УГОДА ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ У СУЧАСНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

Краткое описание

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………...................... 3
РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ, ВИДИ ТА ЮРИДИЧНА ПРИРОДА УГОДИ ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ........................................................................................................ 13

1.1. Поняття, юридична природа і значення угоди про визнання вини у кримінальному процесі …………………………………………….................. 13

1.2. Види угод про визнання вини та етапи їх укладання 20

1.3. Учасники угоди про визнання вини ………………………………......... 30

РОЗДІЛ 2. ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УГОДИ ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВ ………… 51

2.1. Угода про визнання вини в державах загальної правової традиції.....................................………………………………………………….. 51

2.2. Угода про визнання вини в державах континентальної правової традиції………………………....................……………………………………… 95
РОЗДІЛ 3. ЩОДО ДОЦІЛЬНОСТІ ВПРОВАДЖЕННЯ УГОДИ ПРО ВИЗНАННЯ ВИНИ В КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС УКРАЇНИ ………………. 126

3.1 Відповідність угоди про визнання вини міжнародно-правовим стандартам захисту прав людини…………………………………………..... 126

3.2. Можливість і доцільність впровадження угоди про визнання вини в кримінальний процес України та її законодавче врегулювання 151
ВИСНОВКИ………………………………………………………………..................... 182
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………............... 190
ДОДАТКИ………………………………………………………………….................... 205

