Якубенко Валерій Дем'янович. Базисні інститути у трансформаційній економіці

Краткое описание

Якубенко Валерій Дем'янович. Базисні інститути у трансформаційній економіці : дис... д-ра екон. наук: 08.01.01 / Київський національний економічний ун-т. - К., 2005

Якубенко В. Д. Базисні інститути у трансформаційній економіці. — Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора економічних наук за спеціальністю — 08.01.01 — Економічна теорія. — Київський національний економічний університет, Київ, 2005.
Дисертацію присвячено дослідженню теоретико-методологічних, соціально-економічних та прикладних проблем взаємозв’язку базисних економічних інститутів — власності, влади, управління, праці — у контексті інституціональної теорії. В роботі проведено комплексне дослідження і теоретичне узагальнення змісту та форм прояву відносин власності, влади, управління, праці на рефлексивному, парному та множинному рівні. Визначена функціональна специфіка інституціональної підсистеми економіки.
Особлива увага приділена аналізу процесу реструктуризації інституціональних відносин в трансформаційній економіці. Окреслені ідеологічні та теоретико-економічні розбіжності в концепціях трансформаційного процесу. Теоретично обґрунтовано і запропоновано комплекс заходів щодо розв’язання протиріч у процесі інституціоналізації корпоративного сектору економіки, соціалізації економічних відносин в трансформаційних умовах.

У дисертації проведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється у процесах посилення впливу інституціональних факторів на можливості економічного розвитку, спрямованість та якість трансформаційних процесів в Україні. Дослідження основних закономірностей трансформації складних соціально-економічних систем в умовах НТР і розвитку процесів глобалізації, суті, характеру та спрямованості взаємозв’язків економічної та соціальної підсистем, дозволило сформулювати ряд висновків методологічного, концептуального та науково-практичного спрямування:
1. Особливої інтенсивності в останні десятиріччя набули дослідження впливу інституціональних змін на процеси економічної трансформації. Зрозуміло, що самі інституціональні перетворення у вихідному пункті детерміновані змінами ролі та взаємозв’язків базисних економічних інститутів в структуроутворенні інституціональної підсистеми економіки.
В методологічному плані розгляд питань про базисні економічні інститути спирається на здобутки інституціональної теорії і перш за все «старого» інституціоналізму.
Якщо «інститут» є центральним поняттям в інституціональної теорії, то базисні економічні інститути утворюють «каркас», «конструкцію, що несе», інституціональної підсистеми економіки. До них в роботі відносяться сфери власності, влади, управління, праці. Наскільки очевидним і «природним» для «живої» економічної практики приналежність певних суб’єктів та страт до різних сфер, «орбіт» в суспільній ієрархії вважається необхідною та достатньою умовою одержання певного соціального статусу та різних за величиною і способам отримання «вменених» доходів, настільки ж визначення власності, влади, управління, праці як базисних інституціональних сфер в економічній теорії та її інституціональному напрямку залишається проблемою, якій приділяється явно недостатня увага і яка чекає не просто постановки, а системного вирішення.
2. Під процесом інституціоналізації, очевидно, слід розуміти взаємообумовленість трьох його складових:

у короткостроковому періоді — декларування на законодавчому рівні певних (писаних) правил та норм поведінки економічних суб’єктів;
в довгостроковому періоді — легімітизація, суспільне їх визнання;
закріплення цього визнання в «неписаних» правилах та рамках індивідуальної та суспільної поведінки.

