. С. 13-21.
40. Денисюк І.О. Розвиток української малої прози ХІХ поч. ХХ ст. Львів: Наук. вид. тов-во Академічний експрес”, 1999. 276 с.
41. Денисюк І.О. Розвиток української малої прози ХІХ - початку ХХ ст. К.: Вища школа, 1981. - 215 с.
42. Денисюк І.О. Українська новелістика кінця ХІХ початку ХХ ст. // Українська новелістика кінця ХІХ початку ХХ ст.: Оповідання. Новели. Фрагментарні форми (ескізи, етюди, нариси, образки, поезії в прозі) - К.: Наукова думка, 1989. С. 5 26.
43. Денисюк І. Проза малих форм Олени Пчілки // Українське літературознавство. 1970. - Вип. 10. С. 103 108.
44. Дергачёв И.А. Динамика повествовательных жанров русской прозы 70-90-х годов ХІХ в. // Проблемы типологии реализма. Свердловск, 1976. С. 3 18.
45. Дмитренко Ж. Трагізм і комізм буднів // Слово і час 2002. - № 10. С. 33 37.
46. Добин Е. Сюжет и действительность. Искусство детали. Л., 1981. 481 с.
47. Донцов Д. Дві літератури нашої доби. Ретапринтне відтворення вид 1958 р. Львів, 1991. 236 с.
48. Дорошенко Д. Лікар-гуманіст // Спогади про Модеста Левицького. Вінніпег, 1967. С. 20-38.
49. Дорошенко Д. Мої спогади про давно минуле (1901 1914 роки). Винипег, Манітоба, 1949. 167 с.
50. Дорошкевич О. Підручник історії української літератури. Б.М., 1928. 356 с.
51. Дорошкевич О. Українська література. К.-Х. Б.р. 360 с.
52. Драй-Хмара М. Любов Яновська // Нова громада. 1923. - № 13-14. С. 4-6.
53. Єфремов С. Історія українського письменства. К.: Феміна, 1995. 688 с.
54. Єфремов С. Оборонець сіроми” // Рада 1908. - №№ 173-174. - № 174. С. 2.
55. Єфремов С. Народні оповідання” Т.Сулими // Дніпрові хвилі. 1913. - № 7.
56. Жулинський М. Концепція національної культури Михайла Грушевського // Київська старовина. 1992. - № 6. С. 2 6.
57. Жулинський М. Традиція і проблема ідейно-естетичних пошуків в українській літературі кінця ХІХ початку ХХ ст. // Записки Наукового товариства імені Т.Шевченка. Праці філологічної секції. Львів, 1992. Т. ССХХІV. С. 141 153.
58. Історія української літератури: У 8 т. - К.: Наукова думка, 1968. - Т. 5. 523 с.
59. Історія української літератури ХХ століття. У 2-х кн. Кн. 1.: 1910-1930 роки: Навчальний посібник. К.: Либідь, 1993. 784 с.
60. История всемирной литературы: В 9 т. М.: Наука, 1991. Т. 7. 831 с.
61. Калениченко Н.Л. Українська проза початку ХХ ст. К.: Наукова думка, 1964. 460 с.
62. Калениченко Н.Л. Українська література кінця ХІХ початку ХХ ст. Напрями, течії. К.: Наукова думка, 1983. 255 с.
63. Камю А. Міф про Сізіфа. Есе про абсурд // Читанка з історії філософії: У 6 книгах. Кн. 6. Зарубіжна філософія. К.: Довіра, 1993. С. 139 144.
64. Карпенко-Карий (І.К.Тобілевич). Твори: У 3-х т. К.: Дніпро, 1985. Т. 3. 373 с.
65. Кейда Ф.Ф. Відлуння далекої доби : Гайдамаччина в українській літературі. К,: Логос, 2000. 517 с.
66. Кирилюк З.В. Искусство создания литературного характера. К.: Вища школа, 1986. - 120 с.