ВСТУП

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Згідно зі ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Завдання кримінального судочинства – швидке і повне розкриття злочинів та викриття винних – поєднуються з охороною прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, і забезпеченням правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до кримінальної відповідальності і жоден невинний не був покараний (стаття 2 КПК).
Проблемою в Україні є злочинність та у зв’язку з цим великий обсяг кримінальних справ, що розглядаються судами України. Так, у 2001 р. судами першої інстанції розглянуто 527 442, у 2002 р. – 607 101, у 2003 р. – 610 680, а у першому півріччі 2004 р. - 260 560 кримінальних справ. Після проведення в 2001 р. “малої судової реформи” на суд покладається обов’язок не лише розглядати та вирішувати справи, але й розв’язувати питання щодо застосування заходів процесуального примусу в стадії досудового розслідування. У 2002 р. судами загальної юрисдикції з зазначених питань було розглянуто 138 108 подань органів досудового слідства, у 2003 р. – 137 814, у першому півріччі 2004 р. – 67 547 подань. Середньомісячне навантаження у 2001 р. на одного суддю місцевого суду становило 74,7 всіх справ і матеріалів. Це навантаження збільшилося у 2002 р. до 98,6, у 2003 р. до 110,2, а у першому півріччі 2004 р. становило 116,1 справ і матеріалів.*
З огляду на це постає проблема диференціації процесуальної форми, необхідності прискорення і спрощення судового провадження за умови забезпечення прав учасників процесу. Така проблема існує й в інших державах, в яких також намагаються знайти оптимальну модель процесуальної форми. Це особливо необхідно в тих справах, в яких до суду подаються достатні докази вини особи у вчиненні злочину, а сама вона її не заперечує, й тому можливо вирішити справу без повного судового розгляду.
У зв’язку з цим значний інтерес становить інститут угоди про визнання вини, який є розвиненим у державах класичного обвинувального кримінального процесу, особливо в Англії та США, де 70-90% усіх кримінальних справ вирішується у спрощеному порядку, шляхом укладання угоди про визнання вини між сторонами обвинувачення і захисту. Таке вирішення розглядається як важлива умова збереження ефективного функціонування судової системи цих держав, бо дозволяє не проводити повний розгляд справи, що відповідно зменшує навантаження на суди та суддів.
Процедури спрощеного розгляду кримінальних справ набувають все більшого розвитку в державах Європи, зокрема в Німеччині, Італії, Іспанії, державах Бенілюксу, в Польщі, Чехії, Словаччині та Росії.
У кримінальному процесі України вже існують положення щодо скорочення і спрощення провадження у кримінальних справах. Це і протокольна форма досудової підготовки матеріалів (розділ VII КПК України), і положення про примирення потерпілого із особою, що вчинила злочин (підсудним), яке тягне за собою відмову в порушенні кримінальної справи або її закриття суддею (ч. 1 ст. 27, ст. 251, ч. 3 ст. 282 КПК), про примирення обвинуваченого з потерпілим (ст. 8 КПК, ст. 46 КК), і, нарешті, про можливість для суду не проводити судове слідство, обмежившись лише допитом підсудного, який повністю визнав себе винним у пред’явленому йому обвинуваченні (ст.ст. 299, 301-1 КПК).
У зв’язку з переосмисленням існуючих і пошуками нових процесуальних форм швидкого і ефективного здійснення правосуддя у кримінальних справах в Україні актуальним є наукове дослідження угоди про визнання вини й аналогічних інститутів у кримінальному процесі зарубіжних держав, їх порівняння з відповідними положеннями чинного кримінально-процесуального законодавства України для визначення можливості й доцільності впровадження даного інституту в кримінальний процес України.
Зв’язок роботи з науковими програмами, темами. Дисертаційне дослідження виконане згідно з цільовою комплексною науково-дослідною програмою юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Удосконалення правового механізму реалізації та захисту прав, інтересів людини і громадянина в Україні” (номер державної реєстрації ТЗ НДР №01 БФ 042-01) та пов’язане з напрямком наукових досліджень кафедри правосуддя Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Проблеми удосконалення законодавства про судоустрій та судочинство” (номер державної реєстрації 97165).
Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є розвиток теорії кримінального процесу та удосконалення кримінально-процесуального законодавства України шляхом визначення можливості та доцільності впровадження інституту угоди про визнання вини в кримінальний процес України на основі дослідження теорії і практики реалізації угоди про визнання вини в кримінальному процесі зарубіжних держав.
З урахуванням мети дослідження дисертантом було поставлено такі основні завдання:
- визначити поняття і значення угоди про визнання вини в сучасному кримінальному процесі;
- проаналізувати юридичну природу угоди про визнання вини, а також на основі проведеного порівняльного дослідження визначити види угод та їх складові;
- визначити процесуальний статус учасників угоди про визнання вини;
- проаналізувати основні засади угоди про визнання вини та форми її функціонування як механізму спрощеного та скороченого розгляду кримінальних справ у різних державах;
- дослідити особливості укладання угоди про визнання вини в державах загальної та континентальної правової традиції;
- визначити відповідність угоди про визнання вини міжнародно-правовим та національним стандартам захисту прав людини;
- сформулювати конкретні пропозиції щодо можливості та доцільності впровадження угоди про визнання вини у кримінальний процес України.
Об’єктом дослідження є угода про визнання вини та інші процедури спрощеного кримінального судочинства у сучасному кримінальному процесі зарубіжних держав.
Предметом дослідження є правове регулювання та практика застосування угоди про визнання вини в зарубіжних державах і певних процедур спрощеного кримінального судочинства в Україні.
Методи дослідження обрано з огляду на поставлені мету і завдання, з урахуванням об’єкта і предмета дослідження. Основу дослідження становить загальний діалектичний метод наукового пізнання соціальних явищ і практики застосування угоди про визнання вини в кримінальному судочинстві. Використовувалися також системно-структурний, історичний, порівняльно-правовий, формально-догматичний, дедуктивний, соціологічний методи та метод функціонального аналізу.
Системно-структурний метод застосовувався при визначенні поняття та змісту угоди про визнання вини, її співвідношення з іншими інститутами кримінального процесу і основними засадами здійснення правосуддя у кримінальних справах, а також можливості її запровадження у кримінальний процес України.
Використання історичного та порівняльно-правового методів дозволило простежити еволюцію угоди про визнання вини в законодавстві та юридичній практиці зарубіжних держав, проаналізувати різні підходи до розуміння сутності, форми, змісту та значення досліджуваного явища.
Формально-догматичний і дедуктивний методи аналізу норм законодавства зарубіжних держав та практики його застосування сприяли виявленню недоліків процесуального регулювання угоди про визнання вини та формулюванню пропозицій щодо внесення змін і доповнень до чинного КПК та проекту нового КПК України з урахуванням природи, цілей і завдань здійснення правосуддя у кримінальних справах.
Соціологічний метод використовувався під час вивчення правозастосовчої практики України та зарубіжних держав, аналізу змісту судових прецедентів Англії та США, а також проведення анкетування фахівців (суддів, прокурорів, адвокатів та інших фахівців у галузі права) щодо доцільності застосування угоди про визнання вини у кримінальному процесі України.
Метод функціонального аналізу дав змогу розкрити угоду про визнання вини як поліфункціональну систему кримінально-процесуальних правовідносин, що виникають у практиці спрощеного та скороченого розгляду кримінальних справ, висвітлити значення існування угоди про визнання вини у кримінальному судочинстві.
У роботі всі методи дослідження використовувалися у взаємозв’язку, що забезпечило вирішення поставлених завдань і повноту дослідження.
Теоретичну основу дисертації становлять наукові праці в галузі загальної теорії держави і права, конституційного, кримінального, кримінально-процесуального, цивільного права, прав людини і зокрема регіональних систем захисту прав людини, а також дослідження з основ судоустрою та юридичної психології, праці зарубіжних вчених.
До проблем удосконалення кримінально-процесуального законодавства, уніфікації та диференціації кримінально-процесуальних форм постійно звертаються провідні вчені-процесуалісти, зосереджуючи увагу на пошуках оптимальних кримінально-процесуальних форм, які б надали можливість більш раціонально і економно використовувати бюджетні видатки, що асигнуються на здійснення правосуддя, скоротити строки розгляду кримінальних справ, зняти надмірне навантаження з судів та суддів.
Наукова розробка диференціації процесуальних форм розгляду кримінальних справ провадилася у дореволюційній правовій літературі Росії такими відомими вченими, як А.Ф.Коні, В.К.Случевський, Д.Г.Тальберг та І.Я.Фойницький.
Вагомий внесок у розробку проблем реформування кримінального процесу зробили вчені-правники колишнього СРСР, держав СНД та України, зокрема: Ю.В.Баулін, Т.В.Варфоломеєва, Ю.М.Грошевий, В.Г.Гончаренко, К.Ф.Гуценко, В.Т.Маляренко, В.Н.Махов, О.Р.Михайленко, М.М.Михеєнко, В.В.Молдован, В.М.Ніколайчик, В.Т.Нор, Г.М.Омельяненко, І.Л.Петрухін, М.А.Пєшков, А.К.Романов, Х.У.Рустамов, А.В.Смирнов, М.С.Строгович, В.М.Тертишник, В.П.Шибіко, М.Є.Шумило та інші.