Під базисними економічними інститутами слід розуміти обмежені певними рамками, правилами та нормами особливі сфери соціальних відносин, приналежність до яких наділяє економічних суб’єктів стратифікованим статусом та виступає підґрунтям отримання специфікованих вменених доходів.
В контексті цього визначення слід розуміти серед багатьох правил, норм, рамок, що регламентують економічну поведінку, чотирьох базисних економічних інститутів, взаємообумовленість яких формує інституційну підсистему економіки — власності, влади, управління, праці.
3. Власність, влада, управління, праця є інститутами, оскільки повною мірою характеризуються за допомогою визначених раніше інституційних ознак. Вони є економічними інститутами, оскільки розглядаються як відокремлені соціальними рамками сфери життєзабезпечення суб’єктів праці, власності, влади, управління. Вони є базисними економічними інститутами, оскільки виступають для їх носіїв підставою отримання вменених доходів, й саме функція «вменення», суспільного визнання та правового закріплення «справедливості» отримання чотирьох специфікованих типів доходів (прибутку, ренти, підприємницького доходу, заробітної плати) — головне в правилах гри, які диктуються власністю, владою, управлінням, працею.
4. В певному розумінні усяка структура вторинна і випливає з функціональних особливостей її елементів. Характеризуючи власність, владу, управління, працю на понятійному рівні, можна констатувати, що власне ними й може бути обмежене коло базисних економічних інститутів. Історично, логічно та практично праця, власність, влада, управління, генетично складаючи органічну цілісність, в сучасних умовах перебувають в стані роз’єднаності, відособленості, суперечливості з тим, щоб розгорнути взаємодію за їх більш простими складовими.
5. Те, що інституціональна структура організована в одну з підсистем економічної системи, порушує питання про атрибутивні характеристики останньої. Якою мірою системоутворюючий характер зазначених економічних структур підкреслюється колом: інституціоналізація — уречевлення — розпредмечування — персоніфікація, кожну з них формують системні, «усередині себе», елементи. Для інституціональної підсистеми це базисні економічні інститути: власність, влада, управління, праця; для факторної — економічні фактори: природні ресурси, капітал, робоча сила, підприємницькі здібності; для відтворювальної — фази виробництва, розподілу, обміну і споживання; нарешті, для суб’єктної підсистеми — домашні господарства, фірми, економічні посередники, держава. Виділення в економічній системі інституціональної, факторної, відтворювальної і суб’єктної підсистем передбачає необхідність розгляду їх парних і множинних взаємозв’язків. Ці взаємозв’язки у першому наближенні можуть бути обмеженими розглядом специфіки шости можливих підсистемних пар: суб’єктно-відтворювальної, відтворювально-факторної, суб’єктно-факторної, інституційно-суб’єктної, інституційно-факторної, інституційно-відтворювальної.
6. Зі складових в аналізі економічної системи є визначення критеріїв її генезису і перш за все на макрорівні. Розглядаючи термінологічну та змістовну специфіку у сучасних трактуваннях еволюції економічних систем з певною умовністю можна зробити у крайньому разі, два висновки. По-перше, визначеність суспільної системи, що притаманна вітчизняним реаліям, скоріше слід трактувати з позицій трансформаційності. І по-друге, в аналізі трансформаційної економічної системи достатньо рельєфно виділяються чотири сучасних методологічних підходи — формаційний, цивілізаційний, постіндустріальний, інституціонально-еволюційний — кореспондування яких має результативність скоріше ефекту доповнення, ніж заміщення. Сучасні постсоціалістичні ідеологічні моделі перехідного періоду, відходять від ідеологізмів минулого, зосереджуючи увагу на стратегіях, ресурсах і механізмах подальшої суспільної модернізації, особливо з огляду на глобалізаційні процеси, що набирали оберти із середини 90-х років.
7. Один з головних недоліків першого етапу реформування власності в Україні — недостатня увага до проблем реструктуризації приватизованих підприємств. Така реструктуризація повинна забезпечити орієнтацію підприємств до нових соціально-економічних умов, створюючи передумови не тільки для виживання, але і для успішного розвитку, для найбільш ефективного використання і збагачення його техніко-технологічного потенціалу. Теоретичний аналіз і практичний досвід дозволяють виділити ряд перспективних напрямків такої реструктуризації. Зрозуміло, що специфічний акценти у виборі тих чи інших напрямків реструктуризації, конкретні задачі а також методи їхніх рішень повинні визначатися новими власниками і менеджментом приватизованих підприємств із максимальним врахуванням конкретних умов.
8. Сучасні економічні відносини варто визначати скоріше як корпоративні, а орієнтирами трансформаційної економіки повинна виступати скоріше не ринкова, а корпоративна модель економічної системи. Це означає, що в реструктуризованій економіці повинні домінувати такі інституціональні структури як корпоративна власність, корпоративне управління і відповідний йому організаційно-правовий статус підприємства, корпоративні джерела економічного росту, корпоративна економічна культура, нарешті.
Історично першою від власності (яка ще знаходиться в синкретичній єдності з управлінням та владою) «відривається» наймана праця (первісне нагромадження капіталу). Другою фазою цього розриву слід вважати відрив управління від власності, яка ще перебуває в стані синкретичності з владою («підприємницька фірма»). Третя фаза («зріла» корпорація) в еволюції корпорації пов’язана з відривом від власності влади та контролю як її визначальної ознаки.
9. Однією з складових корпоратизації економіки є партисипативне управління. Особливі надії в справі активізації трудової і творчої активності працівників покладаються на різні форми їхньої співучасті в капіталі і прибутку підприємства. Найбільш простий і давно випробуваний шлях до цього — передача і продаж на пільгових умовах значної частини акцій підприємства його працівникам і службовцям. Передбачається, що одержавши акції, працівники і службовці стануть краще працювати і тісніше будуть «прив’язані» до підприємств, тому що вони будуть для них більш рідними, «своїми». Виникають сприятливі умови для переходу від конфронтаційної чи, у кращому випадку, конфліктної моделі трудових відносин, до конструктивного співробітництва між підприємцями і найманими робітниками.
Жодна з відомих моделей участі найманих робітників у капіталі сама по собі не забезпечує реалізації принципів «демократичного партнерства» в управлінні підприємством. Власність працівників на визначену частину капіталу, можливо, робить більш настійним і законним прагнення до соціалізації відносин на підприємстві: адже, «власність породжує владу». Практичний же досвід показує, що сама по собі юридична власність найманих робітників на частину чи навіть на весь капітал не гарантує дійсної демократизації виробничих відносин.
10. Багато проблем партисипативного управління як складової частини більш широкої проблеми корпоратизації, включаючи недоінвестування, відставання в структурній перебудові чи неефективність системи керування, зараз є типовими для більшості перехідних економік незалежно від моделі приватизації. Механічне застосування неокласичної моделі пріоритетності акціонерів в області управління підприємством виявилося неефективним, оскільки все ще відсутній ряд додаткових специфічних інститутів. Багато сучасних проблем перехідних економік зв’язані з некомплексним характером реформ і повільним розвитком визначених ринкових інститутів і не обов’язково викликані обраним методом корпоратизації.