67. Козій Д. Стефаникова людина в межових ситуаціях // Сучасність. 1972. - № 10. С. 42-54.
68. Ковалевський О. Оповідання” М. Левицького // Книгарь. 1919. - № 18. С. 1136-1137.
69. Колесник П.Й. Коцюбинський художник слова. К.: Наукова думка, 1963. 536 с.
70. Копистянська Н.Х. Аспекти вивчення художнього часу в літературознавстві // Радянське літературознавство. 1988. - № 6. С. 11-19.
71. Коряк В. Нарис історії української літератури: Буржуазне мистецтво. Х.: Держвидав України, 1929. 620 с.
72. Костюк В., Денисенко В. Модерн як поле експерименту (Комічне, фрагмент, гіпертекстуальність). К., 2002.- 176 с.
73. Коцюбинська М. Безлично голі образки” і біле світло абсолюту // Слово і час. 1992. - № 5. С. 55-69.
74. Коцюбинський М. Твори в 4-х т. К.: Дніпро, 1979. Т. 4. 375 с.
75. Кримський А. Твори. : В 3-х т. К.: Наукова думка, 1972. - Т. 2. 718 с.
76. Крушельницький А. Дужим помахом крил. Л.: Червона калина, 1992. Т. П. 220 с.
77. Крушельницький А. Літературно-критичні нариси. Станіслав, 1908. 228 с.
78. Кузнецов Ю. Імпресіонізм в українській прозі кінця ХІХ початку ХХ ст.: Проблеми естетики і поетики. К.: Зодіак-ЕКО, 1995. 304 с.
79. Кузнецов Ю.Б. Поетика прози Михайла Коцюбинського. К.: Наукова думка, 1989. 268 с.
80. Кузнецов Ю.Б. Художня деталь як стильова ознака М.Коцюбинського // Індивідуальні стилі українських письменників ХІХ початку ХХ ст. К.: Наукова думка, 1987. С. 233-262.
81. Ласло-Куцюк М. Засади поетики. Бухарест: Критеріон, 1983. 394 с.
82. Лакшин В. Толстой и Чехов. М.: Сов. писатель, 1975. 456 с.
83. Лебединський А. Від Гр. Квітки до Великої революції // Досвітні огні: Зб. української художньої прози від Гр. Квітки до Великої революції. К.: Сяйво, 1927 510 с.
84. Левицький М. Безпартійний / Жарт на І дію. Черкаси: Сіяч, 1918. - 21 с.
85. Левицький М. В клуні / Жарт на 1 дію. - К., 1903. 18 с.
86. Левицький М. Десять заповідів здоров’я. - Вінниця: Село, 1917. 10 с.
87. Левицький М. Десять заповідів матерям. Вінниця: Село, 1917. 10 с.
88. Левицький М. Дещо про справи про вкраїнську письменницьку мову. К.: Нове життя, 1912. 14 с.
89. Левицький М. Дурисвіти / Пригоди з життя. - К.: Час, 1911. 48 с.
90. Левицький М. Gloria victis // Літературно-науковий вісник. 1925. Т. 86. Ч. 1. С. 306317.
91. Левицький М. Gloria victis // Літературно-науковий вісник. 1925. Т. 86. Ч. 2. С. 2-11.
92. Левицький М. Землиця рідна” та ін. оповідання. Харків: Рух, 1926. 84 с.
93. Левіцкий М. За Коліивщыни. К., 1901. 38 с.
94. Левицький М. Казенні діти (Із спогадів лікаря) // Воля. 1920. Т. 4. - С. 12-18.
95. Левицький М. Конспект теорії мистецтва. Подєбради, 1923. 22 с.
96. Левицький М. Лікарський порадник. Санкт-Петербург, 1913. 36 с.
97. Левицький М. Людина-звір //Літературно-науковий вісник. 1927. Т. 94. С. 33 41.