Вони розглядали різні види можливої диференціації процесуальної форми: звичайної, ускладненої у справах неповнолітніх і спрощеної, з протокольною формою досудової підготовки матеріалів у справах про нетяжкі злочини. За радянських часів угода про визнання вини як підстава для скорочення і прискорення вирішення справ наражалась на різку критику. Проте пошуки шляхів зменшення навантаження на суддів, швидкого розгляду і вирішення справ за умови дотримання достатнього рівня забезпечення прав обвинувачених змусили дослідників змінити своє ставлення до угоди про визнання вини – від різкої критики і повного неприйняття до спроб виявлення переваг її позитивних рис перед негативними. Однак комплексного дослідження угоди, її сутності, змісту, прав і обов’язків учасників угоди тощо з метою виявлення можливості її впровадження у кримінальний процес України не проводилось.
Питання диференціації кримінально-процесуальних форм і спрощених та скорочених процедур розгляду кримінальних справ, зокрема із застосуванням угоди про визнання вини, досліджували такі зарубіжні вчені: А.Альшулер, А.Гольдштейн, Л.Л.Уайнреб, М.Філі, Л.Фрідман, М.Хейманн, В.Штрунц, Р.Веннігер, Г.Веттер, Д.Дресслер, Д.Ленгбайн, В.Макдоналд, Ч.Мірскі та Р.Скотт (всі – США), Д.Болдуїн, Е.Доуб, С.Коен, М.Макконвілл, Д.Роулз, Е.Сандерз та Е.Ешворт (всі – Англія), А.Ж.Арно і Р.Давід (Франція), Бертел (Австрія), Б.Зварт, К.Вінгаерт та Н.Йорг (всі – Нідерланди), С.Трехселл (Швейцарія) та інші.
Емпіричну базу дослідження становлять: а) статистичні дані Верховного суду України за 2002-2004 рр.; б) узагальнення судової практики розгляду кримінальних справ, проведені Верховним Судом України у 1999-2003 рр.; в) результати анкетного опитування науковців, суддів, прокурорів, адвокатів та інших вітчизняних фахівців стосовно угоди про визнання вини та можливості й доцільності її застосування в кримінальному процесі України.
Нормативно-правову базу дослідження становлять правові акти України, міжнародно-правові акти, законодавство та судова практика зарубіжних держав, зокрема Англії, США, Італії, Іспанії, Німеччини, Франції, країн Бенілюксу, Польщі, Чехії тощо.
Наукова новизна одержаних результатів окреслюється самою темою дисертації, а також сукупністю визначених завдань дослідження і засобів їх вирішення. Робота є першим вітчизняним комплексним системним порівняльним дослідженням угоди про визнання вини в сучасному кримінальному процесі.
Підсумком дослідження стали отримані дисертантом такі наукові результати:
1. Визначення угоди про визнання вини як юридичної домовленості сторін обвинувачення та захисту щодо вирішення кримінальної справи на взаємовигідних умовах – визнання обвинуваченим/підсудним своєї вини в обмін на м’якшу міру покарання, ніж та, що визначена законом за злочин, у вчиненні якого його обвинувачено. Угода має на меті, з одного боку, процесуальне спрощення розгляду справ, зменшення навантаження на систему здійснення правосуддя у кримінальних справах, а з іншого – пом’якшення покарання обвинуваченого/підсудного. Угода є ефективним інститутом кримінального процесу, передусім при прискореному розгляді кримінальних справ про злочини невеликої тяжкості;
2. Визначення видів угод про визнання вини за різними критеріями:
- за етапами провадження у справі, на яких вони укладаються: досудова (“рання”) угода та угода, що укладається вже під час судового розгляду;
- за ступенем прозорості: “явна угода” та “презюмована угода про визнання вини”;
- за метою угоди: угода “про визнання обвинувачення”, “угода про визнання міри покарання” та “угода про зменшення обсягу обвинувачення”;
- за обсягом обвинувачення: угода про зменшення обсягу обвинувачення до одного злочину або злочину, що охоплений складом іншого злочину; угода про зняття інших обвинувачень;
- за мірою покарання: угода за рекомендацією прокурора щодо певного виду покарання (штраф, умовне покарання тощо); угода за рекомендацією прокурора щодо пом’якшення покарання (розміру штрафу, тривалості застосовного покарання тощо).
3. Виділення в угоді про визнання вини її стадій: первісна згода сторін вступити у переговори по визнанню вини; погодження сторін щодо фактичних обставин справи; кваліфікація злочину згідно з нормами кримінального права; визнання обвинуваченим/підсудним відповідних обвинувачень; досягнення домовленості про зняття обвинувачення, застосування обвинувачення в меншому обсязі та призначення м’якшого покарання; затвердження угоди про визнання вини судом.
4. Визначення ролі учасників угоди про визнання вини у процесі її узгодження та укладання. Ними можуть бути обвинувачений та його захисник, обвинувач, потерпілий, а в деяких випадках – суддя або суд.
5. Виявлення недосконалостей та процесуальних прогалин у законодавстві та практиці держав загальної та континентальної правової традиції під час укладання угоди з метою їх врахування при розробці відповідних пропозицій до чинного КПК та проекту нового КПК України.
6. Обґрунтування висновку, що угода про визнання вини у такому вигляді, в якому вона існує в Англії та США, певною мірою суперечить традиційним цінностям справедливої системи правосуддя. Проте поряд з негативними рисами угода має значні переваги, які полягають у оптимізації кримінального судочинства, раціональному і економному використанні бюджетних видатків, що асигнуються на здійснення правосуддя, скороченні часу розгляду кримінальних справ, а, отже, і строку тримання обвинуваченого/підсудного під вартою, зменшенні навантаження на суддівський корпус, забезпеченні прав потерпілого тощо.
7. Обґрунтування можливості та доцільності впровадження угоди про визнання вини у кримінальний процес України та формулювання пропозицій щодо внесення змін до проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України з урахуванням положень Конституції України, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), Конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), рекомендацій Ради Європи щодо забезпечення прав людини, в тому числі й під час спрощеного та скороченого розгляду кримінальних справ.
Практичне значення отриманих результатів конкретизується в сформульованих автором положеннях, висновках та пропозиціях, які можуть бути використані:
а) у законодавчій діяльності – для удосконалення чинного і проекту нового Кримінально-процесуальних кодексів України, інших нормативно-правових актів, що регулюють кримінально-процесуальну діяльність та правовий статус її суб’єктів;
б) у правозастосовчій діяльності суддів, прокурорів, адвокатів у галузі кримінального судочинства у разі прийняття законодавцем України внесених дисертантом пропозицій стосовно впровадження угоди про визнання вини;
в) у науково-дослідній діяльності – при подальшому дослідженні проблемних питань принципів кримінального процесу, правового статусу суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, доказового права, прискореного і спрощеного провадження у кримінальних справах;
г) у навчальному процесі – під час викладання курсів “Кримінально-процесуальне право України”, “Порівняльне кримінально-процесуальне право”, “Теорія судових доказів”, для підготовки навчально-методичної літератури з цих курсів, при написанні підручників, навчальних посібників та наукових статей і в науково-дослідній роботі студентів.
Апробація результатів дисертаційного дослідження. Положення, висновки і рекомендації, викладені в дисертації, доповідались автором і обговорювались на засіданнях кафедри правосуддя юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на науково-практичних семінарах: “Тренінг з прав людини для викладачів Харківської академії внутрішніх справ” (Ялта, 16-18 липня 2004 р.), “Застосування Європейської конвенції з прав людини та спрощені і скорочені процедури судового розгляду кримінальних справ” (Київ, 2001, 2002 рр.), “Практика застосування статті 6 Європейської конвенції з прав людини і спрощені та скорочені процедури судового розгляду” (Ужгород та Київ, листопад 2003); “Прецедентна практика Європейського суду з прав людини. Співвідношення права на справедливий судовий розгляд і скорочених та спрощених процедур розгляду кримінальних справ” (Страсбург; березень та травень 2004 р.) та конференціях: “Реформування правової системи України: проблеми і перспективи розвитку в контексті європейських інтеграційних процесів” Київ: Національна академія управління. – 28-29 квітня 2004 р. і “Механізм правового регулювання в правозахисній та правоохоронній діяльності в умовах розбудови української демократичної правової держави”- Львів.- 30 квітня 2004 р.
До Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності направлено пропозиції щодо вдосконалення кримінально-процесуального законодавства України та впровадження скороченого і спрощеного розгляду кримінальних справ на основі угоди про визнання вини, які прийняті до розгляду (лист-відповідь Комітету № 06-19/3-1592 від 29/11/2004).
Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано сім наукових статей, з яких 5 – у фахових виданнях ВАК України, та тези двох доповідей на науково-практичних конференціях.
Структура дисертації обумовлена предметом, метою та завданнями дослідження. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, що містять сім підрозділів, висновку, списку використаних джерел та 11 додатків. Загальний обсяг дисертації – 225 сторінок (з додатками), обсяг основного тексту – 189, у тому числі список використаних джерел – 276 найменувань).

Список литературы

ВИСНОВКИ

Розглянувши угоду про визнання вини в різних юрисдикціях на історико-теоретичному та правовому рівнях, доходимо висновку:
1. Угода про визнання вини – це спрощений механізм розгляду кримінальних справ, що регулює кримінально-процесуальні відносини між суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності, обвинувачем, обвинуваченим/підсудним, захисником, судом та потерпілим, пов’язані з домовленістю між обвинувачем та обвинуваченим/підсудним стосовно внесення обвинуваченим/підсудним клопотання про визнання вини на розгляд та затвердження суду, на основі домовленості щодо кваліфікації діяння вчиненого обвинуваченим/підсудним, фактичних обставин справи, застосовного покарання, а також компенсації заподіяної шкоди. Предметом домовленості обвинувача та обвинуваченого/підсудного можуть бути будь-які питання, пов’язані з узгодженням клопотання про визнання вини між обвинувачем та обвинуваченим/підсудним. Це домовленість обвинувачення та захисту щодо вирішення кримінальної справи на взаємновигідних умовах – визнання обвинуваченим вини в обмін на м’якшу міру покарання, ніж та, що визначена законом за вчинений злочин.
2. Угода про визнання вини як скорочена форма розгляду кримінальних справ не передбачає повного розгляду справи в суді. Відповідно до цієї процедури спрощеного вирішення кримінальної справи з’ясовується питання щодо добровільності та справжності волевиявлення підозрюваним/обвинуваченим стосовно визнання ним вини у вчиненні злочину. У зв’язку з цим під час слухання справи на підставі угоди про визнання вини на обвинуваченого/підсудного не поширюються всі процесуальні гарантії, передбачені для повного судового розгляду.
3. В юридичній літературі не існує чітко визначеної, однозначної думки стосовно того, чи є угода про визнання вини необхідним, позитивним явищем кримінального процесу, чи існування угоди про визнання вини є “негативним” чинником. Угода про визнання вини є так званим “необхідним злом”, проте вона має на меті пом’якшення покарання, застосованого до обвинуваченого/підсудного в зв’язку з його каяттям, та зменшення навантаження на систему здійснення правосуддя у кримінальних справах. Угода про визнання вини є більш справедливою по відношенню до правопорушника, який стає на шлях виправлення та поверненн в суспільство. Вона відповідає вимогам прискореного розгляду кримінальних справ, хоча й може втратити низку рис та компонентів, властивих традиційному демократичному кримінальному судочинству та ряд недоліків, які необхідно уникнути при її впровадженні у кримінальному процесі.
4. Розрізняються різні види угод: “явна” угода та “презюмована” угода про визнання вини, письмова та усна, домовленість про заявлення клопотання щодо визнання обвинувачення та домовленість про призначення міри покарання, внаслідок чого справа може бути припинена за взаємною згодою сторін або може бути укладена угода про зменшення обсягу обвинувачення. Може також бути досягнуто домовленості стосовно запропонованої обвинуваченням міри покарання, яка передбачатиме рекомендацію суду призначити конкретне покарання відповідно до умов угоди про визнання вини.
5. В угоді про визнання вини можна виділити такі етапи їх укладання:
а) попередня згода сторін вступити у переговори про визнання вини, вирішення або встановлення фактичних обставин справи;
б) кваліфікація злочину у відповідності з нормами матеріального кримінального права;
в) визнання відповідних обвинувачень щодо вчинення злочину;
г) досягнення домовленості про застосування обвинувачення в меншому обсязі або зміна обвинувачення та пропозиції стосовно призначення м’якшого покарання;
д) передання угоди про визнання вини на затвердження суду.
6. Найбільша кількість справ у державах загальної правової традиції та в державах системи континентального права вирішується шляхом укладання угоди про визнання вини, учасниками якої є підозрюваний/обвинувачений/ підсудний, захисник, обвинувач, потерпілий, суд/суддя. З метою забезпечення прозорості та публічності вирішення справи на основі угоди про визнання вини слід враховувати думку громадськості та залучати засоби масової інформації
7. Існує суттєва відмінність між розвитком законодавства та практики у державах загальної правової та континентальної традиції. У державах загальної правової традиції угода про визнання вини є невід’ємною частиною кримінального процесу. Спочатку вона була складовою неформальної практики вирішення кримінальких справ, а потім поступово судові прецеденти закріпили та легітимізували угоду про визнання вини, внаслідок чого було прийнято відповідні законодавчі акти, доповнення до процесуальних кодексів, кодексів етичної поведінки суддів, адвокатів та прокурорів.
8. У державах континентальної традиції практика укладання угоди про визнання вини існувала спочатку без офіційного визнання, а в подальшому відбулось закріплення цих процедур у нормативних актах та кримінально-процесуальних кодексах, яке супроводжувалося деталізацією нормативних положень у судовій практиці відповідних судових інстанцій. Отже, почавши з різних витоків, обидві системи прийшли до єдиного знаменника: загальна система рухалась від судової практики до законодавчого врегулювання, а континентальна система – від нормативних актів до судових прецедентів.
9. Угода про визнання вини як одна з альтернатив повного судового розгляду кримінальних справ почала набувати певної процесуальної та правової форми. В обох системах: і держав загальної правової традиції, і континентальної традиції під час застосування угоди постають однакові проблеми. Потрібно насамперед конкретне законодавче забезпечення, обов’язкове надання правової допомоги під час укладання угоди про визнання вини (принаймні участь захисника в укладанні угоди має бути обов’язковою) та перед винесенням судом рішення стосовно угоди про визнання вини у публічному слуханні з метою дотримання процесуальних стандартів під час її прийняття.
10. Законодавство та практика держав континентальної і загальної традиції уніфікується і гармонізується під впливом таких чинників, як міжнародні стандарти у галузі прав людини, що є однаково застосовними у більшості держав-членів Ради Європи, які підписали і ратифікували Європейську конвенцію з прав людини та на які поширюється дія Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи щодо спрощеного та скороченого вирішення кримінальних справ.
11. Процесуальні гарантії прав обвинуваченого, що використовуються під час повного судового розгляду кримінальних справ, також поширюються і на процес перегляду заявленого особою клопотання про визнання вини, що в основному зосереджується на судовому нагляді за законністю та обґрунтованістю обвинувачення, нагляду за можливими порушеннями процесуальних прав сторін процесу (в основному обвинуваченого і деякою мірою – потерпілого), перевищенням службових повноважень обвинуваченням, а також у деяких випадках співставлення фактичних обставин справи та наявних доказів з обставинами, заявленими у клопотанні про визнання вини (фактичні обставини справи мають відповідати клопотанню про визнання вини). Незважаючи на те, що гарантії забезпечення прав учасників процесу спочатку стосувалися надання процесуальних гарантій учасникам “повного” судового розгляду кримінальних справ, поступово вони почали відігравати важливу роль і у з’ясуванні обставин клопотання про визнання вини.
12. Процес судового нагляду за укладанням угод про визнання вини має поширюватися не лише на нагляд за добровільністю угоди, її заявленням з усвідомленням наслідків (відмова від повного судового розгляду з усіма його гарантіями, а також відмова від оскарження рішення про застосовне покарання щодо суті), та відповідне застосування законодавства до конкретних фактичних обставин справи, що ймовірно призведе до того, що в оптимальному варіанті угода про визнання вини походитиме на спрощений судовий розгляд кримінальної справи у суді першої інстанції. Суд у будь-якому випадку має визначитися, чи буде достатньо справедливим рішення щодо заявленого обвинуваченим клопотання про визнання вини та чи може таке рішення бути постановлено без заподіяння шкоди інтересам правосуддя в кримінальних справах та справедливості в цілому.
13. Угода про визнання вини виконує свою утилітарну функцію – все менше справ розглядається судовою системою у повному судовому розгляді та все менше фінансових, процесуальних, людських та інших ресурсів використовується на судові розгляди кримінальних справ. Щоб зробити цю систему більш ефективною та щоб вона відповідала вимогам належного процесуального розгляду кримінальних справ і гарантувала захист прав людини у кримінальному процесі, практика угоди про визнання вини має зазнати деяких суттєвих змін. ЇЇ елементи, що наражаються на критику, мають бути досліджені в порівняльному аспекті та реформовані з належним урахуванням вищезазначених недоліків. Вважаємо, що запропоновані дисертантом доповнення до проекту нового КПК України відповідають цим вимогам і тому можуть бути застосовними як з точки зору дотримання основних принципів кримінального процесу, так і основних гарантій захисту прав людини в кримінальному процесі, закріплених Конституцією України та міжнародно-правовими документами захисту прав людини.
14. Дисертант вносить пропозиції на підставі клопотання про визнання вини укладати угоду про визнання вини в справах про злочини невеликого ступеню тяжкості (покарання за які не перевищує п’яти років позбавлення волі). Угода має бути “добровільною” (відповідати дійсному волевиявленню особи) та “розумною” (особа має розуміти правові наслідки угоди), відповідати фактичним обставинам справи (вина особи повинна бути належним чином доведена), а збитки, заподіяні потерпілому, відшкодовані. Цивільний позов може бути виділено також і в окреме провадження. Зокрема пропонується затверджувати “клопотання про визнання вини” у судовому порядку в справах про злочини невеликої або середньої тяжкості за умови пом’якшення призначеної міри покарання, повного або часткового звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 1 проекту). Затвердження угоди має допускатися лише у випадку письмового клопотання від обвинуваченого або підсудного про визнання вини, з яким погоджується прокурор, та згоди потерпілого з угодою про визнання вини. Визнання вини має ґрунтуватися на доказах, отриманих в результаті проведеного розслідування кримінальної справи, та відповідати її фактичним обставинам. Суд має переконатися у добровільності та свідомості заявленого клопотання про визнання вини (пункт 2 ст. 1). Затвердження угоди про визнання вини судом позбавляє сторони права на апеляційне оскарження. Право на заявлення клопотання про визнання вини, а також наслідки заявлення такого клопотання повідомляються особі в момент винесення постанови про притягнення як обвинуваченого, про що обов’яково робиться відмітка у протоколі про пред’явлення обвинувачення (пункт 3 ст.2). Визнання вини обвинуваченим/підсудним допускається тільки після затвердження обвинувального висновку та надання можливості обвинуваченому ознайомитися з матеріалами кримінальної справи і доказами проти нього, але до початку судового слідства (пункт 4 ст.1). Під час заявлення клопотання про визнання вини обвинувачений/підсудний має бути представлений захисником. Будь-який тиск на обвинуваченого/підсудного з метою примушування його до визнання вини забороняється та переслідується відповідно до закону (пункт 5 ст.1). Презюмується, що обвинувачений/підсудний заявляє про своє клопотання про визнання вини під час розпорядчого засідання суду, лише у присутності захисника (пункт 1 ст.2). Якщо захисника не запрошено самим обвинуваченим/підсудним, його законним представником або за його дорученням іншими особами, то участь захисника має бути забезпечена судом. Клопотання підписується обвинуваченим/підсудним, захисником та обвинувачем. При цьому зазначається, що клопотання було зроблено добровільно та що особа розуміла наслідки такого клопотання, включаючи можливу застосовну міру покарання та відмову від права на апеляційне оскарження (пункт 2 ст. 2). Суд, якому підсудна справа, вирішує, чи відповідає клопотання вимогам Закону. У разі необхідності суддя має право під час розпорядчого слухання вирішити, чи було клопотання заявлене добровільно та чи розуміє особа наслідки такого клопотання (пункт 3 ст.2). У разі невідповідності клопотання про визнання вини вимогам цього Закону суддя виносить постанову про відмову у порушенні провадження в спрощеному порядку та призначення повного судового розгляду. У разі відповідності клопотання про визнання вини вимогам цього Закону суддя виносить постанову про розгляд справи у спрощеному порядку на основі угоди про визнання вини (пункт 4 ст.2). Угода про визнання вини розглядається суддею одноособово. Судове засідання на основі угоди про визнання вини проводиться з обов’язковою участю обвинуваченого/підсудного, його захисника та обвинувача (пункт 1 ст.3). Угода про визнання вини не є обов’язковою для суду. Суд вправі не затвердити угоду, якщо має обґрунтовані сумніви щодо відповідності угоди про визнання вини фактичним обставинам справи або сумніви стосовно справедливості запропонованої в угоді міри покарання чи юридичній кваліфікації діяння. Якщо суд встановить, що передбачені частиною першою та другою статті 1 умови, за яких обвинуваченим було заявлено клопотання чи укладена угода, не дотримано, він приймає постанову про призначення судового розгляду в загальному порядку та про відмову у розгляді справи на основі угоди про визнання вини (пункт 2 ст.3). Якщо суддя дійде висновку, що обвинувачення, з яким погоджується обвинувачений/підсудний, є обґрунтованим, що підтверджується відповідними доказами, зібраними у кримінальній справі законним шляхом, і відповідає фактичним обставинам справи та юридичній кваліфікації діяння, він виносить обвинувальний вирок і призначає підсудному покарання, передбачене угодою про визнання вини, або таку міру покарання, що згідно з Кримінальним кодексом України відповідає обставинам цієї справи (пункт 3 ст.3). Після проголошення вироку суддя роз’яснює сторонам їхнє право на його касаційне оскарження, порядок і строки оскарження та порядок набрання вироком законної сили (пункт 4 ст. 3). Процесуальні витрати, понесені під час скороченого розгляду справи на основі клопотання про визнання вини, покладаються на рахунок держави (пункт 5 ст.3). Клопотання про визнання вини у разі його неприйняття судом не може вважатися доказом винуватості особи та бути підставою для притягнення особи до будь-якого виду юридичної відповідальності (пункт 5 ст.3).
Процес неухильного динамічного розвитку теоретичного потенціалу науки кримінально-процесуального права України не може обмежуватися рамками національної правової системи, потреби нагального реформування судової системи взагалі та системи кримінального правосуддя, зокрема, зумовлюють необхідність теоретичного осмислення сутності, розвитку та механізму функціонування інститутів спрощеного судового розгляду кримінальних справ, зміни ціннісних орієнтацій у правотворчості та правозастосуванні кримінально-процесуального законодавства. Цілком закономірним є інтерес до вивчення досвіду зарубіжних держав у цій галузі права. Звичайно, для правового дослідження, пов’язаного з вивченням досвіду зарубіжних держав у певній галузі права постає питання щодо критеріїв вибору держав, правові системи яких стануть предметом дослідження. Це мають бути передусім системи, в яких інститути, що досліджуються, є апробованими в часі, функціонують стабільно і ефективно.
Першими державами, що почали широко застосовувати “угоду про визнання вини” у кримінальному процесі, були Англія та Сполучені Штати. Досвід цих держав та інших європейських держав може бути використано й в Україні. Проте це не означає, що досвід цих держав є готовим зразком для запозичення. Механічне впровадження класичного інституту угоди про визнання вини, без урахування національних особливостей не може бути виправданим.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