98. Левицький М. Оповідання. К.: Час, 1907. 32 с.
99. Левицький М. Оповідання. Т. І. Черкаси, 1918. 268 с.
100. Левицький М. Паки й паки (Про нашу літературну мову) // Воля. 1920. Т 4. Ч. 3 . С. 111-158.
101. Левицький М. Перша льгота. - Львів: Каменяр, 1966. 111 с.
102. Левицький М. Петрусів сон. Петроград, 1919. 32 с.
103. Левицький М. Порівнююча граматика української мови. Відень-Київ, 1921. 48 с.
104. Левицький М. Про холеру. К.: Час, 1910. 10 с.
105. Левицький М. Рідна мова. Біла Церква, 1917. 15 с.
106. Левицький М. Теорія українського письменства. Подєбради, 1923. 34 с.
107. Левицький М. Тяжка дорога. Забув. Злочинниця. Вступна ст. Д.Бобиря. К.: Сяйво, 1928. 24 с.
108. Левицький М. Українська граматика для самонавчання. 3 вид., випр. й доп. Катеринослав; Лейпциг, 1923. 197 с.
109. Левицький М. Шкільні товариші. Відень; Київ: Наша воля, 1920. 32 с.
110. Левицький М. Язык, наречие или говор? Черкаси: Сіяч, 1918. 32 с.
111. Левицький М. Як писати службові папери українською мовою. Черкаси: Сіяч, 1917. 32 с.
112. Левитов Н.Д. О психологических состояниях человека. М.: Просвещение, 1964. 344 с.
113. Лейдерман Н.Л. Движение времени и законы жанра (Жанровые законы развития советской прозы в 60-70-е годы). Свердловск: Сред.-Урал. изд-во, 1982. 254 с.
114. Лейтес Н.С. Черты поэтики немецкой литературы нового времени: Учебное пособие по спецкурсу. Пермь: ПГУ, 1984. 80 с.
115. Легкий М. Форми художнього викладу в малій прозі І.Франка. Львівське відділення Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка, 1999. 156 с.
116. Літературознавчий словник-довідник. К.: ВЦ Академія”, 1997. - 752 с.
117. Літературно-науковий вісник. 1900. Т. ІХ. Кн. 1. - С. 22.
118. Литература славянских и балканских народов конца ХІХ начала ХХ века: Реализм и другие течения. М.: Наука, 1976. 372 с.
119. Лихачев Д.С. Поэтика древнерусской литературы. Избр. работы: В 3-х т. Ленинград: Художественная литература, 1987. - Т. І. С. 261-654.
120. Лосев А. Проблемы символа и реалистическое искусство. М.: Искусство, 1976. 260 с.
121. Маковей О. Стефан Ковалів // Літературно-науковий вісник. 1900. - Т. ХІ. С. 81-91.
122. Маковей О. Тимотей Бордуляк (Т.Ветлина): Літературно-критичний нарис // Літературно-науковий вісник. 1898. Т. І. С. 41-42.
123. Мартич Ю. Путь новели. К.: Держ. літ. вид-во, 1941. 198 с.
124. Мартович Лесь. Винайдений рукопис про руський край. К.: Веселка, 1991. 206 с.
125. Мельник Я. Три портрети Б.Лепкого (Особливості стилю Лепкого-мемуариста) // Б.Лепкий видатний український письменник. Тернопіль: Тернопільський пед. інститут, 1993. С. 130-131.
126. Миронець І. Формально-стильові особливості українського літературного переламу 90-900 рр. // Прозаїки 90-900 рр. : В 2-х т. Х.-К.: Книгоспілка, 1930. Т.І . С. І LIV.
127. Миронець І. З історії літературних взаємин 90-900 рр. // Прозаїки 90-900 рр.: В 2-х т. Х.-К.: Книгоспілка, 1930. Т. П. С. І ХL.
128. Михайловська Н. Трагічні оптим