І. Спеціальна література

1. Александров А.С. Основание и условия для особого порядка принятия судебного решения при согласии обвиняемого с предъявленным обвинением// Государство и право.– 2003. – № 12. – С. 43-52.
2. Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності. – К.: Аттіка. – 2004. – 296 с.
3. Варфоломеева Т.В. Защита в уголовном судопроизводстве. – К.: Институт адвокатуры при Киевском университете имени Тараса Шевченко. –1998.–204 с.
4. Владимиров Л. Е. Учение об уголовных доказательствах. – Тула: Автограф.– 2000. – 463 с.
5. Верещак В.М. Судовий компроміс у кримінальному судочинстві// Вісник Верховного Суду України. –2000. – № 1.– С. 41-43.
6. Головко Л.В. Альтернативы уголовному преследованию в современном английском праве// Правоведение. – 1998. – № 3. – С. 103 – 112.
7. Гончаренко В.Г. Деякі зауваження у зв’язку з прийняттям Кримінально-процесуального кодексу України// Вісник Академії правових наук України.–2003. –№ 2(33)–№3(34). – С.698–710.
8. Грошевой Ю.М. Деякі проблеми кримінально-процесуальної теорії//Вісник Академії правових наук України.–2004. –№ 3(38). – С.134–145.
9. Грошевой Ю.М. Освобождение от уголовной ответственности в стадии судебного разбирательства. – Х.: Юрид. институт. – 1972. – 82 с.
10. Грошевий Ю.М. Проблеми удосконалення законодавства, що регулює кримінально-процесуальну діяльність//Вісник Академії правових наук України. – 2003. –№2(33)–3(34) –С. 686–710.
11. Гуценко К.Ф., Головко Л.В., Филимонов Б.А. Уголовный процесс западных государств. – М.: Зерцало. – 2001. – 480 с.
12. Дубовик Н. “Сделка о признании вины” и “особый порядок”: сравнительный анализ//Российская юстиция.–2004.– С. 52–53.
13. Золотых В., Цыганенко С. Новая практика применения особого порядка судебного разбирательства//Российская юстиция. –2003.–№ 5.– С.46–47.
14. Карнозова Л., Максудов Р., Флямер М. Восстановительное правосудие: идеи и перспективы для России// Российская юстиция. –2000. –№11. – С. 42–44.
15. Кони А.Ф. Собрание сочинений : В 4 т. – М., 1967. – Т. 4. – 390 с.
16. Лазарева В.С. Легализация сделок о признании вины//Российская юстиция. – 1999. – №5. – С.40–41.
17. Маляренко В. Т. Конституційні засади кримінального судочинства/ Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — К. : Юрінком Інтер, 1999. — 318 с.
18. Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: теорія, історія, практика: Автореф. дис... доктора юрид.наук:12.00.09/Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого. – Харків. –2005. –36 с.
19. Маляренко В.Т. Реформування кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Теорія, історія і практика. — К. : "Видавничий Дім "Ін Юре". – 2004. — 544с.
20. Маляренко В.Т. Щодо повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування та прокурору. http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=13&d=385.
21. Махов В. Н., Пешков М. А. Уголовный процесс США (досудебные стадии). М., 1998.– 155 с.
22. Махов В. Н., Пешков М. А. Юристы США о сделке о признании вины// Право и политика. –2002 – № 7. – С. 73–82.
23. Милицин С. Сделки о признании вины: возможен ли российский вариант?//Российская юстиция. –1999. – № 12.– С. 41–42.
24. Михайленко А.Р. Расследование преступлений: законность и обеспечение прав граждан. — К. : Юринком Интер.– 1999. –445с.
25. Михайленко О., Юрчишин В. Обвинувачення, його види і значення в кримінальному судочинстві України// Вісник прокуратури. –2003. –№5. –С. 46–51.
26. Михайленко О.Р. Проблеми справедливості при розбудові правової держави//Право України. –1998. – №8. – С. 43–46.
27. Михайленко О.Р. Складання процесуальних актів у кримінальних справах / Інститут адвокатури при Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. — 2 вид., доп. — К. : Юрінком Інтер.– 2000. –256с.
28. Михайлов П. Сделки о признании вины – не в интересах потерпевших //Российская юстиция. – 2001. – № 5. – С. 37–38.
29. Михеенко М.М., Шибико В.П. Уголовно-процессуальное право Великобритании, США и Франции.– К.: УМК ВО. –1988. –187 с.
30. Михеєнко М.М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні: Вибрані твори / Василь Шибіко (упоряд.), Максим Михеєнко (упоряд.). — К.: Юрінком Інтер, 1999. — 240 с.
31. Михеєнко М.М., Молдован В.В., Радзієвська Л.К. Порівняльне судове право. – К.: Либідь.– 1993. – 328 с.
32. Молдован В.В., Молдован А.В. Порівняльне кримінально-процесуальне право: Україна, ФРН, Франція, Англія, США: Навч. посіб. / Київський національний університет ім. Тараса Шевченка.– К. : Юрінком Інтер.– 1999. – 399 с.
33. Нескороджена Л.Л. Мирова угода та угода про визнання вини: можливість їх застосування в кримінальному процесі України//Вісник Верховного Суду України. – 2001. –№1. – С. 58–60.
34. Николайчик В. М. Уголовный процесс США. – М.: Наука.– 1981. –224 с.
35. Оніщук М. Судово-правова реформа: Чи буде дано відповідь на виклик часу// Право України. – 2003. –№5. – С.18.
36. Парфило О. Примирення винного з потерпілим – компроміс у кримінальному процесі// Підприємництво, господарство і право. – 2002.– №5.– С. 94–98.
37. Петрухин И.Л. Роль признания обвиняемого в уголовном процессе//Российская юстиция.–2003.–№2.–С. 26–27.
38. Петрухин И.Л. Сделки о признании вины чужды российскому менталитету //Российская юстиция. – 2001.– № 5. – С. 35–36.
39. Пономаренко С.С. Сделки о признании вины в российском уголовном процессе//Правоведение. – 2001.– №5. – С. 131–135.
40. Пушкар П.В. Визначення, правова природа, види та елементи угоди про визнання вини в сучасному кримінальному процесі // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. Вип. 42. – 2001. – С.65–69.
41. Пушкар П.В. Угода про визнання вини у кримінальному процесі Федеративної республіки Німеччини// Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. Вип. 56–59. – 2004. –С. 179–181.
42. Романов А.К. Правовая система Англии / Академия народного хозяйства при правительстве РФ. — 2. изд., испр. — М. : Дело.– 2002. – 343 с.
43. Рустамов Х.У. Уголовный процесс. Формы: Учебн.пособие для вузов. –М.:Закон и право, ЮНИТИ.– 1998.–304 с.
44. Случевский В.К. Учебник русского уголовного процесса. СПб.:Наука.– 1913. – 509 с.
45. Смирнов А. В. Модели уголовного процесса.– СПб.: Наука. – 2000. – 222 c.
46. Совет судей голосует за сделки о признании вины//Российская юстиция. –1998. – № 6. –С.4.
47. Стан здійснення правосуддя в Україні – К.: Верховний Суд України. – 2004.
48. Строгович M.С. О правах личности в советском уголовном процессе// Советское государство и право. – 1974. – № 10 – С. 73–74.
49. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. –М. – 1968. Т.1. – 470 c.
50. Строгович М.С. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности. М.: Наука. – 1984. – 143 с.
51. Тальберг Д.Г. Русское уголовное судопроизводство. Т.1. — К., 1889. — 468 с.
52. Тейман С. Сделки о признании вины или сокращенные форм судопроизводства: по какому пути пойдет Россия?//Российская юстиция. –1998. – № 10–11. – С. 35–37.
53. Тертишник В. Концепція КПК України та актуальні проблеми правосуддя //Вісник прокуратури. –2003. –№9. –С.39–44.
54. Тертишник В., Тертишник О. Захист прав потерпілого в умовах змагального судочинства//Вісник прокуратури. –2003. –№3. – С. 50–55.
55. Тертишник В.М. Гарантии истины, свободы и справедливости в уголовном процессе// Весы Фемиды. –2000. –№1. – С. 74–80.
56. Тертишник В.М. Компроміс у кримінальному процесі. Запровадження інститутів дійового каяття та мирової угоди//Вісник прокуратури. –2002. – №4. – с.39–47
57. Тертишник В.М. Компроміс у кримінальному процесі//Підприємництво, господарство і право. – 2002.– №11.– С. 107–112.
58. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України. 4-те вид., доп. і переробл. – К.: Видавництво А.С.К. – 2003. –1119 с.
59. Трофименко В., Фомін С. Примирення як підстава закриття кримінальної справи//Вісник прокуратури. – 2003. – №2. –С. 66–68.
60. Туркота С. Правовий компроміс у кримінальному судочинстві//Право України. – 2001. – №12.– С. 69–71.
61. Уайнреб, Ллойд Л. Отказ в правосудии. Уголовный процесс США: Пер. с англ. – М.: Юрид. лит-ра. –1985. –191 с.
62. Усатий Г. О. Кримінально-правовий компроміс. –К. : Аттіка.– 2001. –125с.
63. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. Т. 1. – СПб.: Альфа, 1996. – 552с.
64. Фридман, Лоуренс. Уголовный процесс: от ареста до приговора//Америка. –1993. – № 436. – С. 4–6, 51.
65. Юридична енциклопедія: в 6 т./Редкол.:Ю.С.Шемшученко (головн. ред.) та ін. – К. : Вид-во "Українська енциклопедія" ім. М.П.Бажана, 1998. –Т. 6 : Т – Я. – 768с.
66. Alschuler, Albert W. Implementing the Criminal Defendant’s Right to Trial: Alternatives to the Plea Bargaining System//University of Chicago Law Review. –Vol. 50. No. 3. – 1983. – 931p.
67. Alschuler, Albert W. The Changing Plea Bargaining Debate// California Law Review. –Vol. 69. – 1981.– 652 p.
68. Alschuler, Albert W. The Defence Attorney’s Role in Plea Bargaining. Yale Law Journal Vol.84.– 1975.– 1179 p.
69. Alschuler, Albert W. The Prosecutor’s Role in Plea Bargaining//University of Chicago Law Review. –Vol. 36 –1968.– 50 р.
70. Alschuler, Albert W. The Trial Judge’s Role in Plea Bargaining// Columbia Law Review. – Vol. 76. – 1976. – 1059 p.
71. American Bar Association / Section of Criminal Justice: ABA standards for criminal justice: sentencing / American Bar Association, Criminal Justice Standards Committee, Criminal Justice Section. – 3. ed.. – Washington, DC: American Bar Association, 1994. – XXXVIII, 255 p. (par. 3–3.4 and commentary). www.abanet.org/crimjust/standards/home.html .
72. Anderson A.M. Restorative Justice, the African Рhilosophy of Ubuntu and the Diversion of Criminal Prosecution. http://www.isrcl.org/Papers/Anderson.pdf .
73. Ashworth, A. The Criminal Process: an Evaluative Study. New York: Oxford University Press. – 1998. – 344 p.
74. Ashworth, A. Plea, Venue and Discontinuance// Criminal Law Review. – 1993.– 833 p.
75. Auld, Robin Ernest. Review of the Criminal Courts of England and Wales (Report). London: The Stationery Office. – 2001. – 686 p.
76. Baldwin J. and McConville M. Negotiated Justice: Pressures to Plead Guilty. London: Martin Robertson. – 1977. – XVI, 128 p.
77. Baldwin, J. Pre-Trial Justice: A Study of Case Settlements in Magistrate Courts. – Oxford : Blackwell. –1985. – 184 p.
78. Bedau, Hugo A. and Radelett, Michael L. Miscarriages of Justice in Potentially Capital Cases// Stanford Law Review. – Vol. 40.–1987.– 150 p.
79. Bertel. Grundriß des österreichischen Strafprozeßrechts. Wien: Manz Publishing, 1990. – 302 p.
80. Black’s Law Dictionary. 6th Edition. St. Paul, Minn.: West Publishing, 1990. – 1655 p.
81. Blake, Meredith and Ashworth, Andrew. Some Ethical Issues in Prosecuting and Defending Criminal Cases//Criminal Law Review –1998.– Vol.17 – Р.17- 33
82. Bohlander, Michael. Plea Bargaining before the ICTY// R. May et al. Essays on ICTY Procedure and Evidence in Honour of Gabrielle Kirk McDonald. – London: Kluwer Law International. 2001. – Р. 151–163.
83. Bömeke, Patrick M. Rechtsfolgen fehlgeschlagener Absprachen im deutschen und englischen Strafverfahren: eine rechtsvergleichende Untersuchung der Folgeprobleme strafprozessualer Verständigung. Frankfurt am Main; Berlin; Bern; Wien [u.a.]: Lang, 2001. – XXII, 267 p.
84. Carcano, Domenico. Procedimenti speciali: libro 6 (artt. 438–464) / a cura di Domenico Carcano. – Milano : A. Giuffre.– 1997. – XXIII, 421p.
85. Chiavario, Mario. La justice négociée: une problématique à construire.// Archives de politique criminelle.– No. 15.–1993.– Paris: Pedon. –Р.27-34.
86. Church, Thomas W. In Defense of Bargain Justice// Law and Society Review. – Vol 13. – 1979. – 509p.
87. Church, Thomas W. Plea Bargains, Concessions and Courts: An Analysis of Quasi Experiment//Law and Society Review.– Vol. 10.– 1976.– 377p.
88. Cockburn, James S. Early Modern Assize Records as Historical Evidence// Journal of Society of Archivists. – Vol. 5.– 1999. –215 p.
89. Cohen, Stanley A. Due Process of Law: the Canadian System of Criminal Justice. Toronto: Carswell Co. –1977. – 429 p.
90. Cohen, Stanley A. and Doob Anthony N. Public Attitudes to Plea Bargaining// Criminal Law Quarterly. –Vol 32.– 1989–1990.– 85p.
91. Consiglio del Ministri il 10 gennaio.– 1997. –226 p.
92. Cottu, Charles. On the Administration of Criminal Justice in England / De l'administration de la justice criminelle en Angleterre, et de l'esprit du governement anglais. Boston: Little, Brown.– 1822.– 1820p.
93. Damhouder, J. Practique Judiciare es Causes Criminelles. – Antwerp, ed. 1564 –Ch. 39.– 44 p.
94. Darbyshire, Penny. The Mischief of Plea Bargaining and Sentence Rewards// Criminal Law Review.– Vol 3. – 2000.– Р.894-910.
95. David, René, Jauffret-Spinosi, Camille. Les grands systémes de droit contemporain. –9eme edition. – Paris: Dalloz. –1998. – 707 p.
96. Davis, A. Sentences for Sale: A New Look at Plea Bargaining in England and America// Criminal Law Review. – Vol.4.– 1971.–Р.360- 372.
97. Dell, S. Silent in Court: The Legal Representation of Women Who Went to Prison// Occasional Papers on Social Administration. – No. 42.–1971.– London: Bell. – 64 p.
98. Dolcini, Razionalita nella commisurazione delta репа: un obbiettivo ancora attuale?// Rivista Italians di diritto e procedura penale. – 1990.–No.3. – Р.786-798.
99. Douglas D. Guidorizzi. Should We Really Ban Plea Bargaining? The Core Concerns of the Plea Bargaining Critics// Emory Law Journal. – Vol. 47. – No. 2. – 1998. – Р. 753–783.
100. Downes, D.: Contrasts in Tolerance// Post-war Penal Policies in England and Netherlands// Oxford Socio-Legal Studies. – Oxford: Clarendon Press. –1988. – 226 p.
101. Dressler, Joshua: Understanding Criminal Procedure. – 2 ed., repr. – New York : Bender – 1998.– 480 p.
102. Feeley, Malcolm M. Plea Bargaining and the Structure of the Criminal Process// Justice System Journal. – Vol. 4. –1997.– Р. 383-394.
103. Feeley, Malcolm M. Legal Complexity and the Transformation of the Criminal Process: The Origins of Plea Bargaining// Israel Law Review. –Vol. 31. – Winter – Summer 1997. – 404 p.
104. Ferrua, Paolo. Declino del contraddittorio e garantismo reattivo// Studi sul processo penale. –Vol. 3. – 1997.– Torino : Giappichelli –Р. 132-136.
105. Flaherty, David H. Criminal Justice in Provincial Massachusets// Proceedings of the Conference on Atlantic Society. – University of Edinburgh. –June 29–July 1, 1973.– 242 p.
106. Fuller, Hugh N. Criminal Justice in Virginia. –New York: The Century Co. –1931.– 236 p.
107. Georgia Department of Public Welfare, Crime and Georgia Courts// Journal of American Institute of Criminal Law and Criminology.– Vol 16. – 1924.– 192 p.
108. Goldstein, A. Converging Сriminal Justice Systems: Guilty Pleas, Plea Bargaining and the Public Interest// Israel Law Review.– Vol. 31 –1997.– 169 p.
109. Gerry, Maher. Natural Justice as Fairness. In The Legal Mind. Essays For Tony Honore. Ed. Neil MacCormick and Peter Birks. – Oxford:Claredon Press. –1986. –328 p.
110. Harnon, Eliahu. Plea Bargaining in Israel: Proper Functions of the Prosecution and the Court and the Role of the Victim// Israel Law Review.–Vol. 31 –1997.– p. 273–282.
111. Harris, David J. Law of the European Convention on Human Rights. – London : Butterworth. – 1995. – 753 p.
112. Henham, R., Bargain Justice or Justice Denied?: Sentence Discounts and the Criminal Process//Modern Law Review. – Vol. 62(4).– 1999.– 515 p.
113. Herrmann, J. Bargaining Justice – A Bargain for German Criminal Justice// University of Pittsburg Law Review. –Vol 53. – 1992. – p. 755––776.
114. Herrmann, J. Diversion and Mediation in Federal Republic of Germany.– RIDP. –1983.– 1049 p.
115. Heumann, M. Plea Bargaining: The Experience of Prosecutors, Judges, and Defence Attorneys. –Chicago: The University of Chicago Press. –1986.– 220 p.
116. Illinois Association for Criminal Justice: The Illinois Crime Survey. –Chicago. (1929). 126 p.
117. Janis M., Kay R., and Bradley, A. European Human Rights Law: Сases and Materials. –Oxford [u.a.]: Clarendon Press.– 1995.– 516 p.
118. Jorg, Nico. Are Inquisitorial and Adversarial Systems Converging? / C. Harding, P. Fennel and N. Jorg. Criminal Justice in Europe: Comparative Study. – Oxford: Claredon Press. –1995.– 424 p.
119. Judicial statistics 2000: Statistics Relating to the Judicial Committee of the Privy Council, the House of Lords, the Supreme Court of Judicature, the Crown Court, County Courts and Other Civil Courts / Compiled by the Lord Chancellor's Department. – London: Stationery Office. –2000.– 624 p.
120. Kaplan, John. American Merchandising and the Guilty Plea: Replacing the Bazaar with the Department Store// American Journal of Criminal Law. – Vol. 5. – 1977. –112 p.
121. Kunst, Günther: Das neue Medienrecht: Text des Mediensgesetzes mit praxisnahen Erl., einschlägigen Bestimmungen, dem Ehrenkodex für d. Österreichische Presse sowied, Bibliotheksstückeverordnung / hrsg. von Guenther Kunst; Christine Boehm; Paul Twaroch. – Wien: Juridica–Verl. –1982. – 239 p.
122. Langbein, John H. Prosecuting Crime in Renaissance: England, Germany, France. Cambridge, Mass.: Harvard University Press. –1974.– 321 p.
123. Langbein, John H. Torture and Plea Bargaining//University of Chicago Law Review. – Vol. 3. –1978.– Р. 12–19.
124. Langbein, John H. Torture and the Law of Proof: Europe and England in the Ancien Regime. Chicago, Illinois, U.S.A.: Univ of Chicago Press. – 1977.– 227 p.
125. Mayerhofer, Christoph [Hrsg.]: Das österreichische Strafrecht – Zweiter Teil: StPO/Strafprozessordnung/ Hrsg. Christoph Mayerhofer. – 5., Aufl.. – Wien: Verlag Österreich. – 2004. – 1452 p.
126. McConville, Mike and Mirsky, Chester. Looking Through the Guilty Plea Glass: The Structural Framework of English and American State Courts.– Social & Legal Studies, SAGE, London, Newbury Park and New Delhi, Vol. 2 (1993), Р. 173–193.
127. McConville, Mike, Fisher, Zvonko and others. Settlements in Criminal Procedure. Plea Bargaining and its Casualties// Papers of the Krakow Сonference. –1999 (unpublished).
128. McConville, Mike and Mirsky, Chester. Redefining and Structuring Guilt in Systemic Terms: The Royal Commission's Recommendations Regarding Guilty Pleas// Criminal Justice in Crisis. – Editors: M. McConville and L.Bridges. London: Legal Research Institute. – Edward Edgar Publishing Ltd.– 1994.– P. 264–272.
129. Mike McConville and Chester Mirsky. The Skeleton of Plea Bargaining// The New Law Journal. – 9 October 1992.–P.1370- 1373.
130. McConville, Mike and Wilson, Geoffrey. The Handbook of the Criminal Justice Process. –Oxford: Oxford University Press. –2002.– 581 p.
131. McConville, Mike. Plea Bargaining: Ethics and Politics// Journal of Law and Society. – Vol. 4. –December 1998.– P. 566–572.
132. McDonald, William F. Plea Bargaining: Critical Issues and Common Practices. U.S. Dept. of Justice, National Institute of Justice: U.S. G.P.O., 1985. IX, 170 p.
133. Missouri Crime Survey// Missouri Association for Criminal Justice. (1926).– 102 p.
134. Moley, Raymond. The Vanishing Jury// South California Law Review Vol 2. – 1928.– p. 97-107.
135. Mulcany, Aogan. The Justifications of Justice: Legal Practitioner’s Accounts of Negotiated Case Settlements in Magistrate’s Courts// The British Journal of Criminology Vol.4. – 1994.– p. 417-427.
136. Newman D.J. Pleading Guilty for Considerations: A Study of Bargain Justice// Journal of Criminal Law, Criminology and Police Science. Vol. 46 (1956) –P.780-90.
137. Oxford Penal Research Unit Study // Peter Ford’s Study on Advising Sentencers. – 1971.– 464 p.
138. Pizzi W. Punishment and Procedure in the USА//New Law Journal. – Vol. 148. – 1998. – 998 p.
139. Platzgummer, Winfried: Grundzüge des österreichischen Strafverfahrens. – Wien – New York : Springer – 1997.– 268 p.
140. Practice Directions (Crown Court: Plea and Directions Hearings). W.L.R. Vol. 1. – 1995.– 1318 p.
141. Pradel, Jean. Le consensualisme en droit pénal comparé. Dans Estudos em homenagem ao Prof. Doutor A. Ferrer-Correia, Coimbra: Universidade de Coimbra, 1988; (vérification du cataloge AMICUS, 12 mai 2004).– 1988. –246 p.
142. Purves R. That Plea Bargaining Business: Some Conclusions from Research// Criminal Law Review.– Vol. 3.– 1971.– 470 p.
143. Qualche riflessione su plea bargaining e semplificazione del rito// Palazzo. Amodio–Bassiouni (Eds.). II processo penale negli Stati Uniti d’America.– Milan. – 1988. – 330 p.
144. Reid, Karen. A Practitioner’s Guide to the European Convention on Human Rights. –London: Sweet & Maxwell. –1998. – 503 p.
145. Relazione al progetto preliminare del Codice di procedura penale.// Ministero della Giustizia e degli Affari di Culto.– Roma. – 1988. – 128 p.
146. Royal Commission on Criminal Justice Report. –1993.– Cm 2263, HMSO.
147. Rubinstein, Michael L. & White, Teresa J. Alaska’s Ban on Plea Bargaining// Law & Society Review.– Vol.13. –1979. – P. 367–374.
148. Sanders, Andrew and Young, Richard. Criminal Justice. – 2 ed. – London [u.a.]: Butterworths. – 2000. – 815 p.
149. Schulhofer, Stephen J. Criminal Justice Discretion as a Regulatory System// Journal of Legal Studies. – Vol 17. – 1988.– 43 p.
150. Schulhofer, Stephen J. Due Process of Sentencing// University of Pennsylvania Law Review. –Vol. 128.–1980.– P. 733–750.
151. Schulhofer, Stephen J. Is Plea Bargaining Inevitable? //Yale Law Journal.– Vol. 101. — 1992 – P.1041–1042.
152. Schulhofer, Stephen J. Plea Bargaining as a Disaster// Yale Law Journal.– Vol.101.–1992. – 1979 p.
153. Scott R.E. and Stuntz W.J. A Reply: Imperfect Bargains, Imperfect Trials, and Innocent Defendants//Yale Law Journal.– Vol. 101.– 1992.– P. 2011–2015.
154. Scott R.E. and Stuntz W.J. Plea Bargaining as a Contract// Yale Law Journal.– Vol. 101.– 1992. – P. 1909–1968.
155. Seiler, Stefan. Strafprozeßrecht. WUV Studienbücher JUS. – Bd. 3 Wien. – 1998. – 293 p.
156. Sharpe, Sybil D. Article 6 and the Disclosure of Evidence in Criminal Trials// Criminal Law Review.– 1999.– 273 p.
157. Stavros, Stephanos: The Guarantees for the Accused Persons under Article 6 of the European Convention on Human Rights. – Marinus Nijhoff Publishers. – 1993. –114 p.
158. Sohan S. Desai. Plea Bargaining under the Rwandan Statute and Rules of Evidence and Procedure. Memorandum for the Office of the Prosecutor// New England School of Law. International War Crimes Project Rwanda Genocide Prosecution.– December 1999.
http://www.nesl.edu/center/wcmemos/1999/desai000.htm
159. Swart, Bert. Settling Criminal Cases Without Trial. – Israel Law Review.– Vol. 31. – 1991.– P. 223–244.
160. Thomas, David A. Principles of Sentencing: the Sentencing Policy of the Court of Appeal Criminal Division // Cambridge Studies in Criminology. – No. 27.– London: Heinemann. – 1970.– 350 p.
161. Trechsel, Stephan. Why Must Trials be Fair? Israel Law Review.–Vol.31.– 1997.– 94 p.
162. U.S. Department of Justice, Sourcebook of Criminal Justice Statistics.– Washington. – 1995. – 517p.
163. Van de Wyngaert, C. Criminal Procedure Systems in the European Community. (London, Brussels, Dublin, Edinburgh: Butterworths). –1990. – 408 p.
164. Weninger, Robert A. The Abolition of Plea Bargaining: A Case Study of El Paso County, Texas// University of UCLA Law Review. –Vol. 16. –1992.– 310 p.
165. Worden, Alissa Pollitz. Policymaking by Prosecutors: The Uses of Discretion in Regulating Plea Bargaining// Judicature.– No. 6. –Apr–May 1990. – P. 335–340.
166. Yale Kamisar, Wayne R. Lafve, Jerold H. Israel. Modern Criminal Procedure. Cases, Comments, Questions.– St. Paul, Minnesota: West Publishing Co. –P. 803–864.
167. Zander, Michael. Great Britain. Royal Commission on Criminal Justice: Crown Court Study.– London : HMSO– 1993. – 274 p.

II. Cудова практика

Рішення Європейського суду та Європейської комісії з прав людини

168. Рішення Суду стосовно прийнятності у справі Armstrong v. the United Kingdom (dec.), no. 48521/99, 16 July 2002.
169. Рішення Суду у справі Barberà, Messegué and Jabardo v. Spain, judgment of 6 December 1988, Series A no. 146.
170. Рішення Суду стосовно прийнятності у справі Сhalkley v. the United Kingdom (dec.), no. 63831/00, 26 September 2002.
171. Рішення Суду у справі Cuscani v. the United Kingdom, no. 32771/96, [2002] ECHR 625, judgment of 24 September 2002.
172. Рішення Суду у справі Deweer v. Belgium, no. 6903/75, judgment of 27 February 1980, Series A No. 35.
173. Рішення Суду стосовно прийнятності у справі Dougan v. the United Kingdom (dec.), No. 44738/98, 14 December 1999.
174. Рішення Суду у справі Edwards v. the United Kingdom, judgment of 16 December 1992, Series A No. 247 B.
175. Рішення Суду у справі Findlay v. the United Kingdom, judgment of 25 February 1997. – Reports of Judgments and Decisions 1997–I.
176. Рішення Суду у справі Fitt v. the United Kingdom [GC], No. 29777/96, ECHR 2000–II.
177. Рішення Суду у справі Funke, Cremieux and Miailhe v. France (1993). A256A, A256B, A256C.
178. Рішення Суду стосовно прийнятності у справі Hall v. the United Kingdom (dec.), 19 February 2002.
179. Рішення Суду стосовно прийнятності у справі Hewitson v. the United Kingdom (dec.), No. 50015/99, 27 May 2003.
180. Рішення Суду стосовно прийнятності у справі Lewis v. the United Kingdom (dec.), No. 1303/02, 25 November 2003.
181. Рішення Комісії стосовно прийнятності у справі M.H. v. the United Kingdom, Decision of the European Commission of Human Rights of 17 January 1997.
182. Рішення Суду у справі McGonnell v. the United Kingdom, No. 28488/95, ECHR 2000–II.
183. Рішення Суду у справі Merit v. Ukraine, No. 66561/01, judgment of 30 March 2004.
184. Рішення Суду у справі Murray v. the United Kingdom, judgment of 28 October 1994, Series A No. 300 A.
185. Рішення Суду у справі Ozturk v. Germany, No. 8544/79, judgment of 21 February 1984. Series A 273.
186. Рішення Суду у справі Saunders v. the United Kingdom, judgment of 17 December 1996, Reports of Judgments and Decisions 1996–VI.
187. Рішення Суду стосовно прийнятності у справі Sehmi v. the United Kingdom (dec.), No. 43470/98, 6 April 2000.
188. Рішення Комісії стосовно прийнятності у справі Snowdon v. the United Kingdom, No. 36356/97, 12 March 1998.
189. Рішення Комісії стосовно прийнятності у справі R.O. v. the United Kingdom, No. 23094/93, 11 May 1994.

Рішення Верховного cуду Сполучених Штатів та Федеральних aпеляційних cудів

190. Boykin v. Alabama, 395 U.S. 238 (1969).
191. Bordenkircher v. Hayes, 434 U.S. 357, 362 (1978).
192. Brady v. United States. 397 U.S. 753 (1970).
193. Hаllinger v. Davis 146 U.S. 314 (1892).
194. Insurance Co. v. Morse 87 U.S. (20 WALL.) 445, (1874).
195. Lynch v. Overholser, 369 U.S. 705, 719 (1962).
196. McMann v. Richardson, 397 US 759, 771(1970).
197. Moore v. Michigan; 355 U.S. 155 (1957).
198. North Carolina v. Alford, 400 U.S. 25 (1970).
199. Santobellо v. New York, 404 U.S. at 261–262 (1971).
200. United States v. Bayand, 23 Federal 721, S.D.N.Y., (1983).
201. United States v. Goodwin, 457 U.S. 368 (1982).
202. United States v. Hecht, 638 Federal 2d 651, 656 (3d Circuit 1981).
203. United States v. Jackson, 390 U.S. 570 (1968).
204. United States v. Alber, 56 Federal 3d 1106, 1110 (9th Circuit 1995)
205. United States v. Keiswetter, 860 Federal 2d 992, 995 (10th Circuit 1988), modified as to remedy, 866 Federal 2d 1301 (10th Cir. 1989) (en banc).
206. United States v. Gordon Johnson, US Court of Appeal, Eleventh Circuit, no. 94–2149, July 31, 1996.
207. United States v. Morrow, 39 F.3d 1228, 1237–38 (1st Circuit 1994), certiori denied, 115 S. Ct. 1421 (1995).
208. United States v. Tunning, 69 F.3d 107, 115 (6th Circuit 1995).
209. United States v. Cox, 957 F.2d 264, 266 (6th Circuit 1992).
210. Whiskey cases (99 U.S. 594, 1878). www.usdoj.gov/usao/eousa/foia_ reading_room/usam/title9/crm00693.htm .

Рішення Верховних та апеляційних судів окремих штатів США

211. Рішення Верховного суду штату Масачусетс: Commonwealth v. Grace, 370 Massachussets 746, 752 (1976).
212. Рішення Верховного суду штату Масачусетс: Commonwealth v. Grace, 397 Massachussets 303, 307 (1986).
213. Рішення Верховного суду штату Місісіпі: Deloach v. State. 77 Mississipi 691, 692, 27 So. 618, 619, 1900.
214. Рішення Верховного суду штату Dosseter v. State (1999), the Court of Appeal. 326D to 326E.
215. Рішення Верховного суду штату Джорджі